Теоретико-літературна думка в епоху бароко

Размещено на http://allbest.ru

Теоретико-літературна думка в епоху бароко

По завершенні доби Відродження наприкінці XVI ст. утверджується естетика бароко. Цей загальноєвропейський напрям охопив країни Південної та Східної Європи, розвинувся в Іспанії, Італії, Німеччині, Франції, Англії, Польщі, Україні. Італієць Джованні П. Капріо називав поезію вищим родом мистецтва, бо вона може відтворити не лише видиме, але й невидиме, ірреальне. Франческо Патриці (1529--1597 pp.) писав, що предметом поезії має бути те, у що неможливо повірити, що є справжнім фундаментом незвичайності, яка й зобов'язана становити головний предмет кожної поезії. Теоретик і практик бароко Лоренцо Верніні (1598--1680 pp.) вважав, що предметом мистецтва є природа, вона -- прекрасна.

Значним внеском у теорію бароко стали праці іспанця Б. Ґрасіана (1601--1658 pp.) "Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму", "Кишеньковий оракул", присвячені видам і прийомам дотепності. Італієць Е. Тезауро (1591--1675 pp.) джерелом дотепності вважав такі тропи, як метафора, алегорія і символ.

Традиції античності і Відродження знайшли своє продовження в мистецтві класицистів (XVII ст.), теоретиком класицизму став француз Н і кола Буало (1636--1711 pp.). Його "Мистецтво поетичне" (1674 р.) -- кодекс, збірник законів класицизму. Зразковим, класичним мистецтвом Буало вважав античне. Він розділив види літератури на "високі" і "низькі", від драматичних творів вимагав трьох єдностей (єдності часу, місця і дії). Серед ознак краси називав чіткість, ясність, гармонію, міру, простоту. На думку Буало, немає краси поза істиною, закони мистецтва -- вічні. Мистецтво має бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Письменники-класицисти не завжди дотримувалися строгих правил, сформульованих теоретиками класицизму.

У різних країнах естетика класицизму мала свої особливості. Про це свідчать праці російських учених В. Тредіаковського і М. Ломоносова.

В. Тредіаковський (1703--1769 рр.) переклав на російську мову книги "Поетичне мистецтво" Буало і послання "До Пісонів" Горація. Тредіаковський і Ломоносов (1711--1764 рр.) реформували російське віршування. Відповідно до поетики класицизму Ломоносов розробив теорію трьох "штилів".

Літературознавство епохи Просвітництва

Новим етапом у розвитку теоретико-літературної думки стала епоха Просвітництва (кінець XVII -- поч. XVIII ст.). Ідеї естетики Просвітництва з'явилися в Англії (Ф. Бекон, А.Е.К. Шефтсбері, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм). Англійське Просвітництво базувалося на філософії сенсуалізму. Антоні Ешлі Купер Шефтсбері (1671--1713 рр.) вважав, що світ -- прекрасний. На його думку, прекрасне -- це розум, симетрія, порядок. У трактуванні прекрасного Шефтсбері схилявся до неоплатонізму, він твердив, що матерія потворна, а красу в неї вносить дух, він -- джерело краси. Радість і духовну насолоду отримує той, хто у красивих предметах бачить відблиск духу.

Сенсуалістичні тенденції в естетиці англійського Просвітництва яскраво виявилися у працях Генрі Гома (1696--1782 рр.). Він писав, що ми не можемо мати уявлення про предмет без відчуттів. Гом дав характеристику різних видів мистецтва з позицій їх виражальності. Він різко виступив проти класицистичних правил трьох єдностей.

Едмунд Берк (1729--1797 рр.) детально аналізує сім ознак прекрасного:

1) відносно невеликий розмір;

2) гладкість поверхні;

3) розміщення частин;

4) співвідношення частин не повинно бути вугластим (кутастим);

5) ніжна будова;

6) чисте, світле, але не блискуче забарвлення;

7) всі барви мають бути в гармонії і не виділятися.

Е. Берк вважав, що завдяки здібностям уявляти люди можуть комбінувати форми, фігури, картини. На його думку, естетичний смак формується на основі відчуття, сили уяви і судження. Свої погляди на мистецтво Берк виклав у праці "Філософське дослідження про походження наших уявлень про піднесене і прекрасне" (1756 р.).

Для естетики Давіда Юма (1711--1776 рр.) характерні крайній суб'єктивізм і релятивізм. Він вважав, що немає ніяких об'єктивних особливостей прекрасного, краса не є властивістю речей, кожна свідомість має своє уявлення про красу.

Юм виступив проти тих, які бачили у мистецтві різновид розкоші. На думку Юма, заняття мистецтвом сприяє нормальному розвитку людини, вдосконалює її характер.

Естетика англійського Просвітництва виражала інтереси англійської буржуазії, що перемогла в революції, звідси її оптимізм, схильність до емпіризму і сенсуалізму. Цим вона сприяла утвердженню реалізму.

Англійське Просвітництво мало вплив на Просвітництво Франції і Німеччини.

Основоположником просвітницького руху у Франції був Франсуа Марі Вольтер (1694--1778 рр.). Його погляди на мистецтво мають просвітницько-раціоналістичний характер. У боротьбі проти феодально-абсолютистських порядків Вольтер використовував свої драми, філософські романи, поезію і публіцистику. Він вважав мистецтво школою добродійства.

Найбільш яскравим представником естетики французького Просвітництва був Дені Дідро (1713--1784 рр.). На його думку, лише те мистецтво має моральний зміст, яке відображає життя народу. Такс мистецтво стає путівником життя і засобом морально-політичного виховання. Особливе місце в естетиці Дені Дідро займають міркування про специфіку мистецтва. У праці "Парадокс про актора" він писав, що актор не може вести себе на сцені так, як у реальному житті, бо "театральна правдивість полягає у відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу, створеному уявою поета".

Моделлю мистецтва, на думку Дідро, повинна бути природа, -- це дійсність, суспільне середовище, а головним героєм -- звичайна людина. Дідро -- вершина французького Просвітництва.

Німецький просвітник Готґольд Ефраїм Лессінг (1729--1781 рр.) у трактаті "Лаокоон, або Про межі малярства й поезії" визначив місце літератури серед інших видів мистецтв. Він писав, що поезія має більші можливості для відтворення дійсності, ніж інші види мистецтва. Письменник може показати своїх героїв у змінах, розвитку, всебічно, а скульптор і живописець здатні зафіксувати окремі моменти життя.

Поет бере, "якщо бажає, кожну дію з самого початку і через усі можливі зміни доводить її до кінця. Кожна така зміна, що маляреві коштувала б цілого окремого твору, поетові коштує лиш одного мазка, і коли б навіть той мазок сам собою здатен був образити слухачеву уяву, його можна так підготувати й прикрасити наступними, що він утратить свою окремішню дію і разом з іншими буде справляти якнайкраще враження".

Лессінг критикував класицистів за нежиттєвість образів. Класицистичним образам протиставляв образи, створені Шекспіром. Він піддавав критиці також положення Дідро про те, що комедія зображає типи, а трагедія -- індивідууми. Він переконливо доводить, що і в комедії, і в трагедії поєднуються окреме й загальне.

"В цій загальності, -- писав він, -- тільки й криється причина, чому поезія філософічніша, а тому й повчальніша, ніж історія.

Лессінг вважав, ідо трагедія не повинна викликати у глядача почуття жаху, зло слід розкривати в мистецтві не як жах, тобто не як надмірне і надзвичайне, а як потворність, огидність, тобто як явища характерні, типові. Негативний герой у п'єсі не повинен перетворюватися на страхіття, а позитивного не потрібно наділяти абсолютними якостями. Необхідно змальовувати героя "людиною, створеною з однакового з нами тіста. Через цю схожість виникає страх, що наша доля так само легко може стати подібною до його долі, як ми подібні до нього, і цей страх викликає в нас співчуття".

Жах глушить волю людей до боротьби зі злом, а справжня трагедія повинна сприяти зміцненню їхньої волі.

На думку Лессінга, художник повинен навчити нас, що ми повніші і чого не повинні робити, ознайомити з суттю добра і зла, показати красу і потворність. Усі види мистецтва повинні виправляти нас.

Лессінг вимагав від мистецтва правди, підкреслював, що не може бути великим те, що неправдиве. Правдивість не слід ототожнювати з історичною достовірністю, з копіюванням дійсності, адже драматичний поет -- не історик. Історична істина для нього не мета, а засіб, що веде до мети. В театрі ми можемо дізнатись, підкреслював Лессінг, не про те, що зробила та чи інша людина, а що зробить кожна людина з таким характером у таких умовах.

Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму

На початку XIX ст. найвищого рівня розвитку досягла естетична думка в творах класичних німецьких філософів Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Еммануїл Кант (1724--1804 pp.) обґрунтував специфіку естетичного судження і прекрасного. Він вважав, що естетичне судження базується на вільній грі розуму й уяви і має суб'єктивний характер. "Прекрасне є те, що без понять уявляється як об'єкт загального задоволення".

Кант стверджував, що науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного. Філософ розрізняв прекрасне у мистецтві і прекрасне в природі. Прекрасне у мистецтві -- це уява про речі, прекрасне у природі -- сама річ. Мистецтво -- це вільна гра, ремесло -- наймана примусова праця. Кант розширив понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтував поняття: смак, гра, уява, досконалість, доцільність, витонченість, самоспостереження. Він довів, що у гносеологічному процесі віссю обертання є суб'єкт пізнання з його свідомістю, а не об'єкт, як вважали до нього.

До Канта панувало уявлення, що наше мислення осягає речі такими, якими вони є насправді. Заслуга Канта у тому, що він протиставив знане і дійсне, те, що існує в уяві й існуюче саме по собі. У Кантовій естетиці немає місця для арістотелівського принципу наслідування дійсності. Вчений писав, що генія треба протиставити духу мімезису, митець не повинен бути рабом зображуваного, він витісняє суворі правила творчості.

У кантівській теорії центральне місце займає людська суб'єктивність. Розум, на думку філософа, є природно "чистим", незалежним від диктату світу речей. Це відкриття Канта стало справжньою революцією у художньому мисленні, "коперниканським переворотом" у світогляді і світосприйнятті людства. Метафора "коперниканський переворот" належить послідовнику Канта -- Шеллінгу. Він писав: "Подібно до свого співвітчизника Коперника, який переклав рух з центру на периферію, він перший в корені змінив уявлення, згідно з яким суб'єкт є бездіяльним і лише спокійно сприймає, тоді як предмет активний, -- відбулася зміна, що, немовби електричним струмом, передалася в усі галузі знання. Коперник вніс радикальну зміну в Птоломеєву геліоцентричну систему, в якій Сонце обертається навколо Землі, довівши, що це Земля обертається навколо Сонця; -- подібно до того Кант переконав нас, що в гносеологічному процесі віссю обертання є суб'єкт пізнання, а не об'єкт, як вважали до нього".

Найвищого рівня в розвитку естетики німецької класичної філософії досяг Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770--1831 рр.). Свої погляди на мистецтво він виклав у чотиритомній праці "Лекції з естетики". Гегель писав, що абсолютний дух розкриває себе у трьох формах і проходить у цьому саморозкритті три ступені: мистецтво, релігію і філософію. У мистецтві абсолютний дух пізнає себе через вільне споглядання, у релігії -- через "благовійні уяви", у філософії -- через поняття. Зміст мистецтва -- це істина, але істинне відрізняється від прекрасного. Істинне має чисто духовний характер, а прекрасне -- конкретночуттєвий. Краса в природі недосконала, у мистецтві краса більш духовна.

Мистецтво у своєму розвитку проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. Символічна форма мистецтва з'явилася на Сході. У цьому мистецтві ідея не знаходить справжнього художнього вираження, вона ще абстрактна. Народження символічного мистецтва Гегель пов'язує із здивуванням. "Людина, яку ще нічого не дивує, -- писав філософ, -- живе в стані тупості. її ніщо не цікавить, для неї ніщо не існує, тому що вона ще не відрізняє себе для самого себе і не виділяє від предметів і їх безпосереднього одиничного існування".

Класичну форму мистецтва Гегель пов'язує із Стародавньою Грецією. У цьому мистецтві ідея знайшла відповідну форму вираження. "Нічого більш прекрасного бути не може і не буде", -- стверджував Гегель.

Змістом романтичної форми мистецтва є "абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою -- духовна суб'єктивність, що осягає свою самостійність і свободу". Кінець романтичної форми мистецтва Гегель пояснює тим, що "ні Гомер, Софокл і т. д., ні Дайте, Аріосто чи Шекспір не можуть знову з'явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, -- висловлено до кінця; все це матеріали, способи їх споглядання і осягнення, які проспівані до кінця".

Розклад мистецтва, за Гегелем, йде двома шляхами. По-перше, це відбувається тоді, коли предметом мистецтва стають міфологічні сюжети, античні герої, події давнини. При цьому все зводиться до простого наслідування. По-друге, процес саморозкладу художньої форми завершується в романтичній формі на тому етапі, коли зникає субстанціональне.

Розклад мистецтва, за Гегелем, починається у Римі, який став праобразом буржуазного світу. Для Рима характерне те, що на місце індивідуумів прийшли "правові" суб'єкти, "особистості". Заміну "індивідуальності" "особистістю" Гегель пояснює появою приватної власності, яка приводить до формалізації права. Особистість у таких умовах втрачає свободу.

Свободу вона може знайти у світі суб'єктивного, в стихії внутрішнього життя. На думку Гегеля, людина, позбавлена свободи, не може бути предметом справжнього мистецтва

Гегель вважав, що з часом мистецтво буде замінене релігією і філософією. У "Лекціях з естетики" вчений розглядає проблеми літературних родів і видів, трьох стилів (строгого, ідеального і приємного) типізації. На думку Гегеля, поезія -- найбагатше мистецтво. Епічна поезія близька до образотворчого мистецтва, лірика -- до музики, драма є синтезом епосу і лірики. Естетика Гегеля -- це вершина західноєвропейської естетичної думки XIX століття.

Размещено на Allbest.ru