Критичний матеріал І. Франка під назвою "Куліш Олелькович Панько. Дзвін, староруські думи і співи"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз критичного матеріалу І. Франка під назвою «Куліш Олелькович Панько. Дзвін, староруські думи і співи»

Історія написання

Лейтмотивом творчості П. Куліша було прагнення зберегти національне обличчя українського народу, мову, культуру, звичаї і традиції, закласти основи національної самобутності, української літератури і водночас європеїзувати українців. куліш самобутність культура європеїзація

У перших двох своїх збірках, які мали назви «Досвітки» та «"Хуторна поезія», митець емоційно озвучує історичне минуле, підносить національну самосвідомість українців, наслідує раніш поезію Т. Шевченка в темах, образах, мотивах, стильовому оформленні. Але Пантелеймон Куліш вирішив для себе, що потрібно позбутися наслідування Кобзаря і прагнув виявити власне обличчя. Так з'явилася збірка "Хуторна поезія", в якій письменник переоцінює українську історію і козаччину. У ній переважають національно-культурні маніфести, висміювання козаків, "сліпого демона тісноти" Миколи Першого, оди на честь Петра Першого та Катерини Другої. У дусі європейської просвітительської традиції вісімнадцятого століття письменник зробив художнє слово засобом прямої пропаганди своїх суспільних поглядів.

Вершиною поетичної творчості Куліша стала збірка "Дзвін"(1893), яка продовжувала мотиви збірки "Хуторна поезія". Автор збірки полемізує з Шевченковим революційно-романтичним осмисленням козацької історії та сучасної української дійсності. Куліш вважав, що потрібно знаходити компроміси з самодержавством, знаходячись у складі російської імперії. Складаючи оди на честь Катерини Другої та Петра Першого Пантелеймон Куліш намагався підкреслити їхню роль у збереженні українського суспільства від саморуйнації, до чого мали призвести козацько-отаманські міжусобиці.

В свою чергу Іван Франко написав критичний відгук на збірку «Дзвін» Пантелеймона Куліша,того ж 1893 року. Франко аргументовано піддає критиці хитку позицію Куліша до історії і сьогодення України. Іван Яковлевич дорікає письменника у «прихильності до польської шляхти та московських владників Петра Великого та Катерини II». Та наголошує на «Кулішевих парадоксах, котрими аж до переситу повні його вірші», на його містичній «культурності», погорді до козацтва та ненависті до гайдамаччини, а також «до новішої українською науки і літератури».

І. Франко називав Пантелеймона Куліша «одним із корифеїв нашої літератури», її «першою звіздою». Водночас він зауважував, що в Куліша «друга половина думки б'є першій в пику». Це висловлювання було обумовлене непослідовністю П. Куліша, суперечливістю його натури, що позначилося й на його творчості. До речі Пантелеймон Олександрович і сам це визнавав, зазначаючи в одному з листів: «Того, що я писав московською мовою, не хочу я перекладувати, бо вже багато де в чім розійшовсь я з самим собою...» Інколи П. Куліш заперечував не тільки себе «прежнього», а й «розходився з самим собою» в одному і тому ж творі, заперечуючи заодно й усталені цінності свого народу (скажімо, «козацьку республіку»). Цим, зрозуміло, він протиставляв себе громаді чи найближчим приятелям, дратуючи всіх не тільки непослідовністю, а й незбагненністю, нестандартністю своєї натури. «Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку»,-- писав про письменника М. Зеров. «Куліш -- це якась фатальна помилка,-- писав у прощальному слові про нього М. Вороний. -- ...Тяжко знайти такого другого чоловіка, що рівночасно заподіяв би Україні і стільки шкоди, як Куліш. Та проте які б не були його провини, заслуги його певно перевищують їх!» Сам же Куліш почувався ображеним, бо, за його словами, «діяв у... національних інтересах», хоч не розумів, що часто відстоював ті інтереси неприйнятним способом.

Тема: вихід нової третьої збірки Пантелеймона Куліша під назвою «Дзвін»

Ідея: акцентувати увагу П. Куліша і усіх прихильників його творчості на антиукраїнську позицію автора збірки по відношенню до минулого та сьогодення історії, науки і літератури України, і на противагу показати майстерність і красу слова у небагаточисельних ліричних віршах тієї ж збірки, котрі можна «зачислити до перлів нашої поезії».

Мета: Іван Франко прагнув висловити співчуття і біль від прочитаного у збірці, і через гостру, але аргументовану критику направити великий талант письменника у потрібне русло, показати абсурдність і зубожілість думок представника української інтелігенції, «що відвернувся від своєї родової традиції, зненавидів її».

Композиція та жанрові особливості

Відгук Франка невеликий за обсягом, але він являє собою цільну, завершену думку. Умовно текст можна поділити на 2 частини: жорстку критику і захоплену похвалу.

Починається критичний матеріал із власних вражень автора після прочитання збірки. «Нова книжка віршів Куліша! Моторошно робиться, коли береш її у руки; на сльози збирається, коли читаєш. Та не того сльози навертаються, що автор уміє нас зворушити, а над самим автором плакати хочеться. - так висловлюється Франко. - …Яке ж убожество думки, яка безпомічність, яке жалюгідне крутіння в зачарованім колесі старечих ілюзій, безсильної, а часто прямо безпредметної ненависті й злоби!».

Після автор переходить до аргументації своїх висловлювань. «Більша часть нової книжки Кулішевої - се немов друга часть звісної «Хуторної поезії», се політичний памфлет, віршована проповідь тих самих симпатій і антипатій Кулішевих, котрих канон зведений у «Истории воссоединения» та «Крашанці». Канон сей - витвір поета, котрий забажав бути істориком, та не приніс до сього діла ані крихти історичної об'єктивності, а до історичних персонажів відноситься як до особистих ворогів та панібратів». Критик зосередив увагу і на прихильності Пантелеймона Олександровича до польської шляхти та московських правителів в обличчі Петра Великого та Катерини II. Франко також від обличчя усіх українців запитує Куліша: «Чи маємо ми додавати, що власне ті вірші при читанні робили на нас найтяжче враження?», таким чином письменник наголошує, що збірка «Дзвони» стала не тільки для нього образою, а й зачепила гідність кожного свідомого українця.

Після гострої критики, Франко ніби намагається підбадьорити колегу. Він, не жалкуючи приємних слів, захоплюється Кулішем-ліриком. «Та є в «Дзвоні» й дещо інше, є низка віршів ліричних, особистих, тихих, як далекий гук вечірнього дзвона, а жалібних, як гірська трембіта. Небагато тих віршів... та вони становлять головну вартість, їх сміло можемо з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії». Далі автор наводить рядки вірша під написом « Чолом доземний моїй же таки знаній», котрий Франко визнав як найкращий, що коли-небудь писав Куліш.

Як ми бачимо, композиція побудована за принципом батога і пряника: спочатку гірка критика, а потім солодка похвала. Іван Франко каже так: «За отсих кільканадцять суб'єктивних ліричних та епічних п'єс, ми готові простити Кулішеві цілу купу його псевдополітичного та псевдокультурного, непоетичного, а то прямо несмачного клекотання(наприклад, називання Хмельницького псом), котрим наповнена решта його «Дзвону». Автор неодноразово наголошує, що йому дуже шкода, що через «оту лайку, яку він(Куліш) сипле направо і наліво» мало хто, зважиться прочитати збірку до кінця, і мало хто дійде до тих прекрасних ліричних віршів. Франко зазначає, що Кулішевий «Дзвін» міг би пролунати на всю Україну, та терплячістю до гидких образ на свою честь українці не відрізняються.

Наприкінці свого твору Іван Яковлевич дає пораду спалити такі речі, як «Крашанку», «Хуторну поезію», три чверті «Дзвону», цілу поему «Куліш у пеклі», але й сам сумнівається, що Куліш зважиться на таке. «Та, мабуть, не послухає..» - такими словами завершує свій матеріал Франко.

Особливість цього твору полягає у конструктивній критиці Франка, саме критиці, а не критиканстві. Письменник не тільки журить свого колегу, а й звертає увагу на вдалі, талановиті речі, написані Кулішем. Він ніби спонукає Пантелеймона Олександровича не губити свій талант у порпані в українській історії, а робити те, що вдається неперевершено - ліричні, особисті, тонкі речі, які зачіпають душу. Франко наголошує,що Куліш як представник української інтелігенції, провідної сили нації, повинен вселяти віру, закликати,об'єднувати, направляти , повчати, буди прикладом для усього народу. А якщо ти цього не можеш зробити, то треба шукати себе в іншому.

Образ автора і героя

Автор, як на мене, у цьому творі виступає у ролі справжнього друга, який завжди скаже правду. Правдиво зазначить недоліки, скаже з чим згоден, із чим ні, скаже, що сподобалось, а що зовсім не поділяє. Франко не ображає автора збірки, в жодному рядку не принижує його талант, не закликає кидати літературу, він закликає переосмислити свою позицію, розібратись у собі, у власних поглядах. І врешті дає рекомендацію як вчинив би він сам. Франко нічого не вимагає, він висловлює своє ставлення до змісту вже згаданої збірки «Дзвони», а вже чи прислухатись до його слів чи ні вирішувати лише адресату.

Як на мене, образ головного героя тут не прослідковується, адже матеріал написаний у формі звернення, монологу. Автор звертається до Куліша спочатку гнівно, гостро, емоційно, потім напруга змінюється схвальним відгуком на користь ліриці, а на сам кінець автор дає пораду і ніби залишає свого адресата наодинці із думками, які повинні з'явитись у нього після прочитання критики.

Поетикальні особливості

В матеріалі «Куліш Олелькович Панько. Дзвін, староруські думи і співи.» особливість полягає у манері написання. На початку автор звертається від свого імені, а потім від імені усієї громади, усіх обізнаних українців, яких би мали зачепити слова Куліша. Франко без лайки, конструктивно виражає свою опозицію поглядам Куліша на минувшину України та на сучасний стан речей. Як на мене, такий тверезий погляд зі сторони, а тим паче це не просто сторона, а поважний письменник і громадський діяч Іван Франко, змушує замислитись і переглянути як своє світобачення, так і тематичну спрямованість своєї творчості.

Размещено на Allbest.ru