Системи персонажів в трагедії Шекспіра

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Шекспір створив безсмертні твори, в яких людство ось вже протягом чотирьох століть знаходить найяскравіше втілення самих себе. Великий майстер розкриття характерів, Шекспір з незвичайною силою показав трагедії життя.

Шекспірові випало жити в чудовий час. Він був сучасником великої епохи в історії людства, що дістала назву Відродження. То була тривала смуга суспільного і духовного розвитку Європи, коли відбувалося ламання багатовікового феодального ладу і народження буржуазного. Ріст міст, виникнення грошового капіталу, розвиток товарного виробництва, утворення світового ринку, географічні відкриття -- усе це руйнувало віковічні поняття. Був покладений кінець духовному пануванню церкви, з'явилися зачатки нової науки, почав формуватися новий світогляд.

Провісники нового світогляду, що дістали назву гуманістів, протиставивши вивчення людського життя вірі в божественне.

Відродження народилося на рубежі XIII-XIV століть. Перед здивованим Заходом відкрилася забута духовна культура, заснована на здоровому відношенні до людської природи, вільної думки. Розкопки руїн Рима знайшли скульптури незвичайної краси. Виник культ античності. У ній побачили прообраз вільного людства.

Шекспір відбив усі сторони цього складного процесу. У його творах перед нами з'являються як люди, ще схильні жити по старому, так і ті, хто скинув окови віджилої моральності, і ті, хто розуміє, що людська свобода аж ніяк не дає права будувати своє благополуччя на нещастях інших.

Герої п'єс Шекспіра -- люди саме такого складу. Їм властиві великі пристрасті, могутня воля, безмірні бажання. Усі вони -- видатні натури. Характер кожного виявляється з незвичайною ясністю і повнотою. Кожен сам визначає свою долю, вибираючи в житті той чи інший шлях.

Разом з тим у Шекспіра немає ідеальних героїв. Він бачив і відображав у створених їм образах складність людської природи. Як і іншим людям, ніщо людське їм не чужо, у тому числі слабості, омани, помилки і навіть злочини. У Шекспіра був великий дар бачити протиріччя, що властиві людям. Саме це і зробило його драматургом. При цьому він був далекий від того, щоб дивитися на поведінку своїх героїв з погляду строгої моралі. Шекспір чітко зображував зло і добро, але при цьому не впадав у повчальність.

Читаючи п'єси Шекспіра, ми, щоправда, нерідко зустрічаємося з тим, як персонажі міркують на теми моралі, дають оцінку різним явищам, у першу чергу поведінці один одного.

Актуальність розчинена в образах і ситуаціях його п'єс, і він зумів так повно, усебічно розкрити характери й обставини, що картини, створені їм, багаті і складні, як сама дійсність. Ось чому, коли пропонуються тлумачення п'єс Шекспіра, то вони так само різноманітні, а часом і суперечливі, як думки різних людей про дійсність.

Час йшов, а твори Шекспіра не тільки не вмирали, але усе більше входили в культурний побут людства. Уже через сто років після смерті він був визнаний класиком, а потім зведений у ранг найбільших письменників світу.

Мета даного дослідження полягає у тому, щоб скомпонувати системи головних та другорядних героїв у трагедії Шекспіра. Щоб зобразити їх співіснування та взаємозв'язок.

Об'єктом дослідження є приклади шекспірівської трагедії.

1. Характеристика епохи та особливості художньої манери автора.

Відродження або Ренесанс (від фр. renaissance) - це перехідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця “світська культура” не була ні поза релігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в “небесні висі”, так і в “земний світ”. Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, а й в астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина, спостерігається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Справа в тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах - у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Загалом розрізняють три періоди:

· Раннє Відродження (XIV ст.);

· Високе Відродження (XV - XVI ст.);

· Пізнє Відродження (кінець XVI -- початок XVII ст.).

Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності , ніби її «відродження» (звідси і його назва у французькій мові -- «Ренесанс»). Ставлення діячів нової культури до «середньовічного варварства» було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до буржуазного. Диктатура церкви зломлена. В повітрі витає дух свободи. На сцені з'являються титани світової літератури, що харчуються нескінченним натхненням - плодами квітучої епохи. Світські інтереси, повнокровне земне життя людини протиставили “потойбічному” примарному миру. Ранньо капіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед нею розкриваються нові, хоча й історично обмежені, перспективи реалізації її можливостей. Людина відчула себе в силах стати творцем власної долі, а в значній мірі - і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають уже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності.

Усвідомлення індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення, поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, також категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший простір для реалізації своїх можливостей.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування християнсько-аскетичної ідеології настала моральна реабілітація людини, обґрунтування безмежних можливостей її творчості та вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто "раба Божого", істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, у якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці -studia divina - вони протиставляли studia humana - "пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину". Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина - це гуманіст, "аристократ духу". Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше - правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою. По мірі того, як людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності та цілісності. Однак у розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того - немов би зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, що не були їй властиві в античності. Реабілітація природи привела і до реабілітації природи людського тіла. На противагу релігійним уявленням про нього як про "темницю душі", "осередок гріха" воно постає як джерело радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Людина розглядається як творець, подібний Богу, і навіть перевершує його. Впевнена у своїх силах особистість ренесансного типу вже не потребує релігійних,надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу, а й принижували її гідність.

2. Проблематика несумісностей у трагедії

Слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції. Людина і природа, співвідношення природи і Бога -- предмети постійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник -- видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433--1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і антисхоластичних.

Епоха Відродження - яскрава і неповторна. Вона вражає нестримним злетом фантазії і митців, піднесенням духу, великою вірою у творчі можливості родини. Ніколи ще мистецтво не відігравало такої значної ролі в житті суспільства, ніколи не було таким велично прекрасним.

Відродження в Англії хронологічно збігається з періодом правління династії Тюдорів, від вступу на престол Генріха VII (1485) і до смерті королеви Єлизавети (1603), останньої представниці цієї династії. Ще в XV в., Незважаючи на всі політичні негаразди та військові невдачі, економічний розвиток Англії швидко йшло вперед, викликало глибоку суспільну перебудову і підсилило значення тих класів, які склали потім головну опору королівського абсолютизму. У XVI в., При Тюдорах, Англія пережила повний переворот у всіх сферах економічного і соціального життя, що перетворив її з країни феодальної в класичну, за висловом Маркса, країну первісного нагромадження. На цей період і припадає в Англії надзвичайний розквіт у всіх областях думки і творчості.

Відродження в Англії, захопивши більш ніж сторічний проміжок часу, пройшло кілька етапів у своєму розвитку. Ранній його період співпав з Реформацією, хоча і мала глибокі народні корені, але доконаний тут «зверху», урядовим указом короля Генріха VIII (1534). Це визначило важливі особливості англійського гуманізму. Перш за все, питання релігії і церковного життя для всіх ранніх англійських гуманістів грали незрівнянно більшу роль, ніж для гуманістів італійських, так як перші захоплення античною літературою та світом нових філософських ідей хронологічно збіглися в Англії з життєвим інтересом до проблем назревавшей Реформації. У другій період англійського Відродження становище суттєво змінюється. Знищуючи економічну та політичну могутність церкви, королівська влада тим самим підривала і її авторитет, і її сильне до того часу ідейний вплив. Реформація Генріха VIII полегшила наступним поколінням англійських гуманістів боротьбу за світську культуру проти культури церковної, за життєрадісний світогляд проти середньовічного чернечого аскетизму, за звільнення розуму від церковної схоластики. Істотне значення мало і те обставина, що в загальноєвропейському плані Відродження в Англії було пізнім історичним явищем. Завдяки цьому англійські гуманісти могли скористатися ідейним спадщиною гуманістів інших країн.

Гуманізм в Англії розвинувся дещо пізніше, ніж в Італії, Франції та Німеччини. Гуманістична література в Англії виступила в період свого розквіту в такий час, коли елементи нового, буржуазного ладу отримали вже значно більший розвиток, ніж в інших країнах. Англійські гуманісти бачили перед собою суспільство, в якому пороки старої феодальної системи поєднувалися з негативними явищами, що супроводжували буржуазний прогрес. Звідси виникала найважливіша особливість англійської гуманістичної літератури епохи Відродження: вона була не тільки антифеодальної, але і антибуржуазної.

Надзвичайний розквіт у всіх областях думки і творчості, який переживає Англія в другій половині XVI ст., є, однак, порівняно короткочасним. Вже на самому початку XVII ст. основна маса англійської буржуазії виступає проти всієї системи англійського абсолютизму. Насувається феодальна реакція наближає кризу радісного і життєствердного ренесансного світогляду. Це забарвлює пізній англійський гуманізм в досить пестимістичні тони. Однак песимістичні і різко сатиричні настрої мають в Англії та інші витоки. Англійські гуманісти були очевидцями глибоких змін в соціально-економічному житті. Їх головним ворогом виявився в кінці кінців не старий феодальний світ, уже відходив в Англії в минуле, а нове суспільство, побудоване на капіталістичній власності і наживи, і вони надзвичайно гостро і хворобливо реагували на всі породжені цим потворні явища життя. Саме ця риса виявилася особливо стійкою і характерною для гуманістичної культури в класичній країні первісного нагромадження.

Нове драматичне мистецтво сформувалося в Англії не відразу. Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616). Знадобилося ціле століття, перш ніж воно досягло розквіту, знайшовши ту високу ступінь народності і реалізму, яка характеризувала творчість Шекспіра. Спадщина геніального митця набула світового значення, започаткувала творчий розвиток народів світу усіх наступних століть, зберегла свою актуальність до нашого часу і ніщо не говорить про можливість втрати нею своєї притягальної сили в майбутньому. Драматичне мистецтво протягом доби Відродження пройшло наступні етапи розвитку:

- Початковий період (кін. XV ст. і перші три чверті XVI ст.) Характеризувався переходом від старих жанрів до нових: від середньовічного мораліте і інтерлюдії до трагедії і комедії. У творах цього періоду переважає оптимістичне, радісне сприйняття життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності, життєвих, соціальних суперечностей, але він впевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. В цей період написані драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії і сонети.

- Другий період (кінець XVI ст. і початок XVII ст., до смерті Шекспіра - 1616 р.) є часом найвищого розквіту англійської драми епохи Відродження. Протягом цих трьох десятиріч англійська драма досягла свого вищого розвитку. Це - час розквіту реалізму в драмі. Проте в межах цього періоду слід розрізняти дві стадії. Перша припадає на пору від розгрому «Непереможної Армади» до кінця сторіччя. Цю стадію можна визначити, в загальному, як оптимістичний період у розвитку гуманістичної драми. Загострення соціальних суперечностей в кінці царювання Єлизавети і після вступу на престол Якова I отримало ясне відображення в тому переломі, який стався в драматичній літературі. На другій стадії, в перші роки XVII століття, гуманістична драма відзначена переважанням трагічних мотивів.

- Третій період (від смерті Шекспіра у 1616 р. до закриття театрів в 1642 р.) характеризується кризою, розпадом гуманізму і занепадом реалізму в драмі.

3. Особливості стилю та жанру

Доба Відродження -- одна з найтрагічніших епох у житті європейської цивілізації. Вона була часом не тільки моральної розпусти, а й правової сваволі і анархії. Суспільне і приватне життя було сповнене трагізму, що впливало і на художню творчість. У середні віки герой добровільною смертю лише доводив вірність своєму васальному обов'язку, через що жанр трагедії тоді був неможливий. У добу Відродження персонаж обстоював через свою смерть власну духовну самодостатність. Смерть була мірилом внутрішньої самобутності індивіда. Такий пафос смерті відображається в драмах Шекспіра.

Англійська драма епохи Відродження аж ніяк не була однорідною за своєю соціальною і художньої спрямованості. Основним, провідним жанром її була гуманістична народна драма, представлена на першому етапі творцями перших комедій і трагедій, на другому етапі - Марло, Гріном, Шекспіром і Бен Джонсоном, на третьому етапі - Бен Джонсоном, Деккером і Т. Гейвуд. Однак підсумком та вершиною розвитку англійського та загальноєвропейського театру епохи Відродження стала творчість Вільяма Шекспіра. Воно увібрало в себе все краще, що було досягнуто світовою культурою. Шекспір є автором не тільки в більшості своїй відомих нам трагедій, комедій і сонетів, але і хронік.

Філософська основа творчості Шекспіра - ренесансний гуманізм. Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної. І разом з тим -- усвідомлення того, що ренесансний світогляд з його оптимізмом та спрощеністю недостатньо озброює для такої боротьби, що для неї потрібний складніший арсенал ідей, ніж той, що заготовлений ренесансним гуманізмом. Творчість Шекспіра -- це ідейна основа літератури пізнього гуманізму. У своїх творах великий драматург відкидав будь-які форми соціального гноблення. Шекспір не брав ні деспотичного свавілля феодальних лицарів, ні хижацького індивідуалізму нового часу. Це доводять образи Річарда III, Яго, Едмонда. Для Шекспіра тільки та людина справді велика, душевні сили якої звернені до благих цілей. Творчість Шекспіра стверджує природну красу і досконалість людини Відродження, який відстоює право на щастя і свободу для себе та інших, проникаючого в саму суть буття, безстрашно вступає в бій зі злом. Осягаючи трагічну сутність сучасного світу, Шекспір не залишає гуманістичних мрій про гармонійний суспільстві вільних і прекрасних людей.

Творчість Шекспіра народна за своєю природою. Коріння його драматургії відходять в історію майданного плебейського театру. Шекспір черпає багато образів та сюжетів зі скарбниці народних переказів, легенд, вірувань. Він пише свої п'єси для натовпу лондонських простолюдинів, які заповнювали його «Глобус». У драмах Шекспіра завжди звучить голос народу; драматург зображує не лише парадну, офіційну сторону історії - він малює широку картину життя народа, його бід, страждань. Але головне, творчість Шекспіра вважається народною тому, що, ввібравши в себе громадські устремління всіх прогресивних верств англійської держави, гуманістичний світогляд драматурга об'єктивно висловив інтереси народних мас.

Чим більш зрілим стає людство в духовному відношенні, тим більше відкриває воно глибин у творчості Шекспіра. Десятки, сотні життєвих положень, у яких опиняються люди, були точно підмічені і відбиті Шекспіром у його драмах. Ними можна міряти життя окремої людини і можна відзначати стадії розвитку цілого народу. Все драматичне, що трапляється з різними людьми і з суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим ступенем художнього узагальнення, що дозволяє в різні часи й здавалося в змінившихся умовах, пізнавати себе і своє життя.

Численні філософські та естетичні алюзії з творів великого поета у світовій літературі, англійській зокрема, примушують замислитись над причинами невмирущого інтересу до «старого» Шекспіра.

В сучасному світі, де ми постійно наштовхуємося на стіну, поставлену цивілізацією між людиною і природою, пошук літературою шляхів повернення до філософсько-естетичної системи епохи Відродження, стародавніх систем Сходу і Греції стає зрозумілим.

Підтверджується пророча думка довго гнаного з філософії М. Бердяєва:

Після того, як ми невдало «провалилися в соціальні та космічні колективності», тепер на шляхах «космічних ієрархій» шукаємо нових життєдайних джерел відродження духу людського.

Невірно було б вважати, що драматургія Шекспіра - певний естетичний феномен, створений за примхою історії па порожньому місці. Першорядний за значенням і силі серед гігантів, висунутих Відродженням, Шекспір у порівнянні з ними має ряд особливостей. Шекспір не відрізнявся зовнішньої різнобічністю, настільки характерної для діячів Ренесансу, в тому числі для поетів, близьких до нього. На шляху Шекспіра не було суттєвих відхилень від літературно-театральної діяльності, в межах якої Шекспір також тримався одного русла, перш за все і головним чином драматургії.

З Шекспіром пов'язаний новий етап у всебічному пізнанні дійсності і її ідейно-естетичної оцінки, нещадної оцінці складалася буржуазного суспільства і абсолютистського свавілля, а також тверезого судження про гуманізм Відродження, про його велич і трагедію. Саме в цьому висловився реалізм Шекспіра як погляд, пройнятий історизмом, часом стихійним, а часом глибоко усвідомленим.

Шекспір - найвище вираження англійської ренесансної літератури, більше того, всієї англійської літератури: рівного йому по творчому величі, значущості і життєздатності його спадщини немає в літературній історії Англії. Національний геній, Шекспір належить до геніїв європейської та світової літератури, до невеликого числа письменників, які надавали і інтенсивний вплив на розвиток багатьох національних літератур і на всю духовну культуру світу. Шекспірівський погляд на речі надзвичайно реальний. Їм все Вхоплюся, всьому дана дійсна ціна. У цьому почутті, в цій реальності і тверезості сприйняття і передачі дійсності суть і основа його реалізму.

4. Особливості систем образів у трагедіях

Для трагедій Шекспіра характерно глибоке проникнення в історичну суть трагічних протиріч свого часу. У драматургії Шекспіра правдиво відбиті соціально-політичні конфлікти епохи Відродження. Найглибші зміни в житті, пов'язані з гігантським переворотом в історії, коли на зміну феодалізму прийшов новий буржуазний лад, - ось основа трагічного у Шекспіра. Історизм Шекспіра - у зрозумінні головних тенденцій реальної боротьби, що розгортається між старим і новим, у розкритті трагічного змісту соціальних відносин того часу. При всьому своєму наївно-політичному погляді на світ Шекспір зумів показати значення народу в житті суспільства.

Трагічний герой Шекспіра активний і здатний до морального вибору. Він відчуває відповідальність за свої дії. Якщо обставини, суперечать ідеалам моральності і порушують їх, то моральний вибір героя - у боротьбі проти обставин, у непримиренності до зла, навіть якщо це веде до його власної загибелі. Найяскравіше це проявилося в «Гамлеті».

Трагедія Шекспіра являє собою не тільки зображення суспільства, ураженого злом. Вже самі ранні п'єси-хроніки: «Генрі VI», «Ричард III», а також «Тит Андронік» давали таку картину. «Гамлет» - трагедія, найглибший зміст якої полягає в усвідомленні зла, у прагненні осягти його корені, зрозуміти різні форми його прояву і знайти засоби боротьби проти нього. Художник створив образ героя, враженого до глибини душі відкриттям зла. Але не тільки герой, уся трагедія перейнята таким духом. Шекспір аж ніяк не дивиться на те, що відбувається, очима безпристрасного спостерігача. Цей твір виражає свідомість художника, глибоко схвильованого видовищем жахів життя, що відкрилися йому у всій їхній страшній силі. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла. Саме з таким почуттям створював Шекспір свій трагічний шедевр.

Образ Офелії -- один з яскравих прикладів драматичної майстерності Шекспіра. Її життя показано ніби пунктиром: прощання з Лаертом, розмова з батьком, розповідь про божевілля Гамлета, бесіда і розрив з Гамлетом, бесіда перед сценою «мишоловки», сцена божевілля.

Офелія з'являється перед нами у взаєминах із братом, батьком, принцом Гамлетом, у якого вона закохана. Вихована при дворі, героїня дуже самотня. Вона оточена людьми, які до неї байдужі. Дівчина -- лише іграшка, знаряддя в чужих руках. Її любов до Гамлета стає ставкою у двірцевій грі. Рідний батько, Полоній, шпигує за нею і, довідавшись, що вона зустрічається з принцом, намагається перешкодити цій любові. До того ж не тільки тому, що його дочка нижча за Гамлета станом, але й тому, що Гамлет -- з іншого табору, він -- суперник Клавдія, на якого робить ставку Полоній. І батько, і брат вимагають, щоб вона відмовилася від любові до принца. Офелія -- слухняна дочка, вона не звикла суперечити нікому. І річ не в тому, що вона позбавлена волі й самостійності. Просто вона й сама не до кінця вірить у серйозність намірів Гамлета. При цьому з Лаертом вона тримається більш вільно і на його застереження відповідає напівжартівливо:

«Только, милый брат,

Не будь как грешный пастырь, что другим

Указывает к небу путь тернистый,

А сам, беспечный и пустой гуляка,

Идет цветущею тропой утех,

Забыв свои советы.»

Персонажі, які діють в трагедії «Король Лір», діляться на дві протилежні групи. До однієї належать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол -- хижаки й егоїсти, позбавлені честі й совісті, лицедії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади й багатства. Особливо глибоким є образ Едмунда з його виразно окресленим характером. Сильний, небезпечний злочинець, він завжди володіє собою, розраховує тверезо і точно, ніколи не діє під враженням роздратування чи гніву. Едмунд -- страшне породження соціального перевороту нової доби. Він втілює розкріпачену ініціативу, позбавлену людяності, спрямовану проти суспільства, виключно на задоволення особистих, хижацьких інтересів.

Отже, мова йде про діаметральну протилежність образів: уособлення добра і щирості, та підступної корисливості. У даному сюжеті Шекспір блискуче змальовує антагонізм сестринських почуттів: одні улесливо виказують неправдиві почуття до Ліра, а опозиційно налаштована Корделія, виказуючи свої правдиві почуття до батька, опиняється у вигнанні саме через кришталево прозору правду і бездонну чистоту душі, сповненої щирої любові до батька.

Образ Гамлета - образ гуманіста, який зіткнувся зі світом, ворожим до гуманізму. Підступне вбивство його батька розкриває перед сином зло, що панує в країні. Обов'язок помститися за вбивство батька для Гамлета - не звичайна, кровна помста. Вона виростає для нього в громадський обов'язок боротьби за праве діло, у велику і важку історичну задачу. Звихнувся час наш. Мій таланте клятий, Що я той вивих мушу виправляти! Однак у цій боротьбі Гамлет зволікає, деколи жорстоко дорікаючи собі за бездіяльність. Іноді висловлюється думка, що Гамлет є слабкодухою від природи людиною, мислителем і споглядачем, не здатним до рішучих дій. Але це не так. У героєві трагедії показана та могутня сила почуттів, якою відрізнялися люди епохи Відродження. Він важко переживає загибель батька, і ганебний шлюб матері. Гамлет кохає Офелію, але не знаходить з нею щастя. Його жорстокість і образливі слова в поводженні з дівчиною, свідчать про силу кохання і розчарування.

З поміж чотирьох великих героїв Шекспіра найбільше враження справляє Лір. Він - найдинамічніший з образів Шекспіра і найбільш споріднений із зовнішніми обставинами. Як би анархічно не звучало, покладена на нього думка: “Буття визначає свідомість ”, - вона підтверджується всією його долею, наче,створюючи п'єсу, Шекспір узяв собі за мету проілюструвати цю думку.

Старий король виходить на сцену розпещеним безпутом, що вимагає казенної любові, бо не знає різниці між нею і поривами серця. Залишає сцену - просвітленим страдником, що нічого не бажає брати, все ладен віддавати. І чого тільки не було між цим виходом і відходом: нерозуміння, гнів, ганебне приниження, безмірне падіння, жалість, божевілля, радість, смерть. І всі Лірові іпостасі не змінюють одна одну послідовно, статично, немовби в якомусь церемоніалі, але співіснують, сплітаються в химерний клубок учинків і почуттів. У жахливу, буряну ніч, бездомний, промоклий, замерзлий, він поспівчував блазневі:

Що, холодно тобі, малий?

Мені самому холодно...

Мій дурнику, мій блазню!

Я почуваю, що в моєму серці

Є закуток, якому жаль тебе.

Але він усе ще король, усе ще деспот, що більше думає про помсту лихим дочкам, ніж про образу, якої сам завдав добрій дочці:

Я - та людина, що зазанала більше

Від інших лиха, ніж сама вчинила.

Лише з настанням божевілля (справжнього, не удаваного, як у Гамлета), куди Лір, одначе, рятується від ще гірших душевних мук, йому відкривається вся глибина пануючої у світі несправедливості - не справедливості, яку і він сам колись створив:

Лихвар повісив шахрая!

Лахміття Нам відкриває злочини, а тишина

Підбита хутром дорогим одежа

Приховує. Позолоти порок -

І суд зламає спис об позолоту.

До того ж король Лір не тільки завинив перед людьми - він іще й порушив закони часу (і невідомо, за що реально покараний - за перше чи за друге). Він віддав королівство, сподіваючись лишитися королем. Тобто відділив зміст від форми, вірячи, що форма є значущою сама собою. Посеред того ідеально-непорушного старого порядку, на який у “Троїлі і Клессіді” уповає Улісс, такий вчинок, можливо, й не спричинив би у Шекспіра трагічних наслідків. У новому світі струсів і розломів вони неминучі. Звідси випливає, що, по-перше, “Король Лір” (при всій легендарності зображуваної епохи) - драма для Шекспіра сучасна і, по-друге, що він уже не вірить в одвічний порядок. У цьому розумінні “Король Лір” - істинно кінець цілого світу. Але він і певною мірою початок, бо у героя не було іншого засобу відродити в собі людину.

У трагедії “Король Лір” (1605) розуміння людини досягається не умоглядно, але в запеклій боротьбі, у стражданнях. Із цієї причини й міркування, й судження Ліра про людей мало схожі на радісні роздуми Гамлета. Вони болісні. Лір бачить поділ у людському суспільстві, одних він засуджує, іншим співчуває.

До цих зрілих висновків, до народностей суджень Лір приходить тільки після найжорстокіших випробувань, тільки після розриву зі старим феодалним світом, на вершину якого він піднямався, тільки в результаті рішучого неприйняття нових відносин людей. На відміну від Гамлета Лір не знає коливань і сумнівів; він жодного разу не замислюється над тим, який шлях обрати: боротися або скоритися. Тим важче йому відмовитися від поглядів і звичок, отриманих за вісімдесят років його життя. Але те, що побачив і пережив Лір, змусило його по-іншому судити про людей, по-іншому глянути на світ. Усвідомлення того, що старі істини виявилися неспроможними, приголомшило старого короля, вибило його з колії. Лір назвав свій новий стан “божевіллям”. Певною мірою він був правий. Слідом за вищою зрілістю думки виявився й розлад розуму.

5. Естетика шекспірівської трагедії

Драматичний твір, як і епічний, зображує події, вчинки людей та їх взаємини. Але «розгорнуте описово-розповідне зображення в драмі відсутнє,а основний текст драми становлять висловлювання персонажів, їх репліки та монологи».

Зазвичай, драма охоплює невеликий проміжок часу, дія в ній сконцентрована, а часові рамки стиснуті. Це відбувається через то, що драматург повинен обмежуватися тим обсягом тексту, що відповідає запитам театрального мистецтва. І все ж, відтворюючи картини людського життя, письменники мусять дбати, щоб образи п'єси були так само повнокровними і багатогранними, як і в епічних творах. Тому у драматичному творі «змалювання людини відрізняється більшою напруженістю, а головні почуття, думки та прагнення героїв - виразнішими зображувально-виражальними засобами». «Разом з тим у драматургів є й істотні переваги перед творцями повістей та романів. Якщо за допомогою розповіді дія зображується як минула, то ланцюг діалогів та монологів у драмі створює ілюзію того, що дія протікає у даний момент часу». Герой драматичного твору найчастіше змальований в переломний момент життя, коли з усією повнотою розкривається його характер. У драматичних творах конфлікт, що лежить в основі драми, має суспільно-історичне підґрунтя: у зіткненні героїв відбиваються найактуальніші проблеми часу.

Шекспір розробив основні принципи ренесансної драматургії. Його концепція драми сформувалася па базі складного синтезу ренесансної історіософії і старозавітної концепції щодо вільної волі людини. Як ренесансний митець драматург підносив вільну волю людини і обстоював її кінцеву перемогу.

Разом з тим, в його зображенні, людина, прагнучи своєї мети, постійно наражається на протидію з боку інших людей, які зводять нанівець її вільну волю. Ця протидія може бути з боку іншої людини як свідомою (так, в «Гамлеті» король Клавдій свідомо діє проти принца і заважає йому здійснити план помсти), так і несвідомою (в комедіях, в «Ромео і Джульєтті»). Тоді ми кажемо, що несвідома протидія уособлює роль випадковості. Людина безсила проти випадковостей; вона може врахувати причинно-наслідкові зв'язки лише в безпосередній близькості від себе, але втручання віддалених сил, які руйнують її життя або вносять в нього хаос і сум'яття, вона передбачити не може.

У цьому прихованому характері причинно-наслідкових зв'язків полягає, за Шекспіром, непевність існування людини, яка може стати навіть трагічною. Це відповідає старозавітній концепції втручання вищих, непізнаванних сил в життя людини. Так, біблійний персонаж Авраам ретельно і дбайливо крок за кроком будував свій добробут, але наслідок його праведного способу життя виявився для нього цілком непередбаченим: Ягве зажадав від нього принести в жертву Іакова. Але й цього разу наслідок був несподіваним, бо Ягве врятував Ісаака. З іншого боку, панування випадковості може стати причиною комічного безладдя (як в комедіях).

По суті, трагічне і комічне мають у Шекспіра одну основу. В його комедіях, як правило, ми знаходимо серед комедійних колізій одну таку, де події розвиваються з драматичною гостротою («Багато галасу даремно», «Сон літньої ночі» та ін.); разом з тим досить часто в трагедіях трапляються комічні ситуації і комічні персонажі, а деякі трагедії до певного місця розвиваються за законами комедійної колізії («Ромео і Джульєтта»), Деякі трагедії написані на сюжети комічних італійських новел («Отелло»).

Концепція випадковостей і прихованих причинно-наслідкових зв'язків відбилася в композиції п'єс Шекспіра. Драматург любить розгортати одночасно кілька сюжетних ліній, які не просто співіснують, а переплітаються, перетинаються і «заважають» одна одній. На сцені, зрозуміло, неможливо показати ці лінії одночасно, тож Шекспір їх чергує і показує невеликі фрагменти подій. Це створює ефект емоційної напруги і чекання. Але це має і світоглядний смисл. Нікому не дано наперед вгадати справжню логіку подій. Наслідок постійно віддаляється від пас, відривається від своєї причини, ховається за випадковостями.

У Шекспіра в кожній п'єсі, незалежно від жанру, може бути від 2 до 5 і навіть більше сюжетних ліній. У сюжетній лінії мають бути наявні три компоненти: життєво важлива і конкретна мета, яку ставить перед собою персонаж (1); конкретні вчинки і дії, за допомогою яких він здійснює свою мету (2); конкретний наслідок цих вчинків і дій (3).

Особливо оригінальне поєднує Шекспір сюжетні лінії в історичних драмах (хроніках). Одна з них відтворює реальні історичні події, а друга розгортає домислені драматургом події приватного, нерідко інтимного життя персонажа. Розвиваючись відносно незалежно, ці лінії впливають одна на одну. Приватне життя й історична доля людини виявляються примхливо зв'язаними між собою. Так побудована історична драма «Генріх IV». Одна лінія відтворює реальну історичну подію - повстання графа Генріха Готспера проти короля, а друга знайомить нас з життям непутящого принца, спадкоємця престолу Генріха в товаристві шахраюватого і розпусного сера Джона Фальстафа (Генріх і Фальстаф нагадують нам іншу пару персонажів: Пантагрюеля і шахрая Панурга з книги Ф. Рабле).

Характерною особливістю Шекспірових драм є сюжетне дублювання з метою акцентування провідної думки твору.

Тут розкривається ідея невичерпності вибору, перед яким опиняється герой, або непередбачуваності подій, в яких життя постає перед людиною у своїй щедрій повноті.

Так, акцентуючи вибір Гамлета-месника, драматург виводить ще три паралельні лінії помсти: за своїх батьків мстять принц Фортінбрас, сип вельможі граф Лаерт і син грецького героя Ахілла - Пірр (персонаж з монологу актора). Кожний з чотирьох месників має свої, відмінні від інших, мотиви помсти, і всі вони діють по-різному.

В «Королі Лірі» лінія Ліра, зрадженого дочками, дублюється лінією батьківської драми графа Глостера, який вигнав люблячого сина Едгара і був підступно зраджений сином Едмундом. У «Ромео і Джульєтті» мотив кохання Ромео і Джульєтти контрастно відтінюється лініями Ромео - Розаліна і Парис - Джульєтта. У «Сні літньої ночі» виведено 6 пар закоханих (якщо рахувати також літературних персонажів Пірама і Тісбу); кожна пара по-своєму бореться за кохання, і у кожної доля складається по-своєму.

Висновки

шекспір драматичний гуманізм ренесансний

Структура драматичного сюжету у Шекспіра досить непроста з огляду па практику переплетення кількох сюжетних ліній. Нерідко автор застосовує «несправжню» зав'язку; зокрема, в «Ромео і Джульєтті» - це сватання Лариса до Джульєтти і згода дівчини. Одночасно ми дізнаємося про закоханість Ромео в Розаліну; отже, глядач готовий слідкувати за розвитком цих відносин. Проте справжня зав'язка відбувається лише наприкінці 1-ї дії; для цього драматург вводить щось на зразок перипетії (бал в домі Капулетті, на якому обидві пари мають свідомий намір зустрітися), і вона надає подіям зовсім іншого напрямку. Але, якщо лінія Ромео - Розаліна «згортається» одразу після сцени балу, то лінія Парис - Джульєтта продовжує активно розвиватися і добігає свого кінця наприкінці п'єси, коли Парис гине біля склепу, захищаючи честь нареченої від зухвальця (Ромео). Отже, ми можемо говорити про певну неоднозначність розв'язки, яка має такий собі «зміщений центр». Драматург прагне завершити розвиток всіх виведених сюжетних ліній приблизно в одній часовій і просторовій точці.

Трагедія не тільки багата думками сама по собі, але вона спонукає до думок, що у ній прямо не висловлені. Це один з тих творів, що дивно стимулюють мислення, збуджують у нас творчий початок. Мало хто залишається не зворушеним трагедією. Для більшості вона залишається тим особистим надбанням, про яке кожний відчуває себе вправі судити. Зрозумівши Гамлета, перейнявшись духом великої трагедії, ми не тільки осягаємо думки одного з кращих розумів; "Гамлет" - один з тих творів, у якому виражена самосвідомість людства, усвідомленням їм протиріч, бажання перебороти їх, прагнення до удосконалювання, непримиренність до усьому, що вороже людяності.

Література

1. Подорожна Н. "Шекспірівське слово у вічність летить" (Художні особливості побудови трагедії Шекспіра "Гамлет") //Зарубіжна література в школі. - 2007. - № 5. - С. 16-20.

2. Коваленко К. Вільям Шекспір. "Гамлет, принц Датський" // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 11. - С.24-34

3. Аникст А.А. Трагедия Шекспира "Гамлет": Лит. коммент. Кн. для учителя. - М. : Просвещение, 1986.

4. Дейна М.К. Зіткнення Гамлета зі злом реального світу // Зарубіжна література в школах України. - 2005. - № 10. - С. 35-37.

5. Дітькова С. Біблійні алюзії в трагедії Вільяма Шекспіра "Гамлет" // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2004. - № 5.

6. Доновський С. "Бути чи не бути - ось питання..." Образ Гамлета. Проблема морального вибору та вчинку // Зарубіжна література в школі. - 2007. - № 5. - С. 10-15.

7. Дубашинский И.А. Вильям Шекспир: Очерк творчества. - М. : Просвещение, 1965. - 225с.

8. Шекспир Уїльям. Гамлет, принц Датский. - М. : ЭКСМО, 2006. - 541, с.

9. Шекспір Вільям. Гамлет, принц Данський. - К. : Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2003. - 197с.

10. Шекспир Вильям. Гамлет, принц Датский. - Минск: Народная асвета, 1972. - 350с.

Размещено на Allbest.ru