Новоаттична комедія Менандра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Новоаттична комедія Менандра

1. Біографія Менандра

менандр новоаттичний комедія драматург

Менандр (342 - 293/291 до н. е.) - давньогрецький комедіограф, афінський поет-драматург, найвидатніший представник нової аттичної комедії.

Син заможного афінянина Діопейта, народився і жив у м. Афіни, на території, яка називалася Аттикою (звідси - аттична комедія), навчався в Лікеї у Теофраста. Був високоосвіченою людиною, багато читав, серйозно займався філософією. Його вчителем був учень і послідовник Арістотеля філософ Феофраст, автор цікавої роботи «Характери». Менандр вирізнявся незалежним характером і високо цінував як особисту свободу, так і свободу творчості. Так, він неодноразово відхиляв спокусливі запрошення одного з наймогутніших монархів того часу, царя Птоломея, переїхати до Александрії і стати придворним комедіографом (для порівняння:таку ж пропозицію сучасник і земляк Менандра, комедіограф Філемон, прийняв із задоволенням). Більшу частину життя Менандр провів у своєму маєтку біля Афін, на березі моря, де жив зі своєю коханою - гетерою Глікерою. У Давній Греції гетери часто мали непогану освіту і розвинений естетичний смак. Тож, вірогідно, небезпідставними є відомості про те, що Глікера допомагала Менандру в літературній праці, і цілком можливо, що деякі риси цієї жінки втілені в текстах його комедій (принаймні, Менандр досить часто дає героїням своїм саме це ім'я). Писати почав рано, перша комедія «Герой» датована 324 р. до н.е. В ефебство, під час військової підготовки, був товаришем Епікура. Дядьком Менандра, а можливо і літературним наставником, був комедіограф Алексід. Менандр був близький до Деметрія Фалерського, правителя Афін, поставленого македонцями у 317-307 до н. е. Після падіння його режиму в 307 до н. е. Менандр не залишив Афіни. Трагічний випадок обірвав життя Менандра в розквіті творчих сил - п'ятдесятирічний драматург потонув, купаючись у Пірейській бухті, неподалік Афін.

2. Новоаттична комедія

Новоаттична комедія завершила процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах. Вона пішла шляхом, накресленим Евріпідом у трагедії, - шляхом максимального наближення до життя, зображення реально-типових персонажів та подій.

Нова аттична комедія майже цілком відмовляється від казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових суспільних умовах єдиною темою, яку можна було розробляти, залишалася нейтральна родинно-побутова тема, тому нову комедію часом так і називають - родинно-побутовою.

Антична літературна теорія визначає відтепер комедію як «відтворення життя», причому під терміном «життя» розуміється повсякденне життя, приватний побут в його протилежності як політичному, так і фантастичного. У новій аттичній комедії зникає уїдлива сатира, що замінюється доброзичливим викриттям людських вад. Відійшовши від гострої соціально-політичної критики, комедія заглиблюється побутові відносини людини, ідеалізує дійсність, тому соціальні чи суспільні суперечності вуалювалися, звужуючи коло тем. Спираючись на ті зразки, що дійшли до нас, можна визначити дві головні теми:

· Тема визволення дівчини з рух лихваря-звідника;

· Тема загубленої, а пізніше знайденої дитини.

Своєю чергою, звуження тематики п'єс привело до появи сталих комедійних типів, які відразу пізнавалися глядачами за їхніми масками. Традиційною стає маска закоханого юнака, який страждає від неможливості звільнити дівчину, об'єкт свого кохання. Цей юнак досить розумний, але з порожньою кишенею. Йому протистоїть багатий суперник, обмежений, брехливий і самозакоханий воїн, який перед усім хизується уявними перемогами на полі бою і в коханні.

З'являється маска старого, батька юнака, старої - його дружини, лихваря-звідника. У п'єсі, як правило, присутня гетера, коханка юнака, або дівчина, в яку він закоханий.

На відмінну від давньої, нова комедія вирізнялася поглибленою психологічною розробкою характерів героїв. Однакові маски набувають різної тональності, в кожній п'єсі набувають більш індивідуальних рис.

Зважаючи на погіршення умов існування людини, нова комедія ставила перед собою філантропічну, тобто благодійну, мету, намагалася підтримувати людину, довести, що вона не втратила своїх духовних і моральних цінностей і залишається «вінцем творіння», прагнула вдихнути в неї сили, віру в себе. Навіть у негативних персонажів драматурги намагалися відшукати і показати бодай незначні позитивні риси.

Прагнення авторів зобразити людину гуманною в побуті й родинному житті, в коханні та інших складних психологічних ситуаціях спиралося на притаманну вже для п'єс драматургів минулого періоду любов до людини, що загалом червоною ниткою проходить в усій попередній літературі Еллади.

У діалогах персонажів нової комедії вже відсутні колишні «вольності», наївна брутальність і простодушність народних дотепів, властиві старій комедії. Мова персонажів відбиває розмовну мову освіченої частини населення.

Серед героїв вже не було міфологічних персонажів, царів, богів, легендарних переможців-полководців і т.д., на проскенії (а не на оркестрі, як у старій комедії) з'являлися звичайні ремісники, селяни, раби, лихварі, слуги та представники інших верств населення.

Мабуть, у силу традиції хор у новій комедії зберігався, але мінімально, у самій дії він участі не брав і з'являвся лише між актами комедії, відіграючи таким чином роль дивертисменту для розваги глядачів у час перерви.

До нас дійшли імена більш ніж 160 авторів нової комедії. Серед них найчастіше фігурують імена Менандра та його постійного суперника, можлива, родоначальника його драматичного жанру Філемона. Його твори до нас не дійшли, хоч їх було близько сотні. Відомим був також Діфіл із Сінопи, який майже все життя прожив в Афінах, де написав понад 100 комедій. Пізнішими комедіографами називають кефалійця Філліпіда, каристій Апполодора, македонця Посіддіпа. Збереглися окремі факти їхнього життя, незначні фрагменти творів і свідчення вчених про них, але цього надто мало, щоб скласти уявлення про характер їхньої творчості.

3. "Відлюдник"

Яскравим утіленням майстерності Менандра є його рання комедія «Відлюдник». Комедію знайдено в Єгипті у 1956 і опубліковано у 1958 році. Це єдиний твір Менандра, який дійшов до нас повністю. Починається вона монологом бога Пана, що виконує роль експозиції.

Дія відбувається у бідній кам'янистій місцевості на півночі Аттіки, де живе і тяжко працює селянин Кнемон. Життєві обставини озлостили його настільки, що він став людоненависником. Покинутий за нестерпний характер дружиною, Кнемон залишився з дочкою і старою служницею. Для підкреслення провідної риси характеру Кнемона Менандр не шкодує художніх засобів, використовуючи зокрема й еллінський міф про погляд Медузи Горгони, який перетворював людей на камені. У нападі мізантропії Відлюдник заявляє:» Коли б цей дивний дар хтось дав тепер мені - виднілися би скрізь лиш статуї одні». (Пер. А. Содомори, 158-159).

Багатий юнак Сострат пристрасно покохав дочку цього відлюдника. Він намагається з допомогою своїх невільників налагодити стосунки з Кнемоном, та йому не щастить. Відлюдник нікого до себе близько не підпускає. Зокрема він ненавидить чепурунів-неробів.

Состратові допомагає випадок. Кнемон упав у криницю, і юнак разом з пасербом старого Горгієм витягують його. Зворушений Кнемон погоджується видати за Сострата дочку, виділивши їй половину своєї землі. Визнавши своє навідліг негативне ставлення до людей помилковим, оскільки виявилось, що серед них є і здібні на благородні вчинки, він, проте, залишається відлюдкуватим.

З свого боку, батько Сострата, багатій Калліпід, дає згоду на одруження його З дочкою Кнемона без приданого за неї, а також на одруження своєї дочки з новим другом Сострата - благородним Горгієм. Щойно наведений приклад закручування комедійної інтриги навколо однієї-єдиної, але гіпертрофованої риси головного героя (такий відлюдькуватий, що аж смішно; такий скупий, що аж смішно і т. п.), та ще й називання цією провідною рисою («Відлюдник» - «Скупий» - «Мізантроп»…) була підхоплена спочатку римською комедією (Плавт, Теренцій) а згодом і новочасною європейською драмою, передовсім класицистами і особливо Мольєром. Не є винятком і українська драматургія («Глитай, або ж Павук» І. Карпенка-Карого).

Комедія Менандра спрямована ня примирення різких протиріч між людьми різного майнового стану. Проте не можна заперечувати гуманності поета, якою пройнята вся його п'єса. Відлюдність Тїнемона має, власне, глибоке соціальне коріння, хоча і продовжує певну літературну традицію; що йде від мізантропа Тімона в Арістофана, Фрініха, Антіфана та інших представників «середньої» комедії. Це своєрідний «учуднений» вираз обурення паразитарною верхівкою. Констатуючи безумовну художню довершеність «Відлюдника», слід водночас зазначити, що в контексті нової аттичної комедії ця комедія стоїть дещо осібно. Найяскравіше ж її репрезентують, як мовилося, інші сюжетні ходи: покинуті немовлята, розпізнавальні предмети, за якими їх несподівано віднаходять щасливі й розкаяні батьки, збезчещена своїм майбутнім чоловіком дівчина тощо. Усі ці прийоми розроблені вже класичною аттичною трагедією (власне, Софоклів Едіп - теж викинута, а потім упізнана дитина), найповніше ж - пізнім Еврипідом.

4. «Любовний Суд»

«Любовний суд» - віршована комедія Менандра. Знайдена разом з деякими іншими творами комедіографа у 1905 році на місці колишнього грецького міста Афродітіополь. Від комедії «Любовний суд» збереглося понад 670 рядків (майже 2/3 всього об'єму), значну частину яких переклав І. Франко.

Дія відбувається в селі біля Афін. Зав'язка - сварка двох рабів: Дава і Сіріска. Нещодавно Дав в заростях знайшов покинуте немовля, а в його пелюшках - різні дрібниці і коштовності, що залишаються в таких випадках нещасною (чи безтурботною) матір'ю. Але Сіріск, у господарів котрого нещодавно народилася дитина і одразу померла, прохав віддати немовля йому, а через деякий час став вимагати і речі, знайдені при немовляті. Раби просять дозволити «третейського суддю» - незнайомого їм досі Смікрина, що проходив мимо. Той, не вагаючись, вирішує, що усі знайдені предмети повинні залишитися при дитині, тобто у будинку Сіріска, адже по них коли-небудь батьки, що кинули немовля, зможуть його впізнати. Перебираючи отримані речі, Сіріск розглядає і перстень-печатку. Дрібницю у нього в руці помічає Онисим, що якраз увійшов, і заявляє, що перстень належить його хазяїну, багатому юнакові Харисію. Онисим силою дістає перстень, але його стали долати сумніви: чи буде хазяїн радий поверненій дрібниці? Адже тоді, можливо, йому доведеться визнати своє батьківство. Виявляється, майже рік тому Харисій на святі Таврополій, напившись, спокусив дівчину, у якої потім залишився його перстень… А може, вони зійшлися полюбовно - зараз сказати важко. Хоча Харисій одружений на добрій і красивій Памфілі, веде він себе далеко не зразково. Його постійні загули засмучують не лише Памфілу, хоча вона багато що готова пробачити молодому чоловікові, але і справедливо обурюють її батька Смікрина - саме він нещодавно виступив в несподіваній ролі третейського судді… Між тим рабиня-арфістка Габротонон, дізнавшись про перстень, задумала зіграти роль збезчещеної і покинутої, і таким чином отримати вільну від безпутного хазяїна, який, мовляв, усе забув у п'яній справі. Але, добра і чесна в душі, Габротонон потім збирається відшукати справжню матір дитини…

Повністю комедія не збереглася. Проте і наявний текст дає можливість представити наступне: Габротонон зізнається Памфілі (вони зустрічалися на тому нещасливому святі Таврополій), а скривджена і збезчещена дружина Харисія дізнається його перстень і розуміє: винуватець її нещастя - власний чоловік!

А Харисій доки знає лише те, що його дружина - мати незаконнонародженої дитини. В той же час він розуміє, що і сам далеко не бездоганний, тому не має права засуджувати Памфілові. Але тут з'являється добра Габротонон і розповідає Харисію усе, що знає. Недолугий юнак-гуляка щасливий - у них з Памфілою є син! Радістю змінюється і невдоволення Смікрина: він став щасливим дідом п'ятимісячного онука! Усі задоволені і навіть дуже. Так щасливо, як і належить, завершується комедія.

Ця комедія має чіткий гуманістичний напрямок. Шляхетне поводження раба Сіріска, гетери Габротонон, Памфіли й навіть Харисія, що, зрозумівши глибину свого злочину, перероджується, Менандр розкриває в цих персонажах глибоку людяність, сильне бажання допомогти іншому, а також критично оцінити власні дії, щоб потім направити їх на добро. Прикметною є сцена, що спочатку сприймається як сугубо комічна. Раб Онисим побачив, як Харисій підслухує розмова батька з Памфілою. Раб розцінює поводження Харісія як напад хвороби:

«Жовч чорна в ньому, напевно, зовсім розлилася,

Або щось подібне! З користі з'їхав він…

А скрикнув!. Раптом тріснув кулаком себе,

По голові, а через мить сказав щось знову…

Прослухавши всі, він у кімнату вбіг,

И почалося рвание волосся, дикий плач,

Начебто божевілля…»

Але після Онисима виступає з надзвичайно драматичним монологом Харісій. Уперше в античній драматургії з'являються такі філософські, проникливі за своєю глибиною роздуму головного героя. Тільки Харисій докоряє собі за свою пихатість, небажання зрозуміти моральну перевагу Памфіли над ним, простити її за вчинок, у якому вона була безневинна. Харисій висуває обвинувачення собі так:

«От він весь - безгрішний, начебто слави раб,

Розумом вирішує, де сутність зла й добра,

Незаплямований, живий він ідеал!

Тому що й, так і потрібно…»

Висновок

Менандр у своїй творчості був виразником настроїв заможних верств афінського суспільства IV ст. Політичне життя цю частину грецького суспільства майже не цікавило; політичну сатиру арістофанівського типу замінила сентиментальна тематика: перешкоди з боку батьків або маєткової нерівності кинутих, а потім впізнаних за випадковими ознаками дітей - це теми, які опрацьовував уже Евріпід у трагедії і які Менандр, не відшукуючи, одержав готові від * своїх попередників. Очевидно, не відзначалась великою оригінальністю і дія його п'єс - їх інтрига. Немає в його комедіях викривання «суспільних пороків» - немає грубого й гострого сміху. Не в сюжетах, не в інтризі, а в змалюванні характерів, психології і людських взаємин - сила творчості Менандра. На перший погляд може здатися, що його герої - люди дуже безпосередні, люди, які живуть більше інстинктом, ніж розумом. Вони можуть легко впасти в гнів або в інший афект; але ці вибухи в них недовгочасні й швидко гаснуть. Менандр спокійно спостерігає і занотовує їх, прагнучи надто правдиво висловлюватися, шукаючи мови, якою б можна було передати відтінки буденної розмови, не підкреслюючи вульгаризмів і виразно індивідуальних властивостей.

Через особливості написання твори Менандра можна вважати безсмертними. Автор не пішов шляхом заглиблення в проблематику швидкоплинності політики, як це робили представники старої аттичної комедії. Адже актуальність блискучих комедій того ж Арістофана може зникати разом зі смертю конкретного політика, якого висміяв драматург. А герої і проблеми комедій Менандра - взаємини батьків і дітей, чоловіка і жінки, зятя і тещі - хазяїна і раба - актуальні в будь-яку епоху.

Використана література

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/Менандр

2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Відлюдник_(комедія)

3. https://uk.wikipedia.org/wiki/Третейський_суд_(комедія)

4. http://www.ae-lib.org.ua/texts/menander__dyscolus__ua.htm

5. Антична література: навчальний посібник./ Ковбасенко Ю. І. - 3-тє вид., випр. та доповн. - К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2014. - 256 с.

Размещено на Allbest.ru