Творчість П. Куліша як відображення сучасності духовного життя України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний економіко-технологічний університет транспорту

Реферат

Творчість П. Куліша як відображення сучасності духовного життя України

Виконав:

студент групи 1-ОПУТ/1

Форостянко В.С.

Перевірив викладач:

Хромова О.І.

Київ 2015

Вступ

Актуальність теми зумовлена конструктивними процесами, що відбуваються в суспільному й культурному житті України та необхідністю сучасного переосмислення творчої спадщини української духовної культури, зокрема, філософської спадщини П. Куліша у контексті української культури ХІХ ст.

1. Життєвий і творчий шлях П. Куліша

Пантелеймон Куліш (1819-1897)

За словами I. Франка, Пантелеймон Куліш - це "перворядна звізда в нашому письменстві" [32, 169], "один з корифеїв нашої літератури" [33, 293]. Разом із Т. Шевченком і М. Костомаровим він склав славетну наддніпрянську "трійцю" 40-60-х років, яка заклала підвалини новочасного українського народно-патріотичного руху, І. Франко назвав його - "першим... справді національним писателем українським, т.є. писателем, котрий старався по змозі своїх сил відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним" [41, 281; 18, 19]. За Маланюком, нова українська література мала "двоєдине джерело" й двох фундаторів - Шевченка ("вибух національного підсвідомого") і Куліша - "перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту".

Життєвий і творчий шлях П. Куліша - то подвижницька діяльність в ім'я збереження і розвитку національної самобутності рідного народу, його духовного поступу, освоєння ним літературно-мистецьких, культурно-освітніх та наукових надбань світової цивілізації, невтомний пошук правди, розбудова національної культури на терені красного письменства, історії літератури та літературної критики, фольклористики й етнографії, історичної науки й історіософії, публіцистики, педагогіки, мовознавства, релігійного культу, журналістики й книговидавничої справи.

Основу філософського світогляду Куліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітительських, згодом поєднаних з позитивістськими, і романтичних уявлень. Його світорозуміння ґрунтувалося на релігійній, головним чином християнській, вірі в Бога як розумну й добру "велику силу, що породила закон жизні". Цими уявленнями значною мірою пояснюється й донкіхотство Куліша, і трагічний оптимізм його "Чорної ради", "Великих проводів", "Марусі Богуславки" та "Драмованої трилогії".

Релігійна віра в доцільність земного життя людини підкріплювалася в Куліша просвітительськими уявленнями про розумну будову Всесвіту, існування всезагальних законів розвитку природи й суспільства. Десь наприкінці 60-х років просвітительські погляди Куліша доповнилися позитивістськими (він був обізнаний з працями не тільки Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, М. Тіндаля та інших, а й позитивістів Г. Спенсера, О. Конта, Е. Ренана, Дж.В. Дрепера, І. Тена). Услід за Спенсером він належав до релігійно-філософського напряму в позитивізмі, вважаючи, що наукове пізнання та релігійні почуття не суперечать одні одним.

Як просвітитель-раціоналіст, збагачений досвідом позитивізму, захоплений отпимістичними поглядами Спенсера на розвиток суспільства, Куліш вірив у "науковий і соціальний, чи, лучче сказати, громадянський прогрес", в "силу всесвітнього прогресу в політиці естествознания", тобто застосування позитивістської філософії до управління суспільством. Водночас як руссоїст, він бачив і певні суперечності між поступом цивілізації і станом моральності, цим, за його переконанням, найвищим критерієм суспільного прогресу. Про це детально йшлося вже в його художньо-публіцистичних "Листах з хутора", першому та другому - "Про городи й села" (Основа. 1861. №1-2), у яких було піддано сумніву уявлення про те, ніби "цивілізація... веде чоловіка до всякого щастя", протиставлено "нову селянську філософію" "городянській", піднесено "українських хуторян" з їхнім "простим, свіжим розумом сільським чи хуторянським" над "городянами", тими "прогресистами", що величаються "прогресом" ("ми тому прогресу ціну знаємо"). Але й пізніше, вивищуючи "культурные сословия" над "чернью", "невежественной и предательской толпой", Куліш не випускав з поля зору певних моральних переваг "природної" людини над "цивілізованою".

Куліш водночас завжди залишався на романтичних засадах - виходив з романтичного і християнського уявлення про двоїстість людської душі, в якій поєднано зовнішнє, поверхове і внутрішнє, сутнісне, заховане в "серці". Пріоритетного значення він надавав внутрішньому - глибинному, органічному, ірраціональному. Звідси - характерна для його світогляду й творчості антитеза "серця" й "голови.

Через усе життя Куліш проніс сприйняту в юності ідею Гердера про цінність національної самобутності й неповторного історичного шляху кожного народу. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, український мислитель був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має свою всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.

Водночас слід визнати, що в критичних поглядах на Січ пізній Куліш мав певну рацію. Прикметно, що М. Драгоманов зумів побачити у викличних твердженнях Куліша вияв більш реалістичного, ніж доти, підходу до зображення козаччини, вважаючи, що хоча "Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі, про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного тільки національного, а надто перемішаного з православним...". І далі М. Драгоманов писав про потребу осмислити історію та культуру України, "вартість" і "хиби" козацтва в європейському контексті, з- орієнтацією на вселюдські цінності.

Заповітною мрією Куліша було створення самостійної української держави, віру в яку він висловив іще 1843 р. в "Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького" і проніс через усе життя.

Та попри "усе те зле й лихе", що заподіяла українському народові "необачна Москва.

Куліш не відмовлявся від свого заповітного ідеалу самостійної України, лише вважав його менш реальним у тодішніх умовах і можливим хіба що у ще віддаленішому прийдешньому, ніж ідеал рівноправного союзу Північної та Південної Русі.

За всієї ілюзорності Кулішевих надій його проповідь рівноправного союзу України й Росії в умовах XIX ст., підкріплена протестом проти гноблення України царизмом, мала важливе пропагандистське значення, бо нею утверджувалася гідність поневоленого українського народу, відстоювалися його політичні, культурні, історичні права.

П. Куліш був наділений багатогранним письменницьким талантом, який з успіхом виявив у різних художніх формах - прозових, поетичних, драматичних, у переспівах та перекладах, літературній критиці, публіцистиці, науково-популярних історичних нарисах і численних листах. Він розпочав творчу діяльність прозовими спробами і в 40-50-х роках виступав передусім як прозаїк, рідше - як поет. У наступному десятилітті звертався здебільшого до прозових і поетичних форм, пробував сили в драматургії, на рубежі 60-70-х років переспівував і перекладав Біблію. У 80-90-х роках працював переважно над поетичними й драматичними творами, переспівами та перекладами, частково - над белетристикою. Наприкінці 50-х - у 60-х роках утвердився як провідний український літературний критик і публіцист. Писав українською і російською мовами. Його російськомовні твори відбивають здебільшого українську історію та сучасність, пройняті патріотизмом, позначені національним світосприйманням українця.

Літературну творчість Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Дебютував міфологічно-етнографічними оповіданнями "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" і "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе". Виразніше виявив творчу індивідуальність в "повести из народных преданий" "Огненный змей" (1841). Ці романтичні притчі про неминуче покарання долею за порушення національно-патріархальних і християнських традицій, звичаїв та обрядів прикметні елементами народної демонології та християнської алегорії, досить вдалим переплетенням побутово-реальної та казково-міфологічної площин зображення.

В історію української літератури Куліш увійшов насамперед як автор першого українського роману "Чорна рада. Хроніка 1663 року". Ще 1846 р. він створив два тексти "Чорної ради" - український і російський, але через арешт і заборону друкуватись тривалий час не міг видати їх цілком. 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману й випустив її в світ окремою книжкою на початку наступного року. Тоді ж переробив "вільний переклад" "Чорної ради" російською мовою, дотримуючись у ньому більше, ніж в останній українській редакції, тексту 1846 р.

У європейських літературах першої та другої третини XIX ст. розвивалися два рівноцінні, але естетично різні підходи до зображення історичного минулого. Один із них, започаткований В. Скоттом і продовжений А. Мандзоні, О. Пушкіним та іншими, полягав у прагненні митців за допомогою творчої уяви, опертої на Документальні матеріали, відтворити конкретно-історичну картину епохи. Для другого підходу, прихильниками якого були В. Гюго, А. де Віньї, М. Гоголь, Т. Шевченко та інші, характерні яскравіше вираження авторських поглядів і почуттів, суб'єктивного осмислення історії, зіставлення або, частіше, протиставлення минулого й сучасного, звернення до символічного малюнка, фольклорної патетики та умовності

2. Пантелеймон Куліш як філософ

Історичне буття виявляється минущим, відносним, а отже, й неістотним, тоді як абсолютним смислом наділяється сакральний час - вічність, Бог. А тому, підсумовує автор, людина має думати не так про свою участь в історичних звершеннях, як про зв'язок із Богом, спасіння душі, входження в сакральний час.

Сакральний час - Час... Він стоїть, повзе, йде, біжить, летить. Настає й минає. Змінюється і змінює людей... Сакральний час, як і сакральний простір, протистоять буденності. Для Куліша це був храм. Весь сакральний простір символічно мислиться як "центр світу", що організовує простір і наділяє його змістом.

Характерне для Куліша розмежування людини зовнішньої (несправжньої) і внутрішньої (її "серця"), духовної, істинної, з роками дедалі виразніше розкривалося в його літературній творчості й відображало глибокий вплив київської духовно-філософської школи, особливо ідей Г. Сковороди.

Якщо порівняти філософію Г. Сковороди і П. Куліша то вони дуже похожі:

Григорій Сковорода приділяв дуже багато уваги ідеї серця. Який сенс вкладає в поняття серце? Серце в філософії визначається як сфера духовного життя людини. Серце охоплює багато значень: серце - це душевний стан людини, який керує вчинками та примушує людину жити добром або злом; Григорій Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти добрі та злі сили. Перші підносять людину, другі приводять її до падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця. На цій основі розвивається нова ідея - ідея очищення свідомості від волі.

А на переконання Куліша, Бог співіснує в нас і промовляє через наше серце. Тому треба морально очиститися, щоб створити в собі Храм Божий. При цьому для молодого літератора як для типового представника культури українського романтизму "серце", "внутрішня людина" нерозривно пов'язані з рідною землею і народом, дух якого розкривається й виражається через творчо обдаровану особистість.

Сенс ідеї полягає в тому, що всі люди, як тіні істинної внутрішньої Людини, рівні перед Богом, але разом з тим вони всі різні. Свою думку Григорій сковорода розкриває через образ фонтана, який заповнює великі та малі посудини. Посудини різні, однак вони всі рівні між собою тому, що вони всі повні. Ідеал нерівної рівності - основа та внутрішній сенс етичного вчення. Що ж є критерієм вибору життєвого шляху? На це питання відповідає ідея зрідності людини з типом життя. У кожної людини своя природа. її не можна змінити. Можна лише, пізнавши її, вибрати собі заняття та життєвий шлях, зрідні з цією небаченою природою.

Пізнай себе, слухай себе, подивись в себе - головне вчення Куліша. Це дає можливість людині відкрити свою божественну суть. Щастя людини не залежить "ні від високих наук, ні від почесних посад, ні від забезпеченості", а залежить від серця, а серце від Бога, отже, невидимої натури.

Заповітною мрією Куліша з кінця 60-х років було перекласти й видати українською мовою Біблію. Це, на його переконання, мало б піднести в очах народу авторитет рідного слова як придатного для культурного поступу, задоволення найвищих духовних потреб і дало б змогу перед усім християнським світом заявити про існування окремого українського народу зі своєю самобутньою мовою. В Кулішевих перекладах у Львові окремими книжечками вийшли біблійні тексти "П'ять книг Мусієвих", "Іов" (обидві - 1869 p.), "Псалтир, або Книги хвали Божої" (1871), а у Відні - "Євангелія" (1871; у співавторстві з І. Пулюєм).

Після того, як частина повного українського тексту Святого Письма згоріла в 1885 p., в Куліша виник задум зробити новий (не так художній, як науковий) переклад Біблії. До останнього подиху він заново перекладав усі біблійні книги, користуючись давньоєврейським оригіналом і різними перекладами - англійським (знаменитим оксфордським), церковнослов'янським, російським, німецьким, французьким, польським, ретельно студіюючи праці відомих біблістів Рейса, Каутча, Верне.

Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеїзації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодійних, строфічних). В епічній прозі Куліш дав перший зразок історичного роману ("Чорна рада") та оповідання-ідилії ("Орися"), у драматургії - створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах ("Драмована трилогія").

Його містерії та філософічно-історичні драми формували нову лінію в розвитку української драматургії, відмінну від конкретно-реалістичної традиції, утверджуваної М. Старицьким, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим. "Іродова морока" та "Драмована трилогія" передували умовно-символічній, притчево-метафоричній драматургії Лесі Українки.

Куліш увійшов в історію нового українського письменства і як один із засновників літературної критики, зокрема так званої письменницької, як перший український критик-професіонал. На терені літературної критики й дослідження історії української літератури він особливо активно виступав наприкінці 50-х - у 60-х роках. Його першою спробою оглядової статті про сучасне українське письменство був епілог до публікації "Чорной рады" в журналі "Русская беседа" (1857) "Об отношении малороссийской словесности к общерусской". Кулішевим "Переднім словом до громади" - "Поглядом на українську словесность" - відкривався альманах "Хата"; на сторінках "Основи", де він вів відділ критики й бібліографії, та інших видань з'явилися його програмні статті "Характер и задача украинской критики", "Простонародность в украинской словесности", "Чого стоїть Шевченко яко поет народний?", "Взгляд на малорусскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповідання" Марка Вовчка", передмови до цієї книги та окремого видання прози Г. Квітки-Основ'яненка, до публікацій поем Шевченка, віршів Я. Щоголева та П. Кузьменка, байок Є. Гребінки, п'єс Вас. Гоголя й Я. Кухаренка, численні рецензії.

Як літературний критик та історик літератури Куліш відстоював право українського народу "на свою самостайню словесность", доводив перспективність українського красного письменства, вселяв упевненість у те, що народному слову будуть підвладні всі роди, види й жанри літературної творчості. куліш духовний письменник філософія

Пізній Куліш не тільки використовував архаїчну лексику, а й творив неологізми - поряд з деколи невдалими "і численні гарні, а іноді і подиву гідні складні слова: земнопросторні, коса травожерна, самітнодремливий, золотоіскрявий". Настроюючись на "високий стиль", Куліш не уникав прозаїзмів, вульгаризмів, виявивши "прагнення, що спільне для всіх романтиків, - витворити мову для "повної літератури". "Чорна рада" - найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови".

Оригінальна, полемічно загострена творчість і діяльність П. Куліша, його "словництво" були по-різному зустрінуті українською громадськістю, стали предметом зацікавлених дискусій і гострих суперечок, які не вщухають і досі. Багато пророчих і конструктивних ідей Куліша й сьогодні виявляють свою живучість і актуальність, стають зрозумілими тепер, в умовах вільних можливостей зануритися у вітчизняну й світову історію, збагатитися новітнім історичним досвідом.

Протягом життя Пантелеймон Олександрович Куліш (псевдоніми - Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін.) устиг проявити себе мало не в усіх сферах письменницької і науково-гуманітарної діяльності. Про нього можна говорити як про поета і прозаїка, історика й етнографа, перекладача й мовознавця, публіциста й культурно-освітнього діяча. Творчу роботу Куліш поєднував із державною службою та суспільною діяльністю. До того ж, саме він розробив широко впроваджену в наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану кулішівку (на західних землях трансформовану в желехівку). Куліш постійно перебував у емоційно напруженому стані духовного пошуку, переживав жагучі захоплення й настільки ж сильні розчарування. Відкидаючи ілюзії молодості, піддавав їх нещадній критиці. Тому не дивно, що в шістдесят-сімдесят років він не визнавав надій та ідеалів, близьких йому у двадцяти-тридцятирічному віці. Багато хто бачив у цьому мало не зраду українських національних інтересів, утім, зробити Кулішеві закид стосовно особистої вигоди внаслідок зміни поглядів не міг ніхто. Багато поколінь українських патріотів поділяли ті романтичні захоплення, яких не уник і він, але протягом життя він їх цілком переборов.

Висновок

Значення й заслуги Пантелеймона Куліша в розвитку української літератури, культури й національної ідеології полягають у тому, що він розбудував оригінальну настановчу концепцію духовного розвитку нації.

Куліш переймався проблемами, що хвилювали людство з часу пробудження людської думки й дотепер: проблемами людського буття, моральності, віри, відносин особи й суспільства.

Список використаної літератури

1. Лист до I. Пулюя від 1 грудня 1875 p. // Куліш П.О. Матеріяли і розвідки. Ч. 2. С 25.

2. Куліш П. Заздалегідне словце до другого типу // Куліш П. Досвітки. Думи і поеми. К., 1876. С 3-4.

3. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2. С. 348.

4. Куліш Я. До новомовньої нашої Руси // Байрон Гордон. Чайльд-Гарольдова мандрівка. Переклав Панько Куліш. С. VIII.

5. Лист до О. Куліш-Білозерської від 5 березня 1864 р. (Ін-т рукопису ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України. Ф. 1, №28803).

6. Куліш П. Григорій Квітка (Основ'яненко) і його повісті: Слово на новий виход Квітчиних повістей // Твори: У 2 т. К., 1989. Т. 2. С 499.

7. Куліш П. Последний из Борецких. Исторический роман из недавнего прошлого // Ін-т рукопису ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України. Ф. 1, №285,29, арк. 11 (автографа-чернетки); арк 15 (біловика-списку).

8. Куліш П. Грицько Сковорода // Твори: У 6 т. Л., 1909. Т. 2. С 330.

9. Куліш П. Уляна-ключниця (1685-1870) // Там же. С 206.

10. 3 листа до Параски Глібової від 6 квітня 1862 р. // Червоний шлях.1924. №8-9. С 282.

11. 3 листа до Г. Галагана від 9 лютого 1857 р. // Киев, старина. 1899.Кн. 9. С 345.

Размещено на Allbest.ru