Соціальна турецька новела першої половини XX століття: жанрові особливості, типологія героїв

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.512.161 : 82-32 "19"

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СОЦІАЛЬНА ТУРЕЦЬКА НОВЕЛА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТЯ: ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ, ТИПОЛОГІЯ ГЕРОЇВ

10.01.04 - література зарубіжних країн

Сенчило Надія Олексіївна

Київ - 2013

Дисертацією є рукопис. Робота виконана на кафедрі тюркології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка МОНмолодьспорту України.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Дерменджі Омер, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри тюркології.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Поліщук Ярослав Олексійович, Київський університет імені Бориса Грінченка, професор кафедри української літератури, компаративістики та соціальних комунікацій;

кандидат філологічних наук, Сейтяг'яєв Нариман Сеїтаметович, РВНЗ „Кримський інженерно-педагогічний університет”,старший викладач кафедри кримськотатарської і турецької філології.

Захист відбудеться 22 лютого 2013 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01030, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, актовий зал.

Із дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені О. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий «___» січня 2013 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук І. В. Прушковська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У турецькому літературному процесі першої половини XX століття відбуваються кардинальні зміни системи естетичних критеріїв, засвоюються нові форми творчості, теми, концепції художнього мислення. У твореній прозаїками картині світу цього періоду домінують три визначальні фактори: 1) відмова від догм художньої традиції попередників, 2) звернення до дійсності в усіх її проявах, 3) широке і вільне використання мистецького досвіду західних літератур (французької, німецької, англійської, російської). Це позначилося на поетиці епічних форм, у яких виразно проявляються тенденції новелістичного мислення.

Якісно новим етапом розвитку турецької літератури стає соціальна новела, яка у час швидких історичних змін дозволяє письменникам у лапідарній формі зображувати найважливіші суспільні явища. Такі тенденції є не що інше, як прагнення митців більш глибоко і об'єктивно осмислити реалії навколишньої дійсності.

Актуальність теми дослідження. Репрезентуючи найважливіші способи відображення об'єктивної реальності, турецька соціальна новела є інформаційним жанром щодо розуміння процесу літературного розвитку нової доби та творчого переосмислення письменниками основних суспільних процесів. Вона становить значний науковий інтерес як важливе художнє явище, що засвідчує літературознавча практика турецьких науковців: К. Ак'юза, С. Ілері, А. Кабакли, О. Лекесіза, Е. Оздеміра та ін.

Турецька новела 20-30 рр. епізодично досліджувалася російськими тюркологами середини XX століття (Н. Айзенштейн, Л. Алькаєва) у руслі радянської ідеології. Однак існуючі вивчення жанру новели, виконані у минулому столітті, і запропонований у них аналіз потребують істотних коректив, а частіше пошуку нових підходів до розуміння творчості турецьких новелістів першої половини XX століття. Короткі епічні жанри, попри існування поодиноких українських перекладів, досі не були досліджені тюркологами. Вивчення явища соціальної новели, яке сформувалося в турецькій літературі у першій половині XX століття, визначення його жанрових особливостей та типологічної сутності є актуальним у контексті поглиблення розуміння еволюції художнього мислення та турецького літературного процесу в зазначений період.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дослідження виконане в річищі загальної наукової теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Еволюція художнього мислення у літературі та народній творчості: науковий та освітній аспекти» (01 БФ 044-01) і спеціальної теми кафедри тюркології «Дослідження мов і літератур народів Сходу класичної та сучасної доби» (02 БФ 044-01).

Мета дослідження полягає у цілісному і багатоаспектному аналізі турецької соціальної новели першої половини XX століття.

Мета передбачає розв'язання таких завдань:

- дослідити типологію образів: жіночі образи та соціально-психологічні типи „маленької” людини у турецькій соціальній новелі;

- охарактеризувати типи образів сатиричного героя;

- виокремити основні різновиди жанру турецької соціальної новели визначеного періоду; визначити жанрові особливості новели;

- окреслити проблемно-тематичний комплекс новелістики;

- проаналізувати домінуючі соціальні мотиви у творчості новелістів;

- розглянути особливості розвитку турецького реалізму та визначити місце соціальної новели в ньому;

- уточнити сутність категорій „соціальний реалізм”, „соціалістичний реалізм”, „критичний реалізм” у турецькій літературі.

Об'єктом дослідження є турецький літературний процес першої половини XX століття.

Предмет дослідження: жанрові особливості, типологія героїв турецької соціальної новели першої половини XX століття.

Матеріал дослідження: збірки новел Омера Сейфеттіна „Ефруз-бей”; Галіта Зії Ушаклиґіля „Ізмірівські новели”; Рефіка Галіта Карая „Новели про батьківщину”; Саїда Фаїка Абасияника „Удвох”, „Зайва людина”; Орхана Кемаля „Боротьба за хліб”; Садрі Ертема „Селянин у циліндрі”, „Про фабричну трубу”; Суад Дервіш „Чорна книга”; Октая Акбала „Люди позбавлені любові”; Бекіра Ситки Кунта „У кожного своє життя”; Мегмета Сейди „Хасан з третьої зміни”; Фагрі Ердніча „Мішок вугілля”; Саміма Коджагьоза „Насип”.

Теоретико-методологічною базою дисертації є праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, присвячені питанням реалізму у літературі: Н. Айзенштейн, Ґ. Айтач, Е. Ауербаха, В. Бєлінського, В. Гордлевського, Л. Джантека, В. Днєпрова, О. Еміролу, А. Кабакли, Д. Наливайка, Е. Оздеміра, Г. Поспєлова, С. Пласковіцкої-Римкевіч, Б. Сучкова, А. Нігата Тарлана та ін., концепції теорії жанру новели, що знайшли своє втілення у працях К. Ак'юза, Л. Алькаєвої, І. Денисюка, С. Ілері, Н. Копистянської, О. Лекесіза, Є. Мелетинського, С. Утургаурі, В. Фащенка, О. Юрчук.

У роботі комплексно застосовуються загальнонаукові традиційні методи дослідження: за допомогою філологічного методу здійснюється аналіз жанрових різновидів соціальної новели, аналізується наративна структура художнього простору, характеризується тематика та проблематика творів, конкретизуються художні засоби виразності, притаманні досліджуваному матеріалу, здійснюється опис ідейного змісту та образної системи новел. літературний культурний новелістичний сатиричний

Культурно-історичний підхід дозволив простежити детерміновані зв'язки художньої творчості і соціального середовища досліджуваного періоду, охарактеризувати сутність художнього напряму соціального реалізму як культурного феномену. За допомогою культурно-історичного підходу фіксується вплив коротких епічних жанрів європейських літератур на розвиток турецької соціальної новели.

Типологічний підхід застосовується для визначення парадигми жіночих образів у творах Р. Галіта Карая, С. Фаїка, С. Дервіш, О. Кемаля, Б. Ситки Кунта, сатиричного героя у новелах О. Сейфеттіна та С. Ертема, основних типів „маленької” людини.

За допомогою психологічного підходу здійснюється аналіз характерів літературних героїв С. Фаїка та О. Акбала.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою спробою систематизації здобутків турецької новелістики першої половини XX століття, визначення її специфіки, новаторства та зв'язку з естетикою літературного напряму соціального реалізму. Вперше запропонована детальна класифікація жанрових різновидів турецької соціальної новели, проаналізована наративна структура творів, охарактеризовані їх тематичні константи та домінуючі мотиви. Досліджено еволюцію світогляду героїв та основні типи образів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання матеріалів дисертації у вивченні курсів з історії турецької літератури першої половини XX століття, при написанні монографій, навчальних посібників з історії літератур Сходу. Одержані результати можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях турецького літературного процесу при вивченні літературних напрямів та розвитку турецької прози першої половини XX століття, інтерпретації творів окремих письменників, як матеріал для порівняльного вивчення літератур на рівні стилів та напрямів.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри тюркології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження були апробовані в доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях:

(V, VI міжнародні науково-практичні конференції „Міжкультурна комунікація: мова-культура-особистість”, Острог, 2011, 2012; Всеукраїнська наукова конференція „Літературний процес: кордони герменевтики, рецептивної поетики, теорії інтерпретації”, Київ, 2011; Всеукраїнська наукова конференція (за участю молодих учених) „Концепти та константи в мові, літературі, культурі”, Київ, 2011; VII Міжнародні Чичерінські читання „Зарубіжна літературна класика у „великому часі”, Львів, 2011; Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих учених „Людина і соціум у контексті проблем сучасної філологічної науки”, Київ, 2012).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладені в 6 наукових статтях, 4 з яких надруковано у фахових виданнях України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів і висновків до них, загальних висновків та списку використаних джерел. До основної частини належать три розділи з висновками до кожного з них. Загальний обсяг дисертації становить 197 сторінок, із них 172 сторінки основного тексту. Список використаної літератури включає 254 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об'єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, основні теоретико-методологічні засади, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи. Окреслено матеріал дослідження і методи його аналізу, вказуються форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі „Категорія героя як художня домінанта соціальної новели”, який складається з чотирьох підрозділів, досліджуються ключові етапи еволюції світогляду героя та основні типи „маленької” людини у соціальній новелі. Герой відкриває спосіб мислення, пізнання та існування людини у певну епоху.

У підрозділі 1.1. „Еволюція світогляду героя у соціальній прозі: шлях від соціально несвідомої до соціально активної особистості” з'ясовано, що в процесі розвитку жанру турецької новели, починаючи з другої половини XIX століття, зазнає змін і герой як найважливіша ланка художнього твору. Г. Зія Ушаклиґіль, О. Сейфеттін, Р. Галіт Карай у новелах звертають увагу переважно на звичайну „маленьку” людину. Вона знаходиться під тиском соціального середовища, що створює для людини непрості життєві умови. Герої новел - це крамарі, служниці, ковалі, перукарі, вантажники тощо. На підставі аналізу образів головних персонажів новел Г. Зії Ушаклиґіля „На побігеньках”, „Служниця Фергунде” та О. Сейфеттіна „Хліб і оливки” визначено, що герої є соціально несвідомими людьми, нездатними протистояти соціальному злу; вони залишаються бездіяльними, існують у своєму обмеженому світі й підкоряються обставинам. Для увиразнення характерів героїнь Г. Зія Ушаклиґіль використовує підсилений повтор - безкоштовна допомога Шеріфе дітям, сусідам, всьому кварталу („На побігеньках”) та сталість думок служки до заміжжя господині, після її одруження та після народження сина („Служниця Фергунде”). У новелі О. Сейфеттіна „Хліб і оливки” пасивність героїні розкривається через створення автором психологічно складних ситуацій, у яких опиняється персонаж.

Потому, як змінюється турецьке суспільство з розвитком приватновласницьких відносин, герой новели 20-х рр. еволюціонує, набуває інших рис характеру. Як наслідок - виникають суспільні протиріччя на ґрунті відносин власника-найманця. Останнє сприяло загостренню боротьби між різними прошарками суспільства, дає художникам багатий матеріал для дослідження процесів суспільного розвитку - глибокого аналізу навколишньої дійсності. У ході історичного розвитку, еволюційних змін зазнає літературний герой, який з соціально несвідомої перетворюється в соціально свідому, але пасивну особистість. Такий тип героя виразно простежується у новелі „Плата за мовчання” Р. Галіта Карая. Занурення Гасіба у свій внутрішній світ, критичне переосмислення ним реальної дійсності, що виражається у формі градації та несподіваного повороту, спочатку вивищує його над іншими персонажами, а потім - зрівнює з ними. Пасивність характеру збірного сатиричного образу селянина у новелі С. Ертема „Селянин у циліндрі” втілюється з допомогою гротеску (босі селяни у циліндрах).

Цілком новий тип соціального героя з'являється у творчості О. Кемаля. Письменник досліджує видозмінену реальність, у якій на перший план виступають нові, невідомі досі цінності. За допомогою антитези автор вибудовує протилежні художні характери двох майстрів, внаслідок чого герой (робітник Джеляль) у новелі „Сон” постає як активна сила, здатна вплинути на існуючу соціальну систему. У новелах О. Кемаля „Резервні кадри” та „Новорічна пригода” персонажі виступають у ролі соціально активних борців за власні права, що втілюється через такі засоби виразності як створення гострих ситуацій та несподіваних поворотів. Зміни, що відбулися у свідомості героїв внаслідок їх соціальної еволюції (соціально несвідомий герой у новелах Г. Зії Ушаклиґіля та О. Сейфеттіна, соціально пасивний - у Р. Галіта Карая та С. Ертема, соціально активний - у О. Кемаля), призводять до переорієнтації, позначаються на світоглядних цінностях „маленької” людини.

У підрозділі 1.2. „Типологія жіночих образів у турецькій соціальній новелі: мати, жебрачка, повія” аналізуються домінуючі жіночі образи новелістики першої половини XX століття. Визначаються основні типи жіночих образів, які орієнтуються на об'єктивну реальність; з'ясовується їх роль і значення у реалістичній прозі зазначеного періоду. На початку XX століття під впливом західних літератур у турецькому письменстві формується новий образ жінки, нетиповий для патріархального турецького суспільства.

Героїня у новелах Г. Зії Ушаклиґіля, О. Сейфеттіна, Б. Ситки Кунта, С. Дервіш, С. Фаїка, Р. Галіта Карая, О. Кемаля постає у яскравих та багатогранних образах, які не лише виконують виховну роль, а й допомагають письменникам глибше розкрити соціальні парадигми суспільних протиріч свого часу. Відзначено, що у турецькій соціальній новелі першої половини XX століття жінка нерідко виступає головною героїнею твору, письменники відводять їй важливу роль у висвітленні негативних сторін суспільства, що потребує змін. Жіночі образи у соціальній новелі не протиставляються образам чоловіків.

Серед найпоширеніших жіночих образів, які розкривають психологію, місце і роль героїні у суспільстві, особлива роль належить образу матері. У новелі „Сльози” Р. Галіта Карая через скорботу матері, яка є одним із важливих духовних символів, сильним і найповнішим втіленням людського горя, розкривається складна соціальна реальність. У критичній суспільній ситуації турецька жінка зображена такою, що повністю несе відповідальність за збереження роду, це підкреслює її важливу соціальну роль. Аналіз новели „Самовар” С. Фаїка розкриває образ матері через її постійну присутність у житті сина та вплив на свідомість персонажа.

Інший жіночий образ, що творить ще один тип, є героїня, яка заради вигоди, достатку, красивого і забезпеченого життя готова поступатися загальнолюдськими нормами моралі. У новелі „Колекція” О. Сейфеттіна розкривається аморальність головної героїні, яка за зовнішньою маскою культури приховує натуру легковажної людини. Проблема руйнування духовних цінностей жінки порушується також у новелі „Хліб і оливки” О. Сейфеттіна (образ кокотки). Зіставляючи два протилежні типи персонажів, протиставляючи розкіш і аморальність бідності й чесності, автор демонструє гострий соціальний конфлікт. У новелі „Місто, через яке я проїжджала” С. Дервіш за допомогою художніх деталей, метафор, порівнянь та засобів словотворчого увиразнення мовлення героїні (соціальні діалектизми, вульгаризми) змальовує жінку легкої поведінки, вказуючи на недоліки суспільства.

Аналіз новел Б. Ситки Кунта „Тільки Бог непогрішний”, О. Кемаля „Діти і дорослі”, С. Дервіш „Злодійка” підтверджує наявність третього жіночого типу образу - жінки-жебрачки. Вона може виступати в ролі як негативного, так і позитивного персонажа. У новелі Б. Ситки Кунта „Тільки Бог непогрішний” жебрацтво змальоване як своєрідний спосіб життя жінки, професія, що приносить дохід і дозволяє жити, не володіючи жодним ремеслом. Анафоричний повтор підсилює та емоційно увиразнює образ жебрачки, здатної на вияви зла у соціальному просторі. Відмінним від попереднього постає образ героїні у новелі О. Кемаля „Діти і дорослі” та несправедливо осудженої суспільством старої жінки у новелі С. Дервіш „Злодійка”, де нещастя і бідність персонажів пояснюється соціальною несправедливістю. Бінарна опозиція - протиставлення потворного гарному, добра злу - є реальним відображенням суспільних суперечностей.

Героїні соціальних новел, як правило, наділені конкретними психологічними рисами. З одного боку кожен тип діє відповідно до об'єктивних суспільних і побутових умов, з іншого - автори намагаються дати оцінку особистості з погляду суспільної та індивідуальної моралі.

У підрозділі 1.3. „Сатиричний герой як спосіб вираження соціальної дійсності у творчості Омера Сейфеттіна та Садрі Ертема” аналізуються сатиричні герої, робиться спроба наближення до сутності феномену сатиричного та його вияву в художньому просторі Туреччини першої половини XX століття. Виокремлено прикметні риси новел О. Сейфеттіна, що зумовлені використанням для побудови твору конкретних елементів об'єктивної реальності та алюзійності: спогади з дитинства, фольклорні історії, легенди, спостереження щоденних подій. Автор показує звичайних людей у конкретній ситуації, ускладнюючи оповідання конфліктами між персонажами, поєднує епічні та драматичні аспекти, наповнюючи новелу експресивністю. До характерних особливостей О. Сейфеттіна відносимо зображення різносторонніх життєвих ситуацій, загострене відчуття реальності, потужне емоційне навантаження, чітку логіку викладу та гумористичне начало. Аналіз новел О. Сейфеттіна показує, що дидактичний зміст творів та їх гостре сатиричне начало створюють ілюзію ірреальності та уподібнюють їх до анекдотичних історій про широковідомого фольклорного персонажа Ходжу Насреддіна. Герой О. Сейфеттіна нагадує благородного шахрая або авантюриста з народних оповідок, головною зброєю якого є хитрість, кмітливість, спритність та гострий язик. Побут - це основна сфера існування персонажа у сатиричних новелах О. Сейфеттіна, який, як правило, далекий від високих стремлінь. Звернення новеліста до соціальної проблематики зумовлює появу чотирьох типів сатиричних персонажів: Ефруз-бея - образ-карикатура османського псевдоінтелектуала („Зустріч зі справжнім селянином”, „Аристократи”), Джабі-ефенді - псевдомудреця та вченого („Мармуровий верстак”, „Повернувся розум”), Мистика - дрібного злодія („Ковпак”, „Запальничка”), Фон Садріштайна - людину з утилітарними інтересами, сліпо орієнтовану на західну прагматичність („Дружина фон Садріштайна”, „Син фон Садріштайна”). Поетика новел, зокрема функціонування персонажів у тексті, реалізується двома домінантними літературними прийомами - гіперболізацією та літотизацією.

Виявлено, що на відміну від Омера Сейфеттіна, комізм у Садрі Ертема породжується суперечностями соціального ладу і знаходить своє зовнішнє вираження в образі знедоленої і обділеної людини, яка є лише жертвою і не несе відповідальності за вчинки інших, внаслідок яких створюються комічні ситуації, часто із фатальними наслідками. У новелі „Це поле за документами - ліс” С. Ертема предмет зображення, спрямований на демонстрування світосприйняття героя, зумовлює прояв сатири через конфлікт інтересів влади та народу, характеристику індивідуальних рис характеру звичайної людини. Тема наївності та безпорадності „маленької” людини розгортається у новелі „Селянин у циліндрі” С. Ертема, в якій висміюється надмірне захоплення жителів міста цивілізацією, для яких великим досягненням суспільства та окремої особистості вважається зовнішній вигляд, тоді як реальні проблеми ошуканих людей залишаються на другому плані. На фоні парадоксальних картин зображення комічність плавно переходить у трагізм.

У новелі „Смерть селянина” зміни, що відбуваються у житті та свідомості героя внаслідок випадковостей, провокують переорієнтацію, гротесково-літотне зниження світоглядних цінностей персонажа. Водночас сміх у творі характеризується сатиричним спрямуванням, оскільки зміни у свідомості героя зумовлені новим способом життя, негативно відображаються на особистості, ведуть до втрати позитивних якостей характеру.

У підрозділі 1.4. „Соціально-психологічні типи „маленької” людини” досліджуються особливості та способи реалізації психологізму, який найбільш яскраво виражений у творчості С. Фаїка та О. Акбала. На матеріалі новел письменників виявлено основні типи героїв, що характеризуються подібними зовнішньо-обставинними умовами життя та психологічними ознаками.

З'ясовано, що персонажі новел С. Фаїка, якими, як правило, виступають звичайні „маленькі” люди, у своєму духовному вираженні діляться на дві категорії. Перші самореалізуються через фізичну або психологічну працю, що зумовлює появу проблеми перфекціонізму особистості. До другого типу належать герої, позбавлені насолоди від власної діяльності та потрібності у цьому світі, внаслідок чого вони обмежені власним приземленим духовним світом, безликі, без сенсу життя, що спричинює індиферентність особистості.

Предметом зображення у новелі „Ревнощі” С. Фаїка є сповнений боротьби внутрішній світ героя-філософа. Порушується проблема психологічного конфлікту особистості персонажа, яка знаходить у собі нові суперечливі грані, осмислює їх у емоційному та раціональному симбіозі, що дозволяє вийти на новий суб'єктивно-психологічний рівень. Внаслідок деталізації складного мінливого процесу свідомості героя простежується перфекціоністичність особистості.

У новелах С. Фаїка „Колодязь”, „Двоє”, „Людина, яка нікому не потрібна” за допомогою метафоризації виявляються внутрішньо-суб'єктивні переживання героя, який не виходить за межі власного духовно-ницого світу: „футлярний” спосіб життя, відчуження, відсутність конкретної номінації героя, - дає підстави назвати такий тип індиферентним.

У другому розділі „Турецька соціальна новела: витоки, різновиди, художнє відображення дійсності”, який складається з трьох підрозділів, простежується історія виникнення та розвиток жанру новели у турецькій літературі, визначаються основні жанрові різновиди соціальної новели, досліджується наративна структура новел. На прикладах творів турецьких новелістів першої половини XX століття Г. Зії Ушаклиґіля, О. Сейфеттіна, Р. Галіта Карая, С. Ертема, С. Дервіш, О. Кемаля, С. Фаїка та ін.. проводиться комплексний аналіз домінуючих тематичних мотивів, які визначали характер реалістичної прози коротких жанрових форм.

У підрозділі 2.1. „Становлення турецької соціальної новели та форми її вираження” зосереджується увага на жанрі турецької новели та її особливостях. Оповідання є одним з важливих жанрів давньої тюркської літератури. У турецькій літературі короткі прозові твори мали традиційну назву гікяє (hikвye) - оповідання, історія, казка. Прикметною рисою жанру ґікяє дослідники Ґ. Айтач, С. Ілері, Г. Халимоненко, Н. Яковлєва визначають його подібність до чарівної, фантастичної казки, але „події в ґікяє, на відміну від казки сприймаються як цілком реальні, герої живуть як звичайні прості люди і сприймають довколишню фантастику дуже практично й раціонально”. У сучасному літературознавстві ґікяє - це епічний твір, за обсягом менший від роману, у якому описується одне явище, без другорядних. У турецькій літературі на означення невеликого за обсягом розповідного твору може вживатися кілька термінів: „оповідання”, „ґікяє”, „новела”. Спільні особливості hikвye та новели, зокрема лаконізм, яскравість та влучність художніх засобів, сконденсованість та яскраво змальована дія, перевага сюжетної однолінійності та зведення до мінімуму кількості персонажів, вказують на їх жанрову спорідненість. Новела в європейському розумінні цього жанру виникла в турецькій літературі в період Танзімату (1860 - 1896 рр.).

Прагнення дослідити життя у всіх його проявах сприяло появі не лише певних соціальних типажів (селянина, рибалки, крамаря тощо), а й стало поштовхом до розвитку короткого епічного жанру, який у максимально місткій формі за допомогою художніх засобів гіперболізації та типізації дозволяв показати найбільш близьке і зрозуміле читачу життя так, щоб привернути його увагу до проблем і суспільних негараздів. Реалістичний спосіб зображення дійсності відкривав нові можливості для зображення героїв та навколишнього середовища.

З'ясовуються найхарактерніші ознаки соціальної новели, якій властиві асиметричність сюжетної організації, публіцистичність, раціональність, подекуди згущений психологізм та відсутність ліризму.

Визначено жанрові різновиди турецької соціальної новели першої половини XX століття, до яких належать новела-„доля”, події в якій охоплюють значний проміжок життя героя („Злодійка”, „Сорок років потому” С. Дервіш, „Сльози” Рефіка Галіта Карая). Дидактична новела - з гострим повчальним змістом, що викриває вади людського характеру або возвеличує позитивні його сторони („Милостиня”, „Мармуровий верстат” О. Сейфеттіна, „Гвоздика і томатний сік” С. Фаїка), психологічна новела соціального спрямування, для якої є характерним детальний опис глибоких внутрішніх переживань особистості („Колодязь”, „Двоє” С. Фаїка, „Брудна дорога” О. Акбала тощо), сатирична новела („Час думати”, „Сміливець”, „Зустріч зі справжнім селянином”, „Аристократи” О. Сейфеттіна, „Це поле за документами - ліс”, „Селянин у циліндрі”, „Смерть селянина” С. Ертема). Новела-етюд („Самовар”, „Баржі” С. Фаїка, „Похорон” С. Дервіш) характеризується як уривчастий твір зі змалюванням побуту та одного епізоду з повсякденного життя, події в якому мають драматичний характер. Драматичність досягається за допомогою несподіваного повороту. Новела-репортаж („Місто, через яке я проїжджала” С. Дервіш) - розповідь про поточні, реальні події, очевидцем яких був автор-наратор, він висвітлює побачене без власних оціночних суджень. Автор-наратор у новелі з'являється двічі: на початку і в кінці, що створює рамочну конструкцію твору. До жанрових різновидів турецької соціальної новели належить новела-спогад (Я. Кадрі „Безлюдне село і німа дівчинка”, О. Кемаль „Дві дівчинки”). Герой-наратор виступає прямим учасником давно минулих подій, про що зазначається у тексті. Новела своєю зав'язкою нагадує казку, але події зображуються реалістичні.

У пункті 2.1.1. „Основні типи суб'єктів розповіді у новелі” шляхом аналізу наративної структури новел визначаються домінуючі типи оповіді, які характеризуються викладом художнього матеріалу від імені створеного автором героя. Гомодієгетичний тип оповіді (автодієгетична нарація) характерний новелам С. Фаїка „Вони були схожі”, „Двоє”, Б. Ситки Кунта „Годинник”, О. Кемаля „Дві дівчинки”, „Хліб, мило і кохання”, „Продаж книжок”. У новелах С. Фаїка „Самовар”, О. Кемаля „Діти і дорослі” та ін. присутній „аукторіальний розповідач” - такий, що знаходиться поза текстом (гетеродієгетичний тип оповіді). Гетеродієгетичний наратор розкриває внутрішній світ героя через описи його дій та зовнішнього вигляду, створює контрастні порівняння з іншими героями. Наявність розповідача, побічного (неперсоніфікованого) героя твору, сприяло розвитку реалістичних елементів, обмежуючи авторський суб'єктивізм.

У підрозділі 2.2. „Проблемно-тематичний комплекс турецької соціальної новели кінця XIX - першої половини XX століття” розкривається функціонування тематичної парадигматики жанру. На основі вивчення художніх текстів („Розповідь про фабричну трубу”, „Убито трьох” С. Ертема, „Резервні кадри”, „Новорічна пригода” О. Кемаля, „Насип” С. Коджаґьоза, „Колекція”, „Хліб і оливки”, „Зустріч зі справжнім селянином” О. Сейфеттіна, „Так ось вони, люди”, „Гвоздика і томатний сік” С. Фаїка та ін.) показується, що на початку XX ст. герої малої прози - прості люди, які живуть у реальному середовищі і відповідно діють у реальному часі. Формується головний тип персонажа турецької новели, який є реалістичним типом «маленької» людини.

Досліджуються домінуючі теми турецької соціальної новели, серед яких виділяються: тема становища жінки у суспільстві, селян та робітників, землі - це теми, що розроблялися письменниками з різних позицій. У новелі Галіта Зії Ушаклиґіля «На побігеньках» героїня змальована заручницею патріархальних переконань оточення, у новелах С. Дервіш «Місто, через яке я проїжджала» і О. Сейфеттіна «Хліб і оливки» героїні зображені жертвами соціальних умов життя, «пропащими» жінками. Трагічна доля жінок-робітниць шовкопрядильної фабрики змальована в оповіданні «Плата за мовчання» Р. Галіта Карая. Важлива роль жінки у родині акцентована у новелі С. Ертема „Убито трьох”. Соціальна проблематика праці селян та робітників широко представлена у творчості С. Ертема „Селянин у циліндрі”, „Убито трьох”, „Це поле за документами - ліс”, „Розповідь про фабричну трубу” та С. Фаїка „Гвоздика і томатний сік”, О. Кемаля „Резервні кадри”, „Новорічна пригода” та ін. Окремо розглядається тема землі-годувальниці, яка у новелах нерозривно пов'язана з темою селянина.

У підрозділі 2.3. „Соціальні мотиви у новелі” розкривається значення дискусійного поняття „мотив” у розумінні літературознавців М. Бахтіна, О. Веселовського, Б. Гаспарова, Е. Мелетинського, Н. Тамарченко, Б. Томашевського, О. Фрейденберг та ін. Аналізуються найбільш поширені мотиви турецької соціальної новели та робиться класифікація основних їх типів.

Одними із найчисельніших є просторові мотиви, які мають різноманітне вираження і часто зустрічаються у творчості турецьких письменників першої половини XX століття. До них відноситься мотив землі, що знаходить своє втілення у новелі С. Коджагьоза „Насип”, де земля змальована як єдиний порятунок людей від голодної смерті, предмет опіки тощо; у новелах С. Ертема „Це поле за документами - ліс” та „Розповідь про фабричну трубу” земля стає причиною засудження героя та причиною нещастя жителів цілого селища. У позитивному світлі представлений заявлений мотив у новелі С. Фаїка „Священник”, де земля возвеличується і оспівується як священний життєвонезамінний предмет, об'єкт любові і поклоніння. У новелі „Гвоздика і томатний сік” С. Фаїка земля є не тільки засобом, завдяки якому приходить матеріальна компенсація за працю, а й виступає у ролі творця гідної людської особистості. До категорії простору відносимо мотив моря, який протиставляється мотивові землі або порівнюється з ним, наявний у новелі „Двоє” С. Фаїка, у якій море впливає на людину, змінюючи її спосіб життя, характер, відношення до світу, виступає як інша форма буття, інший світ зі своїми законами, недоліками та перевагами. У свідомості героя море персоніфікується, перетворюється на невідому могутню істоту. Наскрізний мотив моря, який розкриває мінливість почуттів, характеру, а згодом уподібнюється безкінечності жіночої натури, виявлено у новелі Я. Кадрі „Співчуття”. Сприйняття моря творить психологічний портрет героя, розкриває глибину його душевного світу. У соціальній новелі конкретизується мотив дороги, що дає можливості письменникові для реалістичних зображень різноманітних фонів, на яких відбувається змальована подія, герой чи певна життєва ситуація, що здатна змінюватися чи розвиватися в процесі досягнення конкретної авторської мети. Найчастіше паралельним мотивові дороги є життєвий шлях персонажа або якийсь його період життя. Мотив дороги представлений у новелах С. Дервіш „Місто, через яке я проїжджала”, Я. Кадрі „Безлюдне село та німа дівчинка”, С. Фаїка „Чортів мінарет” тощо. Мотив дороги конкретизується у звуженому мотивові - вулиці, окреслений у новелі Г. Адивар „Продавець насіння”.

До подієвого відносимо мотив праці, завдяки якому здійснюється трактування основних соціальних типів, головних суспільних процесів та їхніх наслідків, які слугували об'єктами зображення („Годинник” Б. Ситки Кунта, „Резервні кадри” О. Кемаля). Подієвим є мотив смерті, абсолютно позбавлений метафоричного уявлення про неї у жанрі соціальної новели. Смерть, а точніше, її безглуздя стає декларацією суспільних проблем, які порушуються письменниками С. Ертемом „Убито трьох”, С. Дервіш „Похорон”, Р. Галітом Караєм „Сльози”.

Психологічні мотиви: почуття несправедливості, смуток, жадібність, жорстокість - розкривають реалістичні протиріччя життя, створюючи загальний настрій твору. Мотив несправедливості, який тісно пов'язаний з мотивом жорстокості, характерний новелам О. Кемаля „Сон”, „Резервні кадри”, „У вантажівці”; С. Ертема „Селянин у циліндрі”, де особистість стирається, перетворюється у робочу одиницю. У новелі „Злодійка” С. Дервіш несправедливість - породження нездорового соціального середовища. У новелах О. Сейфеттіна „Милостиня” та Б. Ситки Кунта „Господар заїжджого двору” наявний мотив жадібності, який підкреслює роль матеріальних цінностей у житті героїв, що є наслідком духовного зубожіння людини. Через мотив смутку у новелах С. Фаїка „Двоє”, „Самовар” та О. Кемаля „Продаж книжок” розкривається складний внутрішній світ персонажів. Таким чином, аналіз низки мотивів дає підстави вважати, що більшість із них заглиблені у соціальну дійсність, мають виключно песимістичний характер, що створює відповідне емоційне навантаження у художньому творі.

У третьому розділі „Становлення соціального реалізму у турецькій літературі; зв'язок жанру новели з естетикою літературного напряму”, який складається з чотирьох підрозділів, з'ясовуються шляхи виникнення художнього напряму соціального реалізму та місце жанру соціальної новели у турецькій літературі другої половини XIX - початку XX століття.

У підрозділі 3.1. „Типологія художнього напряму: реалізм - соціальний реалізм” зосереджується увага на теоретичних положеннях художнього напряму реалізму. Зокрема, у пункті 3.1.1. „Філософські та естетичні передумови розвитку реалізму„ відзначається, що під впливом західноєвропейської філософії у Туреччині у XIX столітті поширюється європейське розуміння філософських напрямів раціоналізму та позитивізму, вплив ідей яких відчутний у творчості письменників І. Шінасі та Н. Кемаля. Окреслено перші концептуальні обґрунтування реалізму як художнього напрямку, в основу якого покладений принцип вірності реальній дійсності, запропоновані письменниками Л. Е. Е. Дюранті, Стендалем, О. де Бальзаком, Г. Флобером, Е. Золя, Ф. Достоєвським, І. Франком та ін.. Розглядається зв'язок епічних жанрів з естетикою літературного напряму, який виникає внаслідок еволюції літературного процесу та зміни естетичних вимог. Наголошується на активному розвитку жанру соціальної новели, у якій на прикладах життя та зображення внутрішнього світу окремих людей (безвихідна ситуація у новелі Ф. Едніча „Мішок вугілля”, жебрацтво - Б. Ситки Кунта „Тільки Бог непогрішний”) розкриваються важливі риси суспільства зазначеної епохи. У пункті 3.1.2. „Типологія реалізму у турецькій літературі другої половини XIX - початку XX століття” окреслюються теоретичні підходи, що визначають основні типи реалізму у літературній критиці XX століття за різними ознаками: історичними, тематичними, ідеологічними, стилістичними тощо. Зосереджується увага на просвітницькому та соціальному реалізмі у турецькій літературі. З'ясовано, що становлення соціального реалізму тісно пов'язане з естетичною боротьбою за ідейність, відповідною художньою інтенцією на суспільно корисну літературу. Домінуючим жанром напряму виступає новела. На прикладах творів Р. Галіта „Сльози”, О. Сейфеттіна „Скребниця”, С. Фаїка „Колодязь” показано, що у новелі фіксується зображення дійсності у її безперервному розвитку, соціальні відносини, нові психологічні та суспільні типи.

У підрозділі 3.2. „Соціальний і соціалістичний реалізм в аспекті турецького літературознавства” з'ясовується термінологічне питання, яке існує на межі турецької, радянської та вітчизняної критики відносно вживання терміну „соцреалізм”, який у турецькій та пострадянських літературах має різне значення, але часто у пострадянській літературній критиці виражається одним словом, внаслідок чого на турецький «соціальний реалізм» (Toplumcu Gerзekзilik) накладається значення радянського «соціалістичного реалізму» (Sosyal Gerзekзilik). Дефініція на позначення у турецькому літературознавстві художнього напряму соціального реалізму (Toplumsal Gerзekзilik) не є стійкою. Існує концептуальна відмінність у вираженні художніх напрямків соціального та соціалістичного реалізму у літературі Туреччини. Художнє вираження соціального реалізму яскраво проявляється у новелістиці Р. Галіта („Сльози”), О. Сейфеттіна („Час думати”, „Хліб і оливки”, „Фалака”), Б. Ситки Кунта („Годинник”), С. Фаїка („Самовар”, „Людина, яка нікому не потрібна”) тощо. У творах цих письменників відображені тісні зв'язки між людиною і соціальним середовищем, висвітлені взаємодії тих умов і обставин життя, які впливають на формування людських характерів, наявна соціальна мета, намір дати суспільству сигнал з приводу якоїсь соціальної проблеми. Соціальний реалізм у турецькій літературі зародився як реакція на ідеалізм, оспівування почуттів і природи. У творчості письменників, які належать до соціалістичного реалізму (С. Алі „Вороги”, „Ластівки”; С. Устюнгель „Ахмед і Мехмед” тощо), у фабулі, описах, зображенні героїв переважає оптимістичний прогноз, тоді як для соціальної літератури характерними є песимістичні звучання.

У підрозділі 3.3. „Передумови виникнення соціального реалізму у турецькій літературі” відзначається, що кардинальні зрушення у художньому мисленні турецьких письменників XIX століття спричинені активізацією суспільно-політичного життя, яке відбулося внаслідок танзіматських реформ 40-50-х рр.. Прикметні риси літератури цього періоду зумовлені глибокими переконаннями когорти митців (І. Шінасі, Н. Кемаль, А. Мітгат, С. Паша-Заде Сезаі тощо) у необхідності орієнтації на європейську літературну традицію. У процесі модернізації турецької літератури преса відіграла ключову роль, пропагуючи на сторінках газет та журналів («Календар подій» («Takvimi Vekayэ»), «Тлумач подій» («Tercьman-э Ahval»), «Журнал Ебюззія» («Mecmua-э Ebьzziya») та ін..) ідеї рівності, нові етичні та естетичні норми, запозичені у Заходу. Періодика дала можливість новому поколінню письменників, які, змінивши її зміст та наповнивши новими суспільними ідеями, темами і формами, обрали інший шлях розвитку літератури. Стверджується, що означені зміни у розвитку турецького літературного процесу збіглися з об'єктивною потребою часу в перебудові суспільства, що визначило першорядне значення реалістичного способу мислення та новелістичного жанру. Письменники прагнуть вийти за рамки усталених канонів придворної літератури, які обмежували індивідуальність автора, його творчу ініціативу, заважали зображувати реальне життя конкретної людини. У літературі утверджується образ простої людини: селянина (О. Сейфеттін „Зустріч зі справжнім селянином”, С. Ертем „Селянин у циліндрі”, „Смерть селянина”, С. Фаїк „Гвоздика і томатний сік”), торговця (Г. Зія Ушаклиґіль „На побігеньках”), рибалки (С. Фаїк „Двоє”) та ін.

У підрозділі 3.4. „Літературні впливи турецької та інших літератур у межах соціального реалізму” йдеться про глибокий інтерес турецьких літераторів до письменства інших народів, що засвідчують тогочасні турецькомовні переклади творів Мольєра, Ж-Ж. Руссо, Р. Шатобріана, В. Гюго, Вольтера, Гі де Мопасана, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, Л. Толстого, М. Гоголя, А. Чехова. Робиться наголос на тому, що, навчаючись у європейських літераторів, турецькі автори не копіювали і не запозичували сюжети, а, як правило, розвивали національну літературу, висміюючи копіювання європейських моделей поведінки, взаємин, побуту, ціннісних орієнтацій.

У „Висновках” узагальнено результати дослідження.

1. У силу особливих умов культурно-історичного розвитку, перші ознаки реалізму в турецькій літературі з'являються наприкінці XIX століття. З виникненням реалізму відбувається еволюція літературного процесу, змінюються естетичні вимоги та засоби їх реалізації. Розвиваються епічні жанрові форми європейського зразка, серед яких провідне місце у турецькому літературному процесі першої половини XX століття займає соціальна новела.

Важливою ознакою новелістики цього періоду є типізація як спосіб зображення сутнісних соціальних якостей людини та її діяльності, обставин її формування, що спричинило появу в літературі різних типів героїв. Разом з тим реалістичне зображення персонажів, як показує вивчення творів (О. Сейфеттіна, Р. Галіта Карая, С. Дервіш, С. Фаїка та ін.), зумовлюється також соціальним середовищем, центральним об'єктом якого стає проста людина (селянин (С. Ертем „Селянин у циліндрі”, „Смерть селянина”), робітник (О. Кемаль „Сон”, „Новорічна пригода”) тощо). Вивчення фактичного матеріалу показало, що індивідуальні ознаки стилю турецьких письменників та жанровий розвиток новелістичних форм у прозі визначається розмаїтістю образних типів. Своєрідне вираження у соціальних новелах має образ жінки, представлений трьома основними типами: матері, жебрачки, повії, - які паралельно з чоловічими образами відіграють важливу соціальну роль, заперечуючи гендерні стереотипи малої прози. Звернення письменників С. Фаїка та О. Акбала до внутрішньо почуттєвої сфери особистості обумовлює виокремлення у новелістиці соціально-психологічних типів „маленької” людини: відсторонений від зовнішнього світу герой, самотній, відособлений герой у новелах С. Фаїка („Двоє”, „Колодязь”, „Людина, яка нікому не потрібна”) та відчужений - у О. Акбала („Брудна дорога”, „Веселий світ”).

2. У творчості О. Сейфеттіна та С. Ертема наявні різні типи сатиричних героїв (Ефруз-бей, Джабі-Ефенді, Мистик, Фон Садріштайн - у О. Сейфеттіна; неосвічений, знедолений, наївний селянин - у С. Ертема), за допомогою яких письменники зображують негативні явища об'єктивного життя, зосереджуючи увагу на духовному зубожінні людини. Комізм у новелах О. Сейфеттіна „Час думати”, „Сміливець”, „Аристократи” та ін.. досягається завдяки таким художнім засобам виразності, як гіпербола та літота. Сатиричні персонажі у творах С. Ертема „Селянин у циліндрі”, „Смерть селянина” реалізуються через гротеск.

3. У процесі дослідження новелістики першої половини XX століття виявлено жанрові різновиди турецької соціальної новели, які розрізняються за способом зображення героя та наративною структурою. Серед них новела-„доля” („Злодійка” , „Сорок років потому” С. Дервіш, „Сльози” Р. Галіта Карая), дидактична („Милостиня”, „Мармуровий верстат” О. Сейфеттіна, „Гвоздика і томатний сік” С. Фаїка), психологічна новела соціального спрямування („Колодязь”, „Двоє” С. Фаїка, „Брудна дорога” О. Акбала), новела-етюд („Самовар”, „Баржі” С. Фаїка, „Похорон” С. Дервіш), новела-репортаж („Місто, через яке я проїжджала” С. Дервіш). Подальша більш поглиблена розробка методології вивчення жанрових різновидів соціальної новели спроможна встановити їх зв'язок з короткими епічними жанровими формами європейських літератур на основі конкретних структурних елементів та визначити індивідуально-авторські стильові характеристики жанру.

4. Від кінця XIX століття увагу турецьких письменників привертають пересічні люди та явища соціальної дійсності, внаслідок чого розширюється тематика та проблематика новел. Тематика новел репрезентує турецький народ і конкретну особистість того періоду. Засвідчує зацікавлення письменників народністю, наявними в кожній окремій людині та нації загалом універсальних законів життя. Домінуючими у новелах виступають теми соціальної нерівності (Г. Зія Ушаклиґіль, Р. Галіт Карай), теми жінки у суспільстві (С. Дервіш, О. Сейфеттін), землі, життя селян та робітників (С. Ертем, С. Фаїк).

5. Аналіз мотивів, які превалюють у новелах С. Дервіш, С. Ертема, О. Кемаля, С. Коджагьоза, Б. Ситки Кунта, С. Фаїка, дозволив виокремити їх основні групи: просторові (земля, море, дорога, вулиця), подієві (праця, смерть), психологічні (несправедливість, обман, жадібність, смуток). Проаналізовані мотиви нерозривно пов'язані із соціальною дійсністю, вони увиразнюють турецьку новелу та надають їй чітко окресленої об'єктивності. Аналіз психологічних мотивів засвідчує їх песимістичний характер, що створює відповідне емоційне навантаження у творах. Широке використання їх вказує на прагнення авторів привернути увагу суспільства до гострих соціальних проблем.

6. Культурно-історичні зміни в Туреччині, пов'язані з реформами Танзімату, зародження преси та звернення турецьких авторів до найкращих зразків творчості французьких, німецьких, російських письменників, сприяли розвитку реалістичного напряму в літературі. Головним здобутком нового художнього напряму є змалювання характерів та цілісного духовного життя особистості, зображення звичайної людини в суворому причинно-наслідковому зв'язку із соціальними умовами її життя. Література перетворюється в засіб пізнання людиною себе і навколишнього світу. Центральне місце у жанровій парадигмі посідає новела. Необхідність вивчення соціальної новели важливе й тим, що протягом XX століття саме твори цього жанру найчастіше презентували турецьку літературу у перекладних виданнях, формуючи обличчя турецької прози в іншомовному світі. Соціальна новела другої половини XX століття поступилася місцем соціальному роману.

7. У турецькому літературознавстві на позначення „соцреалізму” існують два чітко визначені поняття - соціальний реалізм (Toplumsal Gerзekзilik) як художній напрям, що містить у собі великий пласт літератури XX століття, та соціалістичний реалізм (Sosyal Gerзekзilik), позначений соціалістичними ідеями, навіяними комуністичною ідеологією (С. Алі „Вороги”, С. Устюнгель „Ахмед і Мехмед”). Визначальною ознакою соціального реалізму у турецькій новелістиці є наявність соціальної мети, наміру дати суспільству сигнал з приводу якоїсь соціальної проблеми, тоді як у творах напряму критичного та соціалістичного реалізму рецепт вирішення порушеної проблеми відсутній.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Сенчило Н. Теми-константи у турецькій соціальній новелі кінця XIX - початку XX століття / Надія Сенчило // Наукові записки. Серія „Філологічна”. - Острог: Видавництво Національного університету „Острозька академія”, 2011. - Вип.20.- С. 395 - 402.

2. Сенчило Н. Генеалогічні зв'язки турецької та європейських літератур у межах соціального реалізму / Надія Сенчило // Література в контексті культури: Зб. наук. праць / [відпов. ред. В. А. Гусєв та ін.].- К: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. - Вип 21 (2). - С. 243-249.

3. Сенчило Н. Еволюція героя у турецькій соціальній новелі 20-50-х років XX століття / Надія Сенчило // Вісник Львівського університету. Серія іноземні мови: Зб. наук. праць / [гол. ред. Р. С. Помірко]. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. - Вип 20 (Ч 2). - С. 109-115.

4. Сенчило Н. Типологія жіночих образів у турецькій соціальній новелі першої половини XX століття / Надія Сенчило // Наукові записки. Серія „Філологічна”. - Острог: Видавництво Національного університету „Острозька академія”, 2012. - Вип. 27. - С. 263-267.

Додаткові публікації

1. Сенчило Н. Соцреалістичні мотиви у творчості турецьких поетів початку XX століття (на матеріалі перекладів П. Тичини) / Надія Сенчило // Україна-Туреччина: історія культурних зв'язків та співробітництво на сучасному етапі : зб. наук. пр. / [упоряд. О. Дерменджі, В. М. Підвойний, Н. Г Солонська]. - К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2011. - С. 178-185.

2. Сенчило Н. Соціальний і соціалістичний реалізм в аспекті турецького літературознавства / Надія Сенчило // Літературний процес: методологія, імена, тенденції: зб. наук. праць (філолог. науки) / [редкол.: Бондарева О. Є., Борисенко К. Г., Буніятова І. Р. та ін..]. - К.: Київ. ун-т ім.. Б. Грінченка, 2012. - №4 - С. 140-144.

АНОТАЦІЯ

Сенчило Н. О. Соціальна турецька новела першої половини XX століття: жанрові особливості, типологія героїв. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка МОНмолодьспорту України. - Київ, 2013.

Дисертацію присвячено дослідженню жанрових особливостей і типології героїв у соціальній турецькій новелі першої половини XX століття. Проаналізовано основні типи жіночих образів (матері, жебрачки, повії) та соціально-психологічні типи „маленької” людини у турецькій соціальній новелі, охарактеризовано типи образів сатиричного героя на прикладі новел О. Сейфеттіна та С. Ертема. На основі аналізу творів Г. З. Ушаклиґіля, О. Сейфеттіна, Р. Г. Карая, С. Ертема, О. Кемаля окреслено еволюцію світогляду героя: шлях від соціально несвідомої до соціально активної особистості.

Простежено витоки та форми вираження жанру соціальної новели у турецькій літературі, охарактеризовано найпоширеніші з них: новела-„доля”, психологічна та дидактична новели, новела-етюд, новела-репортаж. У роботі вперше запропоновано детальну класифікацію та розкрито найпоширеніші соціальні мотиви. Визначено передумови та особливості розвитку соціального реалізму в художньому просторі Туреччини. З'ясовано характерні відмінності визначальних типів реалізму (соціального, соціалістичного, критичного) у турецькій літературі.