Поезія Збігнєва Герберта в контексті аксіологічної ідеї Генрика Ельзенберга

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Формування митця як творчої особистості відбувається протягом всього життя, і залежить від зміни його світоглядних позицій.

Збіґнєв Герберт прийшов у літературу як цікава, непересічна постать із чітко визначеними життєвими пріоритетами, духовними цінностями та, пройшовши подальший шлях становлення, повстав перед своїм читачем справжнім генієм, що ввібрав у себе і синтезував дух часу.

Кожен твір, будь-це поетичний, драматичний чи есеїстика -- спроба експонувати реципієнту світ, побачений власними очима, відчутий всім єством. Вихідної точкою його творчих пошуків є об'єктивна реальність, із якою поет не вступає в пряму дискусію, а, іноді прикриваючись маскою, трансформуює в сентенції. Підтвердженням цієї свідомо прийнятої позиції знаходимо у вступі автора до однієї із своїх збірок: «Сфера діяльності поета, якщо він із повною відповідальністю ставиться до своєї праці, не є сучасність, із котрої відомо про актуальний стан суспільно-політичних та наукових знань, а реальність, впертий діалог людини з конкретною реальністю, що її оточує, із тим столиком, із тим ближнім, із тим періодом дня, культивування зникаючого вміння спостереження». Представлення реальності за Гербертом, лежить на площині «поет -- діалог/спостереження -- реальність людського буття». Це твердження суперечить позиції Платона, що викладена в трактаті «Держава»: поезія не здатна вступати в діалог, а самі поети є монологічними і не можуть народжувати істину. Ведення діалогу потребує рівних зусиль всіх її учасників і перебуває лінійному співвідношенні «суб'єкт -- суб'єкт».

У античні часи вести діалог означало міркувати, і шляхом наведення аргументів у гарячих дискусіях, доходити до спільного висновку, одного цілого. За Платоном, усвідомити суть речей, донести їх до сприйняття здатні лише філософи. Це твердження можна помістити, за умови відкинення функції споглядання, на площину «філософ -- діалог -- реальність». Цю позицію не приймає Герберт. У нього «філософ -- поет» не вступають у різку опозицію, а доповнюють один одного. Поезія Герберта відкрита на широкий, глибоко осмислений діалог. Інколи він прихований, внутрішній як, наприклад, із Чеславом Мілошем, тавідкритий, навіть демонстративний -- як із Генриком Ельзенберґом. Та, незважаючи на своєрідність видової специфіки, функції і властивості діалогу незмінні.

Про Герберта писали чи не усі найвідоміші польські літературні критики й літературознавці, а також європейські й американські. Бібліографія критичних праць, присвячених автору Пана Коґіто, багато чисельна, проте в Україні творчість цього великого поета маловивчена. У своєму дослідженніспираюся на найбільш цікаві з огляду на обрану мною тему.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Поезія Герберта важка до сприйняття. Своєрідність метафоричного мислення із частими вкрапленнями-квінтесенціями думок певної філософської системи, що нагадує «гру» з традицією, підкреслене глибокою іронією, часто вводили пересічного, не підготовленого реципієнта в стан нерозуміння. Заглибившись у смисл аксіологічних ідей Генрика Ельзенберґа ми знайдемо один із ключів до її розуміння.

Зустріч Герберта з Ельзенберґом відбулася наприкінці 49 року, коли юний поет вступив на юридичне відділення Торунського університету імені Миколая Коперника. Учитель (так з теплотою і лагідністю називає його майбутній письменник) викладає тут естетику, етику та історію античної філософії. Про вплив особи професора на студентів можна здогадатись із їхніх спогадів. Богуслав Вольнєвіч, сучасний польський філософ та логік, пише: «Ельзенберґ -- було для нас не лише прізвищем, а швидше поняттям і символом. [...] відчували, слухаючи у неоготичному «майусі» лекції Ельзенберґа, що у ньому і через нього промовляє до нас, молодих профанів, Європа [...]. Європейськість мислення Ельзенберґа впадала в очі, хоча він зовсім не був ефектним викладачем. Навпаки, його лекції були сухими, і проводилися завжди відповідно до детально підготованих нотаток. [...]Інша річ -- семінарські заняття і приватні розмови. Власне тоді Ельзенберґ проявляв притаманний йому блиск, часто вражаючи нас глибиною і цілісністю судження». Етнолог Марія Пріфферова згадує: «Ми були завжди повні подиву інтелігентності Ельзенберга, що виразно домінувала над всім, з чим ми стикалися». Безперечно, професор став для Герберта-студента прикладом глибокої ерудиції та постави життєвої позиції, і невдовзі їхні стосунки переросли у дружні, що збереглися навіть після звільнення філософа з посади викладача університету за «непоправний ідеалізм». У листі до коханої, Галини Мисілкової, датованому 9 травня 1951 року, Герберт пише: «Раз у тиждень [...] відвідую до мого Учителя, розмовляємодо пізньої ночі, разом вечеряємо, інколи разом читаємо. Учитель чарівний, кепсько запарює чай, але чудово дискутує, кожну думку бере в руку, обертає і розглядає в світлі. Як ти вже знаєш, Учителя звати Генрик Ельзенберґ. Він -- рідкісне поєднання науковця і митця. Що за розкіш такий інтелектуальний контакт із людиною, яка влучає в суть речей». Що лягло в основу такого щирого захоплення думками цієї людини? Мабуть, свіжість та неординарність суджень у глибинному аналізі суті понять та речей, адже на час їхнього знайомства Ельзенберґ був уже відомим науковцем-філософом. Автор «Клопоту з існуванням» ще в двадцяті роки прагнув «збудувати» (власне «збудувати», бо надав їй внутрішню логіку та цілісність) певну «систему», що базувалася б не на системі суджень, а на осмисленому стосунку до життя, певній позиції. Ця постава повинна бути раціональною і служити міцною опорою для людини, відповіддю на пригнічення і відчуження і полягала на побудові системи моральних цінностей. Ельзенберґ був переконаний, що найважливіші справи суспільства вирішуються в контексті культури, що потрібно сприймати як розвиток культури універсальної. Суперництво народів для нього не є економічним, ані політичним, а нічим іншим, як суперництвом культурним, яку кожен народ по-своєму реалізує у системі універсальних цінностей. «Філософія націоналізму» Ельзенберґа була здискредитована виходом на сцену нової історії, спочатку фашизму, а потім -- сталінізму. Наділі в його судженнях з'являється гостра критика суспільства, що деформує свою одиницю. «Суспільство у своїй масі може складатися із людей розумних і добрих: саме ж зажди є дурним і злим. Воно є аморальним, егоїстичним, хижим, тиранічним до своїх членів; сподівання низькі, переконання пласкі».

Чи велися розмови між Ельзенберґом і Гербертом на тему становища народу у контексті розвитку універсальної культури документально не підтверджено, та в поетичному доробку автора «Пана Коґіто» є вірш, де виразно звучить їх відгомін. Йдеться передусім про «Роздуми про проблеми народу» із збірки «Ескіз предмета», де проблема становища народу в річищі універсальної культури сприймається автором з точки зору його окремого представника. Роздуми над проблемою історії, пошуки паралелей між історією культури одного народу, а суспільною історією розглядається на тлі його морального самознищення.

Z faktu uzywania tych samych przeklestw i podobnych zaklec miiosnych wycqga sie zbyt smiate wnioski ze wspylna lektura szkolna

nie powinna stanowic przestanki wystarczajqcej aby zabic [...]

prawde mywiqc nie wiem stwierdzam tylko istnienie tego zwiqzku obiawia sie on w bladosci w nagtym czerwienieniu w ryku i wyrzucaniu rqk i wiem ze moze zaprowadic

do pospiesznie wykopanego dolu.

літературний поет герберт

Об'єктом зацікавлень Ельзенберга була не лише філософія, а й літературна критика, як у теоретичному, так і в практичному її аспектах. У широких літературознавчих колах повоєнної Польщі він -- шанований автор ґрунтовного наукового дослідження «Наука про літературу чи літературна критика?» та нарисів про творчість Міцкевича і Словацького. Глибока обізнаність із проблемами літературознавства ще більш поглибила дружні відносини між Ельзенберґом та Гербертом: учитель став для учня не лише вірним другом, а головним аналітиком думок, об'єктивним рецензентом та критиком його творів. Листи до свого Герберта повні уникливих коментарів стосовно надісланих віршів. В одному з листів поет пише: «Я вельми, вельми вдячний Пану Професору за зауваження. Це мені дуже допомагає і змушує думати. Після того зовсім по-іншому мислиться, ніж «тоді»». Постійна робота над собою стимулювала поета до пошуку нових форм виваження власної філософсько-поетичної думки. У листі до Єжего Завєйскєго пише: «Хотів би досягнути поняттєвої чистоти поезії, знайти нові прийоми, натомість розкуйовджена метафорика -- культура фразування і поетичний синтаксис, паралелізм, поетична дефініція, антиномія, парадокс, повторення, простота, а разом з тим, розширення культури понять».

З одного листа Генрика Ельзенберга: «Недавно перебував у товаристві чотирьох інтелігентних осіб молодшого покоління, котрі визнали усі Пана цитати і вірші незрозумілими, нехотячи мені повірити, що я їх розумію. Питаю в себе, чи це нестача поетичної думки в цих людей, чи симптом хвилинного настрою».

У листі до Генрика Ельзенберґа, із притаманним йому почуттям гумору, пише: «Професор Чежовскі, в якого я побував, спитав, чи писання віршів не заважає філософуванню. Я відповів, що мені соромно і старатимуся відзвичаїтись». Від друга та вчителя отримує лист підтримки із словами: «Філософуванню, такому як я розумію, не тільки не завадить, а буде поживою. Говорячи серйозно: деякі далекоглядні ідеї, інтуїції, апперцепції мають змогу з'явитися (і сконцентруватися) власне в творчо-поетичнім слові, у вигляді поетичної форми: далі може наступити концептуальний аналіз, виконування на них своїх дивних маніпуляцій, і конвертування їх у мудрість, вже запатентовану. [...] Нехай, пан, борони Боже, не відзвичаюється». Отже, для Герберта, як і для Ельзенберга філософія і поезія не перебувають у творчому конфлікті, а взаємопереплітаючись, творять нові сентенції. Гербертова поезія, знаходячи свій зміст у глибокому філософському контексті, висловлювала думку всього покоління.

Не один філософ пише вірші, та не експозиція філософських вчень і суджень, а кінетика, синтез думок, їх трансформація, направлена на виявлення власних інтуїцій, щодо форм реального світу. У листі до Ельзенберґа Герберт пише: «Шукаю емоцій. Потужних емоцій інтелектуальних, болісної напруги реальності і абстракції, ще одного розхрестя, ще однієї, глибшої за особисту, причини смутку. У цій суб'єктивній плутанині загубились шанована правда і піднесена норма, тому я не буду поважним університетським філософом. Прагну переживати філософію, ніж її висиджувати, як квочка. Прагну, аби була безплідною шарпаниною, якоюсь особистою справою, чимось що йде в розріз встановленому життєвому порядку, як професія».

Леслав Гостиньскі в статті «Учитель і учень» зазначає «Учень піднявся на вершину літературного парнасу, а учитель як творець навіть не наблизився до його величі, та не літературні довершення Ельзенберґа вплинули на формування власної життєвої і творчої позиції Герберта» [6, с. 3]. Професор не був особою, замкненою в оболонці філософії, як і учень переживав внутрішнє роздвоєння між філософією і поезією. Свої поетичні рефлексії філософ почав нотувати ще в період першої світової війни і продовжив у двадцятих та тридцятих роках. У щоденнику із назвою «Клопіт з існуванням: афоризми у часовому порядку» знаходимо запис, що висловлює думку про сутність поезії: «Поезія не може жити сама по собі, ані завдяки тому, що отримує з плином життя. [...] Поезія потребує ідеї, релігії, філософії, звершень етичних; мусить живитися ідеєю, і бути голосом якоїсь думки про світ».

Аналізуючи Ельзенберґські поетичні починання, Мірослав Стрижевсикий зауважує: «Поезія в Ельзенберга -- це насамперед експресія думки і запис життєвого досвіду в універсальному значенні». Проте, поезія філософа не була для широкого загалу. Про його захоплення знало лише незначне гроно друзів. Машинопис своїх віршів Ельзенбеґ передав у 1953 році друзям, одним із них був професор Конрад Ґурскі, після смерті якого ці вірші було знайдено у його особистому архіві і надруковано в 1970 році на сторінках одного з літературних журналів. Його вірші здаються важливими не стільки з естетичних причин, як з біографічних, оскільки є вагомим доповненням творчого образу філософа.

Ельзенберґ -- на думку Дедеціуса -- зумів поєднати літературу і філософію. Його красива польська мова, майстерність використання слів і обрізів, сила переконування не могли оминути вразливого учня. Ельзенберґ навчав, що краса і добро мають спільне джерело виникнення. Та на відміну від конкретики Герберта, Ельзенберґвське «ідеалістичне» бачення світу, дещо відірване від предметного, здається безтілесною рефлексією. Наприклад:

Mifdzy swiatem, jakim go czytam,

A moim rozumieniem poezji

Jest jednosc: ale to tajemnica; nie ogarnf jej, ani

w niq spiynq.

Myj swiat jest irracjonalny,

A ma wieze z ergo, blanki z poniewaz;

Cziowiek na nim jak muszla na piasku: z wyd, a ma ksztaft i granicf

Ця творча індивідуальність обумовлена не тільки приналежністю до різних літературних поколінь (поезія Ельзенберґа тяжіє до періоду Молодої Польщі), а й вікових груп. У «Клопоті з існуванням» автор зазначає: «Два ставлення до зла світу. Одне: відмежуватися, противитися. Протиставити своє мале, нещасне я проти його «Є» і його «хочу бути таким і таким», всій жахливості існування, яка відсуває тебе до периферійної ролі, якоїсь декорації. Друге: прийняти цей космос, вірніше, понурий демонічний некосмос із всією його демонічністю; відстоювати і відстояти. Перше -- мені до смаку, друге -- моєму молодому колезі. Він прагне зануритись і все витерпіти, не шукати жодного Олімпу; його неприхильність до Гете, припускаю, частково звідси випливає. І Марк Аврелій хороший і стоїчний, і «фортеця» і Гете. Суть у тім, щоб цей «оптимізм» не містив домішок фальшу того, що Сартр називає «поганою вірою».

Незважаючи на похвальні відгуки професора на свої творчі здобутки, Герберт все ж не відчував бути гідним такого ставлення і лише через багато років (у час виходу збірки «Ровіго» й поету виповнилося 63 роки) насмілюється назвати його по-імені. Любов'ю і вдячністю віє з поетичного твору «До Генрика Ельзенберґа в століття його уродин» із збірки «Ровіго»:

Kim staibym sif gdybym Cif nie spotkai -- myj Mistrzu Henryku Do ktyrego po raz pierwszy zwracam sif po imieniu

Z pietyzmem czciq jaka nalezy sif - Wysokim Cieniom

Розглянувши творчий доробок Герберта як цілісність, можна догледіти автора на межі внутрішнього конфлікту протилежностей: впевненість і невизначеність, судженням і переживанням, розумінням і прозорістю семантичною чи метафористичною. Будучи поетом конкретного, Герберт ніколи не відмовляється від емоцій, а навпаки, знаходить у них джерело своїх інтелектуальних пошуків, що становить одну із основних рис його творчої індивідуальності. В одному із листів до Ельзенберґа пише: «...все ж таки кожна думка має своє коріння у почуттях, і за цим пізнається, на скільки вона є цінною і важливою».

Поезія Збіґнєва Герберта просякнута філософією, котра виростає не із представлення абстрактних понять і вихідних з них загальних істин, а з досвіду, спроби пошуку істин власних. Спостерігається відхід від ідеального до конкретного, оскільки уява, котра є ілюзорним сприйняттям, закриває суть предмета.

Размещено на Allbest.ru