Український романтизм: філософія і світогляд
Визначення сутності романтизму та умов його розвитку в Україні. Дослідження та характеристика поняття омантизму — світоглядної основи нового українського письменства. Аналіз впливу романтичного шеллінгіанства на становлення філософської думки в Україні.
| Рубрика | Литература |
| Вид | лекция |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 16.07.2017 |
| Размер файла | 39,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Український романтизм: філософія і світогляд
1. Сутність романтизму, умови його розвитку в Україні і специфіка
Романтизм, засновниками якого стали діячі ієнського гуртка філологи Ф. Шлегель та А. Шле-гель, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєднались філософ Ф. Шеллінг і берлінський проповідник та філолог Ф. Шлеєрмахер, постав як реакція на обмеженості класицизму. Охопивши різні галузі культури Європи XIX ст., він протиставив "бездушній розсудливості" раціоналістичного просвітництва культ почуттів і творчого екстазу, любов, культ природи, художню творчість, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. На формування романтизму мали значний вплив німецькі письменники і поети Й. Гердер, Г. Лессінг, Й. Шіллер, Й. Гете, І. Гаман, які внесли ідею розвитку, єдності органічного світу, історичний підхід до природи і культури, суспільного розвитку, розуміння суспільства як органічної цілісності, сукупності індивідів, відповідальності людини перед людством.
Романтизм виступив за свободу життя, звернення до живих конкретних людей, право кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад. Для романтиків природа постала як абсолютна реальність, об'єкт поклоніння, а не результат уявлення і покори. їх стихія -- поезія, афоризм, буяння думки, сміх та іронія. Поезія, мистецтво для романтиків стали засобами проникнення в таємниці природи без порушення першо-заданої природної гармонії, де таємниця буття знаходиться поруч з нами, в простому почутті любові, яка є не тільки поетичною, а й релігійною, моральною. Вимога любові відносно вказаних моментів полягає в тому, щоб любити світовий дух, радісно сприймати його дії, адекватно реагувати на них. Звернувшись до життя, вони зазначали, що об'єднує людей культура як продукт їх діяльності і водночас стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знаходить в народній творчості, де народ є носієм, творцем культури.
З розвитком культури пов'язана мова. Рідною мовою людства стає поезія. Звідси вимога дослідження рідної мови, народної творчості, народного життя, що виражає "душу народу", вивчення фольклору, етносу, міфології зі зверненням до суб'єкта їх творення -- народу, "народної душі" як носія надіндивідуальних смислів і значень. Якщо до цього часу народ розглядався як абстрактна одиниця, що при спільності побутової культури і мови все-таки не міг претендувати на роль суб'єкта історичного процесу, то завдяки романтизму народ отримав душу, субстанційну єдність, став суб'єктом культури. Цим самим романтизм відіграв важливу роль у розвитку національної самосвідомості західноєвропейських народів, їх духовної культури та її квінтесенції -- філософії. Можна без перебільшення стверджувати, що без німецького романтизму не було б і німецької класичної філософії.
Дещо по-іншому проявився романтизм при зверненні до політичних реалій. Як зазначають О. Білецький і В. Бурлачук, реальний об'єкт політичного управління, індивід в його культурних, національних, економічних ситуаціях тут знищувався, замінювався ірраціональним міфологічним об'єктом -- народом, "народною душею". Коли авторство тієї чи іншої ситуації все-таки встановлювалось, то, зазнавши певних трансформацій, індивід перетворювався на поняття "індивід геніальний" як корелят народної душі. У політичній свідомості "геніальний індивід" трансформувався на символ суверена, ставав земним фатумом, що ототожнював закон з волевиявленням своєї особистості. Ця індивідуальна подоба держави лише одна бачила картину в цілому з правильної точки зору, тому що саме в ній втілювався дух етносу, його загадкова національна душа. Неспроможність античності відіграти роль першотексту такого розуміння державності повертається створенням романтичного міфу держави, витвореного школою історичного права гейдельберзьких романтиків. Романтична держава протиставляється тут державі правовій, постає боротьбою символічних прекрасних і безстрашних героїв. В її основі лежить не віра в закон, а віра в політичного діяча -- героя, здатного докорінно змінити умови існування. Політична діяльність як наслідок компромісу політичних сил подана в романтичній державі як викривальне слово, рівне діяльності.
Ідею романтичної держави визначає поняття політичної чесноти, яка передбачає, що у політика немає іншого щастя, як служити громаді-державі, віддавати їй усі сили своєї постави, все своє життя. Ентузіазм минулого, світової культури, виголошених словом національної мови, шукають політичну чесноту в історичному минулому національної культури або в авторитетах і аналогіях світового логосу. Освіта, просвітництво, література, поезія, всі різновиди культурної діяльності призначені для того, щоб навчати і виховувати потрібних, відданих і корисних державі громадян. Відповідно до цього формулюються ідеологічні цінності -- відданість державі, батьківщині, любов, самопожертвування, захоплення ними, створюється культурно-історична міфологія, спокусливі ідеї-утопії про панування духу пенатів, сімейної єдності, загальної національної злагоди.
Пробуджуючи національну свідомість західноєвропейських народів, романтизм знаходить сприятливий грунт в Україні, специфічно переломлюючись через її соціокультурне життя. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні "сімейної злагоди", ні "єдиного середовища", як і не було своєї державності. Виборені народними масами за часів національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького, реалії скоро впали, закінчившись руїною, а сама Україна з польської провінції перетворилась на провінцію російську. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Буковини, Галичини і Закарпаття, що відійшли до Австро-Угорщини) були з'єднані, проте це з'єднання відбулося в рамках Російської імперії. До складу її відійшли також Польща і Литва. Однак якщо останні зберегли деякі елементи самостійності, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і продовжена Катериною II, знищуючи сліди давньої автономії, залишалася наріжним каменем політичної лінії царського уряду, який усіма засобами "з'єднував" українські землі ІЗ загальною "сім'єю" корінних російських губерній. Українські землі стали російськими губерніями, а пізніше генерал-губернаторствами з призначенням на вищі посади російських урядовців. Кріпацтво, що прийшло в Україну після її приєднання до Росії, знищило всі попередні "вольності" українського народу.
Утвердження колоніального режиму в Україні супроводжувалось як економічною експлуатацією, ліквідацією структур самоврядування, так і знищенням культурних інституцій. Запроваджується російська мова в судах, вводяться російські закони, русифікуються всі школи, робиться все, щоб перешкодити становленню української національної культури, задушити її в самому зародку, загальмувати духовний розвиток народних мас, культура, мова яких розглядаються як дещо "нижче" порівняно з вищою культурою елітних станів. Останні, отримавши "Жалованную грамоту дворянству", з козацької старшини, українського панства перетворюються в "благородних російських дворян", яким уже стає не до народу, Його мови, звичаїв, рідної культури. Русифікується і частина міщанства, інтелігенції. З русифікацією останнього пов'язується відкриття навчальних закладів, завданням яких є "зближати молодь з російськими поняттями і звичаями, передавати ЇЙ загальний дух російського народу". Політику русифікації проводить і православна церква, яку віддають під нагляд і керівництво політичної влади. Література того періоду, зображуючи громадськість та духовне життя, зокрема те, що було специфічним українським, трактувала Його здебільшого, за висловом Дж. Грабовича, як доповнення чи дублювання російського, імперського контексту, тобто функціонувала й сама як додаток до імперської російської літератури.
Подібні тенденції спостерігаються і в Галичині, де всебічна полонізація, а потім влада Австро-Угорської імперії призводять до комплексу зневіри у власні сили, здатність протистояти процесам національного збайдужіння і повного утвердження психології обивательства. Духовенство та інтелігенція, відчуваючи спорідненість з простим народом, все-таки дивляться на нього з погордою, відгороджуються від нього чужою мовою і культурою -- німецькою мовою урядовою, а в приватному житті польською. Думка про те, що українська мова нездатна передавати тонкощі наукових і філософських концепцій, бути засобом творення самостійної культури, повністю підтримується австрійським урядом, який сприяє польській адміністрації. Культура, література за умов загального почуття залежності і вторинності стають двомовними: на українських землях в Росії -- російсько-українськими, в Галичині -- німецько-українськими та польсько-українськими. Український народ залишається один, і нікому було стояти за інтереси його культури, яку він продовжував витворювати, утримуючи в своїй пам'яті як драматичні події історії, так і обстоюючи право на людську й національну індивідуальність. Саме народна творчість, народне життя закладають світоглядну основу української культури, до якої звертається нова демократична інтелігенція, ідеї романтизму для якої стають співзвучними з прагненням національного відродження України.
Проблема романтизму, його сутності, кола культурних діячів, які його репрезентували в Україні, загальних філософських питань, котрі ними ставились і розв'язувались, неоднозначно висвітлювались у нашій історичній, а тим більше в історико-філософській літературі. Так, М. Гру-шевський, характеризуючи стан культурного розвитку України XVIII -- початку XIX ст., основною його ознакою вважав появу нового ставлення до української мови, ідею народності і романтичного захоплення нею. Витоки останнього він пов'язував з англійським та німецьким середовищем, особливо ідеями Гердера. Стосовно кола репрезентаторів романтизму на Україні, то, виходячи із суджень М. Грушевського, можна зробити висновок, що до нього належать М. Максимович, молодий М. Гоголь, гурток харківських інтелігентів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров), поглядам яких ще бракує політичної забарвленості. Останнє вноситься Т. Шевченком, а діяльність Кирило-Мефодіївського братства стає першою спробою теоретичного оформлення української ідеї в політичній і суспільній сферах. Обробку літературної народної мови на Галичині під впливом романтизму і слов'янського відродження здійснювала "Руська трійця"" -- М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич Правда, самого М. Грушевського цікавлять не стільки філософсько-світоглядні аспекти романтизму, скільки соціокультурні. Останнє властиве також І. Огієнку, який при всьому романтичному захопленні українською культурою, християнською релігією в Україні не ставить питання про романтизм як самостійну культурну течію.
Досить критично ставився до романтизму та ідеї народності Г. Шпет. Особливо гостро він виступав проти російської інтерпретації ідеї народності, пов'язаної з ідеологічною побудовою С. Уварова концепції "православ'я -- самодержавність -- народність". Зазначаючи, що ідея народності, будучи сприйнятою у своїх загальних рисах із західноєвропейського романтизму та історичної школи права, де вона стає символом нової історичної І культурної діяльності, синтезуючи в собі як у новому Відродженні язичництво, класицизм і християнський романтизм, європейську творчість і язичницьку психологію особи з азіатською мудрістю і східною моральністю "маси ближніх", в Росії вона отримала не стільки прогресивне, скільки консервативне звучання. З ідеї національного відродження вона перетворилась тут в ідею національного самодержавства, яке стало єдиним репрезентатором народності, любові і захоплення не духу народного, а духу "російського". Викладеним, власне, й обмежується аналіз Г. Штатом ідеї народності та романтизму.
І. Крип'якевич, так само як і М. Грушевський, специфіку відродження України пов'язує зі зверненням до історичного минулого, політичним і культурним стремлінням опертися на народ, народну масу, що на Заході, починаючи з французької революції довершується романтизмом. Народна маса ставиться в центр зацікавленості інтелігенції, яка звертається до народу, шукаючи в ньому джерело свідомості і національної сили. Молоді ентузіасти-романтики в Україні, спираючись на ці ідеї, знайомляться з народним життям, намагаються з'єднатися з ним, а в народній творчості вишукують джерела для свого погляду на світ, матеріал для побудови нового життя. Коло репрезентаторів романтизму постає загальними рисами в особі М. Максимовича, М. Костомарова, М. Гоголя, особливо діячів Кирило-Мефодіївського братства. На Галичині, стверджує І. Крип'якевич, нове покоління почало сприймати ідеї романтизму та ліберально-демократичних доктрин спочатку через німецьку літературу, а потім літературу слов'янських народів, які пробуджувались до національного життя. Конкретним уособленням цього процесу стала "Руська трійця" (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич). Однак, як і його попередники, І. Крип'якевич не робить аналізу філософських аспектів романтизму.
Першу спробу пов'язати ідеї романтизму з розвитком філософської думки в Україні зробив Д. Чижевський. При цьому він врахував вплив німецького романтизму на характер розвитку німецької класичної філософії. Український романтизм він виводить із впливу шеллінгіанства, називаючи романтиками учнів і послідовників Ф. Шеллінга на Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею К. Зеленецького і М. Курляндцева, представника романтичної психології П. Авсенєва, наголошуючи, що універсалізм романтичного світогляду мав вплив на Т. Шевченка, П. Куліша, а також на українську думку навіть в значно пізнішу епоху, ніж розквіт романтизму на Заході (П. Юркевич, П. Потебня), і на одного з найвидатніших українців усіх часів -- М. Гоголя. Зіставлення поглядів цих культурних діячів і філософів з основними засадами романтизму дає можливість зробити висновок про справедливість твердження Д. Чижевського, а включення до названих імен М. Шашкевича замкне коло представників українського романтизму.
2. Омантизм -- світоглядна основа нового українського письменства
Віколомним в історії відродження української культури С. Єфремов назвав 1798 рік, коли вийшла "Енеїда" І. Котляревського, яка завершила попередню еволюцію національного життя в Україні і стала вихідним пунктом для подальшого його розвитку, ствердження духу демократизму і людяності, боротьби за право людини і нації, простування до добра і волі.
Іван Котляревський. У той час, коли вважали, що українська культура живе тільки серед селян, недовчених, малоосвічених кіл, є синонімом "мужицтва", "неуцтва", "некультурності", І. Котляревський довів, що український народ має свою власну багату історію і культуру, надав філософським абстракціям Г. Сковороди конкретної форми літературної діяльності мовою рідного народу. І хоча І. Котляревський розглядав свою "Енеїду" як доповнення до культури імперського центру, проте звичаї, норми, мова цього центру постають для нього зовсім чужими на фоні рідної мови та культури. Виростають вони з народного говору, пісень, звичаїв, моралі, обрядів українського народу, до побуту і культури якого він постійно приєднується. Отримавши визнання як письменник, І. Котляревський поряд з літературною діяльністю цікавиться мовознавством, етнографією, вивчає усну народну творчість, Історію України. Викристалізувавши в художній формі минуле, робить спробу перетворити його на дзеркало для майбутнього.
І. Котляревський, звернувшись до класичної спадщини -- поеми Вергілія, наповнив її своєрідним описом спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст., відтворив сучасність, зобразив представників різних станів, намалював картину української дійсності того часу. Засудження хижацтва, здирства, розпусти, паразитизму, цілковитої байдужості до життя простого народу поєдналися у нього з глибоким гуманізмом, любов'ю до свого народу, повагою до нього, вболіванням за його стражданнями, моральним осудом кріпацтва, пишанням героїчною Історією свого народу.
Симпатії Котляревського на боці народу з його любов'ю до батьківщини, патріотизмом, людською гідністю та чесністю. Він змальовує духовну велич народу, моральну перевагу його над привілейованими верствами суспільства, постійно підтверджуючи, що героїчні діяння, дух патріотизму є прикметою простих людей. Такою постає "козацька вдача" троянців. Ці веселі, дотепні й сміливі люди здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інтересів вітчизни. Найсвятішим для них є бойове побратимство, вірність громадському обов'язку, дружбі, слава і військова доблесть. Не розкіш і багатство, а воля -- ось чого вони прагнуть, завдяки чому саме вони, а не боги, "олімпійці", "вседержателі" є справжніми господарями землі, її володарями. Ріднить Котляревського з романтизмом сміх, політична сатира, особливо тоді, коли йдеться про викриття ворожого народові. Ідеями народності, демократизму, елементами романтизму, антикріпацькими тенденціями наповнені й інші твори Котляревського ("Пісня на Новий 1805 рік князю Куракіну", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник"), в яких народне слово виграє всіма відтінками, своєрідними романтичними барвами високої якості національного характеру, наповнюючись яскравими фольклорними мотивами, народними піснями, елементами українського побуту.
Світогляд І. Котляревського, що грунтується на сприйнятті реального земного буття з усіма його суперечностями і внутрішніми колізіями, набував глибокого філософського звучання в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей в їх нелегкій буденній справі, дійсного, а не позірного сенсу людського існування, призначення людини в світі, сприяючи водночас розвитку національної культури у напрямі дедалі глибшого проникнення в життя народу, осмислення його долі та духовного розвитку, самоусвідомлення національно! ідентичності значного кола українського суспільства. Вказане стосується не тільки часів Котляревського, а й нашого сьогодення.
Ідеї романтизму і народності, переломлюючись під кутом зору потреб української національної самосвідомості, стають вихідними і в творчості П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка. Представники харківського осередку літератури і романтизму, які перебували під впливом духу Гете і Шіллера, не тільки звертаються до духовного багатства українського народу, а й теоретично виправляють письменство українською мовою, розкриваючи чистий дух і велику героїчну душу в тихому, смирному селянському образі, в простому селянському житті тих, кого називали "простолюдинами", що були позбавлені культури. В поезії народних українських звичаїв вони вбачали "народну душу", правду народну, а їх носіїв вважали головними носіями культури. Все це знімало мову про другорядність українського народу, показувало, що він займає визначне місце серед інших народів, ставило українську літературу на один рівень з великими світовими літературами.
Михайло Максимович. Відомий вчений у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, перший ректор Київського університету М. Максимович займає чільне місце серед українських романтиків. У своїх збірках народних пісень та інших дослідженнях він показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства, і український народ є носієм і володарем такого мистецтва, яке по силі і красі можна поставити поряд з кращими зразками народної культури Європи. Творцем цієї культури є саме та маса покріпаченого і пригнобленого народу простого, з погордою на який дивиться українське панство з висоти свого невисокого європейства. Його мова -- це справжня самостійна мова, близька до мов західного та східного слов'янства. Вона виникла в найстаріші часи, де в доісторичну епоху самі українці є давніми автохномами на своїй землі, проживаючи від Дунаю до Дону. Завдяки цьому знімалось почуття вторинності і залежності українського народу, доводилась його самостійність, рівність з іншими народами та право на своє життя, національну культуру.
М. Максимович, працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології), не обмежувався констатацією тих чи інших фактів, а робив спробу їх теоретичного узагальнення з позицій новітніх на той час філософських поглядів, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга, які, поєднуючись з елементами романтизму, обстоювали ідею розвитку, єдності світу, ідеального і реального, суб'єктивного і об'єктивного. Звертаючись до філософії, він стверджував, що як любов до мудрості вона не може бути побудована лише на розрахунках розуму. Завдання філософії, на думку Максимовича, полягає в проникненні у внутрішнє знання і єдність предметів, а філософом є той, хто зводить головні галузі знання до загального начала і розвиває їх в струнку систему. Предметом філософії є всі предмети кінцевого пізнання, відповідно до чого філософія повинна бути історичною наукою, цінувати дійсність. Обстоюючи ідею розвитку, єдності природи, філософське розуміння світу Максимовичем еволюціонувало в бік матеріалізму. Так, не погоджуючись з Ф. Шеллінгом і Океном та їхніми прибічниками, які розглядали природу втіленням ідей, він обстоював матеріальну єдність світу, доводячи, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини. Органічна природа виникає на певному етапі розвитку з неорганічної природи в процесі її складних перетворень, а реальність не залежить від свідомості. Природа проникає в свідомість людини через органи чуттів. Наші знання про природу є відображенням предметів і явищ, які існують реально, постають об'єктивною реальністю. Прогрес науки, як і природи, не має меж. Виступаючи як проти вузького емпіризму, так і абсолютизації раціональних форм осмислення дійсності, Максимович обстоював зв'язок, єдність теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, феноменів культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того часу. Слід зазначити, що авторитет Максимовича як вченого, мислителя безумовно мав вплив і на стан філософії в Київському університеті, ректором якого він був.
Маркіян Шашкевич. З основними засадами світогляду романтизму пов'язані пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу на Галичині провідним діячем "Руської трійці" М. Шашкевичем. Він, за справедливими оцінками Я. Розумного, не тільки послідовно проводив ідеї рівноправності народів і людської гідності, а й одним з перших зумів об'єднати філософські засади естетики романтизму державних народів з принципами романтизму народів бездержавних, яким був український народ. Відмінність їх полягала в тому, що якщо романтизм літератури і культури перших наголошував на індивідуальності творчої природи людської діяльності, звільнення від перебільшення формалізму кінцевої фази класицизму, акцентувалась органічна єдність людини з одухотвореною природою, культивувалась творча думка і фантазія, символи і міфи, які надавали поезії емоційної проникливості і пророчої функціональності, то романтизм бездержавних народів робив наголос на історизмі, фольклорі, в яких вбачався закодований національний етнос, та звеличенні ролі національної мови.
На перше місце в своїх поглядах М. Шашкевич ставить мову, розглядаючи її найважливішою зовнішньою і внутрішньою ознакою національної самобутності. Спираючись на дослідження Я. Коллара, східноукраїнських романтиків (твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, матеріали фольклорного збірника М. Максимовича), він доводив, що українська мова володіє значним лексичним та ідеомовним апаратом для комунікування понять усіх сфер культури, науки і філософії. Першим на Галичині Шашкевич починає проповіді у львівських церквах українською мовою, складає українську "Читанку" для навчання рідною мовою, збирає матеріали для видання граматики. В піснях, народних обрядах він вбачав закодованість етнопсихології, підсвідомого національного "Я" поряд з національним побутом. На думку Шашкевича, використовуючи ці константи і коди, можна ідентифікувати селянина та інтелігента, відкривати минуле, таємниці своєї особистості і колективної самобутності. На основі такого підходу він з'ясовує загальні і морально-етнічні риси українського народу, його культурне обличчя, історичний досвід, героїзм і самоповагу провідних історичних постатей.
У дусі романтизму Шашкевичу властивий анімізм природи як вчительки простоти і правдивості, відбитку божої краси, компонента етнопсихології та національної естетики, що набуде особливого звучання в творах П. Куліша та Т. Шевченка. Він показує повну гармонійність русинського народу з природою, який "порозумів", "обняв природу", "до серця її пригорнув", а вона зрозуміла душу народу. В переосмисленні та метаморфозуванні природи Шашкевич виділяє два чинники -- творчу уяву і розум, з одного боку, ставлячи наголос на ідеальному та ірраціональному в творчості, а з другого, надає великого значення людському інтелектові як вольовому та пізнавальному чинникові. Він закликає вірити в етичний розум сильний і високий, оповитий вічною добротою, виплеканий красою природи, приручений чистим серцем. Такий розум здатний допомогти розв'язати вічні людські питання, подружити людину зі світом, наблизити обидва початки життя (народження і смерті), сплести людську журбу з радістю, заглянути в "таємниці гробу", розсіяти світ тьми. Вбачаючи в природі емблематичну і символічну мову, Шашкевич широко використовує символи, алегорії, міфи, метафори, відпромінюючи глибинні основи людської і національної душі, підтверджуючи тезу багатьох романтиків про міфічну всесильність поетичного слова, поезії і життя. Символіку він використовує у казково-міфологічному ключі двома алегоричними образами -- антропоморфним (бандуриста) і зооморфним (солов'я). Свободу і піднесення поетичної фантазії він подає в образі орла. Історичне минуле уособлюється ним історичними образами і постатями: Ярослав Мудрий -- узагальнення законності і державної влади; Ярополк (син Володимира Мономаха) -- лицарства; С. Наливайко, Б. Хмельницький персоніфікують відродження і повстання народу. Україна в ІІІашкевича приймає образ місяця, вкритого хмарами; Дністер постає міфопоетичним синонімом надчасового тривання світу і України; символ лиха, улюблений символ романтиків -- ніч. Усі ці образи і символи Шашкевич запозичує з народної традиції, ліричних пісень та дум, романтичного образного матеріалу, античних гностиків.
М. Шашкевичу певною мірою притаманне політичне мислення з виходом на ментальні, політичні, моралізаторські та історіософські питання. В постановці і висвітленні цих питань у нього поруч з критичними оцінками минулого історії українського народу (княжі міжусобиці, "татарські люди", що довели княжу Русь до остаточного занепаду) політично-оптимістичні опори на позитивні моменти історичного минулого, гіперболізованих у дусі романтиків висвітлення історії. Українське минуле Шашкевич підносить майже до рівня сакральності і казкових реалій, наголошуючи на лицарських подвигах того чи пізнішого часу, а також тих своїх сучасниках, які не гордують нижчими верствами свого народу, шанують його мову і не накидають народові "чужі душі". Постійно вводячи у світ романтичний образ людини-велетня, підкреслюючи мужність, альтруїзм і моральну вищість тих народів, які зуміли знайти в собі сили здолати похмурі обставини, Шашкевич сюжетами і темами про добрі старі часи, про руських лицарів і лицарів думки намагався розбудити у своїх сучасників бажання повернути в повну силу "руську славу" і "руську власть".
Микола Гоголь. Романтичне світорозуміння, засоби і форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти "загадковість" М. Гоголя -- "блудного сина України", який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Виходити тут треба з того, що на відміну від класицизму, який визнає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяєва, лежить в незадоволенні конечного і захованості цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку. Згідно з романтизмом в цьому світі досконалість творчого доробку може бути лише символічним знаком іншого, досконалості в іншому світі, іншому плані буття і над буття. Буття у М. Гоголя постає власною персоною в безконечності n-вимірів разом, а не поступово, як це мислить наш розсудок, спрощено і витягнуто по частинках, одне за іншим, добиваючись своєї однозначності, яка постає "дурною безконечністю" і "дурною однозначністю" при зіставленні її зі справжньою великою істиною. З метою розкриття багато-вимірності буття, особливо соціального, пов'язаного з життям людини і суспільства, Гоголь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, прошарків боготворення, розкриває неправду з тим, щоб досягти вищої досконалості мистецтва, поступово доходячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості -- оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Цінним і виступає те мистецтво, в якому є сердечне чуття -- поезія, пісня, музика, танець.
На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звертається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях. Широко послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, іншу людину, риси українського він вбачав у широті і могутності того народу, який сформувався на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народ войовничий, сильний своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вільністю і буянням життя. Європейський за своїм місцепроживанням та азіатський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обережність та азіатську безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку і вдосконалення, бажання здаватися нехтуючим будь-якого вдосконалення. Дух цього народу виливається в поезії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий голос, що, здається, промовляють словами, і кожний вислів цієї блискучої мови проймає душу. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух "скуплюють" тіло і здоров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бога -- працею добувати хліб свій.
Звертаючись до природного і людського буття, М. Гоголь показує, що в природі відбувається все влад, мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, запаскуджене. Кругом неправда душі -- сонний характер, нещирість, паскудність, зверхність, байдужість, млявість, бездіяльний стан, дух темряви і негації, чорнота душі, мертвий застій, мертві душі. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не матеріальне, а господарство людської душі. Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті -- добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі -- далеко більша і складніша справа. З мукою роздумуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь доходить висновку, що зло І брехня глибші від переходу соціальних форм і мають свою реальність в самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. "Суспільство, -- заявляє Гоголь, -- поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться закони межі усьому. І людство рушить вперед".
М. Гоголь, висловлюючи впевненість та оптимістичну віру в те, що все іде вперед, все спрямовується на добро, водночас переконаний і в тому, що можливість такого поступу потребує розкриття неправди, ревізії життя, знаходження коренів зла. Причина зла, на його думку, знаходиться в черствості і мертвості людини, якій бракує глибини чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, в якій мовчать ЇЇ природні провідники, не бачать своєї кінцевої перспективи. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади. Зробити це потрібно не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати на добро. Засобом викриття хиб і вад людини Гоголь вибирає сміх. Однак, за зауваженням Є. Маланюка, зароджений з національно-українського гумору, в холодному Петербурзі цей сміх втратив живі та "погідні властивості" і перетворився на якусь демонічну здатність бачити тільки все від'ємне, "пошлість пошлої людини". Мислитель аналітичного складу, М. Гоголь немовби розкладає людину, яка розпадається на очах на свої складові частинки, стає мертвою, спрощується, скорочується до якоїсь частинки і навіть перетворюється в алегорію одного органа, внаслідок чого постає калікою, потворою, а муза самого Гоголя -- відьмою, скритою помстою. Сприймаючи людину, що розвалюється, він руйнує органічний, цілісний її образ, який під фантазією письменника постає чудовиськом. Саме такими постають фантастичні пластичні образи національного відмирання покозаченої шляхти, потворна галерея "мертвих душ", здеградованого, здегенерованого колишнього панства.
В останні роки життя М. Гоголь, не бачачи реальності умов вдосконалення людини в недосконалих формах дійсності, лякаючись своєї демонічності бачити "темні" сторони людського буття, що було своєрідним відчуттям торгу з нечистою силою, в пошуках правди і добра звертається до Бога. В ньому він вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе Із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища від тлінного, минулого, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витворенням любові Божої до неї.
3. Вплив романтичного шеллінгіанства на становлення філософської думки в Україні
Західноєвропейський романтизм сприяв не тільки літературно-культурному розвитку українського письменства, а й формуванню філософської думки в Україні, де суттєве значення мало сприйняття і осмислення на початку XIX ст. ідей німецької класичної філософії -- І. Канта, И. Фіхте, особливо Ф. Шеллінга. Дещо пізніше російськомовна філософія, а вона була такою і в Україні того часу, знайомиться з філософськими ідеями Г. Гегеля. Цей процес відбувався як через навчання української молоді в німецьких університетах, так і читання лекцій запрошених до країни західних професорів, серед яких в основному були вихідці з Німеччини, переклад праць Канта, Фіхте, Шеллінга. Характерно, що саме через Україну йшло не тільки проникнення ідей німецької класичної філософії, а Й праць Канта, Фіхте, Шеллінга в Росію. Так, в 1803 р. викладач Чорноморського штурманського училища Я. Рубан видав перший переклад російською мовою праці Канта "Основоположения метафизики нравов", яку перекладач назвав "Кантовские обоснования метафизики нравов". У 1813 р. в Харкові побачило світ у перекладі викладача однієї з гімназій С. Єсікорського перше видання праці Фіхте "Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила новейшей философии". 6 1833 р. професор Рішельєвського ліцею М. Курляндцев видав в Одесі переклад книги Шеллінга "Ginleitung zu dem Entwurf eines Systems der Naturphilosophie...", яка дістала назву "Введение в умозрительную физику". Однак першим, хто приніс шеллінгіанство в Україну і в Росію, був професор Петербурзької медико-хірургічної академії Д. Велланський.
Данило Велланський. Вихованець Києво-Могилянської академії, М. Велланський ще під час навчання в ній захопився філософією, читаючи як рекомендовану до курсу літературу, так і стародавні рукописи. Не втратив він інтересу до філософії і навчаючись в Петербурзькій медико-хірургічній академії, по закінченні якої вдосконалював свої знання за кордоном. Саме тут, у Вюрбурзі, він прослухав лекції Шеллінга, які справили на нього величезне враження. романтизм шеллінгіанство письменство
Повернувшись до Петербургу, Д. Велланський став розповсюджувати і захищати ідеї Шеллінга, пристосовуючи їх до теоретичного узагальнення природничих наук, вважаючи, що метою дослідження природи є не емпіричне і поверхове пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності і гармонії в природі. Співзвучно з романтичними ідеями раннього Шеллінга він розглядав світ як народження, відображення всезагального життя, суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея, наголошував, що весь світ володіє життям, і все, що в ньому існує, є лише види проявів цього "всезагального життя", де немає абсолютного спокою, все перебуває в стані постійного руху, під яким розумів виникнення нового, сходження, розвиток. З точки зору Велланського, життя неорганічного світу розкривається в динамічних процесах магнетизму, електризму і хімізму, створених матерією. Косність матерії і існування в природі нематеріального свідчать про те, що існує верховний абсолютний розум. Органічна природа міститься в неорганічній так, як душа в тілі або ідеальна істина в реальній формі, тому однієї без іншої розуміти не можна. Обстоюючи цілісність природи, він звертав увагу на подібність органічних і космічних процесів, підкреслював, що лише в людині відбувається цілісна організація світу на землі.
За Д. Велланським, предметом філософії виступали позитивні начала природи як можливої сутності фізичних в ній змін. Тому всі людські свідчення підлягають впливу філософії, де між фізикою і метафізикою не існує різких відмінностей, а реальне розглядається в єдності з ідеальним. Дійсною філософією Велланський вважав фізіологію, яка не відокремлена від фізики. Перша, на його думку, вивчає зміни органічного світу, розглядає внутрішнє, душу, ідеально сутнє універса; друге -- зовнішній світ, тіло, загальну форму. Звідси виводив послідовність наук: фізика -- органічна фізика або фізіологія -- антропологія. Щодо самого пізнання, то Велланський пов'язував його з трьома розумовими самосвідченнями людини: момент суб'єкта, який спостерігає, розгляд об'єкта і пізнання самого себе. Тільки тоді, коли людина пізнає себе у повному розумінні цього слова, знайде внутрішній світ в собі, тоді і здійснюється пізнання абсолютної сутності природи. Значну увагу Велланський приділяв проблемі суперечностей, розглядаючи суперечність усього існуючого як закономірність, що пронизує весь світ, всі матеріальні та духовні явища. Водночас на відміну від тих романтиків, які абсолютизували роль і значення поезії, він як романтик ставив філософію вище від поезії, наголошуючи, що філософія не може бути справою всіх людей і філософії нікого не можна навчити, оскільки для неї потрібна природна самостійність кожного. Свідченням цього є той факт, що якщо космос породжує мало поетів, то філософів ще менше, бо філософія набагато вища і важча за поезію. Тому кожна нація мала і має своїх великих поетів і відомих артистів, та не кожна з націй має справжніх філософів.
Д. Велланський на все життя зберіг любов до України, хоча Київ не любив за його тодішній провінціалізм, листувався з видатними діячами української культури (М. Максимовичем, М. Білозірським, І. Мартосом), надсилав їм свої книги. Студенти Києво-Могилянської академії (на той час духовної академії) називали Д. Велланського своїм першим філософом. Справжній характер і стан нації він вбачав тільки в простому народові, його житті.
Ідеї романтичної натурфілософії Шеллінга, провідниками яких стали М. Курляндцев, К. Зеленецький, Й. Міхневич, знайшли сприятливий грунт для свого розвитку в Рішельєвському ліцеї.
Микола Курляндцев. Професор військових наук, а пізніше математики Рішельєвського ліцею, М. Курляндцев крім праці Шеллінга "Введение в умозрительную физику" переклав і видав російською мовою працю німецького вченого-шеллінгіанця Г. Шуберта "Главные черты космогонии" і норвезького шеллінгіанця X. Стеффенса "О постепенном развитии природы". Дотримуючись позицій об'єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму романтичної традиції, він стверджував, що природа і людина створені єдиним, вічним началом -- Богом, одухотворені божою думкою. Природа постає як гармонійне ціле, витвір досконалого життя і є єдиною за своєю суттю. Визнавав він в основному ідеальну єдність світу, обстоюючи при цьому єдність людини і природи як єдиного організму. Прибічник дедуктивно-синтетичного методу в дослідженні природи, він критично ставився до всеіндуктивізму, метафізичних поглядів, захищав єдність і взаємозв'язок усіх явищ природи, ідею її динамічного розвитку. Не погоджувався з тими природо-знавцями-емпіриками, які в процесі пізнання ділили природу на ізольовані світи, часто закони підміняли вигадками. На його думку, такий поділ природи приводить до розумового хаосу, підриває могутність пізнання, де абсолютизація досвіду повертається недооцінкою теоретичного мислення, яке тільки дає знання про світ в його єдності матеріального та ідеального. Водночас високо цінував вчення Коперника, Галілея, Ньютона, критикував схоластичні побудови і середньовічний світогляд.
Костянтин Зеленецький. Філолог за фахом, К. Зеленецький розгорнув в Рішельєвському ліцеї широку літературну діяльність, виступив автором ряду теоретичних публікацій, розвиваючи ідеї шеллінгіанства. Зміст духовного життя він розглядав як такий, що складається з двох стихій: безумовної сутності самого духу, котрий не підлягає свідомості, і світу свідомості -- сукупності вражень зовнішнього світу і спостережень власної свідомості. Першу називав підметністю, суб'єктивністю ("подлежательностью") як вишу єдність і байдужість духовної сутності, другу кваліфікував як предметність ("предлежательность"), що є вищою від багатоманітності і складності безконечних змін у просторі і часі видимого світу. Підметність, суб'єктивність як вища належність духу передує предметності, тому першою потребою духу є ствердження своєї самобутності, звідки випливає перший закон духу -- самосвідомість. Для проявлення цього закону дух має вийти із стану спокою, сфери замкнутого в собі стану, перейти в явище, положення часткове і часове, що потребує певної діяльності. Предметом цієї діяльності духу є явище, а метою -- пізнання. Досягаючи цієї мети, дух визначає зміст явища в системі буття, оволодіває ним і дає собі звіт в цьому. В цьому відношенні, на думку К. Зеленецького, самосвідомість і є першим законом діяльності духу. Дух оволодіває тільки тим, що узгоджується із законами його розуму, а те, що не узгоджується, відкидає як "несутнє", тому явища предметності перебувають в духові, не порушуючи його самобутності, оскільки вона є свідомістю розумності. Сам процес пізнання постає як єдність чуттєвого і раціонального. Жодна наука не може існувати, спираючись лише на досвід або на логічний висновок. Вони нерозривно пов'язані між собою. Як ніякий будинок не можна побудувати без матеріалу та думки, відповідно до якої цей матеріал стає будівлею, так і в науці досвід і умогляд одне без одного безсилі, якщо тільки умогляд не хоче бути пустим привидом, а досвід тільки речовим. У пізнанні досвід і розум завжди діють нерозривно.
Знання К. Зеленецький розглядав як формальний бік доступності розуміння речі, де діяльність реальності полягає в єдності, злитті внутрішньої і зовнішньої сторін життя, а закони буття і закони пізнання виступають законами розуму. Тотожність духу (мислення) і буття (природи) -- найкращий спосіб доведення істини, оскільки тут зіставляється те, що відображується, з тим, що відображує. Мислення є діяльність розуміння свідомості, осмислення діяльності духу. Здатність мислити є розум. Як чуттєве бажане пізнання постає видозміною мислення такою самою мірою, як фантазія, ум, розсудок, воля є видозміною розуму. Мислення спочатку сприймає явище, потім оволодіває ним, нарешті, розглядає його як дещо дане, конечне, визначене. Першим моментом мислення є "средостремление", момент страждання, другим -- власне мислення, третім -- споглядання духом явища як думки, буття свідомості, зрозуміле, момент перемоги. У вказаному напрямі дух діє під виглядом фантазії, результат якої -- повідомлення, потім у вигляді розуміння, наслідком якого стають істина і воля. Конечним результатом постає благо. Загальним напрямом дії духу людського Зеленецький, як і значна частина романтиків, у тому числі і сам Шеллінг, вважав релігію, стверджуючи, що якби дух з першого оволодіння не був розумним, вірніше -- розумністю природи як справи рук передбаченості творця, то він упав би в безсиллі перед світом баченого.
Історію К. Зеленецький розглядав як життя роду людського, що знаходить своє втілення в житті народу. Сутність людства складається з тих самих стихій, що і сутність кожної людини: духовної (діяльність релігії, духовна, розумова діяльність) і тілесної (промислової, мануфактурної, торгової діяльності). Вибираючи мету, народ, здійснюючи її, має свою особистість. Політична історія є історією боротьби взаємних відносин осіб, які відображають життя людства. Кожний народ має свою історію і проходить три періоди розвитку дитячий, зрілість і старість. В першому періоді він виступає як "стихія племені", в другому -- організоване тіло, у третьому його стихії вичерпуються. Політичне буття народу завжди відображує буття його внутрішніх духовних і промислових сил. Перший період характеризується перевагою фантазії, другий -- розсудливості, третій -- розуму. Ставлячи питання про історію філософської думки в країні, Зеленецький цілком виправдано зазначав, що вона в Росії (відповідно і на Україні того часу) завжди була не історією філософського знання, а історією відношення до нього.
Йосип Міхневич. Синтез шеллінгіанства, що здійснювався під впливом романтичної традиції, властивий Й. Міхневичу, професору Київської духовної академії, який в 1839 р. став професором філософії Рішельєвського ліцею. Філософію він розглядав як науку свідомості. Оскільки в свідомості, як світлі нашої душі, все то концентрується в центрі нашого духу, то виходить в оточення предметів, які існують поза нами, то піднімається до начала, яке найвище за все і містить в собі все, в ній чітко вичленовується три суттєвих елементи, які у філософії позначаються такими іменами: "Я" -- суб'єкт, що усвідомлює; "не-Я" -- предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют -- перша вина того, хто усвідомлює, і усвідомлення (Бог). Філософія має відношення до всіх цих трьох елементів і постає наукою, що вивчає все те, яке є в усьому, тобто всезагальні начала, початкові форми, вічні закони і останні цілі. Згідно з твердженнями Міхневича розумова діяльність (як в усьому людстві, так і в індивіді) проходить різні стадії самопізнання: промислове задоволення потреб, появу загальності і громадянства, надлишку штучності і просвітлення істини, коли людина творить науку за наукою, витворює раціональну "Науку Наук -- Філософію". Він доходив висновку, що джерелом філософії є свідомість (попередньо визначаючи філософію як "науку свідомості"), яка проходить різні етапи свого розвитку, а потім перетворює їх на предмет свого дослідження. Як така, наголошував Й. Міхневич, філософія постає не тільки як знання суб'єктивне (підметне, "подлежательное"), а й предметне ("прилежательиое"), оскільки без знання предмета, який пізнається, не буває знання суб'єкта пізнаючого. Прагнучи у своєму баченні поєднати все з собою і все з усім, свідомість (со-знание, со-видение) розкриває свою діяльність в трьох актах: прагненні від себе до не-себе (від Я до не-Я, від людини до світу), від не-себе до себе І від світу людини до першої вини усього -- Бога. Зазначене, на думку Міхневича, свідчить про те, що філософія є наука не емпірична, а умоглядна, випливає з ідеї, хоча це не перешкоджало йому стверджувати, що основою всіх наукових знань є душа з її силами і діями, а в самому стані розуму важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.
Питання про співвідношення науки і релігії, філософії і релігії розглядав Міхневич з теїстичних позицій, заявляючи, що першою і основною істиною, на якій тримається все наше знання, є істина буття Божого -- "Бог є верховне начало і останній кінець усього". Наявність цієї істини, з одного боку, обмежує розум, а з другого -- відкриває можливості подолати цю обмеженість, адже те, чого не може розум, відкривається у слові божому, а чого не може зробити людина, те робить Бог. Сама філософія має два закони: природи, неписаний закон розуму, і закон писаний, покладений божими заповітами у Св. Письмі, в якому викладені Об'явлення Христового вчення. "Перебираючи помилкові одкровення, -- заявляє Міхневич, -- людина прийшла нарешті до Одкровення істинного; розум людський віковими досвідами переконався, що те джерело істини, яке він довго шукав, але ніколи не знаходив, є одне Св. Письмо, і плодом цього переконання була віра розуму в Христове Одкровення, яке, з одного боку, розкривало перед ним таку глибину істини, про яку, залишений самому собі, і мріяти не смів, а з другого -- розв'язувало для нього ж найважливіші питання, над виясненням яких даремно трудився він протягом декількох століть". Звідси вимога Міхневича, щоб гордий розум людини не піднімався над розумом Бога, а був у належній слухняності віри. Цілком зрозуміло, що в цій вимозі виявилась не просто традиція релігійно-духовної філософії, якій повинен був слідувати Міхневич, а й обмеженість та неспроможність німецької класичної філософії, в тому числі й шеллінгіанства, дати відповідь на ряд питань як онтологічного, так і гносеологічного характеру. Це усвідомлював і він сам, прагнучи вийти за межі шеллінгіанства, звертаючись до інших систем німецької філософії, завдяки чому виробляв елементи історичного підходу до співвідношення етапів розвитку філософської думки, що вже було якісно новим в її осмисленні. Свідченням цього може бути висока оцінка Міхневичем філософії Гегеля, заслугу якої він вбачав у перетворенні філософії в науку абсолютного саморозвитку думки, науку свідомості.
Подобные документы
Передумови виникнення та основні риси романтизму. Розвиток романтизму на українському ґрунті. Історико-філософські передумови романтичного напрямку Харківської школи. Творчість Л. Боровиковського і М. Костомарова як початок романтичної традиції в Україні.
курсовая работа [90,0 K], добавлен 14.08.2010Український романтизм як осмислений рух. Поява Т.Г. Шевченка на літературному полі в епоху розквіту слов'янського романтизму, тісно пов'язаного з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Аналіз поезій великого українського митця.
презентация [1,6 M], добавлен 20.02.2016Знайомство з діяльністю Товариства українських поступовців. С. Єфремов як український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, загальна характеристика біографії. Аналіз особливостей видання "Iсторiя українського письменства".
реферат [42,0 K], добавлен 22.11.2014Романтизм як художній метод, його становлення та розвиток. Особливості німецького романтизму. Протиставлення реального світу духовному у казках Новаліса. Літературна та наукова діяльність братів Грімм. Гофман як видатна постать німецького романтизму.
курсовая работа [50,1 K], добавлен 13.03.2011Кіноповість як новий жанр, зумовлений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ, історія його створення та розвитку. Сталінські репресії на території України, їх вплив на процес формування кіноповісті. Аналіз найбільш яскравих прикладів даного жанру.
реферат [30,5 K], добавлен 23.01.2011Характеристика головних характерних рис ментальності населення Стародавнього Риму. Творчість Марка Туллія Цицерона - літературне втілення синтезу римської й грецької культури. Представники українського реалізму і романтизму 50-60-ті років XIX ст.
контрольная работа [32,1 K], добавлен 19.10.2012Поняття та загальна характеристика романтизму як напряму в літературі і мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині, Великій Британії, Франції. Його філософська основа, ідеї та ідеали, мотиви та принципи. Видатні представники та їх творчість.
презентация [2,2 M], добавлен 25.04.2015Місце видатного українського письменника, поета, філософа Івана Франка в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки. Роки життя та навчання. Літературна та просвітницька діяльність.
презентация [534,1 K], добавлен 09.12.2013Тенденції розвитку романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища. Світоглядно-естетичні засади байронізму. Польський романтизм як національна інтерпретація європейського художньо-естетичного досвіду доби. Основи творчості Ю. Словацького.
курсовая работа [124,0 K], добавлен 27.12.2015Т.Г. Шевченко як центральна постать українського літературного процесу XIX ст.. Романтизм в українській літературі. Романтизм у творчості Т.Г. Шевченка. Художня індивідуальність поета. Фольклорно-історична й громадянська течія в українському романтизмі.
реферат [27,4 K], добавлен 21.10.2008
