Соціальна проблематика у творі Енн Бронте "Агнес Грей"

Размещено на http://allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ

1.1 Феномен сестер Бронте в історії англійської літератури

1.2 Особливості творчості Енн Бронте

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІАЛЬНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ РОМАНУ ЕНН БРОНТЕ «АГНЕС ГРЕЙ»

2.1 Тема соціальності нерівності в романі Енн Бронте «Агнес Грей»

2.2 Проблема виховання та освіти в романі письменниці

2.3 Зображення сімейних стосунків вікторіанської дворянської родини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Триєдиний феномен сестер Бронте - унікальне явище, воно виявило своєрідність розвитку жанру психологічного роману в англійській літературі 1840-1850-х рр. ХІХ ст. Завдяки їм з'явилися нові типи героїв, здатні до дії, тонкого відчування життя. Шарлотта, Емілія та Анна Бронте, як і їхні сучасники Чарлз Діккенс і Вільям Теккерей, показували життя з реалістичних позицій, водночас не відмовляючись від високих почуттів і романтичних уявлень.

Несхожі за своєю стилістикою, епічні полотна сестер віддзеркалювали особливості і нюанси світосприйняття активної Шарлотти, мужньої Емілії і чутливої Анни. Для них роман став засобом саморозкриття й самопізнання особистості, з виразним звучанням теми жіночої емансипації. Героїні сестер Бронте відстоюють почуття гідності і самоповаги, відчувають емоційну та духовну значущість, приймають самостійні рішення й досягають мети, відповідаючи за свої помилки. Кожна з них позиціонує себе як самодостатню та незалежну особистість. Письменниці акцентували увагу суспільства на відсутності можливостей для повноцінного розвитку жінок. Закономірно, що їхні твори і в ХХ ст. найбільш затребувані з класики вікторіанської доби.

Протягом другої половини ХХ ст. «бронтезнавство» пройшло кілька стадій розвитку: від моральної біографії, сенсаційно-романтичної візії, психологічної біографії, феміністичного дискурсу до постфеміністського ревізіонізму [11, с.8].

З початком нового століття інтерес українських науковців до літературного феномену сестер посилюється, з'являються критичні праці, що містять ґрунтовний аналіз окремих творів. Це розвідки О. Анненкової, О. Бандровської, Є. Бесараб, Х. Денисюк (Пастух), І. Зіньчука, Г. Теленько.

Цим і пояснюється актуальність даного дослідження темою якого обрано: «Соціальна проблематика у творі Енн Бронте «Агнес Грей».

Мета дослідження: проаналізувати соціальну проблематику роману Е. Бронте «Агнес Грей».

Завдання дослідження:

- описати феномен сестер Бронте в історії англійської літератури;

- охарактеризувати особливості творчості Енн Бронте;

- проаналізувати соціальну проблематику роману Е. Бронте «Агнес Грей».

Об'єкт дослідження: творчість Енн Бронте.

Предмет дослідження: соціальна проблематика роману Е. Бронте «Агнес Грей».

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першою спробою комплексного та диференційованого аналізу соціальної проблематики в романі Е. Бронте «Агнес Грей»

В якості основних методів дослідження застосовувалися: метод аналізу та синтезу; метод узагальнення, порівняння, історичний та ін.

Теоретичною основою написання роботи стали праці вчених, літературознавців, а саме: Г. Давиденко [8], О. Митрофанової [11], Н. Михальської [12], Н. Назаренко [14] та ін.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для написання наукової роботи, підготовки семінарського заняття.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Для написання роботи використано 22 примірники літератури. Роботу викладено на 32 сторінках друкованого тексту.

бронте англійський література

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ

1.1 Феномен сестер Бронте в історії англійської літератури

Літературознавці досі не можуть знайти відповіді, яким чином дівчата з бідної сім'ї, що жили в глушині, які не отримали спеціальної освіти, змогли створити значні твори свого часу? Їх книгами зачитувалися сучасники, а в наші дні романи Шарлотти, Емілі і Енн Бронте перекладені на десятки мов, багаторазово екранізовані і відомі кожній інтелігентній людині.

У сім'ї бідного сільського священика Патріка Бронте було п'ять дочок і син. Дружина святого отця пішла з життя рано. А через кілька років померли старші дівчатка - Марія та Єлизавета. Атмосфера туги і зневіри запанувала в будинку пастиря. Дитинство Шарлоти (1816-1855), Емілі (1818-1848), Енн (1820-1849) і Бренуелла (1817-1848) Бронте пройшло в містечку Хауорт в Західному Йоркширі, де у їхнього батька був невеликий прихід. Будинок не відрізнявся затишком, сім'я була настільки бідною, що економили навіть на свічках. Діти виховувалися в спартанських умовах, ніяких поблажок їм не робили. Патрік Бронте часу для сімейства майже не приділяв, доручивши турботу про своїх нащадків їх тіткам.

Класичної освіти сестри і брат не отримали. Зате з дитинства звикли до книг. З часом вони почали складати захоплюючі сюжети, записувати їх у саморобний домашній «Журнал для молодих людей» і іноді навіть інсценувати. У Емілі досить рано виявилися здібності до поезії, і вона створила цикл романтичних віршів про уявну країну Гондал. Шарлотту більше приваблювали казки. А всі разом юні Бронте придумували острови і королівства, де велися війни, плелися інтриги, здійснювали подвиги шляхетні герої. Письменництво відкрило замкнутим підліткам інший, так не схожий на навколишню дійсність яскравий і чарівний світ, повний надзвичайних подій, світ, де є місце диву і святам.

Ще в 1837 р. Шарлотта послала свої літературні проби одному з метрів англійської поезії Роберту Сауті. І отримала досить манірну пораду «пильнувати свої жіночі обов'язки і не мріяти про славу». Подібна рекомендація могла вибити з колії кого завгодно, але тільки не Шарлотту. Вона не збиралася здаватися і після повернення з навчання разом з сестрами видала збірку віршів. Щоб уникнути моралі щодо «жіночого призначення», дівчата взяли чоловічі псевдоніми - так з'явилися на світ поети Каррер, Елліс і Ектон Беллі. Книга отримала схвальний відгук критиків, але великого резонансу у читацької аудиторії не мала. Однак це не збентежило сестер: на зміну віршам прийшла проза.

Незабаром на стіл лондонських видавців Сміта і Елдера лягли три рукописи: «Учитель» Каррера Белла, «Пагорби бурхливих вітрів» (в наступній редакції - «Грозовий перевал») Елліса Белла і «Агнесс Грей» Ектона Белла. Перша повість не зацікавила видавців, але вони обіцяли дати письменникові другий шанс. Романи Елліса та Ектона Беллів були прийняті. А незабаром надійшов і новий твір Каррера Белла - роман «Джейн Ейр».

Книги мали шалений успіх і добре продавалися. Видавці із задоволенням підраховували чималий прибуток і не поспішали ділитися ним з авторами. Коли ж на їх порозі з'явилися Шарлотта і Енн, Сміт і Елдер здивувалися: вони очікували побачити чоловіка, оскільки підозрювали, що за трьома псевдонімами ховається один і той же чоловік. А перед ними постали дві чарівні панянки. Оговтавшись від подиву, видавці виплатили дівчатам невеликий гонорар і запропонували залишитися в столиці.

Отримавши матеріальну незалежність і славу, сестри змогли, нарешті, зайнятися улюбленою справою. Однак переїзд до Лондона, знайомство з літературним товариством, зокрема, з Діккенсом і Теккереем, яскраві образи великого міста стали останніми світлими враженнями в їхньому житті. Енн захворіла і повернулася додому, в Хауорт. Шарлотта ще якийсь час перебувала у столиці, проте незабаром теж була змушена відправитися в рідні місця: їй повідомили про смерть брата.

Талановитий самобутній художник і поет Бренуелл Бронте не знайшов у собі сил впоратися з алкоголізмом. А туберкульоз довершив його згубний вплив. Під час похорону брата застудилася Емілі, у неї почалася сухоти. Трохи пізніше страшний діагноз прозвучав і для Енн. Рік потому обидві вони згасли. Шарлотта залишилася на світі практично одна. І без того похмурий замкнутий батько зробився зовсім відчуженим, після того як осліп. Поговорити було ні з ким, підтримки чекати немає звідки. Величезним зусиллям волі Шарлотта змусила себе повернутися до письмового столу, до творчості. Як би не було важко, життя тривало. І коли закоханий священик Артур Ніколс зробив немолодій уже письменниці пропозицію, змучена самотністю Шарлотта відповіла згодою. Здавалося, якщо вона не виїде з сумного батьківського дому, то скоро її спіткає та ж доля, що сестер і брата. Сумне передчуття не підвело: незабаром жінка важко захворіла і три місяці по тому померла [17, с.169-170].

Таким чином, імена Шарлотти, Емілі і Енн Бронте вписані золотими літерами у світову літературу. Їх вірші і романи не втрачають актуальності і в наші дні. А феномен сестер Бронте, найімовірніше, так і залишиться невирішеною загадкою для літературознавців.

1.2 Особливості творчості Анни (Енн) Бронте

Енн (Анна) Бронте (1820-1849) увійшла в літературу як поет т творець романом «Незнайомка з Уайлдфелл - Холу» і «Агнес Грей».

Енн була останньою дитиною в сім'ї Патріка Бронте. Для всіх наступних поколінь, знайомих з літературною спадщиною Шарлотти та Емілії, вона довгий час залишалася «третьою Бронте», «молодшою ??сестрою».

Критики називали її Попелюшкою серед своїх сестер. Її ім'я називалося останнім, а про те, що було написано нею, або зовсім не говорили, або згадували побіжно. Як вважали критики, ні в яке порівняння з тим, що було написано її старшими сестрами, твори Енн іти не могли. Забуті на протязі багатьох років, вони привернули до себе увагу лише в XX столітті і знайшли нове життя. Саме тоді до Енн прийшла популярність. Стало зрозумілим, що вона літературно обдарована, і триєдиний в своїй сутності феномен, що позначається поняттям «сестри Бронте» не може бути сприйнятий в його повноті без романів і віршів Анни, що мають свою таємницю, здатність хвилювати, змушують замислитися.

Патрік Бронте вважав свою молодшу дочку найкрасивішою в родині. Енн була стрункою худенькою дівчиною з фіалковими очима, світло-каштановим волоссям, красиво падаючим на шию великими кільцями. Зовнішня привабливість поєднувалася в ній з сором'язливістю, інтенсивним духовним життям, любов'ю до літератури. Вона була натурою мрійливою, але здатною в певні критичні моменти виявити належну твердість і рішучість. Дитинство Анни також пройшло в Хоуорті, де її виростила тьотя, чиєю улюбленицею вона була. Ставлення до неї з боку сестер і брата завжди було відповідним її положенню самої молодшої. Тендітна, хвороблива, задумлива, вона тим не менш взяла участь разом з Емілією в створенні фантастичного світу, пов'язаного з подіями на вигаданому острові Гондал, звідки й бере початок її творчість. Вплив тітки виразився в тому, що на відміну від сестер вона була ревною християнкою і моралісткою.

Три роки Енн вчилася в школі міс Вулер (1835-1838), де були помічені її неабиякі здібності, а далі її чекала професія гувернантки, особи абсолютно безправної, в якій ніхто не бачить «живої, наділеної розумом людини», як стверджувала Шарлотта. Енн пішла на місце гувернантки якоїсь міс Інгхем. Однак життя в чужому будинку, серед чужих їй за духом людей виявилося для дівчини, яка відрізнялася крайньою сором'язливістю, нестерпним.

Світлу ноту в життя Анни внесло почуття до Вільяма Уейтмена, молодого священника, який приїхав в Хоуорта в 1840-му році. Він був доброзичливо прийнятий у домі Патріка Бронте. У житті Енн це було єдине кохання. Але її надії на шлюб і сім'ю не здійснилися. У 1842-му році Уейтмен раптово помер під час епідемії холери і був похований на кладовищі біля рідного дому Енн. Про своє кохання і біль втрати дівчина писала у віршах. Сама Енн теж прожила недовге життя. З 54-х написаних нею віршів за життя були опубліковані лише 24, решта вийшли посмертно з передмовою Шарлотти. Обидва романи були опубліковані одразу ж після їх завершення, але жоден з них не викликав такого живого відгуку, як книги її сестер. Як і сестри, Енн рано почала писати вірші, її увагу привертав навколишній світ, природа, людська сутність. Вірші Енн не належать до яскравих явищ англійської поезії. Вони насамперед цікаві як ліричний коментар до життя їх автора. У дусі естетики романтизму велику роль в поезії Енн Бронте відігравав настрій, що передавав стан смутку, скорботи, болі. Її релігійне мислення, віра, зміцнююча дух у важких випробуваннях, також знайшли відображення в поетичних рядках;

Про життя щасливе серед диких гір,

Лісів дрімучих, океанських хвиль!

Коли скрізь - відкритий нам простір,

І він шляхів незліченних повний.

Нехай, нехай нам спокою немає,

Але попереду - надії світло! [14, с.171].

Для художньої манери Енн Бронте характерний елегійний тон, простота і щирість вираження почуттів. «Коли нас огортає смуток, ми, природно, шукаємо відпочинку в поезії», - писала вона у своєму першому романі «Агнес Грей». Біль ранньої втрати, сумні спогади знайшли відображення у вірші «Сни»:

Прокинуся - і всюди тиша,

Прекрасних мрій пропав і слід.

Я зненавиджена, я одна.

Слів висловити все це - немає.

Творець, до чого вирішив Ти дати

Мені серце, що любові повне,

Коли радості її пізнати

Лише в сонних мареннях мені дано [14, с.170].

При всій ніжності і схильності до рефлексії Енн була наділена душевної силою і стійкістю. Інтенсивність її внутрішнього життя, готовність протистояти стражданням проявились у її віршах:

Я в склепі. Життя світло згасло. .......

Як я давно забута тут!

Туга і скорбота мене гнітять.

Навколо лише тиша і пітьма,

Але мирний сон не для мене [14, с. 170].

У той же час, сум за втраченим щастя не переходять у віршах Енн у відчай, не породжують бунтівних почуттів і протесту, настільки властивих поезії Емілії, не виливаються з тією силою пристрасті, якій відзначені вірші Шарлотти.

Яскравих вражень у житті Енн Бронте було небагато. У 22 роки вона вперше побувала в іншому місті, вперше побачила море. Енн побувала в Йорку, що знаходився в 35-ти милях від Хоуорта, здійснила подорож по східному узбережжю Англії. Враження були сильними і назавжди залишилися в її пам'яті. І все ж вони витіснялися з пам'яті Енн подальшими подіями - роботою гувернантки у Робінсонів, куди вона допомогла влаштуватися і братові, який закохався в власницю будинку, що стало причиною його звільнення та подальшої повільної загибелі. Повернувшись додому, Енн доглядала за хворим братом, у долі якого брала велику участь. Смерть його у 1848 році вона переживала важко.

Перший роман Енн Бронте «Аґнес Грей» написаний від першої особи. Тон оповіді стриманий і довірливий. Ідеться про події, на перший погляд незначні, але важливі для оповідачки, яка правдиво і просто розповідає про себе, вводячи читача в коло своїх повсякденних турбот і переживань. «Книгу цю я розпочала з твердим наміром нічого не приховувати, - повідомляє Аґнес Грей, - щоб ті, хто забажав би, могли встати користь, осягнувши чуже серце». Аґнес Грей - це сама Енн Бронте. Її твір має автобіографічний характер, і водночас це - не лише розповідь про те, що їй судилося пережити, коли вона була гувернанткою і виховувала чужих дітей.

Відображенням трагічного досвіду став її роман «Незнайомка з Уайлдфелл-холу». Роман «Незнайомка з Вайльдфелл-холу» - твір значно довершеніший і значніший. Лінійна побудова «Аґнес Грей» змінюється складною структурою, розширюються межі зображуваного, поглиблюється психологізм; письменниця вільно оперує різноманітними часовими пластами, вводячи в роман декількох оповідачів. Лунають розмаїті голоси, зіставляються різні точки зору.

Роман ґрунтується на розкритті таємниці головної героїні Хелен, яка поселилася з маленьким сином у похмурому, давно покинутому його господарями старовинному будинку єлизаветинських часів, відомому під назвою «Вайльдфелл-хол». Поява вродливої незнайомки привертає увагу навколишніх мешканців. Її незалежність і самостійність розпалюють цікавість до її минулого. Історія Хелен та обставини її сімейного життя і складають основу роману. «Незнайомка із Вайльдфелл-холу» - роман сімейно-психологічний. На його сторінках ведуться дискусії про різні аспекти сімейного життя, про стосунки подружжя, дітей і батьків, про відповідальність членів сім'ї один перед одним. Усі ці проблеми глибоко хвилювали Енн Бронте і розв'язувались нею в руслі властивих їй установлень. Вона зберігає вірність своїм переконанням, поділеним поміж нею та її героїнею Хелен Хантінґдон: виконувати свій обов'язок, зберігаючи власну гідність.

Притаманна Енн Бронте сила зорового сприйняття проявилась у змалюванні ландшафтів, у лаконізмі та виразності пейзажу. Тонкість бачення, відчуття краси природи, реалії побуту, вміння втілити зоровий образ в художньо-словесний породжують радість від спілкування зі світом роману Енн Бронте.

Одного разу Енн побувала в Лондоні. Разом з Шарлоттою вона нанесла візит видавцеві Сміту. Вперше в житті Анна змогла відвідати Оперу, Національну галерею, Академію мистецтв. Про своє сприйняття навколишнього світу, свої думки і почуття дівчина з притаманною їй ретельністю описала в щоденнику. Життя, здавалося, знайшло нові фарби і обіцяло так багато, але Анна вже була смертельно хвора. Стурбована станом її здоров'я, намагаючись врятувати свою молодшу сестру, Шарлотта терміново відвезла її до моря, де вони милувалися скелями на заході сонця, морським припливом. Однак допомогти Енн було вже неможливо, надії на одужання не виправдалися. Енн Бронте помирає 28 травня 1849 в Скарборо, де її й поховали. Єдина з усієї родини вона похована далеко від дому [16, с. 67-68].

Таким чином, літературна спадщина сестер Бронте увійшла у скарбницю національної англійської культури, здобувши визнання далеко за її межами. Достовірність життєвого досвіду, переданого Енн Бронте в її творах, надає їм особливого ліризму, проникливості звучання. Енн прожила коротке життя. Із 54 написаних нею віршів за життя було надруковано 24. Решта вийшли друком посмертно з передмовою Шарлотти Бронте. Обидва романи були опубліковані одразу ж після їх написання, але жоден з них не мав настільки жвавого відгуку, як книги її сестер.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІАЛЬНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ РОМАНУ ЕНН БРОНТЕ «АГНЕС ГРЕЙ»

2.1 Тема соціальності нерівності в романі Енн Бронте «Агнес Грей»

Перший роман Енн Бронте «Агнес Грей» (1847) написаний від першої особи. Письменниця звернулася до жанру біографічного роману, в якому домінує тема становища жінок у суспільстві. Манера розповіді у творі стримана і довірлива. У Енн Бронте немає «гарних» пасажів, але є вишукана простота, яка досягається напруженою роботою над стилем і словом. Відразу звертає на себе увагу тональність розповіді, прикрашена сумом, скорботою, що є відображенням дисгармонії буття. Оповідачка повідомляє про події зовні нічим не примітні, але які мають для неї важливе значення. Вона правдиво і просто розповідає про себе, включаючи читача в коло своїх повсякденних переживань. «Книгу цю я розпочала з твердим наміром нічого не приховувати, - повідомляє Агнес Грей, - щоб ті, хто захотів би, змогли отримати користь, осягнувши чуже душу».

Агнес Грей - багато в чому сама Енн Бронте. Її твір має біографічний характер, і разом з тим - це не тільки розповідь, про те, що їй довелося пережити, коли вона була гувернанткою і займалася вихованням чужих дітей. «Агнес Грей» - одна з характерних явищ літературного життя Англії 40-х років XIX століття, в ньому відбилися тенденції часу, пов'язані із збільшеним інтересом до проблем становища жінки в суспільстві.

У цей період багато жінок включалися в літературну діяльність. Героїнями цілого ряду романів та повістей, що з'явилися в ці роки, стали гувернантки («Стара гувернантка» С.-К. Холл, «Гувернантка» леді Блессінгтон, «Кароліна Мордаунт» Шервуд). У побут навіть увійшов вираз «роман про гувернантку» (gonerness novel). Появу такого роду творів легко пояснити: стаючи гувернантками, жінки із середніх верств суспільства, які потребували заробітку, могли знайти застосування своїм силам. Втім, Енн Бронте, як і Шарлотта, не стільки орієнтувалася на літературний контекст, скільки виходила зі свого життєвого досвіду, про який могла розповісти вільно і невимушено [7, с.156].

Героїня роману, Агнес Грей, змушена в силу обставин почати трудове життя. Серце її переповнює жага діяльності, вона сповнена ілюзій. «Як було б чудово стати гувернанткою! Побачити світ! Самій утримувати себе!». Проте їй належить дуже нелегкий шлях, прагнення нового життя і самостійності при зіткненні з реальністю принесе їй багато розчарувань. Мрія і дійсність виявляться незрівняними.

Спочатку Агнес потрапляє в сімейство багатіїв-вискочок Блумсфільдів, глава якого з точки зору сусідів - «милий, добродушний пан». Але перед очима самої Агнес постав немолодий джентльмен з довгим фіолетовим носом. Сварка, яку він вчинив за обідом з приводу баранячої ноги, довершує реалістично точно виписаний портрет. Милі рожевощокі діти, природжені маленькі тирани, командувачі як гувернанткою, так і прислугою. Улюблене їх заняття - різати ножичком живих горобчиків чи виривати у них ніжки, із задоволенням спостерігаючи за муками нещасної пташки. Дівчинка любить коней, і, на подив батьків, лається, як кучер. Батькам абсолютно невідомі ніякі прийоми виховання. Всі турботи такого роду покладені на тендітну гувернантку, яка постійно відчуває презирство господині, байдужість її чоловіка, садизм дітей, почуття страшної самотності і сум за рідною домівкою. У сюжеті роману виділяються дві лінії. Одна з них пов'язана з плином життя в певному середовищі, інша з еволюцією думок Агнес, її мріями, стражданням, надіями. Останній відповідають асоціації, що виникають з того чи іншого приводу, і більш уповільнений темп. У романі відчуваються просвітницькі традиції, пов'язані з іменами Стерна, Річардсона, але вони сплітаються у Е. Бронте з новим історико-культурним періодом. Жанр сповіді у неї розвивається за відповідними законами, будучи пов'язаним не з минулим або майбутнім, але з трагічно пережитим справжнім. Оповідання йде від першої особи, часто це «я» зливається з авторським.

Сестри Бронте були обдаровані від природи, заняття літературною працею приносило їм відчуття рідкісного щастя. Але робота гувернантки була для них каторгою. Тому марно шукати в романі проявів педагогічного дару його автора. Агнес керується девізом: терпіння і труд. Загнати дитину в куток, затиснути стільцем і вимагати виконання завдання або розіп'яти її на підлозі, щоб вона не змогла дряпатися і битися, - це скоріше непедагогічні прийоми. Але набагато важливіше інше. Енн Бронте відкрила двері у святиню святих - «будинок-фортецю» англійця і показала, який жах там відбувається. Наступним етапом життя Ангес була її робота в сімействі містера Меррея, власника маєтку Хортон-Лодж. З будинку багатого буржуя, вона потрапляє в середовище провінційного дворянина, що дозволяє письменниці дати більш широку картину історії епохи. Єдиним захопленням господаря є коні, полювання на лисиць, зустрічі з приятелями. Його дружина, добре збережена дама сорока років, цілком зайнята собою, туалетами, балами. Доля дітей її особливо не хвилює, головне - не треба «втомлюватися». Агнес розуміє, що в цьому будинку в неї є тільки одне право - «підкорятися і догоджати». Живучи в Хортон-Лодж, Агнес має можливість спостерігати за тим, як бездумно розпоряджаються батьки долями своїх дітей. Господиня поспішає видати заміж свою старшу гарненьку дочку Розалі, і та потрапляє в багатий будинок-в'язницю. Миттєво руйнуються надії легковажної і марнославної натури на красиве життя, успіхи в суспільстві, сімейне щастя. За іронією долі, єдиною людиною, яка може вислухати її і зрозуміти, є бідна самотня гувернантка. Таким чином, в роман входить і постійно варіюється в ньому тема втрачених ілюзій.

Для розуміння ідейного задуму роману не менш важливий і інший прошарок суспільства, зображений в ньому: куховарка в будинку Блумсфільдів, яка симпатизує гувернантці, стара-парафіянка з «риматизмом» - всі вони - прості люди, здатні допомогти, підтримати. Моральне почуття в них розвинене більш сильно, ніж у господарів, у них немає тієї жорстокості, яка властива одній з учениць Агнес, «просто так» фліртує зі священиком Уестон (Вестон), в якого закохана гувернантка. У критичний момент Агнес згадує біблійну притчу про бідняка, на єдину вівцю якого зазіхнув багач, тим самим в романі посилюється трагічне звучання долі головної героїні.

Боротьба з постійним приниженням ззовні і почуттям самотності всередині завершується перемогою. Зустріч з Уестоном і кохання до нього перетворюють життя Агнесс: «Я із захопленням переконалася, що світ зовсім не складається тільки з Мерреєм, Хетфілдом, Ешбі та їм подібним і що досконалість людської натури зовсім не плід моєї уяви». У фіналі Агнес знаходить щастя в шлюбі зі священиком Уестоном, людиною дуже близькою їй по духу, у неї з'являється тверде переконання, що світ складається не тільки з недалеких, егоїстичних і жорстоких людей. Героїня Енн Бронте пізнає просту і вічну істину: найвища радість - у «можливості і бажанні бути корисною» [17, с.123-124].

Таким чином, роман «Агнес Грей» був практично непоміченим сучасниками письменниці. Творчість Енн Бронте здобула широку популярність тільки в XX столітті, коли стало відомо, який значний внесок вона внесла в еволюцію психологічної школи написання та феміністичної теми.

Літературна спадщина Енн Бронте увійшла до скарбниці національної англійської культури, завоювавши визнання далеко за межами Англії. Творчість Енн Бронте багато в чому підготувала жанрові новації і визначила характер національної прози. Їй був властивий глибокий інтерес до епохи, прагнення її осмислити. Діапазон художніх шукань включав в себе драматично насичену розповідь, багатожанрову романну структуру, вірші, документально забарвлену прозу.

2.2 Проблема виховання та освіти в романі письменниці

Питання виховання та освіти, які виходять на перший план, тут же знаходять відображення в романах Енн. З усією правдивістю і прямотою вона оголює недоліки сімейного виховання і розкриває такі таємниці і проблеми, про які багато хто хотів мовчати. Так, протягом усього роману «Агнес Грей» письменниця простежує, яким чином відсутність моральних цінностей і високоморальних переконань впливає на вчинки героїнь, їх життя і, в кінцевому рахунку, на всю долю. Дуже цікавий у цьому плані образ старшої дочки сімейства Меррей, Розалі. Читач вперше знайомиться з нею, коли Агнес приїжджає в Хортон-Лодж в ролі гувернантки. На той момент юній панночці всього шістнадцять. Ось як описує Агнес свою підопічну:

«Decidedly a very pretty girl; and in two years longer she became exquisitely fair, though not without a brilliant, healthy bloom. I wish I could say asmuch for mind and disposition as I can for her form and face» [20].

«Навдивовиж уже гарненька дівчина, а через пару років вона стане безперечною красунею. Вона була високою, стрункою, але не худою, чудово складена, з прекрасним світлим кольором шкіри, хоча і не без здорового рум'янцю на щічках. Як би мені хотілося сказати так само багато про її розум і вдачу, як і про її зовнішність» [19].

Зарозумілість і егоїстичність міс Меррей всіляко заохочувалися в її родині і в першу чергу її батьками, які ні на хвилину не забували про своє високе становище і не дозволяли цього своїм дітям. Так, описуючи Розалі, Агнес зазначає:

«And in time became as deeply attached to me as it was possible for her to be to one of my character and position: for she seldom lost sight, for above half an hour at a time, of the fact of my being a hireling and a poor curate's daughter» [20].

«І з часом вона настільки сильно прив'язалася до мене, наскільки це було можливим в моєму становищі, оскільки вона рідко припускала той факт, що я є найманий робітник і є дочкою вікарія» [19].

Агнес ж розцінює людей не за їхнім положенням в суспільстві, а грунтуючись на їх моральну чистоту, духовний розвиток. Вихована в родині, де головними вважалися мораль, великодушність і любов до ближнього, вона має прекрасний приклад своїх батьків, які пронесли ці ідеали через всі труднощі, випробування. Однак подружжя Меррей і їхні діти аж ніяк не поділяють її поглядів. Ось як сама Агнес характеризує себе по відношенню до їх сім'ї:

«I was the only persor in the house who steadily professed good principles, habitually spoke the truth, and generally endeavoured to make inclination bow to duty» [20].

«Я була єдиною людиною в цьому будинку, хто неухильно сповідував високі моральні принципи, звично говорив тільки правду і зазвичай прагнув ставити обов'язок вище бажань.» [19]

Моральні принципи і норми старшої дочки Меррей, її ставлення до людей наочно демонструє розмова Агнес зі своєю підопічною про майбутнє заміжжя сестри гувернантки:

«Те whom is she to be married?»

«To Mr Richardson, the vicar of a neighbouring parish»

«Is he rich?»

«No; only comfortable. »

«Is he handsome?»

«No; only decent. »

«Young?»

«No. Only middling»

«O mercy! What a wretch! What sort of house is it?»

«A quite little vicarage, with an ivy-clad porch, an old-fashioned garden, and»

«Oh, stop! - You will make me sick. How can she bear it?» [20].

«- За кого вона виходить заміж?

- За містера Річардсона, вікарія сусіднього церковного приходу.

- Він багатий?

- Ні, всього лише забезпечений.

- Він гарний?

- Ні, всього лише симпатичний.

- Молодий?

- Ні. Середніх років.

- О Боже! Нещасний! А будинок там який?

- Досить маленький будинок парафіяльного священика, з оповитим плющем ганком і старомодним садом.

- Ах, припиніть! Мені зараз буде погано. І як вона може це виносити? [19].

Найголовніше для молодої леді - це матеріальне становище людини. Потім вже мова іде про зовнішність. Для Енн незрозуміла і неприємна така точка зору. Так, краса дійсно важлива, але душевна, внутрішня краса. Ці думки письменниця висловлює вустами Агнес:

«You did not ask me if Mr Richardson were a good, wise, or amiable man. I could have answered Yes, to all these questions.» [20]

«Ви не запитали мене, чи гарний, розумний, доброзичливий чи містер Річардсон чоловік. А на всі ці питання я відповіла б позитивно».

Але Розалі далеке таке судження. Вихована своєю матір'ю на зовсім інших ідеалах, вона лише прагне швидше вийти заміж за найбагатшого чоловіка в окрузі і стати господинею прекрасного і величного Ешбі-Парку. Розчарування, усвідомлення тієї жахливої ??ситуації, в якій вона опинилася, настає лише через деякий час після її заміжжя. Егоїстична і нетерпима, тепер уже місіс Ешбі, вона ненавидить свого чоловіка, не знаходить взаєморозуміння зі свекрухою і в кінцевому рахунку виявляється абсолютно одна, без духовної підтримки. Дуже повчально в цьому плані її вислів:

«Oh, I would give ten thousand worlds to be Miss Murray again! It is too bad to feel life, health, and beauty wasting away unfelt and unenjoyed, for such a brute as that!» [20]

«Ax, я б пожертвувала десятьма тисячами світів, аби знову стати міс Меррей! Занадто гірко усвідомлювати, що життя, молодість і краса пропадають марно, не приносячи ні щастя, ні радості, і все через цю тварину!» [19].

Не вказуючи на це прямо, письменниця, тим не менш, протиставляє становище місіс Ешбі Агнес, яка дійсно щаслива зі скромним вікарієм, містером Уестоном. Крім того, читач мимоволі починає порівнювати долю Розалі і життєвий шлях матері Агнес, яка сама була з багатої родини, але віддала перевагу шлюбу з бідним священиком, відмовляючись від своєї частки спадщини. Навіть відчуваючи крайню потребу, «... she would rather live in a cottage with Richard Grey than in a palace with any other man in the world» («... вона воліла жити в хатині з Річардом Греєм, ніж у палаці з будь-яким іншим чоловіком у всьому Світі»), так як їх глибокі взаємні почуття один до одного робили їх сімейне життя неповторним.

Роблячи висновок, що виходити заміж без кохання аморально, Енн Бронте знову вказує на торжество моралі та вищих ідеалів, які повинні виховуватися в кожній родині.

У своїх романах письменниця піднімає і питання освіти. Будучи сама освіченою дівчиною для свого часу, яка чудово вміла грати на фортепіано, брала уроки малюваня і черпала особливе задоволення в читанні, Енн Бронте робить акцент на професійній освіті жінок. Так, одна її героїня, Агнес Грей, відкриває школу, в той час як інша, Хелен Грехем, малює картини, щоб утримувати себе і свого сина [15, с.126].

Таким чином, бачачи основну мету в духовному розвитку, письменниця дає нам портрети жінок, готових підтримувати самих себе в цьому світі, які мають достатню самовпевненість і незалежність, як матеріальну, так і емоційну.

2.3 Показ занепаду сімейних стосунків вікторіанської дворянської родини

Проблемні питання шлюбу, становища жінки в родині, існування розумної, освіченої жінки в рамках патріархального побуту, жіночої залежності/незалежності є спільними темами прозових творів сестер Бронте та українських письменниць другої половини ХІХ ст.

Як зазначалося вище, роман А. Бронте «Агнес Грей» - це твір з лінійною побудовою сюжету і невеликою кількістю персонажів. Оповідь має гомодієгетичний характер, тобто головна героїня Агнес Грей, чий образ, як і роман взагалі, створений на багатому автобіографічному матеріалі, сама розповідає про події свого життя, роботу гувернантки в багатих дворянських родинах. За жанровими ознаками «Агнес Грей» - роман виховання. Незважаючи на постійність і витриманість характеру Агнес Грей, що, на її думку, допомагало вберегтися у життєвих бурях, усе ж відбувається поступова зміна її поглядів на людей, сімейні стосунки, на методи виховання дітей. Це повністю відповідає одному з принципів роману виховання - «життя вчить героїню».

В романі автор переходить від ідеалістичного погляду на життя до реалістичного. Перша частина роману висловлює романтичне світовідчуття автора, переконаного в тому, що насправді є дві сфери, наглухо відділені одна від одної: область поетичного (ідеальні мотиви поведінки, Бог і його заповіді, краса, чистота, прекрасна природа) і область прозового (гріховна природа людей, матеріальні інтереси, розрахунок, користь, побут, повсякденність). Ця двомірна концепція, настільки важлива для романтизму, визначила не тільки проблематику і систему образів книги, а й структуру тексту, його суб'єктний лад, його стиль [9, с.233].

Сюжет роману повторює досить традиційну схему, особливо часто розроблювану у вікторіанську епоху в так званому «жіночому романі». Юна дівчина Агнес Грей, яка виросла в сім'ї бідного священика, після втрати батьком свого невеликого стану залишає рідний дім і влаштовується на роботу гувернанткою в чужі сім'ї. Мотиви такого рішення неоднозначні

Агнес хоче побачити світ, крім того, їй необхідно допомогти збіднілій сім'ї. Захоплює її і можливість довести собі і рідним власну значущість.

З самого початку в романі протиставляється ідилічно патріархальний світ добрих батьків Агнес жорстокій дійсності, з якою дівчина стикається в сім'ях Блумфілдів і Меррея. У першому випадку її мучать невиховані і некеровані діти, а в другому - господиня будинку, місіс Меррей, стурбовані не вихованням дочок, а можливістю їх вдалого заміжжя. Зустріч з вікарієм місцевої парафії містером Уестеном, підкорила її серце, спочатку народжує у Агнес надію на світле майбутнє. Але підступна вихованка Розалі Меррей заради розваги намагається закохати в себе Уестона. Ситуація ускладнюється тим, що Агнес змушена повернутися додому, так як її батько помирає, а мати потребує підтримки і допомоги.

Під ударами долі Агнес зневіряється, не сподіваючись знову зустріти містера Уестона і вийти заміж. Втіхою Агнес Грей стає думка про те, що найбільше щастя в житті - виконувати свій обов'язок і нікому не бажати зла. Однак у фіналі роману автор винагороджує героїню випадковою зустріччю з містером Уестеном, освідченням в коханні і щасливим весіллям з подальшим описом сімейної ідилії.

Такий «happy end» роману, який випливає безпосередньо з його сюжету, демонструє не стільки закон життя, скільки бажання автора винагородити Агнес Грей і довести собі, що добро перемагає, і патріархальний світ може бути відновлений.

Якщо опис рідної сім'ї Агнес Грей, її життя після заміжжя представляє єдиний світ, то більша частина роману - розповідь про життя Агнес Грей в чужих сім'ях - підтверджує існуючий двовимір. Це позиція автора і її героїні.

Перша частина роману підтверджує існуючий двовимір. Вона відображає свідомість людини, переконаної в абсолютній розділеності і принциповій нерівноцінності різних життєвих сфер.

При переході до основного тексту помітно, що його більша частина належить первинному суб'єкту промови - оповідачу: інша - вторинним суб'єктам мови - героям і являє собою їх пряму мову. В ролі первинного суб'єкта мовлення виступає Агнес Грей. Вторинні суб'єкти представлені зарозумілими містером і місіс Блумфілд, їх невихованими дітьми Томом, Мері Енн і Фанні, захопленими світським життям містером і місіс Меррей, їх дочками, примхливою ??Розалі і грубуватою Матільдою, священиками, добрим і уважним містером Уестоном і запобігливим перед знаттю містером Хетфілдом, а також іншими персонажами роману. Цей поділ тексту за «формально-суб'єктною ознакою загалом відповідає його поділу за змістовно-суб'єктною ознакою» [6, с.12]. Іншими словами, в основному тексті виявляються два виміри: поетичний (його носієм є оповідач) і прозаїчний (носіями якого є інші герої роману).

Текст, з «формально-суб'єктної точки зору», належить Агнес Грей. «Змістовно-суб'єктна організація тексту» набагато багатша і складніша. Носій мови тут поділяється на двоє. Ця двоїстість пов'язана з тим, що особистий життєвий досвід Агнес є досвідом наївної молодої дівчини, яка не знає ніякого іншого життя крім того, яке вона мала в люблячій сім'ї, тоді як її «ідеологічний досвід» (Б.О. Корман) є досвідом передової, сильної духом жінки, яка знайшла свій шлях у житті і щастя завдяки труднощам і в результаті наполегливої ??внутрішньої роботи над собою. Іншими словами, у творі є ніби дві Агнес Грей: одна - дочка бідного священика, інша - дружина священика, мати сімейства. Перша пережила, зазнала все, що описано у творі. Друга описує все те, що пережила перша. Так вони розділені.

Але вони і об'єднуються - ідеологічно і біографічно. Ідеологічно вони об'єднані тим, що для обох сім'я, любов, Бог і виконання обов'язку є найвищими цінностями. Біографічно ж вони об'єднуються тим, що автор оповіді і герой оповіді одна і та ж людина на різних етапах життя. Таким чином, можна сказати, що авторська концепція світу середнього стану освічених людей, які заробляють свій хліб професією, виражена суб'єктно.

У першій частині роману практично немає опису природи, пейзажів, яких достатньо у другій частині. Крім того, пейзажні замальовки у всіх випадках відносяться у автора до світу божественного, створеного Богом, ідеального, тому вони всі виконані в романтичному ключі. Показовим є опис моменту з першої частини, коли головна героїня рано вранці на світанку покидає рідну домівку. Їй сумно, вона тривожиться і за себе, і за своїх близьких. Її будинок разом з безтурботним періодом життя залишається позаду, а невідома нове життя знаходиться ще далеко попереду.

«We crossed the valley, and began to ascend the opposite hill. As we were toiling up, I looked back again: there was the village spire, and the old grey parsonage behind it, basking in a slanting beam of sunshine - it was but a sickly ray, but the village and surrounding hills were all in somber shade, and I hailed the wandering beam as a propitious omen to my home. With clasped hands, I fervently implored a blessing on its inhabitants, and hastily turned away, for I saw the sunshine was departing; and carefully avoided another glance, lest I should see it in gloomy shadow, like the rest of the landscape»[20].

«Ми перетнули долину і стали підніматися на протилежний пагорб. У той час, як ми насилу піднімалися нагору, я знову озирнулася - позаду була дзвіниця і за нею наш старий сірий будинок, гріється в похилому промені сонця. Він був слабкий / тонкий, тому село і пагорби навколо були в похмурій тіні, і я сприйняла цей блукаючий промінь як добру ознаку мого дому. Стиснувши руки, я гаряче помолилася про благословення для його мешканців і поспішно відвернулася, бо помітила, що сонце почало йти за хмари, і обачно б не озиралася ще раз, щоб не побачити будинок в похмурому присмерку, як і решті пейзаж » [19].

Точка зору оповідача бачимо в тому, що він - просторово в центрі величезної сфери: над ним - небо (we began to ascend the opposite hill); під ним - земля; вдалині - пагорб, на якому розташована церква поруч з будинком її батька, а за ними в тіні - все село. Суб'єкт мовлення віддалений від тієї картини, на яку він дивиться.

Оповідач втілений в цей світ не тільки просторово, але і в часі (тимчасова точка зору). Іншими словами, його час (час розповіді про події) не відокремлений від часу, в якому описуються події що розгортаються. І хоча картина показана в минулому часі, в ній відчувається сумісність суб'єкта та об'єкта.

Сам пейзаж сприймається як застиглий, незмінний (basking, дієслово was прямо передають статичний стан світу), хоча промінь світла і сама героїня рухливі по відношенню до пейзажу (дієслова cross, ascend, toil, turn away, clasp - по відношенню до героїні wandering, departing, що відносяться до променя світла).

Характер просторової і тимчасової точок зору не випадковий. Він пов'язаний з поданням про абсолютність як невід'ємну ознаку ідеального світу - нескінченного в просторі і вічного в часі. Думка про те, що змальована тут сфера відтворює уявлення про ідеал, підтверджується в тексті прямо-оціночною точкою зору: somber shade, old grey parsonage, gloomy shadow - створює відчуття статичного, темного фону, до якого завжди буде належати церква, стіни будинку пастора, і село. В той же час, на цьому тлі є промінь надії (basking in a slanting beam of sunshine; sickly ray; propitious omen, a blessing). Таким чином створюється відчуття самотності в цьому величезному сірому монументальному світі, але не без віри в підтримку Бога.

Крім поетичної сфери в романі «Агнес Грей» є і інша сфера - побуту, повсякденності, прозової дійсності. Наступний фрагмент демонструє зміну у співвідношенні поетичного суб'єкта свідомості і прозової дійсності.

Yet, after all, when we entered the lofty iron gateway, when we drove softly up the smooth, well-rolled carriage road, with the green lawn on each side studded with young trees, and approached the newbutstately mansion of Wellwood, rising above its mushroom poplar-grove, my heart failed me, I wished it were a mile or two farther off. For the first time in my life, I must stand alone: ??there was no retreating now, I must enter the house, and introduce myself among its strange inhabitants [20].

«Врешті-решт, коли ми в'їхали в високі залізні ворота, м'яко проїхали вгору гладкою, добре утрамбованою під'їздною алеєю із зеленими галявинами, обсаженими молодими деревами з кожного боку, і під'їхали до нового, але величного особняка Уелвуда, що підноситься над тополиним гаєм, серце моє впало. Шкода, що він не перебував на милю або дві далі. Мені б хотілося, щоб він знаходився на милю або дві далі. Перший раз в житті я повинна залишитися одна: вже не було можливості відступати, я повинна увійти в будинок і представити себе його незнайомим (буквально: чужим для мене) мешканцям » [19].

Становище оповідача змінилося. Він тепер не в центрі величезної небесно-земної сфери, а на землі, поблизу описуваного. Тому-то все збільшилося: в полі зору оповідача вже не тільки загальна картина, але й окремі предмети і деталі (lofty iron gateway, smooth carriage road, green lawn new but stately mansion і т.д.).

Змінилася і тимчасова точка зору. Оповідач відокремився від описуваного. У нього тепер свій час, і з нього, з сьогодення, вдивляється він у світ минулого («when we entered ..., when we drove ...»). Цей характер зміни тимчасової точки зору принципово важливий: оповідач протистоїть чужому середовищу, від якого він відділений. За допомогою оціночних прикметників створюється враження величності і доглянутості, благополуччя (smooth, well-rolled, lofty, new, stately). У багатьох інших фрагментах тексту, що виражають зміну характеру оцінки оповідача, на перший план дуже часто висувається іронія, сатира або відверта категорична критика.

Так, прикладом сатиричного опису служить характеристика дядечка Робсона, який заподіяв багато шкоди підопічним героїні і їй самій. По тону опису відразу зрозуміла точка зору автора.

«Uncle Robson», Mrs. Bloomfield's brother; a tall self-sufficient fellow, with dark hair and sallow complexion like his sisters, a nose that seemed to disdain the earth, and little grey eyes, frequently half closed, with a mixture of stupidity and affected contempt of all surrounding objects. He was a thick-set, strongly-built man, but he had found some means of compressing his waist into a remarkably small compass, and that, together with unnatural stiffness of his form, showed that the lofty-minded, manly Mr. Robson, the scorner of the female sex, was not above the foppery of stays [20].

«Дядечко Робсон, брат місіс Блумфілд, високий, незалежний, з темним волоссям і землистим кольором обличчя, як у його сестер, з носом, який, як здавалося, діставав землі, і маленькими сірими очима, часто напівзакритими, в яких було поєднання тупості і удаваного презирства до всіх оточуючих навколо. Він був кремезний, міцної статури, але тим не менш знайшов якісь способи стягнути свою талію до неймовірних меж, і це разом з неприродною прямотою його постави показувало, що зарозумілий містер Робсон, який нехтує жіночою статтю, хизується в корсеті» [19].

Відношення автора виражається через прямо оціночні метафори і вирази «a nose that seemed to disdain the earth» (ніс, який діставав землі), «a mixture of stupidity and affected contempt» (поєднання тупості і удаваного презирства) і за допомогою контрасту між тим, чим містер Робінсон був і хотів здаватися, тобто автор висміює лицемірство оточуючих, яке було невід'ємною частиною епохи. Він був «no gentleman» (не джентльмен), небайдужий до жіночої статі, «supercilious» (зарозумілий, гордовитий), недалека людина, але хотів виглядати «lofty-minded» (розумним, піднесеного розуму), «manly» (чоловік до кінчиків нігтів), «the scorner of the female sex» (засуджуючий жіночу стать). Проте ж вся характеристика висловлює тільки точку зору оповідача, а авторська точка зору прояснюється доповненням:

«... and people little know the injury they do to children by laughing at their faults, and making a pleasant jest of what their true friends had endeavoured to teach them to hold in great abhorrence» [20].

Друга частина роману носить перехідний характер. Авторська позиція змінюється. Після зображеної в перших тринадцяти розділах роману емоційно-моральної та естетичної оцінки дійсності у другій частині дуже важливу роль відіграє установка на її вивчення. Досліджується співвідношення, взаємодія характеру і обставин.

І хоча автор не відмовляється від оцінки в цій частині роману, вона стає новою. «Such conduct was completely beyond my comprehension. HadIseenitdepictedinanovel, Ishouldhavethought it unnatural; had I heard it described by others, I should have deemed it a mistake or an exaggeration; but when I saw it with my own eyes, and suffered from it too, I could only conclude that excessive vanity, like drunkenness, hardens the heart, enslaves the faculties, and perverts the feelings; and that dogs are not the only creatures which, when gorged to the throat, will yet gloat over what they can not devour, and grudge the smallest morsel to a starving brother »[20].

«Така поведінка була вища мого розуміння. Якби я зустрілася з його зображенням у романі, я б подумала, що воно неприродне; якби я почула про нього з вуст інших людей, я б вважала його помилкою або перебільшенням; але коли я побачила його на власні очі, і навіть постраждала через нього, я змогла підтвердити, що зайве марнославство, як і пияцтво, озлоблює серце, поневолює здібності, розбещує почуття; і що собаки не єдині істоти, які, коли ситі по горло, все ж будуть пожирати очима те, що проковтнути не змогли і пошкодують найменший шматочок для свого вмираючого з голоду побратима» [19].

Оповідач відділений від подій часовим інтервалом. Із сьогодення він аналізує свій минулий досвід, уже переживши його і залишаючись емоційно не залученим в ситуацію. Тому в тексті використовуються не пряма оцінка людей, а наводиться міркування про ситуацію і оцінка поведінки персонажів в цілому.

У порівнянні з першою частиною роману, де були прямі й однозначні характеристики, як mischievous (неслухняний), intractable (важковиховуваних), false hood and deception (брехня і обман), mild and inoffensive (м'який і нешкідливий), harsh and injudicious treatment ( жорстоке і нерозумне ставлення), bad disposition (важка вдача), prejudiced eyes (погляд з упередженням), stupidity (тупість), у другій - оцінних слів набагато менше і оцінки згладжені (unnatural, a mistake, an exaggeration, excessive vanity, і дієслова suffered, hardens, enslaves, perverts). Умовний спосіб у другому реченні показує неприродність ситуації, в яку автору важко повірити. Крім того, щоб передати своє ставлення до подій, автор вдається до непрямого порівнянні - паралелі з тваринним світом, малюючи образ обжерливих собак на сіні. Автор ускладнює манеру оповіді, передаючи свою думку за допомогою побудови сюжету, набору сцен без коментаря оповідача [14, с. 172-173].

Таким чином, своєрідність художнього задуму Е. Бронте в тому, що, занурений у спогади про минуле, оповідач еволюціонує протягом усього роману. Спочатку він - ретранслятор художнього задуму, додає до часу сюжету зображення часу автора, зображення часу виконавця - в самих різних комбінаціях. Але в другій частині роману оповідач все більше виявляє себе як людина з певною життєвою позицією, крім того, не байдужою до подій.

ВИСНОВКИ

В ході нашого дослідження було зроблено наступні висновки.

Імена Шарлотти, Емілі і Енн Бронте вписані золотими літерами у світову літературу. Їхні вірші і романи не втрачають актуальності і в наші дні. А феномен сестер Бронте, найімовірніше, так і залишиться невирішеною загадкою для літературознавців. Літературна спадщина сестер Бронте увійшла у скарбницю національної англійської культури, здобувши визнання далеко за її межами. Достовірність життєвого досвіду, переданого Енн Бронте в її творах, надає їм особливого ліризму, проникливості звучання. Енн прожила коротке життя. Із 54 написаних нею віршів за життя було надруковано 24. Решта вийшли друком посмертно з передмовою Шарлотти Бронте. Обидва романи були опубліковані одразу ж після їх написання, але жоден з них не мав настільки жвавого відгуку, як книги її сестер.