Архетипна парадигма в російській реалістичній літературі другої половини ХІХ століття

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для подальших наукових досліджень художніх творів доби реалізму. Матеріали і результати дисертації можуть бути використані в наукових дослідженнях, що стосуються міфопоетичної проблематики; у шкільному і вузівському викладанні фольклору, російської і зарубіжної літератури; для підготовки спецкурсів, спецсемінарів з проблем взаємин міфу, фольклору, літератури; при розробці учбових програм і навчальних посібників з теорії літератури, історії літератури.

Апробація роботи. Концепція, основні ідеї і результати дослідження обговорювалися на міжнародних конференціях, в тому числі: "VI Міжнародні Гоголівські читання" (Полтава, 2002), "VII Міжнародні Гоголівські читання" (Полтава, 2004); "Короленківські читання" (Полтава, 2001, 2003); "Проблеми загальної, німецької, романської і слов'янської стилістики" (Горлівка, 2004, 2005); "Актуальні проблеми історичної і теоретичної поетики" (Кам'янець-Подільськ, 2004, 2005, 2006); "Фольклор: традиції і сучасність" (Таганрог, Росія, 2005); "Крим і світова література" (Батіліман, 2004; Євпаторія, 2005; Севастополь, 2006, 2007); "Проблема автора: онтологія, типологія, діалог (Гродно - Екатеренбург - Донецк" (Донецьк, 2005); "Взаємодія літератур в світовому літературному процесі. Проблеми теоретичної і історичної поетики" (Гродно, Білорусь, 2004, 2006); "Актуальні питання дослідження фольклору Слобожанщини" (Суми, 2006); "Пушкінські читання" (Санкт-Петербург, Росія, 2005, 2006, 2007); "Культура народів України: література, мистецтво, релігія, народні традиції" (Тернопіль, 2007); Міжнародна наукова поетологічна конференція "Криза теорії" (Чернівці, 2007).

Особистий внесок здобувача. Дисертація, автореферат і публікації виконані автором самостійно.

Основний зміст роботи

У "Вступі" обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну базу дисертації, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.

Перший розділ дисертації "Проблеми інтерпретації і вивчення архетипів" присвячений історії питання вивчення феномена архетипів і проблемі теоретичного визначення терміна.

У підрозділі 1.1. "Міф як культурна реальність" найдавніший культурний феномен розглядається з точки зору його "етичної", медиативної функції. Це "прасхема", яка містить у латентному вигляді всі мотиви, сюжетні блоки і концепти, що зустрічаються в усіх міфологіях світу, а в постміфічні епохи - у фольклорі й літературі. Міф як трансісторичний феномен і реальність культури - явище багатозначне. Він є способом масового, сталого світовідчуття і світобачення людини, онтологічною даністю, "реальністю" художньої фантазії. Це культурно-історична пам'ять людства, в глибині якої сформувалися основні властивості людського мислення. Внутрішній імператив міфу етичний. Він завжди корелює із "світовим законом". Пізнавальний аспект міфології підпорядковується гармонізуючій, "справедливій" ролі, що орієнтує міф на таке розуміння світу, яке не допускає жодного прояву хаотичності. Звідси - медиативна функція міфу. Це вислів про предмет, що має відношення до фундаментальних начал космічного і земного буття. Минуле, як універсальне джерело міфу, зберігає прототипи й духовні сили, що продовжують підтримувати гармонію у природі, суспільстві, творчості. Традиція як безперервний процес розвитку форм словесного мистецтва демонструє наскрізний зв'язок художнього мислення з міфом. Найочевидніше цей зв'язок постає у традиційних сюжетах, мотивах та образах.

Універсальний характер сутності міфу та його вплив на формування людського мислення переконує, що він є його постійною властивістю. Визначаючи це положення як принципове в дослідженні міфу, ми водночас констатуємо наявність форм, структур, елементів міфу у фольклорі та літературі.

Розвиток культури - це процес постійної зміни, оновлення (новаторство) і збереження, закріплення інформації (традиція). Загальні тексти культури можуть актуалізуватися в межах певних смислових інваріантів (архетипів), що уможливлює виявлення інваріантного тексту у контексті епохи, тобто при всій варіативності його тлумачень ідентичність самому собі. Отже, культурна пам'ять зберігається завдяки наявності певних константних текстів (міфів), інваріантних кодів (архетипів), має закономірний характер різноманітних трансформацій.

Підрозділ 1.2. "Архетип як науково-дослідницька проблема. Основні етапи вивчення архетипів" має методологічно-пропедевтичний характер. Тут визначаються основні напрями вивчення архетипів, аналізуються джерела архетипних теорій.

Спроби виявлення глибинних архаїчних основ, які з часів К.-Г. Юнга називають архетипами, робилися ще у Стародавній Греції. Вже тоді мова йшла про "першообрази", "першоелементи". Античні уявлення про першоджерела міфу розвивалися у подальші історичні періоди. Особливо плідним була межа XVIII-XIX століть, коли зароджувалися перші етнологічні дослідження (Дж. Віко, Ж.-Ф. Лафіто, Б. Фонтенель), а на літературній арені з'явилися преромантики і романтики. Ідею міфопоетичного (в дотермінологічному сенсі) формулює німецька романтична естетика (брати Шлегелі, брати Грімм, Ф. Крейцер, Ф. Шеллінг). Ідея Ф. Шеллінга про божественні "прототипи" мистецтва, до яких несвідомо звертаються міфотворці, знайшла подальший розвиток у теорії архетипів.

Вивчення проблеми архаїчної складової культури активізується у другій половині ХІХ століття в розвідках фольклористів і етнологів під впливом нових позитивістських ідей міфологічної школи (О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, М. Костомаров), компаративістики (Т. Бенфей, О. Веселовський). Висловлюються нові думки про ґенезу і сутність міфу, вказується на наявність універсальних першооснов мислення людини (А. Ленг, Е. Тайлор,). У реферованій дисертації аналізуються два основні джерела, від яких генетично походить теорія архетипів. Це ритуальна критика Дж. Фрезера і його учнів (кембріджська школа: Ф. Корнфорд, Г. Мюррей, Д. Уестон, Дж. Харрісон) і архетипна критика К.-Г. Юнга. В основу обох методологій покладено ідею про міф як про найважливіший феномен художньої діяльності людства, а також думка про загальні, єдині першооснови, що породжують феномен міфу. Вчення Юнга про колективне несвідоме і архетип фактично об'єднало історичну міфокритику з психологічним напрямом.

Основна ідея міфокритичних досліджень - визнання загальнолюдських здібностей, універсальних ідей та моделей (ідеї простору, часу, живого / неживого, життя / смерті, чоловічого / жіночого, лівого / правого). Вчених цікавлять глибинні архаїчні основи культури, універсальність і динаміка культурно-історичного процесу, механізм спадкоємності, циклічності, дифузії культури. К.-Г. Юнг поставив питання ментальної природи літератури, вказавши на основні особливості архетипів, спробував визначити поняття "архетип". Архетипна концепція стала основою методології багатьох учених. Г. Мюррей одним із перших висловив думку про існування несвідомої літературною традиції Murray G. Hamlet and Orestes // Five Approaches of Literary Criticism - New York, 1962.. Цю ідею активно розробляли М. Бодкин і Н. Фрай.

М. Бодкин цікавлять емоційно-психологічні моделі літературних жанрів та образів, їх психологічна метафоричність, що тяжіє до постійності. Найперспективнішим аспектом теорії М. Бодкин вважаються пошукові установки на зв'язок літератури через культурні моделі ("cultural patterns") із реально існуючими ментальними орієнтаціями, а також ідентифікація сталих тематичних форм, моделей, зразків, "вічних образів", "мандрівних сюжетів" тощо. Дослідниця підтримує ідею "поетичного несвідомого".

Нові теоретично-літературні концепції архетипу з'являються у 1950-1980 роках. Н. Фрай найдокладніше охарактеризував архетип у теоретико-літературному аспекті, створивши переконливу концепцію літературного архетипу. Вчений пропонує нову критичну теорію на основі синтезу аналітичної психології з ритуально-міфологічним напрямом. Головні ідеї Фрая - циклічна схема розвитку світової літератури: від стародавнього міфу до міфу ХХ століття ("іронічного") з одного "центру", і думка про єдиний координуючий принцип, єдину концепцію, яка б сприяла потрактуванню різних літературних явищ як частин цілого. Такою універсальною концепцією, за Фраєм, є архетипна концепція. Вчений розглядає міф і ритуал, міф і архетип як абсолютну єдність. Ритуал - "корінь" оповіді, міф - оповідь, архетип - значення оповіді.

Міфологічний напрям в осмисленні архетипу отримав подальший розвиток у дослідженнях М. Еліаде, який звертається до архетипy і природи людської ментальності в її опорі на одвічну трагедійність історії та прагненням людини до "раю архетипів і вічного повернення". Основна ідея наукових розвідок дослідника - виявити загальні риси в еволюції людської культури, знайти єдину ланку, що поєднує архаїку й сучасність. Такою ланкою у Еліаде є архетип і міф.

Одна з останніх теорій міфу, що вплинула на теорію архетипів, - теорія структуралістів. Французький етнолог К. Леві-Строс розробив "чуттєву" концепцію міфологічної свідомості, за допомогою якої пояснював походження міфології. З точки зору дослідника - це мислення принципово метафоричне, оперує готовим набором елементів, досягає своєї мети непрямими, обхідними шляхами за допомогою матеріалів до цього не пристосованих (бриколаж), розкриває смисл і сенс нескінченними трансформаціями. К. Леві-Строс прийшов до власного розуміння міфотворчості як колективної несвідомої діяльності. Співвідношенню інстинктивного і свідомого (Юнг) у наукових розвідках К. Леві-Строса відповідає співвідношення природи й культури.

Вітчизняне літературознавство звернулося до проблеми архетипів порівняно недавно. Проте сучасні теорії архетипів у вітчизняній науці також мають давні витоки, зокрема, досвід міфологічної і компаративістської шкіл ХІХ століття, дослідження етнологів (О. Анісімов, В. Богораз, О. Золотарьов, Ю. Францев, Л. Штернберг), класичних філологів (Я. Голосовкер, О. Лосєв, О. Потебня, І. Франк-Каменецкий, О. Фрейденберг), а також розвідки С. Аверінцева, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, В. Проппа.

Стаття С. Аверінцева ""Аналітична психологія" К.Г. Юнга і закономірності творчої фантазії" стала фундаментом для вітчизняних дослідників проблеми архетипів. Вчений звернувся до проблеми "не індексного" виявлення архаїчних схем, мотивів, персонажів. Він підкреслив важливість таких феноменів як "першоелементи", "прототипи", "схеми", "типи", а також підтримав ідею дослідження архетипів у літературознавстві. С. Аверінцев розробив фундаментальні положення для сучасної архетипної науки, зокрема уявлення про архетип як комунікативну модель. Він звернув увагу на багаторівневу структуру архетипу. Стаття С. Аверінцева активізувала подальше вивчення архетипів у вітчизняній науці.

Сьогодні архетип розглядається як своєрідний синтез психобіологічної і культурної складових (Г. Грабович, І. Зварич, В Іванов, Я. Поліщук, І. Смирнов, В. Топоров). Намітилося розмежування різнорівневих видів архетипів. Український дослідник С. Пригодій вводить термін "ектип" - "людська реалізація архетипу", що розуміється як "національно й індивідуально маркована якість" Пригодій С.М., Зіневич В.В., Матасова Ю.Р. Яковенко І.В. Архетипна критика американської літератури: навчальний посібник. - Сімферополь: Кримський Архів, 2008.--С. 13.. Архетип досліджується не тільки як психологічна (К.-Г. Юнг), міфологічна (Є. Мелетинський), але і як комунікативна модель (І. Смирнов, І. Зварич), як первинна модель ноосферичного рівня (А. Большакова).

Вчені доводять можливість несвідомого звернення письменників до міфологічних структур, ходів, форм, добре відомих і закріплених традицією; спостерігають прояв низки важливих типологічних та історичних закономірностей у сфері поетики, що прочитуються завдяки спробі комплексного наукового підходу з позицій загальної теорії комунікацій.

Підрозділ 1.3. "Архетип: проблеми інтерпретації і термінології" присвячено питанню функціонування терміна у науковому дискурсі.

Термін "архетип" нині належить до найуживаніших понять сучасної гуманітарної науки і використовується у різних значеннях: від розуміння архетипу як прототипа до конкретніших смислових домінант на рівні побудови синонімічного ряду, понятійно-термінологічних модифікацій. Архетип - "структурний елемент" (Н. Фрай), "антропологічні універсалії" (В. Халізєв), "інваріант" (І. Зварич), "символічний ряд" (Є. Лузіна), "символічні конструкції" (С. Кримський), "універсальна схема" (В. Токарєв), "арматура" (К. Леві-Строс). Є сенс говорити про певний архетипний спектр: "архетипна (або архаїчна) модель", "архетипні риси", "архетипні формули" (мотиви, образ, сюжет, жанри, герой, ситуація).

Архетип - це принцип, який "організує" феномен образності (Дж. Хілман), забезпечує психічну реальність специфічними патернами і звичними властивостями: універсальністю, типовістю прояву, регулярністю, постійною повторюваністю. Як міфотворчий структурний елемент несвідомого архетип є універсальним явищем. Ми можемо говорити про індивідуальну міфологію, але не про індивідуальний архетип. Енергія архетипу інстинктивна. Це "поведінковий патерн" інстинкту (Дж. Хілман), його значення, "психічний еквівалент" (К.-Г. Юнг). Кількість архетипів обмежена. Це своєрідний інваріант, здатний породжувати величезну кількість варіантів. Необхідно враховувати важливу ідею Юнга про "архетипні фігури" і " архетипні ситуації", а також введене Є. Мелетинським поняття "архетипного мотиву", що безумовно розширює значення терміну "архетип".

Широке використання терміна вимагає обмежити визначення поняття:

1. Архетип не співпадає з твором у цілому, а виявляється на певній ділянці тексту, надаючи додаткового кодування, що вимагає певної інтерпретації. В цьому розумінні архетип слід розглядати як своєрідний інтертекст.

2. Щоб уникнути термінологічного дублювання, доцільно відмежовувати архетип від інших архаїчних явищ (символів та міфів), які вибудовуються за дискретними знаковими законами. На відміну від них архетип - цілісна, безперервна єдність. Він пов'язаний з "уявним", а не "символічним" регістром людської психіки (Ж. Лакан). Внаслідок цього вважаємо зайвим розширення застосування терміна "архетип" до будь-яких наративних схем, мандрівних сюжетів, поетичних топосів.

3. Щоб описати будь яку архетипну парадигму на персонажному рівні, необхідно виявити параметри "персонажного"архетипу: функції, властивості, атрибути. Тут доречний метод, запропонований В. Проппом.

4. Архетипне значення зберігається не тільки в сюжетах і образах, але й в мотивах. Тут, ймовірно, продуктивним було б використання вже випробуваної методики: пошук прасхем, повторюваність яких свідчить про наявність архетипу. В цілому ряді мотивів архетипне значення актуалізується завжди, незалежно від ситуації. Ці мотиви можна розподілити за такими групами: 1) мотиви, що пов'язані з описами природи, стихій всесвіту; 2) мотиви, що безпосередньо співвідносяться із циклом людського життя; 3) мотиви, що характеризують місце людини у просторі. Мотиви такого роду піддаються не тільки тематичній, але й функціональній типологізації. Реконструкція архетипного значення можлива за міфологічним матеріалом.

Проблемам вивчення феномена "архетип" присвячений і підрозділ 1.4. "Архетип як інваріантна складова оповідної структури", у якому йдеться про поліфункціональну комунікативну функцію архетипів: збереження пам'яті, передачу інформації, традиції. Архетип скеровує й регулює цей процес, відтворює спосіб зв'язків речей, їх "контур"; проявляє себе як своєрідна культурна матриця. Здатність сприймати, утримувати і передавати інформацію можлива лише за наявності певного загального коду з єдиним незмінним інваріантним ядром. Таким кодом, вважаємо, є архетип, який реалізовується в різних літературних контекстах як варіативна інваріантність. У зв'язку з цим актуальною є думка структуралістів про культурні універсальні тексти-коди, що походять від одного інваріанта. Вони реалізуються у вигляді варіантів у текстах подальших рівнів. Варіант - це свідоме виявлення в конкретному тексті архетипних підсвідомих схем (інваріантів). Архетип-інваріант, наповнюючись конкретним історичним матеріалом, виявляє свою свідому форму реалізації, яка й закріплюється в традиції. Тому "вічні" образи, мотиви завжди актуальні, завжди несуть у собі глибинну архаїчну семантику тексту-коду. У процесі культурного функціонування кожен знак тексту-коду може розгортатися у самостійну парадигму, складати власний рівень, свою єдність виразу і змісту.

Інваріантна природа архетипу, його властивість до актуалізації у творчості дає підстави визнати архетип основним елементом колективного несвідомого, яке адекватне інтертекстуальності. Це такий варіант свого роду колективного несвідомого, що існує до конкретного нового тексту, поза волею автора, який є провідником архетипів із несвідомого рівня об'єктивно-психологічного буття до сфери художньої реальності.

Сьогодні концепція інтертекстуальності охоплює широке коло проблем, які пов'язані й з теорією архетипів. Не випадково Ж. Женетт у своїй п'ятичленній класифікації типів взаємодії текстів розглядає архетип як прояв інтертекстуальності (метатекстуальний тип зв'язку), а для І. Смирнова інтертекстуальність - властивість комунікативної моделі архетипу, коли "продукований текст повторює архетипну тему пов'язаних з ним претекстів" Смирнов И. Порождение интертекста. (элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Л. Пастернака) // Wiener Slavistischer Almanach. Sonderband 17. - Wien, 1985. - C. 65.. Функціонування архетипів як своєрідного інтертексту спостерігається на різних рівнях: жанровому, мотивному, персонажному. Тут важливо знайти архетипну модель, яка виходячи зі своєї "кореневої основи", визначила б подальшу побудову "однокорінних" типологічних рядів. У цьому напрямі дуже плідно працювали О. Фрейденберг, Ю. Лотман, Є. Мелетинський, В. Іванов, В. Топоров, І. Смирнов. Шлях від текстової реальності до тексту-коду (смислового об'єкту тексту), а потім до архетипу можливий на рівні наукової реконструкції правил структурної організації знаків, встановлення міфологічних, фольклорних прототипів, опису структурної моделі тексту за зразком морфологічного прийому В. Проппа.

Другий розділ "Бінарний архетип в контексті російської літератури ХІХ століття" присвячений аналізу феномена бінарного архетипу в російській реалістичній літературі. Ідея бінаризму - це універсальна ідея культури. Проблеми антиномій, дилем, парадоксів розглядаються сьогодні як проблема реконструкції, відтворення загальноєвропейського розумового дискурсу. З'ясовуючи смислове коріння бінарного архетипу, ми переконались у глибокому генетичному зв'язку, що існує між різними епохами у вирішенні цих проблеми, які набувають статусу своєрідного "колективного несвідомого".

У підрозділі 2.1. "Карнавальна бінарність в контексті російської реалістичної літератури ХIХ століття" аналізуються прояви бінарного архетипу в різноманітних культурних дискурсах (Ф. Ніцше, М. Бахтін, К Леві-Строс, П. Маранда, В. Іванов, В. Топорова), підкреслюється онтологічний характер феномену.

Бінарний архетип є логічним підтекстом європейської культури, "інструментарієм" аналізу культурно-історичного процесу. Його смисл визначається багатьма параметрами. Ідея бінарних опозицій структурує цілий спектр багатоваріантних практик антиномічного, амбівалентного типу як послідовне філософське оформлення проблем. Витоки проблеми бінаризму беруть початок у міфо-етнографічній сфері, що знаходить своє вираження у проблемі бінарних опозицій, культі близнюків, полісемантичних структурах культурно-історичного буття. Бінарний архетип - своєрідний семіотичний "код" класичної європейської культури, стрижень проблематизації мислення, основа карнавалізації та природи рефлексії. Цей архетип яскраво представлений у літературі, адже поляризація героїв є смисловим імпульсом естетичної модальності багатьох творів. Культурно-історичною основою цього феномена можна вважати архетип карнавальної пари. У літературознавстві цей архетип є одним з найбільш складних і найменш вивчених.

Традиція, що забезпечує безперервний процес розвитку форм словесного мистецтва, демонструє типологічні закономірності функціонування сюжетів і образів, які пов'язані із протоматеріалом, архетипом, що використовується, в першу чергу, у моделюванні картини світу і типології "сюжетоутворюючих" (Ю. Лотман) персонажів. Глибинні міфологічні моделі російської літератури пов'язані саме з такими персонажами. Ці персонажі є або своєрідним "двійним" (О. Фрейденберг), "подвійним" героєм (Ю. Лотман), або парою героїв, що походять від бінарного архетипу. Таких героїв ми умовно визначаємо як "карнавальну пару". У першому випадку герой створюється "способом накладання" типів і є єдиним "подвійним" героєм. У другому випадку (у парі) виявляється опозиція, яка будується на антитезі, поляризації (Гріньов / Швабрін, Чацький / Молчалін, Моцарт / Сальєрі); або аналогія (пара персонажів розглядається як єдиний парний образ, наприклад, Онєгін - Ленський, Ростанєв - Опискин). У цьому випадку правомірно говорити про героїв-двійників. Феномен "онтологічних близнюків" підкреслює одночасно наявність у такій ситуації аспекту рівності (однаковості) і аспекту протилежності (суперечності та єдності-тотожності). Ці "парні" герої походять від пар близнюків архаїчних міфів (наприклад, за типом Арлекін - П'єро). Їм притаманні певні портретні та мовні характеристики, "кольоровий" код, "маска одягу", карнавальна символіка, карнавальний мезальянс. Таких героїв супроводжують своєрідні авторські коментарі, ремарки.

У підрозділі 2.2. "Бінарна архетипна складова у ґенезі художніх образів" підкреслюється, що раціональне освоєння світу не зводиться до власного осмислення реальності. Авторські свідомі твердження поєднуються з певним несвідомим "світоглядним фоном" (Д. Ліхачов), що пов'язується із архаїчними образними реаліями архетипного походження. На матеріалі маленької трагедії О. Пушкіна "Моцарт і Сальєрі", роману Ф. Достоєвського "Брати Карамазови" ("Великий інквізитор") аналізується бінарна архетипна складова як самих літературних образів, так і укоріненості у свідомості людини Нового часу певних світоглядних уявлень (про неможливість "злодійства" для генія, про його приреченість, ранню загибель). У підрозділі аналізуються наукові розвідки філологів, етнологів, міфологів (Є. Мелетинського, С. Неклюдова, Л. Потапова, О. Фрейденберг Л. Штернберга), що свідчать про співвідношення в архаїчних міфологіях "акту першотворення" з архетипом першопредка-деміурги - культурного героя. Цьому синкретичному бінарному герою притаманні певні ознаки: функціональність, магічна сила, приреченість, винятковість. У дисертації досліджується трансформація цього синкретичного образу в образ жерця-віщуна і образ творця (генія).

Починаючи з моменту відокремлення мистецтва від ритуалу, образ жерця й образ творця у мистецтві зберігають основні ознаки, які успадковані від загального архетипу. Функція творця світу замінюється, з одного боку, функцією творця твору мистецтва, а з іншої - функцією жрецького служіння божеству. Магічна сила перетворюється на геніальну обдарованість митця або на жрецьке володіння таємницями майстерності.

Фактом суспільної свідомості Нового часу є те, що уявлення про приреченість жерця втрачене, проте традиція стійко зберігає сприйняття геніально обдарованої людини як приреченої на ранню трагічну загибель. Отже гуманістичне етичне забарвлення образу генія чітко генетично обумовлене. Геній - носій і захисник життя. Його функція ворожа смерті, творча (звідси - "геній і злодійство - дві речі несумісні"). Функція жерця охоронна: "знання" ним здобуті (не даровані). Він хранитель сталих ідей. І пушкінський Сальєрі, й інквізитор у Достоєвського - герої з яскраво вираженими функціями жерця.

Ситуація, що відтворена у "маленькій трагедії" Пушкіна на конкретному матеріалі, втілена в іншій формі (притчовій) у романі Ф. Достоєвського. Вона актуалізує архаїчний підтекст, який є своєрідним "надсюжетом" у тексті твору. Такий підтекст дозволяє трактувати твір глобально, виходячи із загальнолюдських онтологічний уявлень про світ і людину. Бінарний архетип в цьому випадку відіграє ключову роль.

У підрозділі 2.3. "Персонажна дихотомія в романі Ф. Достоєвського "Брати Карамазови" як архетипна бінарність" аналізується унікальний прояв бінарного архетипу, який визначається нами як "подвійна дихотомія".

Однією з основних властивостей архетипу є його типологічна стійкість і високий ступінь узагальнення, що особливо яскраво простежується на персонажному рівні. Творчості Достоєвського притаманна не просто повторюваність типів, а прагнення до системи. В основі такої системи - "епохальний" тип, на формування якого впливали соціально-історичні умови й особлива психологічна "конституція". Такий тип проходить через всю творчість письменника. Головними його ознаками є матричність характеру, здатність трансформуватися, відтворюватися в різних ситуаціях. Він реалізується як конкретний образ, набуває "надтиповості". Так, працюючи над "ідеальним" типом, Достоєвський створює своєрідний інтегральний образ "подвійного" героя Князя-Ідіота. Згодом цей образ втілюється в постатях "позитивних" героїв: князя Мишкіна і Альоші Карамазова. Роман Достоєвського "Брати Карамазови" вбирає в себе практично всі змальовані письменником типи, що функціонують в системі, в якій персонажі вступають у діалогічні стосунки, взаємно відображуються, створюючи своєрідні "проекції", подані як цілісність і розраховані на ансамблеве сприйняття. Схожість і відмінність між типами можна зрозуміти лише звівши їх у певну систему. Дослідження роману "Брати Карамазови" як системи персонажів, що була задумана і вибудована самим автором, є надзвичайно важливою. У цьому романі принцип співіснування формує відчуття напруги стосунків між героями ще до сюжетних колізій. Герої протиставлені не тільки і не стільки за ідеями і вчинками, скільки за своєю людською природою, характерами, способом поведінки. Вони є носіями певних типів самосвідомості, їм властива незмінність характерів. Це своєрідні герої-монади. Кожен із героїв має свій світогляд, ідеологію, філософію, кожен є "всесвітом", єдиним цілим уявленням про світ і людину з її незмінною роллю, що є природною суттю героя. Згідно з концепцією особистості Достоєвського, зіткнення з життям виявляє тільки сталі ознаки. Те, що завжди присутнє в характері людини. Змінити, перебудувати щось неможливо. Співіснування типів, як і саме "просторове бачення світу", виражає загальні уявлення письменника про історію, час, людину. Тому вивчення типології героїв і системного співвідношення персонажів у даному випадку носить не локальний, а формально-класифікаторський характер. Така типологія виявляє істотні риси філософської картини світу Достоєвського, в якій людська цілісність постає розколотою, а люди є носіями окремих частинок цієї цілісності.

У романі "Брати Карамазови" співвідносяться чотири різні типи-"монади": Федір Павлович Карамазов і троє його синів. Цією системою персонажів Достоєвський порушив традицію двочленних зіставлень (типу Гамлет - Дон Кіхот у Тургенєва) і вперше створив подвійну дихотомію, виокремивши чотири типи особистості й поведінки. Центральні образи роману утворюють систему: семантика кожного образу не автономна, а виводиться із співвідношень усіх чотирьох образів і залежить від принципів поділу. Впорядковані парною дихотомією, образи розташовані як компоненти ієрархічної структури, що має агіографічні риси в залежності від активно ціннісного відношення автора до різних персонажів. На позитивному ("небесному") полюсі ієрархії - Альоша Карамазов - "нова", "перспективна" людина. На негативному ("земному") - Федір Павлович, батько, смерть якого за відомим міфологічним мотивом, дає життя роду, обіцяє принести "много плода". Образи обох братів позначені міфологічними ознаками смерті: безумство Івана і заплановане ним самогубство, ув'язнення Миті. Альоша, у ціннісному відношенні, протистоїть всім членам свого сімейства. Саме при системному розгляді твору з'ясовується центральне "серцевинне" місце в ньому Альоші (дослідники, як правило, не звертають на це уваги). Людські риси решти персонажів подані як заперечення рис Альоші. Він є точкою відліку, а властиві йому людські особливості присутні в образах інших персонажів у "перевернутому" вигляді, негативно. У контексті роману ця "роздробленість" також сприймається у міфологічному значенні - як неодмінна умова прийдешнього синтезу людини, яка буде "зібрана" із окремих частин і відродиться подібно до стародавнього бога, що воскресає після смерті.