Морально-етичні основи характеротворення в драматургії Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Херсонський державний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Морально-етичні основи характеротворення в драматургії Лесі Українки

Вірченко Тетяна Ігорівна

Херсон - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Криворізькому державному педагогічному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, Козлов Анатолій Васильович, Криворізький державний педагогічний університет, професор кафедри української літератури.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, доцент Горболіс Лариса Михайлівна, Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка, завідувач кафедри української літератури;

- кандидат філологічних наук, Скупейко Лукаш Іванович, Науково-дослідний інститут Лесі Українки Волинського державного університету ім. Лесі Українки, директор, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н.М. Стеценко

Анотація

драматургія українка моральний етичний

Вірченко Т.І. Морально-етичні основи характеротворення в драматургії Лесі Українки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Херсонський державний університет, Херсон, 2007.

Дисертація присвячена вивченню морально-етичних основ характеротворення на матеріалі драматургічної спадщини Лесі Українки. У дослідженні визначено теоретико-методологічні основи дослідження, уточнено зміст базової термінології, визначено риси характерів дійових осіб драматургічних творів Лесі Українки і те, які ці риси визначають поведінку дійових осіб. Особливий акцент здійснено на системі тих принципів моралі, які, визначаючи думки й дії людини, спрямовують їх на творення добра чи зла (тобто одухотворюють їх). У процесі аналізу з'ясовано, що в драматургічних творах малих форм Леся Українка вдавалась до констатацій наявності тієї чи іншої риси, у драматичних поемах - показувала процес становлення характерів, особливу увагу звертаючи на природно-генетичні задатки, а в багатоактних п'єсах змальовувала процес зародження, становлення, функціонування рис характеру, причини занепаду, зміни чи, навпаки, стабілізації характерів.

Ключові слова: характер, риси характеру, характеротворення, добро, зло, душа, дух, духовність.

Аннотация

Вирченко Т.И. Морально-этические основы создания характеров в драматургии Леси Украинки. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Херсонский государственный университет, Херсон, 2007.

Диссертация посвящена изучению морально-этических основ создания характеров на материале драматургического наследия Леси Украинки. В исследовании определены теоретико-методологические основы работы, уточнено содержание базовой терминологии, определены черты характеров действующих лиц драматургических произведений Леси Украинки и то, как эти черты определяют поведение действующих лиц. Особый акцент поставлен на системе тех принципов морали, которые, определив мысли и действия человека, направляют их на совершение добра или зла (то есть одухотворяют их).

Характер в исследовании трактуется как система таких черт человека, которые определяют его поведение, а каждая отдельная черта - это стойкий признак человека, который, так или иначе, влияет на его поведение. Процесс формирования характера проходит путь от привычки, сознательно доведенной до автоматизма и до вырабатывания принципа поведения, деятельности и склонности до развития глубоко осознанной регламентации. Путь формирования отдельных черт и характера в целом в большинстве случаев достаточно прозрачен: от первоначальных проявлений отношения ребёнка к материальным ценностям до глубоко осознанной саморегуляции человека в преклонном возрасте.

Во время анализа стала заметной следующая закономерность: если действующее лицо (в первую очередь - герой или антигерой) показано в процессе формирования и утверждения определяющих черт характеров, оно чаще всего сознательно и продумано ориентируют себя, прежде всего, на добротворение (Ифигения - “Ифигения в Тавриде” и др.) или на злотворение (Айша - “Айша и Мохаммед” и др.), то есть определяется духовно. Когда ж действующее лицо совершает поступок согласно ранее и неизвестно как созданной черты, характер фактически только раскрывается. В таком случае про духовность, анти- или эгодуховность данного поступка можно говорить, исходя из того, кем, как и на что направлена его сущность и реализация, или из одухотворенности (направленности на добро- или злотворение) самой этой черты характера действующего лица, которая определила саму сущность поступка. Если ж в тексте произведения ни автор, ни действующее лицо, ни какие-либо другие персонажи даже намёком не фиксируют хотя бы наименее заметной направленности данного поступка на добро- или злотворчество и если сама черта характера не несёт в себе такой направленности (стойкость, решительность т. п.), то про морально-этическую, то есть и про духовную насыщенность процесса создания характеров не может быть и речи.

В процессе анализа выяснено, что в драматургических произведениях малых форм Леся Украинка констатировала наличие той или иной черты характера, в драматических поэмах - показывала процесс становления характеров, обращая особое внимание на природно-генетические задатки, а в многоактных пьесах изображала процесс зарождения, становления, функционирования черт характеров, причины изменений или, наоборот, стабилизации характеров.

Так, на основе всего драматургического творчества Леси Украинки наблюдается и эволюция взглядов Леси Украинки на процесс создания характеров, на те черты характеров, которыми должны быть наделены герои и антигерои. Герои драматургии малых форм редко выражают чёткую добро- или злотворческую целенаправленность. А черты характеров большинства главных действующих лиц пьес Леси Украинки достаточно чётко определены с позиций добротворения и злотворения, бездуховными представлены только те из них, кого можно назвать бесхарактерными. Это свидетельствует о том, что и сама писательница создавала многоактные пьесы с вполне зрелых морально-этических и духовных позиций.

Ключевые слова: характер, черты характера, создание характеров, добро, зло, душа, дух, духовность.

Annotation

Virchenko T. Moral-ethical fundamentals of creation of character creation in dramatic art of Lesya Ukrayinka. - Manuscript.

The dissertation on competition for the scientific degree of a candidate of philological sciences on speciality 10.01.01 - the Ukrainian literature. - Kherson state university, Kherson, 2007.

The dissertation is devoted to the studying of moral-ethical fundamentals of the character creation on the dramaturgic heritage material of Lesya Ukrayinka. The theoretic-methodological fundamentals of the research are determined, the contents of the basic terminology is specified, the features of the acting persons' characters of the dramaturgic works of Lesya Ukrayinka and what features specify the behaviour of the acting persons, are determined too. The special accent is made on the system of those moral principles that, determining the ideas and actions of a person, aim them at the creation of good or evil (i. e. spiritualise them). In the process of the analysis it's found that in her small forms' dramaturgic works Lesya Ukrayinka used the constatations of the presence of this or that feature, in the dramatic poems she showed the process of characters' formation, paying a special attention at natural-genetic inclinations, but in her multi-acted plays she demonstrated the process of the origin formation, the functioning of the character features, the reasons of decline, changes or, on the contrary, the stabilization of characters.

Key words: character, character features, character creation, good, evil, soul, spirit, spiritual.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Творчість, життєвий шлях і громадська діяльність Лесі Українки приваблювали вчених постійно. Перші дослідники (І. Верхратський, В. Гнатюк, Г. Цеглинський та ін.) основну увагу приділяли дослідженню форм і мотивів її поезії. У 20-х рр. XX ст. громадську діяльність письменниці вивчав А. Музичка; стосунки з читачами ? М. Зеров; джерела її творчості досліджував В. Резанов.

Праця П. Филиповича “Генеза драматичної поеми Лесі Українки “У пущі” (30-і рр. XX ст.) порушує проблему стосунків митця й суспільства, а М. Пархоменка цікавили особливості лірики поетеси. Фольклорні джерела “Лісової пісні” (40-60-і рр. XX ст.) привернули увагу П. Пономарьова, художньо-суспільна цінність невідомих та недрукованих творів письменниці - М. Грудницьку. У 50-60-х рр. минулого століття основним об'єктом дослідження стала драматургія Лесі Українки (О. Бабишкін, О. Білецький, О. Ставицький, О. Шпильова та ін.); світогляд і суспільно-політичні погляди зацікавили Г. Ворону, О. Дейча, І. Куликова, В. Лесика. Інші аспекти творчого спадку письменниці (70-80-і рр. XX ст.) вивчали Л. Кулінська, О. Рисак, В. Святовець, Т. Третяченко, В. Шаян.

В останні два з половиною десятиліття досліджуються зв'язки письменниці із зарубіжжям (В. Жила, О. Ткаченко, О. Турган), феміністичні та модерністичні аспекти (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, О. Онуфрієнко, С. Павличко, Я. Поліщук, Л. Скупейко,); християнські мотиви й образи (Н. Банацька); питання свободи особистості (А. Бичко, Л. Демська,), неопубліковані твори (Л. Мірошниченко) тощо.

І все ж серед праць усе ще немає системного дослідження процесу характеротворення та духовності у драматургії Лесі Українки, хоча морально-етичних аспектів характеротворення дослідники торкалися не раз.

Так, О. Маковей, І. Франко, Г. Аврахов та О. Ставицький називали духовні позиції Лесі Українки “високими” і “прозорими”; А. Каспрук, О. Бабишкін вказували на стабільність морального вибору персонажів творів; Л. Полушкіна бездуховність дійових осіб пояснює відсутністю ціннісних орієнтирів у їхньому житті; П. Кононенко стверджує, що духовність, як і добро та зло, знаходиться постійно в полі зору письменниці; Н. Банацька, Л. Демська, М. Жулинський, говорячи про дух і духовність творів Лесі Українки, указують перш за все на їхню добротворчу спрямованість. Є й праці, присвячені дослідженню типів характерів драматургії письменниці (Л. Семененко) та особливостям характеротворення на матеріалі однієї драми “Руфін і Прісцілла” (Г. Гаджилова).

Отже, питання творення характерів у творчості Лесі Українки порушуються постійно, і тому: окреслена нами проблема визріла й стала справді актуальною. Про це свідчить і морально-етична криза суспільства - у пошуках абсолютно нових ідеалів ми можемо втратити й те вічне, на чому трималася наша нація донині, у таких умовах можуть запанувати аморальність та бездуховність. Усе це підтверджують наслідки сучасних соціологічних досліджень, які вказують на те, що деформування моральних устоїв веде до хаосу й занепаду духу. Психолог А. Пріллетенскі твердить, що наш обов'язок - не механічно втілювати в життя моральні цінності, а робити їх дієвими, ефективними. Академік М. Жулинський формування духовного потенціалу нації бачить передовсім у “введенні в систему ціннісних орієнтацій суспільства морально-етичних норм”. До вивчення таких “норм”, дослідження характеротворення і вивчення духовності в літературі постійно закликають П. Кононенко, Г. Клочек, М. Кудрявцев, В. Марко, М. Наєнко, Г. Штонь та інші. Та чи не найпереконливішим доказом актуальності порушеної проблеми є проведення багатьох всеукраїнських і міжнародних конференцій на ці теми лише впродовж останніх десяти років - “Українська література: духовність, ментальність” (м. Кривий Ріг, 2001-2006 рр.), “Духовна культура як домінанта українського життєтворення” (м. Київ, 2005 р.), “Духовність у становленні та розвитку громадянської особистості” (м. Херсон, 2006 р.), “Духовність українства XXI ст.” (м. Кіровоград, 2006 р.) і т. ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана як одне із завдань програми науково-дослідної лабораторії (“Духовність літератури”) і програми кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного університету (“Аналіз твору літератури”), затверджених вченою радою університету (протокол № 7 від 08.02.2001) і схвалених МОН України (2001). Тему дисертаційної роботи затверджено на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 19.01.2006).

Об'єктом дослідження обрана драматургія Лесі Українки, опублікована в 12-томному виданні та драматична поема “Бояриня”.

Предметом дослідження є морально-етичні основи і поетика процесу творення характерів у драматургії Лесі Українки.

Мета дослідження - виявити й вивчити морально-етичні засади, традиційні й авторсько-новаторські засоби, прийоми й особливості процесу творення характерів дійових осіб у драматургії Лесі Українки.

Об'єкт, предмет і мета детермінують виконання таких основних завдань:

визначитися з теоретико-методологічними основами дослідження, зі змістом базової термінології й розробити методику даного дослідження;

виявити й вивчити морально-етичні засади, виходячи з яких Леся Українка творила характери дійових осіб її драматургії;

дослідити особливості характеротворення у драматургії малих жанрів Лесі Українки;

вивчити етичні основи і поетику характеротворення дійових осіб у драматичних поемах письменниці;

дослідити мораль, етику та специфіку творення характерів дійових осіб у драмах Лесі Українки;

окреслити основні етапи, морально-етичні домінанти і дискурс майстерності Лесі Українки як драматурга.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали передовсім праці Платона, Арістотеля, К. Горація, Н. Буало, Д. Дідро, Г. Лессінга, Г. Гегеля, Б. Томашевського, М. Бахтіна, І. Дзюби, М. Жулинського, В. Дончика, П. Кононенка, Г. Штоня, Л. Дем'янівської, Г. Клочека, В. Буряка та інших про мораль, етику і характер людини й персонажа твору літератури, про поетику їх втілення в п'єсі. Особливу увагу приділено відповідним працям І. Бетко, Г. Гаджилової, М. Кудрявцева, А. Матющенко, В. Мержвинського, оскільки в них мова йде безпосередньо про мораль, етику й духовність дійових осіб драматургії Лесі Українки.

За основні методи дослідження обрано історико-літературний та історико-функціональний, але в першу чергу - аспектний аналіз, під яким розуміємо дослідження однієї масштабної складової частини змісту і форми твору одночасно та способів її творення. Саме так вивчався процес творення характерів дійових осіб. Визначення рис характеру здійснювалось переважно методом компонентного аналізу, призначення якого вбачається в дослідженні названої складової.

Наукова новизна визначається тим, що вперше спеціально й системно вивчено морально-етичні засади та особливості характеротворення у драматургії Лесі Українки: від найпростіших способів представлення окремих рис до найскладніших та оригінальних шляхів формування характерів дійових осіб у розвитку. Уперше простежено причини й мотиви процесу характеротворення дійових осіб.

Теоретична цінність дослідження полягає в уточненні змісту поняття “морально-етичні основи характеротворення”; у подальшій розробці способів вивчення окремих рис характерів та духовності дійових осіб і творів драматургії.

Практична цінність дослідження. Основні положення дисертації та висновки можуть бути використані при написанні курсових, дипломних та інших типів робіт на теми, присвячені дослідженню драматургії Лесі Українки, при написанні посібників з історії української літератури кінця XIX-початку XX століття, при розробці спецкурсів та спецсемінарів на теми “Специфіка характеротворення у творчості Лесі Українки”, “Морально-етичний вимір драматургії Лесі Українки” тощо. Результати роботи можуть бути застосовані як у практиці освіти й виховання студентів та учнів, так і при формуванні духовності молоді.

Достовірність основних положень та висновків забезпечується надійною теоретико-методологічною базою, чіткістю визначення змісту основної термінології, великою кількістю фактичного матеріалу, логікою і системністю їх дослідження; добором найефективніших методів роботи.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертації були апробовані на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001, 2002, 2004, 2007 рр.); “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001-2006 рр.); VII Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2004 р.), X Міжнародних читаннях молодих учених пам'яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницький, 2005, 2007 рр.), III Всеукраїнській науково-практичній конференції “Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України” (Бориспіль, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції “Мова і культура” (Київ, 2005-2006 рр.), XV Міжнародній конференції “Леся Українка і європейська культура” (Луцьк, 2006 р.), II Міжнародному театральному симпозіумі “Література - театр - суспільство” (Херсон, 2007 р.).

Крім того, основні положення й висновки дослідження впроваджувалися в навчальному процесі Криворізького державного педагогічного університету та Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, зокрема при читанні курсу “Українська словесність”; у формі розробки й читанні спецкурсу “Літературознавчі дослідження в економічному вищому навчальному закладі”, при проведенні міської студентської конференції “Актуальні проблеми філології” (Кривий Ріг, 2007 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації викладено у 24 публікаціях, серед яких 19 статей у фахових виданнях.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (236 позицій). Обсяг роботи - 170 сторінок, основного тексту - 153 сторінки.

2. Основний зміст роботи

У вступі з'ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність; визначено об'єкт, предмет, мету й завдання роботи, теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень та результатів; подано інформацію про апробацію результатів і висновків роботи, про її структуру.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження” представлено процес визначення теоретико-методологічних засад дослідження, визначено зміст основних термінів, розроблено методику роботи.

У підрозділі 1.1 “Уявлення про характер в історично-духовній та науковій ретроспективі” на основі огляду давніх єгипетських, індійських, іудейських та інших писань з'ясовано, що вже з давніх часів чітко розрізнялися окремі риси характерів людей і процеси їх формування на базі моралі та етики як учення про добро і зло; розглядалися добро- чи злотворчі “таємні” й відкриті бажання, прагнення, наміри, мотиви слів, дій, вчинків і діяльності.

Огляд праць філософів та психологів пізніших епох дав можливість з'ясувати: античні мислителі нерідко говорили про те, що окремі риси характерів визначають поведінку й діяльність людини, бо вони виникають і формуються в суспільстві. Упродовж XIV-XVIII ст. “відроджені” характери героїв навантажуються ще й інтелектуальними та гуманістичними рисами, котрі, на думку дослідників, детермінуються і загальним розвитком духу й науки людства, і тими соціальними умовами, в яких формується свідомість і світогляд головних та другорядних дійових осіб. У XIX столітті вчені визначили й природну схильність людини як до добротворення, так і до злотворення. Але найціннішим висновком стало те, що риси характеру людини необхідно формувати на основі моралі, етики й твердої переконаності в тому, що це єдиний шлях і до релігійної, і до світської духовності. У XX ст. філософи й психологи, визначаючи залежність і окремих рис, і характерів від багатьох факторів суспільного буття людини, називають мораль і етику основними чинниками характеротворення. Психологи вперше стали розглядати характер як систему таких рис людини, які визначають її поведінку, діяльність і навіть спосіб життя. І тут мораль та етика визнаються визначальними.

У підрозділі 1.2 “Морально-етичні проблеми характеру в літературознавчій рецепції” простежено процес формування уявлень і понять учених про характер та про морально-етичні основи його творення від античності до сучасності. Внаслідок огляду з'ясовано, що філософи Античності та Середньовіччя вже розглядали літературу як засіб творення і рис, і характерів людей. Вони так само пов'язували риси й характери перш за все з мораллю та етикою або із заповідями релігії. У XIX-XX ст. літературознавці не лише дають визначення поняттям “характер”, “риса характеру”, а й бачать проблему творення характерів однією з найактуальніших (Б. Буряк), пов'язаною з усвідомленням морально-етичних основ (Г. Сивокінь); наголошують на важливості вивчення суспільних умов формування характерів персонажів твору (М. Жулинський та інші).

Для вияву окремої риси чи й характеру митцеві в цілому достатньо кількох авторських пояснень та ремарок, лаконічних, але максимально динамічних реплік, здебільшого у формах коротких монологів, діалогів та “короткореплікових” полілогів, а для зображення характерів у розвитку й становленні потрібно все те наповнити досить багатослівними роздумами, спостереженнями, само- та інохарактеристиками, елементами психоаналізу й багатьма іншими виявами як мікро-, так і макропоетики, котрі засвідчують саме поступ чи деградацію найважливіших, але перш за все морально-етичних критеріїв і цінностей.

У підрозділі 1.3 “Характер персонажа в інтерпретації Лесі Українки та дослідників її творчості” здійснено короткий огляд поетичної та прозової спадщини письменниці, аналіз її епістолярної й публіцистичної творчості з точки зору уявлень і понять авторки про мораль і етику. У такий спосіб з'ясовано, що в юності авторка говорить про важливість доброти, про прагнення людини виокремитися з маси. Письменниця схвалює такі риси, як чесність, готовність до самопожертви й допомоги іншим, духовну стійкість і т. ін. Дослідники ж творчості Лесі Українки все це знаходять у характерах окремих героїв, але системне вивчення процесу творення рис характерів більшості персонажів її творів все ще не здійснюють, переважно констатують мотиви й причини появи тих чи інших рис характерів. Навіть тоді, коли визначалися типи характерів дійових осіб драматургії Лесі Українки, сам процес характеротворення у світлі моралі, етики й духовності завданням дослідження ще не став.

У другому розділі “Морально-етичні аспекти характеротворення у драматургії малих жанрів” досліджено найважливіші прояви морально-етичних засад і прийоми та засоби їх вираження в процесі творення характерів дійових осіб.

Зокрема в підрозділі 2.1 “Характеротворення у ранніх п'єсах малих жанрів” проаналізовано перші “діалоги” й “етюди” 1895-1898 рр. - “Божа іскра”, “Прощання”, “Грішниця”, “Зимова ніч на чужині”, “Іфігенія в Тавріді”, “Прокляття Рахілі”. При цьому виявлено: по-перше, у більшості названих творів авторка порушувала перш за все проблеми й питання ролі мистецтва й митця в житті суспільства. І це не данина традиції, а перш за все пошук вихідної установки авторки на кінцеві цілі її власної творчості; по-друге, більшість героїв проаналізованих творів - безіменні дійові особи (Поет, Вороги, Прихильні - “Божа іскра”, Хлопець, Дівчина мила, Дівчина з портрета - “Прощання” та ін.). Цим Леся Українка досягає “узагальнення” характерів до такого рівня, коли дійові особи не мають жодних індивідуальних рис; по-третє, на творенні характерів дійових осіб ранніх творів драматургії дуже помітно позначився максималізм авторки, зокрема риси: категоричність (Вороги - “Божа іскра”), самовідданість матері (Рахіль - “Прокляття Рахілі”) та ін.

У “діалогах”, “драматичних сценах” і “етюдах” Лесі Українки в більшості випадків відсутні розгорнуті й деталізовані представлення дійових осіб, розлогі ремарки та авторські пояснення; авторка рідко вдається до роздумів над обставинами, умовами й причинами виникнення, формування рис характерів - частіше всього тут зустрічаються поодинокі інформування (“Божа іскра”) чи констатації (“Прощання”) того, які саме риси характерів мають дійові особи і як ці риси визначають поведінку людей.

Риси характерів дійових осіб виявляються здебільшого ситуативно - за певних причин, умов або мотивацій (Дівчина мила - “Прощання” та ін.). Умотивовуючи прояви рис характерів, драматург використовує такі прийоми, як спогад (Хлопець - “Прощання”, Дівчина - “Грішниця”) або роздум (Іфігенія - “Іфігенія в Тавріді”). Але, наголошуючи на ролі виховання у формуванні характерів (“Прощання”, “Грішниця”), Леся Українка приводить читача до висновку, що риси характерів дійових осіб нерідко закладаються генетично, а в реальному житті вони або стабілізуються, або притлумлюються (“Прощання”, “Грішниця”). Такі риси презентуються також частіше всього у формі спогаду.

У “Грішниці” Леся Українка вперше змальовує те, як позитивна риса “милосердність” трансформуються в “спустошеність”.

Леся Українка у драматургії малих жанрів подавала уявлення про формування рис характерів, ніж сам процес формування. Так, Поет повинен спрямовувати свою діяльність на добро народу (“Божа іскра”), виявляти упевненість, оптимізм і бажання боротися за народ (“Зимова ніч на чужині”), але як саме дозріває дійова особа до готовності діяти саме так, не показано.

Представлені й такі риси дійових осіб, які не формуються, а зумовлюються лише приналежністю людини до того чи іншого соціального стану (справедливість богині Артеміди - “Іфігенія в Тавріді”, егоїстичність світських можновладців - “Йоганна, жінка Хусова” та ін.).

Для показу становлення й розвитку набутих у житті рис авторка застосовує здебільшого такі прийоми: дискусії, роздуми, спостереження, полеміку тощо. При цьому драматург навантажує всі ці прийоми різного типу запитаннями, викривальними промовами, висловлюваннями на самозахист, звинуваченнями тощо; найчастіше - роздуми під час спостереження за діями та вчинками співрозмовників (“Божа іскра”, “Прощання”).

Для передачі рішучості дійових осіб авторка нерідко використовує різні стверджувальні, заперечувальні або окличні речення.

А найважливішим і найочевиднішим є те, що майже всі дійові особи при формуванні нових рис характерів обов'язково проходять етап вибору й пошуку вищих критеріїв і цінностей: добра, блага і добротворення; зла, шкоди й злотворення. Усе це подається найчастіше в процесі заключних словесних поєдинків і протистоянь (“Грішниця”, “Іфігенія в Тавріді” тощо).

У підрозділі 2.2 “Творення характерів у п'єсах малих жанрів останніх років життя драматурга” проаналізовано твори 1905-1913 рр. (“Три хвилини”, “В дому роботи, в країні неволі”, “Айша і Мохаммед”, “Йоганна, жінка Хусова”, “Музині химери”, “Триптих”), в яких Леся Українка починає глибше проникати в сутність патріотизму і лжепатріотизму, справжньої й фальшивої готовності допомагати народові, у сутність справедливості тощо (“В дому роботи, в країні неволі”, “Три хвилини”).

У названих творах Леся Українка використовує крім вже відомих прийомів (констатування, інформування, розповідь чи переказ, опис, спостереження), ще й роздуми, характеристики тощо.

Разом із тим у драматургії малих жанрів 1905-1913 вже помітним стає й розрізнення тих характерів, риси яких розкриваються поступово - у репліках, діалогах та діях (Монтаньяр - “Три хвилини”, Мохаммед - “Айша і Мохаммед”), і в процесі формування (Жірондист - “Три хвилини”), і в плані стабілізації (Раб-гебрей - “В дому роботи, в країні неволі”, Айша - “Айша і Мохаммед”) чи деградації (Тесля - “Триптих”). Так, характери головних дійових осіб розкриваються переважно в конкретних житейських ситуаціях у формі досить розлогих авторських пояснень до них, у формі опису чи проповіді (“Йоганна, жінка Хусова” та ін.). У формі характеристик і самохарактеристик риси розкриваються дещо рідше.

І тут зустрічаються й такі дійові особи, риси й характери яких детермінуються їхньою соціальною приналежністю, але на цей раз такі риси й характери виглядають як своєрідні архетипи: готовність жінки-матері боротися за своїх дітей (“Прокляття Рахілі”), уміння любити “високе і вічне” (“Айша та Мохаммед”), егоцентризм представників соціальної верхівки (“Йоганна, жінка Хусова”) і т. ін. На цей раз авторка не лише констатує й підтверджує повторами чи наголошуванням на незмінності названих рис, а й здійснює перші соціально-аналітичні спостереження.

У третьому розділі “Морально-етичне та духовне навантаження або зміст характерів у драматичних поемах” простежено, як Леся Українка принципово змінює прийоми характеротворення: від констатацій та описів до психологічних спостережень за обставинами й мотивами формування характерів дійових осіб.

У підрозділі 3.1 “Мораль, етика та духовність у характерах дійових осіб (драматичні поеми 1901-1907 рр.)” у результаті аспектно-компонентного аналізу з'ясовано: у драматичних поемах Леся Українка значну увагу приділяє передовсім рабській покірливості та слухняності, безвіллю й терплячості. Але на цей раз процес “переростання” у риси характерів зумовлюється або примітивними лінощами, або безвихіддю в “глухих кутках”, безвільністю натовпу тощо. Саме від цих рис намагаються звільнити натовп такі “активісти” як Тірца, Неофіт-раб та інші. І хоча в перших драматичних поемах Леся Українка ще не позбавляється звички констатувати основні настрої та риси навіть головних дійових осіб (“Одержима”), авторка вже розкриває визначальні риси в нетрадиційних словесних поєдинках, в оригінальних вчинках (“Одержима”) тощо. Творення характерів помітно ускладнюється: одні риси формуються відповідно до умов, причин, ситуацій і вмотивувань діяльності героїв, інші довго й боляче занепадають, а натомість формуються нові. Правда, зустрічаються й такі риси та характери, які дуже помітно “випадають” з усіх традиційних зразків. Наприклад, Міріам (“Одержима”) засуджує фанатичну відданість Месії Богові й не прощає учням зради їхнього учителя і т. ін.

Набагато частіше й активніше використовуються представлення і пояснення автором тих умов, обставин та ситуацій, у яких формуються характери дійових осіб. У цих поясненнях і особливо в багатослівних ремарках вказується не лише на жести й міміку дійових осіб, а й на те, які цілі переслідують дійові особи, на що вони спрямовані й т. ін. (“Вавілонський полон”, “На руїнах” тощо).

На зміну простим та риторичним питанням і реченням у мовлення дійових осіб драматичних поем все частіше вводяться глибокі й повні суперечностей роздуми, елементарні й досить складні аналізи й самоаналізи дійових осіб, від того словесний вплив стає настільки сильним, що викликає цілу гаму переживань: від захоплень до зневаги й ненависті. А це помітно сприяє формуванню рис і характерів учасників такого типу спілкування, поширює вплив і на тих дійових осіб, які присутні при дискусіях головних; репліки нерідко стають промовами, і тоді вживається музичний супровід, постійно оцінюються думки й роздуми співрозмовників тощо, глибшими стають самохарактеристики (Елеазар - “Вавілонський полон”, Неофіт-раб, Єпископ - “В катакомбах”).

Серед характерів драматичних поем є й такі дійові особи, на яких не впливають ні слова інших, ні залякування чи й реальні дії противників (Тірца - “На руїнах”).

Характери героїв поем стабілізуються переважно в процесі їхньої діяльності та в учинках (“Вавілонський полон”, “На руїнах”, “В катакомбах”, “Кассандра”). Лише іноді риси й характери героїв подаються у формі інохарактеристик (“Кассандра”), але під впливом саме цих героїв чи не найактивніше формуються характери інших дійових осіб (“На руїнах”).

У підрозділі 3.2 “Непокірливість як домінантна риса характерів дійових осіб драматичних поем 1909-1913 рр.” розглянуто драматичні поеми, написані в зрілий період творчості письменниці, та з'ясовано: межі між “позитивністю” і “негативністю” рис і характерів центральних дійових осіб стають далеко не такими прозорими, як у п'єсах малих жанрів. Письменниця стала схильною не лише показувати самі процеси розкриття, формування, стабілізації чи деградації рис і характерів, а й аналізувати фактори та умови, причини, ситуації чи мотивації цих процесів: прийняття чи неприйняття рабства земного й небесного, заперечення покірливості, жорстокості, мстивості тощо (“У пущі”, “Адвокат Мартіан”) тощо. Письменниця, все ще продовжуючи показувати вплив слів, проповідей і доказів одних дійових осіб на формування рис і характерів інших, тут значно розширює арсенал засобів словесного впливу, фактаж і доказовість реплік - мова йде вже про суспільні масштаби проблем і цілей, про загальнолюдські цінності тощо, а руйнація чи деградація характерів розпочинається, як правило, з утрати цілей і цінностей. Може, тому першим деградує митець (“У пущі”), бо саме він, будучи далекогляднішим від інших, бачить руйнацію основних критеріїв визначення краси й потворності, добра і зла. Подібне трапляється і з “продавцями” душ (“На полі крові”) та з людьми наївно довірливими (“Бояриня”). Тут авторка розширює й коло прийомів творення характерів за рахунок домислювання, фантазування, сновидіння.

Більшість героїв драматичних поем Лесі Українки діють уже не тільки ситуативно, а й заздалегідь продумано - вирішальний вибір більш свідомий. Цьому сприяють прийоми самоаналізу та психоаналізу (“На полі крові”). Так, честолюбство дітей адвоката Мартіана (“Адвокат Мартіан”), Неріси (“Оргія”) пояснюється вже не так узагальнено, як колись у “Прощанні” чи в “Грішниці”, а глибоко й умотивовано.

Цікаво, що первісні варіанти драматичних поем мали схоже спрощені фінали, але авторка, постійно переосмислюючи мораль і етику вчинків героїв, змінювала передовсім фінальні сцени, надаючи їм уже помітно неоромантичних ознак і концептуальних тлумачень подій, явищ і людей.

Отже, у драматичних поемах, на відміну від драматургії малих жанрів, Леся Українка змальовує не тільки принципово нові ідеали, а й нові для неї прийоми характеротворення: відштовхуючись від звичайних констатацій і констатаційних характеристик, вона підійшла до глибинних спостережень за процесами формування окремих рис характерів, до осягнення принципових змін - від нестабільних характерів дійових осіб, котрі шукають вічні моральні цінності до етично закостенілих рис і характерів людей (від Міріам з “Одержимої” до Адвоката Мартіана з однойменного твору).

У четвертому розділі “Етико-духовні аспекти характеротворення у драмах” досліджено не тільки морально-етичні основи характеротворення драм письменниці, а й її зростання до творення одуховлених характерів.

У підрозділі 4.1 “Становлення майстерності Лесі Українки як творця характерів у драматургії 1896-1905 рр.” проаналізовано “Блакитну троянду” та “Осінню казку”. У цих драмах авторка вже не просто звертає особливу увагу на причини, умови, ситуації та мотиви вчинків дійових осіб, а отже, і на формування, стабілізацію та особливо руйнування окремих рис і характерів дійових осіб, а ставить ці процеси в основу змісту творів. Так, спочатку вона акцентує увагу на причинах формування, стабілізації чи руйнування рис і характерів: під впливом обставин (як це було в українській драматургії попередніх десятиліть і в ранніх творах авторки) або з волі самих дійових осіб, адже саме вони приймають остаточне рішення в критичний і відповідальний момент, саме вони вирішують, що їм робити - зло чи добро, за якими принципами жити, з яких позицій діяти і т. ін. (“Блакитна троянда”, “Осіння казка”). У характерах більшості головних дійових осіб драм егоцентризм нерідко трансформується в егоїзм (“Осіння казка”), в альтруїзм - дуже рідко. І кожну зміну рис і характерів драматург пов'язує лише з утратою моральних і етичних критеріїв і цінностей. Так, у фантастичній драмі “Осіння казка” авторка доводить, що егоцентризм - це та риса характеру, яка негативно впливає не тільки на стійкість його носія, а й на оточення.

У багатоактних драмах з'являються й дійові особи, наділені об'єктивністю для розкриття рис і характерів інших (“Блакитна троянда”).

У підрозділі 4.2 “Розквіт майстерності Лесі Українки у процесі творення характерів драматургії 1907-1912 рр.” з'ясовано, що змісту ремарок та авторських пояснень відводиться другорядна роль, а основна вага зміщується на репліки дійових осіб, бо саме в них і гострота драм, і максимальна протиставленість рис та характерів дійових осіб різних таборів, смислів та цілей їхніх протистоянь: від звичайних земних та соціально-економічних до світоглядно-етичних (“Руфін і Прісцілла”). Загалом саме в цій групі творів авторка не просто досягла вищої майстерності драматурга в галузі творення характерів, а й вийшла на найвищі рівні європейської драми з усіма її тодішніми ознаками та новаціями - модернізм, “новоромантичність” та неореалістичність характерів цих творів визначалися вже не раз. Найчастіше авторка акцентує увагу читача не на зіткненні традиційних соціальних, правових, звичаєвих чи інших інтересів, а перш за все на протистоянні морально-етичних принципів, цінностей та ідеалів різних особистостей і спільнот (“Руфін і Прісцілла”). Саме тому Лесі Українці вперше вдалося пояснити дисгармонійність рис і характерів передовсім самопочуваннями, самооцінками й самосвідомістю особистостей. Використання роздумів дійових осіб для формування чи деградування їхніх характерів (“Лісова пісня”) зустрічаються тут ще частіше. Але на цей раз драматург використовує поряд із роздумами спогади й такі взаємні характеристики дійових осіб, які розкривають їх найглибше.

Саме у драмах письменниця найчастіше показує руйнацію і кращих рис, і позитивних характерів (волелюбність Руфіна і Нартала - “Руфін і Прісцілла”, характери Лицаря - “Осіння казка”, Лукаша - “Лісова пісня” і т. ін.), а вирізняє ці твори те, що такі дійові особи повністю усвідомлюють усі ці зміни.

Важливе й те, що при більшості змін у характерах герої не протистоять їм - вони помітно піддаються власній втраті своїх колишніх цінностей і принципів, у першу чергу втраті ними добро- чи злотворчих цілей життя й діяльності.

У висновках узагальнено найважливіші результати дослідження.

По-перше, за характер людини в даному випадку взято систему таких її рис, які визначають її поведінку, діяльність і сам спосіб життя, а творення характеру в п'єсі розглядається не як щось статичне, а як розмаїтий процес змалювання становлення особистості через систему засобів, прийомів і багатоетапних способів зображення: від констатації та фіксації автором причин, умов, мотивів і ситуацій, за яких має розпочатися процес розкриття чи формування якоїсь окремої риси або й характеру в цілому, від роздумів над конотаційними представленнями конкретної риси чи характеру й аж до спостереження драматурга чи самої дійової особи за еволюційно складними процесами формування та функціонування, стабілізації чи деградації і окремих рис, і характерів аж до розгляду наслідків того, як впливали окремі риси та характери на поведінку, діяльність і спосіб життя самих носіїв цих рис і характерів, на життя й діяльність оточення, на загальний хід подій твору тощо.

По-друге, дослідивши епістолярну, публіцистичну й суто наукову спадщину Лесі Українки, з'ясовано, що морально-етичними основами її світобачення були саме ті принципи моралі й добротворення, які вирізняють людину як щиру і щедру особистість, як патріота нації, як самовіддану учасницю будь-якої форми боротьби за вищі людські цінності, за побутовий і в той же час високий гуманістичний ідеал суспільства і людства, як борця проти духовного рабства й таке інше.

По-третє, з'ясовано, що Леся Українка нерідко розпочинає розкриття чи формування окремих рис дійових осіб із суто спадкових та з соціально-звичаєвих чи національних умов і лише пізніше звертається до правових, історико-політичних, ідеологічних та філософських чинників і мотивів наявності та формування окремих рис або й характерів дійових осіб.

Виходячи з того, що робота виконана за спеціальністю “українська література”, дослідження здійснювалося за певними принципами: по-перше, всі твори драматургії Лесі Українки диференційовані за рисами основних жанрів та жанрових модифікацій чи варіацій - так з'явився поділ усіх вивчених творів на “твори малих жанрів”, “драматичні поеми” та “драми”; по-друге, у кожній з названих груп п'єс процес вивчення здійснювався в чіткій хронологічній послідовності; по-третє, простеження змін у морально-етичних засадах, у засобах, прийомах і методах творення характерів, принципові зміни в самих підходах і методах творення окремих рис і характерів дійових осіб її п'єс також здійснене в їх часовій відповідності.

Такий підхід дав можливість виявити найголовніше: у драматургії малих жанрів Леся Українка змальовувала дійових осіб здебільшого з кількома рисами характерів і досить повільно ускладнювала способи їх творення й самі характери. У найперших діалогізованих творах цього типу авторка, як правило, констатувала домінантні риси дійової особи або давала їм короткі характеристики, оцінки у вигляді обурення (“На полі крові”), засудження (“Музині химери”), найпростішої самохарактеристики (“Прощання”). У даному разі мова, як правило, не йде ні про стійкі принципи моралі, ні про добро- чи злотворчі цілі - усе зумовлюється причиною та ситуацією. Риси і навіть деякі спрощені характери виявляються переважно в учинках (“Іфігенія в Тавріді”, “Три хвилини”), у вагомих репліках (“Божа іскра”) тощо.

Пізніше авторка в її поясненнях і ремарках вказує на ту чи іншу якість людини і потім простежує процес переростання цієї якості людини в рису її характеру, скажімо, житейської практичності - у практицизм (“На полі крові” тощо). Але вже тепер у репліках дійових осіб і в авторських ремарках, особливо в характеристиках та у взаємних характеристиках проглядається й звертання дійових осіб та самої авторки до найпоширеніших принципів моралі: егоїзму (“Айша і Мохаммед”), доброти (“Триптих”), мстивості (“Іфігенія в Тавріді”, “Прокляття Рахілі” та ін.). А за кінцеву ціль своїх вчинків дійові особи ставлять добро, благо і добротворення (“Іфігенія в Тавріді”, “Три хвилини” та ін.); зло, шкоду і злотворення прагнуть же творити антигерої (“Три хвилини”, “На полі крові”, і т. ін.).

Найпоширенішими в цьому випадку стають роздуми (“Три хвилини”) та спостереження (“Грішниця), самоспостереження (“В дому роботи, в країні неволі”) та спогади (“Прощання”). Рідше авторка подає найпростіші форми психоаналітичних роздумів або спостережень (“На полі крові”, “Айша та Мохаммед”).

І вже зовсім рідко драматург удається до того, щоб простежити процес первісного формування якоїсь риси чи групи рис характеру під впливом причин, обставин, умов і ситуацій - тут можна назвати всього кілька випадків: “Грішниця”, “На полі крові”, “В дому роботи, в країні неволі”.

Формування, стабілізація чи деградація окремих рис і характерів у творах цієї групи - явища також дуже рідкісні - подаються в спрощеному вигляді. Повної детермінації таких процесів фактично тут іще немає.

Разом з тим саме в період написання діалогізованих творів малих жанрів Леся Українка більш ніж прозоро й зрозуміло визначилася зі змістом категорій “добро”, “добротворення”, “зло” і “злотворення”, із сутністю й функціями всіх основних принципів моралі: егоїзму й альтруїзму, чесності й підлості тощо.

Добро- чи злотворчий характер задумів і намірів слів, дій і вчинків диктується, як правило, юнацьким максималізмом та духовними константами не тільки героя чи антигероя, а й самої авторки. І тому духовність більшості персонажів носить деяку прямолінійність й навіть схематичність.

У драматичних поемах, створених уже естетично й етично зрілою авторкою, окремі риси і характери дійових осіб супроводжуються помітним духовним збагаченням або деградуванням: головні дійові особи цих творів уже думають, говорять і діють більш усвідомлено, доводять свої думки та позиції глибше й переконливіше, а їх позиції - етично й морально визначеніші, відповідають їхнім кінцевим цілям. Та й цілі частіше всього стають не випадковими чи ситуаційними, не стільки особистими (як у творах попередньої групи), а передовсім громадськими чи етнічними (“Вавілонський полон”): стан і воля племені (“На руїнах”), незалежність народу, майбутнє нації (“В катакомбах”). А тому дійові особи тепер думають і добирають такі слова, жести та особливо вчинки, які заздалегідь підпорядковуються передовсім кінцевим цілям життя, боротьби й діяльності людських спільнот.

У драматичних поемах Леся Українка показує переростання ознак ледачкуватості, пасивності, сліпоти й млявості в рабську покірливість і безвільність. За допомогою роздумів, інохарактеристик драматург показує не тільки, як рабська слухняність визначає поведінку дійових осіб, а і як у безвільних осіб формується злобивість, деспотизм тощо.

Складнішим постає процес творення характерів дійових осіб у драмах Лесі Українки. Тут особисті та суб'єктивні почуття, інтереси й потреби дійових осіб найчастіше подаються переплетеними або протиставленими громадським, етнічним, національним і народним, а тому майже в кожній з цих п'єс простежується ще складніший процес формування й стабілізації чи деградації рис і характерів більшості головних дійових осіб.

У цих п'єсах Леся Українка подає вже й нетрадиційно багатослівні представлення дійових осіб, і настільки розширені пояснення, описи декорацій та умов та ситуацій, такі багатослівні ремарки, з яких читач одержує надзвичайно багату інформацію вже не стільки про супровідні жести, вияви міміки чи пантоміми дійових осіб, скільки про впливовість їхнього оточення, про мотиви мовлення й діяння, а отже, й про принципи та добро- чи злотворчу цілеспрямованість процесу формування, стабілізації чи деградації рис і характерів. Помітною особливістю моралі й етики характеротворення в цьому типі творів Лесі Українки є й те, що авторка нерідко в досить розлогих ремарках сама говорить про наслідки думок і слів дійових осіб, детермінованих і конкретними рисами, і характерами дійових осіб.

У драмах Леся Українка звертає основну увагу на такі риси, як егоїзм, егоцентризм, альтруїзм, доброту і злість. Формування зазначених рис проходить складний шлях пошуку критеріїв добра і зла через млявість, розгубленість, невизначеність. Для цього письменниця використовує значно ширший спектр прийомів: фантазування, характеристику, роздуми, психоаналіз, індивідуалізацію мовлення тощо.

Крім того, у драмах Леся Українка пов'язує формування характерів дійових осіб з їхньою приналежністю до тієї чи іншої соціальної групи (“Осіння казка”, “Лісова пісня”). Саме тут авторка переконує читача в тому, що представникам соціальних верхівок притаманний егоїзм та егоцентризм і що “переплетення” моралі, етики (а, отже, й характерів) несе в собі особливі загострення.

А за всім цим проглядається той процес формування та стабілізації морально-етичних і духовних позицій самої авторки, який чітко простежуємо в епістолярній, суто публіцистичній та науковій спадщині останніх десяти років її життя. Як драматург і як справді одухотворена особистість Леся Українка постає надзвичайно активним борцем за високі принципи моралі, за добро, благо й добротворення людини й дійової особи в ім'я нації, народу й людства взагалі.

Основні публікації

1. Вірченко Т. Духовність інонаціональних образів у поемах Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 8. - К.: Твім інтер, 2001. - С. 235-240.

2. Вірченко Т. Духовність покори й боротьби в трилогії Лесі Українки “Одержима”, “Вавілонський полон”, “На руїнах” // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 9. - К.: Твім інтер, 2001. - С. 153-163.

3. Вірченко Т. Дух античного світу в драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 10. - К.: Твім інтер, 2002. - С. 293-301.

4. Вірченко Т. Душевні пошуки та духовне спрямування в поезіях Лесі Українки ХІХ століття // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 14. - К.: Твім інтер, 2002. - С. 349-358.

5. Вірченко Т. Духовність авторського та ліричного “Я” у поезіях Лесі Українки 1901-1913 років // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - 2003. - Вип. 1. - С. 60-64.

6. Вірченко Т. Духовність автора в епістолярії та публіцистиці Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 16. - К.: Твім інтер, 2003. - С. 174-181.

7. Вірченко Т. Духовний потенціал прози Лесі Українки // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. - К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2004. - Вип. 8. - С. 195-199.

8. Вірченко Т. Дух боротьби у поглядах Лесі Українки та Гергарта Гауптмана // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 17. - К.: Твім інтер, 2004. - С. 42-46.

9. Вірченко Т. Духовність персонажів поеми Лесі Українки “Триптих” // Мандрівець. - 2004. - № 2. - С. 56-59.

10. Вірченко Т. Духовний вимір драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Х.: Рідне слово, 2004. -Вип. 4. - Ч. 2. - С. 56-60.

11. Вірченко Т. Шляхи духовного занепаду дійових осіб у драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. - Вип. 18. - Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. - К.: Акцент, 2004. - С. 428-434.

12. Вірченко Т. Духовне прозріння героїв драматургії Лесі Українки // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Х.: Рідне слово, 2005. - Вип. 1. - Ч. 2. - С. 31-38.

13. Вірченко Т. Дух злотворення у драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Випуск. 21. - Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. - К.: Акцент, 2005. - С. 411-417.

14. Вірченко Т. Духовність незавершених творів драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 22. - Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. - К.: Акцент, 2005. - С. 283-289.

15. Вірченко Т. Елементи культури і духовності у “Камінному господарі” Лесі Українки // Мова і культура. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. ? Вип. 8. ? Т. VI. - Ч. 1: Художня література в контексті культури. ? С. 223-226.