Романтичний герой у романах В. Гюго ("Собор Паризької Богоматері" та інших)

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

,,КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ, ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І УПРАВЛІННЯ”

Курсова робота

З дисципліни: Історія зарубіжної літератури

На тему:,,Романтичний герой у романах В. Гюго (“Собор Паризької Богоматері” та інших)”

Студентки Ржеуцької Олександри

Кривий Ріг 2014



ЗМІСТ

Вступ

I. РОМАН ,, СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ" -ШЕДЕВР СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Віктор Гюго та його творчість

1.2 Історія створення роману В.Гюго ,, Собор Паризької Богоматері”

ІІ. РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ У РОМАНІ В.ГЮГО ,,СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ”

2.1 Принципи контрасту у романі

2.2 Образ Есмеральди. Трагічна доля дівчини у романі

2.3 Образ Клода Фролло

2.4 Квазімодо. Тяжка доля народного героя у романі

ІІІ. РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ У ІНШИХ ТВОРАХ В.ГЮГО (РОМАН,,ЗНЕДОЛЕНІ”)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність дослідження Важливий внесок у французьку літературу зробив Віктор Марі Гюго. Один із засновників романтичного роману у Франції.

Завданням письменника-патріота було створити величний епос,присвячений культурі французького народу. Тому автор надає опису пам'яток середньовічного зодчества і насамперед Собору Паризької Богоматері,біля якого відбуваються події роману.

Сюжет роману розгортається динамічно та драматично. Образи кожного персонажа глибоко романтичні та неповторні. Головний образ роману являється сам собор. Гюго використовує гіперболу та емфазу у драматичних епізодах.

Собор у романі -- це справжня діюча особа. Долі усіх головних персонажів твору пов'язані саме з його стінами.

Собор охороняє Квазімодо й Есмеральду, він же скидає зі своїх веж вбивцю Фролло. Усі події роману також зосереджені навколо собору, який відіграє в житті парижан величезну роль. Насамперед собор є центром релігійного й народного життя. Біля нього збираються й простолюдини, які здатні боротися за щасливе майбутнє.

Також Собор є традиційним притулком для вигнанців: ніхто не має права заарештувати людину, поки вона перебуває за стінами собору. Одночасно собор Паризької Богоматері стає символом утиску -- релігійного й феодального.

Дзвонаря-горбаня можна вважати втіленим образом середньовіччя й собору. Красуня Есмеральда, в яку закоханий Квазімодо, є втіленням світлих життєвих сил.

Танцівницю можна вважати втіленням Відродження, що йде на зміну середньовіччю. Проте обидві культурно-історичні епохи пройшли, а Нотр-Дам й дотепер височіє під паризьким небом.

Мета роботи: дослідити образ Собору і його значення в романі Віктора Гюго „Собор Паризької Богоматері”. Завдання роботи: історія створення роману; образ романтичного героя у романі

Об'єктом дослідження є творчість Віктора Марі Гюго та його творчості

Предметом дослідження є роман В.Гюго “Собор Паризької Богоматері” та інші.



I. Роман „Собор Паризької Богоматері”- шедевр світової літератури

Роман „ Собор Паризької Богоматері” - це шедевр романтичного твору не тільки в творчості великого французького письменника, а й в усій світовій літературі. Цей твір ось уже більше півтора століття із захопленням читається у всіх кінцях землі.

Роман „Собор Паризької Богоматері” був написаний Віктором Гюго під час Липневої революції, в 1831році. Історичні події змінили світогляд письменника. Звертаючись до історії, Гюго не ставить перед собою цілі вивчити історичні процеси, їх закономірність, прослідити історичний розвиток характерів.

Роман вражає багатством і динамічністю дій. Створюється враження, що автор переносить читача з одного світу в абсолютно інший. Так гучну тишу собору раптово змінюватиме шум Гревської площі, де кипить середньовічне життя, де так з'єднуються жорстокість і веселість, трагічне і смішне. Але усі події у романі неодмінно зводяться до собору , який і є головним персонажем твору. Він управляє долею кожного із них , навіть другорядного персонажа.

Тема конфлікту любові і ненависті, краса і потворність, а так само проблема „відторгнутих суспільством” людей, виникнення і втрата нових ідей - все це дотепер залишається актуальним, непідвладним часу...

Головним ідеєю роману є любов циганки Есмеральди до двох героїв: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря собору Квазімодо. Ця любов виявляє два характери. Персонаж Клода Фролло викликає співчуття, жалість. Життя у цієї людини не склалося із самого початку: мрія виявилася роздавленою обставинами. Собор став його будинком, місцем, де молода людина залишила душу і пристрасть. Так вийшло, що відчуття, які, як йому здавалося, були поховані у минулому, захопили його. Він починає боротися з своєю пристрастю, але програє.

У самому романі „ Собор Паризької Богоматері” виділяється безліч сюжетних ліній.

Затворниця Ролландової башти - Гудула, ненавидячи циганів, оскільки ті вкрали її дитину, проклинає Есмеральду, а у фіналі жінка впізнає у своєму заклятому ворогу втрачене дитя. Дочка гине на очах у матері.

Також, потрібно відзначити майстерність в зображенні масових народних сцен: представлення містерії, життя „ Двору Чудес”, події на Гревській площі.

Тяжіючи в своїй філософській концепції до ідеалістичних узагальнень, Віктор Гюго зумів у своєму романі передати атмосферу тієї епохи, яку він зобразив у ,,Соборі Паризької Богоматері”.

1.1 Віктор Гюго та його творчість

Віктор Марі Гюго - теоретик французького романтизму. Він відіграв значну роль у створенні романтичного роману, у реформі французької поезії, у розбудові романтичного театру. Він народився 26 лютого 1802 року в Безансоні. Батько Гюго, за часів Наполеона з простого солдата став генералом. Мати письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона і була роялісткою. Ще підлітком він починає писати, і вже в 1815-1816 роках його оди та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Великий вплив на Гюго зробив Франсуа Шатобріан, відома фігура в літературному перебігу романтизму і Франції початку XIX століття. У молодості Гюго вирішив бути «Шатобріаном або ніким», і що його життя повинна відповідати життя його попередника. Як і Шатобріан, Гюго сприятиме розвитку романтизму, буде мати вагоме місце в політиці як лідер республіканізму, і буде засланий завдяки своїм політичним позиціям. Його перші збори віршів (Odes et po?sies diverses) було опубліковано в 1822 році, коли Гюго було тільки 20 років. Перша зріла робота Віктора Гюго в жанрі художньої літератури була написана в 1829 році і відбила гостру соціальну свідомість письменника, що продовжилося в його наступних роботах. Повість ,,Останній день засудженого до смерті” справила великий вплив на таких письменників як Альбер Камю, Чарльз Діккенс і М. Достоєвський.

У 1830-1840 р.р. Гюго пише багато поезій, виступає засновником романтичного напряму у французькій літературі. У цей час написані роман „Собор Паризької Богоматері ”, романтичні драми „ Кромвель”; „ Король розважається”; „ Ернані ”; „ Марія Тюдор ”.

Саме першим повноцінним романом Гюго стане неймовірно успішний ,,Собор Паризької Богоматері” (Notre-Dame de Paris), який був опублікований в 1831 році і швидко переведений на багато мов по всій Європі. Одним з ефектів роману було залучення уваги до запустілого Собору Паризької Богоматері, який став залучати тисячі туристів, які прочитали популярний роман. Книга також сприяла відродженню поваги до старих будівель, які відразу після цього стали активно берегти

Неможливо уявити собі духовну історію людства у ХІХ столітті без Віктора Гюго. Його особистість і творчість залишили яскравий слід в умах сучасників і наступних поколінь. Гюго був найяскравішою постаттю французького романтизму і залишився романтиком до кінця своїх днів. Невичерпна уява підказувала йому найвеличніші образи, найрізкіші контрасти.

Українською мовою перекладено значну частину літературної спадщини письменника. Багато зробив для популяризації його творчості в Україні І.Франко, який високо цінував соціальні повісті „Останній день смертника”, „Клод Ге”, переклав деякі поезії з різних збірок, уривок з роману „Знедолені.” Твори Гюго перекладали також Леся Українка, М.Старицький, П.Грабовський, М.Рильський, М.Бажан та ін. Творчість французького письменника досліджували О.Білецький, Д.Наливайко, Н.Модестова.

Якщо для англійського романіста В.Скотта було суттєвим показати, що історія в своєму розвитку, поряд з відомими історичними діячами, захоплює в коловорот подій багато рядових, нікому невідомих людей.., то французький романтик Віктор Гюго в „ Соборі Паризької Богоматері” зближує жанр історичного роману і з романтичною поемою і драмою.[8; c.129] Своїх вигаданих героїв він високо піднімає над прозою життям, надавши їм символічної масштабності та глибокої поетичної виразності, бо цьому сприяє піднесеність романтичного світосприйняття самого письменника.

1.2 Історія створення роману В.Гюго ,, Собор Паризької Богоматері”

Англійський письменник Вальтер Скотт 1823-го опублікував роман "Квентін Дорвард" описавши Францію ХV ст. "Після живописного, але прозаїчного роману Вальтера Скотта залишається ще створити роман в іншому жанрі, витонченіший і більш закінчений, -- писав 21-річний Віктор Гюго в журналі "Французька муза". -- Це має бути водночас і роман, і драма, і епопея. Звісно, живописний, поетичний, дійсний".

Гюго взявся вивчати середньовічний Париж. Зацікавився першим вікарієм головного храму міста, собору Паризької Богоматері -- абатом Егже. Він був автором містичних творів, які церква згодом визнала єретичними. Егже став прототипом одного з головних героїв майбутнього роману письменника.

5 червня 1830-го він укладає договір із видавцем Госленом: до 30 грудня має написати роман, інакше виплатить великий штраф.

Перші рядки роману Гюго написав 25 червня 1830 року. Та через два дні в Парижі вибухла революція. Вона зупинила письменника на шостій сторінці. Гюго покидає свою квартиру, де за вікном ішли бої, і переселяється до родичів дружини на спокійнішу вулицю. При цьому втрачає зошит із попередніми записами. Видавець з огляду на цю обставину дав письменникові останню відстрочку -- до 1 лютого 1931 року.

Ось що згадувала Адель Гюго:

"Треба було встигнути вчасно. Він купив собі пляшку чорнила й величезну куфайку із сірої вовни, в якій тонув із голови до п'ят. Зачинив на ключ свою кімнату, щоб не піддатися спокусі вийти на вулицю, і ввійшов у свій роман, як у в'язницю. Відтепер він покидав свій робочий стіл тільки для їжі та сну. Єдиною розвагою була годинна післяобідня бесіда з друзями, які приходили його провідати. Їм він читав іноді написане за день".

Гюго писав, навіть не відчуваючи холоду: у грудні працював із відчиненими вікнами. Пляшка чорнила, яку письменник придбав першого дня роботи, закінчувалася. Останній рядок роману Віктор Гюго написав останньою краплею чорнила 14 січня 1831 року.[3;321]

Роман "Собор Паризької Богоматері" вийшов у світ 16 березня 1831-го. До кінця року він витримав сім видань -- так читачі вподобали середньовічну оповідь про драматичне кохання дзвонаря-горбуна Квазімодо і священика Клода Фролло до танцівниці-циганки Есмеральди. Це був перший історичний роман французькою мовою.



ІІ. Романтичний герой у романі В.Гюго ,, Собор Паризької Богоматері”

Роман створювався в період підготовки і під час Липневої революції 1830 року, але Гюго звертається до подій ХV століття. Чому? Безумовно він наслідує принцип В. Скотта: від історії до сучасності і обирає ХV ст. невипадково.

ХV ст. у Франції пройшло у боротьбі між старим і новим, між Середньовіччям і Ренесансом. Показуючи зміни у суспільстві на прикладі долі вигаданих особистостей Гюго звертається до скотівської моделі історичного роману, але інтерпретує її по-своєму. Його романтизм називають „живописним”, і не випадковим. Гюго - знавець Середновіччя, знавець старого Парижу, його архітектури, його побуту. Він показує Париж з висоти польоту, розповідає про історію міста та особливо зосереджує свою увагу на духовному центрі середньовічного Парижу, на Соборі Паризької Богоматері, який народ будував віками, і який колись, до появи друкарства висловлював його душу. Тому головним персонажем роману є Собор, вічний і нерухомий.

На романтизацію оповіді вказує і сюжет твору. Історія циганки Есмеральди, архідиякона Собору Паризької Богоматері Клода Фролло, дзвонаря Квазімодо, капітана королівських стрільців Феба де Шатопера та інших, насичена таємницями, несподіваними поворотами дії, фатальними збігами і випадковостями.

Доля Квазімодо виняткова за нагромадженням жахливого і жорстокого, але така ситуація була вповні природною для тієї епохи і тогочасного суспільства.

Клод Фролло -- це втілення похмурого середньовіччя, що відзначалося спотвореним розумінням людської природи.

Есмеральда -- це опоетизована душа народу, її образ майже символічний. З іншого боку, трагічна доля вуличної танцівниці можна сприймати і як уособлення долі будь-якої реальної дівчини з народу тих часів. А в образі капітана Феба, який тільки закоханій Есмеральді може здаватися лицарем і героєм, втілено зовні блискуче, а насправді нікчемне дворянство. Як бачимо, справжня людяність притаманна лише людям із низів суспільства, саме вони справжні герої роману.

Долі героїв дивним чином перетинаються. Квазімодо намагається вкрасти Есмеральду за наказом Клода Фролло, але дівчину випадково рятує варта на чолі з Фебом. За замах на Есмеральду Квазімодо карають. Але саме вона дає нещасному горбаню ковток води, коли він стоїть біля ганебного стовпа, і своїм вчинком сприяє його миттєвому переродженню. На мою думку, автор тут використовує суто романтичний прийом. В озлобленому на весь світ горбані Квазімодо любов пробуджує добре, людське начало. У Клоді ж Фролло кохання, навпаки, будить звіра.

Священнослужитель Клод, аскет і вчений-алхімік, уособлює холодний раціоналістичний розум, що бере гору над усіма людськими почуттями. Цьому розуму недоступні жаль та співчуття, він є для Гюго злою силою. У романі Фролло протистоїть Квазімодо, чиє серце відчуває потребу в любові. І Квазімодо, і Есмеральда, що проявила до нього співчуття, є цілковитими антиподами Клода Фролло, оскільки вони вчиняють за покликом серця, неусвідомленим прагненням до любові й добра. Якщо в Клоді потяг до Есмеральди є насамперед бажанням тілесним, що призводить його до злочину і загибелі, яка сприймається як відплата за скоєне ним зло, то любов Квазімодо стає вирішальною для його духовного пробудження та розвитку. Загибель Квазімодо у фіналі роману, на відміну від загибелі Клода, ми сприймаємо як свого роду торжество краси духу.

На мою думку, і Есмеральда, і Квазімодо виконують у романі роль жертв несправедливого суду, жорстоких законів: Есмеральду катують, засуджують до смерті, зацькованого усіма Квазімодо відправляють до ганебного стовпа. Гюго в такий спосіб робить доволі відчутним соціальний мотив, але як справжній романтик зосереджує увагу на іншому -- на проблемі одвічної боротьби добра і зла, самовідданості й егоїзму, прекрасного і потворного. Що ж губить Есмеральду і Квазімодо? Як на мене, на це чітко вказує похмурий образ Собору, що виступає в романі як символ забобонів, поневолення народу, середньовічного страху. Недарма «душею собору» автор обирає гротескний образ Квазімодо, що живе під його склепінням. Середньовіччя мстить Есмеральді за те, що вона вільна, а Квазімодо за те, що він звільнився з-під влади його законів, забобонів, звичок.

У персонажах, конфлікті, сюжеті «Собору Паризької Богоматері» панівним залишається романтичний принцип відображення життя: виняткові характери діють за виняткових обставин. Успіх роману був зумовлений, очевидно, тим, що Гюго ніколи не переставав вірити, що добро переможе зло.

2.1 Принцип контрасту у романі

За принципом контрасту, що властивий роману, на відміну від героїні та її матері, головний дзвонар Собору Квазімодо є втіленням людської потворності. Не випадково під час виборів „ папи блазнів” юрба віддала перевагу над всіма претендентами саме йому. Він досяг того „ ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила юрба...” [2;с.42]. Уявіть собі „ чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудоющетинистою бровою лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих тут і там повиламлюваних зубів... потріскану губу, на якій звисав, немов бивень слона, зуб...” [2;с.42]. До цього щей слід додати „ якусь суміш злоби, здивування і смутку” [2;с.42] в усьому виразі його обличчя. І це була не гримаса, як у інших претендентів на звання „ папи блазнів”, що надавалось щороку найогиднішому. Він „ увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною, між плечима - здоровенний горб... дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки” [2;с. 42]. І от такий блазень закохався в неземну красуню Есмеральду. Вперше він доторкнувся цього прекрасного тіла, викрадаючи її для Клода Фролло, вдруге - вихопивши її з рук ката і давши її притулок у соборі, де годував її та розмовляв до неї, хоча й не чув її мови (бо був глухий), милуючись нею та охороняючи її; в-третє він доторкнувся до неї, вже мертвої, в королівському склепі, де знайшли його через півтора-два роки „ два скелети, з яких один стискав другий в обіймах. Один скелет був жіночий... Другий скелет, який міцно обнімав перший, був скелет мужчини . Помітили, що спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток...” [2;с.442-443]. Тепер вони були вже рівні в певному розумінні .

На відміну від тваринної Клодової, ця пристрасть Квазімодо була людська. Тверезо оцінюючи свою зовнішність, він не втрачав розуму (як архідиякон), а жив своїм почуттям духовно, і це знаходило відбиток на його обличчі та поведінці, що можна побачити в низці епізодів. Так, у сцені покарання, коли Есмеральда подала йому води, горбань чи не вперше просльозився: („ на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза...” - с. 203), він був глибоко зворушений.

Коли ж сама Есмеральда попала на ешафот, Квазімодо, вихопивши її у ката, надав дівчині притулок у Соборі і „був по-своєму прекрасний” [2;с. 309]. Пам'ятаючи про своє потворство, він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім'яти... хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей... наче мати свою дитину”[2;с. 309]. Це наближення до краси посилило в ньому все людське, сховане в глибині душі: „ Його око циклопа, звернене до неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю, то раптом підводилося вгору, сповнене вогню” [2;с. 308]. Як бачимо, герой готовий захищати здобуту ним красу.

Переховуючи Есмеральду в одній із келій Собору, Квазімодо лише вночі приходив подивитись, як вона спить: „ Не лякайтесь, я ваш друг... Що вам до того, що я біля вас, коли ваші очі заплющені?” [2;с.324]. Він рішуче запротестував, коли вона вдень запросила його до себе: „ пугачу не місце в гнізді жайворонка”. Але шляхетна Есмеральда бачила, що „на всій цій потворності лежав відбиток такого суму й ніжності, що вона поволі почала звикати до свого рятівника” [8;c.128].

У грубому серці горбаня знайшлися слова про красу: він не був від природи духовним калікою. Квазімодо - ,, природна людина, якої не торкнулася феодальна цивілізація” [2;с. 446]. Тому він так рішуче захищає ніжне створіння (а потім і мститься за неї Клодові), котре покохав після „ краплі води” біля ганебного стовпа: „ За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім своїм життям” [2;с.325]. Ця глибока щирість не може не викликати співчуття у Есмеральди, бо вона теж по-своєму „ природна людина” (за Руссо). Але цього не можуть зрозуміти „ цивілізовані” кати, продажне духовенство, Клод і навіть Феб. До того ж Квазімодо готовий до самопожертви. В нього вистачаю шляхетності та чуйності, помітивши, як Есмеральда дивиться на Феба, що „ воскрес”, спробувати привести його до неї. І лише черствість та егоїзм Шатопера стали на шляху виконання цього плану. Іншого разу, помітивши, що одна із скульптур біля її вікна лякає дівчину, він вночі, ризикуючи життям, знімає її, не потривоживши Есмеральду. Відданість Квазімодо дівчині й у тім, що, показавши їй високі башти Собору („ людина, яка впаде з них, помре...”), він цілком серйозно сказав: „ Якщо ви побажаєте, щоб я стрибнув униз, вам не треба буде говорити й слова, досить буде одного вашого погляду”[2; c.325]

За принципом контрасту, на відміну від легковажного Феба, у Квазімодо почуття кохання не лише природне, а й глибоке. Зовні Квазімодо різко контрастує і з Есмеральдою: ”Я здаюсь вам звірем, скажіть? А ви, ви сонячний промінь, ви крапля роси, ви пісня пташки” [2;с. 325]. Як бачимо, герой чудово розуміє свою потворність і весь трагізм свого стану, але не перестає кохати дівчину, шукати можливості бути їй корисним. Саме на цьому контрасті письменник і досягає глибокої романтичної виразності.

Крім любові, Квазімодо відчуває й інші почуття, зокрема злість. Вона була наслідком його потворності і ставлення до нього людей, а не вродженою якістю. Так, коли його одностайно обрали „папою блазнів” і Коппеноль почав вульгарно вітати Квазімодо („ Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я в житті не бачив”, - той хоч і глухий, „ раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, немов бульдог перед кицькою” [2;с. 43-44]. (Ця сцена носить гротесковий і романтичний характер).

До такої реакції Квазімодо звик з дитинства, коли відчув, а згодом і переконався, що люди не розуміють його біди, а лише збиткуються над ним, унаслідок чого він став „затаврований, обпльований, упосліджений” [2;с. 130]. Ось чому і виробилась така злість. Дійсно, вийшло, як пізніше у лермонтовського героя („Я був скромний, мене звинуватили у лукавстві, я став скритним”). Це дозволяє поставити Квазімодо в один типологічний ряд романтичних героїв не лише з Печоріним, а й Конрадом (Байрона), Кирилом Туром (Пантелеймона Куліша), що частково відзначено в критиці, хоч це ще й потребує доказів. Злобливість іноді перемагає в Квазімодо всі інші почуття. Так, попри все те, що йому дав архідиякон Клод (притулок, освіту), він не міг утриматися, щоб не помститись йому за смерть Есмеральди, скинувши його з Собору, адже той хотів відібрати у нього найкраще у житті. Не випадково після загибелі обох він каже: „Ось усе, що я любив” [7;с. 440].

Чи залишилось після цього ще щось для Квазімодо в цьому світі? За сюжетом - нічого. Але натура цього героя настільки сильна, що неможна не помітити його потенціальних можливостей, що виходять із його народного характеру. Пригадаймо сцену звільнення ним Есмеральди, коли „він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству... Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього Бога” [2;с. 309]. Отож, лише найвища сила і народ дали змогу Квазімодо повстати проти королівського наказу; герой виявився могутнім народною підтримкою (таку думку на іншому матеріалі й інших героях висловлював О. С. Пушкін в „Борисі Годунові”).

Отже, в образі дзвонаря Квазімодо уособлено силу народного протесту проти жорстоких законів Середньовіччя, короля та духовенства, проти несправедливості людей, а не природи, хоч нею він і був обділений, залишаючись „природною людиною”.

Виховуючись вулицею, „школяр” Жеан Фролло, рідний брат Клода, засвоює уподобання натовпу. Разом з іншими він регоче, побачивши „маску” Квазімодо, знущається з нього під час його покарання; висміює глухого теж суддю й обіцяє йому, що засуджує „гультіпак” за гру в кості, теж „грати вдень, грати вночі, жити граючи, вмерти граючи, програвши останню сорочку, поставити на карту й свою душу!” [2;с.169]. Жеан, дійсно, так і гине, граючи і борючись проти королівської влади. Адже це він під час заколоту здогадався відшукати драбину, щоб по ній залізти в Собор, не знаючи, що там його й зустріне ревнивий захисник Есмеральди. Смерть Жеана від руки Квазімодо є безглуздою та трагічною (обидва бились за неї), але „веселою”: він наспівував пісеньку, йдучи на смерть (в ньому не можна бачити літературного прототипа Гавроша). Отже, Жеан Фролло - дитя свого народу, „школяр” і гульвіса, що віддає своє життя в боротьбі проти короля та його прислужників. Він безжурний і дещо легковажний, але щирий та сміливий. Роль Квазімодо в його долі явно випадкова, адже перед ним - романтизм.

По-іншому склався життєвий шлях автора містерії. Що виконувалась у Палаці правосуддя на честь приїзду фламандських послів, виходця із народу (що навчався у Клода Фролло П'єра Грентуара. Залишившись без копійки, він потрапляє до „ Двору чудес”, де його рятує від ешафота Есмеральда. Пізніше він прагне звільнити її, викравши з Собору Богоматері під час заколоту. Але ошуканий Клодом, стає мимоволі зрадником, бо залишає її (після втечі з Собору) на руках у Клода, не знаючи про його справжні наміри. Врятувавши козу Есмеральди, він „від астрології, філософії, архітектури, герметики та інших безглуздь... знову повернувся до драматургії, яка є найбільшим безглуздям” [6;с.441], а за містерію (разом із теслею) все ж одержав сто ліврів. Отже, у Гренгуара не вистачило мужності, стійкості за справу народу; інтелігентність не сприяла ростові та зміцненню його характеру. П'єр є уособленням тієї частини ІІІ-го стану, яка не злилася з народом. Якщо улюбленець натовпу Жеан Фролло змальований у стилі веселощів, то „філософ” П'єр Гренгуар - у стилі романтичної іронії до його вчинків і долі. Таким чином, представники народу (Есмеральда, Пакетта, Квазімодо, Жеан Фролло, Клопен разом з усім „Двором чудес”) протистоять королю Людовику ХІ та продажному духовенству (безіменний Кардинал, Жак Шармолю, Клод Фролло), в чиїх психологічних поруках не помітно прагнення до добра, краси, милосердя та моральності. У характерах же людей із народу є місце мужності, сміливості, рішучості. Проте у свідомості своїй багато із них ще перебуває в стані духовного отроцтва, що найяскравіше виявилося в образі Жеана та в його улюбленій пісенці:

„ - Не маю я нічого,

Клянуся Богом я!

Ні віри, ні святого,

Ні хати, ні кілля.

Ні Бога, ані короля”

гюго квазімодо романтичний контраст

На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор. Фасад храму, „за словами його літописців, нагонить жах”; „храм набирав химерного, надприродного, жахливого вигляду. Тут і там роззявлялися пащеки, спалахували очі, чути було гавкіт, сичання і виття кам'яних псів, зміїв і драконів, які, витягнувши шиї і широко відкривши пащі, день і ніч стережуть суворий Собор”; „йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалась, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам'яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони”.

А ось описи протилежного характеру: „сама церква, цей величезний Собор, що з усіх боків їх обнімав, охороняв і зберігав, діяв цілюще. Величні лінії його архітектури, релігійний характер усіх предметів, що оточували молоду дівчину, благочестиві й світлі думки, які ніби видихало це каміння з усіх пор, благотворно впливали на неї всупереч її волі. Звуки, що долинали з храму, мали в собі стільки благодаті, були такими урочистими, що заколисували її хвору душу”; „Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого і свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними вустами”; „Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади. Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує”.

Вулична танцюристка циганка Есмеральда, дитя паризького „дна” - „Двору чудес”, зачаровує городян граціозністю і витонченістю свого танцю, дивує їх показом „фокусів” кізочки-розумниці Джалі. Красуня Есмеральда стає об'єктом кохання двох чоловіків-антиподів: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря Квазімодо. Проте Есмеральда закохана в ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Ревнуючи циганку до Феба, архідиякон замислив згубити дівчину: він звинувачує її у чаклунстві, а „блюстителі правосуддя” засуджують Есмеральду на смерть. Квазімодо рятує Есмеральду від шибенеці й ховає в Соборі Паризької богоматері. Клод Фролло продовжує переслідувати дівчину, і вона гине через нього, лишаючи розбитим серце Квазімодо. Дзвонар помстився Клодові за смерть Есмеральди, але й сам умирає з туги й безвиході.



2.2 Образ Есмеральди. Трагічна доля дівчини у романі

В основі сюжету роману - традиційний любовний трикутник, любовна мелодрама. Образи всіх головних героїв Есмеральди, Клода Фролло та Квазімодо створені у відповідності з теорією романтичного гротеску Гюго, тобто засновані на гіперболі, перебільшенні, концентрації рис; автор не тільки контрастно протиставляє персонажів один одному, а й образ кожного персонажа будується на контрасті зовнішніх рис і внутрішніх душевних властивостей.

Образ Есмеральди у романі складний і трагічний. Вона зовсім не схожа на решту мешканців « Двору чудес». Навіть той факт, що їй доводиться заробляти на життя танцями, і не розбещує її. У неї добре серце: вона підносить води Квазімодо, коли той прив'язаний до ганебного стовпа; щоб врятувати незнайомого їй Гренгуара від смерті , вона погоджується формально називатися його дружиною. Але її відкритість і наївність ледь не доводять до біди: в перший раз в житті закохавшись, вона готова віддатися капітану Фебу навіть незважаючи на те, що впевнена - з втратою невинності від неї піде можливість коли-небудь зустріти батьків.[8;129]

Есмеральда - молода смуглява циганка, бідна на гроші, але багата на природну і душевну красу. Це втілення краси і молодості, душевної краси і доброти. І справді, краса дівчини надзвичайна: невисокого зросту, тонкий гнучкий стан, ніжне смугляве обличчя... І чарівні очі чорні, мов вуголь, блискучі, які разили відразу, як блискавка. Одягалась Есмеральда дуже скромно, та і в бідному одязі вона виглядала чудово: „Тоненька, тендітна, з оголеними плечима, маленькі стрункі ніжки, в яскравій сукні вона здавалась неземною істотою”. „Дівчина танцювала, літала, кружляла... Чи була ця юна дівчина людською істотою? Чи була вона феєю або ангелом...”[8;c.129]

Образ Есмеральди у романі складний і трагічний. Вона зовсім не схожа на решту мешканців « Двору чудес». Навіть той факт, що їй доводиться заробляти на життя танцями, і не розбещує її. У неї добре серце: вона підносить води Квазімодо, коли той прив'язаний до ганебного стовпа; щоб врятувати незнайомого їй Гренгуара від смерті, вона погоджується формально називатися його дружиною. Але її відкритість і наївність ледь не доводять до біди: в перший раз в житті закохавшись, вона готова віддатися капітану Фебу навіть незважаючи на те, що впевнена - з втратою невинності від неї піде можливість коли-небудь зустріти батьків.

Есмеральда - справжнє дитя народу. Жорстоким злидарям Двору Чудес вона уявлялась сонячним променем. Народ вбачав в ній джерело Добра і Світла. Вони про неї піклуються, ставляться до неї з глибокою шанобливістю. Своїми танцями вона приносить радість простим людям. І коли Есмеральді загрожує небезпека всі вони повстали і пішли на штурм неприступного Собору, аби її врятувати.

Важко жилося в світі Есмеральді, вона не мала щасливого дитинства. Ще маленькою її викрали цигани у матері, про яку вона нічого не знає. Але серце дівчини залишилось добрим і чуйним. Лише перед смертю судилось Есмеральді зустрітись з матір'ю.

Смерть Есмеральди в романі розкриває філософську думку автора: світ існує для радості, щастя, добра,сонця.

2.3 Образ Клода Фролло

Клодо Фролло- головний антагоніст роману, який виступає втіленням релігійних догматів і мракобісся пізнього середньовіччя, це носій ананке догматів, його породження і його ж жертва.

Він « є широким узагальненням , хоча , звичайно, не колективним портретом всіх середньовічних ченців , - інакше він не став би художнім чином, гостро індивідуалізованим і інтенсивно живим». Клод Фролло є одним з тих,якими були сотні, якщо не тисячі священників : «це реальний образ клірика XV століття, який при всій своїй вченості, забобони не можуть дати виходу природним людським пристрастям ».

Це священик, дрімучий у своїй середньовіччя - і прекрасний у своєму прагненні вибратися з неї. Він вже не вірить в Бога - але ще не прийшов до людяності. Подібна людина типовий для того часу - він розумний вчений, величний, але в той же час він інфантильний, бо вважає за краще діяти готовою придуманою схемою, його розум і душа поховані під догматами і церковними укладеннями, він давно втратив віру - але все ще дотримує зовнішню її сторону. Він не вміє любити, ненавидіти, виховувати - і робить це, жахливим чином поєднуючи догми і інстинкти. І всі ці характеристики притаманні не тільки Клоду Фролло, а й багатьом, подібним йому.

Більш того, « тріщина, що розколола епоху, пройшла через його свідомість і зробила його таким. ,,Болісна ломка свідомості , пошук навпомацки нових істин, хибний шлях убивств і насолод ...” Можливо цьому архідиякон вже не віруючий , але ще забобонна людина - і цей розкол особливо болісний для нього . Клод є носієм тих ідеалів, які йдуть у небуття - але в той же час він сам давно в них розчарувався. І в цьому - його типовість.

Поняття символу куди більш різноманітно: можна виділити як мінімум чотири пункти, які пов'язані один з одним і лежать в основі символічності цього образу.

По-перше, Клод Фролло є символ ,, спотворенності задавленою феодальним порядком людської душі”. Це значення виявляється переходом між типом і символом. Бо Клод має духовний занепад душі. Жахлива середина в людському тілі, в той час як Квазімодо має прекрасну чисту душу але жахливий вигляд.

По-друге, Клод Фролло - це втілення похмурого Середньовіччя . Він виявляється людиною, що несе в собі всі найтемніші і недосконалі сторони цього часу. Це забобони, це та ідеологія,які були популярні для Темного часу. Релігія являє собою основу всього суспільства: феодальна влада, придушення народу і чітка модель поведінки.

Втретє, архідиякон виявляється не тільки алхіміком - але й втіленням алхімічного дійства. Основу цієї лженауки Трисмегіст сказав таку метафору: ,,Що вгорі, то і внизу”. Таким чином, що ми бачимо? Клод Фролло - і вгорі, і внизу. Він знаходиться над світом, над паствою, над наукою - але в той час, залишаючись у своєму положенні, він виявляється у підніжжя неба, бо вище Клода - Бог.

Вчетверте, архідиякон - є уособлення похмурої аскези Середньовіччя. Він - не один священик і не їх сукупність, а вся Католицька Церква, її оплот і догми. Клод не тільки знаряддя ананке догматів, не тільки його жертва - але його втілення в плоті і крові. Фролло є носієм цього теократичного світогляду , бо він не може позбутися від нього і не хоче.

2.4 Квазімодо. Тяжка доля народного героя в романі

Квазімодо - вигаданий романтичний герой з народу, горбатий, кульгавий, все тіло його було неправильної форми, і мав величезну бородавку на лівому оці. Уперше ми зустрічаємось із ним під час народного свята на площі перед Собором. Він король блазнів, король потвор. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим, кульгавим. „Він весь являв собою гримасу”, - пише В.Гюго. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула Квазімодо від людей, серед яких він відчуває себе затаврованим.

Підібрав і виховав потворного підкинутого сироту двадцятирічний архідиякон Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібен слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно. Так Квазімодо, скалічений та спотворений долею став дзвонарем Собору, його живою душею. Він живе самотньо під дахом споруди і нагадує мармурових химер, що прикрашають собор. Квазімодо краще за всіх розуміє музику дзвонів. За словами Гюго, „ наповнював життям цю велику споруду ” Квазімодо. Клод Фролло, який намагався вбити душу Квазімодо, примушує його викрасти Есмеральду, дзвонаря за цю спробу катують біля стовпа ганьби. Але саме Есмеральда подає напитися. І тут вперше почала танути багатостраждальна душа, яка відгукнулася на добро. Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо - справжній ангел у душі.

Під час страти Есмеральди Квазімодо зі швидкістю блискавки вихоплює дівчину з обійм смерті, рятує її від жорстокого „правосуддя”. І тут ми бачимо різкий контраст між потворністю героя і його внутрішньою душевною красою, яка виявилась у вірності, вдячності, та відданості Есмеральді. Але красуня не відповіла горбаню взаємністю, так як він викликав в ній лише страх. Квазімодо також захищав заради Есмеральди Собор Паризької Богоматері від волоцюг ,,Двору чудес” , не знаючи при цьому, що вони прийшли врятувати дівчину. Під час цього бою він убив брата Клода Фролло, Жеана - той був у числі обложників храму.

Помітивши, що бродяги відступають , Квазімодо відправився повідомити про це Есмеральди , але її не було в Соборі . Пізніше він побачив зі стін Собору, як її вішають . У цей момент він помітив Клода Фролло , теж дивиться на Есмеральду і скажено сміється . Квазімодо зрозумів по обличчю прийомного батька , що це він винен у смерті дівчини , і вбив Клода , скинувши його зі стіни. Після цього він глянув на батька, на Есмеральду і вимовив: ,,Це все , що я любив!”. За звичаями того часу тіла шибеників приносили на Монфокон ; туди ж принесли і Есмеральду. Квазімодо помер , обіймаючи тіло дівчини - у книзі говориться, що через два роки після описаних подій стража знайшла на Монфоконі скелети двох людей , за описами - Квазімодо і Есмеральди ; коли їх спробували відокремити один від одного , скелет чоловіка розсипався в прах .



ІІІ. Романтичний герой у інших творах Віктора Гюго ( роман ,,Знедолені”)

Монументальне епічне полотно пізнього романтизму, роман - ,,Знедолені” був створений Гюго на чужині, у часи Наполеона. Відмовившись повернутися у Францію по амністії 18 серпня 1859 року, Віктор Гюго зустрів своє шістдесятиріччя у вигнанні в розквіті творчих сил. Якби підбиваючи підсумок значної частини свого письменницького шляху, Гюго ознаменовує ювілейний рік завершенням роботи над романом-епопеєю ,,Знедолені“, що став самим популярним його добутком.

Задум роману - життя низів, жертв суспільної несправедливості, виник у письменника ще на початку його творчого шляху. Довідавшись в 1823 році, що його друг Гаспар де Понс буде проїздом у Тулоні, він просить його зібрати відомості про побут каторжників.

Інтерес Гюго до каторги був, ймовірно, пробуджений завдяки історії каторжника, що став полковником та був арештований в 1820 році в Парижі. В 1828 році колишній префект Миоллис розповів Гюго про свого брата, монсен'єре Миоллисе, єпископа міста Динь, що в 1806 прийняли звільненого каторжника П'єра Морена. Духовно переродившись під впливом єпископа, Морен став військовим санітаром і потім загинув під Ватерлоо. В 1829 році Гюго помістив в XXIII главі ,,Останній день присудженого до смерті” розповідь каторжника, що відбув строк і робить перші спроби на волі з упередженістю й ворожістю до навколишнього світу; багато в чому це нагадувало історію Жана Вальжана. До початку 1830 року Гюго став уявляти собі риси майбутнього роману й накидав початок передмови до нього: ,,Тим, хто запитав би мене, чи дійсно трапилось, як розповідає ця історія, ми б відповіли, що це не має значення. Якщо случаючи цю книгу яка містить у собі урок, якщо події про які в ній йде мова, або почуття, викликані нею, не позбавлені змісту, то вона досягла своєї цілі... Важливо не те, щоб історія була правдивою, але щоб вона була щирою.”[3;c.12]

В 1832 році Гюго мав намір приступити до роботи над ,,історією”, тому що в березні того року він уклав з видавцями Госленом і Раидюелем договір на видання роману, назва якого не була позначена, хоча немає ніякого сумніву, що мова йшла про майбутній роман ,,Убогість” (,,Les Miseres”), в першому варіанті ,,Знедолених” (,,Les Miserables”). Театр відволік письменника від роману, однак задум книги продовжував визрівати у його душі, збагачуючись новими враженнями, які давала йому життя, і з усім інтересом, що підсилювався, Гюго до соціальних питань (контури майбутнього роману ми можемо виявити й у повісті 1834 року ,,Клод Ге”, у героя якого чимало загального з Жаном Вальжаном, та у віршах 30- 40-х років, пов'язаних з ідеями соціального жалю). Нарешті, гучний успіх ,,Паризьких таємниць” Ежена Сю (1842-1843) звернув думки Гюго до роману про життя народу, хоча, вступаючи в явне суперництво із Сю, він думав не про жвавий ,,роман-фейлетон”, а про соціальну епопею.

17 листопада 1845 року Гюго почав писати роман, про який стільки мріяв був названий ,,Жан Трежан”; через два роки заголовок міняється на ,,Убогість”, і в цей час Гюго настільки захоплений роботою, що вирішує протягом двох місяців обідати тільки о дев'ятій годині, ,,щоб подовжити свій робочий день”. Події революції 1848 року перервали завзяту роботу, і Гюго знову повернувся до неї в серпні 1851 року. Потім пішов нову перерву, викликана переворотом 2 грудня. Останню частину Гюго закінчує вже в Брюсселі.

Перша редакція роману була готова у 1852 року. Вона складалася із чотирьох частин і містила набагато меншу кількість епізодів і авторських відступів, чим остаточний тексту.

Коли в 1860 році Гюго вирішив переробити книгу, яку остаточно названу в 1854 році ,,Знедолені”, дав повну волю ліричному початку своєї прози. За рахунок авторських відступів, обсяг роману значно збільшився. З'явилися в ньому й відгалуження від основної сюжетної лінії. В 1861 році, під час поїздки в Бельгію, Гюго за два тижні створив опис бою під Ватерлоо; у цей же час у роман включаються нові глави, що зображують таємне республіканське суспільство ,,Друзів абетки”, створюється ідеальний образ ,,жерця революції” Анжольраса. Деякі нові відтінки з'явилися в характеристиці Мариуса, у якій знайшли відбитки окремих рис молодого Віктора Гюго. У цілому остаточна редакція ,,Знедолених” свідчила про поглиблення демократичних поглядів письменника.

Звичайно ,,Знедолених” вважають романом про сучасне життя. Роман завершений у 1862 році,але самі події відбуваються у 1810 - 1830 років. Таким чином, як і інші романи Гюго, цей роман по суті є історичним, і це не випадково, тому що історична масштабність для постановки найголовніших, з його погляду, питань людського існування.

Серцевину задуму ,,Знедолених” становить та ж ідея морального прогресу як необхідної умови суспільних перетворень, що відображає зрілу творчість Гюго. Письменник не приховував, що книга носить дидактичний характер. ,,Ідея народила персонажів, персонажі зробили драму”. Свій роман він називав ,,епосом душі”, маючи на увазі процес морального вдосконалювання героя Жана Вальжана. Як і в інших творах Гюго, зіткнення головних діючих осіб втілює романтичну ідею боротьби добра й зла, соціальні проблеми перемикаються письменником у етичну площину.

З погляду Гюго, є дві справедливості: одна, яка визначається юридичними законами, і інша - вища справедливість, вища гуманність, що ґрунтується на принципах християнського милосердя. Носієм першої в романі є поліцейський інспектор Жавер, носієм другої - єпископ Міриель. Істинність цих принципів перевіряється на долі головного героя Жана Вальжана, і зрештою юридичний закон в особі Жавера відступає перед законом милосердя, представлені Жанові Вальжану єпископом Міриелем.

У своєму романі за основу Гюго бере не матеріальне життя, а моральне буття, що розуміє як споконвічну людську сутність. Не суспільні умови потрібно змінити для щоб змінилася людина, а треба змінити людину і тоді зміняться суспільні умови, буде викоренене соціальне зло. Процес цього перетворення людини зсередини й відбиває роман ,,Знедолені”, як затверджує Гюго в першому варіанті передмови до нього: ,,Ця книга від початку до кінця в цілому й у подробицях представляє рух від зла до добра, від несправедливого до справедливого, від помилкового до щирого, від мороку до світла, від жадібності до совісності, від гниття до життя, від скотинячого стану до почуття боргу, від пекла до неба, від незначності до Бога”.

Подібний задум легко міг би привести письменника до схематизму образів проте Гюго не завжди вдається уникнути цю небезпеку. Будучи художником, Гюго не міг не відбити в романі деяких сторін дійсності, пов'язаних із трьома основними соціальними проблемами того часу, про які говориться в передмові ,,гноблення чоловіка, що належить до класу пролетаріату, падіння жінки через голод, занепад дитини внаслідок неуцтва”). Демократичні симпатії Гюго приводять його до створення правдивої картини народного повстання 1832 року.

Але при цьому перед нами все-таки типовий романтичний добуток. У цій величезній панорамі всі піднято, яскраво, барвисто, незвичайно. Фабула, як завжди в Гюго, надзвичайно гостра, авантюрна, у розвитку дії більшу роль грає випадок, виявлення таємниці й т.д. Подібним до авантюрних мотивів начебто суперечить любов автора до всякого роду описам і відступам, однак ці ретардації лише викличуть зацікавленість, а також створюють враження грандіозності, епічності (так. для розповіді про те, як Тенард'є ,,врятував” батька Мариуса Гюго; дає всю історію битви під Ватерлоо).

Романтичним є й психологізм Гюго. Внутрішній розвиток людини, історія його душі Гюго любить давати у вигляді різких переворотів (таке переродження Жана Вальжана, Жавера), уникаючи нюансів, непомітних переходів. Історичне значення ,,Знедолених” у тім, що Гюго виступає в цьому романі невтомним викривачем буржуазного світу, його лицемірства, неправди, бездушшя, жорстокості. Гюго бере під захист знедоленої людини, що страждає народ.

Високо оцінив ,,Знедолених” Ф.Достоєвський. За свідченням дружини письменника, Ганни Григорівни, він скористався дводенним арештом за порушення цензурних умов при виданні журналу ,,Громадянин”, щоб перечитати ,,Знедолених”. ,,Повернувся з-під арешту Федір Михайлович дуже веселий і говорив, що чудово провів два дні. Його співмешканець по камері цілими годинами спав днем, і чоловікові вдалося без перешкоди перечитати роман ,, Знедолені”. ,,От і добре, що мене засадили”,- весело говорив він,- ,, в мене не знайшлося часу, щоб відновити давні чудесні враження від цього великого добутку?”



ВИСНОВКИ

Віктор Гюго - великий французький письменник - прожив довге життя, протягом якого багато і плідно працював і залишив велику творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів. Гюго автор відомих романів: „ Людина, яка сміється”; „Трудівники моря”; „ Дев'яносто третій”; ,, Знедолені” тощо.

„Собор Паризької Богоматері” - один із найкращих творів французького письменника. Він змальовує картини життя Франції кінця ХV ст. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Роман написано у кінці 20-х років ХІХ ст. в цей час в Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується доба Середньовіччя, і людство починає нову епоху - Відродження. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні і суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні цінності. Тому теми добра і зла, прекрасного і потворного гостро поставленні в романі.

Собор Паризької Богоматері - це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору, як і поет П'єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віруваннями Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь - це данина її безмежної любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові, герої роману тісно пов'язані із собором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зображує Гюго, дуже далекі від ідеальних християнських стосунків. Люди не знають ні співчуття один до одного, ні терпимості, їхніми вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають свій обов'язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю своєю красою. Домагаючись її кохання Клод іде на злочин.

Квазімодо, потворний, глухий горбун, виявляється спроможний на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вона не може звикнути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчину своїм потворством, він дає свисток, звук якого він може почути, він готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода з вежі, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив'язаний на цьому світі, що той засудив на смерть Есмеральду. Його кохання самовіддане, він нічого не вимагає від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовнішньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрасна душа. ЇЇ кохання до молодого капітана Феба де Шатопер розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюго показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не розумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно.

Добро і зло тісно поєднані, та інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного. Але Гюго вірить у переможну силу добра, людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.

„ Собор Паризької Богоматері ” має не лише пізнавальне значення. Він перш за все виховує високі почуття у юного покоління, здатність до зачудування красою, багатою фантазією, духовністю; презирство до міщанського, егоїстичного благополуччя і щастя, до лицемірства, легковажності в коханні. Разом з тим юні читачі будуть ширше розуміти дійсність, бачити за формою зміст, як би не були вони неадекватними між собою. Вивчення роману Гюго відповідає багатьом цілям виховання доброго громадянина, людини, що любить народ і його мистецтво (зокрема архітектуру) та зможе стати на захист своєї Батьківщини в той чи інший історичний період її розвитку. Не випадково Іван Якович Франко говорив, що в „ Соборі Паризької Богоматері” звучать „ великі імпульси гуманності, милосердя, соціальної справедливості”.