Авторське редагування на етапі підготовки творів до перевидань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бердянський державний педагогічний університет

Авторське редагування на етапі підготовки творів до перевидань

А.М. Носко

Постановка проблеми. Традиційне тлумачення процесу авторського редагування зводиться до його розуміння як останнього контрольного етапу творчого процесу митця, що передує друку, однак це не зовсім так. Саморедагування є невід'ємною складовою текстотворення: воно має місце і під час зародження задуму, і в процесі написання тексту, і, навіть, після опублікування творів. Яскравим свідченням цьому слугує досвід літературної роботи класиків української літератури -- І. Франка, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, В. Стефаника, -- які, як відомо, гармонійно поєднували свій письменницький хист із редакторською діяльністю. Творчі процеси митців цікаві для нас як джерела, що можна використати для акумуляції розпорошених відомостей про історичні процеси формування української науки про редагування. Уявлення митців про працю редактора спочатку формувалися в процесі власної роботи над словом. На основі авторського редагування вироблялися критерії оцінки твору, техніки та методики правки. Згодом вони узагальнювались і систематизувалися, перетворювалися на правила й рекомендації, які застосовувалися до редагування текстів своїх колег. Саме цей досвід українських письменників став підґрунтям створення національної теорії видавничої справи та редагування.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Перший крок до всебічного дослідження проблем саморедагування на українському матеріалі робить у своїх працях В. Галич, яка хоч і не мала за мету повно описати цей творчий процес, але наполегливо прокладала шлях для майбутніх дослідників у цій галузі. Звертаючись до питань авторського редагування в контексті вирішення власних наукових завдань, вона не фрагментарно означила, а наголосила на необхідності подальшої розробки зазначеної проблеми у монографіях «Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика» (2002), «Олесь Гончар -- журналіст публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності» (2004), «Поетика публіцистичного тексту (на матеріалі творчості Олеся Гончара)» (2006). У подальшому вчена засновує наукову школу з проблем дослідження авторського редагування. Зокрема, процес авторського редагування Олеся Гончара розроблявся у дослідженнях О. Куцевської «Саморедагування Олесем Гончаром публіцистичного твору: модифікація, прагматика, інтерпретація» (2010 р.) та А. Дроздової «Авторське редагування художнього твору в параметрах соціального простору і соціального часу: творча лабораторія Олеся Гончара» (2013 р.).

Мета статті. Дослідити аспекти авторського редагування опублікованих творів письменників кін. ХІХ-поч. ХХ ст. під час їх підготовки до перевидань. Об'єктом дослідження стали свідчення І. Франка, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, В. Стефаника, задокументовані в їх епістолярній спадщині, а також спогади про митців, передмови та післямови до їх видань.

Виклад основного матеріалу дослідження. Незважаючи на велику кількість нових творчих намірів, які потребували наполегливого опрацювання та словесного оформлення, письменники не переставали звертатися й до тих творів, що вже вийшли друком, прагнучи подарувати їм «нове життя». Процес перевидання, виходячи із сучасного потрактування цього терміна, не обходився без складової саморедагування. І хоча одностайності в тлумаченні поняття «перевидання» й досі немає, наявні визначення у будь-якому разі пов'язують його змістове наповнення із коригуванням. С. Антонова означує його як «кожну нову публікацію, що відрізняється від попередніх мінімумом номером друкарського замовлення або ж змінами як змісту (основного тексту), так і оформлення» [1, с. 478], М. Тимошик дає власне визначення: «Це кожне наступне видання випущеного раніше твору або збірки творів, незалежно від часу, місця і видавця першого видання та змін у його змісті, структурі чи оформленні» [2, с. 351].

Епістолярій письменників кін. ХІХ-поч. ХХ ст. у поєднанні з іншими письмовими свідченнями, як, наприклад, передмови та післямови до видань, спогади, допомагають нам встановити факт наявності саморедагування, а в окремих випадках -- конкретизацію внесених правок (виправлення, доповнення, переробку) та подати їх роз'яснення. Листування І. Франка, В. Стефаника дають нам найбільше ілюстративного матеріалу для опису саморедагування під час перевидань. Меншою мірою представлена правка на цьому етапі у М. Коцюбинського та Б. Лепкого.

Зазвичай автори в тісній співпраці з редакторами та видавцями обговорювали доцільність їх утручань до тексту, з'ясовували обсяг переробки матеріалу, характер унесених змін. Разом вирішували питання стосовно скорочення найменш цінної або застарілої інформації або, навпаки, збільшення матеріалу, реформування композиційної складової.

Внутрішні імпульси, які спонукали письменників перевидавати свої твори, є досить цікавими творчим явищем, що потребують осмислення в теорії видавничої справи та редагування. Ми маємо справу з так званим «світоглядним саморедагуванням», адже від моменту першого видання до підготовки наступного іноді минали роки. Змінювався рівень і зміст знань письменників, їх інтелект, світогляд -- відбувалися зміни в сприйманні та розумінні дійсності, вони розмірковували й бачили світ по-іншому. Л. Левчук стверджує: «Роль праці в процесі творчості протягом життя митця зростає й набуває нового значення. Якщо на початку творчого життя праця -- це навчання, опанування професії, то в роки творчої зрілості потрібне постійне вдосконалення й утвердження художніх досягнень Разом з майстерністю у кожного справжнього митця зростає вимогливість до власної творчості, загострюючи почуття відповідальності перед самим собою, своєю добою, перед народом» [3]. Відповідно і власні твори з огляду на зростання літературної віртуозності, еволюцію поглядів, з позицій пройденого часу здавалися недосконалими, наївними, слабкими.

Так, М. Коцюбинський у листі до редактора «Літературно-Наукового Вістника» В. Гнатюка від 24 вересня 1899 р. у зв'язку із передруком у цьому журналі своїх давніх оповідань з часописів «Правда», «Зоря» та «Житє і Слово» звертається до свого адресата з побажанням ще раз попередньо їх переглянути і «дещо змінити, дещо викинути або поправити» [4, с. 235]. У листі Б. Лепкого до О. Барвінського від 12 січня 1926 р. також висловлене бажання письменника до перегляду творів, що вийшли друком. Митець наперед налаштовується свіжим поглядом оцінити свою творчість і озвучує прохання надіслати вирізки його оповідань і віршів з львівського часопису «Руслан», «бо, може б, що переробив, або, прочитавши, написав наново» [5, с. 222].

Суб'єктивний фактор підкріплювався низкою соціокультурних та історичних чинників кін. ХІХ--поч. ХХ ст. (цензурні утиски, правописні «війни», становлення літературної норми), а також ситуативним контекстом, як то вплив критичних відгуків, та реконтекстуалізацією, що становить собою зміну контексту, а саме: зміну «комплексу мовних, літературних та культурних факторів, що формують ситуацію сприйняття тексту» [6, с. 36], а, власне, йдеться про читача нової доби.

Важливою для автора та редактора під час підготовки творів для передруку була робота над їх адаптацією до вимог нового видання. Про врахування цільового призначення журналу його читацької аудиторії розповідає лист І. Франка до чеського публіциста і редактора часопису «Slovansky prehled» (м. Прага) А. Чорного від 5 жовтня 1910 р. Письменник пропонує помістити свій «Нарис історії української літератури до 1890 р.» чеською мовою і заздалегідь погоджується на його переробку: «Я для Вашого видання міг би подекуди, особливо в початкових розділах, розширити, а у кінцевих розділах можна би значно скоротити» [7, с. 386-387].

Нерідко примірники виданих творів грішили друкарськими помилками, і під час повторного видання письменники дбали про їх усунення. М. Коцюбинський ознайомившись із альманахом «З потоку життя», у якому було вміщено його збірку «З глибини», побачив прикрі помилки, які спотворювали зміст. У листі до М. Чернявського від 18 жовтня 1905 р. він указує на них редакторові й звертається з проханням їх спростувати: «В таких маленьких речах, як мої, друкарські помилки часом нищать ціле враження. Отож чи не можна було б зазначити ті помилки. Ось вони. Стор. 206., рядок 3-й згори, замість «до хмари» має бути «бо хмари». Стор. 207, рядок 12-й знизу -- замість «И хоч и тепла» має бути: «И хоч тепла». Словом и тут зайве: його вставив складач. Не кажу вже про знаки препинания, які в «Утомі» псують дуже. Скрізь після тоді поставлена запятая, чого в оригіналі не було. Дуже досадно» [8, с. 38-39]. Письменник повертається до порушення цього питання, коли дає дозвіл на передрук своїх мініатюр «Хмари», «Утома», «Самотній» у львівській газеті «Світ», про що пише в листі до О. Луцького від 1906 р.: «Очевидячки, я нічого не маю проти передруку в «Світі» моїх нарисів [...]. Прохав би також звернути увагу на друкарські помилки в моїх нарисах, зазначені на окремі картці в альманасі («З потоку життя». -- А.Н.)» [9, с. 349].

Потужний вплив на процес авторського редагування перевидань мало й становлення літературної мовної норми та вироблення єдиного правопису. Так відомий український учений-мовознавець І. Огієнко, наголошував, що І. Франко «сорок років працював на літературній ниві, і за цей час постійно виробляв для себе зразкову мову, розумів важливість її літературної форми та наполегливо йшов до неї» [10, с. 274]. З огляду на цей аспект авторського редагування зазнала низка його збірників та творів.

Перша збірка письменника «З вершин і низин» (1887 р.) зазнала значної мовної переробки під час підготовки до друку другого видання, що вийшло в світ 1893 р. Піддавши твори критичному аналізу, автор у передмові до нового видання пояснює причини такого саморедагування: «Що в моїх давнішніх віршах мова не все чиста, се ще тим, що легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступені розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!). [...]. На мені в міньятюрі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики й спори язикові прибили й закаламутили чистоту народної мови» [11, с. 20-21].

Окрім того, письменник бере орієнтири на нового сучасного читача збірки, відкинувши все те, що «не варто тепер навіть читання, не то передруку» [11, с. 19]. Відчуває письменник недовершеність перших літературних спроб, однак помилки вважає закономірним явищем: «Інакше й не могло бути з писаннями чоловіка, що увійшов на літературне поле молодими і невиробленим» [11, с. 19], -- пише він у передмові. Нова поліпшена збірка, на думку митця, виходить у світ з метою надати сучасникам можливість простежити шлях його творчого зростання, як він зазначає: «Документи моїх тодішніх поглядів, ніж для літературної стійності» [11, с. 20]. Про те, що збірка зазнає, окрім мовностилістичних, ще й структурних змін дізнаємося з листа письменника до М. Драгоманова від 21 квітня 1893 р.: «Я даю туди дещо з друкованого (все те, що було в першій збірці і дещо з газет) і головну масу досі не друкованих віршів, в тім числі і забракованих Вами «Ботокудів», котрих я тепер по довгих літах прочитав і побачив», що вони де в чому мають інтерес сучасний, не лише як документ, і рішився друкувати їх, повикидавши все особисте і все те, що вже зовсім не стоїть друку» [12, с. 389].

«Давнє і нове» 1911 р. -- наступна збірка письменника, що стала другим значно збільшеним виданням збірки «Мій Ізмарагд» (1898 р.). Вона не лише змінила назву, а й збагатилася великою кількістю нових творів «позбираних з давнішніх періодичних видань або окремих брошур, що зробилися бібліографічною рідкістю» [13, с. 405]. У передньому слові до неї І. Франко зазначив, що бажав «зробити се видання не повторенням першого, як було з київським виданням «Зів'ялого листя» [...], але справді новою книжкою, що мала би самостійний літературний інтерес супроти першого видання» [13, с. 185]. Тотожну думку озвучує митець і в замітці львівського тижневика «Неділя» по виході перевидання. Окрім зазначених новацій в обсязі, письменник указав на те, що лише два розділи із тих, що входили в першу збірку, -- «По селах», «До Бразилії», -- «полишено без зміни, розуміється, крім дрібних язикових поправок. [...]. В чотирьох розділах пороблено більше або менше значні доповнення» [13, с. 405]. Зокрема, під впливом М. Грушевського, який «схарактеризував уміщену в першому виданні гостру антирелігійну сатиру «Свята Доместіка», як твір надуманий, а тому нібито невдалий» [14, с. 452], І. Франко робить вставку до нього -- уривок із твору давньої літератури, яким підкреслює, що «факти, покладені в основу сатири, він взяв із вірогідних джерел» [14, с. 452]. Так, він пише: «Позволяю собі звернути увагу на притчу про захланність, перероблену із староруського оповідання, на легенду «Свята Доместіка», якої церковнослов'янський епіграф, може, усуне непорозуміння, яке в своїй рецензії на «Мій Ізмарагд» допустив М. Грушевський» [14, с. 410-411].

Збірка І. Франка «Із літ моєї молодості» 1914 р. -- це нова мовна редакція ранніх поетичних спроб, до яких письменник ставився дуже критично, тому що вони були писані «язичієм» (мішаною російсько-українською мовою), а саме: це поезії написані протягом 1874-1878 рр.: вірші, які входили до збірки «Балади і розкази» (1876 р.), передрук з періодичних видань «Друг», «Громадський друг», а також твори досі неопубліковані [13, с. 419].

У передньому слові до збірки письменник коротко окреслив мету випуску у світ своїх давніх творів і суть унесених змін: «Вони (вірші. -- А. Н.) [...] кинуть деяке світло на початки моєї поетичної діяльності. [...]. Випускаю їх у світ у поправленій та язиково підчищеній формі, не зміняючи, одначе, їх змісту. Тільки до деяких історичних оповідань додаю ті історичні джерела, що послужили їх основою; так само до одного вірша, що являється парафразою одного уступу з посланія апостола Павла до коринфян, подаю той уступ у церковнослов'янській мові. Чиню се з педагогічною метою, аби привчити не лише молодіж, але також широку громаду інтелігентних читачів до порівняного студіювання поетичних творів [...]» [13, с. 282-283]. Очевидно, знову ж таки пригадуючи неприхильну рецензію М. Грушевського на сатиру «Свята Доместіка», він продовжує: «У чім бачу одиноку забезпеку перед легкомисни- ми або й зовсім безмисними осудами, якими так часто наші та й інші критики стрічають незрозумілі для них поетичні твори [...]» [13, с. 282-283].

Не лише збірки а й окремі твори І. Франка зазнавали авторського редагування в процесі перевидань. Власну історію має поема «Панські жарти», яка входила до згадуваної вище збірки «З вершин і низин» (1887 р.). Усього цей твір побачив чотири перевидання. Друге видання 1893 р., як і вся збірка, зазнало мовної правки. Третє -- окремим відбитком вийшло того ж 1893 р., але вже із доданою віршованою посвятою «Присвята пам'яті мойого батька Якова Франка». Найбільшого втручання автора, значних переробок і розширення зазнало четверте видання 1911 р., яке вийшло окремою книжкою у Львові.

І. Франко розширив передмову до поеми, пронумерував рядки, перед текстом подав зміст, що складався із заголовків окремих епізодів [15, с. 467-468]. Результати текстологічних досліджень (додані та вилучені фрагменти) представлені в коментарях до твору, який входить до складу другому тому 50-томного зібрання І. Франка (с. 468-474). Вони наявно демонструють факт процесу саморедагування. Сам автор у передмові коротко зупинився на характеристиці внесених правок: «Видаючи тепер своє поетичне оповідання новим, четвертим виданням, я не зміняючи його основи, подаю в тексті поправки й доповнення, де се вважав потрібним. Оповідання розширено із 3912 на 4004 рядків. При сій переробці я старався, крім виправлення мови, докладніше розвинути тему і виправити композицію через докладніше вироблення та заокруглення строфічної будови» [15, с. 8-9].

Повість «Boa constrictor», уперше надрукована 1878 р. у журналі «Громадський друг» та збірках «Дзвін» і «Молот», вийшла у світ окремим виданням у Львові 1884 р. накладом редакції журналу «Зоря». Із цим часописом у той час співробітничав І. Франко, отже, книжка вийшла за безпосередньої участі письменника. Митець провів велику роботу з редагування тексту: вніс стилістичні виправлення, вилучив натуралістичні описи лютування холери в Галичині, а також довгі діалоги, дописав закінчення, яке має принципове значення для розуміння образу головного персонажа Германа Гольдкремера [16, с. 453]. Із конкретними правками, унесеними до тексту, можна детально ознайомитися в 14 томі повного 50-томного зібрання І. Франка (с. 453-469). Згодом, 1905 року, І. Франко знову береться до переробки твору. Про факт редагування повісті дізнаємося з листа від 26 січня 1905 р. до С. Єфремова, який готував до друку цикл бориславських оповідань письменника: «Не давайте «Boa constrictor», бо я переробляю його зовсім наново» [7, с. 262], -- пише митець. Здійснена редакція повісті вийшла окремою книжкою 1907 р. у Львові. У ній письменник значно розширив твір, а саме: «Докладніше змальовано дитинство Германа, введено образ Вольфа [...], зовсім інакше подано образ Рифки та її сім'ї, одруження Германа; їх син тут зветься не Готліб, а Дувідко, відсутня сцена, де Готліб душить батька. Знято також розповідь про Івана Півторака та його сім'ю. Інше й закінчення повісті -- Герман гине від випадкового вибуху у штольні» [16, с. 507].

Казка І. Франка «Лис Микита» також бачила п'ять редакцій. Перше видання вийшло 1890 р. Через шість років у Львові виходить друге доповнене і перероблене видання, про друкування якого дізнаємося з листа письменника до А. Кримського, писаного на початку травня 1896 р. Текст зазнав чимало мовностилістичних правок, що наблизили мову твору до тогочасних літературних норм. Видання також супроводжувалося післямовою «Хто такий «Лис Микита» і відки родом?», власне, саме в ній автор детально зупинився на суті внесених змін: «Нове видання «Лиса Микити» являється перед читачами значно змінене. Одне те, що невідповідну до духу нашої мови старосвітську правопись перемінено на фонетичну, що позволяє віддати гнучкість та мелодійність нашої мови. [...]; з дев'яти пісень першого видання зробилося дванадцять. І в тих частях, що лишилися з першого видання, мало котра строфка залишилася без зміни, багато дечого пододавано, повигладжувано, повипрвлювано. Я дбав про те, щоб мова моєї переробки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою» [17, с. 67]. До того ж можемо простежити і чітку тенденцію орієнтації на читача, а точніше внесення значних змістових та композиційних втручань в текст твору першого видання у зв'язку зі зміною цільової аудиторії. Письменник пише: «Бажаючи написати книжку для молодіжі, я мусив із старого твору [.] повикидати багато такого, що зовсім не годиться до молодіжі. Натомість я повводив із старих оповідань та з наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданні моєї переробки [.] вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів» [17, с. 67].

З листа І. Франка від 3 грудня 1901 р. до громадського діяча Галичини, публіциста й педагога В. Білецького, дізнаємося про підготовку третього видання, яке з'являється за сприяння «Руського товариства педагогічного» в 1902 р. Воно значно виправлене й уже відкривається передмовою та статтею «Хто такий «Лис Микита» і відки родом?». У авторській передмові зазначено, що поява третього видання зумовлена надзвичайною популярністю твору і що наклад другого видання повністю розійшовся поміж читачів. Хоча митець і «не вважав потрібним розширювати ще далі старе оповідання або перероблювати його часті» [17, с. 57], третє видання є не дослівним повторенням другого. Як пояснював І. Франко, деякі авторські зміни ним були внесені з урахуванням порад своїх учителів та власного мовного чуття. Зокрема, він відзначав: «Я перед друком шліфував і перебудовував не одну строфу, усуваючи дещо таке, що тепер видається менш відповідним або слабшим, і старався довести по змозі до того, щоб оповідання читалося гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим рідним, українським духом» [17, с. 57].

Четверте видання 1909 р. збагатилося передмовою про його характер, у якій указувалося лише про «дрібні язикові та правописні правки» [17, с. 58]. За життя І. Франка було здійснено і п'яте видання -- 1914 р., але відомостей про причетність автора до нього немає.

Працював над удосконаленням власних творів і В. Стефаник, готуючи їх до перевидань, переважно це стосувалося мовного боку новел. Роботу редагування він фактично доручав редакторам, але наполягав на тому, щоб правки обов'язково погоджувалися з ним і не виходили за межі домовленостей.

Однак листування засвідчує існування таких фактів, коли в перевиданнях автор змушений був повертати своїм творам їх справжнє обличчя. Так, перша збірка новел письменника «Синя книжечка. Образки Василя Стефаника» (1899 р.) налічувала 15 творів, шість з яких («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна», «Сама самісінька»), вже були друковані 1897 р. у чернівецькій газеті «Праця». При першій публікації тексти цих творів зазнали самовільного втручання з боку редактора часопису В. Будзиновського. Безкомпромісне поводження останнього обурило митця, про що дізнаємося з листа до редактора іншого часопису -- «Літературно-наукового вісника» -- О. Маковея від 10 лютого 1898 р. Надсилаючи разом з цим листом три новели («Засідання», «З міста йдучи», «Вечірня голина») до журналу, письменник, узгляднюючи попередній досвід, наперед застерігає редактора: «Якби йшли до друку, то прошу мені нічо не зміняти, хіба похибки орфографічні, або можете змінити бесіду мужицьку на бридшу, літературну. Лиш не всувайте ніяких додатків. Ви не гнівайтесь за такі застереження, бо в «Праці» з моїх образків лихо знає що вийшло, а то лиш через чужі додатки» [18, с. 400]. Отож, готуючи збірку «Синя книжечка» до друку В. Стефаник поновив редакторські вилучення, ґрунтовно піддав новели виправленням і змінам, про що безперечно свідчать текстологічні дослідження його автографів.

Новели «Підпис» та «Лист», які увійшли до другої збірки митця «Камінний хрест» 1900 р., також зазнали авторської правки під час передруку з інших видань. Так, новелу «Підпис», уперше надруковану 1899 р. у журналі «Літературно-Науковий Вістник», письменник відредагував для збірки, а саме: «змінив її композицію, посилив соціальне звучання твору» [18, с. 499]. Новела «Лист», що вперше вийшла в газеті «Праця» 1897 р., також була значно перероблена митцем, він «дав новий, змістом художньо переконливіший варіант» [18, с. 499].

Остання прижиттєва збірка В. Стефаника «Твори», видана 1933 р. ювілейним комітетом у Львові, народжувалася під безпосереднім наглядом автора. До неї входила низка новел митця, що до того входили в три попередні збірки «Дорога», «Моє слово», «Земля». Редактор видання 1933 р. на прохання письменника наблизив мову його новел до літературної та відкоригував відповідно до існуючих правописних норм. Також були зроблені незначні виправлення й у мові персонажів, яка, як відомо, особливо насичена діалектизмами. За допомогою «приспособите покутський діалект в розмовах персонажів» [18, с. 493-494] автор також додатково звертався і до відомого мовознавця, професора В. Сімовича, про що дізнаємося з листа В. Стефаника до нього від 16 травня 1922 р.: «Я таки Вас дуже прошу, як у Вас є час, зукраїнізувати мій жаргон» [18, с. 462].

Причину, що спонукала В. Стефаника до авторського редагування мовного боку творів, письменником викладено в 1934 р. в статті «Під вражінням вистави «Землі», у якій переймаючись долею своїх інсценізованих образків, він писав: «Я боявся, що страчу і ту невеличку публіку, яку дотепер мав, а найбільше непокоїв мене покутський діалект. Саме він, цей жаргон, тяжкий і негарний [...]. Я вже давніше просив проф. Василя Сімовича, щоби переклав українською мовою мої жаргонові образки» [18, с. 322-323].

Висновки. Чимала кількість, як окремих друкованих творів, так і збірок, зазнавала авторської правки під час підготовки до перевидань. Ми звернулися лише до тих прикладів саморедагування, указівки на які містяться в листах, а також обґрунтовуються в передмовах чи післямовах до таких творів. Основні зусилля письменників під час процесу авторського редагування перевидань спрямовувалися на адаптацію творів до вимог нового видання (під час передруку з іншого) щодо цільового призначення та правописних розбіжностей; на корекцію обсягу тексту (скорочення, розширення, доповнення, вилучення слів або фрагментів); шліфування мови і стилю; роботу над прагматикою твору (орієнтація на сучасного читача); усунення друкарських помилок, допущених у попередніх виданнях, поновлення цензурних або редакторських купюр. Нерідко до саморедагування письменники вдавалися і під час підготовки творів до перекладів, що визначає перспективи наших майбутніх досліджень.

Список використаних джерел

авторський редагування письменник

1. Редакторская подготовка изданий: учебник [Текст] / [Антонова С.Г., Васильев В.И., Жарков И.А. та ін.]; под. ред. С.Г. Антоновой. -- М.: Логос, 2004. -- 496 с.

2. Тимошик М.С. Книга для автора, редактора, видавця: практичний посібник [Текст] / М.С. Тимошик. -- К.: Наша культура і наука, 2005. -- 560 с.

3. Естетика: підручник [Текст] / за ред. Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.І. Панченко; За заг. ред. Л.Т. Левчук. -- К.: Вища школа, 1997. -- 399 с.

4. Коцюбинський М.М. Твори: в 7 т. [Текст] / упоряд. і прим. М. Грицюти. -- К.: Наукова думка, 1974. -- Т 5.: Листи (1886-1904). -- 432 с.

5. Журавлі повертаються ...: з епістолярної спадщини Богдана Лепкого [Текст] / Упоряд., авт. передм., прим. і коментарів В. Качкан. -- Львів: Фенікс, 2001. -- 920 с.

6. Бовсунівська Т.В. Когнітивна жанрологія і поетика: моногр. [Текст] / Т.В. Бовсунівська. -- К.: ВПЦ «Київський університет», 2010. -- 180 с.

7. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1986. -- Т 50: Листи (1895-1916). -- 702 с.

8. Коцюбинський М.М. Твори: в 7 т. [Текст] / упоряд. і прим. М. Грицюти. -- К.: Наукова думка, 1975. -- Т 6.: Листи (1905-1909). -- 312 с.

9. Коцюбинський М.М. Твори: в 7 т. [Текст] / упоряд. і прим. М. Грицюти. -- К.: Наукова думка, 1974. -- Т 2.: Повісті, оповідання. -- 382 с.

10. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови [Текст] / [упоряд., авт. передмови і коментарів М.С. Тимошик]. -- Вид. 2-ге, випр. -- К.: Наша культура і наука, 2004. -- 436 с.

11. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1976. -- Т 1: Поезія. -- 496 с.

12. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1986. -- Т 49: Листи (1886-1894). -- 809 с.

13. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1976. -- Т 3: Поезія. -- 447 с.

14. Франко І. Твори: в 20-ти т. [Текст] / [редактор тому О.І. Білецький]. -- К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955. -- Т. ХVІ: Літературно-критичні статті. -- 467 с.

15. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1976. -- Т. 2: Поезія. -- 543 с.

16. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1979. -- Т. 22: Повісті та оповідання (1904-1913). -- 517 с.

17. Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. [Текст]. -- К.: Наукова думка, 1986. -- Т. 4: Поезія. -- 480 с.

18. Стефаник В. Твори [Текст] / упоряд. та прим. В.М. Лесина, Ф.П. Погребенника. -- К.: Дніпро, 1964. -- 551 с.

Размещено на Allbest.ru