Загальна характеристика реалізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Реалізм як основний напрям літератури 2-ої пол. ХІХ ст.: характерні ознаки, представники

Реалімзм (від лат. realis -- «суттєвий», «дійсний») -- стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало за добою романтизму і передувалосимволізму. Термін «реалізм» вперше вжив французький літературний критик Жюль Шанфльорі в 50-х роках XIX століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизм у і академізму. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.Визначальні риси реалізму: раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;вільна побудова творів;превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.

2. Загальна характеристика французького реалізму. Періодизація, зв'язок з романтизмом, представники

Реалізм розвився у Франції паралельно з романтизмом. Різні напрями не заперечували, а взаємно збагачували одне одного.Одним з основних джерел розвитку французького романтизму стали так звані “фізіології”: портрети крамаря, ремісника і т. д., з детальними описами кварталів, де вони мешкали. Фізіології створювались на подобу біологічних описів тварин. Письменники використовували досягнення романтиків, які відкрили явище колориту (неповторності). Вони передавали специфічні риси, які були притаманними певній соціальній персоні та місцю її проживання. “Фізіології” мали великий вплив на становлення реалізму Бальзака.Деякі моменти перейшли до класи чного французького реалізму із класицистичної спадщини. Наприклад, характерна для класичної трагедії боротьба між двома пристрастями. У Стендаля душа Сореля розривається між честолюбством й коханням; у Бальзака - в душі Растіньяка відбувається конфлікт між моральним обов'язком й честолюбством. Література революційної епохи була спрямованою на аналіз суспільства. “Поетичним правосуддям” займалися і романтики, і реалісти. Але робили вони це різними шляхами. Сент-Бьов дотепно охарактеризував різницю, яка існувала між романтичним і реалістичним соціальним аналізом: “Це вже не поет, який делікатно стягує покрови з інтимних таємниць, це - лікар, який без сорому дивиться на найінтимніші хвороби своїх пацієнтів. ПРЕдставниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.

3. Творчий шлях Стендаля. Літературно-критична діяльність. Трактат Стендаля «Расін і Шекспір» як естетичний маніфест французьких реалістів

“Літературна слава - це лотерея. Я витягую квиток з виграшним номером. Цей номер 1935 “, - написав Стендаль у своєму автобіографічному романі” Життя Анрі Брюлара “. реалістичним стилем викладу. Його вважають передовим і одним з найбільш ранніх практиків реалізму. Після падіння Наполеона Анрі Марі Бейль провів сім років в Італії, в Мілані. Саме в Італії Стендаль написав і підготував до друку свої перші книги: “Моцарт і Метастазі», «Життєпис Гайдна”, (1815), «Історія живопису в Італії» (1817), «Рим, Неаполь і Флоренція в 1817 році». В часи перебування в Італії письменник зблизився з республіканцями-карбонаріями, завів дружбу з британським поетом Джорджем Байроном.

Стендаль починає заробляти на життя, працюючи в журналах і газетах. В той період він випускає памфлет на захист романтиків Расін і Шекспір (Racine et Shakespeare, 1823); написав на швидкоруч біографію Россіні (1823 р.); видав путівник Прогулянки по Риму (Promenades dans Rome, 1829) і цілу низку статей у французьких та англійських журналах, що з'являлися без вказування автора. Першою спробую написати роман став твір “Арманс” (Armance, 1827). Наступний твір, “Червоне і чорне” (Le rouge et le noir, 1831), приніс Стендалю популярність і по-справжньому розкрив його письменницькі здібності. Стендаль знайшов образ Жюльєна Сореля в молодому Антуані Берті, що в 1827 був страчений за вбивство коханої жінки. Цей кримінальний епізод Стендаль розгорнув, як трагедію творчої талановитої душі, яка не має змоги самореалізуватися в епоху Реставрації. У 1832 році Стендаль розпочинає роботу над спогадами егоїста, в 1834 році почав писати роман “Люсьєн-Левен”.Книга Стендаля «Спогади егоїста» (1832) відображає глибокі розбіжності молодого революційно і антиклерикально налаштованого письменника з його консервативної сім'єю. З 1835 по 1836 письменник створював автобіографічний роману “Життя Анрі Брюлара”. У 1838 році в Парижі було опубліковано “Нотатки туриста”, а в 1839 році було надруковано останню за життя книгу “Пармська обитель”. Творчість Стендаля значною мірою вплинула на подальший розвиток літератури. Він описував в своїх творах сучасність, не відступаючи ні на крок від свого стилю - реалізму. Стендаль описує суспільство на межі феодалізму і капіталізму. Суспільство в романах Стендаля - суспільство великих протиріч, які автору вдалося передати так точно.

4. Соціально-психологічний роман Стендаля «Червоне і Чорне»: проблематика, особливості сюжету і композиції, система образів. Проблема реалізму письменника

Роман «Червоне і чорне» (1830 рік). Задум роману виник ще в 1827 році, а надрукував його письменник лише після падіння режиму Реставрації. Сюжетно-композиційні особливості твору. Жанр. Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Берте. У романі йдеться про трагічну долю талановитого плебея у Франції доби Реставрації. У сюжеті роману відтворені типові риси цілої доби в головних закономірностях її історичного розвитку. Хронікально-лінійна композиція роману організується біографією основного героя Жульєна Сореля. Сюжет побудований на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений у складній та драматичній взаємодії з соціальним середовищем. Сюжет рухає не інтрига, а дія, яка перенесена в душу і розум Жульєна, котрий весь час суворо аналізує ситуацію і себе в ній, перед тим як наважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Тому особливо важливі у творі внутрішні монологи героя. Точне і проникливе зображення людського серця визначає поетику «Червоного і чорного» як соціально-психологічного роману. Система образів. У романі представлені основні соціальні прошарки: аристократія (маєток де Ла Моля); провінційне дворянство (будинок де Реналя); вищі і середні прошарки духовенства (єпископ Агдський, преподобні отці Безансонської семінарії, абат Шелан); буржуазія (Вально), дрібні підприємці (друг героя Фуке), селяни (родина Сорелей). Основні процеси, які відбуваються в цих прошарках: 1) деградація дворянства; 2) зростання буржуазії; 3) влада грошей. Перед нами постають основні герої: де Реналь - аристократ, що одружився заради приданого, який прагнув витримати конкуренцію агресивних буржуа. Автор показує за допомогою цього образу, що саме панове, подібні вально, стають в його часи соціальної та політичної силою. Він показує нам і живих людей, таких як Фуке, що живе далеко від міста, маркіз де Ла Моль, здатний побачити особистість в бідному секретарі, абат Пірар, якому навіть друзі не вірили, що він не крав на посаді ректора семінарії, Матильда, пані де Реналь і, в першу чергу, сам Жюльєн Сорель. Образи пані де Реналь я Матільди відіграють дуже важливу роль у розвитку подій. Тому їм автор приділяє особливу увагу, показуючи, як суспільство, навколишнє середовище поламали їх душі. Пані де Реналь - щира, чесна, трохи простодушна і наївна. Але середовище, в якому вона існує, змушує і її брехати. Самолюбива і горда Матильда, переконана у своїй перевазі над людьми тільки тому, що вона дочка маркіза, виступає повною протилежністю пані де Реналь. Вона часто жорстока і безжальна в своїх судженнях про людей. картини суспільного життя поступово підводять нас до думки про те, як «сумно» описане час, і якими дрібними і незначними під дією цього часу стають люди, навіть ті, хто від природи наділений не такими вже й поганими якостями.

5. Творчість П. Меріме: збірники «Театр Клари Газуль», «Гюзла», особливості творчої манери, новаторство

Проспер Меріме - один з чудових французьких критичних реалістів 19 століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь; вплив, зроблений ним на духовне життя Франції, було менш широким і могутнім. Однак естетичне значення його творчості величезне. Створені ним твори нев'янучі: настільки глибоко втілена в них життєва правда, настільки досконала їхня форма. Становлення Меріме-письменника відбувалося в часи запеклої боротьби між літературною молоддю, що тягнулася до відновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, які надають перевагу перевіреним часом канонам класицизму. Меріме, знаходячись у дружніх відносинах з Гюго - головою і надуманим вождем романтичної молоді, а також зі Стендалем, підтримав їх у боротьбі з класицизмом і прийняв у цій боротьбі особисту участь. Вперше, однак, широку популярність Меріме завоював у 1825 році, опублікувавши збірник п'єс "Театр Клари Газуль". Меріме видав свій збірник за твір деякої - вигаданої ним - іспанської акторки і суспільної діячки Клари Газуль. "Театр Клари Газуль" - надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років 19 століття. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольного руху іспанського народу, звучали задерикувато, дихали оптимістичною вірою в неминучість перемоги прогресивного початку. Сучасників Меріме, що звикли до великих міркувань, уражало в п'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безупинне чергування коротких виразних сцен, повне ігнорування правил про три єдності, несподівані і різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів. У 1825 р. Меріме видав збірку "Театр Клари Гасуль", яка уявляла собою нову містифікацію. Тепер Меріме ховався за іменем вигаданої іспанської письменниці і театральної діячки. Нібито іспанські п'єси дивують вмінням Меріме проникати в душу іншого народу. Іспанія стала для Меріме одним із естетичних орієнтирів ще із 1820-х рр. і набула особливого значення для його творчості. Французькому класицизму, який ще панував в ті часи на паризькій сцені, вироджуючись і навіваючи нудоту, Меріме противопоставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Меріме, взагалі, протиставив раціональну і цинічну Францію стихійній і "підсвідомій" Іспанії. У 1827 р. Меріме видав збірку "Гузла, або Збірка іллірійських пісень, записаних у Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині", яка нібито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправді збірка уявляла собою знущання над романтичними цінностями: тільки одна сербська пісня була насправді фольклорною, інші 28 були створені самим Меріме і видані за фольклорні" "Гузлу" я написав по двом причинам, - по-перше, я хотів посміятися над "місцевим колоритом", в який ми сліпо вдарилися". Інший мотив виявився зовсім тривіальним: нестача грошей.

6. Новелістика П. Меріме: художні та стильові особливості, проблематика, система образів. Авторська позиція

Реалістична новела П Меріме мала ряд цікавих композиційних і стилістичних особливостей. Меріме - майстер психологічної новели, у центрі його уваги - внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби, еволюції чи навпаки деградації. Внутрішня боротьба героя у письменника завжди визначалася зіткненнями людини із суспільством, середовищем, яке формувало її характер. Драми головних героїв новел народжувалися із протистояння оточуючій дійсності. Звідси випливала цікава особливість новелістики Меріме: великого значення надано події, яка так чи інакше визначала внутрішній конфлікт героя.Новели прозаїка зазвичай дуже драматичні. Із будь-якого його твору можна зробити драму. Подія, яка поставлена автором у центрі новели, найчастіше мали характер катастрофи - це вбивство, самогубство, кровна помста, смерть героя, зміна всього його життя. Це своєрідний прийом замовчування про найважливіше і значне, описане у творі. За цим замовчуванням приховувалася справжня схвильованість автора, почуття жаху, його оцінка того, що сталося. Автор зазвичай приховував власну оцінку подій, щоб цим самим не зменшити враження читачів. Різко переключаючи увагу на щось інше, побічне, він змушував краще вдуматися в те, що сталося. У результаті сама подія стала для читача більш відчутною.Динамізм, драматичність і напруженість дії в новелах Меріме визначили ще одну своєрідну рису. Це мізерність опису, особливо опису природи. Новеліст дуже скупий на опис, бо в центрі його уваги завжди дія, драма, наростання драматичного конфлікту. Опис відіграв лише другорядну роль. У зв'язку з цим особливого значення у творах Меріме набула деталь - окремий невеликий штрих, який часто заміняв великі описи і характеристики.

Художні особливості новел Проспера Меріме:-центр уваги письменника - внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби;-подія визначала внутрішній конфлікт героя;-поєднання психологізму і прийому замовчування;-динамізм, драматичність і напруженість дії;-"скупість" описів природи;-використання художньої деталі;-герой із сильним характером;-образи розкривали через власні вчинки, події, без авторської оцінки; -характер і психологія людини постали як результат певних умов існування; -еліпсна (двоцентрова) композиція новели - оповідання в оповіданні; -тяжіння до екзотичних описів;-введення оповідача, який був другим "я" самого автора; -мотиви вбивства, дуелі, катування, спокус, ревнощів.

7. Життєвий і творчий шлях О. де Бальзака. Бальзак і Україна

Заглиблення в «прозу» життя посилювалось ускладненням власних матеріальних обставин. У 1819 році батько Бальзака залишив службу без пенсії, і Оноре того ж самого року, отримавши диплом юриста, змушений був заробляти собі на хліб. Професія адвоката його не приваблювала. Він мріяв про письменницьку діяльність. Родина не ставала йому на заваді, навіть посильно йому допомагала: на сімейній нараді було ухвалено встановити Оноре іспитовий термін тривалістю два роки та фінансувати його. За той час він мав довести, що в нього є справжнє покликання до письменництва і що він здатний створити значний твір. Бальзак спробував догодити умовам угоди, написавши віршовану драму «Кромвель». І жанр, і естетика твору не відповідали хисту Бальзака. До того ж він робив тільки перші кроки на літературній ниві і не мав достатнього досвіду. Отже, твір, незважаючи на докази талановитості його автора, виявився невдалим. З 1821 року Бальзак жив у Мансарді, спілкувався з журналістами і створив низку модних тоді «готичних романів», спочатку в співавторстві, а потім самостійно. В них можна побачити набір прийомів і тем, властивих такому типу літератури: руїни замків, таємниці, кістяки та небесно чисте кохання. Ці твори теж не принесли Бальзакові бажаних грошей. Аби позбутися боргів, Бальзак писав безупинно, створюючи роман за романом, працюючи по 16 годин на добу та одержуючи аванси від видавців за ненаписані твори. Згодом письменник використовує «фізіологічний нарис» для створення своїх новел. Саме так виник його всесвітньо відомий твір «Гобсек», що був спочатку «фізіологічним нарисом» про лихваря. Від початку 30-х років Бальзак пише великі прозові твори -- романи і повісті («Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Євгенія Гранде», «Історія величі і падіння Цезаря Білото» та ін.). Ще на ранніх етапах творчості Бальзак виявив схильність писати твори циклами, внаслідок чого виник задум об'єднати всі романи в епопею.У 1840 році з'явилась і назва -«Людська комедія», а у 1842 -- «Передмова». До епопеї увійшло майже все, створене Бальзаком у 30-х роках та написане після 1842 р.: романи «Втрачені ілюзії», «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Розкоші і злидні куртизанок» та ін. Останній роман Бальзака «Селяни» залишився незавершеним. У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшов з Одеси, за підписом «Іноземка» з приводу його роману «Тридцятирічна жінка». Авторка листа не упадала перед талантом Бальзака, а мислила критично. Ця жінка не була схожа на всіх інших, лист збудив цікавість, а підпис «іноземка» - заінтригував письменника. Бальзак двічі відвідував Україну: у вересні 1847-січні 1848 р. і протягом останніх місяців 1849-го до квітня 1850 року. Окрім Верхівні, маєтку Ганської, він кілька разів був у Бердичеві. Україна вразила його своїми полями і родючою землею. Особливе враження справили на Бальзака українскі пісні, музика, запальний «Гопак» та вишиті рушники, сорочки , запаски. У 1847, 1848 і 1850 роках відвідав Київ (загалом було 6 візитів письменника до Києва). Зупинявся у будинку польських магнатів Ганських на Печерську (неподалік теперішньої вулиці Липської), почав писати нарис «Лист про Київ». Бував у Контрактовому будинку на Подолі під час контрактових ярмарків. У 1850 році одружився з Евеліною Ганською. Вінчання відбулося 2 березня 1850 року в костьолі Святої Варвари міста Бердичева.

8. Історія задуму і створення «Людської комедії» О. де Бальзака: своєрідність структурної побудови, ключові твори. «Батько Горіо» і «Гобсек» контексті «Людської комедії»

Письменник вирішив у своїх творах показати якомога ширшу панораму життя Франції своєї епохи, але згодом переконався, що це неможливо здійснити в рамках одного роману. Так почав складатися цикл, який у 1842 р. отримав назву "Людська комедія". За формою - зображення життя Франції у всіх його проявах. Мета комедії - прагнення пояснити закономірності людської дійсності. Названий комедією, бо показав концепцію людського світу з найрізноманітніших сторін. Проблематично визначити жанр. Найчастіше зустрічається два визначення: цикл романів і епопея. Першим кроком на шляху до "Людської комедії" стало звернення Бальзака до жанру "фізіологічного нарису", який не мав нічого спільного з фізіологією в медичному тлумаченні цього слова. То було своєрідне дослідження певних соціальних явищ. "Фізіологічний нарис" - художня публіцистика, яка зачіпає сучасні теми й розробляла багатий матеріал соціально-побутових і психологічних спостережень. "Людську комедію" письменник будував за принципом циклічності: більшість персонажів переходили із твору у твір, виступаючи головними дійовими особами в одних та епізодичними - в інших. Бальзак сміливо відмовився від сюжету, де біографія того чи іншого героя давалася повністю. Таким чином, важливий композиційний принцип "Людської комедії" - взаємодія і взаємозв'язок різних частин циклу (наприклад, дії "Гобсека" та "Батько Горіо" відбувалися майже одночасно, був у них і спільний персонаж - Анастазі де Ресто - донька батька Горіо і дружина графа де Ресто). У епопеї є ключові твори, що визначають позиції автора щодо проблем сучасності. Це повість "Гобсек", в якій Бальзак розкриває "владу золота" як руйнівної сили, що спотворює людські душі. Це роман "Батько Горіо", в якому розкривається сутність буржуазних стосунків: все продається, все купується, навіть любов до дітей та батьків. А коли батьки не мають чим платити, вони стають непотрібними. У цьому романі Бальзак показує, що "влада золота" руйнує споконвічні природні зв'язки. Мені здається, що треба читати всі твори "Людської комедії", щоб збагнути авторський задум: зобразити не сюжет, а саме життя.

9. Повість О. де Бальзака «Гобсек»: тематика, проблематика, образ Гобсека, «лихваря і філософа», особливості композиції твору

Повість "Гобсек" -- один із перших творів, які автор свідомо писав як фрагменти "Людської комедії". За жанром "Гобсек" -- соціально-побутова, а ще більшою мірою -- філософська повість, в якій домінують елементи реалістичного стилю. Але в ній, як і в інших творах "Людської комедії", відчутні романтичні впливи, її герой із самого початку не побутова, а майже симво­лічна постать. У ньому відчувається масштабна роман­тична типізація. Він уособлює силу і владу грошей та руйнівний вплив багатства на людську душуУ 1848 р. повість отримала назву "Гобсек" і увійшла до "Сцен приватного життя" "Людської комедії". Вона орга­нічно пов'язана з романом "Батько Горіо". "Гобсек" починається з експозиції. Спочатку розповідь ведеться від імені автора, який змальовує один із зимових вечорів 1829--1830 рр. в салоні віконтеси де Гранльє. Розмова заходить про молодого графа Ернеста де Ресто, якого кохає Камілла. Але у матері графа погана репутація в аристократичному світі, і пані де Гранльє хоче відмовити йому у відвідуванні свого дому. У розмову втручається Дервіль, який розповідає історію, що має змінити погляд на стан справ у сім'ї молодого графа. Наступна частина твору -- розповідь Дервіля, яка містить розповідь Гобсека. Письменник ускладнює структуру повісті, робить її багатоголосою. Спочатку звучить голос автора, від імені якого ведеться оповідь, а потім -- голоси оповідачів -- Дервіля і Гобсека, які теж передають багатоголосся свого оточення. Отже, важливими композиційними особливостями твору є "розповідь у розповіді", а також тісний зв'язок між окремими його частинами та компонентами (розповідь, оповідь, опис, портрет, інтер'єр, монолог, діалог тощо). Бальзаківський Гобсек -- не зовсім типовий лихвар. Його особливість полягає в тому, що він скнара-філософ. Система поглядів Гобсека на життя складалася поступово. Він пройшов довгий шлях і багато пережив, перш ніж упевнився, що "всюди йде боротьба між багатими і бідними". "У мене принципи змінювались відповідно до обставин, доводилося змінювати їх і залежно від географічних широт", -- зізнається Гобсек Дервілю. Внаслідок важкого життєвого досвіду він дійшов сумних висновків, виробив систему поглядів, які вже не змінювались. Образ Гобсека змальований з великою майстерністю. У його портреті не випадково домінують кольори благородних металів: "місячний лик", "жовтувата блідість, що нагадує колір срібла, з якого злетіла позолота", риси його обличчя "здавались відлитими з бронзи", а очі були "жовтими". Безжалісність Гобсека підкреслюють такі ознаки, як "людина-вексель", "людина-автомат". Довершує портретну характеристику згадка про те, що, добуваючи гроші, він бігав сам "по всьому Парижу на тонких, сухорлявих, як у оленя, ногах". Кожна деталь цього яскравого портрета свідчить про характер героя.

10. «Пані Боварі» Г. Флобера як новий тип психологічного роману. Тематика, проблематика, система образів

Працюючи над романом "Пані Боварі", Флобер розробив об'єктивний стиль, який був прийнятий з різними видозмінами французькими письменниками другої половини XIX ст. Це підхід до зображення персонажів, коли автор не висловив безпосередньо свого ставлення до них, а прагнув розкриття власної логіки характерів. Автор не давав оцінки переживань героїв, мотивів їхніх вчинків. Але, змальовуючи дійсність, письменник давав можливість читачеві відчути стан душі героя, його переживання. Сюжет роману взято із життя. В основі його лежала драма, що розгорілася в родині лікаря Деламара із околиць Руана, який після смерті першої дружини запропонував руку і серце молодій і чарівній дочці сусіда-селянина. Красуня виявилася дівчиною з великими запитами. Чоловік їй незабаром набрид, і вона завела коханців. Витративши велику суму грошей на вбрання і прикраси, вона наробила боргів і отруїлася. Пізніше закінчив життя самогубством і чоловік. Цей сюжет майже без змін ліг в основу роману "Пані Боварі".За своїми жанровими ознаками "Пані Боварі" наближений до соціально-психологічного роману. Перед читачем постав світ обивателів, людей обмежених, самовдоволених, вульгарних. Перед читачем постав повний набір типів, характерних для того часу і місця: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власниця сільського готелю, священик, фермер та ін. їхнє життя заповнене дріб'язковими справами, інтересами і турботами, позбавлене будь-яких проблисків духовності. Це середовище представлене нечисленними, але точно обраними постатями, які в сукупності дали повну "побутову картину провінції".Усі герої роману "Пані Боварі" вигадані автором. Дія відбувалася у вигаданих типових містечках, Письменник порушив канонічні правила побудови сюжету: експозиція роману майже вдвічі більша за основну дію. Тема роману: вульгарно-буденне, зашкарубле життя французької провінції.Ідея: протест проти егоїзму, бездуховності, черствіння; утвердження моральних і духовних цінностей людини. Тема роману: вульгарно-буденне, зашкарубле життя французької провінції.Ідея: протест проти егоїзму, бездуховності, черствіння; утвердження моральних і духовних цінностей людини. Основна думка твору: у житті людина повинна мати свій ідеал, прагнути до чогось світлого, чистого. Людина повинна вірити в реальність свого життя, бачити і цінувати його красу, принаду. Психологізм Флобера межував із натуралістичним зображенням дійсності, але головним для нього залишалося соціальне. Тому це не просто замальовка з життя окремої людини чи провінції, а широка картина життя Французького суспільства.

11. Своєрідність тематики, новий тип героя в романах Ж. Верна (на матеріалі роману «Діти капітана Гранта»). Місце письменника у світовій літературі

Жуль Верн - французький письменник-фантаст був і залишився вірним супутником юності. Жуль Верн був у розквіті творчих сил, він ще не встиг здійснити й половини задуманого, коли захоплені сучасники стали називати його "всесвітнім мандрівником", "віщуном", "чарівником", "пророком", "провидцем", "винахідником без майстерні" (заголовки статей, що з'являлися за його життя). А він просто задумав описати всю земну кулю - природу різних кліматичних зон, тваринний і рослинний світ, традиції і звичаї всіх народів планети. І не просто описати, як це роблять географи, а втілити цей задум у багатотомній серії романів, що її він назвав "Незвичайні подорожі".Працьовитість Жуля Берна вражає масштабністю. Серія включає шістдесят три романи та два збірники повістей і оповідань, виданих у 97 книгах.. "Незвичайні подорожі" у сукупності - це універсальний географічний нарис земної кулі В особі Ж. Верна поєднувалися мовби кілька постатей. Він був справжнім засновником наукової фантастики, що ґрунтувалася на науковій вірогідності й нерідко на науковому передбаченні, був чудовим майстром пригодницького роману, жагучим пропагандистом науки та її майбутніх здобутків.Разом з новим романом у літературу ввійшов і новий герой - лицар науки, безкорисливий учений, готовий в ім'я своїх творчих ідей, заради здійснення великих надій здійснити подвиг, піти на будь-яку жертву. У майбутнє спрямовані не тільки науково-технічні фантазії Жуля Верна, але й його герої - першовідкривачі нових земель і творці дивовижних машин. Час диктує письменникові свої вимоги. Жуль Верн вловив ці вимоги й відгукнувся на них "Незвичайними подорожами" 1866-го до 1868 року, коли роман "Діти капітана Гранта" вийшов окремим виданням і ще більше додав слави Жулю Вернові. У цьому романі кругосвітня подорож вільна від усякої фантастики. Дія розвивається винятково за законами внутрішньої логіки, без будь-яких зовнішніх пружин. Діти вирушають на пошуки зниклого безвісти батька. їхній батько - шотландський патріот, котрий не бажав примиритися з тим, що Англія поневолила Шотландію. На думку Гранта, інтереси його батьківщини не збігалися з інтересами англосаксів, і він вирішив заснувати вільну шотландську колонію на одному з островів Тихого океану.

12. Трилогія А. Доде «Тартарен Тарасконський»: тематика, проблематика, художні особливості

«Тартарен з Тараскона» (фр. Tartarin de Tarascon) -- цикл новел французького письменника Альфонса Доде. Головний герой -- хвалько Тартарен, дія відбувається в місті Тараскон.Трилогію складають новели «Незвичайні пригоди Тартарена з Тараскона» (1872), «Тартарен в Альпах. Нові подвиги тарасконського героя» (1885), «Порт-Тараскон. Останні пригоди славного Тартарена» (1890). Альфонс Доде -- фр. романіст і драматург. Трилогію складають романи «Незвичайні пригоди Тартарен з Тараскона», «Т в Альпах. Нові подвиги тарасконского героя», « Порт-Тараскон. Останні пригоди славного Т ».. Гол. герой - Тартарен, дія відбувається в місті Тараскон. Тартарен живе мріями про мандри, пригоди й подвиги, його будинок наповнений екзот. сувенірами і приладдям, але сам ніколи не виїжджав з рідного міста далі найближчих околиць. Зате почав розповідати про бажані мандрівки, як про доконані події, і навіть, здається сам повірив у реальність їх. Тартарен постійно розрив. протилежними прагненнями. Але в один день громадська думка змусила Т знятися з місця і відправитися в Алжир полювати на левів. Під час подорожі він пережив безліч комічних і ганебних подій. Він страждав від морської хв.; його заколисало, коли їхав верхи на верблюді; підстрелив осла, прийнявши його зі страху за лева, був обманутий аферистом і застрелив старого прирученого сліпого лева. Жителі Тараскона влаштували Т тріумфальну зустріч.

13. Особливості розвитку реалізму в російській літературі. Натуральна школа: естетичні маніфести, представники. Вплив гоголівських петербурзьких повістей на творчість письменників натуральної школи

Реалізм мистецтво, 1) щоправда життя, втілена специфічними засобами мистецтва. 2) Історично конкретна форма художньої свідомості нової доби, започаткована ще ведуть або від Відродження ("ренесансний реалізм"), або від Просвітництва ("просвітницький реалізм"), або з 30-х рр. 19 в. ("власне реалізм"). Провідні принципи реалізму 19 - 20 ст.: об'єктивне відображення істотних сторін життя жінок у поєднані із заввишки авторського ідеалу; відтворення типових характерів, конфліктів, ситуацій при повноті їхньої художньої індивідуалізації (тобто. конкретизації як національних, історичних, соціальних прийме, і фізичних, інтелектуальних і духовних особливостей); перевагу у засобах зображення "форм самого життя", але поруч із використанням, особливо у 20 в., умовних форм (міфу, символу, притчі, гротеску); переважний інтерес до проблеми "особистість й суспільство". термін "реалізм" вживався як синонім до терміна "натуралізм". Звідси і назва "натуральна школа".естетичні позиції нового етапу російської літератури традиційно пов'язують з таким культурним феноменом, як "натуральна школа", біля витоків якої стоїть діяльність В. Г. Бєлінського і його однодумців. Терміном "натуральна школа" прийнято позначати один з найважливіших перехідних періодів у розвитку вітчизняної словесності, що припав на 40-і рр. XIX ст. Представники Н. ш.: О. Герцен, Ф. Достоєвський, М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв та ін

14. Громадянська поезія М.О. Некрасова («О шостій вчора завернув...», «Поет і громадянин», «На смерть Шевченка»)

У поезiях автор висловлює протест проти самодержавства, змальовує реалiстичну картину бiдностi, безправностi простого люду, Некрасов виявляє iнтерес до проблем маленькоп людини.Тема народу,Росiп, музи, жiнки є основною у творчостi поета починаючи вiд раннiх творiв Удорозi, Трiйка , Буря iдо вiршiв та поем 50-70-х рокiв: Орина, мати солдатська, Мороз, Червоний нiс, Кому на Русi

жити добре, Росiйськi жiнки. У Некрасова є вiршi-посвята: На смерть Шевченка, -- тут виразно звучить голос громадянина, патрiота. Яскравою стрiчкою у творчостi Некрасова проходить образ Волги -- це рiка дитинства поета i рiка, яка символiзує стражденне життя народу.У вiршi О шостi вчора завернув… (1848) поет називає свою музу рiдною сестрою молодоп селянськоп жiнки, яку сiчуть батогом

15. Задум і творча історія «Мертвих душ» М.В. Гоголя. Специфіка жанру, єдність сатиричного та ліричного начал, сюжет і композиція

У самій назві знаменитої поеми Миколи Гоголя «Мертві душі» вже укладено головний задум і ідея цього твору. Якщо судити поверхово, то в назві розкривається зміст афери і самої особистості Чичикова - він купував душі вже мертвих селян. Поему «мертві душі» Микола Гоголь почав в 1835 році і продовжував над нею працювати до кінця життя. На самому початку письменник виділяв для себе, швидше за все, смішну сторону роману і створив сюжет Мертвих душ, як для довгого твору. Гоголь задумав, що його герої пройшли своєрідні кола пекла і чистилища, щоб наприкінці поеми духовно підійметься й відродитися. Свою ідею автору так і не вдалося реалізувати, повністю була написана тільки перша частинапоеми. Відомо, що роботу над другим томом поеми Гоголь почав в 1840 році, а до 1845 у нього вже були готові кілька варіантів продовження поеми. На жаль, саме в цьому році автор самостійно знищив другий том твору, він безповоротно спалив другу частину «Мертвих душ» , будучи незадоволеним написаним. Дещо незвичайним виглядає і жанр твору, який сам автор визначає як епічну поему. Високо оцінивши ідейні і художні достоїнства «Мертвих душ», В. Г. Белинский, приміром, не розумів, чому Гоголь назвав цей твір поемою: «Цей роман, чомусь названий автором поемою, є твір, такий же національний скільки і високохудожнє».

Побудова «Мертвих душ» відрізняється логічністю і послідовністю.

Кожна глава завершена тематично, вона має своє завдання і свій предмет зображення. Крім того, деякі з них мають схожу композицію наприклад, глави, присвячені характеристикам поміщиків. Вони починаються з описи пейзажу, садиби, удома і побуту, зовнішності героя, потім показаний обід, де герой вже діє. І завершення цієї дії -- відношення поміщика до продажу мертвих душ. Така побудова глав давала можливість Гоголеві показати, як на грунті кріпацтва складалися різні типи поміщиків і як кріпацтво в другій чверті XIX століття, у зв'язку з ростом капіталістичних сил, приводило поміщицький клас до економічного і моральному занепаду. Що ж до композиції твори, вона дуже простою і виразна. У ньому три ланки.Перше: п'ять портретних глав (2 - 6), у яких дано всі що у той час типи поміщиків; друге - повіти і (глави 1, 7 - 10); третє - 11 глава, у якій передісторія головний герой. У першій главі - приїзд Чічікова до міста й його ознайомлення з чиновниками і околишніми поміщиками.У п'яти портретних розділах, присвячених Манилову,Коробочке, Ноздреву, Собакевичу Плюшкину, описано відвідання Чічіковим поміщицьких садиб із єдиною метою купівлі «мертві душі». У наступних чотирьох розділах - клопоти на оформлення «покупок», порушення і чутки у місті щодо Чічікова та її підприємства, смерть прокурора, котрий злякався розмов проЧичикове. Одинадцята глава завершує перший тому.

16. Творчий шлях Ф.М. Достоєвського. Філософські, етичні й естетичні погляди письменника та їхнє вираження в романістиці

1843 -- перекладав «Євгенію Гранде» Бальзака.

На початку 1845 з'явився перший власний твір Достоєвського -- «Бідні люди», написаний як роман у листах. Це історія пробудження, піднесення й падіння, нарешті повного знищення людської душі з певних соціальних причин. Вже у першому своєму творі Достоєвський звертається до теми «маленької» людини. Роман схвально сприйняли в літературному середовищі, Некрасов так відгукнувся на дебют Достоєвського: «Новий Гоголь явився!»У наступній повісті «Двійник» (1846) Достоєвський знову звернувся до питання ролі соціального середовища, конкретних життєвих обставин у долі людини.Достоєвський дуже хворобливо ставився до критики власних творів. Через це йому не вдалося знайти друзів у літературному середовищі, після свого дивовижного дебюту молодий письменник відштовхнув знайомих своїм характером. Сталися конфлікти з Некрасовим, Тургенєвим, Панаєвим. 1859 року Достоєвський отримав дозвіл жити у столиці. Тоді ж вийшли друком його твори «Дядюшкін сон» та «Село Стєпанчіково і його мешканці». 1860 року вийшла перша двотомна збірка творів письменника. У нього помирає дружина з дітьми. Потім брат. У безвихідному матеріальному становищі Достоєвський пише глави «Злочину і кари», У першому ж номері журналу «Врємя» Достоєвський почав друкувати свій новий роман «Принижені та зневажені»(«Униженные и оскорбленные»). Він писав про нерівність, про людей, що забуті усіма та страждають, про несправедливість, що лежить у підґрунті існуючих людських відносин. . Він розкрив трагедію сучасної людини силою аналізу та геніальною мистецькою інтуїцією. З'явилися твори «Записки із Підпілля», «Злочин і кара»(«Преступление и наказание») (1866). Творчість Достоєвського зосереджено навколо питань філософії духу,-це теми антропології, філософії історії, етики, філософії релігії. У цій області велика кількість і глибина ідей у ??Достоєвського вражаючі, - він належить до тих творчим умам, які страждають від достатку, а не від браку ідей

17. Роман Ф.М. Достоєвського «Злочин і кара»: соціально-філософська і морально-психологічна проблематика роману, сюжетно-композиційні особливості, система образів. Роль «двійників» Раскольнікова в романі

«Злочин та кара» -- перший з п'яти найкращих романів Достоєвського. Сам письменник цьому твору надавав великого значення: «Повість, яку я пишу тепер, можливо, найкраще, що я написав». Від змалював у творі таку безправність і безпросвітність життя, коли людині вже «немає куди йти».Роман «Злочин і кара» був задуманий Достоєвським ще на каторзі. Тоді він називався «П'яненькі», але поступово задум роману трансформувався в «психологічний звіт одного злочину». Цей твір - один із уславлених пам'ятників світової літератури. Автор створив «роман-трагедію», в якому порушені та об'єднані воєдино соціальні,філософські,психологічні питання,що цікавили і хвилювали людство за всіх часів. Ідейна проблематика та художня майстерність письменника зумовили незгасаючу цінність роману. Це твір про добро та зло,про бунт та смиренність,про знедолених та пригнічених. Літературний рід: епосЖанр: філософський поліфонічний соціально-психологічний роман Сюжет роману : це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до упокоєння. Як зазначається в епілозі,це може скласти «нову історію, історію поступового оновлення людини».Тема: зображення убозтва принижених та скривджених людей, усього нелюдяного. Ідея: моральна необхідність внутрішнього (а не зовнішнього!) покарання злочину Раскольникова. Головні герої: Родіон Раскольников, його сестра Дуня, стара лихварка, її сестра Лизавета, Разуміхін, Сонечка Мармеладова, Лужин, Лебезятников, Свидригайлов, Порфирій Петрович (слідчий). Композиція: 6 частин та епілог (1 частина - злочин, 4-6 частини - кара, епілог - шлях до каяття). Проблематика роману "Злочин і кара": соціальні умови; життєві протиріччя; людина та суспільство; відповідальність за злочин; наполеонізм; індивідуалізм; гуманізм; бунт та покора; бідність та злидні; Проблеми суспільства. Проблема моральності. Проблема добра і зла в романі проблема гуманізму

пияцтво та проституція. Цікаво відзначити, як Достоєвський Федір Михайлович протиставив Родіону Раскольнікову іншого «вбивцю» -- дворянина Свидригайлова. Дві людини-співрозмовника, два протилежних погляди на життя. Отруйник своєї дружини в кінці роману застрелився. А головний герой Раскольников, відбуваючи восьмирічний термін на каторзі, отримав взаємну любов Соні Мармеладової, яка, як дружини декабристів, послідувала услід за своїм коханим.

18. Творчий шлях Л.М. Толстого. Духовні і творчі шукання та здобутки письменника

9 вересня 1828 року в Ясній Поляні, поблизу Тули, де й минули дитячі роки майбутнього письменника.Писати Толстой почав з семи років.Свій перший невдалий досвід господарювання він описав через кілька років в оповіданні «Ранок поміщика» (1856), герой якого, Нехлюдов, наділений рисами Толстого. З самоаналізу в щоденниках зростає його художня проза. Толстой орієнтується на досвід психологічного аналізу письменників-сентименталістів 18 в. Л.Стерна і Ж.-Ж.Руссо, засвоює прийоми розкриття переживань в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». У березні 1851 Толстой пише «Історію вчорашнього дня» -- уривок, в якому детально описує свої відчуття. Це вже не просто щоденниковий запис, а художній твір. працював над повістю «Дитинство». Її надрукували під заголовком «Історія мого дитинства» (назва належала Некрасову) в № 9 журналу «Современник» за 1852 р. Вона принесла Толстому успіх і славу одного з найталановитіших російських письменників. 1854 року також у № 9 «Современника» з'явилося продовження -- повість «Отроцтво», а в № 1 за 1857 опублікували повість «Юність», що завершила розповідь про Николенька Іртеньєва -- героя «Дитинства» й «Отроцтва». Тема простоти і природності як вищої цінності життя і «суперечка» з «парадним», красивим зображенням війни виражена в Севастопольських оповіданнях Толстого: «Севастополь в грудні» (1855), «Севастополь в травні» (1855) і «Севастополь в серпні» 1855 року (1856). У нарисах описані епізоди героїчної оборони Севастополя від англо-французских військ 1855 року. Толстой сам брав участь в обороні Севастополя і багато днів і ночей провів в найнебезпечнішому місці -- на 4-му бастіоні, який нещадно обстрілювала ворожа артилерія. 1863 -- опублікував повість «Козаки», працювати над якою почав ще в середині 1850-х. Повість, як і багато інших його творів, автобіографічна.Любов до козачки. 1856-1863 -- працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 він побачив в подіях війни 1812 року -- часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум романа «Війна і мир». Роман писався впродовж 1863-1869 рр. (виданий у 1865-1869 рр., у виданнях1873 і 1886 до тексту внесені деякі зміни).

1877 -- закінчив свій другий роман -- «Анну Кареніну» (опублікований в 1876-1877 рр.). Про інтенсивність духовного життя Толстого свідчить той факт, що в перший рік кавказької служби він написав "Детство". В червні 1852 року цей перший закінчений твір Толстой відправив Некрасову в "Современник". Некрасов зразу оцінив талант автора і опублікував повість в вересневому номері журналу. В Росії з" явився новий визначний письменник, не учень, а талант, - це було очевидним для всіх.

19. «Думка народна» і засоби її розкриття в романі Л.М. Толстого «Війна і мир». Поетизація народного героїзму. Специфіка жанру твору

«Щоб твір був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. У «Війні і мирі» я любив думку народну, внаслідок війни 1812 року», -- говорив Лев Толстой.З цього висловлення випливає те, що письменник вважав «думку народну» головною, основною думкою роману.«Я намагався писати історію народу», -- говорив Толстой. Головний герой роману -- народ; народ, кинутий у непотрібну і незрозумілу йому війну 1805 року, народ, що піднявся в 1812 році на захист батьківщини і розгромив у визвольній війні величезну ворожу армію на чолі з непереможним доти полководцем.У романі більше ста масових сцен, у ньому діють понад п'ятсот поіменно названих людей із народу, хоча значення образу народу визначається не кількістю масових сцен, а народною ідеєю. Найважливіші події роману оцінюються Толстим з народної точки зору. Народну оцінку війни 1805 року виражає письменник словами князя Андрія: «Чому ми під Аустерлицем програли бій?.. Нам там нема чого було битися: скоріше хотілося піти з поля бою». Народна ж оцінка Бородінського бою дана автором наприкінці третього тому роману: «Моральна сила французької атакуючої армії була виснажена. Не та перемога, що визначається підхопленими шматками матерії на палицях, які називають стягами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська, -- а перемога моральна, та, що переконує супротивника в моральній перевазі свого ворога й у своєму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіном».«Думка народна» усюди є присутньою у романі. Ми її відчуваємо й у нещадному «зриванні масок» при зображенні Курагіних, Ростопчина, Аракчеєва, Друбецького й інших.Ще більш повно «думка народна» відчувається в тих главах роману, де зображуються герої, близькі до народу або ті, що намагаються зрозуміти його: Тушин і Тимохін, Наташа і княжна Марія, П'єр і князь Андрій -- усі ті, кого можна назвати «руськими душею».Людиною, яка втілила в собі дух народу, Толстой зображує Кутузова. Кутузов -- справді народний полководець. Таким, хто виражає потреби, думки і почуття солдат, він виступає під час огляду під Браунау, і під час Аустерлицького бою, і особливо під час Вітчизняної війни 1812 року. «Кутузов, -- пише Толстой, -- усією російською сутністю своєю знав і почував те, що почував кожний російський солдат».

Кутузов для Росії -- своя, рідна людина. Під час війни 1812 року усі його зусилля спрямовані до однієї цілі -- очищення рідної землі від загарбників. «Важко уявити собі ціль, більш гідну і більш збіжну з волею всього народу», -- говорить письменник.Від імені народу Кутузов відхиляє пропозицію Лористона про перемир'я. Він розуміє і неодноразово говорить, що Бородінський бій є перемога; розуміючи, як ніхто, народний характер війни 1812року, він підтримує запропонований Денисовим план розгортання партизанських дій.

Кутузов -- носій народної мудрості, виразник народних почуттів. Його відрізняє «надзвичайна сила проникнення в зміст явищ, що відбуваються, а джерело її лежить у народному почутті, яке він носив у собі в усій своїй чистоті і

20. «Анна Кареніна» Л.М. Толстого - «живий, гарячий» роман про сучасність. Образ К. Льовіна: специфіка художнього відбиття в ньому поглядів і настроїв письменника напередодні переламу в його світосприйнятті

У романі «Анна Кареніна» Толстому перш за все імпонувала головна думка твору - роль сім'ї. Адже всі найважливіші суспільні зміни починаються або завершуються в сімейному колі, в особистому світі, в повсякденному житті. Значення соціальних змін у житті людини виміряються, певно, ступенем їх впливу на сімейні розпорядки. У романі Л. М. Толстого поряд із сюжетною лінією Анни Кареніної представлена інша, дуже істотна, лінія життєвої долі Костянтина Левіна. Саме з образом цього героя пов'язано багато важливі морально-філософські та соціальні проблеми твору. Духовні шукання Левіна багато в чому відображають ті настрої і думки автора, які складалися у нього в переломну епоху 70-х років Його, як дворянина-землевласника, хвилює упокорення помісного господарства під натиском нових пореформених відносин. Бачить Левін і мізерну життя селян. Його спроби, зберігаючи за собою права на землю, примирити інтереси «совісних» поміщиків і народу, створити з цією метою раціональну систему землеволодіння закінчуються невдачею. Його вражає непримиренно-вороже ставлення селян до землевласникам-дворянам, до всього, що тлумачить і обіцяє їм «барин». Він дивується і намагається зрозуміти причини цього відношення, а недовіра-то підказане селянам всім їх багатовіковим досвідом, недопускати думки про те, щоб «мета поміщика могла полягати в чомусь іншому, окрім бажання обібрати їх скільки можна». У глибині душі Левін погоджується з докором брата Миколи: «Тобі хочеться оригінальничати, показати, що ти не просто експлуатіруешь мужика, і з ідеєю».Левін знайомиться з різними формами діяльності дворянської громадськості, присутній на виборах ватажка, у світовому суді - і виносить звідти враження марного порожнечі і даремність того, що відбувається. Тільки в селі, в безпосередній близькості до природи, в залученні до селянської праці, у безперервних господарських турботах він знаходить відраду і тимчасове заспокоєння. Герой роману, як ми бачимо, не знаходить реальних шляхів соціального перетворення і намагається вирішити хвилюючі його питання в плані абстрактного морального вдосконалення. У цьому, безсумнівно, позначаються суперечності світогляду не тільки Левіна, але і Толстого. І все ж таки суттєво в духовному розвитку Левіна його тяжіння до народу, По суті, герой залишається на роздоріжжі, його шукання не завершені, і попереду як би відкриваються нові можливості зростання.

21. Анна Кареніна - жінка трагічної долі в однойменному романі Л.М. Толстого. Символіка, що передвіщає смерть героїні

На початку твору Анна постає перед нами молодою привабливою жінкою з вищого суспільства. Вона весела, доброзичлива, приємна у спілкуванні. При цьому вона зразкова мати та дружина, що більш за все любить свого сина. Її стосунки з чоловіком зовні виглядають зразковими, що тільки зблизька в них відчувається фальш та штучність.Анну з чоловіком пов'язує не більше ніж повага, а не любовні почуття.Зустріч з Вронським змінює Анну кардинально. Вона починає відчувати нову жагу до життя та кохання. Її невблаганно тягне нове почуття до Вронського, сила, якій вона не може чинити опір. Анна - жінка чесна, відкрита, щира, сама заплутується в складних і фальшивих відносинах з чоловіком. Незважаючи на її опір відносини з Вронським продовжують розвиватися та врешті вона поступається пристрасному почуттю. При цьому вона жорстоко звинувачує себе, почувається «злочинницею», але не може відмовитися від всепоглинаючої любові. Каренін неодноразово пробачає її, поводиться великодушно, намагається зберегти шлюб. Така висока моральність з його боку викликає ще більшу ненависть з боку дружини.Після того, як Анна йде від чоловіка, вона не знаходить спокою. Ні кохання Вронського, ні маленька дочка, ні поїздки та розваги не приносять їй заспокоєння. Душевний розлад посилюється розлукою з коханим сином. Суспільство не приймає її, друзі відвертаються. Анна все більше усвідомлює глибину свого нещастя. Кареніна стає дратівливою та підозрілою, а захоплення морфієм ще більше посилює ці почуття. Вона починає безпідставно ревнувати Вронського, відчуває свою залежність від його любові й бажань. У той же час Анна бачить, що Вронський змушений відмовитися від багатьох важливих для нього в житті речей через неї. Тому намагається замінити йому собою цілий світ. З часом до неї приходять думки про смерть як правильний спосіб розплутати цей клубок. Все для того, щоб більше не бути винною, щоб зробити винуватим Вронського та в той же час звільнити його від себе.