Марґіналії Олександра Суржавського: інтерпретації жанру

Ключові слова: арабеска, білінгвізм, гумор, епіграф, етюд, іронія, маргґінал, мотто, новела, образна система, сарказм.

Публікації в газетній рубриці «На житейских перекрёстках» (тут і далі назви й цитати мовою оригіналу - Т. Я.) на шпальтах російськомовного «Труда», практично не помічені мініатюри в «Радуге» і «Пороге», малий (у межах 300 примірників) наклад п'яти збірок прози у 2002-2004 рр. («Диссонанс» [5]; «Маргиналии» [6]; «Распад (Долги)» [7]; «Традиции» [8];

«Просека. Пять маргиналий» [9]) залишили доробок О. Суржавського на марґінесі уважного прочитання пересічним реципієнтом і літературною критикою зокрема. Незважаючи на це, творчість О. Суржавського, на наш погляд, постає цікавою сторінкою української російськомовної літератури початку ХХІ ст., хоча автор не вважає себе письменником і тому не зараховує себе до жодного з задекларованих В. Даниленком угруповань зазначеного спрямування. Нагадаємо, літературознавець розгалужує російську літературну течію в Україні на дві гілки: «„.ту, яка вважає своє перебування в українському середовищі прикрим непорозумінням, злою гримасою долі, відносячи себе до єдиної російської літератури, і ту, представники якої вважають себе українськими письменниками, що пишуть російською мовою, прирівнюючи Україну до двомовної Канади або чотиримовної Швейцарії» [2, 3334]. О. Суржавський, послуговуючись добірною російською мовою, принципово уникаючи географічної конкретизації, творить свою, на зразок Йокнапатофи В. Фолкнера, територію. Проте на ній, у різних виявах і на різних рівнях, усе одно відчувається пульсування власне українського струменя. Усе зазначене вище актуалізує розгляд прози О. Суржавсь- кого і формулює головне дослідницьке завдання, яке іманентно постає в заголовку розвідки: зробити спробу інтерпретації літературного жанру марґіналій як своєрідного know how в сучасному російськомовному українському письменстві.

На обкладинках книжок О. Суржавський проанонсував зміст створеного короткою автохарактеристикою в третій особі: «Автор родился в 1954 году и с тех пор безрезультатно пытается разобраться в окружающей его действительности» [5; 6; 7; 8; 9]. Народжений і сформований як особистість у центральноу- країнському регіоні, Олександр Суржавський має багату на зовнішні вияви біографію, що дає йому право стверджувати: «„слишком уж она (біографія - Т. Я.) насыщенная и маргинальная, по крайней мере, выражаясь словами Андреевского спуска: «Суржавскому легко, он семь жизней прожил», - в этом немалая доля правды» [4]. Окрім цього, «„.ко всем «сферам деятельности» из моей прозы я имел самое прямое отношение и смело могу заявить, что знал то, о чём пишу» [4].

Поглиблює авторське резюме підзаголовок «Диссонанса»: «Тридцать историй о жизни, смерти и прочих пустяках» [5, 1]. Звідси постають, по-перше, визначення «историй» як власне оповіді про певну подію, а не жанру, і, по-друге, їх загальна тональність як ключова стильова ознака, що формулюється також у приватному листуванні: «„все маргиналии я писал как юмористические, иронические, саркастические» [4] (курсив наш. - Т. Я.).

Зважаючи на функціонування в літературознавстві від часів С. Т. Кольриджа і Е. А. По поняття марґіналії як жанру, автор тлумачить власні твори як «записки на полях жизни» або як «литературный клип», подібний у його книгах до пазла в загальній, досить невпоряд- кованій «картинці» абсурдного буття. Перш ніж винести назву жанру заголовком другої збірки, О. Суржавський послуговувався визначенням «рассказ», тому що газетний формат вимагав граничної зрозумілості й доступності пересічному читачеві, що засвідчують вцілілі рукописи. У третій, четвертій і п'ятій збірках «марґіналії» вже повноправно функціонують як авторське визначення жанру його «історій». Назва «літературний кліп» випливає з переконань митця про поступову нівеляцію й вичерпаність великих літературних форм у спробах і прагненні письменників бути «почутими» читачем в добу Інтернету й перенасичення інформаційного простору. Щодо «картинок», то ця назва пов'язана зі ще одним творчим виявом О. Суржавського- художника зі своєрідною манерою письма й концептуальним змістом малярської репродукції світоглядних переконань. Його метафоричні «картинки» здебільшого мають символічний, філософський підтекст і потужну літературну основу, а також змістовий перегук із пісенними «картинками» В. Висоцького. Цікавою постає й сама творча методика автора: спочатку з'являється думка, а потім навколо неї вибудовується сюжет. О. Суржавський пише: «Все мои маргиналии выдуманные, только портреты иногда брал из жизни, все я их писал, так сказать, «на автомате» и перечитывал разве только в гранках: четыре часа времени - и маргиналия на листках, затем - пишмашинка и всё» [4]. Отже, маємо «марґіналії» - «записки на берегах життя» - «літературний кліп» - «картинки». Спробуємо переконатися, наскільки виправдане авторське потрактування власного жанрового ряду.

Формально марґіналії О. Суржавського різною мірою демонструють питомі риси оповідання, новели, етюду / мініатюри, арабески, що можемо простежити, насамперед, у культового українського письменника С. Жадана, твори котрого, наприклад, «Депеш Мод» або «Anarchy in the UKR», на думку Я. Голобородь- ка, «непросто «одягти» у традиційні жанрові позначки» [1, 63]. Проте чіткої межі між ними немає, пластичність форми, кліпово- малюнкова сконденсованість викладу в залежності від зображуваного переконує в доцільності зазначених потрактувань. Окрім цього, твори О. Суржавського увібрали, по суті, всі змістові особливості поняття «маргінального» - від марґіна, марґінального письменства до власне марґінальності, що базується на особливостях марґінального суб'єкта в його фізичному, духовному і соціальному життєп- росторі.

Якщо В. Єрофєєв із паризької далечі створює власну універсальну «Енциклопедію російської душі» (2010), то О. Суржавський складає широку мозаїчну панораму з «картинок» хворої душі gomo soveticus / пострадянського марґінала у крайній, межовій ситуації, котра є продуктом / результатом симбіозу суспільного й особистого. Поєднує обох авторів у творенні персонажів-характерів один спільний, але наскрізний мотив: у В. Єрофєєва це, акцентована Д. Дроздовським, ментальна риса росіянина, найповніше виражена ненормативною лексикою: «Відомо, що пох...зм - російська національна філософія. Основа всіх основ. Не Ломоносов, не Пушкін, не Толстой, не Ленін, а саме пох...зм опанував масами. [...] Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму.» (курсив - Д. Д.) [3, 66].

У О. Суржавського - він же, але вишукано презентований поетичними рядками Тимура Кибірова в якості підказки реципієнтові у концептуальному мотто до третьої збірки ма- рґіналій «Распад (Долги)»:

«Плохо. Все очень плохо.

А в общем-то даже хуже.

Страх экзистенциальный, холод трансцендентальный - всё вам по барабану, всё вам, козлам, нормально» [7, 4].

З іншого боку, розглядаючи збірки як одну цілісну панораму, можна припустити, що рядки Т. Кибірова постають або продовженням, або розпачливим відлунням попереднього епіграфу (збірка «Маргиналии»):

«Лишь те заслуживают званья гражданина, кто не рассчитывает абсолютно ни на кого - от государства до наркотиков - за исключением самих себя и ходиков,

кто с ними взапуски спешит, настырно тикая, чтоб где - естественная вещь, где - дикая, сказать не смог бы, даже если поднатужится, портрет начальника, оцепенев от ужаса» [6, 2].

(Доречно зауважити, що, обираючи твір Й. Бродського, автор щонайменше звертає увагу на ймовірний громадянський акцент, апелюючи, передусім, до позанаціональних, загальнолюдських морально-етичних першооснов).

Якщо вірш Т. Кибірова сприймається як інвектива, Й. Бродського - як драматичний вектор / пошук особистісної самості індивіда, то констатація факту духовного відособлення від фальшу й облуди нав'язаних стереотипів буття поетом трагічної долі О. Григор'євим у збірці «Традиции»: «Как бумажный пароходик/ Среди острых, страшных льдин, / Грозно стиснутый народом, / Я лавирую один»[8, 6], - посилює градацію (або обґрунтовує нову інтенцію) авторського надзавдання (чи, за О. Суржавсь- ким, думки) у власне марґінальному вияві.

Отже, передусім, марґінальною постає часо-просторова площина - це мегаполіс- центр / провінція / місто / селище / село на території колишніх радянських республік євразійського регіону на помежів'ї соціально- економічних і державних формацій ХХ- ХХІ століть. Зображення зазначених часо- просторових параметрів і максимально сконденсований формат кожної «історії» передбачають й обґрунтовують практично у всіх марґіналіях відступи-характеристики персонажа в системі його морально-етичних цінностей, не-втрачених-утрачених переконань, конкретних життєвих обставин, необхідних для реалізації авторського задуму.

«Літературні кліпи» О. Суржавського густо населені марґінальними представниками різних соціальних верств пострадянського простору переважно з повним «комплектом» відповідних ознак і характеристик, котрі, у свою чергу, також проявляються в маргінальних ситуаціях і обставинах. Усі вони - творча й наукова інтелігенція, дрібні службовці й бізнесмени, медики й правоохоронці, студенти й викладачі, самогубці й убивці, екс-чемпіони і вуличні шльондри, імпотенти й лесбіянки, міський /містечковий / аграрний люмпен й упосліджені безхатченки - перебувають у стані помежів'я, коли минуле втрачене, сьогодення безперспективне й абсурдне у крайніх виявах, а тому й не спроможне на будь-яке впорядкування чи пояснення. У сучасній українській прозі щодо зазначеного першими спадають на думку паралелі з «Правдивими історіями» В. Діброви, котрі охоплюють 19802008 рр. і побудовані «на некласичній українській раціональності абсурду нового часу» [3, 75], або з атмосферою «ґротескності й абсурдності» [1, 96-97] драматичних текстів «Прямого ефіру» чи «натурпродукту» [1, 97] «Електрички на Великдень» та інших п'єс О. Ірванця. маргінал суржавський проза літературний

Звідси логічно постають суїциди як результат безвихідного становища, марності існування, як протест або виклик суспільству, як егоцентрична інфантильна помста, а також тверезий вибір екзистенціальної особистості, незбагненний, з погляду здорового глузду, для відносно благополучного й унормованого оточення. Поряд з ними - невдалі і вдавані суїцидальні спроби, змальовані в тій же саркастично-іронічній тональності. Водночас автор намагається проникнути в психологію, за нашим визначенням, усвідомлено / не- усвідомлено довготривалих самогубств, породжених ментальністю героїв або життєвими обставинами.

Усі сценарії або розв'язки - і вітаїстичні, і мортальні - автор вибудовує з обов'язковою присутністю невід'ємного атрибута - алкоголю, котрий має безліч іпостасей: панацеї, делірію, прокляття, каталізатору фізичних і психічних станів, барометра їх змін, інколи - головного рушія сюжету, в результаті чого він персоніфікується надмірною натуралістичною деталізацією зображених процесів. Якщо персоніфікацію «зеленого змія» вважати відправною точкою в художньому діагностуванні соціальних проявів і характерів творів О. Суржавського, то мимоволі виявляється така ж маргінальна суть алкоголю: в одній групі розповідей він є головним персонажем, виштовхуючи інших - за змістом - на береги життя і навіть за його фізичні межі, в другій - залишається атрибутом / деталлю на тій же межі.

Побутовізм маргіналій О. Суржавського, який при поверховому прочитанні викликає невиправдану асоціацію з кітчем, насправді містить одвічні проблеми, універсальність котрих або відверто декларується, або приховується за лектурою у формі номінативу й цитат, або розкрита й поглиблена літературними ремінісценціями, епіграфами з Біблії, світової поезії, прози, епістолярію відомих митців і філософських трактатів видатних мислителів людства.

Усе перелічене засвідчує неординарність прозового доробку не-письменника О. Суржав- ського. Підбиваючи підсумки, можемо підтвердити також слушність і доцільність авторського визначення жанру маргіналій «як записок на берегах життя» та їх, знову ж таки авторських, визначень-синонімів «літературний кліп» і «картинки».