Творчість В. Домонтовича (Петрова)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самостійна робота

Тема. Творчість В.Домонтовича (Петрова)

Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію. Це письменник, який в уста героя першого ж свого роману вкладає слова про те, що «мораль є справою звички», і якого в архетипальному сюжеті про Ісуса та апостолів найбільше приваблює механізм зради (оповідання «Апостоли»). Він -- науковець -- оголошує: «Кожен учений -- труп», -- і довго насміхається над безплідним накопичуванням приміток і бібліографій, що називається наукою.

Надмір як лицемірних умовностей, так і емоцій (зокрема в літературі) Домонтович вважав за фатальну ваду й життя, й літератури.

Та все ж його інтелектуальна проза має акцент інтимності. Вона вражає очевидними паралелями з тим образом самого Петрова, який складаємо з уламків його біографії. Ось портрет: «Я -- масивний і огрядний у синьому піджаку, в золотих окулярах, респектабельний і певний себе» («Без ґрунту»).

Існує колосальна спокуса перекинути міст між автором і його героями. Петров вважав, що Микола Костомаров наділяв своїх героїв рисами характеру, притаманними йому самому. «Зрештою, кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе», -- зазначалося у зв'язку з Костомаровим. Аналогічне, мабуть, можна сказати і про самого Петрова в ролі Домонтовича. Адже він теж зашифровував себе в своїх романах. Він загалом страшенно любив тему масок, гри, текстів-шифрів. Зашифровування було формою саморефлексії. Література давала свободу самовияву, немислиму в науці. І річ не лише в небезпеках часу, а в особливостях авторського письма. Роман був дзеркалом, у якому автор з інтересом роздивлявся себе самого, змінюючи маски.

Всі три інтелектуальні романи Домонтовича є любовними романами. Найпарадоксальнішими типами є, звичайно, герої-чоловіки Домонтовича, яких із погляду традиційного роману легше назвати антигероями й антикоханцями. Найекстраваґантніший герой-коханець -- це, звичайно, Комаха-Серафікус, про якого автор раз у раз зазначає: «Величезне тіло Комахи і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалося купою м'яса». Однак саме він -- ця купа м'яса, цей ненормальний професор, який перед сном п'є холодну воду з цукром, щоб не завдавати собі клопоту заварюванням чаю, -- переживає серафічний духовний шлюб із художником Корвиним, роман із Тасею, який відбувається винятково в його уяві, саме він, майже як герой Набокова, закоханий у п'ятилітню німфетку Ірцю, саме він переживає «скупе, голе, схематичне» кохання з Вер, котре нагадує «кістяк скрипки на картинах Пікасо». І, звичайно, всі ці почуття нікуди не приводять його, тому й роман завершується на невизначеній ноті.

Як любовні романи, твори Домонтовича провокативні своєю несентиментальністю. Вони еротичні не зображеннями голого тіла, а напругою почуттів і ситуацій. Любов у них завжди незвершена, приречена цілком із філософського погляду: в ній немає нічого надійного, кохання не лише не тривке, а й деструктивне. Всяке почуття з екзистенційного погляду приречене на крах. І водночас воно гостре й прекрасне тим, що дає солодко-гірке розуміння фінальності, як у славетному вірші Рильського про «червоні яблука», в якому є рядок: «Я піду і, може, більше не прийду».

Чоловіки-герої Домонтовича складають тип і з іншого погляду. Автор усіляко підкреслює їхню раціональність, бо тільки раціональна людина може бути сучасною. Недарма Варецький передовсім інженер, а Комаха викладає наукову організацію праці. Але герої Домонтовича настільки раціональні, що ця раціональність стає самодеструктивною. В примітці до розділу з «Доктора Серафікуса», який друкувався 1946 р. в журналі «Рідне слово», автор підкреслював, що в образі героя він «змалював образ „технічної людини“, дав один із можливих варіантів людини, що втілює в собі „асоціальний техніцизм“, абстраговану фаховість». Отже, в тому, що Серафікус є своєрідний український «гомо фабер», Домонтович бачив актуальність роману в «наш час» -- тобто в 40-і роки. Ця актуальність не зменшилася і в наш час, через п'ятдесят років після написання роману. Адже техніцизм цивілізації лише збільшився в незліченну кількість разів.

Але, звичайно, техніцизм не є вичерпною характеристикою протагоністів Домонтовича. Вони роздвоєні. З одного боку, вони раціональні та логічні, з другого боку, їхня поведінка межує з ірраціональністю, абсурдом, майже божевіллям. Тому тінь забороненого, але докладно прочитаного Фройда падає на окремі ситуації цих романів. У них ніколи немає однозначних почуттів або оцінок. Це завжди любов/ненависть, це завжди суперечлива інтриґа, це завжди арґумент, побудований за принципом: з одного боку… з другого боку… Всі герої -- бібліофіли, однак страждають на втому від книжок. Усі пишуть, однак не люблять слів, знаючи їхню зрадливість і неточність. Усі вже усвідомили істину, що її на цей момент не проголосили ні Гайдеґер, ні Барт, а саме -- що не ми пишемо мовою, а мова пише і говорить нами.

В усіх романах Петрова дія відбувається в ретельно виписаному інтер'єрі помешкання, в ресторані (з ресторанних сцен можна збагнути, що автор -- справжній гурман і експерт у напоях), на міській вулиці. «Без ґрунту» за топосом роман дніпропетровський; два інші -- «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус», -- з їхніми вулицями, ресторанами, букіністичними крамницями, трамваями, Трухановим островом (добрим місцем для еротичних мандрівок) і «кінами», -- цілковито київські. У Петрова любов до цього міста є не завойовницькою, як у Підмогильного, а природною.

Тільки в місті герої Петрова і він сам можуть почуватися більш-менш щасливими. Хоча щастя вони не здатні осягнути із суто концептуальних причин. Щастя є неможливістю, як І кохання, шлюб, батьківство, насолода від праці. Можна шукати політичних причин цієї неможливості в обставинах часу -- і це, звичайно, буде правомірним, проте це так само глобальна філософська неможливість, що дозволяє зарахувати Домонтовича до європейських письменників-екзистенціалістів. Як екзистенціаліст, Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історією і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом знайдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра.

Любов до міста, красивих речей, рідкісних книжок і доброго вина пом'якшує трагізм романів Домонтовича. Як філософ він позбавлений оптимізму, віри в гуманістичні цінності, -- після Ніцше це звучало б просто непристойністю. Але Домонтович є водночас іще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву -- це іронія.

Перенасичуючи свої романи парадоксами й карколомними інтелектуальними провокаціями, Домонтович не дбає про форму, про закони жанру, про красу стилю, про мелодійність речення, про те, що коли слово закінчується на приголосну, то наступне бажано почати з голосної, про те, що в текстах забагато русизмів (от якби по них у свій час пройшовся добрий редактор, -- Ігор Костецький нібито редаґував «Доктора Серафікуса», але, знаючи його власну розхристану прозу, доволі важко уявити, в чому полягало це редаґування)…

Інтелектуальний дискурс романів В. Петрова (Домонтовича) розкривається через ідеї трансформації і перетворення, перегляд застарілих норм і правил, вироблення нового, модерного світобачення, а відтак і проблеми внутрішнього надриву і зламу, втрати духовних орієнтирів і кризи природного існування як рефлексії на суспільний прогрес і зміну ідеологічних орієнтирів.

Як показало дослідження, провідну стилетворчу роль у романах В. Петрова (Домонтовича) виконує їхній жанровий зміст, зокрема тематика й проблематика, відтворена в низці мотивів, які об'єднують провідні ідейно-філософські вузли творів. Філософський підтекст піднятих автором проблем розкривається через складне плетиво інтертекстуальних паралелей, які надають висловленим письменником думкам ідеологічної й естетичної ваги. Зображуючи інтимні взаємини між людьми крізь призму протистояння позитивістського й модерністського світоглядів, митець звертається до світового літературного контексту, зокрема творчості Й.-В. Гете, О.С. Пушкіна, О. Вайлда, українських письменників ХІХ сторіччя. Художні паралелі з творами цих митців не лише сприяють акцентації авторської думки, а й формують естетичний дискурс становлення емансипованої жінки і зневіреного чоловіка.

Суголосність романної прози В. Петрова (Домонтовича) сучасним проблемам доби і водночас їхній яскравий інтелектуальний характер відстежуються в своєрідному введенні в романи мистецького тла першої половини ХХ сторіччя. Мистецька тема, виявлена у творах "Дівчина з ведмедиком", "Доктор Серафікус" і почасти "Без ґрунту", дозволяє безпосередньо відчути культурний дух епохи. Проте оригінальність мистецького інтертексту визначається не прямим посиланням на реальних осіб, а прихованими натяками на певних діячів культури і мистецтва, на яких спирається автор у відтворенні власної філософсько-естетичної концепції або з якими сперечається, виявляючи власне ставлення до культурно-історичних ознак епохи модернізму.

В. Домонтович (10 жовтня 1894 р.н.) став відомий читачам 1928 року, коли побачила світ його перша повість «Дівчина з ведмедиком». Повість ця мала успіх у читачів, але партійна критика накинулася на неї з люттю й скавулінням, що не вщухали три роки.

Любовний дискурс творів В.Домонтовича сприймається як поверхова рецептивна площина, що в її основу покладено цікавий сюжет любовних пригод, інтриг, пікантних подробиць. Романні події, як правило, розгортаються у сфері інтимній, особистій. Письменника насамперед цікавить любов як складний феномен людського життя, філософія почуття. Дію централізує один головний герой, тому композиція «Дівчини з ведмедиком» - концентрична. Тобто всі образи у романі поєднані однією проблемою - неможливість осягнення власної сутності у цьому світі. Кількість персонажів обмежена, оскільки авторський експеримент з людськими почуттями вимагає максимального висвітлення усіх думок, поглядів, позицій, суперечностей. Завдяки низці риторичних фігур (нудьга, тривога, спека, самота, неможливість бачити об'єкт своїх почуттів), синестезійній образності (переплетіння звукових, зорових алюзій, мотивів, міфологем, котрі компенсують недомовленість любовного дискурсу), етапам розвитку емоцій, стану закоханих (1 - захоплення, захват; 2 - пора ідилії; 3 - наслідки, смуга пасток, образ) інтимне почуття оформлюється в любовну пригоду.

Загалом, персонажі Віктора Домонтовича подекуди направду епатажні у своїх розмислах про патріархальний шлюб. Так, сімнадцятирічній дівчині Зіні із «Дівчини з ведмедиком» нестерпна сама думка про шлюб, і для того, щоб уникнути заміжжя, вона збезчещує себе з двірником.

Екзистенціалістська парадигма аналізованого роману «Дівчина з ведмедиком» розкривається й крізь призму вставного оповідання про жахливий злочин Миколи Буцького. У центрі уваги автора - не лише зовнішній конфлікт, трагедія вбивства тяжко хворої дружини як наслідок злиденного, неможливого існування в умовах постреволюційної дійсності 20-х рр. ХХ ст., а й конфлікт внутрішній - трагедійне роздвоєння, боротьба в душі героя: дати коханій жінці повільно сконати в голодних муках чи позбавити її нелюдських страждань.

Оточуюча дійсність проступає на сторінках прози В. Петрова не тільки через художньо осмислені образи, а й безпосередньо, у вигляді алюзій і цитацій. Вони не лише розкривають бачення письменника певних культурних аспектів життя сучасного суспільства, а й створюють той жанровий зміст, який дозволяє включити творчість митця до світового інтелектуального дискурсу.

Результатом цієї взаємодії стала поява в романі «Дівчина з ведмедиком» Стефана Хоминського, який, з одного боку, являє собою художній образ, що увиразнює характер Зіни Тихменєвої, з другого - створений на ґрунті мистецької алюзії на особу відомого поета Веліміра Хлєбнікова. Хлєбніков привертав увагу тогочасної читаючої публіки невтомними експериментами царині лірики, в якій виявили себе принципи нової словотворчості. Це й вірш, повністю побудований на однокореневих словах, поєднання яких створює незвичайний звуковий ефект і складну гру емоційно-смислових значень. Це й вірші звукообрази, які створюють пластичний, майже наочний портрет народжуваного через вірш і артикульованого звука.

Серед численних літературних відступів «Дівчини з ведмедиком» один із найсуттєвіших - епізод про мессіра д'Орко «Володаря» Мак'явеллі. У ньому йдеться про немотивовану тональну жорстокість Чєзаре Борджія. Притча, здається, не пов'язана з сюжетом. Хоча саме в ній Ю.Шевельов побачив ключ до філософії тексту. На його думку, це паралель, яка увиразнює провідну ідею твору «про неконтрольованість людської поведінки і про суперечність між наміром і дією. Притча про мессіра д'Орко - літературна ілюстрація до історії кохання Зіни й Іполита Михайловича.

Саме через літературу герої Петрова пов'язані зі своїм часом. (Через місто вони пов'язані зі своїм життєвим простором.) Його герої стають реальнішими від того, що співіснують поруч з відомими авторами. Іполит Михайлович бував удома в поета Максима Рильського, а Зінин приятель поет Хоминський навіть знайомий із Семенком. Сам Петров усіма способами підкреслює свою непричетність до літературних рухів і мод часу. Він не приховує своєї масної іронії й до Семенка, і до цілого літературного авангарду, втіленого в деструктивісті, антисимволісті й антиімажиністиці. найлівішому серед лівих і «головному уповноваженому надзвичайної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією» Стефанові Хоминському.

У романі «Дівчина з ведмедиком» в осмисленні проблеми жіночої екзистенції відіграє важливу роль образ Зіни Тихменєвої. «Відвойовуючи» в «Іншого» право на жіноче самовираження і свободу, Зіна як «нова» жінка «бунтує» проти дотримання усталеного розподілу гендерних ролей у суспільстві. У зв'язку з цим вона заперечує ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася «другою статтю», залежною істотою по відношення до чоловіка. Аби довести свою правоту, перевірити себе на «нову» мораль, дівчина замислює нечуваний, надто нетрадиційний на той час експеримент - втрата дівоцтва поза шлюбом.

Героїня В. Домонтовича усвідомлює, що почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. У зв'язку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зіну зробити два дивовижні кроки - спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Така, на перший погляд, абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення в праці «Друга стать» С. де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Тож можна припустити, що Зіна Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки досягає певного рівня свободи жіночої екзистенції.

Її бунт за суттю авангардистський, адже, виступаючи проти старого, героїня не може запропонувати щось нове. Таким чином, актуальним є застосування до героїв В.Петрова-Домонтовича означень на кшталт «персонаж-симптом» персонаж-діагноз, персонаж-схема, персонаж-тенденція, характер-метафора. Пропоновані означення можуть застосовуватися як стосовно одного, так і кількох героїв. Персонажем-симптомом є Іполит Миколайович Варецький, групи персонажа-тенденцї і персонажа-симптома належить Зіна Тихменєва.

Як зазначалося раніше, «Дівчина з ведмедиком» був роман про загадковість, ірраціональність людських учинків та мотивів людської поведінки. За словами автора, «люди взагалі страждають тому що їх мучать примари нездійснених фантомів». Іполит Михайлович Варецький - так звана людина твереза практична, без фантазій - мало не божеволіє від своєї любові до Зіни. Його кохання виливається в «химери», «фантоми», «ілюзії», «фантазії», «галюцинації», «маячню», «ослаблі нерви»! Зіна - особа екстравагантна, ексцентрична і для нього та оточення незбагненна - пробуджує в Іполиті Михайловичі розуміння того, що людина не така проста і ясна, як це може комусь здатися. Щось нове, неясне прокидається в самому Іполиті Михайловичі під впливом незрозумілих стосунків з Зіною. Він іде до товариша на прізвище Гриб за порадою. Його товариш є філологом за професією. Деталь красномовна, адже кому, як не філологові, найкраще виконати роль психоаналітика. Гриб має витлумачити Іполитові Михайловичу сенс його кохання до Зіни, а також чому Зіна відмовляється від шлюбу. Гриб уживає «модний термін» сублімація, він говорить про те, що треба серйозно ставитися до несерйозних речей, і наводить приклад, як у дитинстві він намагався покінчити життя самогубством, тому що ніхто не сприймав серйозно його пристрасть, а саме - манію колекціонування папірців.

Образи, створені в романі «Дівчина з ведмедиком», містять у собі такі елементи нової модерністської традиції, як усвідомлення самотності власного існування у місті, туга, почуття ірраціональної вини, пригніченості, зневіра в гуманістичних цінностях. Але в той же час герої Домонтовича у міському світі почуваються органічно, вони не агресивно перестрашені прибульці, яких виснажує альтернатива підкорити чи бути відторгнутим, вони в цьому топосі сформовані, з цією культурою нерозривно пов'язані.

Ідейно-творчою рисою персонажів В.Домонтовича є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв, які опинилися перед проблемою «вільного» вибору. Принцип функціональної довершеності таких пар полягає в тому, що стандарт слугує фоном для нестандартності.

Прикладом такої опозиційної пари є сестри Тихменєви: неврівноваженій, емансипованій, прямолінійній Зіні, сповідниці антипатріархальності, протиставляється спокійна, скромна, тактовна Леся, яка прагне вийти заміж, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка, тобто виконувати традиційно закріплену за жінкою соціальну роль.

Назва роману «Дівчина з ведмедиком», де головна героїня (Зіна) бавиться з ведмедиком - дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є «чоловічим символом, який утілює силу». Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполита Миколайовича Варецького, який після закриття заводу, де він працював інженером-хіміком, береться за викладацьку діяльність. На прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам - 18-літній Лесі та 16-літній Зіні. Дехто з критиків відзначав цікаву побудову сюжету «Дівчини з ведмедиком», вдале розташування персонажів, визнавав за письменником хист психолога. Стверждують, що фабула твору «досить примітивна» й «повторює сюжетну схему не одного любовно-психологічного роману» . домонтович роман проза письменник

Однією з важливих домінант Домонтовичевої прози є образ сну, що відкриває «нереальну реальність» і виконує роль «семіотичного вікна», крізь яке суб'єкт має змогу побачити, ким він є в іншому світі, по той бік свідомості.

Важливу семантичну роль в контексті поетики абсурду виконує також підзаголовок роману - «неправдоподібні істини» (його зустрічаємо лише в першому виданні 1928 року), що дешифрує ідейно-тематичний сенс твору. Сам по собі вислів «неправдоподібні істини» в логічному розумінні і є абсурд, адже в ньому наявне ствердження і заперечення одночасно. Проте за цією зовнішньою (логічною) абсурдністю прихована внутрішня (екзистенційна), що характеризує людське буття. Наявність даного підзаголовку немов свідчить про недостатність першої назви твору, немов налаштовує читача на сприйняття сюжету, в основу якого покладена історія кохання Зини та Іполіта Миколайовича як неправдоподібного (або нежиттєподібного, абсурдного). І це дійсно так. Історія кохання головних героїв, змальована В.Домонтовичем у романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла мати місце в житті.

Роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус» відзначається новизною і динамізмом сюжету, віртуозністю й простотою оповіді. В образі доктора Комахи (Серафікуса) втілюється новітня «людина у футлярі», раціональна, зі своєю філософією любові. Твір розкриває проблеми особистості й суспільства, раціонального і чуттєвого, чо ловічого і жіночого начал. У романі відчутний і сатирично-іронічнии струмінь.

У центрі роману амбівалентний образ Комахи-Серафікуса, який відзначається феноменальною пам'яттю, та часто цей інтелектуал навіть забуває, куди йде. Фактично в суспільстві немає запиту на його інтелект. І від цього в нього тиха істерія, неврастенічний страх до людей, самотність і нудьга. Він є героєм відчуженим і приреченим жити в абсурдному світі. Василь Хрисанфович Комаха головний герой «Доктор Серафікус», є значною мірою проекцією особистості самого письменника: він - ерудований інтелігент раціоналістичного складу, вчений, абсолютно міська людина, яка високо цінує комфорт. Друзі називають його Доктором Серафікусом, за дивакувату вдачу, несхожість на інших, відчуженість, аскетичну самотність, цілковиту відірваність від дійсності, а також за цнотливість переконань. Зв'язки Доктора Серафікуса з навколишнім світом дуже слабкі, він немовби знаходиться поза ним, підтримує лише найнеобхідніші контакти. Події ХХ століття призвели до того, що люди, мешкаючи в одному будинку, у сусідніх квартирах, можуть бути незнайомими й навіть не вітатись при зустрічі: «два метри, що відокремлювали двері їх кімнат, лишалися віддаленіші від усіх віддаленостей» Професор Комаха живе сам по собі, без сім'ї, дітей, майже без друзів, він уникає людей, бо після спілкування з ними «повертається додому менше людиною», але від такого самотнього існування чоловік не отримує задоволення, лише відчуває пригнічення й дискомфорт.

Автор уточнює, що Комаха пишається своєю самотністю, що кабінетну замкненість він підносить до філософської теорії абсурдності, наприклад, коли хоче мати дитину від себе самого. Абсурдний світ породжує абсурдну теорію. Людина, ставши іграшкою своєї долі, грає сама з собою. Комаха таким і був, «мандрував в уявленій країні необов'язкових вражень», а будинки, хмари збиралися у звуки ненаписаного оркестру. Парадокс виявляється в тому, що Комасі автор протиставляє Ірцю, маленьку дівчинку, для якої кожен день і кожна мить сповнена відкриттів, яка вміє щиро всьому дивуватися і радіти. На прикладі стосунків Серафікуса й Ірці В.Домонтович демонструє першу модель стосунків, так звану «шлюбну угоду» між професором і дівчинкою, яка прагнула стати «комашиною мамою». Головний герой має власний погляд на кохання і стосунки з протилежною статтю: жіноча врода завжди хвилювала Василя Хрисанфовича, але він «ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки». Доктор Серафікус виступає проти ставлення до жінки як до сексуального об'єкту, вважає, що від споглядання жіночої вроди можна отримувати естетичне задоволення, як від поезії, музики, живопису. Він не знає чи варте кохання того, щоб його переживати, взагалі, чи може людина ХХ ст. дозволити собі кохати: «Для людини скромної й ніякової, до того ж переобтяженої працею, семінарами, лекціями, громадськими навантаженнями, засіданнями предметових комісій, науковими доповідями, правленнями корект, кохати жінку - це, власне, практично майже зовсім нездійсненна річ» Саме тому роман доктора Серафікуса з Таїсією Павлівною був напіввигаданою й непевною історією, в якій було багато серафічного й ілюзорного. Вони тривалий час були сусідами, але залишалися незнайомими й чужими людьми, Комаха навіть не міг вирішити чи треба йому вітатися з сусідкою. Але з того дня, як Тася зайшла до нього в гості й запропонувала поїхати разом за місто, в ньому прокинулось почуття якихось прав на неї, можливостей і обов'язків: «Це ж він, а не хто інший, міг би сидіти з нею удвох увечері на канапі, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це він міг би повертатися з нею з театру» Так, він створює вигаданий роман, але водночас, уявляючи сам факт інтимних стосунків, не може змиритися, що може бути їхнім учасником: це не для нього, бо «як не приваблива вечірня тиша, ласкава стисненість рук, відчуте тепло жіночого обличчя, та ще привабливіша можливість працювати в себе в кімнаті, й щоб ніхто не заважав праці».

Тобто Комаха не згоден пожертвувати своїм внутрішнім спокоєм, налагодженим, влаштованим, монотонним, розміреним і розпланованим життям заради жінки і такого сумнівного почуття як кохання.

Друзі називають його Доктором Серафікусом, за дивакувату вдачу, несхожість на інших, відчуженість, аскетичну самотність, цілковиту відірваність від дійсності, а також за цнотливість переконань. Це ім'я письменник виносить і в заголовок свого твору, який є своєрідним зовнішнім кодом, одним з найважливіших компонентів тексту. «Серафікус» запозичено з англійської мови («seraphic» - «янгольський», «неземний»). Серафими - шестикрилі янголи, що з'являються у присутності Бога. Отже, Доктор Серафікус - це особа чоловічої статі, яка належить до наукової сфери, є піднесеною, відірваною від реального світу, можливо, навіть перебуває в опозиції до звичайного, природного життя.

Основу цієї «серафічності» складає самотність, яка є головним мотивом твору. Дослідники стверджують, що варто розрізняти зовнішню (соціальну) самотність і внутрішню (екзистенційну): зовнішня є результатом конфлікту людини й соціального середовища (у цьому разі відбувається психологічне відмежування людини від інших); внутрішня - наслідком суперечності особистості з собою, коли внутрішній конфлікт приводить до втрати й пошуку власної сутності, а вже на цій основі - до суперечностей між людиною і суспільством. Проблема самотності пов'язана з процесами, які відбуваються в суспільстві в 20-х роках ХХ ст.: механізація виробничої, а за нею і суспільної сфери, процеси уніфікації, стандартизації, усуспільнення, коли поглиблюється прірва між людьми, людиною та природою. Основною проблемою постає відчуженість: унаслідок машинізації та урбанізації людина втрачає особистісне начало. Намагаючись контролювати хід подій, вона стає рабом того, що нею створене, а відтак зникає вся її неповторність й індивідуальність. Як наслідок цього, особистість відчужена від природи, суспільства, інших людей, навіть від себе самої, а це й породжує почуття самотності. Ілюстрацією механізації всіх сфер життя є прагнення Комахи інтелектуалізувати шлюб і дітонародження: «Що зробило людство, щоб раціоналізувати взаємини між окремими статями? Власне кажучи, нічого. Комаха хотів мати дитину найраціональнішим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатись у цій справі до жінки». Це бажання ілюструє абсурдність «нового світу», в якому втрачають своє значення і цінність звичайні природні речі: «Для культурної людини шлюбний акт надто вульгарна річ, щоб можна було наважитись на подібну непристойність. … шлюбний акт доводиться розцінювати як антигромадянський і антисоціальний вчинок».

Манера Домонтовича - поєднувати в окремому творі ознаки різних жанрових різновидів роману. Результатом такої компіляції стала поява оригінального авторського тексту “з подвійним дном”, у якому світобачення митця проявляється в побутових картинках, в описах людських взаємин, життєвих ситуацій. При цьому В. Петров (Домонтович) намагається трансформувати традиційні схеми як любовної, так і філософської прози, метафоризуючи свою оповідь, надаючи їй яскравого асоціативного характеру, вплітаючи в оповідь відверто критичні зауваження щодо сучасного автору стану української і світової літератури, мистецтва. Усе це становить собою ознаки творчої індивідуальності письменника, які дають можливість розглядати тексти В. Петрова (Домонтовича) в контексті інтелектуальної романістики.

Використовуючи загальну схему любовного роману, В. Петров (Домонтович) руйнує провідну жанротворчу рису подібних творів - тему кохання. Людське почуття є для письменника досить абстрактним предметом, який не витримує випробовування життям. Воно представлене митцем у двох площинах: як формальний прояв людських взаємин, привід для знайомства героїв і початку діалогу між ними і власне як наслідок цього діалогу, той ідейно-філософський зміст, який автор намагається вивільнити в процесі зображення інтимних стосунків. Причому поступово філософський контекст підкоряє собі формальний бік оповіді, що є цілком природно не для любовного, а для інтелектуального роману.

Кохання в романах В. Петрова (Домонтовича) ніколи не відтворюється само по собі, як почуття. Воно одразу несе в собі додаткове смислове навантаження, яке й визначає характер взаємин головних героїв між собою й оточуючим світом. Так, у романі “Дівчина з ведмедиком” любовні стосунки Зини й Лесі Тихменєвих з учителем Іполітом Варецьким є ілюстрацією авторського бачення жіночої емансипації. Проблемну суть феміністичного питання письменник довіряє озвучити Зині Тихменєвій: традиційне сприйняття кохання, шлюбу, інтимних взаємин неможливе за сучасних обставин. Намагання дівчини донести власні думки до родини і коханого, нерозуміння з боку останніх визначає сутність романного конфлікту, побудованого письменником за принципом антагоністичного протистояння.

В. Петров (Домонтович) зіштовхує два паралельні світи: застигле минуле-сьогодні-завтра родини Тихменєвих і активне сьогодні Зини, яка намагається влитися в потік тих змін, які відбуваються навколо. Не знаходячи підтримки серед членів родини, дівчина звертається до Іполіта Варецького, людини мислячої, ученого, apriori відкритого новим ідейним віянням. Ця відкритість новому знанню, притаманна науковцю, сприймається Зиною як підґрунтя для встановлення діалогу і взаєморозуміння.

Характерною рисою індивідуального стилю митця є перевірка висловлених думок на практиці. При цьому він визначає такі умови для реалізації, які засвідчили б їх внутрішню неспроможність. Письменник широко використовує іронію, яка виявляється вже у виборі головного персонажа відтворюваних подій -шістнадцятирічної домашньої дівчини із забезпеченої родини радянського урядовця. Іронічне ставлення В. Петрова (Домонтовича) до героїні підсилюється й мотивом гри. Значущість ігрового мотиву для розуміння ідейно-філософського змісту роману підтверджується назвою твору - “Дівчина з ведмедиком”, яка сама по собі, безвідносно до тексту, викликає стійкі конотації дитячої забави. У самому ж тексті образ ведмедика стає символом-алегорією Іполіта Варецького.

Видима легкість сприйняття оповіді порушується безліччю смислів і конотацій, які проступають крізь кожне висловлювання письменника. Автор ніколи не виголошує однозначних думок і ніколи не дає прямої відповіді. Аби уникнути необхідності пояснювати власні думки з приводу будь-якої проблеми і водночас якнайповніше представити її в усіх ракурсах, В. Петров (Домонтович) широко застосовує прийоми метафоризації, символізації оповіді, залучає до свого тексту тексти інших авторів, щоб, спираючись на усталений культурно-мистецький контекст, зрештою, підвести читача до розуміння власного твору.

Размещено на Allbest.ru