Компоненти сюжету

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Компоненти сюжету

Оскільки в основі сюжету -- виникнення і розгортання конфлікту, то при аналізі потрібно вивчати етапи його розвитку. Стадії розвитку сюжету називають елементами, компонентами або чинниками. Сюжет включає п'ять елементів: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку.

Експозиція (лат. expositio -- пояснення) інформує читача про місце дії, знайомить з персонажами, ситуацією, у якій виникає конфлікт. У комедії "Ревізор" М. Гоголь знайомить читача з провінційним містечком, у якому живуть Тяпкіпи-Ляпкіни, Сквозники-Дмухановські, Бобчинсьікі і Добчинські. В оповіданні "Коні не винні" М. Коцюбинський представляє читачам Аркаді я Петровича Малину і його родину.

Є експозиція пряма -- на початку твору, затримана -- після початку дії, зворотна -- в кінці дії, розпорошена -- подається частинами протягом дії. Затримана експозиція в романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Зворотна в "Мертвих душах" М. Гоголя, в новелі "Новина" В. Стефаника.

Розвиток дії починається із зав'язки. Зав'язка ставить героїв у такі взаємовідносини, у яких вони змушені діяти і боротися за вирішення конфлікту. У комедії "Ревізор" зав'язкою є підготовка до ревізії казнокрадів, кар'єристів і хабарників. Після зав'язки розгортаються події, в яких беруть участь персонажі, що вступили в конфлікт, вони борються за розв'язання конфлікту. Розвиток дії займає місце між зав'язкою і кульмінацією, вона відбувається через перипетії (грец. peripeteia -- раптовий поворот, зміна). Цей термін Аристотель використовував, аналізуючи трагедію. Під перипетією він розумів "злам, переміну дії на свою протилежність". Наприклад, в "Едипі" "вісник, який прийшов, щоб порадувати Едипа і звільнити його від страху перед матір'ю, досяг протилежного, розкривши Едипові, хто він був"1. Перипетії є і в епічних творах, зокрема, у новелах, рицарських, авантюрних, пригодницьких романах і повістях. Спосіб організації подій за допомогою складних перипетій, гострої боротьби називають інтригою (франц. intrique, лат. intrico -- заплутую).

Розвиток дії відбувається через конфлікти, колізії і ситуації. Ситуація (франц. situation від situs -- розміщення) -- це співвідношення сил, взаємовідносин у певний момент розвитку дії. Ситуація базується на суперечностях, боротьбі між дійовими особами, внаслідок якої одна ситуація змінюється іншою. Є ситуації статичні і сюжетні. Статичними (грец. stitike -- рівновага) називають урівноважені ситуації. Статичні ситуації характерні для експозиції і розв'язки. Такі ситуації є на початку і в кінці твору. Сюжетні виникають внаслідок боротьби протилежних сил. Вони притаманні зав'язці, перипетіям, кульмінації.

Момент найвищого напруження у розвитку сюжету називають кульмінацією (лат. kulmen -- вершина). У кульмінації найповніше виявляються характери. У "Лісовій пісні" Лесі Українки" кульмінацією є загибель Мавки. У "Ревізорі" кульмінацією є сватання Хлестакова. З кульмінації починається новела В. Стефаника "Новина". Спочатку вона дається у формі повідомлення, а згодом -- у формі події. У творах з хронікальним сюжетом кульмінації може не бути. Вона відсутня у повісті І.С. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я". У багатьох творах кульмінація завершує розвиток дії.

Вирішує конфлікт розв'язка. Розв 'язка -- результат зіткнення, остання стадія розвитку конфлікту. У "Лісовій пісні" Лесі Українки розв'язка -- смерть і духовна перемога Лукаша. У розв'язці "Ревізора" дізнаємося, хто такий Хлестаков. У місто приходить звістка про справжню ревізію. Розв'язка є у творах епічного і драматичного характеру. З розв'язки може починатися твір (етюд "Невідомий" М. Коцюбинського). Зустрічаються твори без розв'язки, вона відсутня в оповіданні А. Чехова "Дама з собачкою".

Фінальний елемент ліричного твору називають кінцівкою. Вірш може закінчуватися афористичним рядком, рефреном. Вірш Л. Костенко "Умирають майстри", наприклад, закінчується рядками:

При майстрах якось легше. Вони -- як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Афористичною кінцівкою завершується поезія Л. Костенко "Кобзарю, знаєш, нелегка епоха":

Бо пам'ятайте,

що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох.

Рефрен є у таких старожанрових формах, як тріолет, рондель, рондо.

Сюжет складається з епізодів. У великих творах кожен елемент сюжету може включати кілька епізодів (грец, epeisodion -- те, що трапилося). Епізод -- це подія, що є закінченою частиною цілого і має відносно самостійне значення.

В епічних і драматичних творах події можуть уповільнюватися або затримуватися завдяки введенню вставних епізодів, авторських відступів, історичних екскурсів, інтер'єру, авторських характеристик, пейзажу.

У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідається про запровадження кріпаччини, руйнування Запорозької Січі. У трагедії Софокла "Едип-цар" вісник з Корінфа повідомляє про смерть царя Пол і ба, корінфяни запрошують Едипа стати його спадкоємцем. Едип щасливий, вірить, що не є вбивцею батька, але вісник відкриває Едипу таємницю, що він не син Поліба і його дружини. В Едипа виникає питання, чий він син. Мати і дружина Едипа Іокаста з болем покидають сцену.

У деяких творах можуть бути пролог і епілог. Пролог (грец. prologos від pro -- перед і logos -- мова, слово) -- вступна частина твору. Пролог -- це композиційний елемент твору. Він не входить у сюжет. Пролог знайомить з подіями, які передували тим, які зображені у творі, з виникненням задуму. Л. Толстой розповідає про факти, які стали поштовхом до написання твору "Хаджі Мурат", І. Франко повідомляє про задум і мету написання поеми "Мойсей". Розпочинається пролог словами:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик, той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

В античній трагедії прологом називали дію до початку основної ситуації. Це могла бути сцена, яка передувала народу (виходу хору), монолог актора, який у зверненні до глядача оцінював події, поведінку героїв.

Прологом може бути сцена або епізод, розділ (М. Коцюбинський -- "Дорогою ціною", М. Стельмах -- "Правда і кривда"). Прологом може бути повідомлений від автора (Т. Шевченко -- "Єретик"), роздум над долею твору (Т. Шевченко -- "Гайдамаки"). І. Драч використовує пролог для розкриття важливих філософських і морально-стичних проблем.

Епілог (грец. epilogos від ері -- після і logos -- слово) -- заключна частина твору, яка розповідає про персонажів, коли суперечності між ними вирішилися. Епілог робить характеристику персонажів повнішою. В античній драмі (в ексоді) пояснювався задум автора, значення подій, які відбувалися. У драматичних творах епохи Відродження епілог був заключним монологом, який розкривав ідею твору. В епілогах може бути оцінка зображеного (Т. Шевченко -- "Гайдамаки", Г. Сенкевич -- "Огнем і мечем"). Епілог може мати форму авторського повідомлення (Марко Вовчок - - "Кармелюк"). Є розгорнуті епілоги, які розкривають людські долі через певний час після завершення основної дії (У. Самчук -- "Гори говорять"). Іноді в епілогах порушуються філософські та морально-етичні проблеми (Л. Толстой -- "Війна і мир").

Усі елементи сюжету використовуються у великих епічних творах. У малих епічних творах деякі елементи можуть бути відсутніми. Елементи сюжету не обов'язково йдуть у хронологічній послідовності. Твір може починатися і з кульмінації чи навіть розв'язки (новела В. Стефаника "Новина", роман М. Чернишевського "Що робити?").

2. Позасюжетні елементи твору

У більшості підручників їх називають позасюжетними. "Але за нашого тлумачення сюжету, -- відзначає А. Ткаченко, -- ліпше говорити про позафабульні елементи, бо, крім зовнішньо-подієвого чи описового плану зображення, існує внутрішньо-психологічний план вираження, -- це дві іпостасі сюжету (загалом художнього світу), які можуть розгортатися паралельно, взаємопереходити одна в одну, перетинатися і знову розходитися, повертатися і т. д.".

До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Портрет (франц. portrait) -- опис зовнішності персонажа (рис обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки). Портрет може бути повним, докладним і скупим. Докладні портрети персонажів у творах І.С. Нечуя-Левицького, скупі -- у В. Стефаника. Панас Мирний, М. Коцюбинський малюють портрети протягом усього твору, доповнюючи їх новими штрихами. Портрет дає можливість розкрити індивідуальність персонажа. У Чіпки з роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" борідка "мов стесана", ніс "трохи загострений", очі теж "гострі", "дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка". "У погляді його світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою".

Є портрети-описи, в яких акцентується увага на зовнішності персонажа (портрет Лесі Череванівни в романі П. Куліша "Чорна рада"), портрети-враження, в яких душевні якості персонажа розкриваються через опис вражень, які він викликає в інших героїв та автора, портрети-порівняння з іншими портретами персонажів. Портрет може бути статичним (в ньому зосереджена увага на незмінних деталях) і динамічним (деталі зовнішності нагромаджуються протягом твору, зосереджується увага на мінливих особливостях зовнішності -- жестах, міміці, виразі обличчя).

Для високих жанрів характерні ідеалізуючі портрети. Вони збереглися і в літературі романтизму (М. Гоголь -- "Тарас Бульба"). У комедійно-фарсових творах використовуються сатиричні, гротескні портрети (Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель", Дж. Свіфт "Мандри Гуллівера").

Пейзаж -- (франц. paysage від paus -- місцевість, країна) -- зображення місцевості, природи. Є пейзажі лісові, степові, морські, індустріальні (опис шахт, заводів, фабрик), урбаністичні (опис вулиць, площ, міст). Пейзажі можуть імпонувати настрою персонажа, або контрастувати. Дощовий осінній пейзаж з повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" відповідає настрою знедолених селян. У поемі Т. Шевченка "Сон" на фоні прекрасної природи показано важке життя людей.

Пейзаж дає уявлення про місце і час дії, допомагає розкрити внутрішній стан героя. Пейзаж може бути статичним і динамічним. Статичні пейзажі часто стрічаються у творах І.С. Нечуя-Левицького. У повісті "Хмари" статична картина вечора: "Тим часом надворі вечоріло, жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив'ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків".

Інтер'єр (франц. interieur--внутрішній) -- опис вигляду приміщення, реалій побуту. Інтер'єр може бути фоном для подій, він дає можливість уявити місце дії і є засобом створення образів -- персонажів. Інтер'єр використовується в епічних і драматичних творах, рідше -- в ліричних.

Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних, рідше -- ліричних творах. У поемі "Катерина" Т. Шевченко звертається до своєї героїні зі словами співчуття:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Публіцистичні -- це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (дискусія Дмитрія Карамазова та Аглаї про розвиток українського націонал-комунізму у романі Миколи Хвильового "Вальдшнепи").

Філософські відступи -- це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві:

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

(Т. Шевченко)

Історичні відступи -- це згадки про давньоминулі події. У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є спогади про історію села Піски протягом трьох століть.

А. Ткаченко, крім авторських відступів, виділяє "неавторські", вкладені в уста персонажа, розповідача, вмонтовані документи, цифрові дані тощо.

Вставні епізоди -- позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У "Мертвих душах" М. Гоголя вставною є "Повість про капітана Копєйкіна", яка не зв'язана з долею основних героїв твору. В оповіданні М. Коцюбинського "Під мінаретами" татарський юнак Рустем розповідає історію про мусульманського ченця і осла.

В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв'язку з сюжетом. В. Лесик називає обрамлення позасюжетним елементом. В. Халізєв -- обрамленням сюжету, автори "Літературознавчого словника-довідника" -- літературним жанром, А. Ткаченко використовує термін "сюжетно-композиційне обрамлення". Художнє обрамлення як прийом використав Т. Шевченко у поемі "Варнак", вона розпочинається словами:

Тиняючись по чужині,

Понад Елеком, стрів я діда,

Вельми старого.

Це і був варнак, від імені якого ведеться розповідь у поемі. Обрамлення використовується у романах Боккаччо "Декамерон", у поемі А. Малишка "Прометей", в оповіданні А. Чехова "Аґрус". Обрамлення розмежовує оповідача і автора. Поема А. Малишка "Прометей" починається описом кручі над Дніпром. Далі розповідається про зустріч поета з плотарями, один із них згадує подвиг солдата-розвідника.

Обрамлення використовується у збірниках казок. Збірник "Казки 1001 ночі" починається розповіддю про мудру дівчину Шахразаду, яка щоночі розказує цікаві казки Халіфові, перериваючи їх вранці на найцікавіших місцях. Зацікавившись продовженням казок, Халіф постійно відкладає страту Шахразади.

Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. Іноді вона містить тему, ідею (М. Коцюбинський -- "Fata morgana", "Лихо через розум" О. Грибоедова). Є заголовки, утворені за іменем головного героя ("Отелло" В. Шекспіра, "Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка), істоти ("Біле Ікло" Джека Лондона), рослини ("Тополя" Т. Шевченка), предмета ("Алмазне жорно" І. Кочерги), місця дії ("Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя), часу дії ("Вечір проти Івана Купала" М. Гоголя), прислів'я ("Кров людська -- не водиця" М. Стельмаха). Зустрічаються заголовки, які стосуються жанру твору ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Божественна комедія" Дайте Аліг'єрі), біографічні ("Шляхами Тараса" Оксани Іваненко), родинно-хронікальні ("Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького). Іноді назви мають форму чужомовних фраз, які стали афоризмами ("Persona grata" M. Коцюбинського), цитат із фольклору ("Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького), асоціації з іншими видами мистецтва ("Кобзар" Т. Шевченка), алюзії ("Потоп"' Г. Сенкевича). Поширеними є символічні (І. Франко -- "Боа костріктор"), алегоричні (Леся Українка -- "Досвітні вогні*'), іронічні (І. Франко -- "Добрий заробок"), метафоричні (Г. Тютюнник -- "Вир"), гіперболічні ("І довше віку триває день" Ч. Айтматова), оксюморонні ("Живий труп" Л. Толстого), метонімічні ("Гомоніла Україна" Петра Панча) назви. У ліричних творах заголовок не є обов'язковим, без нього не обходяться епічні і драматичні твори.

У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe -- напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов'язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть" (Соборное послание Иоанна. -- Глава 4. -- С. 20).

Позасюжетним елементом є присвята. Поему "Неофіти", наприклад, T. Шевченко присвячує М.С. Щепкіну, "Кавказ" -- Якову де Бальмену. Збірку "Замість сонетів і октав" П. Тичина присвятив Г. Сковороді, новелу "Intermezzo" M. Коцюбинський адресував кононівським полям.

Можна говорити не лише про композицію художнього твору, але й про композицію сюжету, образу. Розкрити композицію образу -- значить з'ясувати засоби його творення.

ліричний твір сюжет персонаж

Размещено на Allbest.ru