Причини розгрому українського літературознавства та розвитку заангажованої літератури у 20-60-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Визначальною рисою української літератури 20--60-х років, на думку І. Кошелівця, є те, що вся вона -- "сучасна". І не тільки тому, що в ній одночасно працюють і фундатори її (П. Тичина, М. Рильський та ін.), і представники молодших поколінь; "секрет" полягає в тому, що в її лави час від часу вливаються імена репресованих чи "свідомо забутих" авторів, твори яких у кожному періоді можуть характеризуватися як справді сучасні -- або з погляду історика літератури, або з погляду читача (від якого раніше ті твори приховувались), або, зрештою, з погляду історичного моменту. Одне слово, маємо справу з "конгломератом", у якому поєдналися різні за часом написання твори, але які однаково сучасні, бо через репресивну літературну політику радянських властей ніяк не можуть набути ознак минулого (то нищать їх, то оживлюють, то возносять на п'єдестали, то скидають із них і кожного разу -- не до кінця).

Феномен сучасності української літератури дореволюційної пори творився чотирма поколіннями письменників. Перше формувалося під впливом модерних літературних пошуків рубежу XIX--XX ст. (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, Г. Косинка, П. Панч, М. Хвильовий, Ю. Смолич та ін.); починали вони писати "своїм голосом". У другій половині 20-х років і далі частині з них було "уста прещільно заклепано" (С. Єфремов), і вони залишилися в літературі "недолугими блазнями", а частину пересаджено до в'язниць або страчено протягом 30-х років. Друге покоління утвердило себе в літературній царині в середині 20-х років (М. Куліш, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, М. Бажай, І. Микитенко, О. Корнійчук, Л. Первомайський та ін.); з-поміж них (за євангельським виразом) "багато було покликаних, але мало -- вибраних", оскільки природний потяг їх до продовження традицій модерної творчості і європейського уявлення про специфіку мистецтва був ще в дуже молодому віці заглушений ударами "потворного псевдокласицизму" (тобто -- соціалістичного реалізму), і їм довелося, з одного боку, ще з більшими втратами розділити долю першого покоління, а з іншого -- народити таких гігантів, як О. Довженко чи Ю. Яновський, що стали в певному розумінні на один п'єдестал із М. Гоголем і Т. Шевченком. Щоправда, в того ж О. Довженка чимало "понаписувано й такого, чим ніби прославлена совєтчина, але все воно притягнене штучно... як щось наносне й тимчасове супроти одвічно українського, яке в Довженковому сприйманні, не раціонально, а душею -- перекриває всі тимчасовості і залишається невмирущим".

Третє ("найменш обдароване") покоління прийшло в літературу тоді, коли утвердився в ній головний принцип творчості в тоталітарному суспільстві -- принцип "рівняння... на найнижчого, тобто -- на графомана", і тому дало воно велику когорту не розкритих до кінця талантів (А. Малишко, М. Стельмах, О. Гончар, В. Земляк та ін.) і безліч цілковитих графоманів, які протягом 40--50-х років заповнювали собою фактично "мертву порожнечу" в літературі, названу нами вище "зупиненим літпроцесом" (М. Шеремет, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, А. Кацнельсон, В. Козаченко, Ю. Збанацький та багато інших, серед яких лише після 1956 р. "визначилися деякі світліші винятки"). літературний радянський підпільний естетика

Четверте покоління (шістдесятники) ввійшло в літературу на хвилі висловленої О. Довженком потреби "розширення творчих меж соціалістичного реалізму". Це покоління ввібрало в себе і деяких старших письменників (О. Гончар, В. Земляк, Г. Тютюнник та ін.), які почали "перебудовуватись", але в основному до нього ввійшли наймолодші, що склали фундамент шістдесятництва -- Гр. Тютюнник, Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Вал. Шевчук, В. Дрозд та ін. Окремі їхні твори, до речі, введені (як основні) в згадувану антологію І. Кошелівця "Панорама найновішої літератури в УРСР".

Запропонована дослідником схема розвитку української літератури радянського періоду, звичайно, дуже приблизна; письменницькі постаті "розташовано" в періодах надто довільно (особливо в першому і другому, де, наприклад, М. Хвильовий і М. Куліш потрапили в різні періоди, а зв'язки з модерними пошуками в них виявилися аж на другому етапі творчості), але характеристика їхніх творів подана часом аж надто однолінійно (ідеологічно) й не в усьому безпомильно (про що говорить у "висновках" і сам автор).

Однак не зважати на неї ніяк не можна, оскільки в суті своїй вона все-таки не далека від істини. Пробиваючись до тієї істини, І. Кошелівець залишив чимало точних означень для тих літературних явищ, які в літературознавстві материкової України трактувалися тоді тільки з класових позицій, фальшиво і лицемірно, без будь-якого оглядання на принципи наукової об'єктивності і сумлінності. Особливо цінними видаються судження дослідника про рух науково-критичної думки в тогочасній Україні, де навіть найбільш обдарованим ученим (О. Білецькому та ін.) довелось іти на нечувані в історії науки компроміси, давати хибну, тенденційно заангажовану картину літературного процесу. А що вже казати про менш обдарованих чи таких "партійних комісарів при літературі", як М. Шамота, книжки якого були в літературознавстві своєрідними "жандармами в палітурках". Найбільше шкоди дослідникам завдавала орієнтація їх на догми соціалістичної естетики. Л. Новиченко або С. Крижанівський, пише І. Кошелівець, "виявляють тонку спостережливість і смак, коли заходить мова про конкретні літературні явища, але щойно вони вибираються на площину соціалістичної естетики, як витвором їхньої праці з'являються догматичні твори, позбавлені жодного проблиску живої думки".

Значним кроком від догматизму соціалістичної естетики стала літературно-критична діяльність шістдесятників, серед яких І. Кошелівець особливо виділяє І. Дзюбу з його тодішніми публікаціями в періодиці "Від молитов до дум" ("Літ. газ.", 1961, 23 травня), "Перший розум наш..." ("Літ. газ." 1962, 4 грудня), стаття "Як у нас пишуть?", що публікувалася з продовженням у трьох номерах "Літературної газети" в 1961 р. та ін. Цими публікаціями Дзюба відроджував аналітичне начало в літературознавстві, розвінчував усілякі вияви графоманства в радянській літературі й утверджував конструктивні принципи історико-філологічної методології, але все ще в межах згадуваного заклику О. Довженка "розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Але навіть це не вберегло І. Дзюбу та кількох інших критиків від арешту наприкінці 60-х років.

Останні думки розглянутої вище праці І. Кошелівця пройняті мотивом вибачливості перед тими українськими літераторами, яких довелося в процесі аналізу їхньої творчості надто критикувати. На думку І. Кошелівця, вони в кінцевому підсумку заслуговують на певну реабілітацію, оскільки випало їм творити в нестерпних соціальних умовах: глум і утиски української мови, натиск "несвітського зла московщини" тощо. "...Бути українським письменником у совєтчині це... подвижництво".

Останні статті О. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах Подвижництвом в умовах тоталітарної совєтчини було, поза сумнівом, і дослідження творчості цих письменників. І чи не найбільш переконливою тут є наукова спадщина О. Білецького, п'ятитомне видання якої (вибрані праці) готувалося до друку в рік опублікування нарису І. Кошелівця "Сучасна література в УРСР". З цього п'ятитомника постає справжня драма вченого, який на певному етапі розвитку свого дослідницького таланту (з кінця 20-х років) став переводити власну наукову методологію (переважали в ній принципи компаративістики) на рейки антинаукового марксизму. Як наслідок, ученому вдалося, з одного боку, охопити своїм зором значну частину видатних явищ української літератури, створити, по суті, свою концепцію її розвитку, а з іншого -- марксистська кон'юнктура дуже попсувала ту концепцію (особливо, коли О. Білецький пробував віднаходити в літературному процесі "буржуазні", "ліберальні", "націоналістичні" та подібні до них "компрометуючі" мотиви), породивши в його окремих дослідженнях усілякі натяжки, підтасовки і навіть цілком очевидні фальсифікації. Наприклад, про передмову до вибраних творів Лесі Українки в 3-х томах (1937) говорити навіть не доводиться, оскільки в ній відбився цілковитий колапс тогочасної літературної ситуації в Україні. У 1949 р. О. Білецький пише розвідку "Прометей" Есхіла і його потомки (очевидно, нащадки. -- М.Н.) в світовій літературі", і, щоб розмежувати в ній "революційну демократку" Лесю Українку і "буржуазного ліберала" М. Драгоманова, дослідник без жодної наукової аргументації розводить їх на різні боки ідеологічних барикад навіть у трактуванні ними образу античного Прометея. Для Лесі Українки, мовляв, Прометей втілює революційність, а для М. Драгоманова -- тільки поступ. Тим часом П. Филипович ще в 20-х роках переконливо показав, що "вживання образу Прометея у Драгоманова і Лесі Українки однакове; він у них є лише абстрактним символом -- засобом для висловлення визвольної думки: у першого -- в популярному нарисі, поданому в розповідній манері, у другої -- в поезіях, сповнених громадського розумування".

Кон'юнктурні фальсифікації найчастіше з'являлися в працях О. Білецького, що датовані періодом від середини 30-х років (тобто, з часу написання монографії "К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури") до середини 50-х років. Проте в останні роки життя він ставав дедалі вільнішим від догм вульгарно-марксистського літературознавства. Це видно, зокрема, в таких його статтях, як "Світове значення творчості Т. Шевченка", "Світове значення Івана Франка", "Українська література серед інших літератур світу", "До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури" та ін., у яких обґрунтовувалась специфіка української літератури як феномена естетики, навіть містився заклик "подолати залишки догматичного ставлення до марксизму", коли йдеться про художню творчість, "прихильніше", ніж у 1958 p., розглядалася концепція української літературної історії, яку розвивав Д. Чижевський та ін. Принциповою була, зокрема, думка О. Білецького про обов'язкову потребу розглядати українську літературу в контексті світових літератур (розвивалася, отже, школа компаративістики), про необхідність якнайповнішого охоплення дослідниками літературного матеріалу, незалежно від його "другорядності" чи "національної обмеженості", котра в колоніально поневолених літературах (якою була українська) виникала мимовільно. "Посередньо чи безпосередньо Білецький спричинився до того, що історики літератури почали говорити про такі визначні постаті XIX ст., як П. Куліш і М. Драгоманов. Наприклад, не без його впливу з'явилися два дуже цінні дослідження М. Бернштейна "Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50-- 60-х років XIX ст." (1959) і "Українська літературна критика 50--70-х років XIX ст." (1959), у яких, попри засадничу фальш методи, подано багато фактичного матеріалу, зокрема й про центральні постаті тодішнього процесу -- П. Куліша й М. Драгоманова. Сам Білецький скоментував і видав твори М. Вороного, працював над дослідженням і поверненням до історії української літератури Б. Грінченка тощо. У критиці Білецький, коли це стало можливим, дав в останні роки блискучі зразки застосування формально-естетичної методи (в поєднанні, звичайно, з компаративістикою. -- М.Н.), бувши ерудицією й талантом за приклад молодшим критикам". Певна частина нових, "післякультівських" праць О. Білецького була опублікована в повному обсязі лише після смерті вченого, а ширший загал дослідників ознайомився з ними, по суті, лише з виходом п'ятитомника його вибраних досліджень (1965--1968). Вони дуже суттєво вплинули на розвиток тогочасного академічного літературознавства, презентатори якого саме тоді почали виконувати чи не найвідповідальніше за всі пореволюційні роки завдання -- створення восьмитомної "Історії української літератури" (1967--1971).

У передмові до цієї праці ("Від редакційної колегії"), а також у статті голови редколегії Є. Кирилюка про наукові принципи видання наголошувалось" що автори його, переважно співробітники академічного інституту літератури, використали досвід своїх попередників, а науковою основою для них служать матеріалістичне розуміння художньої творчості, висхідні положення "ленінської теорії відображення, вчення про культурну спадщину, положення про наявність двох культур у кожній національній культурі у класовому суспільстві, ленінського принципу партійності літератури". Отже, щось нове (з точки зору методології) в новій "Історії..." ніби не передбачалося, але фактичний матеріал її все ж був позначений деякими новими поглядами, що випливали саме з останніх за часом написання праць О. Білецького. В періодизації літературного процесу, наприклад, крізь безлику хронологію проглядали спроби значно активніше, ніж у попередніх радянських "Історіях...", акцентувати на специфіці художньої творчості, а не тільки на тісних зв'язках и з суспільними процесами (зокрема, під час розгляду літератури часів Київської Русі і другої половини XVIII -- початку XIX ст.); у прагненні повноти та об'єктивності осмислення кожного періоду з'явилась тенденція до розширення кола письменницьких імен та до супроводу їх не тільки класово жорсткими, а й естетичними характеристиками тощо. У передмові Є. Кирилюка з'явилося визнання, що "ми ще не дійшли до повної міри об'єктивності, але значно наблизились до неї"; це видно, зокрема, з того, що, хоча, скажімо, О. Олесь чи М. Вороний названі в "Історії..." поетами-декадентами, а про М. Хвильового, М. Івченка чи В. Підмогильного сказано, що в їхній творчості виявились "впливи ворожої ідеології", та все-таки їм відводилось у виданні більш-менш значне місце. Так само ширшою в "Історії..." була інформація про П. Куліша і М. Драгоманова, О. Кониського і Я. Щоголіва, М. Чернявського й А. Кримського, М. Філянського і П. Карманського, В. Пачовського і Б. Лепкого, Г. Косинку і М. Куліша, О. Слісаренка і Г. Епіка, М. Хвильового й О. Досвітнього, а також про багатьох письменників із покоління шістдесятників.

Дещо нове з'явилося в тих розділах восьмитомника, де розглядалися канонізовані соцреалізмом явища української класичної і радянської літератур -- хрестоматійні твори давнього періоду, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, А. Головка та ін. Це стало можливим завдяки тому, що протягом 60-х років опубліковано низку нових монографічних праць про них, здійснено повніші видання їхніх творів тощо. Хоча всі розділи були вражені корозією вульгарно-марксистської методології, яку сприйняла від своїх попередниць восьмитомна "Історія...", але відчувалося, що її автори в своєму мисленні були вже більш демократичними і намагалися далеко не кожне літературне явище "заштовхувати" в класові рамки, в прокрустове ложе "соціально зумовленої правди життя". Принаймні, в "Історії..." вже не знайдемо тверджень на зразок, що "Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження", а сатирична поезія Шевченка "після Жовтня... допомагала духовному озброєнню радянських людей проти загрози буржуазно-поміщицької реставрації". Непорушними для авторів "Історії..." залишались тільки найзагальніші і тому найбільші вульгаризації марксистсько-ленінської естетики, зокрема -- про "дві культури в кожній культурі", про "соціалістичну за змістом і національну за формою" літературу, про "партійність як вищу форму народності" тощо. Внаслідок цього вся українська література і надалі поділялася на "прогресивну" і "реакційну", у творах усіх письменників і надалі відшукувались риси "партійності", на основі чого робився висновок про "ворожість" цих письменників щодо народу чи про "відданість" йому. Засуджувались тільки царистські та сталінські "перегини" в поглядах на ці проблеми і трактування їх так званим буржуазним літературознавством та буржуазною історіографією. Найвагоміші роботи з цієї "буржуазної" сфери, як правило, замовчувались або піддавались нещадній критиці. Так, у переліку давніших праць з історії української літератури в цитованій статті Є. Кирилюка не згадуються ні "Історія українського письменства" С. Єфремова, ні "Начерк історії української літератури" Б. Лепкого, ні "Історія української літератури" М. Грушевського, ні "Історія української літератури" Д. Чижевського, зате висловлено нарікання, ніби "у нас, на жаль, немає багатотомної історії України" і це ускладнювало написання літературної історії. Про існування десятитомної "Історії України-Руси" М. Грушевського в самому восьмитомнику все ж згадано, але, звичайно, з від'ємним, "буржуазно-націоналістичним" знаком. Як і про "Історію українського письменства" С. Єфремова, котра схарактеризована всього лише лайливим словом "писання".

Размещено на Allbest.ru