Життя та творчість Франческо Пертрарки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни

Зарубіжна література

на тему:

Життя та творчість Франческо Пертрарки

Вступ

петрарка поезія життєвий слава

Епоха Ренесансу в свідомості наших сучасників зазвичай асоціюється з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, Дюрера, Брейгеля, Рабле, Сервантеса, Шекспіра, Боккаччо, Еразма Роттердамського, Монтеня. Але своїм культурним відродженням Європа, можливо, в першу чергу, зобов'язана великому італійцеві, Франческо Петрарці.

Сторіччя відокремлюють нас від Італії XIV століття. Але через безодню років вдячне людство шанобливо пронесе ім'я Петрарки як одного з засновників гуманізму, поета, який оспівав не так божественне, як радість людського буття, земну любов до прекрасної жінки, його прості й тому такі високі думки і почуття.

У цій роботі ми розглянемо життєвий шлях Франческо та ознайомимося з його надзвичайними роботами, котрі принесли йому славу та визнання.

1. Життєвий шлях Франческо Петрарки

Відродження, або Ренесанс (від фр. Renaitre - відроджуватися), одна з найяскравіших епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже три століття з середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. Це була епоха великих змін в історії народів Європи.

Для культури Відродження характерне світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, достоїнства особистості. Гуманізм (від лат. Humanus - людський) став ідейною основою культури Відродження. Гуманісти закликали до вивчення античної культури, яку церква заперечувала як язичницьку, сприймаючи з неї лише те, що не суперечило християнській доктрині. Відновлення античної спадщини не було для них самоціллю, а служило підставою для вирішення актуальних проблем сучасності, для побудови нової культури.

Франческо Петрарка був першим видатним гуманістом, поетом, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка - засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного, людського почуття.

Франческо Петрарка народився в сім'ї флорентійського нотаріуса Петракколо ді Паренцо 20 липня 1304. Сталося це не у Флоренції: Петракколо був вигнаний з рідного міста одночасно з Данте, а в Ареццо, що знаходиться одночасно біля витоків Арно і Тибру.

Франческо виповнилося вісім років, коли родина переселилася в Авіньйон (південна Франція). Вигнанців приваблювала тодішня столиця всієї Європи. Столиця, зрозуміло, католицького світу - саме там містився папський престол, а реформа, роздрібнивши світ на католиків і протестантів - ще не наступила.

Коли дитина підросла, батько відправив його спочатку в Монпельє, потім у Болоньї - осягати юриспруденцію. Але Франческо віддає перевагу заняттям зі стародавньої літератури, серйозно захоплюється поетами-класиками. Батько не схвалював захоплення сина й якось навіть кинув у вогонь твори Цицерона, Вергілія та інших класичних авторів.

Численні знайомі вже читали вірші поета, але батько не вбачав у цьому майбутньої слави сина. А Франческо продовжував таємно писати, оскільки відчував відразу до юриспруденції. У юнацькі роки відбувається становлення особистості Петрарки: любов до волі, до природи, спокою, потяг до знань, активна життєва позиція. Він усією душею ненавидить феодальні міжусобиці, братовбивчі війни, тиранію правителів. У цей же час у юнака виник потяг до моральної філософії. Смерть батька (1326) відразу все змінила.

Ставши невдовзі ліричним поетом, Петрарка не втратив інтересу до класичної стародавності. Напаки, цей інтерес усе зростав, поки не перетворився на справжню пристрасть. Петрарка захоплено вивчав здобутки античних авторів, що відкривали перед ним новий і прекрасний світ, такий несхожий на світ середньовічного релігійного фанатизму, церковних догм і аскетичного бузувірства. Антична культура відтоді для нього вже не вбачалася служницею богослов'я. Він перший з дивовижною ясністю побачив, що в ній було справді найголовнішим: жвавий інтерес до людини і навколишнього світу; у його руках класична стародавність стала бойовим прапором ренесансного гуманізму.

Гаряча любов Петрарки до стародавнього світу була повсякчасною. Він писав мовою класичного Риму; з рідкісним ентузіазмом розшукував і вивчав стародавні рукописи й радів, якщо йому вдавалося знайти якийсь загублений твір Цицерона чи Квінтіліана. У нього була унікальна бібліотека класичних текстів. Його дивовижна ерудиція викликала заслужену повагу й захват сучасників. Діянням стародавньо-римського полководця Сціпіона Африканського Старшого присвятив він свою поему "Африка", написану в наслідування "Енеїді" Вергілія. Цицерона та Вергілія вважав він найвидатнішими письменниками світу, а їхні твори - неперевершеними зразками літературної майстерності. Петрарка так зріднився зі стародавнім світом, так увійшов у нього, що цей світ перестав бути для нього стародавнім, мертвим. Він увесь час відчував його живий подих, чув його голос.

Видатні римські письменники стали його близькими друзями й наставниками. Цицерона він шанобливо називав батьком, а Вергілія - братом. Він писав їм усім дружні листи, немов вони жили з ним водночас десь неподалік. Він навіть зізнався, що спогади про стародавніх і їхні діяння збуджують у ньому "чудове почуття радості" у той час, як саме лише споглядання сучасників викликає відразу.

Одначе на підставі подібних визнань не треба уявляти собі Петрарку таким собі педантом, що утратив будь-який зв'язок із дійсністю. Адже стародавні автори навчали його, як писати, як жити. У них він шукав відповіді на злободенні питання, що хвилювали його.

6 квітня 1327 в його житті з'являється та, кого світ знає під ім'ям Лаури. Знайомство відбувається в Авіньйоні у церкві Св. Клари. Окремі дослідники вважають, що героїня фрагментів певної особи - чистий символ жіночності і ніколи цю землю не населяла. Коли ж питали Петрарку про неї, він енергійно стверджував протилежне. Сучасники в її існуванні ще сумніваються, але вже в XVI столітті окремі ентузіасти докопалися в архівах до справжніх слідів - вона, виявляється, була під прізвищем де Нов, а в заміжжі стала мадам де Сад, народила одинадцять дітей в законному шлюбі, а ті подарували Франції купу нащадків, серед яких - батько чорного гумору і великий письменник - Сад.

Він постійно обігрував звучання імені «Лаура». Особливо часто воно з'являється у вигляді уявно нейтрального Л'аура (L 'aura ...) - дихання, подув. Здебільшого у фрагментах, у звук цього імені вплітаються алегорія листя, покликаної увінчувати царів і поетів (Lauro - лавр).

"Авіньонський період" (1327-1337) був плідним для поета. Саме в цей час він починає посилено вивчати античних класиків; готує наукове видання відомих "Декад" Тіта Лівія, а в Льєжі у монастирській бібліотеці він знаходить дві промови Цицерона "На захист поета Архія". А в кінці 1336 року за запрошенням родини Колонна він уперше опинився у Римі, який покохав усім серцем. Петрарка з радістю прийняв у 1341 році почесне звання римського громадянина, але вважав своєю Батьківщиною всю Італію.

Наступний період у житті Петрарки дослідники називають "Першою зупинкою у Воклюзі" (1337-1341). Петрарка надміру знеохотився до життя в Авіньоні й тому опинився у Воклюзі. Тут він пише багато сонетів, успішно просувається поема "Африка" латинською мовою, яка розповідає про героїчне минуле Італії та про відому постать Сципіона. Тут він береться За трактат "Про видатних чоловіків": до 1343 році було написано 23 біографії античних діячів.

У Воклюзі у Петрарки народився нешлюбний син Джованні, який помер ще замолоду. Згодом народилася дочка Франческа, завдяки якій збереглось багато чернеток та особистих речей поета.

У квітні 1341 року Петрарка був коронований на Капітолійському пагорбі в Римі лавровим вінком, ставши таким чином першим європейським лауреатом у повному сенсі слова. Це був особистий тріумф поета та спроба поставити поезію на той рівень, який вона займала у стародавньому Римі. Йому був вручений диплом, він отримав звання магістра, професора поетичних мистецтв та історії. Дуже цікавий той факт, що неаполітанський король Роберт не вважав для себе принизливим попрохати Петрарку стати його наставником у поезії, але поет відмовився від такого почесного обов'язку.

У 40-і роки почалось формування нового світогляду. У "Моїй таємниці", розкривається уся складність боротьби нового зі старим у свідомості поета. Грудень 1343-початок 1345 років - "Зупинка у Пармі". Перші дев'ять місяців були періодом творчої активності: він продовжував працювати над поемою "Африка", над сонетами, закінчив одну з книг трактату "Про пам'ятні справи". Але коли місто оточили війська маркіза Феррарі, Петрарка змушений був тікати з Парми й повернутись до Воклюза.

Починається "Друга зупинка у Воклюзі", у ці роки Петрарка пише трактат "Про усамітнене життя" (1346), "Буколічну пісню" (1346-1348), "Про монашеське дозвілля" (1347).

Коли в 1350 році Петрарка приїжджає до Рима, Боккаччо пропонує йому посаду професора поезії та історії у Флорентійському університеті, але гуманіст відмовився.

Літо 1351 - травень 1353 років - "Третя зупинка у Воклюзі", де Петрарка закінчує свої твори. Пише 12 нових біографій античних чоловіків, працює над "Тріумфами", де поетичним словом виклав свої міркування про славу, час, кохання та смерть.

У 1353 році Франческо Петрарка повертається до Італії та залишається там до скону. Починається "Міланський період" (1353- 1361). Поет узяв на себе відповідальний обов'язок переговорів з імператором. У нього вже визріло усвідомлення необхідності об'єднання усієї Італії.

Десь у травні 1354 року була розпочата праця над трактатом "Про засоби проти усякої долі", у якому викладено незалежні ідейні позиції гуманіста. Сюди було включено кілька діалогів проти тиранії, в яких міланські правителі мали змогу впізнати засоби свого правління. Найцікавіша частина цих творів - захист поезії, мистецтва, античності від нападів схоластів.

У 1361 році Петрарка їде з Мілана через епідемію чуми та опиняється у Венеції. Весь "венеціанський період" (до 1368 року) поет працює над збіркою "Старечих листів". Тамтешні філософи визнавали лише Аристотеля і поширювали плітки про неосвіченість Петрарки, на що поет гідно відповів у своєму трактаті "Про власну і багатьох інших неосвіченість" (1367), де гаряче полемізує з місцевими філософами.

Упродовж останніх років (1369-1374) Петрарка перебував у Аркві, куди його вмовив переїхати правитель міста Франческо Каррара, особисто навідавши поета, якому допікали недуги.

У "Падуанський період" Петрарка поспішає закінчити свої твори: трактат "Про відомих чоловіків", "Тріумфи", "Старечі листи" та відому "Книгу пісень" чи "Канцоньєре". "Канцоньєре" поділені на дві частини: "При житті мадонни Лаури" та "Після смерті мадонни Лаури". Окрім 317 сонетів та 29 канцон, у ній містяться зразки інших ліричних жанрів.

"Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу - сповіддю ліричною. У ній відбилася любов поета до вродливої заміжньої жінки, яка походила зі знатної авіньйонської родини. По суті, "Книга пісень" - це насамперед картина різних щиросердих станів Петрарки. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.

Помер Петрарка в арці біля Падуї в ніч на 19 липня 1374. Помер у відносному мирі і в безпрецедентній славі.

2. Вічний та неповторний

Італійського поета високо цінували у всьому світі та дотепер із захопленням читають люди різного віку. Його слава подобалася і йому самому.

Бажання слави в Петрарки було найтіснішим чином пов'язано з творчим імпульсом. Воно-то в більшому ступені і спонукало Петрарку зайнятися письменством. З роками і ця любов, любов до слави, стала стримувати. Досягнувши слави безприкладної, Петрарка зрозумів, що вона викликає в оточуючих куди більше заздрості, ніж добрих почуттів. У "Листі до нащадків" він зі смутком пише про своє увінчання в Римі, а перед смертю навіть готовий визнати тріумф Часу над Славою.

До земних радощів Петрарка відносив передусім навколишню природу. Він, як ніхто з сучасників, умів бачити і спостерігати її, вмів насолоджуватися травою, горами, водою, місяцем і сонцем, погодою. Звідси й такі часті і настільки любовно написані в його поезії пейзажі. Звідси ж і тяга Петрарки "до зміни місць", до подорожей, до можливості відкривати для себе все нові і нові риси навколишнього світу. Петрарку захоплювала також і віра в красу людини і могутність його розуму. До них же він відносив будь творчий прояв: будь то в живописі (його судження про Симона Мартіні і Джотто), в музиці, філософії, поезії і т. д. Але все це таїло і безліч побічних спокус, яких, на думку Петрарки, людині , по слабості його, важко уникнути.

Петрарка був сприйнятливий до всього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Він писав про медицину і про якості, необхідних полководцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще влаштувати обід. Багато цікавого написано ним про практичну моралі.

Петрарка жив інтересами часу, не був чужий до суспільних пристрастей. Він був лютим патріотом. Італію він любив до несамовитості. Її біди і потреби були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них - славнозвісна канцони "Італія моя". Заповітним устремлінням його було бачити Італію єдиної і могутньої. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й імперії.

Петрарка був не тільки патріотом. Турбувало його і громадянський стан людського гуртожитку взагалі. Нещастя і злидні засмучували його, де б вони не траплялися.

Саме завдяки внутрішній свободі - хоча інколи справа не обходилося без меценатів - Петрарці вдалося створити так багато і так повно виразити себе і свій час.

Петрарка був не тільки великим письменником, а й великим читачем. Так, твори античних авторів, які він читав і перечитував з незмінною любов'ю, були для нього не просто цікавими текстами, але носили насамперед відбиток особистості їх авторів. Так і для нас твори Петрарки носять відбиток однієї з найбільш серцевих і привабливих особистостей минулого.

Різні покоління, в залежності від своєї літературної свідомості, панівних естетичних смаків, прочитували Петрарку по-різному. Одні бачили в ньому витонченого поета, що ставив понад усе форму, словесну досконалість, бачили в Петрарці якусь ідеальну поетичну норму, чи не обов'язкову для наслідування. Другі ж, цінували в ньому насамперед неповторну індивідуальність, чули в його віршах голос нового часу. Одні зараховували його до "класиків", інші до "романтиків".

Список літератури

Абрамсон М.Л. Від Данте до Альберти. М.: "Наука", 1979.

Веселовський О.М. Петрарка в поетичній сповіді "Canzoniere". 1304-1904. Спб., 1912.

Ревуненкова Н.В. Ренессанское вільнодумство й ідеологія Реформації. М.: "Думка", 1988

Енциклопедичний словник юного історика / сост. Єлманова Н.С., Савічева Є.М. М: "Педагогіка-прес", 1994.

Ф. Петрарка. Сонети; Канцони, секстин, балади, мадригали, автобіографічна проза. Передмова та примітки Н. Томашевського. - М.: Правда.1984.

Размещено на Allbest.ru