Переосмислення жанрової традиції екзотичної пригоди в польській літературі для юнацтва 1980-х років (на прикладі роману Йоанни Хмєлєвської "Скарби")

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Жанр екзотичного пригодницького роману (powiesc podryzniczo-przygodowa) у польській літературі ХХ ст. сприяв появі кількох видатних текстів, улюблених багатьма поколіннями читачів. Це шерег текстів з єдиним центром у жанровому каноні -- романом “В пустелі і джунглях” Генрика Сенкевича (1910), вплив якого можна побачити на багатьох текстах: починаючи від механічних згадок, якими автори прокладають “містки порозуміння” з читачем, до ремінісценцій-загравань, до запозичень цілих структурних елементів (системи персонажів, усієї композиції) чи стильового наслідування. Очевидно, що звернення класика до екзотичної пригоди “легітимізувало” жанр в очах наступників, чому завдячуємо плідними на екзотичні пригоди десятиліттями польської літератури -- і у міжвоєнну добу, і в часи Польської народної республіки.

Однак наявність визнаних текстів у жанрі не лише дозволила авторам сподіватися на читацький інтерес до нових текстів. Ознайомлення потенційного читача з видатними текстами попередників уможливило художній та ідейний діалог, у якому автори-наступники утверджують нові дидактичні й ідеологічні змісти на противагу старим, зазвичай очікуваним у жанровій формі.

Поміж: конвенціями, притаманними пригодницькій прозі, -- очікування, що герої пригоди стикатимуться із серйозними перешкодами й долатимуть їх, уникаючи смерті та непоправної шкоди [10, с. 18-19]. Специфіка жанрового різновиду “реалістичного пригодницького роману” полягає в тому, що простором пригоди є екзотичні терени, невідомі й малодосліджені куточки земної кулі [20, с. 7]. Це означає, що в текстах цього жанрового різновиду джерелом колізій і небезпек часто стає зіткнення представників “своєї групи”4 з “чужим простором” або ж із “чужинцями”. Так екзотичні

На нашу думку, взірцеві Сенкевича завдячуємо частоті вибору в якості героїв пригоди підлітка (дилогія про Зджіха Дж. Покера [21; 22], “Подорож у світ” Оссендовського [18], серія про Томека А. Шклярського [25], трилогія про Даніеля Д. Бєньковської) чи пари або групи дітей-підлітків, поміж якими старший хлопчик і менша дівчинка (“Крізь сніги і згарища” В. Незабітовського [17], “Малі переможці” Ф. Оссендовського [19], трилогія Гіжицького [12; 13; 14], серія Хмєлєвської). Можливо, сенкевичівським спадком є і те, що багато з них - повні чи напівсироти (про повторюваний мотив сирітства у Сенкевича див. [9, с. 446-447]).

Для порівняння - наприклад, в українській літературі “підлітко-центричні” пригодницькі сюжети побачимо переважно в українській радянській літературі, тоді як у позарадянській українській літературі це здебільшого пригоди молодих людей. Таким чином, різні національні літератури розвивають різні аспекти жанру пригод, розташованого на межі дитячої/підліткової та популярної дорослої літератури, і тяжіння польської літератури до орієнтації на підліткового читача (через вибір ближчого читачеві підліткового персонажа) теж можна вважати сенкевичівським спадком. (Г. Сенкевич у листі до Ванди Улановської від 25.12.1909: “Оскільки кожен романний письменник має, як на мою думку, хоча б раз у житті написати щось і для дітей, тож вирішив почати і закінчити до наступного нового року ... роман під назвою “Пригоди двох дітей у Центральній Африці” ... Хочу про це так написати, щоб книжку могли б читати з інтересом не тільки діти, а й тринадцятирічні панни, і навіть дорослі” [23, с. 186-187]).

Наприклад, роман “Даніель у Сахарі” Д. Бєньковської (1986) [6] за схемою композиції повторює “В пустелі і джунґлях”, та кожен поштовх розвитку сюжету є приводом для відмінних інтерпретацій.

Критики, зокрема, закидали Ф. Оссендовському, що той у своїх пригодницьких романах наслідує сенкевичівський стиль, що автор визнавав, дивуючись, що наслідування Сенкевича може бути причиною “закидів”: “Не вважаю, і напевно ніхто, хто мислить по-польськи, не заперечить, щоб «манера сенкевичівських романів» була чимсь поганим чи шкодила книжці, якщо вона навіть і навмисно в цій «манері» написана” (цит. за [16, с. 204]).

Тут і далі ми вживаємо цей вираз для позначення того ж, що в англомовній літературі про соціальні ідентичності називають “ingroup” або “ingroup” - тобто соціальної групи, з якою ідентифікується певний суб'єкт, про яку може сказати “ми” (Див. напр., [15, с. 19]). Таким “суб'єктом” у нашому літературознавчому випадку можемо вважати імпліцитного автора і його імпліцитного читача.

Пригодницькі романи стають дієвим способом передачі читачеві “повідомлень” про місце “своєї групи” на когнітивній мапі світу. Разом із тим, згідно із жанровими конвенціями, центральним персонажем є “супергерой із надзвичайною силою чи вміннями”, або ж “«один із нас», постать, позначена, принаймні, на початку, браком умінь”, який лише поступово доростає до видатних перемог [10, с. 40]. Вибір такого привабливого для читача протагоніста дає змогу передати через цей образ повідомлення про належні й гідні поведінкові моделі. Все це разом робить тексти жанру ефективним засобом передачі ідеологічних та дидактичних змістів.

В іншому місці [1] ми простежили, що для польських екзотичних пригод початку ХХ століття характерний вибір національного (етнонаціонального) критерію за керівний принцип поділу “когнітивної мапи” світу на “своїх” і “чужих”. Належність до цієї спільноти, право носити горде ім'я “поляка” передбачає готовий набір чеснот і поведінкових моделей, про які як про привабливі й гідні наслідування зразки повідомляють своєму читачеві Сенкевич (“Ти повів себе, як личить поляку” [24, с. 199]), Оссендовський, Покер, Костецький, Дибчинський, Незабітовський та інші автори першої половини та середини ХХ ст. Ця тенденція залишається потужним первнем, хоча мірою того, як відбуваються соціальні зміни -- старі національні травми проговорюються, і деякі аспекти цієї моделі ідентичності поступаються у значущості іншим. Ця ключова роль національного маркера в окресленні групи “своїх” і у визначенні індивідуальної ідентичності переглядається в польській літературі лише в другій половині ХХ століття, наприклад, у пригодницькій трилогії К. Гіжицького [12; 13; 14] (1959--1966) (але не в серії романів А. Шклярського, перші з яких писані одночасно зі згаданою трилогією, ще й значно молодшим письменником), у романах Д. Бєньковської (“Даніель у Сахарі” та інші романи серії) і Й. Хмєлєвської (“Скарби”) у 1980-і. Троє згаданих авторів більш-менш експліцитно переосмислюють і жанрові конвенції екзотичних пригодницьких романів, і концепцію ідентичності, що тягнеться за національною традицією цього жанру в польській літературі -- від метра Сенкевича, який писав для “зміцнення [національного] духу”. Бутність “поляками” залишається важливою гранню буття-в-світі для їхніх протагоністів, однак лише гранню, що сусідить іншим -- професійним, культурним ідентичностям -- і перестає бути сама по собі відповіддю на питання про етичну місію в житті. У статті ми проаналізуємо, як це переосмислення жанрових конвенцій і притаманних екзотичній пригоді моделей ідентичності відбувається у романі “Скарби” (1988) Йоанни Хмєлєвської.

Роман “Скарби” і традиція екзотичної пригоди.

Йоанна Хмєлєвська (1932--2013) у романі “Скарби” пропонує чергову версію пригод поляків в Африці. Текст належить серії 5 романів про підлітків із Варшави Яночку й Павлика Хабровичів віком 12 і 13 років (у “Скарбах”), які мають ознаки детективного жанру (авторка здобула популярності “дорослими” детективами). Сюжет “Скарбів” також; містить детективну історію: викриття злодіїв в алжирському місті Тіарет, проте цей пласт другорядний порівняно з лінією, що інтенційно прив'язується до традиції екзотичних пригод.

Роман доволі мало експліцитно посилається на традицію жанру, проте текст свідомий її, принаймні в тому, що стосується такої віхи, як “В пустелі і джунглях” Сенкевича. Попри скупість на явні прив'язки, роман становить цікаву художню репліку про екзотичну пригоду. Головна сюжетна лінія -- подорож в екзотичну країну для пошуку скарбів (про які герої дізнаються з “зашифрованого” нецілісного листа з переліком просторових маркерів), і пошуки, розгадка таємниці з екзотичними ключами і долання небезпек з боку “дикого” хронотопу і “зловорожих тубільців”.

Як і близький у часі текст Д. Бєньковської, роман є розмислом про можливість “екзотичної пригоди” у добу, коли звичних приводів для пригод уже не виникає (не викрадають юних білявих польок -- у Бєньковської, не ховають скарбів, шифруючи вказівки в листах -- у Хмєлєвської), хоча виховані на певних книжках юнаки і юнки досі готові вирушати далеко на такі заклики. Уся центральна лінія є наслідком хибної інтерпретації листа цілком туристичного, що не заважає дітям пережити справжню пригоду і знайти справжні скарби.

Переосмислення жанрової традиції екзотичної пригоди...

Поза іншим, розвиток сюжету підкреслює важливість для сприймання реальності передсуджень, базованих, зокрема, на читанні пригод, східних казок і уявлень про належне у певному хронотопі, чого не могло б статись у буденній Польщі. Спостереження випадкових явищ (адже скарбів ніколи не було) дозволяє витворити цілісну картину світу й активно діяти. Що важливіше з погляду жанрових конвенцій, навіть вигадана пригода дозволяє пережити внутрішню трансформацію, як і належить героєві пригоди. Хоча роман вирізняється тим, що пропонує дієву і суб'єктну героїню (Яночка, хоч молодша, показана як розважливіша за брата), цілком у дусі традиції жанру трансформацію переживає хлопець. На початку він дещо легковажний, і саме його необачність призводить до зав'язки сюжету. Згодом діти осмислюють пережите і доходять висновків про те, ким хочуть стати, і рішення серйозніше взятися за навчання є суттєвим перетворенням для Павлика, але не Яночки.

Спільноти на “когнітивній мапі”.

Сюжет “Скарбів” дає підстави для вражень і розмислів про своїх і чужих -- культури і простори. Дізнавшись про “скарби”, діти шукають спосіб поїхати в Алжир і потайки подають кандидатуру батька-інженера на алжирське підприємство. Ця змова та збори батька у структурі заміщують опис дороги в екзотичні місця (дорога в добу авіаперельотів -- уже не пригода). пригодницький літературний роман екзотичний

Спільнота поляків, які працюють на алжирському будівництві, є ключем до зображення своїх, кого як освічених, обізнаних на мовах людей з міжнародним досвідом протиставлено “тубільним” спільнотам. Оповідь роману виокремлює цих своїх поляків від решти персонажів через імена: за єдиним винятком, лише вони пойменовані. Поляки на чужині тримаються одне одного і загострено плекають побутові риси ідентичності, навіть ті, з яких вдома сміються. Попри раптом відкриту важливість польського у побуті, поляки в Алжирі почуваються насамперед просто європейцями. Так їх сприймають і алжирці, переносячи на поляків та угорців стереотипи про “білих” з колоніальної доби.

У добу, коли колонізатор уже залишив північну Африку, багато чого залишається таким, яким його зробило французьке панування. Так, Алжир 1980-х у Хмєлєвської значною мірою франкофон- ний. З тої доби походять і стереотипи алжирців про європейців як про неодмінно багатих і таких, у кого в жесті ресентименту треба відібрати що вдасться. Судячи з реакції (“Може, слід пояснити їм, до якої міри ми європейці!” [11, с. 114]), поляки в Алжирі не відчувають з боку місцевих розуміння відмінностей усередині Європи, можливості стратифікації за рівнем достатку, і просто існування націй з різними історичними долями. Цим Хмєлєвська дискутує з авторами-попередниками, у яких поляки повсякчас знаходять визнання тубільців як “борці за свободу”.

Однак багато речей у змальованій Хмєлєвською взаємодії алжирців з “європейцями” дуже не схожі на ті, що могли існувати за колоніальних часів. Насамперед зміни стосуються привілеїв, ієрархії спільнот і дискурсивної влади.

На відміну від багатьох раніших польських текстів, тут європейці в Алжирі не є апріорі упривілейованими. Закордонна праця може бути значним бонусом для кар'єри в ієрархії, застосованій на батьківщині, і вони бажані гості в Алжирі як фахівці й туристи. Проте джерелом ієрархії, “носіями норми” і уявлень про належне в суспільстві тепер є алжирці, і гостям залишається підкорятися правилам. Так, із поваги до мусульман (і для безпеки, з огляду на “менш цивілізовані” групи населення) не треба їсти прилюдно у Рамадан. На відміну від художніх світів Сенкевича, Оссендовського, Шклярського, де привілейований статус поляків у колонії випливає з того, що вони скидаються на вихідців з метрополії, у “Скарбах” герої вирішують для безпеки і зручності позбутися європейської відмінності і перевдягтися на арабських підлітків. Та на відміну від “Кіма” Р. Кіплінґа, де протагоніст-європеєць є апріорі спроможним на таку “універсальність”, тут місцеві розпізнають польських підлітків і поза очі сміються з їхньої гри у перевдягання.

І польський погляд на взаємодію відрізняється від текстів попередників, де персонажі й імпліцитний автор марковано польського тексту підхоплювали дискурс колонізатора про місцевих. Подорож в Алжир очікувано породжує думки про культуру і звичаї Інших, і досить часто їх позначає роздратування й негативна оцінка. Однак Хмєлєвська дуже обережна з цими судженнями. По-перше, судження про іншу культуру -- і нейтральні, й емоційно забарвлені роздратуванням про “брак цивілізації” -- це завжди репліки персонажів. Як “факт” (об'єктивні відомості від безстороннього наратора) про всіх арабів подано лише слова про характерні зовнішні риси (напр., в описі Хакіма, і те -- для контрасту з його рисами, не притаманними більшості). По-друге, часто враження про ситуацію в Алжирі, які можна б розуміти як негативну оцінку дикої периферії, де діється “неналежне”, з позиції раціо, цивілізації тощо -- доповнено словами про таку ж, чи не гіршу ситуацію в соціалістичній Польщі. По-третє, часто негативна оцінка з погляду цінностей, які сповідують свої, релятивізується через визнання того, що алжирці сповідують відмінні цінності.

Алжирці змальовані як яскраво чоловіча культура [11, с. 54], як такі, що поміж видами діяльності віддають перевагу торгівлі як найпочеснішому заняттю. Це -- характеристики, що не мають оцінкового забарвлення.

На протилежному полюсі небагато рис алжирців, через які вони можуть бути джерелом загрози: а саме їхня (абстрактних “менш цивілізованих” людей) схильність надто різко реагувати на чужість і на недотримання заведених правил. Такі побоювання згадано, коли пані Кристина бажає зняти теплу сукню (і залишитися у пристойному для європейців пляжному наряді [11, с. 64]), коли дітей закликають не їсти на людях у Рамадан, коли забороняють пригощати місцевих дітлахів [11, с. 113]. У двох з трьох випадків ці побоювання мають явним наслідком неможливість встановити контакт між культурами. Тобто уявлення про відмінну спільноту як джерело загрози (незалежно, чи побоювання виправдані досвідом) посилюють відчуження, неможливість зробити крок назустріч через знайомство, дружню допомогу.

Інші ознаки алжирців можна розташувати десь між нейтральними і тими, що провокують відчуження. Вони показані як брак того, що для європейців позначає цивілізацію, і їх можна узагальнити як брак належної організації. Різні аспекти неорганізованості суспільства включають і непунктуальність, і те, що поліція не може впоратися зі злочинністю, і “неналежне” використання природних і господарських ресурсів. Ці риси арабської культури для європейців є негативними, і персонажі іронізують з них. Підставою для оцінок є система цінностей, базована на раціональності й ефективності. Тут вислови про Іншого, більше говорять про Свого, адже викривають аксіологічні константи, від яких мовці відштовхуються, “критикуючи” чи схвалюючи когось. У деяких випадках така відмінність базових цінностей двох культур проговорена.

Те, що протагоністи шукають і вітають те, що відповідає їхнім уявленням про належне в Європі, підкреслює зустріч з паном Хакімом -- його винятковість маркована тим, що це єдиний не-поляк, названий на ім'я. Зустріч анонсовано як шанс познайомитися з “освіченим арабом”. Підкреслено його неподібність до інших алжирців: він пунктуальний, “чорноволосий, як справжній араб, і вдягнений, як нормальна людина в гостях” [11, с. 180]. Контраст увиразнює точку відліку: оскільки гість є арабом, для нього нормально було б вбратися в арабський одяг; поляки “оцінили позитивно” саме вміння мімікрувати під європейців і в одязі, і в мові: “говорив французькою, як француз, і англійською, як англієць” [11, с. 180], і в ставленні до злочинців (пан Хакім є слідчим).

Свій та інший простір.

Зіставлення свого (Польща) та іншого (Алжир) простору відбувається за двома векторами: через пошук подібностей та відмінностей. Про подібності йдеться тоді, коли поляки усвідомлюють, що вони добре розуміють, як щось функціонує в екзотичній країні -- бо так само роблять у соціалістичній Польщі. Так, вони можуть передбачити, що варто взяти “зайві” речі, щоб продати на чорному ринку. Коли поляки міркують про марнотратство в Алжирі й занехаяні можливості та ресурси, причиною розпачу стає не стільки погляд “європейців” (носіїв уявлень про раціональний підхід до ресурсів), як усвідомлення, що те саме характеризує Польщу, навіть у більших масштабах. Поряд із подібностями, за якими видно не дуже й приховану критику соціалістичного устрою, бачимо й зіставлення, зосереджені на суб'єктивних відмінностях, які можна тлумачити через категорію екзотики. Алжир постає простором небуденних вражень і зусиль. Для протагоністів це якісно відмінний простір, де можливим стає те, що геть не можливе вдома: “...тут якась дивна країна. Тут може трапитись все. Підірвав би таку каменоломню в Польщі? [...] Тут все якось зовсім по-іншому...” [11, с. 234]

Сам простір у романі -- виразно “не-свій”, екзотичний для поляків, але не “ворожий”-“чужий”, а інакший, цікавий і привабливий [4]. Перебування у ньому є періодом посиленої відкритості до дійсності, бо “все тут є чудовим, екзотичним і вартим вивчення” [11, с. 63]. Привабливість підживлюють попередні уявлення, і персонажі хочуть зіставити їх зі справжнім Алжиром. Частково передзнання пов'язані з казками про Магриб. Водночас подорож: до Алжиру для них -- можливість достати досвід Африки взагалі. Після приїзду, коли враження від країни найбільш сконцентровані, кожен елемент дійсності треба відчути й оцінити як “африканський”. І хай навіть перші враження від незнаної землі передано через сприймання 12-річної дівчинки, звідки їхня надмірна емоційність, дорослі так само хочуть зіставити уявлення з Африкою і так само надмір вражень їм відбирає мову чи принаймні адекватні дискурсивні засоби для опису окреслення цієї екзотики: “Не знаю, як зблизька виглядає Алжир. З парому видався мені шалено мальовничим, а потім я перестав будь-що розрізняти, бо виявився нестерпно мальовничим” (malowniczy nie do opanowania) ... Не маю для цього слів, як приїдете, самі побачите [11, с. 55]. “Тату, ну то що? Як воно тут? -- Жахливо! [...] Цілком непогано!” [11, с. 62].

Протиставлення свого та іншого простору як матеріально влаштованого -- “дикому” -- не однозначне. Поляки, які їдуть в Алжир, мусять привезти усе потрібне, адже дістати на місці -- дорого чи неможливо. Проте оповідь зосереджено на цьому лише в контексті зборів, натомість коли дія переноситься до Алжиру, про побутове йдеться лише у небуденних контекстах: забезпечення речей від крадіжок, перелицювання героїв на арабів. Польща натомість -- простір не так влаштованого побуту, як постійної турботи про побут. Це унаочнює реакція тітки на повернення героїв з Алжиру і привезені дивовижі: “Аметисти! [...] Чудово! Але як на мене, було б ліпше, якби привезли лампочки! Лампочки можна купити лише за макулатуру, і в мене вже немає жодних запасів” [11, с. 257].

Отже, якщо брати облаштування побуту за критерій протиставлення двох просторів, хоча Хмєлєвська реалістично згадує про брак затишку в Алжирі і про клопіт влаштувати його, нарація роману вимовніша: Польща є простором втомливих зусиль для організації побуту -- вдома чи на час мандрівки; Алжир -- простір пригоди і надзвичайних вражень, вільніший простір, де, хоч і треба враховувати незвичні тамтешні правила, можливі дивовижі й розкриття власних несподіваних сторін.

Головний наслідок пригоди в далекій країні для героїв -- це потенціал переоцінки себе та свого місця. Пані Кристина переоцінює “свій” простір і починає цінувати у ньому те, про що ніколи раніше не думала: “«Як тут холодно! -- промовила із захопленням пані Кристина. -- Як зелено! Як чисто!» -- «Африканське сонце впало тобі на мізки?» -- зацікавилась тітка Моніка (...) «Дуже оригінальні враження ти привезла з того Алжиру!» -- заявив дядько Анджей” [11, с. 256].

Родичі, які ще не пережили відповідного перетворення, не здатні зрозуміти її відкриття.

Висновки Яночки і Павлика стосуються особистого місця у світі, а не місця Польщі у порівнянні з іншими просторами: “«Я вирішила, -- проголосила [Яночка]. -- Стану геологом. [...] Першою розкопаю ту гору по дорозі до Сугеру [...] А якщо навіть [не дочекається], на світі є багато іншого, що можна розкопати. Поїду туди» -- «[...] і я мушу знайти собі щось таке, що буде міжнародне [...] про всяк випадок мусимо якихсь іноземних мов теж навчитися»” [11, с. 260].

Подібно до згаданих раніше пригодницьких текстів, і тепер -- зовнішня фабула, яка полягає в екзотичній пригоді, є лише підставою для того, щоб протагоніст пережив якесь внутрішнє перетворення. Змінюється, однак, взаємозв'язок між зануренням протагоністів у символічний порядок своєї групи і змістом цієї трансформації. Замість того, щоб стати спроможним на втілення наперед даного взірця національного героя, найважливіше, що має статися з протагоністом унаслідок пригоди, -- це поставити запитання і спробувати надати попередні відповіді про те, у чому мають полягати взірці, які варто було б у подальшому втілювати. Юні протагоністи Хмєлєвської, так само як в інших місцях герої Бєньковської і Гіжицького, роблять вибір щодо того, який професійний шлях треба обрати у житті, і потреба поставити запитання про цей вибір стає одним з головних наслідків пережитої пригоди. їхня належність до польської спільноти і їхні якості як поляків при цьому не піддаються жодному сумніву, а проте не заважають зануренню і в численні інші культурні символічні порядки, з якими їх стикає життя.

Висновки. Екзотичний пригодницький роман Й. Хмєлєвської “Скарби” (чи то пародія на екзотичний пригодницький роман) переосмислює конвенції цього жанрового різновиду, притаманні традиції жанру в польській літературі для юнацтва, у кількох аспектах. По-перше, піддаючи сумніву можливість екзотичної пригоди у знайомому з літератури вигляді, авторка модернізує і повертає актуальність жанру та дидактичним висновкам, що вкладені у нього. Попри те, що звичні пригодницькі колізії уже не трапляються (скарбів не існує, бедуїни дітей не викрадуть), суб'єктивна пригода все ж відбувається, стаючи приводом для внутрішнього перетворення, емоційного дорослішання протагоністів. По-друге, переосмислюється дидактичний зміст такого перетворення, яке у попередників означало спроможність втілити готові поведінкові зразки, вписані в національний етос, а тепер насамперед пов'язане з постановкою запитання про такі гідні наслідування зразки. По-третє, лише тепер відбувається розрив із запозиченою іще від зразків пригодницької прози з інших європейських літератур картиною художнього світу, де “своя група” поляків вигідно (для пов'язаної з ідентичністю самооцінки) вбудовується в ієрархії, побудовані колоніальною владою, отримує визнання для травмованої ідентичності. “Зустріч з Іншим” у пригодах Хмєлєвської та її сучасників передбачає менше порозуміння та дає більше можливостей переосмислення місця “своєї групи” та притаманних їй цінностей. Таким чином, фінал екзотичної пригоди тепер замість того, щоб залишити героя-переможця із нагородою, лише відкриває простір для подальшої роботи над собою як на індивідуальному, так і на груповому рівні.

Література

1. Семенова Д. Екзотичні пригодницькі романи для юнацтва в українській та польській літературах: два структурні типи з огляду на національну ідентичність / Д. Семенова // Наукові записки НаУКМА. -- 2013. -- Т. 150: Філологічні науки. -- С. 98-105.

2. Семенова Д. “Свои” и “чужие”: приключенческая литература в идеологическом воспитании юношества (на примере украинской советской и польской литературы 1920-1930-х гг.) / Д. Семенова // Детские чтения. -- 2014. -- 2 (006). -- C. 67-84.

3. Семенова Д. Виховання нових громадян: українська радянська і польська пригодницька проза 1920-1930-х років та конструювання уявлення про “своїх” і “чужих” / Д. Семенова // Studia Methodologica. -- 2015. -- У друці.

4. Семенова Д. “Чуже” та “Інше” у дослідженні націокультурної ідентичності в літературних творах: спроба концептуалізації термінологічного поля / Д. Семенова // Tertium non datur: Проблема культурної ідентичності в літературно-філософському дискурсі XIX-XXI ст: колективна монографія / наук. ред. та упор. В. П. Моренець. -- К.: НаУКМА, 2014. -- С. 80-97.

5. Atlas J. Chmielewska Joanna: mam to od dziecka / J. Atlas // Tu i teraz. -- 1985. -- nr 1. -- S.11.

6. Bienkowska D. Daniel na Saharze / D. Bienkowska. -- Warszawa: Nasza ksigarnia, 1988. -- 174 s.

7. Borski L. Cos do smiechu. Recenzja na: “Zwyczajne zycie” / L. Borski // Nowe ksizki. -- 1974. -- Nr 20. -- S. 30-31, okl.

8. Bruzelius M. Romancing the Novel: Adventure from Scott to Sebald / M. Bruzelius. -- Cranbury: Bucknell University Press, 2007. -- 258 p.

9. Bujnicki T. O podlotkach u Sienkiewicza. Skd si§ wzila Nel? / T. Bujnicki // Wokol „W pustyni i w puszczy”: W stulecie pierwodruku powiesci / Koncepcja i red. naukowa J. Axer i T. Bujnicki. -- Krakow, 2012. -- S. 435-447.

10. Cawelti J.G. Adventure, mystery, and romance: Formula stories as art and popular culture / J.G. Cawelti. -- Chicago: University of Chicago Press, 1977. -- 344 p.

11. Chmielewska J. Skarby / J. Chmielewska. -- Warszawa: Agencja Praw Autorskich i Wydawnictwo “Interart”, 1993. -- 260 s.

12. Gizycki K. Nil - rzeka wielkiej przygody / K. Gizycki. -- Warszawa: Nasza ksigarnia, 1972. -- 280 s.

13. Gizycki K. W pogoni za mwe / K. Gizycki. -- Warszawa: Nasza ksigarnia, 1983. -- 255 s.

14. Gizycki K. W puszczach i sawannach Kamerunu / K. Gizycki. -- Warszawa: Nasza ksigarnia, 1986. -- 160 s.

15. Korostelina K. V. Social identity and conflict: Structures, dynamics, and implications / K. V. Korostelina. -- New York: Palgrave Macmillan, 2007. -- 268 p.

16. Michalowski W. S. Wielkie safari Antoniego O.: kim byl Antoni Ferdynand Ossendowski / W. S. Michalowski. -- Warszawa: Wydawnictwo “Iskry”, 2004. -- 285 s.

17. Niezabitowski W. Przez sniegi i pozog§: Przygody dzieci polskich w drodze do kraju / W. Niezabitowski. -- Grudzidz: Zaklady graficzne Wiktora Kulerskiego, 1925. -- 160 s.

18. Ossendowski A.F. Wdrowka w swiat / A.F. Ossendowski. -- tomianki, 2012. -- 145 s.

19. Ossendowski A.F. Mali zwycizcy: Przygody dzieci na pustyni Szamo / A.F. Ossendowski. -- Poznan: Zysk i S-ka Wydawnictwo, 2012. -- 200 s.

20. Phillips R. Mapping men & empire: A geography of adventure / R. Phillips. -- London & New York: Routledge, 1997. -- 208 p.

21. Poker J. Zdzich szuka ojca / J. Poker. -- Warszawa: Gebetner i Wolff, 1934. -- 150 s.

22. Poker J. Zdzich szuka matki / J. Poker. -- Warszawa: Wydawnictwo J.Przeworskiego, 1935. -- 157 s.

23. Sienkiewicz H. Korespondencja. 1-2 / H. Sienkiewicz. -- Warszawa: Panst. Instytut Wydawniczy, 1951. -- T. 2. -- 385 s.

24. Sienkiewicz H. W pustyni i w puszczy / H. Sienkiewicz. -- Krakow: Wydawnictwo GREC s.c., 2001. -- 284 s.

25. Szklarski A. Tomek w krainie kangurow / A. Szklarski. -- Warszawa: MUZA SA, 2009. -- 260 s.

26. Szklarski A. Tomek na Czarnym Ldzie / A. Szklarski // Wydanie V. -- Katowice: Wydawnictwo “Slsk”, 1970. -- 307 s.

Размещено на Allbest.ru