Художній аналіз теми свобод козацтва в романі "Чорна рада" з точки зору методології усної історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художній аналіз теми свободи козацтва в романі «Чорна рада» з точки зору методології усної історії

Козачук К.О.

Історія українського державотворення зберігає багато нерозгаданих загадок, навіть коли інформація про відповідні хронологічні періоди висвітлена в історіографічній літературі доволі повно. У 1663 році Україна пережила події, які в нашому столітті назвали б просто - вибори. Художній щоденник тодішніх виборів гетьмана Лівобережної України подано в романі П. Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» - творі надзвичайно багатогранному у відображенні правової атмосфери тодішнього українського суспільства. Важливу роль у створенні його історично правдивої картини відіграла увага письменника до народного тексту, який супроводжував і певною мірою зумовлював вчинки та рішення українців.

Сучасне українське літературознавство, як і історичні науки, поступово відходить від наслідування зразку тоталітарної епохи, коли «людина як індивід в історії розглядалася лише на прикладі визначних постатей, пересічні ж громадяни, зазвичай, не потрапляли в об'єктив історика» [3, с. 167]. Звернення до аналізу усної історії - а саме воно, на наш погляд, здатне індивідуалізувати відповіді на численні складні питання українського минулого - говорить про прагнення сучасників почути (курсив наш - К. К.) своїх сусідів з епохи Руїни і наново осмислити сучасні стратегії збереження ідентичності держави і нації. свобода козак куліш руїна

Усноісторичні дослідження останнього часу показують, що усна історія важлива не лише з точки зору пошуку історичної правди, а й як «цінне джерело інформації про шляхи формування соціальної пам'яті» [Цит. за: 4, с. 11]. Термін «усна історія» вперше вжив американський письменник Джозеф Ґоулд, випускник Гарварду, який у середині 1930-х років заявив про свій намір написати книгу під назвою «Усна історія нашого часу». Відтоді було висунуто інші термінологічні пропозиції (як-от «усне документування» чи «жива історія»), але вони не змогли скласти йому конкуренції. Тому «усна історія» є загальновизнаним поняттям, яке використовується в науковому апараті багатьох суспільних та гуманітарних наук і означає, якщо пояснити коротко, збирання й документування усних розповідей свідків певних подій, а також результати цієї діяльності.

Багато сучасних дослідників усної історії (серед українських вчених відомими у названій царині є Г. Грінченко, О. Кісь, Т. Нагайко) відзначають особливості й труднощі проведення дослідження методом усної історії в тоталітарних та посттоталітарних суспільствах, а також в обставинах, коли наявний високий ризик викривлення інформації, наданої респондентами. Одна з таких особливостей полягає в тому, що «держава позбавляє Людину її індивідуальної пам'яті, і мовчання створює враження уніфікованої колективної пам'яті: досвід кожного виглядає схожим на інші. Совєтських людей десятиліттями привчали сприймати лише офіційну версію історії - одну для всіх» [1, с. 16]. З іншого боку, вчені Центру усної історії Колумбійського університету висловили слушну думку про те, що саме усна історія «може реконструювати ставлення індивіда до подій та його ідентичність в умовах, коли ця ідентичність перебувала під тиском» [6, с. 4].

Події в Україні 1663 р., на нашу думку, крім усього іншого мали у своїй основі потужну й успішну роботу над формуванням суспільної думки, комплексу політично заанґажованих точок зору суспільства, які й зумовили катастрофічний для цього суспільства вибір - Івана Брюховецького. Наводячи відлуння народних розмов про тогочасні події, інтерпретації новин, П. Куліш спромігся вплести в текст роману тонкий і водночас чіткий візерунок усних висловлювань народу, які показують усю небезпеку деіндивідуалізації історичної пам'яті, що призводить до несамостійності, керованості вибору й рішень.

Дані усної історії виходять на поверхню в сюжеті роману в ті моменти, коли епізодичні, а то й безіменні «голоси з народу» незадовго до сумнозвісної ради в Ніжині ставлять питання старшим учасникам Хмельниччини про те, що відбувалося на відстані усього лише десяти років і як тоді українцям вдалося перемогти. Перехід у режим «питання - відповідь» можна розглядати як ситуацію, у якій збирач усної історії (у нашому випадку - молодь) бере інтерв'ю у респондента (старші люди, кобзарі, досвідчене козацтво тощо). Важливо, що подібний розподіл ролей (молодший питає старшого) створює ефект так званого раппорту (довіри) між збирачем інформації та респондентом [7, с. 4], тільки цей ефект працює на користь за умови об'єктивності, правдивості та індивідуальності поданої в розповіді інформації. Зовсім інший ефект бачимо на прикладі «Чорної ради», коли тема козацьких привілеїв (серед них - право обзавестись займанщиною) стала настільки дражливою для людей, що, вчасно й прицільно піднята, хитнула суспільну думку в бік ненависті до співвітчизників, які за універсалами Богдана Хмельницького отримали привілей володіння займанщиною, - тобто до реєстрового козацтва, зневажливо іменованого «кармазинами» за назвою кольору червоного жупана, забороненого як верхній одяг для міщан.

Перша особливість народного озвучення пам'яті про минуле, себто про Хмельниччину, яку передав П. Куліш, - це стандартизованість висловів, які описують тодішні події: «Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків» [2, с. 6]. Так, висловлюючись про визвольну війну, письменник вдало наслідує текстову традицію українських історичних легенд. Особливість цього формулювання - його узагальненість, відсутність конкретних деталей - цілком вкладається в закономірність, виявлену дослідниками усної історії війни в Іраку: за їхнім твердженням, у ситуації, коли травматичний досвід є близькою, недавньою історією і розповіді збирають від носіїв цього досвіду, у відповідь на питання про спогади щодо подій «вони часто надають «офіційну» версію замість власного наративу» [6, с. 6].

Такою ж мірою стандартизований наратив видають епізодичні персонажі роману (міщани, косарі тощо), коли конфлікт між реєстровим козацтвом і іншими верствами населення переходить у демонстративну фазу, тобто починає яскраво виявлятися через мовлення. Респонденти висловів, самі того не помічаючи і перебуваючи поза можливостями текстового самоаналізу, говорять чужим текстом, який не є правдивим історично чи бодай логічно обґрунтованим. Наприклад, таким є мовлення п'яних косарів у випадковій сутичці між ними і обозом Череваня по дорозі до Києва: «- Кармазини! - гукали п'яні косарі. - Ізнов розплодилась вельможна шляхта поміж миром! Да нам не вперше викошувати сей бур'ян по Вкраїні!» [2, с. 72]; «Це все наші городові коять, а на Запорожжі усяк рівен. Нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні вбогих» [2, с. 73]. Усвідомлюючи, яку велику й ювелірно точну руйнівну роботу було проведено на користь запорожців і Брюховецького, Шрам з відчаєм констатує: «У тяжкому недузі ви ходите! Проклят, проклят химородник, що заморочив вам голови!» [2, с. 73].

Відгукнувшись на провокативні заклики, українське суспільство втратило часовий орієнтир і забуло про поточні справи, захопившись переспівуванням розповідей про «славну минувшину»: «Чи сходилась де у сельці між миром судня рада - діди, замість щоб укладати громаді суд, розказовали, звідки почалось козацтво і як увесь мир вибивсь був із-під ляхів і недоляшків на волю» [2, с. 73-74]. Атмосфера конфлікту при цьому посприяла спотворенням інформації, які відбувалися через т. зв. «явища «колективної» пам'яті, коли оповідач стверджує не те, свідком чого був сам, а подає «середню» інформацію, що витворилася в його середовищі як спільний продукт» [5, с. 206].

Вітчизняний дослідник усної історії І. Пущук відзначає один із подібних епізодів творення «колективної пам'яті», який стосувався подій на Волині у 1940-і роки: «Згадаймо збурення, яке в Польщі викликав заклик відомого історика Єжи Томашевського писати правду про поведінку на Волині Армії Крайової. Закликані до протесту її вояки кинулися творити спогади саме «у відповідь» [5, с. 207]. Так само відбувся запуск процесу творення «колективних спогадів» у відповідь на слова, за версією П. Куліша, сказані нереєстровим козакам та міщанству генеральним писарем війська гетьмана Сомка Вуяхевичем: «А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!» [2, с. 114]. Письменник наводить ці фрази (хоча позиція генерального писаря в цій ситуації є авторським домислом: реальний Вуяхевич був на боці Сомка) для того, щоб дати читачеві уявлення про результативність роботи з провокативними висловами. В іншому стилі, але з тією самою метою, провадить агітаційну роботу І. Брюховецький: «Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: “Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім'я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?» [2, с. 98]. Він у дусі проповіді відсилає аудиторію до чужого авторитетного тексту (у цьому випадку - до Біблії), щоб підштовхнути «творення колективної пам'яті» і зробити маси міщанства і простого козацтва керованими, переманивши їх під свою руку.

Під час збирання даних усної історії дослідникові варто уникати слів і фраз, які можуть «воскресити підсвідомі стереотипи» [7, с. 4]. На противагу цьому, в романі такі стереотипи (стосовно бідності, багатства, привілеїв, свобод) було свідомо введено в дію. Це стверджував полковник Шрам: «Темний люд закарбовав собі в голові кармазини да нашийники, так тепер тілько тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмущає, а лукавий Іванець тим часом до свого добирається!» [2, с. 75].

Таким способом у тодішньому суспільстві було сформовано фактори нестабільності - образ ворога і «мова ненависті» (терміни узято із сучасної теорії інформаційної безпеки). У ситуаціях війни та насильства «сторони конфлікту формують наратив і антинаратив, які відображують їхні погляди та ідеологію» [6, с. 4]. Одним із компонентів таких текстових утворень є взаємні інвективи. Якщо проаналізувати мовлення обвинувачень, ступінь їхньої відповідності фактам, то стає очевидною їхня значна роль у формуванні конфліктного середовища напередодні чорної ради 1663 р. у Ніжині і важливість функціонування «мови ненависті» серед українців для тодішніх вітчизняних і зарубіжних прибічників Брюховецького. Через наявну на той час адресацію заслуг, свобод і привілеїв козаки були не задоволені міщанами: «- А ви ж, - каже [Шрам], - прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? <...> Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна!» [2, с. 29]; міщани - не задоволені козаками: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі да й не сидіти, згорнувши руки» [2, с. 29]; рядові козаки - не задоволені старшиною: «Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять» [2, с. 121].

Отже, маємо картину результативної пропаганди, у якій, хоч як це парадоксально, одним із найпродуктивніших моментів було звернення до історичної пам'яті. Здійснене у такий спосіб, який дозволив викривити, знівелювати індивідуальну пам'ять учасників подій Хмельниччини, це стало фактором масових маніпуляцій на ґрунті народних уявлень про козацькі свободи й привілеї. У таких випадках інструментарій усно-історичних дослідницьких проектів дає можливість по-новому подивитись на багатоманітність інтерпретацій минулого, почути голос тих суб'єктів соціального процесу, роль яких раніше недооцінювалась.

Література

1. Кісь О. Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади / О. Кісь // Україна Модерна. - Число 11. - Львів-Київ, 2007. - С. 7-21.

2. Куліш П. Чорна рада : Хроніка 1663 року // Куліш П. Твори : у 2 т. - К. : Дніпро, 1989. - Т. 2: Чорна рада : Хроніка 1663 року : Оповідання. Драматичні твори. Статті та рецензії / Підгот. тексти, упоряд. і склав приміт. М. Гончарук. - С. 6-153.

3. Нагайко Т. Усна історія: міждисциплінарний діалог гуманітарних студій / Т. Нагайко // У пошуках власного голосу : усна історія як теорія, метод, джерело. Зб. наук. ст. / За ред. Г. Грінченко, Н. Ханенко-Фрізен. - Харків : ПП «ТОРГСІН ПЛЮС», 2010. - С.160-170.

4. Пастушенко Т. Метод усної історії та усноісторичні дослідження в Україні / Т. Пастушенко // Історія України. - № 17-18 (657-658). - 2010. - Травень. - С. 10-15.

5. Пущук І. Усна історія - джерело до вивчення українсько-польського конфлікту на Волині в період Другої світової війни / І. Пущук // Волинська трагедія : через історію до порозуміння. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, м. Луцьк, 19-20 червня 2013 року. - Луцьк, 2013. - С. 204-218.

6. Documenting and Interpreting Conflict through Oral History: A Working Guide / Columbia University, Center for Oral History [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://static1.squarespace.eom/static/561bf748e4b0f7b2b488f369/t/56226f5ce4b013a54e8a9 5be/1445097308069/Documenting_and_Interpreting_Conflict_Through_Oral_History.pdf

7. Introduction to Oral History / Baylor University Institute for Oral History [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

http://www.baylor.edu/content/services/document.php/43912.pdf

Размещено на Allbest.ru