Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художня література як система

епос лірика драма література

Поняття про рід, вид, жанр

Відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди - епос, лірику і драму. Роди сформувалися ще в долітературний період мистецтва слова на основі обрядово-ритуальних дійств. Перші спроби осмислення літературних родів сягають епохи античності. Давньогрецький філософ Платон вважав, що поети розповідають трьома способами: простою розповіддю, розповіддю, яка розгортається за допомогою наслідування, і змішаним способом. Проста розповідь властива дифірамбічній поезії, ліриці, а розповідь, побудована на наслідуванні, - трагедії і комедії. Змішаний тип розповіді характерний для епічної поезії. З цілковитим наслідуванням Платон пов'язував лише драму, лірику - з вираженням, а епос - з поєднанням «свого» і «чужого». Драма за Платоном - протилежна ліриці.

На думку Арістотеля, художні твори відрізняються один від одного такими трьома моментами: предметами зображення, засобами зображення і способами відображення. У трагедіях змальовуються люди кращі, як сучасники, а в комедіях - гірші. Як бачимо, тут у поділі драми існує моральний критерій. Засобами зображення всіх родів Арістотель вважав мелодію, ритм, слово, розмір. За їх допомогою давньогрецький філософ розрізняв види мистецтва (танець, музику, мистецтво слова).

Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в основі епосу - розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини.

В епоху античності були спроби збільшити кількість літературних родів. Ціцерон називав чотири роди: елегійний, ліричний, трагічний і комічний. Горацій - шість: героїчний, ліричний, елегійний, комічний, трагічний, буколічний.

В епоху античності мистецтво слова називали поезією. Поезією вважали епос, лірику і драму. У VI ст. до н. е. в Давній Греції виникає проза, зокрема історіографія, красномовство і філософія.

В епоху середньовіччя проблему літературних родів не розглядали. До поглядів Платона і Арістотеля наука повернулася в добу Відродження. А.С. Мінтуріно у трактаті «De Poeta» (1559 р.) ділить словесне мистецтво на епос, меліку (лірику) і сценічну поезію (драму).

Теоретик французького класицизму Нікола Буало у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне» (1674 р.) розглядає літературні роди з позицій раціоналізму. Буало вважав, що кожен рід має обмежену тематику і непорушні формальні ознаки. Він розділив види на «високі» (ода, трагедія, поема) і «низькі» (комедія, байка, роман, сатира). Змістом «високих», на його думку, має бути доля держави, героями - королі, знать. Змістом «низьких» - життя людей третього стану. Буало відстоював чистоту видів, виступав проти поєднання в одному творі комічного і трагічного.

Значний внесок у вивчення літературних видів зробили діячі епохи Просвітництва. Д. Дідро у працях «Прекрасне», «Парадокс про актора», «Про драматичну поезію», «Побічний син» виступив проти догматів класицизму, дав характеристику «серйозній драмі» і «серйозній комедії»».

Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі малярства і поезії» (1766 р.) розкрив відмінності літератури і живопису, у «Гамбурзькій драматурги'» торкнувся специфіки драматичного мистецтва.

Ф. Шеллінг для характеристики літературних родів використовував категорії «свободи» і «необхідності». Епос співвідносив з необхідністю, лірику - зі свободою, а драму - з їх протиборством. Дійсно, в ліриці поет має значну свободу для самовираження. Епос зобов'язує відтворювати події, будувати сюжет та інші необхідні речі. Необхідності підпорядкована і драма. Вона має більше свободи, ніж епос.

Багато цікавих суджень про літературні роди знаходимо у праці Гсгеля «Лекції з естетики». В основі поділу літератури на роди Геґель поклав категорії «об'єктивне» і «суб'єктивне». Епос за Гегелем, - відтворення об'єктивності буття в об'єкти візуючій формі, лірика - відтворення суб'єктивності внутрішнього світу, драма - синтез, який поєднує розкриття зовнішніх обставин і внутрішнього життя людини. Для характеристики епосу і драми Геґель використовує категорії «подія» і «дія». Епос повинен описувати події, у драмі розкриваються дії індивіда. За Гегелем, зауважує В. Кожинов, драма вужча від епосу, бо дія входить у подію. З цією думкою не погоджується А. Ткаченко. Він вважає, що є й навпаки - подія стає «одним із минущих виявів постійного плину дії. З філософського погляду, між ними - відношення перервності і безперервності». Виміри, що є вужчим або ширшим, що у що входить - А. Ткаченко вважає чисто механічними.

Непереконливою є складена В. Кожиновим шкала складності родів: лірика - драма - епос. В. Кожинов зближує лірику з орнаментом, епос - з живописом, драму - з графікою.

Окремі літературознавці XX століття виступають проти поділу літературних творів на будь-які групи. Німецький вчений Е. Штайгер вважає поділ на роди догматичним, бо в чистій формі не існує ні лірика, ні драма. Можна говорити лише про перевагу ліричного або драматичного. Він пропонує замінити термін «рід» термінами «тон», «настрій». Проти поділу літератури на роди виступає італійський інтуїтивіст Бенедетто Кроче.

У нашому літературознавстві замість термінів «епос», «лірика», «драма» іноді використовують терміни «поезія», «проза», «драматургія». В основі такого поділу - зовнішні ознаки літературних творів. Епічні твори пишуть і віршами, і прозою. Є і лірична проза.

Деякі літературознавці пропонують збільшити кількість літературних родів. Ю. Борєв запропонував включити в систему родів сатиру (Метод в системе эстетики // Вопросы литературы. - 1961. - №2). В. Днєпров вважає самостійним родом роман. М. Каган у книзі «Морфологія мистецтва» пропонує додати до уже відомих родів кіномистецтво, теле-мистецтво, радіомистецтво. Були пропозиції виділити в самостійні роди ліро-епіку, науково-фантастичну белетристику, художню публіцистику. Однак усе написане вміщається в три літературні роди: епос, лірику, драму. Отже, немає особливої потреби збільшувати їх кількість.

Літературні роди розвивалися неоднаково. В епоху античності провідним був епос (Гомер, Вергілій), у XVI-XVII ст. - драма (Шекспір, Корнель, Расін), у XVIII ст. на перший план знову виходить епос (Філдінг, Стерн, Руссо), у кінці XVIII ст. його знову відсуває на другий план драма (Вольтер, Гете, Шиллер).

В межах кожного роду розрізняють види і жанри. Вид займає проміжне місце між родами і жанрами, відрізняється від жанру вищим ступенем художнього узагальнення. Для виду характерні відносно стійкі, повторювані в літературному процесі структури, способи побудови образів. Жанр - це підвид. Роман - вид епосу, він може бути пригодницьким, історичним, мемуарним жанром.

Термін «жанр» з'явився у XX ст. у працях членів ОПОЯЗу (Б. Томашевського, В. Жирмунського, В. Шкловського). Французьке слово цент - рід. Іноді жанром називають вид, говорять про роман, повість як про жанри епосу. Л. Тимофеев вважає цей термін зайвим. Жанр - це підвид літератури з певним спрямуванням у відборі матеріалу, який вимагає відповідної форми вираження, обсягу, композиції, лекенко-фразоологічних засобів і метрики. Жанр - форма розвитку літератури, він має конкретно-історичний характер, національні особливості.

Взаємодія жанрів веде до появи нових жанрових форм, так з'явилися кіноповість, кіноновела.

Жанр не є чимось застиглим, він змінюється, кожна епоха наповнює його своїм змістом. До XIX ст. жанри мали чіткі відмінності. У літературі XIX-XX ст. спостерігається атрофія жанрів, рідше використовуються строго регламентовані структури. Динаміка жанрового розвитку приводить до руйнування старої системи жанрів.

Жанр - змістовна форма. Побутує думка, що визначальним у жанрі є зміст. Так, елегія з найдавніших часів була здебільшого сумною піснею. У Стародавній Греції вона мала форму двовірша, який складався з гекзаметра і пентаметра. Згодом елегія відмовилася від такої форми, але печальний зміст пронесла через усю історію розвитку. В деяких жанрах беруться до уваги композиційно-версифікаційні особливості художніх творів, як у випадках газель, рубаї, танка, рондо, сонет. Окремі жанри характерні лише для певних національних літератур, наприклад: щедрівки та думи - українцям, саги та едди - ірландцям і скандинавам.

Категорія «жанр» - найбільш суб'єктивна у відношенні до психології творчості. Так, М. Гоголь назвав свій роман «Мертві душі» поемою, Василь Барка роман «Живий князь» - повістю, В. Медвідь повість «Льох» - романом.

Теорія жанру займає важливе місце в працях Гегеля і Веселовського. Для теорії жанрів Гегель використовував категорії «субстанціональне» (лат. substanzia - сутність, істина) і «суб'єктивне». На його думку, епос тяжіє до субстанціонального, а лірика - до суб'єктивного змісту. Однак усі роди здатні висловлювати як субстанціональний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціональне, за Гегелем, - розумний зміст мистецтва, його сферу складають відносини, які є об'єктивним змістом людського існування: родина, політична мета, Вітчизна, обов'язки, яких вимагає професія, релігійність і прагнення до свободи. Гегель протиставляє субстанціональне (істинне) і суб'єктивне (випадкове), у цьому виявляються сильні і слабкі сторони його естетики. Він недооцінює роль художника. Основним критерієм жанрової класифікації Гегель вважає суспільство та індивіда. Розквіт і згасання близьких за змістом жанрів вчений пояснює стадіальністю суспільного розвитку. Він вважає епопею, сатиру і роман трьома типами жанрів, які відповідають певним історичним періодам світової історії. У характеристиці жанрів Гегель використовує:

1) загальний стан світу - це основа для жанру;

2) ставлення автора до предмета зображення;

3) колізію жанру;

4) характери.

Епопея, на думку Гегеля, з'являється у період героїв, а роман передбачає прозово впорядковану дійсність. Учений вважає, що поява держави обмежила свободу індивіда, реальна самостійність героя стала формальною. Ґрунт для сатири і комедії з'явився у період занепаду демократії.

Оригінальною є жанрова концепція О. Веселовського, який вважав, що той чи інший жанр народжує певна стадія відносин людини і суспільства. Вивчаючи теорію родів, вчений досліджував одну проблему - історію розвитку особистості і її відображення в літературних родах. Він визначив три стадії у відношеннях особи і суспільства, відображені мистецтвом слова:

1) «спільність розумового і морального кругозору, невиділеність особистості в умовах роду, племені, дружини (епос);

2) прогрес особистості на фунті групового руху, «індивідуалізація в рамках станового виділення (давньогрецька лірика і лірика середніх віків, давньогрецький і лицарський роман)»;

3) загальне відношення людини, руйнація станового і торжество особистісного принципу (новела і роман італійського Відродження).

Література у всіх родах, таким чином, фіксує динаміку у відношеннях людини і суспільства. Один бік цієї динаміки - «звуження колективізму», ускладнення соціальної диференціації. Другий - це звільнення особистості від диктату колективу, духовне збагачення особистості і розвиток ініціативи особи. О. Веселовський вважав, що виникнення лірики викликане розвитком особистості.

У типології жанрів Гегеля і Веселовського спільним є те, що типи змісту відображають реальні відношення людини і суспільства.

Размещено на Allbest.ru