Діалектичне джерело мови Івана Нечуя-Левицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Різноманіття діалектів в українській мові

1.1 Діалекти української мови, їх територіальний поділ

1.2 Діалекти і літературна мова

2. Дослідження видів діалектизмів у прозових творах І. Нечуя-Левицького

2.1 Фонетичні та морфологічні діалектизми в прозових творах І. Нечуя-Левицького

2.2 Лексичні діалектизми в художній прозі І. Нечуя-Левицького

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

У Законі України «Про мови» йдеться про те, що «забезпечення права громадян України на користування українською мовою як державною мовою України передбачає: здобуття освіти українською мовою у державних і комунальних освітніх закладах» [1, 19 с.].

Українська літературна мова протягом усіх історичних етапів перебувала у взаємодії з народними говорами, що виявлялося на різних структурних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Зміни в лексичному складі посідають особливе місце. Проте не всі функціональні стилі сучасної української літературної мови однаково наповнюються діалектною лексикою. Передусім широко вона представлена в мові художньої літератури, у якій діалектизми проходять випробування на життєздатність, а потім уже стають або не стають надбанням літературної мови. Актуальність теми дослідження «Діалектне джерело мови в прозових творах Івана Нечуя-Левицького» зумовлена потребою проаналізувати функціонування діалектизмів у художньому стилі літературної мови та їх стилетворчу роль у прозових творах І. Нечуя-Левицького.

У різні історичні періоди активізуються процеси взаємодії літературної мови з діалектами. Питання взаємодії літературної мови і діалектів належить до важливих теоретичних і практичних питань функціонування літературної мови. діалект мова нечуй левицький

Мета дослідження - проаналізувати діалектичне джерело мови творів І. Нечуя-Левицького, систематизувати діалектизми за відповідними мовними категоріями.

Для досягнення цієї мети потрібно реалізувати наступні завдання:

1) проаналізувати діалекти української мови та їх територіальний поділ;

2) визначити походження та види діалектизмів;

3) виділити і систематизувати діалекти у прозовій творчості І. Нечуя-Левицького;

4) з'язувати, як вживання діалектизмів у прозі І. Нечуя-Левицького вплинуло на літературну цілісність творів.

Предмет дослідження - прозові твори І. Нечуя-Левицького.

Об'єкт - процес використання діалектів у творах І. Нечуя-Левицького.

Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення.

Методологічна база: Їжакевич Г., Мартинова Г., Матвіяс І., Пашковська Г., Пилипенко Є., Статєєва В.

Дана робота має таку структуру: вступ, два розділи, чотири підрозділи, висновки, список використаних джерел та додатки.

1. Різноманіття діалектів в українській мові

1.1 Діалекти української мови, їх територіальний поділ

Діалектом (наріччям) називається сукупність специфічних мовних особливостей - фонетичних, морфологічних, синтаксичних, лексичних, що не властиві літературній мові, але характерні для усного мовлення населення, яке проживає у певній місцевості. Мовні особливості діалекту називаються діалектизмами. Діалект, або наріччя, становить найбільше об'єднання діалектизмів. Діалект членується на піддіалекти (піднаріччя), в межах яких виділяються говори і говірки. Говірка є найдрібнішою діалектною одиницею, а певна група однотипних говірок, яким властиві деякі спільні мовленнєві ознаки, називається говором [4, с. 95]. Говірка здебільшого об'єднує діалектизми, що характерні тільки для усного мовлення мешканців кількох сіл, частіше одного села чи навіть якоїсь його частини, хутора.

Потрібно розрізняти поняття діалект як певну сукупність специфічних мовленнєвих рис (діалектизмів), які не властиві літературній мові, і поняття діалектне мовлення, яким охоплюється весь комплекс мовлення переважно сільських жителів. У діалектному мовленні органічно поєднуються явища, одиниці літературної мови (вони переважають) і діалектні явища, тобто діалектизми. Тому для тих сільських жителів, які не повністю оволоділи літературною мовою, діалектне мовлення виступає цілісною системою мовлення, автономним засобом спілкування, обміну думками, засобом духовного самовираження [23, с. 316].

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.

У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних діалектів такі.

Фонетичні: а) наявність дифтонгів [], [], [], [] на місці давнього о в історично нових складах (вл, вл, вл, вл) або монофтонга [у], [я], [u] (вул, кут, няс, мист замість літературних віл, кіт, ніс, міст); б) наявність на місці давнього з в нових закритих складах та на місці ? дифтонга [] (пч, шст, дд, лс) або монофтонга [е] (печ, стена, мешок); в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка); г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат); д) тверда вимова звука [и] (хлопец, серца); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [xi] проти літературних [ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист) [3, с. 72].

Морфологічні: а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру); б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (ї), тобто стягненої форми (молоди, дебели, осенн'і) і навпаки; в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, мaja, myjy, пониjі, нашиjі]; г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робт', брат', пуіти'] [7, с. 123].

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: киях (кукурудза), влка (рогач), вхолка (гойдалка), утв (качки), влка (череда) та ін.

До північних діалектів належать східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох [4, с. 235].

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні: а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь); б) перехід давнього дифтонга [], позначуваного буквою ?, в [і] (білий, пісок, літо); в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чо^улов'ік, со^уб'і); г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, вapjy); д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли- (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль- між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця - керниця, сильза, гирміти); е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом -ьj- - [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е]; є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рпка, т'шка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях; ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [з^жор'ана н'іч, с^шпина, ц^чв'іте, дз^джв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [і] (годиноiка, дваiц'ат', д'івоiка) [5, с. 108].

Морфологічні: а) поширення флексій -ови, -еви в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи); б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом); в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити - робитиму, меш робити - робитимеш, мемо робити - робитимемо) та ін. [23, с. 217].

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний (чемний), милитися (помилятися) - з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) - з румунської; марга, маржина (худоба) - з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок - південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська - мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами. Південні-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської). Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови [9, с. 430].

Особливості південно-східних діалектів такі.

Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [i] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [], що позначався буквою ?, в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок); г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (се^ило, бе^ирут, жи^евут); ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [у] або [і] (ко^ужух, то^убі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама - рама, курч'ата - курчата); e) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л] перед [e], [и] (клен, колись, були, калина) [18, с. 39].

Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -вві і -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-ejy) можливі флексії -ом, -ою (-ojy) (ковалем, кручо'іу, дин'оjу); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -e, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косезамість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає).

Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий) [7, с. 89].

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою [24, с. 105].

Отже, в українській мові діалектами послуговуються на всій території, мають особливий місцевий поділ. У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.

1.2 Діалекти і літературна мова

Усна і писемна мова всіх українців, незалежно від їх освіти, професії місця проживання, називається загальнонародною. Українська загальнонародна мова, як і багато інших мов, виявляється в двох різновидах або формах, які виступають під назвами літературна і діалектна мова. Між цими двома діалектично протилежними різновидами української загальнонародної мови є ще проміжні утворення, що позначають термінами «народно-розмовна мова», «просторіччя».

Просторіччя - один із різновидів загальнонародної мови, який, не бувши обмеженим територіальними або вузькосоціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами протиставлений літературній мові, її розмовному стилю. Основна форма функціонування просторіччя - наддіалектне мовлення міських жителів (рідше - сільських), які погано володіють літературними нормами через брак достатньої освіти. Наприклад, суржик є однією з ознак українського просторіччя [28, с. 245].

Народно-розмовна мова включає у себе слова усного побутування з відтінками іронії, жарту, зневаги або будь-яким іншим емоційно-експресивним забарвленням. Наприклад: бухъкати, вндик, чимчикувбти, штовханъна й ін. Отже, ці різновиди можуть певною мірою прилягати то до літературної, то до діалектної мови, хоч і загалом відрізняються від них обох.

Літературна мова - це відшліфований різновид мови з усталеними для певного часу, але історично мінливими нормами, який безпосередньо не пов'язується з якоюсь конкретною частиною української етнічної території, а обслуговує потреби українського народу безвідносно до місця його проживання. Літературна мова однаковою мірою виявляється як у писемній, так і в усній формі й уживається в усіх сферах господарської і культурної діяльності народу [25, с. 78]. Для літературної мови залежно від сфери її застосування характерні функціональні стилі - науковий, художній, публіцистичний, офіційно-діловий, розмовно-побутовий, конфесійний, епістолярний тощо. Літературна мова, що з'являється на певній стадії соціально-економічного розвитку суспільства, становить результат свідомої діяльності людей і є засобом вияву культурного життя народу. Вона може мати у своїй структурі, як центральні, так і периферійні елементи. До периферійних слід зарахувати ті фонетичні, граматичні та лексичні риси літературної мови, що є характерними тільки для певних стилів і функціонують протягом нетривалого часу, а також ті, що на певному історичному зрізі виявляють діалектні або вузькопрофесійні особливості [15, с. 318].

Поняття ж «національна мова» вживається у такому значенні: мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Таким чином, літературна мова - один із різновидів національної мови, який співіснує з іншими її формами (соціальними й територіальними діалектами). Виникнувши на базі одного діалекту, вона ввібрала в себе виражальне багатство всіх інших діалектів, говорів та говірок і обслуговує суспільство в цілому. Завдяки унормованості українська літературна мова однакова на всій території її поширення для всіх, хто нею користується у спілкуванні [8, с. 402]. Тому що норми літературної мови є обов'язковими та загальновживаними.

Мовна норма (лат. norma - правило, взірець) - це найпоширеніше й загальноприйняте використання тих або інших мовних засобів і варіантів, що найкраще і найповніше з числа співвідносних виконують свою суспільну функцію, яке стало взірцевим і тому законодавчо закріпленим у вигляді правил.

В українській літературній мові унормованою є кожна її ділянка: вимова (орфоепічні норми), правопис (орфографічні), словниковий склад (лексичні норми), морфологія (морфологічні), синтаксис (синтаксичні норми), стилістика (стилістичні) тощо. Наявність мовних норм і дотримування їх кожним носієм мови поліпшує спілкування, сприяє його успіхові і водночас виявляє рівень розвитку мови [11, с. 37].

На відміну від літературної діалектна мова характеризується відсутністю писаних для неї правил, мінливістю своєї будови в різних частинах етнічної території, переважно усною формою вияву і відносно обмеженою сферою вживання. Відносна обмеженість сфери вживання діалектної мови, порівняно з літературною, ніякою мірою не позначається на потребі її дослідження. Вивчення української загальнонародної мови однаковою мірою передбачає дослідження як літературної, так і діалектної мови. Як і літературна мова, так і народні говори характеризуються певною нормативністю. Поняття нормативної мови пов'язане з поняттям мовної системи. Мовна норма формується в процесі суспільного користування мовою.

Нормативність літературної мови, що обслуговує весь народ у різноманітних сферах його багатогранної діяльності, порівняно з діалектною нормативністю, - категорія в дечому відмінна. Діалектна норма створюється традицією життя говору і сприймається як природна. Вона не є штучною і спеціально не підтримується кодифікованими документами (правописом, словниками, підручниками, посібниками тощо), як це ми спостерігаємо в літературній мові. Зміни в народних говорах історично безперервні і мовцями не контролюються. Норма літературної мови - це також поняття історичне. Вона виникає з можливостей мови як системи виражальних засобів, регулює розвиток літературної мови як певного історичного явища і закріплюється відповідними спеціальними настановами. Периферійні діалектні особливості загальнонародної мови становлять джерело добору мовних елементів у процесі нормування [19, с. 241].

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць (говірка, говір, діалект, наріччя), кожна з яких виступає на певній обмеженій території. Українська діалектна мова - це складна ієрархія мовленнєво-територіальних утворень. Історичні умови формування й розвитку нової української літературної мови на національній основі склалися так, що вона на початкових етапах виступала у двох основних різновидах:

1) східноукраїнському, чи наддніпрянському, в основу якого лягли південно-східні діалекти, а, якщо точніше, то їх середньонаддніпрянські говірки;

2) західноукраїнському, чи галицькому, який ґрунтувався на наддністрянських говірках південно-західного типу [29, с. 456].

Перший із цих різновидів, східноукраїнський, базуючись на національній основі, протягом усього періоду розвитку нової української літературної мови був провідним, загальнонаціональним, і вже на самому початку визначився як єдина основа для розвитку загальнонаціональної літературної мови українського народу, в той час як другий, західноукраїнський, чи галицький, хоч і час від часу і набирав певного розвитку в окремих жанрах, побутував лише як її регіональний варіант. Нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, однак генетично вона належить все-таки до полідіалектних утворень, тому що у її розвитку конструктивну роль відіграли ще південно-західне і північне наріччя [3, с. 102].

Вагомим чинником для піднесення значення середньонаддніпрянських говірок у становленні, розвитку й формуванні української літературної мови було і те, що автор однієї з перших граматик української мови Олексій Павловський (близько 1770-1822 рр.) і видатні українські письменники І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, Т. Г. Шевченко були вихідцями з південно-східних територій. Окрім того, «Граматика малоросійського наріччя» (1818 р.) була написана О. Павловським на матеріалі середньонаддніпрянських говірок. Широко використовували у художніх творах говірки південно-східного типу й класики української літератури, зокрема народні полтавські говори вперше активно застосував у літературно-художній практиці І. П. Котляревський, сприявши, таким чином, остаточному витісненню з літературного вжитку старої книжної мови й запровадженню нової української літературної мови на народнорозмовній основі [25, с. 96].

Подальше її становлення пов'язане з діяльністю Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка та ін. Основоположником української літературної мови цілком заслужено вважають Т. Г. Шевченка, який, сказати б, завершив процес становлення літературної мови на живій народній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніші її риси і засоби, увівши їх у художні твори. Проте літературна мова, виникнувши на основі певного діалекту, повністю не збігається з ним, як і з будь-якими іншими. Вона багатша, розвиненіша, досконаліша за будь-який діалект загальнонародної мови. Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності народу, його духовного розвитку. Вона є тим мовним засобом, що обслуговує найважливіші ділянки суспільного життя - державні установи, громадські організації, армію, вищу й середню освіти, засоби масової інформації, науку й художню літературу тощо.

До найістотніших ознак літературної мови належать такі:

1) наддіалектна загальнонаціональна форма існування;

2) поліфункціональність;

3) наявність загальноприйнятих кодифікованих норм;

4) стилістична диференціація [22, с. 55].

Ознака наддіалектності полягає в тому, що вона, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких просторових обмежень і як засіб комунікації об'єднує всіх носіїв незалежно від їхньої діалектної приналежності. Наддіалектними виступають власне структурні показники літературної мови - словниковий склад, звукова і граматичні структури тощо. Ознака поліфункціональності полягає в тому, що вона охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства, виступаючи в усній та писемній формах. Обидві ці форми характеризуються наявністю сталих норм, дотримання яких робить літературну мову досконалим засобом передавання й отримання інформації [6, с. 123].

Усна мова (мовлення) є первиннною; писемна - вторинна, оскільки вона виникла й ґрунтується на усному різновиді мови. Усна форма порівняно з писемною характеризується більшою довільністю в дотриманні літературної норми, певною вільністю в побудові висловлювань. Писемна мова є більш регламентованою і менш терпимою до будь-яких відхилень від норми. Але у вивченні мови слід орієнтуватися насамперед на її усну форму, яка повніше, ніж писемна, відбиває всі її особливості та закономірності. Таким чином, літературна мова - це унормована, стандартна, правильна (з погляду усталених кодифікованих норм) форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби національної лінгвокультурної спільноти і виконує об'єднальну функцію шляхом використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, культури й літератури тощо [26, с. 258].

Діалекти мають обмеженішу, ніж літературна мова, сферу використання, функціонують переважно в усній реалізації, хоча певною мірою представлений і писемний варіант (наприклад, у листуванні). Звичайно, що певною мірою писемний варіант представлений і в говорах. Діалектні риси можуть фіксуватись у тих чи інших давніх писемних пам'ятках. Застосовувалися вони, особливо досить активно, у період становлення нової української літературної мови, в художніх творах. І, в принципі, використовуються в них і досі, але вже з виразними стилістичними настановами. Проте такі писемні фіксації не становлять окремої функціональної системи чи підсистеми діалектного рівня. Говіркове мовлення, як уже згадувалося вище, має й вужчу сферу використання, оскільки обслуговує традиційні, в основному побутового характеру, потреби жителів певного регіону. Крім того, якщо говорити про форми реалізації усного варіанта мови, то слід зазначити, що діалекти значною мірою тяжіють до діалогічного мовлення, а в літературній мові наявний як діалог, так і монолог [4, с. 158].

Діалектні відмінності, живлячи собою мову літературну, тільки невеликою мірою перешкоджають взаєморозумінню людей, які є носіями різних діалектів. Це пояснюється мовною близькістю кожного з діалектів до літературної мови. Діалектне мовлення використовується в побуті, частково в художній літературі. Діалектне мовлення не поширюється на ділову, наукову, виробничо-професійну та інші сфери суспільного життя. Хоч літературна мова і діалектне народно-розмовне мовлення мають різні сфери функціонування, значні відмінності у фонетиці, лексиці та граматиці, все ж вони взаємодіють між собою [6, с. 204]. Це приводить, з одного боку, до нівеляції, до входження діалектів у літературну мову, до поступового перетворення їх в усний різновид останньої, а з другого - до оновлення й збагачення літературної мови, яка за рахунок діалектів поповнюється новими лексичними, граматичними та іншими виражальними засобами.

У всіх своїх головних елементах і виявах українська літературна мова сформувалась на основі південно-східного діалекту, зокрема його ядра - середньонаддніпрянських говорів. Вони стали головним джерелом формування і постійного поповнення літературної мови з двох основних причин:

1) на українській середньонаддніпрянській території відбулися основні історичні події нашого краю, тут проживала й проживає найчисленніша частина українців;

2) своєю лексикою, граматичною будовою, всією системою наголошування слів тощо діалектне мовлення середньонаддніпрянської території і дотепер залишається найближчим до усного українського літературного мовлення [11, с. 30].

Отже, літературна мова, взаємодіючи з діалектами і говорами, поповнюється новими лексичними і виражальними засобами. У зв'язку з поширенням освіти літературна мова впливає на діалектне мовлення, звужуючи сферу вживання діалектизмів.

2. Дослідження видів діалектизмів у прозових творах І. Нечія-Левицького

2.1 Фонетичні та морфологічні діалектизми в прозових творах І. Нечуя-Левицького

Вивчення iдiолектiв письменникiв, якi вплинули на формування української лiтературної мови, - актуальний напрям вiтчизняного мовознавства. У контекстi iсторiї української лiтературної мови об'єктом дослiджень науковцiв є мова творiв письменникiв ХІХ - початку ХХ ст., зокрема І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Кулiша, Б.Грiнченка, Панаса Мирного, М.Коцюбинського, Лесi Українки. У зв'язку з цим постає потреба дослiдити мовотворчiсть видатного українського письменника, громадського дiяча, одного з тих, хто обстоював iдею унормування української лiтературної мови, - Івана Нечуя-Левицького (1838-1918 рр.) (Додаток А).

Вiн належав до когорти українських письменникiв, якi добре знали i майстерно використовували у своїй мовотворчостi багате народнорозмовне джерело, пiдносячи його до всенародного визнання. Письменник був перейнятий думкою про єдину українську лiтературну мову зi схiдноукраїнською базою та правописом кулiшiвкою. Вiн розумiв доконечнiсть мовного унормування, не маючи сумнiву в тому, що українська мова «вже була варта унiверситетських кафедр» [5, с. 138].

За основу функцiонування лiтературної мови І.Нечуй-Левицький пропонує середньонадднiпрянськi говiрки, якими послуговувалося багато з його попередникiв i сучасникiв на письменницькiй та культурно-освiтнiй нивах. У працi «Криве дзеркало української мови» (1912) вiн зауважує, що «скрiзь в Європi за ґрунт в основу книжної мови були взятi осередковi мови, маючи в своїх формах i лексицi найбiльший регiон, а не усяковi дрiбнi пiдмови й говiрки, а часом мiшанки на краях, межуючi з сусiднiми нацiями» [10, с. 59]. Письменник радить наслiдувати І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Кулiша, Панаса Мирного, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, Б.Грiнченка, говорить про чистоту середньонадднiпрянського говору, акцентуючи використання його в кодифiкацiї лiтературних норм.

Як зауважує Ю.Шевельов, І.Нечуєвi-Левицькому був притаманний мовний туризм: лiтературна мова не повинна вiдриватися од мови селянства, вона мусить бути їм зрозумiла [29, с. 183]. Письменник перебiльшував роль рiдних говiрок Надросся, абсолютизував низку норм, недооцiнюючи решту зразкiв, виявляв нетерпимiсть до запозичень, неологiзмiв, що, однак, як зазначає В.Статєєва, вiдiграло значну роль у кодифiкацiї лiтературної мови українського народу: бiльшiсть його рекомендацiй закрiпилася.

Творчiсть І.Нечуя-Левицького була одним з об'єктiв лiтературознавчого i мовознавчого вивчення як до революцiйних подiй 1917-1921 рр., так i пiзнiше. Проте полiтика тоталiтаризму унеможливила повне та об'єктивне осягнення постатi класика української лiтератури поза iдеологiчними догмами. Останнiми роками мову його творiв дослiджували Л.Мацько, Т.Гаврилова, З.Денисенко, Н.Дзюбишина-Мельник, Н.Журавльова, В.Калько, М.Калько, Ж.Колоїз, Т.Левченко, О.Муромцева, Л.Мялковська, Т.Чубань, Т.Щербина та iн. Аспекти спiввiдношення мови І.Нечуя-Левицького i середньонадднiпрянського говору висвiтлено в розвiдках Г.Мартинової, І.Матвiяса, Г.Пашковської [18, с. 43].

Проблема кореляцiї мови творiв письменника та рiдного говiркового оточення набула актуальностi у зв'язку з проведенням у другiй половинi ХХ - на початку ХХІ ст. значної кiлькостi дослiджень, присвячених середньонадднiпрянському говору: його походженню, структурно-системним ознакам, ареалогiї, взаємодiї з iншими говорами, лексикографiчному й лiнгвогеографiчному опрацюванню.

Закорiненiсть І.Нечуя-Левицького в середньонадднiпрянськi говiрки є закономiрною. І не лише тому, що вони були його рiдним мовним оточенням, а й тому, що у другiй половинi ХІХ ст. вони стали основою формування надднiпрянського варiанта української лiтературної мови, знайшли вiдображення у творах Т.Шевченка, на якого письменник орiєнтувався.

І.Нечуй-Левицький увiбрав характернi риси фонетичної системи питомого дiалектного середовища. Бажання автора якомога глибше зануритися в народнорозмовне джерело привело до появи в його текстах низки фонетичних територiально диференцiйованих елементiв, що виокремлюють середньонадднiпрянський говiр з-помiж iнших. Так, в автографах письменника на мiсцi в закритих складах поряд зi звуком [i] фiксуються характернi для середньонадднiпрянського говору лексикалiзованi форми з голосним [о] (дом, вольний, гость). Однiєю з прикметних рис автографiв письменника є i тенденцiя до хитання у вживаннi голосних [и] та [i]: зiма, збiратись, пiсьмо [10, с. 248].

У сучаснiй говiрцi с. Стеблiв фiксуються випадки руйнування опозицiї /и/: /е/. Ймовiрно, це явище простежувалося i в ХІХ ст., увiйшовши до iдiолекту І.Нечуя-Левицького. Так, у рукописi «Причепи» читаємо: витерали, потерали, задераючи, печево, варево та диржачи, нибудь. П.Кулiш, редагуючи автограф повiстi, увiдповiднив написання цих слiв iз лiтературними вимогами того часу, замiнивши [е] на [и] у першiй групi слiв та вiдповiдно [и] на [е] - у другiй [3, с. 39]. Напевно, поради П.Кулiша вплинули на письменника, який у наступних рукописах послiдовно вживає рекомендованi форми, хоча й не позбувся цiлком хитання у вживаннi голосних [и], [е], примiром: яка нибудь дiвка [12, с. 125].

Характерною рисою середньонадднiпрянського говору є замiщення голосного [е] звуками [еи], [иi] та [iи] в позицiї перед наголошеним [i]. Послiдовно це явище спостерiгається в займенниковiй формi менi - мие нi, минi, мiнi й вiдобразилося в iдiолектi письменника. Так, в автографi «Причепи» читаємо: «А мiнi жаль»; «Рекомендуецця мiнi»; «Бачу, годить мiн». Займенникова форма мiнi є i в мовi листiв письменника рiзних перiодiв його життя: «Про того Ивана Сухопару i росказував мiнi покiйний батько»; «Ще в 1876 роцi петербурський цензор Сцiпурськiй розрiшив мiнi надрукувати «Причепу» та «Двi московки»»; «Будьте ласкавi, пришлiть мiнi почтою ту книжку» [12, с. 78] тощо.

У середньонадднiпрянському говорi опозицiя /и/: /i/ здебiльшого зберiгається. Її руйнування вiдбувається лише в окремих формах за рахунок репрезентантiв /i/, яку в частинi говiрок реалiзує звук [и], здебiльшого на початку слiв. Подiбне явище простежуємо i в рукописах І.Нечуя-Левицького: иди, индики, искри. Вiдображене в рукописах письменника i явище нейтралiзацiї опозицiї /и/: /i/ внаслiдок зближення виявiв /и/ репрезентантами /i/ у низцi iменникових суфiксiв: -ик-, -ин-, -ищ-, -ив-: улiк, горiще.

Фiксуємо i такi характернi риси середньонадднiпрянського говору, як вiдсутнiсть протетичного [в] перед голосними заднього ряду [о], [у]: огонь, улиця, узька та випадки нейтралiзацiї опозицiї /о/: /а/ за рахунок репрезентантiв /о/: жадний (у значеннi - «жодний»), манастир. Формування iдiолекту І.Нечуя-Левицького вiдбувалося i в оточеннi ще одного типового для питомого дiалектного середовища явища - паралельного вживання сполук [мй] i [мнґ] перед рефлексами. В автографi повiстi «Микола Джеря» читаємо: «В борщi плавали таргани замiсть мъяса», але: «Микола стояв коло печi i мняв ногами коноплi» [13, с. 178].

У системi консонантизму в рукописах простежуємо функцiонування звука [ф] паралельно з характерними для середньонадднiпрянського говору субститутивними звукосполуками [хв], [хв'], зрiдка приголосним [п] як у запозиченнях, що їх активно використовувала тогочасна iнтелiгенцiя, так i в лексемах, якi укоренилися в мовленнi селян: охвицер, хвабрика, хвалди. Уживання І.Нечуєм-Левицьким губного [ф] розходилося з мовною практикою П.Кулiша, який, редагуючи рукопис «Причепи», послiдовно виправляв лiтеру ф на буквосполуку хв. Подiбнi виправлення потрапили й до першого друкованого видання повiстi. Водночас у рукописi «Чорних хмар», який не зазнав такої правки, лiтера ф на позначення приголосного [ф] наявна. На нашу думку, активне вживання І.Нечуєм-Левицьким губного [ф] посилювала тогочасна книжна традицiя. Поява звукосполуки [хв] значною мiрою продиктована прагненням автора орiєнтуватися на рiдну говірку [6, с. 58].

У мовотворчостi І.Нечуя-Левицького фiксуємо й випадки руйнування опозицiї [дз]: [з], що, у нашому розумiннi, також є наслiдком впливу питомого дiалектного оточення: звенiло, кукуруза. Виявляємо у рукописах також характерне для середньонадднiпрянського говору порушення опозицiї /л/: /лґ/ за рахунок утрати диференцiйних ознак «твердiсть» (горiлька, килiм, блiзька) та «м'якiсть» (бiлший, бiлше). Також - уживання твердих передньоязикових приголосних [д], [т], [н] у позицiї перед [i] рiзного походження, що, однак, фiксуємо лише в автографi повiстi «Причепа», де письменник для позначення твердої вимови приголосних звукiв використовує твердий знак перед лiтерою i: помалёванъi, тъi, радъi. В наступних рукописах письменник не вживає буквосполучення ъi пiсля передньоязикових приголосних. Так, редагуючи рукопис «Причепи», вiн на полях зауважує: «Оце незнать що видумав - якесь середнє мiж и і i» [12, с. 201], виправляючи написання ъi у текстi на i.

В автографах послiдовно простежуємо й iншi риси середньонадднiпрянського говору:

- приголосний [ж] на мiсцi у [дж] дiєслiвних формах (поражусь, посажу, хожу);

- приголосний [ш] на мiсцi [с] у препозицiї до глухого [к] в лексемi скло й похiдних (шкляний, шклянка);

- оглушення дзвiнкого [з] у позицiї перед глухими приголосними звуками (роскiш, роскиданi, роскажу);

- гiперичнi форми з [рґ] (писарь, ряма, звiря, печерях).

Послiдовно виявляється у творах рiзних рокiв написання i така важлива риса середньонадднiпрянського говору, як пом'якшення шиплячих приголосних у позицiї перед голосними, зокрема перед а в дiєслiвних формах: побачять, держять, тужять, вискочять [25, с. 97].

Зафiксовано низку маркерiв, що засвiдчують тiсний зв'язок мови творiв І.Нечуя-Левицького з середньонадднiпрянським говором i на морфологiчному рiвнi. Так, у текстах помiтне хитання у вживаннi флексiй родового вiдмiнка iменникiв ІІ вiдмiни однини чоловiчого роду з нульовим закiнченням та на -о: стола, слiда, народа, лiса; закiнчення -овi, -евi давального вiдмiнка чоловiчого роду - назв людей: синовi, батьковi, хлопцевi; строкатiсть у використаннi вiдмiнкових закiнчень мiсцевого вiдмiнка iменникiв ІІ вiдмiни однини чоловiчого роду. Наявне хитання наголошеного закiнчення орудного вiдмiнка iменникiв ІІ вiдмiни мiшаної групи чоловiчого роду: дощем, але Кулiшом, Дашковичом, товаришом. Серед iменникiв ІІ вiдмiни однини середнього роду варто вiдзначити уживання властивої рiдному говору автора форми називного й знахiдного вiдмiнкiв м'якої групи з подовженням та закiнченням -а: гiлля, камiння, життя на противагу поширеним у тогочасному письменствi полiським формам гiллє, життє тощо [21, с. 316]. В iменниках ІІІ вiдмiни однини в родовому вiдмiнку в мовотворчостi письменника бачимо змiшування етимологiчних закінчень -ы та -и: осенi й осени, старостi, любовi, але веселости, смерти, соли тощо.

Множиннi iменниковi форми у творах у цiлому збiгаються з формами, що властивi середньонадднiпрянському говору й успадкованi сучасною українською лiтературною мовою. Як виняток письменник широко вживає форми називного вiдмiнка множини з флексiєю -е вiд iменникiв чоловiчого роду з сингулятивним суфiксом -ин-. Так, у рукописах рiзного перiоду творчостi послiдовно вживається форма люде. Флексiя -е виступає i в iменниках городяне, селяне, мiщане, хуторяне та под. Укладачi «Атласу української мови» ареал функцiонування форм люде, селяне, громадяне, цигане, мiщане обмежують поліськими говiрками, хоча вiдомi вони й у говорах пiвденно-схiдного нарiччя i середньонадднiпрянському зокрема. Це показують дослiдження дiалектологiв, за спостереженнями яких лексема люде була вiдома у ХІХ ст. у говiрках колишнього Черкаського й сусiднiх повiтiв.

У говiрцi с. Стеблiв переважно вживана форма люди, як i цигани, селяни, городяни, i нинi спорадично фiксуємо форму люде, у тому числi й у мовленнi одного й того самого респондента. Водночас вважаємо, що переважання у творах І.Нечуя-Левицького iменникiв люде, селяне, мiщане, хуторяне пояснити лише впливом рiдних говiрок, де форми на -е поступаються формам iз флексiєю -и. Письменниковi були вiдомi форми на -и, що, зокрема, засвiдчує спорадичне вживання їх у рукописi «Чорних хмар» iз подальшою правкою закiнчення -и на -е [9, с. 454]. Хитання в написаннi форм люди та люде наявне i в автографi повiстi «Микола Джеря». Ймовiрно, вживання давньої флексiї -е в називному вiдмiнку множини iменникiв iз сингулятивним суфiксом -ин- у лексемах люде, пiсчане, заробiтчане, селяне та iн. для І.Нечуя-Левицького, як i для мови творiв українських письменникiв ХІХ ст., для яких такi форми не були безальтернативними, набуло характеру узусу, на який орiєнтувався автор.

Прикметниковi, числiвниковi та займенниковi форми в мовi творiв переважно корелюються iз формами, властивими середньонадднiпрянському говору на сучасному зрiзi, що дає пiдстави твердити про їхнє поширення в говiрках Надросся i в ХІХ ст. Так, письменник уживає прикметники середнього й жiночого родiв у називному-знахiдному вiдмiнках однини у стягненiй формi та обмежено використо- вує форми нечленних прикметникiв. Спорадично послуговується поширеними в середньонадднiп- рянському говорi формами давального й мiсцевого вiдмiнкiв однини прикметникiв жiночого роду на -i: молодiй - молодi, синiй - синi, м'якiй - м'якi. Фiксуємо також говiрковi форми ступенiв порiвняння iз суфiксами -ш- та -iш- i форму менший [26, с. 593].

Серед особливостей уживання займенникiв варто вiдзначити функцiонування в iдiолектi вказiвних займенникiв цей, ця, це, цi i сей, ся, се та їхнiх словоформ. У говорах української мови займенники цей, ця, це, цi та сей, ся, се, сi поширенi неоднаково. Варiанти iз с- є первiсними i нинi мiцно тримаються в багатьох пiвденно-захiдних та пiвнiчних говiрках. Варiанти з ц- новiшi, вони властивi переважно пiвденно-схiдним говорам, у тому числi й середньонадднiпрянському. Бiльшiсть надднiпрянських письменникiв першої половини ХІХ ст. уживали майже виключно сей, ся, се, що можна пояснити впливом давнiше вироблених книжних традицiй, а також впливом народної мови, де форми вказiвних займенникiв на с- фiгурували набагато частiше, нiж тепер. За останнi 100-150 рокiв позицiї варiантiв цей, ця, це значно розширилися територiально та змiцнiли якісно [19, с. 275]. Найактивнiше цей процес проходив на територiї Правобережної Надднiпрянщини, що й засвiдчило поширення форм на ц- у творах П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, письменникiв другої половини ХІХ ст. та вiдсутнiсть їх у старших полтавцiв i слобожанцiв. І.Нечуй-Левицький не мiг не пiддатися впливовi тогочасної української друкованої продукцiї, в якiй переважали вказiвнi займенники на с-.

Натомiсть рiдними для нього були варiанти на ц-. Так, в автографi «Чорних хмар» послiдовно фiксуємо варiанти вказiвних займенникiв на с-, хоча трапляються й випадки правки ц- на с- у вказiвних займенниках, зроблених, iмовiрно, автором. В автографi «Причепи» форми на с- та на ц- письменник уживає паралельно. У подальших рукописах форми на ц- домінують. Поступовий перехiд вiд вказiвних займенникiв сей, ся, се та їхнiх словоформ до характерних для питомого мовного оточення форм цей, ця, це, цi спостерiгається i в епiстолярнiй спадщинi автора [8, с. 512].

Фiксуємо хитання у вживаннi iнфiнiтивних суфiксiв -ти i -тґ: у рукописах повiстей «Чорнi хмари», «Причепа», «Микола Джеря», нерiдко в одному й тому самому словi. В пiзнiших творах спостерiгаємо витiснення iнфiнiтивного суфiкса -тґ суфiксом -ти, тим часом в епiстолярнiй спадщинi поряд iз формами на -ти й далi активно вживають iнфiнiтиви на -тґ. Варто зазначити, що І. Нечуй-Левицький iнфiнiтивну форми на -тґ пояснює впливом питомого дiалектного оточення. В одному з листiв вiн пише: «Треба покинуть i дiєслова з кiнцем, як-от читати бо цi кiнцi важкi в розмовi. Та їх вже кидають, як от Чернявський, Кропивницький, Олекса Коваленко». Нормативними автор вважає дiєслова читать, робить, кричать i подiбнi, на що, зокрема, вказує у своїй граматицi української мови. Афiкс -ти вiн уживає в iнфiнiтивах орати, ходити, а також у наголошенiй позицiї (пекти, везти).

У мовi українських письменникiв першої половини ХІХ ст. трапляються iнфiнiтивнi суфiкси -ти i -тґ. Цей останнiй був активним у мовi творiв вихiдцiв Пiвденно-Схiдної й Пiвнiчної України, де iнфiнiтиви на -тґ є питомими. Однак у другiй половинi ХІХ ст. форми на -ти поширюються i на їхню мовотворчiсть. Поступово iнфiнiтивний суфiкс -ти стає домiнiвним. Значний вплив на цей процес мали письменники - носiї говiрок пiвденно-захiдного нарiччя, де панiвними є повнi iнфiнiтивнi форми [19, с. 289]. Поза сумнiвом, у передачi суфiксiв -тґ, -ти І.Нечуй-Левицький зазнав впливу рiдного дiалектного оточення, однак послiдовний вжиток -ти в пiзнiших текстах може пояснюватися спробою письменника дистанцiюватися вiд рiдного говiркового оточення, на що, гадаємо, вплинули тогочасна лiтературна мова та редакторська практика видавництв.

Спорадично в конструкцiях, якi вiдображають мовлення персонажiв, у рукописах бачимо вживання стягнених дiалектних дiєслiвних форм І дiєвiдмiни теперiшнього часу в 3-й особi однини з основою на -а: висиха, пита, погляда. Дiалектний вплив позначився також на вживаннi форм І дiєвiдмiни дiєслiв теперiшнього часу 3-ї особи однини на -еть: спасе - спасеть. У мовленнi жителiв Стеблева ми не виявили подiбних форм, що, однак, не виключає поширення їх у минулому. На Черкащинi ця риса вiдома в записах кiнця ХІХ ст., зроблених на територiї нинiшнiх Черкаського й Чигиринського районів [2, с. 45].

Виокремлюємо й низку синтаксичних рис мови художнiх творiв письменника, успадкованих з питомого дiалектного оточення. Так, на противагу пiвденно-захiдним говорам, де пiдмет може виражатися формою iменника в родовому вiдмiнку множини з узгодженим у цьому самому вiдмiнку кiлькiсним числiвником, у середньонадднiпрянському говорi у структурi пiдмета кiлькiснi числiвники два, три, чотири переважно поєднуються з iменниками в називному вiдмiнку множини: два москалi, два десятки лiт, три низенькi вiтряки. Водночас в автографi повiстi «Микола Джеря» натрапляємо на модель пiдмета, утворену поєднанням кiлькiсного числiвника з iменником чоловiк у знахiдному вiмiнку однини: чотирi чоловiка, що є вiдображенням властивої форми рiдного письменниковi говору, де паралельно виявляють форми типу два чоловiки - два чоловiка з переважанням першої [22, с. 46].