У науковій літературі дотепер немає чітких критеріїв для кваліфікації того чи іншого мовного елемента як просторіччя. Безсумнівним є те, що так чи інакше просторіччя ми встановлюємо, обов'язково відштовхуючись від норм літературної мови. Серед українських мовознавців немає єдиної думки і щодо складових елементів просторіччя.

Наприклад, Олександр Пономарів до просторіччя відносить:

1) слова, перекручені з погляду лексичних норм;

2) слова з різко зниженим експресивним забарвленням;

3) невмотивовані росіянізми;

4) вульгаризми (лайки, прокльони, прізвиська) [6, 176].

Звернення письменника до просторічних елементів викликане багатьма причинами, з-поміж яких вирізняються експресивно-характеристичні й тематичні. Тональність мовлення в художньому тексті нерідко залежить від наміру автора описати психологічну ситуацію, відобразити стосунки персонажів твору. Просторічна лексика, зливаючись із загальним експресивним звучанням художнього викладу, може слугувати і засобом вираження ставлення автора до зображуваного, а також відіграє роль засобу мовної типізації та індивідуалізації в діалогічному та монологічному мовленні персонажів.

У мові автора ця лінгвістична категорія вживається рідко, переважно тоді, коли це невласне пряма мова, роздуми героїв, проте є і низка винятків. Найчастіше він послуговується просторічними словами з різко зниженим експресивним забарвленням, що характеризують людей чи дії: зарепетували - закричали, розпатлана - нерозчесана, заверещала - закричала, схарапуджено - злякано, язичниці - пліткарки, дітвак - юнак та ін. Наприклад, характеристику голові колгоспу Басюті автор дає так: "Бицюра Басюта, що вже не одну жінку ни тико облапав, а й змусив саму до контори прийти." [3, 263]; про Василя пише: "…той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок…" [3, 91], "не такий він вже й селюк, обтесався тут, чому б і ні." [3, 201], про дитину Варки: "нивроку опецько" [3, 228], про синів Антона: "які козарлюги ростуть!" [3, 25] Просторіччя, що характеризують дії вживаються рідше, зокрема: "Та раптом крізь той рейвах дзвінке дівчаче: - Пустіте Василька!" [3, 37].

Трапляються у мові автора і вирази перекручені, неправильні з погляду існуючої літературної норми. Наприклад, "Ніколи доти у житті ни була такою злою й гістеричною…" [3, 207], "Гинформация точна, як штик." [3, 230], "Маленька Соломійка вирішила піти до церкви помолитися за злоровля уцілілих джмелів і памнять не врятованих." [3, 38] тощо.

Послуговується автор і оцінною лексикою, не обмежуючись словами з суфіксами згрубілості - иськ-, - ищ-. Наведемо приклади, "Двоє братиків і троє сестричок тихо ненавиділи крикливицю." [3, 27], "Як у казці - не руки, а ручища, не лапи, а лапища, не очі, а очища." [3, 126], "Раїса сказала, що хрінові, вона ще б випила, бо вже тверезіти починає, а спати ще не хочеться." [3, 201].

Використовує автор і невмотивовані росіянізми, які були і є характерними для побутового мовлення волинян: ждати - чекати, рожденіє - народження, розволновалась - розхвилювалася, время - час, женську - жіночу тощо. Можна навести ще й приклади речень і суржиковими елементами мовлення: "І незважаючи на опір матері - селянка, не рівня - таки добився свого, стала Зориця, худюща, али з великими очима, інженєрською невісткою." [3, 48], "Казали, що лишивши їх удвох, тая Луциха наслала те, чого колись від покійної бабусі своєї навчилася, вроки, око повелітільне, що людину змушує робити те, що тая відьма схоче." [3, 50], "Тарас вернувся з бомажкою-повєсткою." [3, 55].

Отже, як засвідчують приклади, просторічна лексика в мову автора вкраплюється не лише тоді, коли він використовує невласне пряму мову, що дозволяє йому поєднати свою мову з мовою персонажів твору, висловлюватися вільно і безпосередньо, а і при характеристиці героїв, що робить її більш колоритнішою і створює в тексті гармонію із мовою героїв роману. Також просторіччя проступають тоді, коли роздуми героя переплітаються із роздумами автора і творять своєрідне тло для подій, ситуацій і картин, що творяться Володимиром Лисом за допомогою не менш яскравого діалогічного мовлення.

Значно багатшою є просторічна лексика в мові персонажів. Залежно від обставин у різних життєвих ситуаціях одні й ті ж люди послуговуються різною лексикою, часто просторіччям, спільною ознакою якого є зниження, фамільярність, грубуватість мови, що побутує переважно в усному мовленні. [2, 128]

До просторіччя, як ми уже зазначали, належать, зокрема слова, що в своїй звуковій будові не співвідносяться з літературною нормою, тобто загальновживані слова, що співвідносяться лише фонетикою. Люди, почувши слово, часто іншомовне, вимовляли його так, як зрозуміли, або за аналогією до якогось уже відомого поняття. Відображення даного явища у романі В. Лиса "Соло для Соломії" створювало водночас і комічність подій, і відображало тогочасні реалії. Лише в мові головної героїні ми натрапляємо на низку яскравих зразків: "Той окіян за наше озеро більший? - наївно питала Соломійка." [3, 43], "Пан навчитель є велика дупа." [3, 45], "Може, не одправлять на той хронт." [3, 68], "Він каже, тоді гамериканці поможуть, - Соломійка таки не витримала і своїх п'ять грошів у балачку вставила." [3, 87], "Який такий сюрприз? - Соломія на торг великі сині блюдця-очі виставлєє." [3, 219]. З уст інших персонажів звучать не менш яскраві зразки просторіч даної групи, зокрема такі: "Ни все ж Руфці чоколяди великою ложкою до рота носити та вершки збирати." [3, 198], "Гарнізувати, - хором видихують." [3, 220], "Тико ж всі не вліземо у вашу ахтанабілю." [3, 222], "Панська любов аліганцька, як цукерка, озвалася Рипина." [3, 223], "Куди ти, Соломко, я сам до фершала збігаю, - почула братові слова." [3, 270], "Товариш Сталін, наш великий руководитель і вождь умер. По радіві передавали." [3, 278]. Як відомо, у власне українських словах не вживається початковий голосний е, приголосний ф, не буває збігу двох голосних. Тому і персонажі "Соло для Соломії" вимовляють їх по-своєму - аліганцький (елегантний), радіво (радіо), хронт (фронт), окіян (океан) тощо.

Треба зауважити, що "стилістична амплітуда просторічної лексики досить широка. Вона коливається від іронічно-жартівливого забарвлення до створення соціально-негативної характеристики персонажа твору". [2, 124] На думку А.П. Коваль, "найвиразнішою ознакою, за якою слова відносяться до просторіччя, є їх експресія, насамперед зниженість цієї експресії". [2, 124]

Володимир Лис подає нам яскраві зразки слів з різко зниженим експресивним забарвленням, використовуючи їх у всіх ситуаціях, чим наближує дію роману до реальності.

Використовує автор у діалогах назви живих істот для характеристики одним персонажем іншого. Наприклад, "Зміючка, - подумала Соломія про невістку." [3, 215], "Тильки зачепи, слизняк." [3, 266], "Що вона тобі сказала, цяя видра?" [3, 84], "Чим проти цього бугая?" [3, 72] тощо.

Різко зниженого забарвлення набувають у романі й деякі іменники. "У спеціально організованому контексті такі слова втрачають свою нейтральність і набувають нових лексичних значень із згрубілим стилістичним забарвленням". [2, 126] Наприклад, зневажливе ставлення до людей передається через уживання в тексті таких іменників як підстилка, цяця, вирва, селюк та інші: "Бач, вона благородна цяця." [3, 83], "До тієї вирви?" [3, 184].

Варто виділити серед цього розмаїття просторічних лексем і вульгаризми. Яскрава експресивність і оцінність вульгаризмів зумовили їх широке використання в мові прози Володимира Лиса. Тут вони є засобом вираження різноманітних емоцій і психологічних станів персонажів, розкриття їх ставлення до інших дійових осіб, мовної характеристики героїв тощо. Оскільки вживання цих грубих слів сприймається як природне в усному мовленні людей у відповідній ситуації, умотивоване залучення їх у художні тексти є виправданим і доцільним - тут вони не виглядають як ненормативні, оскільки сприяють більш правдивому відтворенню комунікативної ситуації.

Величезна кількість вульгаризміву романі використана на позначення частин тіла чи органів людини. Одним із найяскравіших прикладів є лексико-семантичне поле слова сідниці. Воно включає в себе такі просторічні лексеми: гузниця, дупа, дупця, душиця тощо. Наведемо зразки із тексту: "У губи, в шию… А схотіла б, то і в гузницю…" [3, 22], "Пан навчитель є велика дупа." [3, 46], "Хоч Вірка твоя - файна жінка. І дупцю чималеньку викохала." [3, 184], "Їден раз тико мене Юрчик мій попругою сперезав по душиці дурній." [3, 193]. Є і в словах даної групи іменники з суфіксами згрубілості - иськ-, - ищ-, що характерно для збільшувально-згрубілої лексики: ручища, лапища, очища, плечиська, язичисько тощо. В роман автор вводить їх для більш колоритної характеристики зовнішності, рідше характеру персонажа. Наприклад, "Варочка їхня, зі штирима очима, що по кутках зернята визбирують. І язичисько, як помело." [3, 193] або "Ха, сморчок. Плечиська - во. Руки, як два городники." [3, 193]. Звертається автор і до типових просторічних лексем на позначення частин тіла: носюра - ніс, пика - обличчя, морда - обличчя, цицьки - груди тощо.

Особливо доречно такі слова зустрічаються при сутичках між героями роману. Цікавою є ситуація, коли Руфина засипала піском Соломіїних джмелів, ще зовсім юний Тарас, схопивши дівчинку за вухо, каже: "Ти, сьондро мациківська, ще раз до джмелів поткнешся, без вух своїх ходитимеш та й ноги кропивою обростуть." [3, 37]. Іменників, що вживаються на позначення зневажливої характеристики жінки також достатньо: лярвисько, смарката засланка, зараза, лярва, курва, сука, хвойда. В текст ці слова вливаються досить гармонійно і додають реальності подіям, що відбуваються. Наприклад, "До того лярвиська поїдеш?" [3, 184], "Як то Василькові з тою заразою?" [3, 209], "Я не лярва, - вимовила Соломія вголос." [3, 144], "І ти… Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!" [3, 138] тощо.

У складі вульгарної просторічної лексики виокремлюються грубі лайливі слова - інвективи (від інвектива - гострий викривальний виступ, різке звинувачення, осуд когось [4, 439]). Ці одиниці, притаманні живій розмові, передають негативну оцінку, несхвалення, емоційну реакцію людини. Значна частина таких стилістично знижених слів має підвищену експресивність та відображає грубо-зневажливе ставлення до об'єкта й перебуває на межі літературного слововжитку. У художніх текстах письменника стилістично навантаженими є інвективи-назви осіб з різним ступенем експресії, здебільшого зневажливої і вульгарної. Особливо доречно такі слова зустрічаються при сутичках між героями роману. Цікавою є ситуація, коли Руфина засипала піском Соломіїних джмелів, ще зовсім юний Тарас, схопивши дівчинку за вухо, каже: "Ти, сьондро мациківська, ще раз до джмелів поткнешся, без вух своїх ходитимеш та й ноги кропивою обростуть." [3, 37]. Іменників, що вживаються на позначення зневажливої характеристики жінки також достатньо: лярвисько, смарката засланка, зараза, лярва, курва, сука, хвойда. В текст ці слова вливаються досить гармонійно і додають реальності подіям, що відбуваються. Наприклад, "До того лярвиська поїдеш?" [3, 184], "Як то Василькові з тою заразою?" [3, 209], "Я не лярва, - вимовила Соломія вголос." [3, 144], "І ти… Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!" [3, 138] тощо. Щодо інших інвектив-назв осіб, то тут їх теж достатньо: виплодок, самашедці, сморчок прищавий, зволочі, потороччє, слизняк, анциболот, погань тощо. Наприклад, "Гандрія він, бач, анциболот, святкував…" [3, 92], "Зволочі, - сказав Антін, коли вийшли, - Хоть би сина не чіпали, потороччє." [3, 197], "Щось він тебе не уважає, сталінський вишкребок." [3, 242], "Що? Цюю погань?" [3, 80] та інші.

Використовує автор і таку групу просторічної лексики, як росіянізми. Ця лексика абсолютно не вмотивована у мові народу, але, на жаль, вона була, тому що Волинь знаходилася у складі Російської імперії. Зауважимо, що, передаючи на письмі російські слова, письменник вдається до спрощеного транскрибування українськими літерами природної російської вимови.

Російська лексика у мові українців - це слова, що проникають у мову простолюду і не завжди усвідомлюються як запозичення. Саме вони є способом самовираження малоосвічених людей, що не володіють російською мовою, а на слух ловлять нове слово і вживають його у власній інтерпретації: Пітєрбурх - Петербург, болєзні - хвороби, ружо - зброя, мєсность - місцевість, тища - тисяча, дікалони - одеколон тощо. В тексті роману знаходимо такі речення у мові персонажів із невмотивованими росіянізмами: "Не людське то діло - наперед у женську середину заглєдувати." [3, 21], "Мусиш його вилікувати. І од болєзні душевної, і од туги за життєм, яке було в тего чоловіка." [3, 49], "Кума Мотрунка казала, сама бачила, до сєльсовєта пудходила, коли ж зовсім близько - гах." [3, 148], "Ну, я так для прімєра, - лукаво сказала Настя." [3, 148], "Я то теперка твоя фамілія, Соломко?" [3, 159] тощо. Помітно, що дані суржикові елементи у мові волинян - персонажів роману "Соло для Соломії" вживаються, як повноцінні слова їхньої мови, а не лише для того, щоб виражати певні збільшено-згрубілі чи зневажливі відтінки деяких слів.

Мова росіян у творі не є літературною. Вона переважно засмічена словами зі зниженим емоційним забарвленням, брудною лайкою, оскільки застосовується лише у мові російських солдатів. Найяскравішим прикладом мови даної групи є ситуація, коли солдат приходить на подвір'я до Соломії та Павла:

" - Красівая молодуха.

….

- Пойдьош со мной? Врага-хвашиста біть?

- Я заміжня, - каже Соломійка, в якої терпнуть кінчики пальців на руках.

- Ну і што? Муж, небось, бандьора?

- Що ви-те, пане…

- Панов нєт. Так кто твой муж?

- Хазяїн. Християнин.

- Хазяїн? Кулак? Ізба у вас нєдурствєнная…

- Прості ми люди, па… Товаришу партизан…

- Боішся?

…

- Нє бойся, я сладкій. Ми, сібірскіє, парні гарячіє.

….

- Ну лади… Чорт с вамі… Шльопнуть всєгда успєєтся, єслі такім горячім будєш… Да і молодка больно у тєбя прігожая… Жаль ліцо слєзамі портіть… Смотрі, стянут, а то й сама убєжіт… Ха-ха-ха…" [3, 110]

Саме для передачі нешанобливого тону використовуються росіянізми, які автор транскрибує українською.

У романі Володимира Лиса наявні різні тематичні групи просторічної лексики, що робить його роман "Соло для Соломії" більш яскравим, насиченим та приближує художню дії до об'єктивної реальності.

Розділ 2. Стилістичне навантаження просторічної лексики в романі В. Лиса "Соло для Соломії"