Аналіз прозового твору Григорія Квітки-Основ’яненка "Маруся"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криворізький державний педагогічний університет

Аналіз прозового твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся"

Виконала

студентка групи УФР-16

Дмитренко Олександра Дмитрівна



1. Історична епоха, коли жив і писав письменник

Життя й творчість Григорія Квітки-Основ'яненка припадає на той час, коли Україна опинилася на стику двох ідеологій: шовіністично-великодержавницької російської, що виробляла в неї установку на вторинність, провінційність, малороство як стереотип соціальної поведінки, та ідеології слов'янського вільного братства, потужним епіцентром якої була Чехословаччина. І якщо російські ідеологи заперечували й саме право українського народу на існування, відводячи йому лиш роль племені, а мова визначалась як діалект російської, то, наприклад, «...в Чехії першої половини минулого століття були люди, яким не бракувало віри в самобутність українського народу та його культури. Серед них у першу чергу слід назвати Я. Коллара, П.Й. Шафарика, В. Ґанку».

Суспільні умови на Україні в 10--40-ві роки XIX ст., коли творив Квітка-Основ'яненко, характеризуються активізацією громадсько-культурного життя, посиленням процесу формування національної культури й літератури, незважаючи на соціальне й національне гноблення. Зміцнюється ідея наближення інтелігенції, діячів громадсько-культурного руху до народних мас. Передові сили протестують проти дикого беззаконня і зловживань можновладців, проти необмеженого кріпосницького гноблення га сваволі. Після розправи царизму з декабристським рухом посилюється наступ миколаївської реакції, що породжує невдоволення навіть у помірковано-ліберальних колах. Ці та інші суспільні фактори зумовлювали демократичні тенденції прози й драматургії Квітки-Основ'яненка, сатирично-викривальну спрямованість численних його творів, піднесення селянина-трударя до ролі основного позитивного героя.

Цей період дослідники літератури називають найскладнішим, бо «зв'язки української культури на початку XIX ст. з просвітительською Ідеологією Заходу були ще слабо розвинені, а з новими слов'янськими літературами, які переживали період становлення, не мали систематичного характеру». Та боротьба згаданих вище ідеологій відбувалася на терені, який хоч і був руїною, але руїною великої культури. Слов'янофільські ідеї, зокрема визволення слов'ян та об'єднання їх не під егідою російського царя, як ішло з Росії, а в демократичнім федеративнім союзі, дуже швидко знайшли відгук на Україні. Вони оживили той потужний, хоч і досить висохлий та замулений духовний струмінь, що йшов ще від Києво-Могилянської академії, а тепер був підхоплений Харківським університетом і виводив нашу культуру в річище європейських. Уже сам інтерес до слов'янських народів і культур, а через них - до світових, що жив серед романтиків першої половини XIX століття, учених Харківського університету, видавців журналу «Украинский вестник», одним з яких був І.Г. Квітка-Основ'яненко, був могутнім стимулом для піднесення рідної культури на рівень з європейськими.

2. Світогляд і своєрідність творчої манери письменника

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався суперечливістю. Переважали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що виявлялося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного напряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественньїх записок». Поряд з цим у його світоглядних позиціях мали місце монархічно-консервативні елементи. Щоправда, сервілістичні сен-, деннії Квітки-Основ'яненка частково зумовлювалися тактичними міркуваннями, а саме прагненням знайти в царя захист від нападів реакційних журналістів і губернських можновладців, зростання агресивності яких було одним з виявів загального наступу реакції. Надії Квітки на імператорське заступництво виявилися марними, і це ще більше поглибило його душевну драму під кінець життя. Всі українські повісті й оповідання Квітки-Основ'яненка побудовані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ'яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. В гумористичних творах іноді вчуваються нотки іронічно-комічної оповіді гоголівського Рудого Панька з «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Перевтілення в оповідача з народу спонукало письменника поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображуване значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правдивість творів.

За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві основні групи: бурлескно-реалістичиі оповідання й повість і сентиментально-реалістичні повісті.

3. Історико-літературні, біографічні, фактичні зв'язки його творів із життям. Що стало причиною написання твору?

В українських комедіях Квітки одразу вгадується позитивний ідеал письменника. Успадкувавши кращі здобутки попередників, зокрема І. Котляревського, Квітка шукав для своїх п'єс героїв безпосередньо у житті. За власним зізнанням, він, пишучи «Сватання на Гончарівці», «зібрав головних тутешніх характерів декілька, наповнив піснями, обрядами, і пішла справа до ладу».

Обмін культурними здобутками між братніми народами набирав широкого розмаху. Однією із особливостей тогочасної української літератури була безпосередня участь окремих письменників і в українському, і в російському літературному процесі. В культурному житті Росії усе більшу участь брали українці -- від сподвижника Петра І Феофана Прокоповича, автора славнозвісної «Душеньки» І. Богдановича, В. Капніста, що уславився сатиричною комедією «Ябеда» та «Одой на рабство», прозаїків В. Нарєж-ного, О. Сомова -- до Миколи Гоголя, який своєю творчістю уособив цілий період розвитку російської літератури. Серед цих письменників був і Квітка, близький своїми літературними симпатіями до естетичних засад Гоголя і виплеканої В. Бєлінським «натуральної» школи».

У написаному за порадою В.А. Жуковського сатиричному романі «Жизнь и похождения Петра Степанова сина Столбикова, помещика в трех наместничествах», близького за композицією до «Мертвих душ» М. Гоголя, особливо в його першій, забороненій цензурою редакції «Похождения Пустолобова», Квітка подав широку картину чиновницько-царської Росії.

Викривальний характер Квітчиного твору привернув увагу М. Некрасова, який за участю П. Григор'ева та П. Федорова переробив роман на комедію «Похождения Петра Степанова сина Столбикова». Комедію ще за життя Квітки 1842 р. поставив славнозвісний Александринський театр у Петербурзі.

Затаврувавши паразитизм, неробство, лінощі панівних верств у романі «Пан Халявський», Квітка показав, як маєтні козаки, старшина, ставали поміщиками, а бідарі -- кріпаками. Художньої сили романові надавало те, що Квітка навіть у деталях широко користувався життєвими спостереженнями.

Причини написання твору пояснює сам автор у «Супліці до пана іздателя» (Супліка -- письмове прохання або скарга): «...Є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було ...і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати...». Отже, письменник поставив собі за мету створити серйозний прозовий твір, у якому було б виведено позитивні образи з народу.



4. Історія написання твору

Із листа Г. Квітки-Основ'яненка П.О. Плетньову: «По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал Марусю и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться».

Отже, повістю «Маруся» Квітка-Основ'яненко розв'язував художньо-мистецьке завдання: довести, що українська мова та література спроможні творити «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», виявити найтонші порухи людської душі.

5. Епоха, відображена у творі, зв'язок з сучасною письменнику дійсністю

У творі письменник відобразив епоху феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII -- початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури прозаїк змальовує події, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить прислів'я, приказки, пісні. Звернення до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи та спосіб життя.

У творі Г. Квітка-Основ'яненко як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них.

6. Своєрідність тематики

Темою «Марусі» є кохання Марусі й Василя, оспівування ідеального кохання простих людей, яке через свою велич і красу може існувати лише біля свого джерела -- Божої любові. Можна сказати, що ця повість - балада у прозі про кохання, долю й смерть; зображення життя українського селянства, праці, побуту і звичаїв народу, викриття соціальної нерівності як суспільного зла, що веде до трагедій.

7. Своєрідність жанру й композиції твору

За жанром «Маруся» - сентиментально-реалістична повість.

Композиція: (пролог-вступ) роздуми про швидкоплинність життя й смерть як логічне завершення життя для старої людини та постановка питання про те, наскільки справедливим є Божий промисел, коли з життя йде молода людина -- утвердження думки про покірність людини Божій волі як запоруку милості Божої й отримання вічного спокою й щастя на тому світі -- (експозиція) опис сімейного життя Наума та Насті, народження в них довгоочікуваної доньки Марусі -- (зав'язка) зустріч на весіллі в друзів і кохання з першого погляду Марусі й Василя -- (розвиток дії) Маруся з подругою йдуть у місто -- Василь проводжає їх -- зізнання Василя й Марусі в коханні -- таємні зустрічі закоханих -- Василь випадково знайомиться з батьком Марусі й стає майже рідним сином для Дротів -- сватання Василя й відмова йому через те, що він сирота, якого можуть віддати в солдатчину -- прощання закоханих на кладовищі, перед тим, як Василь іде на заробітки -- недобрі передчуття Марусі -- очікування Марусею Василя -- Маруся потрапляє під холодну зливу -- (кульмінація) хвороба й смерть Марусі -- (розв'язка) поховання Марусі й повернення Василя із заробітків саме в день похорону -- (епілог) розповідь про долю Наума Дрота й Василя після смерті Марусі -- відповідь на питання, яке поставлене в пролозі (молодих Бог забирає як подарунок за їх покірність і праведність, утвердження думки про те, що Василь і Маруся зустрінуться на тому світі).

8. Співвіднесеність фабули й сюжету

Сюжет: Твір починається описом Наума Дрота, багатого й побожного селянина, і його дружини Насті. Автор розповідає про їхню доньку Марусю, роботящу, красиву і покірну дівчину. Зав'язка розпочинається тим, що Маруся іде на весілля, куди її запросили дружкою. Там вона знайомиться із старшим боярином Василем, і між ними майже одразу виникає кохання. Наступного дня Маруся з подружкою Оленою йде на базар, Василь напрошується їх супроводжувати. Дорогою назад Олена повернулася до міста, тож пара на певний час залишилась на самоті. Вони призналися одне одному про свої почуття; того ж дня у них відбулося побачення біля озера. Василь довго відвідував Марусю, і одного дня заслав старостів. Але Наум Дрот відмовив хлопцю, мотивуючи це тим, що його можуть забрати в рекрути. На довгий час закохані розлучаються, згодом Василь з'являється і розповідає, що навчився грамоти, а його хазяїн обіцяв найняти «найомщика», який стане солдатом замість хлопця. Василь ще раз сватається до Марусі і цього разу отримує згоду від її батька. Василь повинен поїхати до Одеси і Москви, тому наречені розлучаються. Маруся сильно тужить без коханого. Утім, більше вони не зустрілися, оскільки одного дня Маруся застудилася, сильно захворіла і невдовзі померла. Василь повернувся у той же день, коли померла його наречена. З туги за нею він іде до монастиря, де став ченцем, але незабаром помер.

Фабула твору своєрідна, відповідає різким змінам сюжетної лінії. Немає у «Марусі» розподілу повісті на частини, тільки спираючись на зміст, можна виділити три частини: позасюжетний вступ, сюжет, моралізаторські висновки.

9. Сюжетні та позасюжетні елементи твору

Сюжет: Твір починається описом Наума Дрота, багатого й побожного селянина, і його дружини Насті. Автор розповідає про їхню доньку Марусю, роботящу, красиву і покірну дівчину. Зав'язка розпочинається тим, що Маруся іде на весілля, куди її запросили дружкою. Там вона знайомиться із старшим боярином Василем, і між ними майже одразу виникає кохання. Наступного дня Маруся з подружкою Оленою йде на базар, Василь напрошується їх супроводжувати. Дорогою назад Олена повернулася до міста, тож пара на певний час залишилась на самоті. Вони призналися одне одному про свої почуття; того ж дня у них відбулося побачення біля озера. Василь довго відвідував Марусю, і одного дня заслав старостів. Але Наум Дрот відмовив хлопцю, мотивуючи це тим, що його можуть забрати в рекрути. На довгий час закохані розлучаються, згодом Василь з'являється і розповідає, що навчився грамоти, а його хазяїн обіцяв найняти «найомщика», який стане солдатом замість хлопця. Василь ще раз сватається до Марусі і цього разу отримує згоду від її батька. Василь повинен поїхати до Одеси і Москви, тому наречені розлучаються. Маруся сильно тужить без коханого. Утім, більше вони не зустрілися, оскільки одного дня Маруся застудилася, сильно захворіла і невдовзі померла. Василь повернувся у той же день, коли померла його наречена. З туги за нею він іде до монастиря, де став ченцем, але незабаром помер.

Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди -- весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні го­лосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української но­чі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників. Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки -- це все становить етнографічне тло твору.

10. Особливості проблематики твору

У творі письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему розбіжності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя, а саме:

* батьки і діти;

* соціальна нерівність;

* життя і смерть;

* пошуки щастя.

11. Образна система твору

Маруся -- головна героїня, донька Наума Дрота;

Наум Дрот -- багатий селянин, батько Марусі;

Настя Дрот -- мати Марусі, дружина Наума Дрота;

Василь -- наречений Марусі.



12. Характеристика героїв, їх взаємостосунки, засоби розкриття характерів

маруся квітка фабула сюжет

Маруся -- головна героїня повісті, наділена найкращими людськими якостями: вродлива, чесна, слухняна, роботяща, шаноблива, релігійна. її портрет -- народний ідеал краси: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці -- як тернові ягідки, бровоньки -- як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки -- як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки -- неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Особливо наголошено на тому, що Маруся «до усякого діла невсипуща».

У духовному світі Марусі найважливіше -- почуття. Автор розкриває внутрішній світ героїні в коханні до Василя. Зовнішня і духовна краса Марусі ідеалізовані письменником, у змалюванні її образу дуже відчутний фольклорний вплив: червоніє, «як калина», стрепенулася, «як рибонька», «коли б їй крила, полетіла б на край світу».

Маруся щиро і ніжно кохає Василя, її внутрішній світ сповнений великих почуттів, душевної краси. Дівчина прагне щастя. Слухняна і покірна, вона наважилася благати батька видати її заміж за Василя: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком». Але майнова нерівність та солдатчина стали непереборною перешкодою до їх одруження.

Василь йде на заробітки, щоб звільнитися від солдатчини, а Маруся тяжко за ним журиться, ночей не досипає, проте волю батьків -- не зустрічатися з Василем до сватання без відома батьків -- виконує.

Мова Марусі ласкава, високопоетична, співвідноситься з мовою народної пісні й казки. Героїня часто використовує слова з пісень: перепілочко, сизий голубочок, соколику, лебедику, козаченько мій та інші.

В образі Марусі є суперечність між морально-дидактичними настановами Г. Квітки і реальним змалюванням життя. Закохавшись у Василя, Маруся, яка вважала вечорниці і зустрічі з хлопцями гріхом, перестає вести аскетичне життя. Цей образ є глибоко ліричним, зворушливим, однак він не має чітко виражених типових рис характеру. Але, не зважаючи на це, Маруся є одним із найкращих персонажів української прози.

Цитатна характеристика Марусі:

«Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці -- як тернові ягідки, брівоньки -- як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький, з горбочком, а губоньки -- як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки -- неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Особливо наголошено на тому, що Маруся «до усякого діла невсипуща» «Ця дівчина багата, вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить, роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече» «Ходить на вулицю не любила, а ось із задоволенням допомогала батькам, варила їжу, пряла «Таточку, голубчику, соколику, лебединку! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком». «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!»

Образ Василя гармонує з образом Марусі. Василь -- бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. Портрет його змальований у фольклорному дусі: «Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, звичайний...» Василя поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до всякої роботи здатний. Розумові здібності Василя виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця.

Василь закохався у Марусю з першого погляду і почувався надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. Автор користується фольклорними зворотами для висловлення Василем своїх почуттів: «Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!.. Я мов у раю!»

Василь подобався батькам Марусі, але перешкодою на шляху одруження стояла солдатчина. Благання Марусі і Василя скінчилися домовленістю між непохитним батьком Марусі і Василем: Наум віддасть за нього доньку за умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини. Василь покоряється долі і йде у найми до купця.

Василь повертається з заробітків, але Марусю застає вже неживою. Побачивши Марусю у труні, Василь «закричав жалібно, застогнав, зблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..». Велика чутливість і переживання властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського монастиря. Невдовзі після постригу Василь помирає у монастирі під іменем отця Венедихта.

В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя.

О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі»

Цитатна характеристика Василя:

«хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, звичайний…» «Він свитник, хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взятии хлопця в прийми, віддати за нього свою доньку-красуню» «Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі. Не сердься на мене, не відворожуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою, дай її мені сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!» «Пішов у ченці і став уже дияконом Печерського монастиря в Києві» «Він і прийшов немощний та таки себе не оберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві як і помер»

Наум Дрот та його дружина Настя

В образі Наума Дрота Квітка показав ідеального, на його погляд, селянина.

«Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь, п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви -- так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін, він вже й там... Коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть.

Щасливе й заможне життя було в нього з дружиною Настею, їх турбувало лише те, що не було дітей, і не знали вони, кому дістанеться їх добро після смерті. А в них було й воликів пар з п'ять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і у дорогому ходити; була і нивка одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати».

Наум зичив щастя своїй єдиній дитині, тому, хоч і шанував Василя, та за бідняка, що мав у рекрути йти, доньку не віддав.

Родина Дротів дуже релігійна, цим і пояснюється пасивність героїв, їх невтручання у власну долю: Наум у всьому сподівався на «волю божу», і Марусю так навчив.

У родині Наума Дрота ніколи не було сімейних чвар, а тільки взаємоповага та шана. Проте Наум був непохитний у своїх намірах, і в родині панували патріархальні звичаї: дочка і дружина безперечно його слухалися. Настя говорить: «Він мені закон, а не я йому». А Маруся про батька так каже: «Чи здужала, чи не здужала, а коли батько без жартів та трохи чи й не сердитий, то треба устати».

Дружина Наума Настя -- працьовита, релігійна, любляча мати, добра і покірна. Вона бажала щастя для Марусі, хотіла видати її заміж за Василя, але скорилася волі чоловіка. Образ Насті розкритий не так широко, як образи інших героїв.

Смерть Марусі стала тяжкою втратою для батьків. На похороні дочки Настя роздає її посаг сиротам та бідним дівчатам, роздає свічки дружкам і благає: «Засвітіте їх, проводіте мою Марусеньку і відайте: як горять ваші свічечки, так горить моє серденько від журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утіху мою... а сама зостаюся при старості, як билиночка у полі, і слізоньками умиваючись».

13. Характер конфлікту

В основі повісті лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, погроза солдатчини, що і є головною перешкодою на щастя й одруження. Письменник робить перші спроби розкрити внутрішній мир героїв, приділяє значну увагу їхнім переживанням, учинкам, які психологічно мотивує. Так художник прагне полегшено вирішити соціальну розбіжність: Василь знаходить доброчинного хазяїна, що обіцяє йому за чесну роботу знайти замість нього «наемщика» в солдати.

14. Суспільно-політична (ідеологічна) та естетична позиція автора, особливості її виявлення, роль текста й підтекста

Естетичним ідеалом Г. Квітки-Основ'яненка став образ го­ловної героїні -- Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчини-селянки. її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізова­на й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Ви­сока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому ти­ха, і смирна, і усякому покірна».

Відзначалися риси просвітительської ідеології у світогляді Квітки, дидактизм і сильний сатиричний струмінь у його творчості, вірність побутових деталей і деяка одноплановість характерів. Очевидно, що визначення специфіки реалізму Квітки цілком назріло, - власне, можна сказати, дослідники підійшли до такого визначення впритул.

15. Особливості пафосу й засоби його вираження у творі

Особливість пафосу твору виявляється в засудженні паразитичного життя панівної верхівки, типово просвітительську ідею природної рівності людей, демократичний принцип оцінки людей за їхніми особистими заслугами, а не за походженням і чинами.

Пройнята гуманістичним пафосом, повість «Маруся» утверджує вічні християнські ідеали: жити, «як Бог дасть»; трудитись чесно, не думаючи про корисливість; не вдаватись у тугу, коли спіткає горе; бути смиренним; поважати батьків, старших за віком людей.

Твір мав надзвичайну популярність у читачів. Про це писав сам Г. Квітка-Основ'яненко: «Бачачи, що моїх Марусь читають наші добрі земляки за прилавками, продаючи перець, тютюн і др., читають по хатах, у колі родин у місті й селищах, мавши депутацію з подякою, що пишу по-нашому... я вирішив написати для цього класу людей що-небудь повчальне».



16. Художня структура твору (стиль, мова, пейзаж, ліризм, зображально-виражальні засоби та ін.)

Джерела повісті - це дійсність українського села і народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (кохання, розлука, смерть закоханих). Від народної поезії - образність твору, від казки і переказу - її розповідний стиль.

*Герої «писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування».

*Форма твору: змалювання пейзажів, вільна побудова, наявність ліричних відступів, посилений зв'язок з фольклором.

*Поєднання сентименталізму з реалізмом (але є вади: ідеалізація патріархального в житті, надмірна чутливість).

*Мова твору: під впливом сентименталізму розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлуку, смерть Марусі, горе її нареченого та батька; застосування зменшено-пестливих форм слів («Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять», «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно!», «Ось і рідесенький туманець пав на річечку»).

Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційни­ми вигуками, прислів'ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!).

*Докладне змалювання сцен побуту, звичаїв, обрядів (описи танців, сватання, весілля, похорон з голосіннями).

*Майстерний опис краєвидів (з поєднанням поетичних, музичних, образотворчих засобів).

Прекрасно автор змальовує природу України. Пейзажі в повісті сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею побігли ховатись між крутими берегами».

Письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів.

17. Образ автора й авторська мова у творі

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII -- початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу. Життя й побут селян Г. Квітка-Основ'яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

18. Мовностилістичні особливості твору

Г. Квітка-Основ'яненко у своєму творі відобразив харківський, слобожанський діалект. Цей діалект сформувався в 17-18 ст. унаслідок колонізаційних рухів на Слобожанщину з різних місцевостей України і Московської Русі. У його творах багато слобожанських фонетичних, морфологічних і лексичних діалектизмів (нігде, вп'ять, ходють, озьме, робе).

Твір «Маруся» написаний у дусі сентименталізму. У цих творах народна "мова стала прекрасною скарбницею всіх виражальних засобів.

Г. Квітка-Основ'яненко досить часто вплітає пісенну мову в розмовно-побутову. Особливістю його творів є те, що він використовує народні пісні, прислів'я, приказки, вірування, казки, повчання, обряди.

«Орієнтація Квітки-Основ'яненка як автора сентиментально-реалістичних повістей на народнопісенну лірику надавала його прозовому стилю лірично-поетичного забарвлення, що на багато десятиріч визначило характерний стиль української прози» (О. Гончар).

Г. Квітка-Основ'яненко продемонстрував дивовижне багатство розмовної мови в численних її поважних стилях (народна філософія, взаємини батьків і дітей, звичаї і обряди, зображення кохання) (Г. Плющ).

Отже, своїм твором Г. Квітка-Основ'яненко довів, що українську мову можна використовувати для відтворення високих почуттів людини і що вона придатна для створення «великої національної української літератури».

19. Творчий метод письменника (врахувати його еволюцію в контексті усієї творчості) і як він знайшов конкретне вираження у творі

Проблема визначення творчого методу Г. Квітки віддавна привертала увагу дослідників. Частина літературознавців дожовтневого часу, як вказував О. Білецький, відносила письменника «до представників сентименталізму, продовжувачів традицій Карамзіна», чим «страшенно заплутала питання про творчий метод Квітки».

До цього напряму зараховували письменника М. Костомаров, О. Котляревський, О. Пипін, М. Петров.

Інші тогочасні критики найбільше відзначали у Квітки орієнтацію на правдиве зображення картин дійсності (за тодішньою термінологією -- вміння «писати з натури»). Такі, по суті, реалістичні тенденції творчості письменника відзначали М. Дашкевич, П. Житецький, О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов. Досить влучним є таке спостереження останнього: «Квітці дорікали за сентименталізм, як наслідок підпорядкування письменникам сентиментального напряму, як наслідування Карамзіна і Жуковського. Але цей докір можна віднести лише до вельми небагатьох Квітчиних персонажів [...]. Квітчин сентименталізм, за винятком дуже небагатьох літературних домішок, є сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії, і насправді є реалізм за вірною передачею основної риси народного характеру».

Правдиве змалювання Квіткою дворянства відзначав ще В. Бєлінський. Саме тому критик поставив комедію «Дворянские выборы» поряд з визначними творами російської літератури, в яких реалістично зображалося життя дворян: «Що ж це за суспільство? - запитував він. - Я не хочу вам багато говорити про нього: прочитайте «Недоростка», «Лихо з розуму», «Євгенія Онегіна», «Дворянські вибори» і новий роман Лажечникова, коли він вийде (мається на увазі «Льодовий дім». - Є. С.); прочитайте, і ви пізнаєте його краще за мене...». Майстерність Квітки-побутописця високо оцінив Бєлінський і в повісті «Пан Халявський»: «наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену невігластва, лінощів, ненажерливості й забобонів».

І.Я. Франко у багатьох своїх працях говорив про Квітку як про письменника, що добре знав життя і побут українського народу, зокрема ж критик зазначив таке: «...Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана».

Докладно проаналізувавши світогляд і творчість Г. Квітки в їхній взаємообумовленості й еволюції, у зв'язках з російським та українським літературним процесом першої половини XIX ст., а також з українським фольклором, радянські літературознавці дали глибоку характеристику творчого методу письменника. О. Білецький. П. Волинський, Н. Крутікова, Д. Чалий, С. Зубков, Є. Вербицька, О. Гончар показали, що для творчості Квітки (як і для творчості інших українських письменників того періоду) характерним є своєрідне поєднання тодішніх літературних напрямів - елементи бурлеску, сентименталізму, романтизму, реалізму виступають тут у складній взаємодії. Провідною ж у творах Квітки сучасні дослідники називають тенденцію зростання й поширення елементів критичного реалізму. Аналогічне визначення творчого методу Квітки дається і у восьмитомній «Історії української літератури».

20. Ідейно-естетичний зміст твору, його задум

Потрібні художні засоби для створення повісті «Маруся» Квітка знайшов частково у пісенному фольклорі, багатому на змалювання почуттів, частково у сентиментальній літературі кінця XVIII -- початку XIX століття, на якій формувалися його ідейно-естетичні смаки, а також літературні уподобання Квітчиної дружини Ганни Григорівни, яка мала значний вплив на його творчість.

Задум твору: із листа Г. Квітки-Основ'яненка П.О. Плетньову: «По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал Марусю и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться».

У передмові до повісті Г. Квітка написав: «Нехай же знають і наших! Бо є такі люди, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було і звичайне, і ніжне, і розумне».



21. Місце й значення твору в творчому доробку письменника та в літературному процесі в цілому

Один з найяскравіших творів митця -- повість «Маруся» в якій майстерно змальовано селянський побут, українські обряди та звичаї, втілено світоглядні уявлення та психологію українського селянина.

Квітка ідеалізував своїх героїв відповідно до народного розуміння.

Вплив прози й драматургії Квітки-Основ'яненка мав велике значення для активізації культурного життя на західноукраїнських землях, позначився також на творчості Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків; простежується він і в творах деяких російських письменників, зокрема М. Гоголя.

22. Своєрідність, місце й значення творчості письменника в історії української літератури

Григорій Федорович Квітка увійшов в історію української літератури як зачинатель і перший класик художньої прози. Був представником дворянського роду козачого старшинського походження. Герб Квітки з'являється в XVII столітті спершу на Полтавщині, де один із Квіток був Гадяцьким полковником, а потім переселяються в Слобідську Україну, де Квітки обіймали посади полковників різних слобідських полків і були пов'язані із заснуванням міста Харкова. Поряд із Донцями-Захаржевськими, Куликовськими, Шидловськими Квітки увійшли у дворянську еліту місцевого значення.



23. Оцінка художнього твору й творчості письменника його сучасниками та відомими літературознавцями

Проблема визначення творчого методу Г. Квітки віддавна привертала увагу дослідників. Частина літературознавців дожовтневого часу, як вказував О. Білецький, відносила письменника «до представників сентименталізму, продовжувачів традицій Карамзіна», чим «страшенно заплутала питання про творчий метод Квітки».

До цього напряму зараховували письменника М. Костомаров, О. Котляревський, О. Пипін, М. Петров.

Інші тогочасні критики найбільше відзначали у Квітки орієнтацію на правдиве .зображення картин дійсності (за тодішньою термінологією -- вміння «писати з натури»). Такі, по суті, реалістичні тенденції творчості письменника відзначали М. Дашкевич, П. Житецький, О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов. Досить влучним є таке спостереження останнього: «Квітці дорікали за сентименталізм, як наслідок підпорядкування письменникам сентиментального напряму, як наслідування Карамзіна і Жуковського. Але цей докір можна віднести лише до вельми небагатьох Квітчиних персонажів [...]. Квітчин сентименталізм, за винятком дуже небагатьох літературних домішок, є сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії, і насправді є реалізм за вірною передачею основної риси народного характеру».

Правдиве змалювання Квіткою дворянства відзначав ще В. Бєлінський. Саме тому критик поставив комедію «Дворянские выборы» поряд з визначними творами російської літератури, в яких реалістично зображалося життя дворян: «Що ж це за суспільство? - запитував він. - Я не хочу вам багато говорити про нього: прочитайте «Недоростка», «Лихо з розуму», «Євгенія Онегіна», «Дворянські вибори» і новий роман Лажечникова, коли він вийде (мається на увазі «Льодовий дім». - Є. С.); прочитайте, і ви пізнаєте його краще за мене...». Майстерність Квітки-побутописця високо оцінив Бєлінський і в повісті «Пан Халявський»: «наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену невігластва, лінощів, ненажерливості й забобонів».

І.Я. Франко у багатьох своїх працях говорив про Квітку як про письменника, що добре знав життя і побут українського народу, зокрема ж критик зазначив таке: «...Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана».

Докладно проаналізувавши світогляд і творчість Г. Квітки в їхній взаємообумовленості й еволюції, у зв'язках з російським та українським літературним процесом першої половини XIX ст., а також з українським фольклором, радянські літературознавці дали глибоку характеристику творчого методу письменника. О. Білецький. П. Волинський, Н. Крутікова, Д. Чалий, С. Зубков, Є. Вербицька, О. Гончар показали, що для творчості Квітки (як і для творчості інших українських письменників того періоду) характерним є своєрідне поєднання тодішніх літературних напрямів - елементи бурлеску, сентименталізму, романтизму, реалізму виступають тут у складній взаємодії. Провідною ж у творах Квітки сучасні дослідники називають тенденцію зростання й поширення елементів критичного реалізму. Аналогічне визначення творчого методу Квітки дається і у восьмитомній «Історії української літератури».

Радянські дослідники прагнули визначити специфіку реалізму Квітки, сформулювати ті спільні характерні принципи відображення дійсності, які були властиві й іншим українським поетам, прозаїкам та драматургам першої половини XIX ст. Зокрема, відзначалися риси просвітительської ідеології у світогляді Квітки, дидактизм і сильний сатиричний струмінь у його творчості, вірність побутових деталей і деяка одноплановість характерів. Очевидно, що визначення специфіки реалізму Квітки цілком назріло, - власне, можна сказати, дослідники підійшли до такого визначення впритул.

Так, Є. Вербицька, відзначивши, що творам Квітки властивий «критичний реалізм в його зародковому стані, коли ще не всі елементи типового були охоплені автором в процесі створення художнього образу», наголошує специфіку світобачення письменника і звертається до терміну просвітительський реалізм. О. Гончар, досліджуючи творчий метод письменника, визначає його, як «соціально-побутовий реалізм із сильним викривальним струменем».

24. Суспільно-політичне, виховне й естетичне значення твору, особливості його вивчення в середній школі й можливості його впливу на учнів

Виховне значення: хвилює серця, пробуджує в них гуманні почуття, збагачує читача духовно, виховує такі риси, як чесність, доброзичливість.

Естетичне значення: твір викликає інтерес у читача своєю яскравою мовою і формою, своєю естетикою, пейзажами, докладним змалюванням сцен побуту.

Размещено на Allbest.ru