Соціологічні погляди Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство охорони здоров?я України

КВНЗ КОР «Обухівський медичний коледж»

Реферат

На тему «Соціологічні погляди Лесі Українки»

Підготувала

Студентка 3 курсу

фельдшерського відділення

141 групи

Крижанівська Дарина

Зміст

Вступ

1. Світогляд Лесі Українки

2. Соціологічні погляди Л. Українки

3. Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм

Список використаної літератури

Вступ

За світоглядними орієнтирами, мотивами творчості, її спрямованості близькою до І. Франка була Леся Українка. Українська поетеса, літературний критик, громадський діяч Леся Українка (Лариса Петрівна Квітка-Косач) народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новоград-Волинський. Дитячі роки її пройшли на Волині, де під впливом М. Драгоманова (рідного дядька по матері) вона вивчала побут та звичаї українського селянства, народні пісні і казки. Через хворобу (з дитинства і все життя хворіла на туберкульоз кісток) навчалася вдома, отримавши всебічну освіту -- знала десять мов. Друкуватися почала у Львові в журналі "Зоря", працюючи в різних жанрах і галузях літератури як поет, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, літературний критик і фольклорист. З середини 90-х років вивчала і популяризувала марксистські твори, однак сама не стала марксистом. Переклала українською мовою "Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса і Ф. Енгельса, "Розвиток соціалізму від утопії до науки" Ф. Енгельса, "Нариси матеріалістичного розуміння історії" А. Лабріоли. За свої погляди Л. Українка переслідувалася царськими властями, а в 1907 р. разом з іншими прогресивними діячами України (М. Лисенком, Б. Грінченком та ін.) була заарештована, В пошуках засобів лікування побувала в багатьох країнах Європи, в Єгипті, де змушена була лікуватися. Померла в м. Сурамі (Грузія) 1 серпня 1913 р., похована на Байковому кладовищі у Києві.

1. Світогляд Лесі Українки

Формувався під впливом ідей Т. Шевченка, від якого вона перейняла "Прометеїв вогонь", М. Драгоманова, І. Франка, соціал-демократичних та марксистських ідей. Характерними особливостями її світогляду були матеріалізм, діалектика, глибока віра в пізнавальні можливості людини, інтерес до нових досягнень природознавства і філософії, реалістична естетика та історичний оптимізм. Л. Українка була переконана в тому, що матеріалізм характеризує світосприйняття кожної здорової людини і є результатом погляду на речі, які існують незалежно від нас і від будь-якого суб'єкта.

Відкидаючи судження про мертвість, пасивність матерії, письменниця підкреслювала, що матерія є носієм різних змін і не може бути пасивною. В самій собі вона містить об'єктивні стимули безкінечних перетворень, неперервного руху, постійного поступального розвитку. Леся Українка виступала проти вчення про "передбачену гармонію" і фаталістичних уявлень. Захищаючи матеріалістичний світогляд, вона критикувала вульгарний, механістичний матеріалізм, що не визнавав ролі і значення ідей, активності людського мислення, водночас критично ставилась до різного виду ідеалістичних уявлень (спіритуалізму, платонізму, неокантіанства, фіхтеанства, містицизму), відкидаючи схоластику і догматизм в усіх їх проявах.

2. Соціологічні погляди Л. Українки

До певної міри були в руслі звернень до соціалізму і демократизму, в яких вона шукала порятунку від страшної дійсності. В публіцистичних і поетичних творах вона розглядала проблеми рушійних сил суспільного розвитку, ролі народних мас та особи в історії, класової боротьби, соціальної революції, загальних закономірностей історичного прогресу. До загальних закономірностей суспільного прогресу письменниця відносила його суперечність, рух по висхідній, неминучість торжества соціальної справедливості. Знищення експлуататорського ладу і тиранії, встановлення дійсного народовладдя, забезпечення свободи і розвитку особи -- основні соціальні ідеї Л. Українки, за утвердження яких вона боролася. Актуальні філософські і морально-етичні проблеми вона виражала в нетрадиційних для української літератури образах і сюжетах, взятих з світової літератури, історії, міфології, народної творчості. Вносила в коло української інтелігенції широку європейську освіченість, оскільки, на її думку, лише завдяки цій освіченості інтелігенція зможе підняти рівень національного духовного життя народу.

На відміну від анти-поетичності, анти-артистичності реалізму "а la Чернишевського і Писарєва як tutti quanti" Л. Українка вважала, що в літературі мають вартість не фотографії, а портрети, бо без вигадки немає літератури. Звідси її звернення до романтичних традицій з перетворенням літератури і поезії на форму боротьби, тотожної з самим існуванням. Заміщуючи різні аспекти реальності історіософськими мотивами (від античності, перших поколінь християнства, давньоруської доби, європейського середньовіччя до англійської реформації і французької революції), вона зробила їх вагомими і значними, внесла струмінь глибокого філософського і морального неспокою, прагнення боротьби за волю, право на щастя людини.

Значення людини як суспільної істоти Л. Українка розглядала під кутом зору людської особистості, піднесення її гідності як найвищої цінності в загальнолюдських і національних вимірах, відбиття в ній духу Прометея. Підхоплений від Т. Шевченка і М. Драгоманова образ Прометея став для неї узагальнюючим образом роздумів про людину і сенс її буття, взаємини особи і суспільства, пошук шляхів побудови нормального суспільства, боротьби проти невільницького становища і національного гноблення.

Якщо для М. Драгоманова ім'я Прометея було символом освіти і прогресу, то для Л. Українки так само, як і для Т. Шевченка, прометеїзм поставав символом усього поступового, сміливості думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності, силою, яка скріплює готовність йти на муки і смерть в ім'я правди та надії. За алегоричними символами та сюжетами вона прагнула показати зв'язок минулого з сучасністю, їх трансформацію в майбутньому.

При розгляді цих питань безперечним у творчості Л. Українки є протиставлення авторитету громади -- сміливої людської індивідуальності, діяльній особистості -- пасивності маси. Звідси випливало її розуміння призначення видатної особи (пророка, месії). На думку Л. Українки, воно полягає в тому, щоб пробудити народ, роздмухати надію на майбутнє визволення, не лити сліз, а шукати в людях "живий вогонь", щоб таким способом здолати лихо і негаразди. Людина, передбачаючи ті чи інші події в суспільному житті, не повинна залишатися пасивною до них, а своїми діями впливати на перебіг історичного процесу, збуджувати народ до дії.

Л. Українка усвідомлює, що значна частина суспільства є масою рабів. Однак при всій своїй пасивності вони є нащадками Прометея, який прикутий до землі. Настане час і ця маса рабів повстане, стане "вояками одважними". Треба лише знайти оту "прометеївську іскру", яка присипана дріб'язковим існуванням, роздмухати її, розбудити сміливість і гординю бунтівника, дух його протесту. І тоді ця колишня пасивна маса змете тиранію, доб'ється звільнення, здолає невільницьке гноблення як особи, так і всього народу. Ідеалом суспільних взаємин для

Л. Українки є побудова такої вільної держави, в якій люди мають усі людські (ті, що отримує кожна людина) і громадські (групи людей) права, що тільки встановлені на світі і тісно пов'язані між собою.

Д. Донцов розцінював творчість Л. Українки як пристрасну проповідь "проти національного недолузства". При всій однобічності його оцінки, коли йдеться про український дух та національну ідею, вона має свій сенс, оскільки в творчості Л. Українки поняття народу, рідного краю завжди конкретні. Це український народ, Україна. Саме до свого "занапащеного, нещасного" краю линула поетеса в своїх думках, Вкраїні -- "бездомній матері" присвячувала вона всі струни свого серця. Глибока любов до рідного краю, свого народу поєднувалася у Л. Українки з не менш глибоким не сприйняттям "бездомності", "національної сплячки". Вона показувала рабський дух цієї "бездомності (Ми навіть власної не маєм хати... Не нам, невільникам, обідраним казати речення гордеє: мій дім -- мій храм)", "національної сплячки" і пристосовництва "сльози там, де навіть крові мало?)", висміювала їх у своїх сучасників. Активізуючи правду про суспільну зумовленість долі, усвідомлення важких моральних і національних випробувань людини, яка заплуталася у суворих обставинах історичного процесу, Л. Українка закликала своїх земляків до пробудження, боротьби проти невільництва та національного гноблення.

Світогляд Л. Українки був основою її етичних та естетичних поглядів, ставлення до релігії. Обстоюючи загальнолюдський характер моральних норм і принципів, вона полемізувала з ортодоксальними марксистами, які вважали їх необов'язковими для пролетаріату, класової боротьби. У цій полеміці точка зору поетеси була однозначною: критерієм вартості класу і його етики має бути для еволюційного поступу не революційність або поміркованість and und fur sich, а найбільша згідність розвитку, діяльності й етики того чи іншого класу з ходом загальнолюдського поступу і найбільше наближення їх до ново-часового прогресивного ідеалу.

Естетичні погляди Л. Українки характеризувалися вимогами народності та ідейності мистецтва, де відображення життя має включати в себе мрію про ідеал, за який борються прогресивні сили суспільства. Вона була переконана в тому, що мистецтво покликане виконувати в житті народу високі суспільно-національні функції, зокрема виховну. З позиції соціального призначення мистецтва, художнього слова вона критикувала теорії "мистецтва для мистецтва", рішуче виступала проти формалізму, натуралізму, декадентства. Досить критично Л. Українка ставилася й до релігії. Аналізуючи питання про походження релігії, вона зазначала, що релігію створили люди, які не могли пояснити грізні і незрозумілі явища дійсності. Пізніше релігія перетворилась на засіб виправдання експлуатації і гноблення людини, існуючого рабства. Саме останнє для Л. Українки стає основою невизнання релігії і звернення до прометеїзму, який ніколи не робив з людини раба. Зіставляючи православ'я та уніатство, Л. Українка робила висновок, що вони, як і інші форми релігії, однаково постають формами духовного гноблення, а тому немає сенсу ламати голову над тим, якого напряму триматися.

3. Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм

Кінець 19 -- початок 20 ст, позначається піднесенням революційного руху в Росії та в Україні, як її складовій частині, й це сприяє розвиткові та поширенню політичних, зокрема соціалістичних, ідей. Відчутний вплив на радикальні кола інтелігенції справляє марксизм.

Саме цей період збігається з активною творчістю та громадською діяльністю видатної представниці української культури Лесі Українки (1871-1913). У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, дбає про її переклади українською мовою, зближується з революційними гуртками та організаціями, в тому числі й соціал-демократичного напряму.

Відомо, що у квітні 1901 р. вона бачиться з М. Ганкевичем (галицьким соціал-демократом) і передає йому для видання серію перекладів літератури соціалістичного змісту: працю Ш. Дікштейна "Хто з чого жиє" з "Додатком від впорядчика", А. Лабріоли "Нариси про матеріалістичне розуміння історії", "Маніфест Комуністичної партії" та ін.

Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі народу за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню. Так, у листі до М. Павлика (26 травня 1899 р.) вона пише, що "соціал-демократія -- це занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього... Якби була публіцистом, то звернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, та як мають, наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситися межи собою".

Під час арепітів та обшуків у представників революційної молоді, а серед них і соціал-демократичного напрямку, поліція знаходить листи, записки, які свідчать про листування Лесі Українки з цими людьми. Протягом усього свого життя письменниця була під пильним наглядом поліції, що змушувало її бути дуже обережною в своєму листуванні, дещо маскувати. У листі до М. Павлика (січень 1895 р.) зауважує: "У мене тепер думка росте і вже переросла ту рамку, в якій можна робити що-небудь одкрито в Росії".

Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (отже, й соціалістичного напрямку, зокрема, російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України -- за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього.

У листі до Ф. Волховського (березень 1903 p.), повідомляючи про переслідування соціалістичного руху австрійською поліцією за допомогою російської охранки, вона пише: "Поділяю не всі погляди членів соціал-демократичних гуртків і маю застереження до їхньої діяльності, тому в дописах вживатиму не "ми", а "я", бо по натурі я, властиво, "Wilde", тобто дика, і з організаціями входжу завжди в оригінальні відносини "союзника" скоріше, ніж члена".

Далі в цьому листі вона торкається національного моменту в діяльності різних російських політичних партій та їх видань (соціал-демократів, есерів, газети "Искра" та ін.) й пише, що не надає переваги жодному політичному угрупованню й свої праці підписуватиме "Незалежний Українець". Вона категорично заявляє про свою незгоду з різними російськими політичними течіями соціалістичного, в тому числі й соціал-демократичного, напряму, які більшою або меншою мірою ігнорують український народ і його право розвиватися.

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем. Яскравим виявом ставлення до самовладдя, деспотичного режиму в Росії є її реакція на бучну урочисту зустріч, улаштовану Миколі II в Парижі, куди він поїхав з вінценосною дружиною після двох літ царювання. Особливо вразило письменницю, що його захоплено вітали письменники, артисти, композитори. З цього приводу вона надіслала за кордон Л. Драгомановій памфлет "Голос однієї російської ув?язненої" з проханням надрукувати в будь-якому прогресивному виданні. У памфлеті говорилося: "Ганьба лицемірній лірі, улеслеві струни якої наповнювали акордами зали Версаля... Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна". Маючи на увазі солодкі лестощі, що їх розливали перед Миколою II французькі літератори, називаючи його великим монархом великої імперії, державцем безмежної й багатої країни, Леся Українка писала: "Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця -- і всі ці великі нещастя колосальні, грандіозні. Царі наші перевершили царів єгипетських своєю схильністю до масивного, їхні піраміди високі й дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в?язницю".

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тогочасній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов?язане із завоюванням одного народу іншим або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами.

Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов?язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, виробляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв?язку зі своєю хворобою. Об?єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. У статті "Європейська соціальна драма наприкінці 19 ст." письменниця аналізує відображення в літературі боротьби робітників проти своїх визискувачів і виправдовує цю боротьбу, виступає проти примиренства та мінімалізму в цій боротьбі, коли завданням є лише часткове полегшення побуту робітників. Своїми творами вона кликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. У поезії "Порвалася нескінчена розмова" читаємо прямий заклик до опору:

Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії заспані серця, Спокійні чола соромом, захмурить І нагадати всім, що зброя жде борця, Коли б та зброя здійнялась до бою...

Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про "непротивлення злу насильством".

Не сприймала Леся Українка й християнського віровчення, бо християнство, як і інші релігії, ніколи не піднімало трудящих проти гноблення. "Християнські прокльони і громи на багатих і сильних були теоретичні, а практична "політика" була така: ударять в одну щоку -- підстав і другу, здеруть плаща -- віддай і сорочку".

Л. Толстой вважав, що сучасне християнство -- це аберація, хвороба, відхилення від справжнього, стародавнього християнства. "Ні, -- каже Леся Українка. -- В найдавніших пам?ятниках, в "досягненнях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово "раб" і антитеза "пана і раба", як єдиної можливої форми відносин межи людиною і божеством".

Стоячи на позиціях активної революційної боротьби трудящих проти своїх гнобителів, письменниця разом із тим відкидала терор як засіб боротьби. У статті "Політика і етика" підкреслювала, що не може ототожнювати терор із революцією, хоч, за бажанням, можна виправдати і те, й друге. На її погляд, терор -- безперспективна, безцільна дорога, бо на місце одного правителя приходить інший. У драмі "Руфін і Прісцила" дуже добре це виражено словами, що "кожен Брут новому Цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому". Вона, як і І. Франко, засуджувала як червоний, так і білий терор часів Французької революції.

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, які його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І. Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах. Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй. Зрозуміло, що з особливим болем сприймала Леся Українка долю рідного поневоленого народу:

О, люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагоєні рани На лоні у тебе, моя Україно!

Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов?язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення. Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення до представників інших націй. У трудящих усіх національностей є спільний інтерес -- прагнення позбутися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі.

"Свідомі свого стану робітники, -- говорила Леся Українка, -- не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить (робітник німець, наприклад, не повинен вважати себе ліпшим від поляка, поляк -- від москаля, москаль -- від українця і т.д.), а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог -- стан багатіїв, капіталістів, що користає з робітницької праці".

Необхідно, вважала вона, співпрацювати всім політичним партіям України, які відстоюють її незалежність, а також цим партіям з революційними партіями всієї Росії, оскільки національну незалежність вона пов?язувала з незалежністю соціальною. Разом із тим, як уже зазначалося, вказувала на істотну хибу російської соціал-демократії -- недостатню увагу до національного питання, навіть ігнорування його.

Палка патріотка мріяла про возз?єднання всіх українських земель, але не в складі Російської імперії, де немає, як вона казала, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи.

Майбутнє суспільство не малювала в якихось конкретних формах, у її працях немає чітко сформульованої моделі майбутнього суспільства, що свідчить про глибоке розуміння недоречності вигадування таких моделей. Вона свідомо не бажала пророкувати з приводу конкретних рис майбутнього суспільства, як це робили деякі представники соціалістичної думки, що доходили до абсурду в таких провісництвах. У загальних рисах майбутнє уявлялося їй як суспільство, де немає антагоністичних класів, де забезпечені свободи особи, права людини, де вільно почувають себе всі нації й народи. Це загальне уявлення про суспільство майбутнього пов?язувалося з соціалізмом так, як вона його розуміла.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. "Комунізм першого християнства, -- писала вона, -- се фікція, його ніколи не було або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще "комунізмом" добродійного багача, що кидав "крихти від свого стола" комуні "псів", що сидять під столом пана свого. От і все".

Соціалізм має виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови. У "Замітках із приводу статті "Політика і етика" Леся Українка пише, що соціалізм -- це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу. Але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку.

Волелюбна дочка свого народу, Леся Українка вірила в його сили, у здатність вибороти собі гідне людини життя, свободу своєї незалежної країни. У поезії "Про велета", написаній незадовго до смерті (1913), поетеса, думаючи про рідний край, малює свій народ в образі казкового велетня, який неодмінно розірве залізні пута, що обплітають його:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні.

українка твір світогляд поетичний

Список використаної літератури

1. Міщенко Л. Леся Українка. --К., 1986.

2. Жулинський М. Драматична «Біографія Л Українки» -П.-- 1989,-- № 9.

3. Борисюк Т. Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм /Слово і час-- 1990.-- № 3.

4. Драй-Хмара М. Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм.--К., 1991.;

5. Криловець А.Світогляд Л Українки .П-- 1995.

Размещено на Allbest.ur