Українське письменство в російській науковій свідомості 70 90 х років ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Українське письменство в російській науковій свідомості 70_90_х років ХІХ століття

Пилипишин С.І.

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Тернопіль - 2009

Вступ

Актуальність теми. Переоцінка цінностей, що охопила з початку 90_х років ХХ століття українське суспільство, зачепила всі його сфери, починаючи від матеріального виробництва, економіки, політики, ідеології і закінчуючи наукою, мистецтвом, мораллю, релігією, філософією. Не є винятком із цього ряду й українське письменство, в якому на той час назріло чимало проблем, що потребували свого нагального вирішення. Одним з найактуальніших питань було переосмислення вихідних теоретико-методологічних і світоглядних засад історико-літературного дослідження духовної спадщини українського народу. Без цього важко говорити про створення такої літературознавчої науки, яка б відповідала своєму загальновизнаному призначенню і динамічно задовольняла б потреби зрілої національної культури. У випадку української літератури цей момент ускладнюється довготривалою політичною залежністю і колоніальним статусом.

Понад двохсотлітнє перебування в складі Російської держави не могло не позначитися на всіх сферах суспільного життя України, передусім духовній культурі. Напевне, саме таку тяглість має "діалог" української та російської культур, який відзначається полемічним характером. Можна дискутувати про те, позитивними чи негативними були певні впливи, але принциповим є те, що вони таки мали місце. Так, наприклад, І. Дзюба не заперечує потужний вплив російської культури на українську, зокрема в ХІХ столітті, але вважає, що "взаємодія культур у світі, будучи формою їхнього існування і розвитку, має свою складну діалектику і далеко не зводиться до благотворного впливу одних на інші" Дзюба І. З криниці літ : в 3 т. / Іван Дзюба. - К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - Т. 2. - 976 с. : фот. - С. 923.. Цим не можна нехтувати в історико-літературному дослідженні, бо контекст, у якому ведеться дослідження, зазвичай є різним. Він не може конструюватися довільно, щоб отримати наперед спрогнозовані результати.

Такі моменти у колишньому СРСР широко не досліджувалися з ряду об'єктивних внутрішніх і зовнішніх причин. Видимою ознакою колоніального стану і чільним компонентом загального завуження інтелектуальних обріїв було тривале знецінення компаративістики. Йшлося переважно про вирішальний вплив росіян на українське письменство. Наукові висновки навіть таких авторитетних українських учених у галузі українсько-російських взаємин, як О. Білецький, М. Гудзій, Є. Кирилюк, Н. Крутікова, М. Пархоменко, Ф. Прийма, Є. Шабліовський та ін. вимушено знекровлювалися і позбавлялися переконливих компаративістських вимірів. Відомий славіст і україніст Григорій Грабович у своєму дослідженні "До історії української літератури" Грабович Г. До історії української літератури : [дослідження, есе, полеміка] / Григорій Грабович. - К. : Основи, 1997. - 604 с. наводить ряд так званих літературних "спотворень", вказуючи, до якої абсурдності доходили ті чи інші вчені в "совєтський" період.

Це особливо стосується періоду 70-90_х років ХІХ століття, коли, з одного боку, українська література перебувала під тиском трьох урядових заборон, а, з іншого, - ці заборони підштовхували її на "ширші води". Як сприймала українську літературу цього періоду російська літературознавча наука? Це питання піднімали дослідники української літератури, починаючи з І. Франка, але спеціально воно не вивчалося. Окрім того, незважаючи на те, що російсько-українські культурні взаємини не раз ставали предметом досліджень в Росії та Україні за часів колишнього СРСР, вони далекі від вичерпного осмислення, а в Росії - навіть від задовільної постановки проблеми. Тому у такій конкретно-історичній ситуації виникла потреба звернутися до російськомовної періодики 70-90_х років ХІХ століття і зіставити позиції журнальної літературної критики і виступи академічно-університетського середовища.

Розгляд проблеми рецепції української літератури російською літературознавчою думкою висуває на передній план такі питання. Чи помітили російські вчені в українському письменстві процес переходу до національної моделі буття? Як оцінювали українську літературу того часу літературознавці Росії - корінні росіяни і українці за походженням? Чи відчували вони формальний вплив української літератури на російську? Однак питання рецепції української літератури в російському суспільстві зазначеного періоду, особливо у глибокому усвідомленні цього суспільства, до сьогодні не було предметом окремих розвідок. У цьому вбачаємо актуальність нашої дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження окресленого формату виконане в межах комплексної теми кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка "Проблеми рецептивної поетики, наратології і трансляторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках" (№ державної реєстрації - 0105U000748).

Тема дисертації затверджена вченою радою Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (протокол № 7 від 27 лютого 2001 року) та схвалена науковою радою Інституту літератури НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 1 від 19 січня 2006 року).

Метою пропонованої роботи є зробити аналітико-синтетичне дослідження питання рецепції української літератури в російському літературознавстві 70-90_х років ХІХ століття.

Відповідно до мети, визначено такі конкретні завдання:

- здійснити огляд бібліографічних джерел до теми рецепції української літератури в російській науковій думці 70_90_х років ХІХ століття;

- проаналізувати концепції української літератури в російських академічних виданнях;

- концептуалізувати погляди на давню українську літературу і творчість Т. Шевченка в російській науковій думці в 70_90_х роках ХІХ століття;

- реконструювати достовірні висновки українсько-російських літературознавчих дискусій і полемік у 70_90_х роках ХІХ століття;

- осмислити проблему інтерпретації української літератури 70_90_х років ХІХ століття у тогочасній російській періодиці;

- визначити ступінь "культурної підготовленості" (Филипович) росіян до рецепції української літератури у 70_90_х роках ХІХ століття (на матеріалах перекладознавства).

Об'єктом дослідження є історико-літературні, літературно-критичні праці, вміщені у київській, петербурзькій та московській періодиці, а також академічні видання праць таких вчених, як П. Мілюков, Д. Овсянико-Куликовський, О. Пипін, О. Соболевський, М. Сумцов, Т. Флоринський, О. Шахматов та ін.

Предмет дослідження - ідейно-естетичні критерії, які формували літературознавчі програми, а також громадянські позиції названих учених у їх поціновуванні української літератури зазначеного періоду.

Теоретико-методологічну основу дисертації склали праці українських дослідників цього процесу - Л. Білецького, О. Білецького, Г. Вервеса, О. Гнатюк, Г. Грабовича, Р. Гром'яка, М. Грушевського, І. Дзюби, М. Драгоманова, М. Євшана, С. Єфремова, М. Зерова, А. Животка, З. Когута, Н. Крутікової, В. Лизанчука, Я. Мельник, Д. Наливайка, О. Огоновського, П. Федченка, І. Франка та ін., а також праці російських літературознавців. В основу переосмислення давнього матеріалу кладемо концепцію німецького ученого Р. Козеллека про "часові пласти" в дослідженнях з теорії історії.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві аналізується рецепція української літератури в російській літературознавчій науці в 70-90_х роках ХІХ століття.

Практичне значення одержаних результатів: матеріали дисертації можуть використовуватися у вузівських курсах з історії українського літературознавства, спецкурсах з порівняльного літературознавства, при написанні підручників з історії українського літературознавства та при підготовці спецкурсів та спецсемінарів для студентів різного профілю філологічних факультетів.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка та Лабораторії славістико-методологічних студій (Тернопіль) (протокол № 10 від 14 травня 2009 року).

Окремі положення дисертації були представлені у вигляді доповідей на Міжнародному конгресі "Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі" (Київ, 20-21 жовтня 2005 року), І науково-практичній конференції молодих учених "Проблеми та перспективи впровадження інновацій" (Бережани, 11 травня 2006 року), регіональній науково-практичній конференції "Науковий супровід сталого розвитку сільських територій" (Бережани, 29-30 травня 2007 року), Міжнародній науковій конференції "Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті" (Луцьк, 30-31 жовтня 2007 року), Всеукраїнській науковій конференції "Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології" (Тернопіль, 10-11 квітня 2008 року), Міжнародній науковій конференції "Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу" (Чернівці, 13-14 листопада 2008 року), Міжнародній науковій конференції "Інтертекстуальність в системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри" (Луцьк, 23-24 квітня 2009 року), ІХ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 16-17 жовтня 2009 року), Міжнародній науковій конференції "Мультикультуралізм у перспективі літературознавчої антропології" (Чернівці, 22-23 жовтня 2009 року). Основні положення дисертації були представлені у вигляді доповідей на щорічних звітно-наукових конференціях викладачів та аспірантів Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України "Бережанський агротехнічний інститут".

Публікації. За темою дисертації опубліковано 10 статей, 7 з яких уміщені у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел, що нараховує 340 позицій. Загальний зміст роботи викладено на 204 стор., з них основний - на 155 сторінках.

1. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об'єкт, предмет, методи; охарактеризовано теоретико-методологічну базу і наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Заманіфестований у Вступі до роботи аналітико-синтетичний підхід до матеріалу і його дослідження визначили зміст і структуру першого розділу дисертації - "Самобутність українського письменства в російській науковій думці 70-90_х років ХІХ століття". Виходячи з потреби переосмислення вихідних теоретико-методологічних і світоглядних засад історико-літературного дослідження духовної спадщини українського народу, дисертант обрав таку логіку понять: "політична залежність", "колоніальний статус", "панівна нація", "нація пригноблена", "зверхність російської літератури над літературою українського народу", "українсько-російські літературні взаємини", "компаративістський вимір", "рецепція української літератури у російському суспільстві". У цьому понятійному полі і сформульовано назву розділу, в якому обґрунтовується поняття "самобутність українського письменства", а проблематика якого зумовила логіку послідовності і термінологічну репрезентацію його підрозділів.

У підрозділі 1.1. - "Переосмислення методології дослідження українсько-російських літературних зв'язків" - в аспекті компаративного розрізу теми дисертації наголошено на ретроспективних і хронологічно віддалених проекціях такого дослідження, зроблено нові методологічні акценти. Теоретико-методологічна база конкретизована за рахунок концепції теоретика історії, сучасного німецького вченого Р. Козеллека. Не вдаючись до фактографічності, дисертант свідомо намагався реалізувати сучасну компаративістичну парадигматику, зближаючи часові пласти різних поколінь українців і росіян, які за два століття часто мали протилежні ідеологічні орієнтації.

Для того, аби історико-літературний процес спрямовувати в порівняльно-літературний вимір сучасної компаративістики, виокремлено кілька провідних постатей, з приводу творчої діяльності яких ще за життя, а згодом і їхньої спадщини, перманентно точилися дискусії, розгорталися конфлікти інтерпретацій. Сказане стосується таких постатей в українсько-російському дискурсі, як О. Пипін, О. Огоновський, І. Франко, М. Грушевський. У період 70-90_х років ХІХ століття погляди цих видатних діячів окреслювали такі еволюційно-світоглядні парадигми, як "культурно-історична школа", "позитивізм в естетиці", "відрубність національної культури", "інтернаціоналізація духовного життя", "українофільство". Цих складних питань дисертант посутньо торкався в порівняльному форматі під час виконання дослідження. Разом з тим звертався і до інших теоретико-методологічних аспектів:

1) становлення концепту ідентичності (опираючись на висновки З._Є. Когута Когут З. Коріння ідентичності : [студії з ранньомодерної та модерної історії України] / Зенон Когут. - К. : Критика, 2004. - 351 с., М. Скринника Скринник М. Наративні практики української ідентичності: Доба Романтизму : [монографія] / М. Скринник. - Львів : Каменяр, 2007. - 367 с.);

2) логіка оцінок і оцінних суджень (О. Івін Ивин А.А. Основания логики оценок / Александр Ивин. - М. : Издательство Московского университета, 1970. - 230 с., Р. Гром'як Гром'як Р. Оцінка художнього твору як процес // Естетика і критика: (філософсько-естетичні проблеми художньої критики) : статті / Роман Гром'як. - К. : Мистецтво, 1975. - С. 72-112.).

У підрозділі 1.2. - "Українофільський рух в оцінці росіян" - простежується зміна смислових функцій українофільства в науковій свідомості 70-90_х років ХІХ століття. Фіксуються типові семантеми тих учених, які захищали й обстоювали або проблематизували права і перспективи українства щодо самобутності культури на матеріалах авторитетних російськомовних тогочасних видань.

У 70-90_і роки ХІХ століття "українофільство" набуло широкого розповсюдження і почали увиразнюватися його негативні конотації. Семантема "українофільство" вживалася без строгого термінологічного статусу. Змістове наповнення цієї лексеми окреслювалося контекстуально. Усі відтінки полеміки з приводу функціонування українофільства навіть за умов великої державної заборони і переслідування його прихильників відбилися лояльними щодо уряду вченими (О. Пипін, М. Костомаров, М. Де_Пуле), які, навіть полемізуючи між собою, виправдовували уряд, пояснювали природність бажання послідовних українців, застерігаючи їх від підміни культурницьких намірів політичним сепаратизмом. Важливу роль у цій справі відіграла стаття М. Драгоманова "Что такое украинофильство" Драгоманов М. Что такое украинофильство // Драгоманов М. Вибране (“…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”) ; [упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С. Міщук ; приміт. Р.С. Міщука, В.С. Шандри] / Михайло Драгоманов. - К. : Либідь, 1991. - С. 430-455.. І. Франко, М. Грушевський зробили свій внесок у згадану полеміку про українофільство усім корпусом своїх праць уже після смерті М. Драгоманова.

У дисертації зроблено висновок, що "українофільство літературне" розглядалося російськими вченими 70-90_х років ХІХ століття з різних мотивів. Суперечки і міфи спростував лише час, визвольна боротьба українців, але заторкнуте питання увиразнює свою ідейно-філософську вагомість і практичне значення для переосмислення історико-філологічних фактів, коли враховувати внесок М.П. Драгоманова, І.Я. Франка, М.С. Грушевського і логічну перспективу у функціонуванні лексем/понять (термінів) концепції українофільство-українство-українознавство.

У підрозділі 1.3. - "Українська етнографія і фольклористика з погляду російських наукових діячів" - розглядаються оцінки російськими вченими діяльності найвідоміших українських етнографів ХІХ століття (М. Закревського, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Маркевича, А. Метлинського, І. Срезневського, П. Чубинського) на матеріалах найавторитетніших російськомовних тогочасних видань. У зіставному аспекті подано полеміку О. Пипіна та Я. Головацького щодо самобутності української етнографії та фольклористики окресленого періоду.

В епоху романтизму українські дослідники звернулися до історії та життя простого народу, який став для істориків-етнографів головною рушійною силою історичного розвитку. Визнання "окремішності" (З. Когут) української історії від російської вишукував дисертант у критичних працях російських науковців про українську етнографію, не відкидаючи того факту, що для тодішніх росіян українці були лише "зіпсутими співвітчизниками, які можуть і повинні досягти цілковитої "російськости", відмовившись від своїх "малоросійських" звичок" (З. Когут).

Українсько-російські соціокультурні реалії підвели дисертанта до функціонально-структурного зрізу проблеми, пов'язаного з переосмисленням методології дослідження українсько-російських літературних зв'язків, а разом з тим увиразнилася теоретична проблема сучасної рецепції української літератури у російському суспільстві зазначеного періоду, особливо у глибокому усвідомленні цього суспільства. Постала необхідність зміни ракурсу і проекції розгляду предмета дослідження. Саме це і визначає логіку другого розділу дисертації - "Українська самобутність у полеміці "малоросів"/українців і росіян". Ряд наведених у ньому уривків із журнально-газетних статей, критичних оглядів демонструє ту динаміку, яка проймала наукову свідомість росіян 70-90_х років ХІХ століття. Творчість українців від І.П. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова до Т.Г. Шевченка та П.О. Куліша складали той контекст, у якому увиразнюється своєрідність наукової свідомості російських літературознавців обраного періоду щодо українського письменства.

Загальновідомо, що протягом тривалого часу відбувалося вимушене зближення України з Росією. У підрозділі 2.1. - "Етнічно-культурні та політико-адміністративні колізії в Україні кінця ХVІІІ - протягом 70-90_х років ХІХ століття" - окреслено ті великі політичні зміни, які заходили у культурі цілої Європи й України зокрема. Оскільки в культурному просторі всього ХІХ століття на етнічній території України утверджувалися домінанти великодержавності, то російські погляди на українське письменство дисертант реставрував за текстами й літературно-критичними оцінками того часу, зберігаючи геополітичні виміри. У такий спосіб було враховано ретроспекцію в переосмисленні літературного фактажу.

Підрозділи 2.2. - "Предметність критичних оцінок: від Івана Котляревського до Миколи Костомарова" - та 2.3. - "Від Тараса Шевченка до Пантелеймона Куліша" - присвячені становленню предметності критичних оцінок. Горизонт наукової свідомості О. Пипіна, М. Дашкевича, М. Петрова, І. Стешенка, О. Котляревського, М. Добролюбова та ін. окреслюють акцентовані ними моменти творчості українських письменників. Так, М. Петров саме з творчості І.П. Котляревського започаткував ґрунтовне вивчення української літератури, але всі процеси в ній розглядав тільки крізь призму російської літератури. М. Дашкевич же навпаки наголошував на безпосередньому сприйнятті українцями західноєвропейського літературного струменя, тобто поза межами літератури російської. О. Пипін визнавав, що нова українська література бере початок саме з творчості І.П. Котляревського, пов'язуючи це з епохою слов'янських відроджень кінця ХVІІІ століття. Цікавими були принагідні оцінки творчості і ролі І.П. Котляревського в контексті з іншими українськими тогочасними авторами (П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіткою-Основ'яненком).

Г. Квітка-Основ'яненко звертав на себе увагу критики перш за все російськими своїми творами. Деякі українські літератори пояснювали недосконалість викривальних творів Квітки російською мовою впливом на них чужої російської літератури, тоді як російські критики обґрунтовували її недостатнім розвитком таланту автора. Однак заслуга Г. Квітки-Основ'яненка в тому, що саме він надав сентиментальності широкого розвитку і вперше подав достовірну українську повість (М. Петров).

Постать Тараса Шевченка завжди була в центрі уваги дослідників. Проте і до сьогодні немає конструктивної оцінки творчості цього митця в російськомовному світі періоду 70-90_х років ХІХ століття, хоча літературознавці певною мірою розглядали цю проблему. Але та переоцінка цінностей, що охопила на початку 90_х років XX століття усі сфери українського суспільства, дає підстави вважати їхні праці такими, що писалися на вимогу часу. У проекції мети даного дослідження йдеться про історизм прийнятних оцінок.

Попри вимоги російської реальної критики, у творах Т. Шевченка треба бачити лише те, чим вони (твори) могли вийти в умовах його особистого життя: це не стільки повісті, скільки нариси власних спогадів, портретів, картини улюблених українських візій. І з цієї точки зору, вважав О. Пипін, можна знайти в них багато цікавого для вивчення самої особистості письменника. Таким чином, зважаючи на політичні умови 70-90_х років XIX століття, російський критик схвально і вирозуміло оцінює творчість Т.Г. Шевченка, не відкидаючи її національного характеру.

Російські публіцисти (І. Іванов) різко критикували Т. Шевченка за його народність, українські ж (М. Сумцов) вважали її головною проблемою вивчення його поезії, оскільки неможливо було чітко провести межі між українською народною поезією і власною творчістю поета.

За працями російських учених дисертант вибудовував конструктивні оцінки творчості М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка в російськомовному середовищі останньої третини ХІХ століття. Подібні акценти вчених і становлять предметність їхніх критичних оцінок українського письменства, корпус яких був би неповним без розгляду українських критичних праць стосовно поставленої проблеми.

У третьому підсумковому розділі - "Дискурс про українську самодостатність у 70-90_х роках ХІХ століття: Олександр Пипін - Омелян Огоновський - Іван Франко" - на заявлених у Вступі засадах і розгорнутих у попередніх двох розділах спостереженнях і матеріалах дисертант розгорнув дискурс про українську самодостатність окресленого періоду, суб'єктами і носіями якого (дискурсу) обрано три постаті: Олександра Пипіна, Омеляна Огоновського, Івана Франка.

Політичне розмежування населення та адміністративне відособлення територій, які автохтони посідали на стику двох імперій під кінець ХІХ століття, позначалося на людських взаєминах, індивідуально-особистісних уподобаннях і своєрідності культур. Етнологи, історики, мовознавці і літератори (літературознавці) не раз уже прискіпливо простежували ті численні колізії і конфлікти, які в цьому ареалі виникали. І все-таки той сукупний результат і наслідок атомбрних взаємодій не може вичерпуватися кожним поколінням не тільки українців, росіян, поляків, чехів, німців і австрійців й інших національностей і нацменшин, які входили до складу імперських державних утворень періоду, що нас цікавить (70-90_і роки ХІХ століття).

Текстуальний матеріал (критичний та художній), яким володів дисертант, унаочнив відтінки складних колізій, конфігурацію і логіку процесів, що стають тепер предметом уваги та оцінок з погляду компаративістики. Таке розмаїття ситуацій, багатокультурність кожної з них може акумулювати такий концепт, як дискурс української самодостатності в органічному зв'язку з поняттям національна ідентичність.

Історія релігії, філософії, журналістики, художньої літератури вже нагромадили і продовжують накопичувати численні свідчення і документи. Проте тяглість духовних традицій і спадкоємність поколінь знову постає перед кожним дослідником, який береться осмислювати ці феномени дискретно: в певних предметах зосередження уваги.

Про феномен предметності людського осмислення у сфері духовної культури послідовно і переконливо писав російський мислитель Іван Ільїн у книзі "Религиозный смысл философии" Ильин И. Религиозный смысл философии / И.А. Ильин. - М. : ООО «Издательство АСТ», 2003. - 694, [10] с. - (Philosophy)..

У наш час феномен предметності оцінок, те, про що висловлювалися протягом ХІХ століття російськомовні дослідники українського письменства, може набувати концептуальної трансформації за орієнтирами Р. Козеллека. Одначе потрібно врахувати ту зміну поколінь, яка відбулася вже після смерті О. Пипіна, О. Огоновського, І. Франка та М. Грушевського. Спадщина цих гуманітаріїв безпосередньо обіймає у форматі діалоговості словесний фактичний матеріал, який укладається в проблему російсько-українських взаємин періоду 1870-1890 років ХІХ століття, а відтак і половини ХХ віку. Отже, журнально-книжна текстуалізація в минулому живила дискурс про українську самодостатність у всіх його словесно жанрових виявах, що має чіткі і виразні часово-просторові (хронотопні) виміри.

Зіставлення ідей і напрацювань ровесників О.М. Пипіна та О.О. Огоновського і молодших за віком від них І.Я. Франка, М.С. Грушевського мотивується не тільки предметною спрямованістю дискурсу (сперечалися про самобутність мови й літератури "малоросів" на тлі російської культури), а й зберігали між собою контактно-типологічні зв'язки. Характер цих зв'язків наступники згаданих діячів по-різному, часто прямо протилежно, трактували за умов сприятливих або несприятливих політико-соціальних стосунків, тому сучасний дослідник має вже різнотипні зразки (парадигми) попередників і мусить реінтерпретувати цю давню парадигматику, трансформуючи традиції глобалізованого світу. Механізмом взаємного єднання людей як живих істот, на якому часопросторі світу/культури воно б не відбувалося, виступає їх спілкування/комунікація, а на особистісному рівні, стверджували численні покоління філософів, культурологів, - діалогізація взаємин активних суб'єктів.

У дисертації ці концепти персоніфіковані в проекції заявленої теми у форматі окресленого історичного періоду.

Сутність і конфігурація проблеми українсько-російських взаємин увиразнювалася поступово в дискурсивній практиці полеміки спочатку львівського професора О. Огоновського з О. Пипіним. До його (О. Огоновського) спадщини після смерті професора тривалий час ставилися в Україні однобічно. Непереконливі категоричні оцінки впродовж ХХ століття формувалися під впливом радикала І. Франка, хоча вже Леонід Білецький, який розробляв літературознавчу методологію, скеровував вектори оцінок так, щоби вирвати їх з промосковського домінування.

У підрозділі 3.1. - "Від Олександра Пипіна до малорусько-русинської/української проекції" - зроблено акцент на великій науковій спадщині О. Пипіна, яка вже у своїх біографічно-бібліографічних показниках виявляє потенційно-компаративістські можливості. Якщо сучасний дослідник, керуючись гносеологічними поняттями загального й одиничного, діахронії і синхронії, спробує хоча б по?думки (в абстракції) сягнути тільки до постаті О. Пипіна й того часу, коли вчений публікував свої праці в Росії (друга половина ХІХ століття), то його зможуть зорієнтувати в пізнавально-дослідницькому процесі згадані вже праці з теорії історії Р. Козеллека. Назви й обсяг публікацій О. Пипіна дають таку, як пишуть соціологи, вибірку, що є достатньою і репрезентативною для проникання у внутрішній світ інтелектуального життя літературознавця та обґрунтованого прийняття домінанти в підсумковій оцінці заслуг цього діяча - "крупнейшего представителя культурно-исторической школы" (Л. Крупчанов).

Які нюанси семантичного плану не вкладали б учені при зміні ідеологічних, політичних, філософських тлумачень у поняття "культурно-історична школа" від смерті О. Пипіна до межі ХХ-ХХІ століть, воно все ж таки однозначно буде відсилати до різноманітної і багатої спадщини О. Пипіна та його діалогу з Іваном Франком, а також його університетським учителем О. Огоновським.

Широта багатонаціонального контексту спостережень і узагальнень О. Пипіна зберігає свою продуктивність і для сучасного стану літературної компаративістики.

У підрозділі 3.2. - "Українські (малорусько-галицькі) відносини з російської перспективи" - розглядаються й аналізуються відносини "малоросів" та "русинів" у 70-90_і роки ХІХ століття з російського погляду, робляться спроби розвіяти сумніви про національність "русинів", які (сумніви) були пов'язані з зовнішніми політичними обставинами. 1860-1863 роки були тим періодом, коли "нова" пореформена Росія звернула на себе велику увагу за кордоном. Тоді одним із проявів "нової" Росії було сильне піднесення малоруської історіографії та белетристики, що виявилося і в Галичині, куди доходили друковані в петербурзькій "Основі" статті, твори М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Вовчка з різко вираженими демократичними настроями. "Вђденскій Вђстникъ" (офіційний журнал, заснований владою для русинів при віденській семінарії) застерігав галицьких літераторів від "украинскаго болота" і ще настирливіше почав розвивати теорію про особливу тримільйонну галицько-руську народність.

Під час суперечки про "галицьку" та "малоруську" словесність російські вчені висловлювали різні думки щодо цього. Розповсюджене уявлення про ставлення Польщі до Росії як про безперервну "интригу" і "коварство" О. Пипін сприймав як велику помилку, за якої неможливе слушне розуміння ні минулого, ні теперішнього.

Ознайомившись з працею О. Огоновського "Історія літератури руської", О. Пипін уже 1890 року опублікував у "Вђстнике Европы" рецензію "Особая история русской литературы". Про цю гостру полеміку вже не раз писали літературознавці, сучасники опонентів, а найдокладніше її прокоментував з сучасних позицій М. Гнатюк Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч : [літературознавче дослідження] / Михайло Гнатюк. - Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2002. - 207 с.. Дослідник констатує, що в контексті згаданої полеміки мав рацію саме О. Огоновський і ті, хто після нього обстоював подібні позиції, починаючи від М. Костомарова через М. Грушевського до Л. Білецького. Непроминальний внесок академіка М. Грушевського увиразнений тепер у виданні "Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського", в якому переднє слово до читачів подав перший президент незалежної України Л.М. Кравчук. Так, 1992 року нарешті увиразнилася сутність діалогу О. Пипіна - О. Огоновського - І. Франка.

У підсумку цього підрозділу дисертант дійшов висновку, що спадщина активних діячів - О. Огоновського, О. Пипіна, І. Франка, М. Грушевського - у гроні найближчого оточення кидає потужне світло на взаєморефлексію людських/особистісних стосунків у культурі трьох десятиліть (70-90_і роки) на стику порубіжжя століть - ХІХ і ХХ.

У завершальному підрозділі дисертації 3.3. - "Зміщення часових пластів з погляду сучасності (з кінця ХХ - початку ХХІ століть)" - зроблена спроба сфокусувати різновекторні проекції нашої розвідки. Дискурсивна практика новітньої компаративістики у відкритому суспільстві насамперед пропонує розмаїття теоретико-методологічної бази. Починаючи зі вступу, дисертант вже не раз згадував концепти Р. Козеллека, в річищі яких подано назву цього підрозділу, і далі розгортаються хронотопні його виміри, які сягають аж пограниччя ХХ-ХХІ століть.

Тепер у зміщених часових історичних пластах доводиться постійно вдаватися до ретроспективних і антиципаційних орієнтацій. Динаміка дослідницького мислення не тільки подумки, а й уявно скеровує сучасне покоління молодих літературознавців у минуле й майбутнє. На такому вимірі глобалізації пізнавання всього довкілля і своєї сутності в теорії літератури та культурології складається модель рецептивної поетики. Вона по-своєму озброює компаративіста щодо пізнання словесних текстів. У цій справі йому допомагають і сприяють міжпредметні зв'язки, міжнаціональні культурні взаємини, нові численні теорії, які складалися упродовж ХХ століття. При цьому не може домінувати якийсь один з численних ракурсів, бо рецепція супроводиться типологією подібних і суміжних текстів. Як показали українські дослідники, об'єднані в певну інтерпретативну спільноту, дуже ефективно спрацьовує історична ретроспектива і в українській літературі. Врахувавши ряд наукових напрацювань росіян, дисертант спробував долати міжетнічні й міжнаціональні колізії і докладніше три десятиліття періоду російсько-українських культурних взаємин (70-90_і роки ХІХ століття), виходячи далеко за його хронологічне окреслення, сягаючи в разі потреби у першу половину ХІХ і в усе ХХ століття. Саме в такому обширному культурному просторі видавалися необхідними спочатку ретроспекція, а потім антиципація в переосмисленні давніх публікацій та переоцінках стереотипів і звичних оцінних суджень історико-літературних праць, імперських зусиль Росії, а згодом доктрин колишнього СРСР, пропозицій еміґрантів із східнослов'янського простору чи української діаспори.

З погляду сучасної рецептивної естетики, її зрілого рівня в європейському просторі, з національних варіантів, а також з тих психологічних, етико-критичних передумов, які мала в кінці ХІХ століття й Україна, доцільно брати до уваги повноту кожної національної культури, систему основних видів мистецтва - художньої літератури, театрального, образотворчого, артистизму, музично-хореографічного креативного самовияву талантів тощо, щоби переконливо трактувати українську самодостатність і культурно-національну ідентичність.

Зосередивши свою увагу на трьох десятиліттях ХІХ століття у широкому контексті тодішньої літературної критики, історії літератури, сучасний дослідник з допомогою концептів теоретика історії Р. Козеллека вийшов у якнайширший культурологічний простір fin de siиcle (пограниччя) аж до ХХ-ХХІ віків.

Дисертант, маючи різнотипні оцінні зразки попередників, реінтерпретував давні парадигми, трансформуючи традиції глобалізованого світу, продовжуючи ідеї та компаративістичні студії А. Валіцького, які науковці вважають "аналітичною енциклопедією російського слов'янофільства". Роздуми польського гуманітарія можуть бути зразком переосмислення полеміки російських літературознавців і філософів періоду ХІХ століття.

У Висновках з дисертації сформульовані підсумкові тези.

Переоцінка всіх цінностей культурно-історичного буття народу, що почалася з початку 90_х років ХХ століття, надзвичайно актуалізувала проблему українсько-російських стосунків. З цього погляду тема "Українське письменство в російській науковій свідомості 70-90_х років ХІХ століття" потребує радикального перегляду й досі.

Трактування українсько-російських взаємин протягом тривалого часу тільки як "дружніх", "братерських" було асиметричним, бо українське слово не раз перебувало під тиском урядових заборон. Особливо це стосується другої половини ХІХ століття.

Тому конкретно-історичну ситуацію 70-90_х років ХІХ століття у цій праці дисертант розглянув на матеріалах російськомовної періодики, зіставляючи в компаративному аспекті тодішню журнальну літературну критику та виступи академічно-університетського середовища в рецептивно-комунікативному розрізі. При цьому він керувався метою - реконструювати ті достовірні висновки про українсько-російські літературознавчі дискусії і полеміки 70-90_х років ХІХ століття, які довго не втрачали слушності і протягом початку ХХ століття. Торкнувшись ретроспективно таких журналів, як "Отечественные записки", "Современник", ми зосередилися переважно на часописах "Вестник Европы", "Русское слово", "Киевская старина" та інших, які найчастіше обговорювали російсько-українські стосунки при зміні політичних орієнтацій. У дисертації зреалізовано таку логіку понять: "політична залежність", "колоніальний статус", "панівна нація", "нація пригноблена", "рецепція української літератури в російській науковій свідомості різних історичних періодів". Провідним стрижнем у цьому понятійному полі є ключове словосполучення "самобутність українського письменства", що відбито у назві першого розділу.

З цією метою в дисертації ми переосмислювали та уточнювали методологію дослідження українсько-російських літературних зв'язків, суміщаючи близькі й віддалені контексти на базі концепції сучасного німецького вченого Р. Козеллека про "часові пласти" різних поколінь. Для спрямування поняття "історико-літературний процес" у компаративний вимір виокремлено провідні постаті, які творили дискурс про літературно-критичні оцінки того часу, - Олександр Пипін (1833-1904), Омелян Огоновський (1833-1894), Михайло Грушевський (1866-1934) та Іван Франко (1856-1916).

Вихідним концептом розгортання міркувань у першому розділі праці було поняття "українофільство", що тяжіло в національній самосвідомості українців до самодостатності, з урахуванням внеску українських учених М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка; полеміки О. Пипіна та О. Огоновського з приводу статті О. Пипіна "Особая история русской литературы" (1890).

Оскільки в культурному просторі всього ХІХ століття на етнічній території України силоміць утверджувалися домінанти великодержавності, то російські погляди на українське письменство дослідниця реставрувала за текстами та літературно-критичними оцінками того часу, зберігаючи геополітичні виміри і правописні системи. Текстуальний матеріал, використаний у дисертації, унаочнив таким чином відтінки складних інтелектуальних колізій, конфігурацій і логіку процесів, які ставали пізніше предметом уваги та оцінок з погляду компаративістики.

Домінанти "великодержавності" росіян заявляли про себе по-різному в різні історичні періоди у спадщині російських журналістів, навіть таких, як В.Г. Бєлінський (пам'ятаємо його ставлення, зокрема, до Т.Г. Шевченка). Після смерті "неистового Виссариона" щодо "малороссиян" російські вчені міняли свої оцінки, які типологічно вкладалися в парадигми то М. Чернишевського, то М. Добролюбова, то О. Пипіна. У 60_і роки ХІХ століття революційно-демократичний вектор сягав свого апогею, поки його не звела нанівець Валуєвська заборона. Тому здобуток О. Пипіна високо поцінував молодий І. Франко.

А Іван Франко і Михайло Грушевський зробили свій непроминальний внесок у полеміку про українофільство як українство усім корпусом своїх праць, що часто діалогізували.

Комплексне прочитання історико-дослідних і публіцистичних праць найбільшого історика України - академіка Грушевського, незважаючи на численні заборони в різні часи читати й освоювати тексти вченого, увиразнили еволюцію поглядів самого Михайла Сергійовича. Так, він неодноразово повертався до концепту "українофільство" у широкому контексті самосвідомості українства. Варто для сучасного покоління ще раз наголосити його прижиттєві акценти, як би він історію нашого минулого не іменував: "малоросійщиною", "русинством" чи "українофільством", "українством". Як перший президент України, М. Грушевський наповнював смисл історії України своїми безпосередніми враженнями і мемуарами, тому його погляди на незалежність України принципово змінювали його дискурсивну практику.

Феномен предметності оцінок, які висловлювалися протягом ХІХ століття російськомовними дослідниками українського письменства, може зараз набувати концептуальної трансформації за орієнтирами Р. Козеллека, враховуючи зміну поколінь після смерті О. Пипіна, О. Огоновського, М. Грушевського та І. Франка і досвіду П. Мілюкова як лідера російської еміграції. Протягом ХХ століття спадок царського самодержавства, Тимчасового уряду, в якому міністром закордонних справ був П. Мілюков, породив ейфорію після перемоги більшовизму з надією на Українську Соборну Самостійну Державу. Українська Народна Республіка на сході України у Злуці із ЗУНР зі згоди АНТАНТИ була віддана чотирьом незалежним державам у Європі, а Україна набула по суті колоніального статусу в СРСР. Модель Малоросії повторювалася на іншій ідеологічній основі. Нетривала політика "українізації" в УРСР може корелювати з варіантом лібералізації в будь-якій тоталітарній системі. Помпезно здійснене Возз'єднання двох частин автохтонних українських земель 1939 року маскувалося риторикою "Золотого Вересня", а насправді розвінчувалося історією Голодомору і репресіями мільйонів українців. Переосмислення ілюзорного "Золотого Вересня" за умов визнання незалежності України більшістю держав світу в період 1991-95-х років ХХ століття осмислено в новій праці Р. Гром'яка "Культура. Політика. Інтелігенція. Публіцистика літературознавця" (2009), в якій простежено процес, як українсько-російські взаємини відбувалися насправді і відбивалися у свідомості багатьох поколінь українців. З цього погляду концептуальне значення для осмислення та реінтерпретації нашої теми має стаття вченого "Культура як інтегральний фактор національної консолідації".

У дисертації підтверджена плідність поєднання науково-критичних оцінок з публіцистикою, доцільність співвідношень публіцистичності з літературним аналізом у контексті сучасної культурології і новітньої компаративістики.

Основним науковим здобутком дисертації є те, що в ній уперше в українському літературознавстві достовірно аналізується рецепція українського письменства в російській літературознавчій науці 70-90_х років ХІХ століття.

український література академічний шевченко

Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях

1. Українське письменство 70-90-х років ХІХ ст. в овиді російської наукової свідомості: ближній і віддалений контексти // Волинь філологічна : текст і контекст. Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті : Зб. наук. праць. - Вип. 6 : у 2 ч. / упоряд. Л.К. Оляндер. - Луцьк : Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського національного університету імені Лесі Українки, 2008. - Ч. ІІ. - С. 340-351.

2. Антропологічні аспекти оцінки українського письменства в російському літературознавстві останніх десятиліть ХІХ ст. (на етнографічних матеріалах) // Антропологія літератури : комунікація, мова, тілесність / укладач І.В. Папуша // Studia methodologica. - Випуск 25. - Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. - С. 54-59.

3. Українська етнографія і фольклористика з погляду російського вченого О. Пипіна: переосмислення методології дослідження // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць. - Вип. 32 / редкол. : Г.Ф. Семенюк (гол. ред.), А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. - Ч. 2. - К. : Твім інтер, 2008. - С. 272-284.

4. Українська самобутність у полеміці "малоросів" і росіян 70-90_х років ХІХ ст. : предметність критичних оцінок // Питання літературознавства : Науковий збірник. - Вип. 77 / відп. ред. О.В. Червінська. - Чернівці : Рута, 2009. - С. 3-13.

5. Інтертекстуальність полеміки "малоросів" і росіян про українську самобутність (на матеріалах про творчість Т. Шевченка) // Волинь філологічна : текст і контекст. Інтертекстуальність у системі художньо-філософського мислення: теоретичний й історико-літературний виміри : Зб. наук. праць. - Вип. 7 / Упоряд. Л.К. Оляндер. - Луцьк : Волин. нац. ун-т імені Лесі Українки, 2009. - С. 59-69.

6. Малорусько-русинська/українська проекція крізь призму наукової спадщини О. Пипіна // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць. - Вип. 33 / редкол. : Г.Ф. Семенюк (гол. ред.), А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. - Ч. 2. - К. : Твім інтер, 2009. - С. 622-631.

7. Роль концептів предметності суджень та оцінок у компаративному дискурсі про українську самодостатність у 70-90_х роках ХІХ століття // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія : Літературознавство / за заг. ред. проф. М. Ткачука. - Тернопіль : ТНПУ, 2009. - Вип. 28. - С. 351-361.

8. Функціонування українофільства в науковій свідомості 70-90_х рр. ХІХ ст. // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства / за заг. ред. П.П. Кононенка. - К. : Поліграфічний центр "Фоліант", 2006. - Т. ХІІ. - С. 488-495.

9. Самобутність українського письменства в російській науковій думці останніх трьох десятиліть ХІХ ст. і усвідомлення її українцями // Проблеми та перспективи впровадження інновацій: науково-практична конференція молодих вчених Бережанського агротехнічного інституту, 11-12 травня, 2006р. : тези доповіді. - Бережани : НВДЦ "Нововве-дення", 2006. - С. 68-69.

10. Українська етнографія і фольклористика в оцінці російського вченого О. Пипіна // Науковий супровід сталого розвитку сільських територій : регіональна науково-практична конференція, 29-30 травня 2007 р. - Бережани : НВДЦ "Нововведення", 2007. - С. 373-379.

Размещено на Allbest.ru