Творчість Макса Фріша

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

Навчально-науковий інститут іноземних мов

Кафедра російської мови, зарубіжної літератури та методики навчання

Реферат

На тему: «Творчість Макса Фріша»

Виконала: студентка 3-А групи з/в

Маринчак К.А.

Викладач: Козюра О.В.

Черкаси - 2015

План

1. Театр абсурду

2. Життя і творчість Макса Фріша

3. Драма Макса Фріша "Санта Круз"

Список використаної літератури

1. Театр абсурду

На початку 50-х років XX століття у театрах Франції почали з'являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст, який відтворювався на сцені, був незрозумілий глядачам. Ці незвичні вистави мали і дивну назву - театр "абсурду", або мистецтво "абсурду".

Преса негайно виступила з підтримкою цього напрямку в театральному мистецтві. За допомогою критики і реклами твори театру "абсурду" швидко проникли в театри багатьох країн світу. За час свого існування театр "абсурду" міцно закріпився у ряді сучасних модерністських напрямків у мистецтві.

Хоча театр "абсурду" зародився і виник у Франції, проте мистецтво "абсурду" не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники - румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. У різні періоди до них приєдналися ще деякі драматурги - вірменин А. Адамов, а також англійський письменник Г. Пінтер, Н. Сімпсон та інші, які проживали у Парижі.

Вистави театру "абсурду" носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась. У п'єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще.

Автори театру "абсурду" протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі.

Такий метод протиставлення особистості суспільству драматурги запозичили з філософії екзистенціалізму, яка була основою мистецтва "абсурду".

Винахідливо користуючись засобами мистецтва, діячі театру "абсурду" відобразили в своїх творах основні положення, запозичені ними у філософів-екзистенціалістів: театр абсурд фріш творчість

o ізольованість людини від зовнішнього світу;

o індивідуалізм і замкнутість;

o неможливість спілкування одного з одним;

o беззмістовність активних дій;

o непереможність зла;

o недосяжність для людини поставленої перед собою мети.

Екзистенціалістичні ідеї, закладені в театрі "абсурду", легко простежувалися при аналізі творів мистецтва "абсурду".

З моменту виникнення театру "абсурду" сама назва носила подвійний зміст: з одного боку, вона виражала творчий прийом драматургів - доведення до абсурду окремих рис і положень, позбавлення їх всякого логічного зв'язку і змісту, а з другого - чітко визначала світосприйняття авторів, їх розуміння і втілення у своїх творах дійсності як світу, що існувало без логіки, - світу абсурду.

Театр "абсурду" - найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл він був найумовнішим літературним угрупованням. Справа в тому, що його представники не лише не створили жодних маніфестів чи програмних творів, а й взагалі не спілкувалися один з одним. До того ж більш-менш чітких хронологічних меж, не говорячи про межі ареальні, течія не мала.

Термін театр "абсурду" ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У своїй монументальній праці (перше видання книги "Театр абсурду" з'явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій.

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:

o сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);

o здатності людини протистояти злу;

o причини осоромлення людей (за власними переконаннями, "заразився", втягнули силоміць);

o людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;

o прояв світового зла - "пандемія масового безумства".

Протягом перших років існування "театру абсурду" його діячам вдалося привернути увагу мас своїми нелогічними, незвичними творами. Велику роль тут відіграла новизна прийомів. Глядачі проявляли швидше цікавість, ніж глибокий інтерес до "театру абсурду". У глядацькій залі театру Ла Юшет, який спеціалізувався постановкою п'єс Е. Йонеско, все рідше чулась французька мова: цей театр відвідували іноземні туристи - вистави розглядались як свого роду атракціон, але не як серйозне досягнення французького мистецтва. Проте згодом ставлення до театру "абсурду" змінилося.

Театр "абсурду" не дістав широкого, масового визнання та і не міг його дістати. Мистецтво не могло знайти свого сліду у всього народу, воно притаманне тільки деяким, які його розуміли.

2. Життя і творчість Макса Фріша

Творча спадщина, особистість і доля Макса Фріша (1911-1991) - людини з неабиякою вдачею - викликала сьогодні жвавий інтерес. Його творчість приваблювала новизною і сміливістю, гостротою почуттів; життя - мужністю і силою духу.

Народився Макс Фріш 15 травня 1911 року в сім'ї відомого архітектора в Цюриху. Мати до заміжжя працювала гувернанткою в одного поміщика під Одесою. Навчався в реальній гімназії, до якої вступив в 1924 р. У цей час майбутній письменник особливої схильності до читання художніх творів не виявляв, значно більше його приваблював футбол. Та все змінилося того вечора, коли Фріш, потрапивши до театру, був глибоко вражений драмою Ф. Шиллера "Розбійники". Саме ці враження і надихнули 16-літнього юнака на перші драматичні спроби, які, як того й слід було чекати, виявилися невдалими. Звичайні для хлопця інтереси і заняття відтіснила тяжка фінансова скрута в родині.

У 1930 р. М. Фріш вступив на факультет германістики Цюрихського університету. Однак дуже швидко розчаровувався, бо не знайшов нічого путнього в лекціях професорів. Звідси самотність і невдоволеність від даремно втраченого часу.

1932 року раптова смерть батька змусила юнака покинути навчання і самому заробляти собі на життя. Працював репортером: брався за звіти про події політичного і світського життя, про спортивні змагання і погоду. Сміливо він ламав письменник звичні норми життя. У 1933 р. Фріш поїхав знайомитись із зовнішнім світом - Прага, Угорщина, Сербія, Боснія, Греція. Творча уява збуджувала у ньому нестримну жагу пізнання світу. Протягом життя Драматург побував у країнах Західної Європи, США, арабських державах, Китаї, Польщі, СРСР.

У 1934 році Фріш написав свій перший роман "Юрг Рейнгарг". Та раптом все: і рукописи, і творчі задуми, і внутрішня потреба у творчості, все було поставлене під сумнів. Одного дощового дня рукописи було спалено - у такий спосіб прозаїк вирішив позбутися спокуси літературної творчості. Але без паперу й пера Фріш більше двох років прожити не зміг. У 1939 р. він знову взявся за роботу, коли був мобілізований для охорони кордонів Швейцарії. Того ж року, перебуваючи у відпустці, він захистив диплом архітектора (освоювати архітектуру М. Фріш взявся у 25 років, трохи ніяковіючи перед молодшими за нього однокурсниками).

Відтоді наступні 15 років творчого життя - роки успіху на царині архітектури і літератури. Фрішу-архітектору було чим пишатися: будівництво будинку для брата за першим власним проектом, перемога у престижному конкурсі проектів басейну для п'яти тисяч чоловік, відкриття власного бюро. А паралельно з кресленнями писалися твори, що полонили публіку свіжими темами: п'єси, романи, щоденники, публіцистичні статті.

Фрішу-письменнику була чужою роль проповідника. У художніх творах він уникав однозначних і усталених оцінок, тому замість традиційних розв'язок сценічної дії - відкриті фінали. Макс був митцем, котрий усе піддавав сумніву. Під знаком сумніву відбувалося і його творче становлення.

У 1944 року в житті мало кому тоді відомого швейцарського прозаїка і архітектора Макса Фріша сталася подія, яка докорінно змінила його подальшу літературну долю. Коли його роман "Важкі люди" (1943) потрапив до рук завідувача літературною частиною відомого в Швейцарії цюрихського драматичного театру Курта Гіршфельда, той запропонував автору написати для його театру якусь п'єсу. Драма була написана дуже швидко і мала назву "Санта-Крус". П'єсу тоді не поставили (прем'єра її відбулася тільки 1946-го року), проте, головне інше: молодий автор врешті віднайшов "власну" тему, "власну" поетику.

За п'єсою "Санта Крус" з'явилися наступні - "Знову вони співають" (1945), "Китайська стіна" (1946), "Граф Едерленд" (1951), "Дон Жуан, або любов до геометрії" (1953), але драматургія починала видаватися Фрішеві недостатньою для того, щоб повністю осмислити катастрофу, котра спіткала людину й людство. Драма, за Фрішем, стала моделлю буття, вона багато що приховувала. Звідси - пошук інших форм, які б могли доповнити п'єси - "моделі", дати можливість висвітлити свідомість сучасника зсередини. Одним із проміжних результатів такого пошуку стала повість "Він, або подорож до Пекіна" (1945), яка схожа на перелицьований прозою "Санта-Крус". Повість авторові не дуже вдалася, бо він у ній лише наближався до прозової форми, але ще не знайшов її.

Продавши 1955 року архітектурне бюро і діставши можливість повністю віддатися літературній діяльності, Фріш швидко став "живим класиком". У цей період він дедалі глибше занурився у прозу, чудовими зразками якої стали романи "Гемо Фабер", "Назву себе Гантенбайн", повість "Людина з'являється за епохи голоцена" (1979) та ін. А 1975 р., коли вийшла друком автобіографічна повість "Монток", літературні кола і читачі дізналися, що автор розчарувався в літературі. "Мене... лякає відкриття: я замовчав власне життя, - напише він. - Я обслуговував історіями якусь громадськість. В цих історіях - я знаю - я оголювався до невпізнання... Неправильно навіть те, що я завше описував лише самого себе. Я себе тільки зраджував".

Доля була щедрою на визнання літературного обдаровання М. Фріша. Його твори відзначені численними літературними преміями. Його обрано почесним доктором кількох університетів Європи і США. За життя письменника було засновано його архів у Вищій технічній школі Цюриха. Про драматурга знімали фільми, його твори широко перекладалися багатьма мовами і видавалися.

Його життя - це постійні спроби втекти від стабільності; спроби одружень і вільних любовних взаємин, зокрема з відомою австрійською письменницею Інгеборг Бахман; спроби влаштувати своє життя так, щоб воно обов'язково вдалося.

4 квітня 1991 року Макса Фріша не стало. Він пішов із життя як вишуканий живописець приватного людського життя. "Людська особистість, - стверджував драматург, - найвища цінність, кожна людина є неповторною і самобутньою, не схожою на будь-кого іншого, а тому людина часто не здатна розуміти іншу людину. Набагато легше поставити себе на місце іншої людини, пройнятися її проблемами, її болем".

3. Драма Макса Фріша "Санта Круз"

Проблема людини, яка втратила себе, або ж поривається стати іншою, виглядати інакше, жити по-іншому, стала центральною у його п'єсах. В епіграфі до однієї з них він писав: "Я часто думаю: що якби розпочати життя заново, до того ж свідомо? Тоді кожен із нас, я думаю, намагався б перш за все не повторювати самого себе...". Ця думка сповна реалізувалося уже в першому серйозному творі Фріша для театру - п'єсі "Санта Крус".

У примітках автор зазначив: "Санта Крус" - це назва чужого, ймовірно, іспанського порту, проте не варто шукати його на карті, якщо взагалі можливо його відшукати...". Санта Крус - недосяжний рай, романтична мрія героїв п'єси, яких реальні дива - Мадагаскар, Ява, Куба, Гавайї - не хвилювали так, як могли б хвилювати вченого-географа. Недосяжні фізично, вони доступні їхньому внутрішньому зору - будь-де і будь-коли.

Макс Фріш назвав свою п'єсу "романсом" - ніби лише історією про кохання, але якщо вдуматися, то "Санта-Крус" - це комедія про двох диваків і в той же час сумна оповідь про самотність людини, про її внутрішній розлад, про недосяжність щастя. Тема осмислення героєм власної біографії стала центральною в п'єсі. Драматург детально змалював картину внутрішньої душевної втоми героїв, які давно відмовилися від повноцінного життя й поховалися у своїх закутках - в "замку" і в "піратстві".

П'єса складалася з 5 актів. У центрі - любовний трикутник, сюжет якого розгортався одночасно у теперішньому і минулому. Колись, 17 років тому, морський пірат Пелегрін викрав чужу наречену Ельвіру, в яку був закоханий. Він натішився дівчиною однієї безлюдної ночі, а потім покинув, бо більше, ніж кохана, його приваблювала морська далечінь та казковий острів Санта Крус; він поривався до Куби, де хотів вирощувати каву на власній плантації. Ельвіра також закохалася в Пелегріна, і через це кохання розірвала заручини з Ротмістром. Ельвіра, дівчина з порядної родини, не в захваті від мандрівного життя, а мріяла про тихий родинний затишок. Тому і повернулася до Ротмістра, котрий хотів разом з Пелегріном тікати від своїх прикрощів у морські мандри. Та, будучи аристократом по крові і духу, він залишився з Ельвірою і взяв на себе відповідальність за неї - жінку, яку любив сильніше за море.

За 17 років, що минули відтоді, Ротмістр й Ельвіра влаштувалися цілком респектабельно, оточили одне одного ніжною турботою. В їхньому замку панували порядок і затишок, але обидва втратили повноту життя: Ротмістр безнадійно мріяв стати Пелегріном і плисти на судні до острова Санта Крус, а Ельвірі кожної ночі снився Пелегрін, що звабив її, молоду дівчину, і вона не змогла встояти. Пелегрін теж нещасливий. Не випадково через довгі 17 років він приїхав до замку Ельвіри та Ротмістра, приречений хворобою на смерть, він мріяв торкнутися того, що стало для нього недосяжним внаслідок власного вибору: мирного сімейного життя.

Картини минулого заново проживалися і переживалися. Два чоловіки і жінка знову вибирають той самий шлях, який ними був вибраний ще 17 років назад. "Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе...". Справді, яка б невідступна туга не гнітила Ротмістра, але він любив звите ним кубельце, ще й як, він дбав про Ельвіру. Жодного сумніву в тому, що Ельвіра кохала Ротмістра, хоча їй бракувало й Пелегріна. Так, Пелегрін марив про інше життя, в якому мав би змогу читати книжки і виховувати доньку, але ні на що не проміняв би вибраний ним шлях.

Кожен із героїв упізнав власну долю. Пелегрін - свою, що символічно окреслена у п'єсі морем, Ротмістр впізнав власну долю, символом якої став замок, тобто життя біля сімейного вогнища. Вони переконалася у правоті зробленого колись вибору. "Я не проклинаю нічого, що пережив і не хотів би, аби щось із того, що я пережив, повернулося," - говорив Пелегрін.

Укінці п'єси кожен усвідомив й прийняв власну долю як хрест, "святий хрест" (саме так перекладається назва порту Санта-Крус, а отже, й п'єси) дивного людського життя.

Отже, п'єса побудована на двох психологічних типах: "аристократа" і "пірата". Ця пара втілила ідею одвічного чоловічого вибору: чи чоловіча мрія, що стоїть над жінкою, чи жінка, яка стояла над чоловічою мрією; чи море, чи замок.

Ротмістр і Пелегрін - розкидані по різних полюсах світу половинки цілісного буття. Ротмістр - інтелектуал, аристократ, одержимий ідеєю порядку в усьому. Пелегрін, взутий у старі, стоптані черевики й одягнений у стару куртку, здатний закохатися і звабити жінку за мить єдиної зустрічі, йому властиві страх перед шлюбом і потреба служити речам піднесенішим, ніж жінка. Він - самобутній філософ, обдарований могутньою і всеосяжною творчою уявою. Ротмістр також волів жити як справжній філософ: лише заради того, щоб милуватися вічною і досконалою красою Всесвіту. Він, усупереч своїм мріям про мандри, багатьма видимими й невидимими ланцюгами прикутий до замкових стін, а от Пелегрін - вільна пташка, власник особливого екзотичного замку: "На Кубі є ... спалена висока ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сливи, виноград".

Обом героям М. Фріша не пощастило - вони не стали тими, ким уявляли себе, а тому переживали тяжку внутрішню драму роздвоєння особистості. У кожному з них мрією чи тугою жив його антагоніст: з тією самою заздрістю, з якою Пелегрін оглядав книги Барона, яких він ніколи не читав, Ротмістр говорив про те, що Пелегрін жив його другим життям: "Хотілося б побачити, який вигляд мало б моє життя". Герой Фріша трагічно жалкував за втраченою назавжди можливістю жити інакше. Він ніби й щасливий - втішався родинним вогнищем, донькою, літом, ранками і надвечір'ями, він палко любив рідну країну, та як було б добре "ще раз отримати можливість жити, плакати, сміятися... Я хотів би знову відчути, що я живу - доки нас не засипле назавжди сніг". "Так помирає в нас вічний інший," - сказав у коментарі до п'єси Фріш.

Ротмістр і Пелегрін виглядали наївними близнюками, схожими між собою, як дві краплі води, тим, що кожного із них заполонила нав'язлива ідея. Вони постали перед нами вразливими, чутливими й заклопотаними людьми, але заклопотаними тільки своїм внутрішнім існуванням.

Берегинею загальних моральних цінностей була перед нами героїня п'єси, яка не змогла знайти "берега" любові, тяжіла до двох чоловіків одночасно і, зрештою, належала їм обом. Ельвіра лише приборкала свої пристрасті та бажання, змирилася з необхідністю якось жити. Нині Ельвіра - володарка замку, справжня королева. Хранителька замкового життя, новоявлена аристократка наполягала на тому, щоб її родинне та особисте життя за мурами замку залишалося недосяжним і невидимим для стороннього ока.

Ельвіра колись вибрала шлюб із Ротмістром, побувавши до того у ліжку пірата. Кохала вона його і тепер, незважаючи на всю її подружню вірність чоловіку: "Все це сниться знов і знов! Я добре знаю, згодом ти мене кинеш напризволяще, поведешся як негідник. Усе це я знаю...". її справжнє життя - далеко звідси. Вона недаремно запевнила свого чоловіка в тому, ніби ні за чим не жалкувала. А насправді вона "плакала в подушку", бо "часом у сні він приходив знов - давній спокусник, зухвалий як тоді, молодий. їй снилося, що вона знову втратила свою невинність!".

Реакція Ельвіри на появу в її долі Пелегріна - класичний прояв жіночої стійкості, відмова людини, котра змінила своє життя, повернулася у минуле. Вона нізащо не порушить вірності чоловікові, дому, замковому "ладу"!

Кохання для героїв п'єси - це шалена пристрасть, рушійна сила життя, причина особистих трагедій кожного із трьох дійових осіб. Від нього не захистило ані матеріальне благополуччя й "правильно" влаштоване сімейне життя Ельвіри й Ротмістра, ані далекі мандри Пелегріна. "Коли ми побралися, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його... Ти мені снився сімнадцять років..., добре, що ти прийшов". Але Пелегрін уже не чув цих її слів. "Всі ми могли любити один одного". Цими словами Ельвіра підкреслила, що у її серці вистачило місця для них обох (Ротмістра й Пелегріна). Тим паче, вони неначе половинки одного цілого - благородного лицаря!

П'єса "Санта-Крус" - своєрідний зразок полеміки із сюжетно-моральними засадами класицизму: основне гасло класицизму "Обов'язок - понад усе" замінено цілком протилежним, грубим і зневажливим щодо іншої людини: "Егоїзм - понад усе".

"Санта-Крус" закінчилася торжеством хаотичних начал: в природі (сніг, що переріс у справжню катаклізму), і в людських почуттях - така сама безупинна віхола, нездійсненних бажань.

Список використаної літератури

1. Волощук Є. В. На підмостках свідомості (Матеріал літературознавця до уроку з вивчення п'єси "Санта Крус" М.Фріша) // Всесвітня література. - 2002. - № 3. - С. 35-39.

2. Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гринчак Н. І.Історія зарубіжної літератури XX століття: Навч. посіб. 3-тє вид. -К.: Центр учбової літератури, 2011 - 488 с.

3. Чертенко О. Макс Фріш та його "Щоденник 1946-1949" // Всесвітня література. - 2004. - № 5. - С 49-54.

4. http://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printout.php?id=19

Размещено на Allbest.ru