Проблемно-стильовий поліфонізм роману-епопеї "Листя землі" В. Дрозда

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

У розвитку української літератури другої половини ХХ - початку ХХІ століть одне із чільних місць посідає В. Дрозд. Розпочавши літературну діяльність як новеліст, він поступово утвердився як майстер великої епічної форми. Його повісті “Маслини”, “Семирозум”, “Ирій”, “Балада про Сластьона”, повість-шоу “Музей живого письменника”, романи “Катастрофа”, “Вовкулака”, “Спектакль”, “Злий дух. Із житієм”, “Пришестя”, “Убивство за сто тисяч американських доларів”, “Острів у Вічності” та інші є вагомим надбанням української літератури. Вершинним досягненням В. Дрозда як прозаїка став роман-епопея “Листя землі”, перші розділи якого були опубліковані в журналі “Вітчизна” в 1989 році. Окремою книгою перша частина твору вийшла в 1992 році й була відзначена Державною літературною премією імені Т. Шевченка та нагородою Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів. Наступні розділи книги “Листя землі” друкувалися на сторінках журналів “Основа”, “Світовид” (1995), “Дзвін” (1996), “Криниця” (1997), “Березіль” (1998), газети “Літературна Україна” (14.01.1999). За розділ “Книга страху” В. Дрозду було присуджено премію журналу “Березіль” (1998). Наприкінці 2003 року друга частина епосу вийшла окремою книгою.

Актуальність теми дослідження. Роман-епопея “Листя землі” В. Дрозда - твір поліфонічний. Його поліфонізм забезпечений багатоплановістю проблематики (філософської, морально-етичної, соціальної), що осмислюється в контексті розкриття складної діалектичної сутності буття, і нетрадиційністю оповіді (наявність багатьох точок зору - так званого багатоголосся). У сфері зацікавлень автора феномен буття в його матеріальному й трансцендентному вимірах, що розгортаються крізь призму свідомостей суб'єктів-оповідачів. Різноманіття їх світоглядів, способів пізнання, оцінки, форм відображення й моделювання дійсності у творі дає підстави говорити про синкретизм стилю і творчого методу прозаїка. На рівні жанру у творі поєднано ознаки роману, епопеї, притчі, легенди, казки, міфу, думи, сказання, мемуарів. Ці особливості в сукупності з домінантами інтертекстуальності у творі детермінують його стильову поліфонію. Актуальність наукового розгляду теми “Проблемно-стильовий поліфонізм роману-епопеї “Листя землі” В. Дрозда” зумовлена тим, що він передбачає системне дослідження твору в естетичному, ідейно-тематичному, жанровому, стилістичному аспектах у контексті світоглядних, етично-філософських переконань письменника.

Незважаючи на таку багатогранність роману-епопеї “Листя землі” В. Дрозда, дослідники творчості письменника досі не розкрили художньої самобутності цього твору з належною глибиною. Звичайно, роман-епопея “Листя землі” був високо поцінований літературознавцями (зокрема М. Жулинським, Н. Колощук, М. Павлишиним, Л. Яшиною), але у своїх працях вони звертали увагу переважно на окремі складові його поетики (в основному міфопоетики). М. Жулинський, аналізуючи “Листя землі”, акцентує на створенні В. Дроздом образів, “загорнених в алегорію, у метафору чи у міфообраз”. Н. Колощук відзначає наявність у творі мотивів міфу, притчі, фольклору. М. Павлишин, віддаючи належне міфологізмові роману-епопеї “Листя землі”, окреслює три методологічні принципи (мікрокосму, колективності, мітичності), якими, на його думку, керується В. Дрозд, зображуючи дійсність. У монографії Л. Яшиної “Проза Володимира Дрозда: міфопоетичний дискурс” частково простежується авторська модифікація біблійного тексту в романі-епопеї “Листя землі”, концепція світу ньому. В обраному нами ракурсі на сьогодні немає цілісного аналітичного висвітлення визначеної теми.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є осмислення проблемно-стильового поліфонізму в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда. Для реалізації поставленої мети окреслені такі завдання:

- охарактеризувати інтерпретацію категорії стилю в літературознавстві, виокремлюючи ті теоретичні засади, які актуальні для дослідження теми дисертації;

- визначити концептуальність проблематики твору В. Дрозда; проаналізувати своєрідність її художнього втілення;

- з'ясувати жанрову природу твору “Листя землі” В. Дрозда;

- розглянути особливості оповідної організації в романі-епопеї “Листя землі”;

- виявити домінанти стилю, які засвідчують індивідуальність художнього слова автора роману-епопеї “Листя землі”;

- проаналізувати наявні у творі біблійні мотиви й образи, характер їх переосмислення;

- інтерпретувати семантичну парадигму міфологеми Світового дерева у сприйнятті В. Дрозда, виділивши її художні кореляти й модифікації в романі-епопеї “Листя землі”, порівняно з символікою дерева у творах інших українських письменників;

- розглянути рецепції фольклору в романі-епопеї “Листя землі” як одного із стилеутворюючих чинників тексту.

1. Стиль як об'єкт літературознавчих студій

Йдеться про основні теоретичні концепції стилю в літературознавстві. Незважаючи на те, що впродовж ХХ століття проблема стилю була в центрі уваги науковців, її розв'язання не втратило своєї актуальності: розуміння стилю в літературознавстві є різноплановим, а в деяких аспектах - невизначеним. Це зумовило потребу з'ясування змісту поняття “стиль” і його складових, як теоретичного підґрунтя розгляду стильового поліфонізму роману-епопеї “Листя землі” В. Дрозда.

Найпоширенішим на сьогодні є тлумачення стилю як індивідуальної творчої манери, що, звичайно, не зводиться до одного твору письменника, а стосується художньо вмотивованої системи всієї його творчості, зумовленої індивідуальністю митця, його світобаченням та естетичним досвідом. Кореляція індивідуального стилю зі світоглядом письменника є очевидною навіть на рівні визначень. Проте Г. Поспєлов, О. Соколов, Г. Кучеренко пропонують відмовитись від поняття “індивідуальний стиль”, вбачаючи в стилі насамперед його соціальну зумовленість. О. Чичерін вважає стиль кожного письменника водночас індивідуальним і надіндивідуальним. Така неоднозначність трактувань пояснює полярність поглядів на співвіднесеність понять “стиль” - “творча манера”, “стиль” - “творчий метод”.

Одне з основних розходжень у тлумаченні стилю літературного твору пов'язане з різним розумінням його внутрішньої сутностї. Ряд дослідників обмежує поняття стилю мовою твору, переводячи таким чином питання стилю в лінгвістичну площину (зокрема В. Турбін), що за словами М. Храпченка, “не дозволяє схарактеризувати естетичну суть стилю”. В. Днєпров, В. Кожинов пропонують визначати стиль як такий, що реалізується в сукупності всіх компонентів художньої форми. Г. Поспєлов, вважаючи стиль явищем форми, великого значення надає змістові, який у єдності всіх його складових (тематики, проблематики, пафосу) поряд із жанром, на його думку, виступає стилеутворюючим фактором літературного твору. Взаємозв'язок стилю й жанру підкреслюють Н. Бабушкін, Д. Лихачов, О. Соколов і М. Храпченко. Переважна більшість науковців тлумачить стиль як категорію універсальну, що охоплює як зміст, так і форму (В. Ковальов, Д. Лихачов, В. Марко, Л. Новиченко, О. Соколов, А. Ткаченко). В. Марко акцентує вагомість характеру повістування, вибору точки зору (автора чи персонажів). Взаємодія різних форм викладу, на думку вченого, виявляє ідейне звучання твору й зумовлює своєрідність його стилю. В. Ковальов, Л. Кисельова, О. Кухар-Онишко в дослідженні стилю використовують поняття “стильової домінанти”. В. Дончик, М. Жулинський, В. Марко стверджують, що одним із основних чинників стилю є авторська концепція людини у творі.

Виходячи з представлених теоретичних позицій літературознавців стосовно категорії стилю, ми врахували аспекти, що є ключовими в розкритті теми дисертації. Передусім сприймаємо поняття “стилю” у значенні “індивідуальний стиль” як ідейно-художня своєрідність творчості митця, беручи до уваги те тлумачення стилю, що охоплює зміст (тематику, проблематику, ідею) і форму (композицію, сюжет, образну систему, словесні засоби, жанр). Їх синтезований розгляд виявляє функціональні, структурні, смислові зв'язки в межах єдиного цілого - твору. Важливим фактором формування стилю є ідейно-тематичний зміст твору, актуалізована в його межах проблематика, що вимагає відповідної художньої форми свого вираження. Закономірно, що жанр твору виступає стилеутворюючим фактором. В епіцентрі проблематики одне із організуючих начал індивідуального стилю письменника - вираження позиції автора, його точки зору, що зумовлює характер оповіді й авторську концепцію людини й світу, які визначають ідейно-художню й жанрово-композиційну своєрідність твору. Концептуально й функціонально значимим у дослідженні є поняття “стильової домінанти”, що виокремлює індивідуальний стиль конкретного письменника з-поміж інших.

2. Багатоплановість проблематики в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда

Розглядається розмаїта (за змістом і характером осмислення) проблематика твору, у спектрі якої можна виділити філософські, морально-етичні та соціальні проблеми, що в художній інтерпретації письменника постають у нерозривному взаємозв'язку. Із розвитком сюжету увага автора сконцентровується на морально-етичних і філософських аспектах, що виводить проблематику “Листя землі” у площину загальнолюдського змісту. Серед ключових проблем - онтологічні (людина і світ, життя і смерть, сенс людського буття), екзистенційні (зокрема абсурдності людського існування), аксіологічні (духовність / бездуховність, вибір людини), які розкриваються В. Дроздом на тлі зображених соціально-історичних подій і явищ ХХ століття (революцій, воєн - громадянської та Вітчизняної, голодомору, репресій, Чорнобильської аварії). Прозаїка насамперед цікавлять людські долі, тому закономірно, що в епіцентрі його твору проблеми, пов'язані з концепцією світу й людини, із сприйняттям дійсності останньою.

Висвітлено характер вираження філософських та соціальних проблем у романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда, центральною з яких є співвіднесеність людина і світ. В основі філософських уявлень прозаїка ідея двох світів - реального та міфологічного, кожен із яких структурований за бінарними опозиціями Космос - Хаос, минуле - теперішнє, життя - смерть, добро - зло, що є основними конструктами світу і підґрунтям зображення конкретного людського життя. Тенденція до злиття опозиційних елементів виявляє діалектичність, множинність поглядів на буття. Художня модель світу представлена у творі в багатозначних метафорично-образних параметрах: світ - Всесвіт, світ - Край, світ - Пакуль, світ- сад. Реальний світ у творі розділений на “свій” (гармонійний) і “чужий” (ворожий). У цьому контексті актуалізується опозиція село (Пакуль) - місто (Мрин), яка набуває аксіологічно-смислових прикмет вітально-мортального протиставлення конкретно означеного простору.

Розгортаючи концепцію людини і світу, В. Дрозд зосереджує увагу на образі часу, трактуючи його насамперед із філософської точки зору. В основі художньої концепції часу (космічного й історичного) бінарна опозиція проминальність - вічність та ідеї плинності, циклічності світового руху як вічного колообігу історії людства, що репрезентується через метафоризовані образи кола, колеса, клубка. Метафори проектуються й на екзистенцію людини, є й основою філософських узагальнень у зображенні соціально-історичних колізій у творі, репрезентованих на реальний історичний час (“вогняні ріки часу”, час - “кривава завірюха”). Часова організація сюжету в роману-епопеї при цьому відзначається певною складністю: з одного боку, реальні події, що стали невід'ємною часткою конкретного культурно-історичного контексту, зображені згідно з історичними часовими реаліями, а з іншого, виражені зміни в душах людей виходять за рамки історичного часу, набуваючи масштабів загальнолюдських. Хронологія подій у кожному з розділів роману-епопеї “Листя землі” переважно збережена, але зв'язок між часовими координатами реалізовано не стільки зовнішньо, скільки внутрішньо - через сприйняття їх героями. Часові проміжки поєднано в ретроспективному й релятивному планах, останній з яких зумовлює зосередження уваги на головному.

У параметрах космічного часу виокреслюється тріада фундаментальних категорій буття й світобудови: життя - смерть - безсмертя (посмертне інобуття), яку можна розчленувати на бінарні опозиції: життя - смерть, смерть - безсмертя. В основі трактування концепції життя в романі-епопеї “Листя землі” глибинні багатозначні змісти: космологічний - життя мислиться як таке, що концентрується в миттєвості (життя - “спалах сірника на вітрі”, “свічка, що швидко згорає”, “короткий осінній день”, людина - “тінь”, що “ковзне”, “розтане”), біблійний - розуміння життя людини на землі як випробувального терміну, позначеного стражданнями (життя - “Сізіфів труд”, “кола пекельні”, “дорога горьована”, “блукання по муках земних”); народнопоетичний - акцентування імперативу долі (“Од долі не втечеш”). Відповідно філософське тлумачення життя розгортається в багатозначному семантичному полі образів-концептів - життя-мить, життя-книга, життя-випробування, життя-дорога, життя-доля. Осягнення людського життя як долі, даної Богом, конкретизує ідею його детермінованості трансцендентною сферою. У творі реалізована ідея, що світ і життя людини в ньому - лише ілюзія, в осмисленні якої В. Дрозд продовжує мотив життя-вистави, спектаклю, започаткований у його попередніх творах (повість “Ирій”, романи “Вовкулака”, “Катастрофа”, “Спектакль”, “Злий дух. Із житієм”).

У романі-епопеї простежується екзистенційне співвіднесення мотивів життя і смерті. Автор акцентує не лише на філософських, але й психологічних аспектах смерті, осмисленні смерті як порятунку від страждань, переходу до таємничого, невідомого, але нового народження духу. Часто смерть трактується як вища мета, що її прагнуть досягти герої (Марія Журавська, Богдана Листопад, Дмитро Листопад), долаючи земний хаос та абсурд, як кінець і початок, що охоплює три часові виміри - минуле, теперішнє й майбутнє, миттєвість, що передує Вічності, і сама Вічність. Сфера посмертя мислиться як трансцендентний вимір об'єктивно існуючого духовного буття. Формами такого інобуття в інтерпретації В. Дрозда постають образи історії, пам'яті, книги. Концепт книги, виступаючи з'єднувальним ланцюжком між образами часу, історії, пам'яті, життя людини і світу, семантично багатовимірний і набуває смислових модифікацій як книга часу, книга історії, книга пам'яті, книга життя (книга мертвих), книга світу (антисвіту).

Осягнення ключових екзистенційних модусів буття зумовлюють в романі-епопеї “Листя землі” звернення прозаїка до проблеми абсурдності людського існування, у розкритті якої домінують мотиви відчуженості, самотності людини в деструктивному світі, самогубства як його наслідку, що розгортаються багатопланово - у філософському, психологічному, соціальному контекстах. Художньо осмислюючи самотність людини, В. Дрозд інтерпретує її як невід'ємну прикмету людського існування у світі соціальних катаклізмів ХХ століття (розділ “Книга блукаючої в пустелі”). Екзистенційна проблема абсурдності життя й безпосередньо пов'язаний із нею мотив самотності не новий для творчості прозаїка: виразно він простежується в його романі “Вовкулака”, щоправда аспекти його зображення відмінні. У “Вовкулаці” на мотиви відчуження й самотності з розвитком сюжету проектується мотив перевертництва Андрія Шишиги, а в романі-епопеї “Листя землі”, розгортаючи історію життя героїні, Віри Жили, В. Дрозд розкриває драму людини, яка втрачає себе як особистість в умовах тоталітарного суспільства під впливом культу особи Сталіна. Самотність героїв постає у двох основних вимірах - зовнішня і внутрішня, тобто екзистенційна. Філософськи трактуючи останню як результат суперечності людини з собою внаслідок власної нереалізованості, прозаїк акцентує її психологічний зміст. Психологізація досягається шляхом відтворення подій крізь призму світобачення і світовідчуття рефлектуючих героїв. Домінуючу роль при цьому виконують художні деталі, які фіксують їх внутрішні стани, відчуття ними своєї самотності (“сам” - “сама”, “один” - “одна” “чужа-чуженна”, “сама-самісінька”, “одна-однісінька”). Але самотність як феномен людського буття не зводиться автором лише до психологічного стану героїв: вона нерозривно пов'язана з їх екзистенційним самовизначенням, тому набуває характеру екзистенціалу, тобто онтологічної якості.

У зображенні світу й буття людини в ньому в романі-епопеї “Листя землі” актуалізовано ідентичність соціум - божевільня, у трактуванні яких простежуються семантичні зміщення: соціум постає як чужий світ - пустеля (розділ “Книга блукаючої в пустелі”). В. Дрозд інтерпретує відчуженість героїв від світу і як наслідок руйнування останнього. Мотив руйнації світу розгортається в пророцтвах, ситуаціях трагічного змісту, через образи-символи (бур'яну, кладовища), асоціативно спроектованих на виявлення стану занедбаності людської душі.

Розкривається як зміст категорії “духовність”, так і своєрідність її художньої реалізації у творі В. Дрозда. Духовність трактується як процес самотворення людини, вибудовування нею свого “внутрішнього світу”, власної життєвої позиції, визначення свого місця в суспільстві, тобто як виявлення індивідуального світопізнання i світовідношення у складному поєднанні з механізмом саморефлексії. Проблема духовності як одна з центральних у світоглядній культурі людства, цікавила й українських письменників ХХ століття (як материкової, так і діаспорної літератури). До її осмислення зверталися І. Багряний, О. Довженко, О. Гончар, П. Загребельний, У. Самчук та інші. У романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда в зображенні суспільно-історичних переломів ХХ століття проблема духовності й безпосередньо пов'язані з нею проблеми вибору й сенсу життя домінують і, за словами Л. Яшиної, постають “у площині розкриття теми виживання людини в складних соціальних умовах”, протистояння зла і добра.

Опозиція добро - зло є ключовою в художньому розкритті феномена духовності в романі-епопеї “Листя землі”. При цьому концептуалізується біблійно-міфологічний мотив, базований на тезі: людина - творіння Бога й Сатани (аналогічне відзначено Л. Яшиною стосовно творів В. Дрозда 70 - 80 рр.). У “Листі землі” (як і в останньому романі “Острів у Вічності”) глибоко осмислений образ душі як репрезентант духовного начала в людині. Його характеристика відзначається високим ступенем символізації: душа інтерпретується як серце, вогонь, храм Божий. Розуміння душі й серця як морального стрижня людини у творі В. Дрозда суголосне “філософії серця” Г. Сковороди, П. Юркевича. Автор актуалізує антиномії жива - мертва душа, живе - мертве серце, барокову антитетику добро - зло, життя - смерть, небесне - земне. Майже всі символи “Листя землі” побудовані на контрасті, який є одним із основних конституюючих принципів поліфонічності твору. Символ є формальним вираженням ідеї співвіднесення реального та ірреального світів, домінантою розкриття духовності героїв, що засвідчує поліфонізм твору на рівні образотворення. Певним чином це споріднює образну систему автора з естетикою символізму.

Зображуючи суспільно-історичні події, В. Дрозд зосереджує увагу й на тих змінах, що відбуваються в духовному світі героїв під впливом соціальних зрушень, розгортає мотиви внутрішньої деформації людини, руйнування родини, роду, кризи духовності. Деструктивне начало в людині в “Листі землі” розкрито через деталі, характеристики, дії, ситуації, спроектовані на втілення зла. Прозаїк використовує прийоми міфопоетичної закодованості героїв (підхід до вибору комплексу особистісних рис, який можна пояснити теорією К. Юнга, в основі якої теза про те, що імена говорять про основні риси характеру, які репрезентують Персону), алегоричні образи-символи (кліща, ящірки), трансформує фольклорні образи вовка, змія (наявний і в романі В. Дрозда “Злий дух. Із житієм”). Останній, корелюючись із персонажем народних казок, відзначається полісемантичністю: він виступає не лише уособленням людини, а й співвідноситься з суспільними процесами і явищами - тоталітарного сталінського режиму, репресій, суперсекретного Об'єкта (розділ “Книга страху”), Чорнобильської аварії.

Акцентуючи проблему вибору суб'єкта в екстремальних соціальних умовах, В. Дрозд у романі-епопеї “Листя землі” звертається до теми голодомору (вперше висвітленої в романах письменників діаспори У. Самчука “Марія” та В. Барки “Жовтий князь”), не нової для його творчості (згадаймо одне з перших оповідань “Злодій”). Сфокусовуючи увагу на зображенні дій людини за трагічних обставин, автор наголошує на її позитивних моральних якостях. Більшість його героїв робить свій вибір на користь любові, добра, праці, що стає сенсом їхнього буття. Найвагомішою у вимірі людяності з погляду письменника є любов. Ключовими в розвитку мотиву любові, що є наскрізним у творі (як і художньому осмисленні буття людини та її духовних орієнтирів), є епічно виписані жіночі образи (Дарини, Уляни, Христі), які співвідносяться з Богородицею, Берегинею й наближаються до образу Великої Матері, який серед архетипів українсьного народу, як відомо, посідає перше місце, а в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда інтерпретується з погляду національної ментальності українців як сакральний (як і в романі В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття”).

Духовні константи реалізуються в системі біблійно-міфологічних алюзій. Трактуючи міфологічні сюжети (про птаха Фенікса, героя античного міфа Сізіфа) відповідно до авторського задуму, В. Дрозд формує багатошаровий асоціативно-символічний підтекст, що встановлює змістові зв'язки конкретно-історичного, національного із загальнолюдським, вічним. Подієва домінанта міфів замінюється морально-психологічною, у результаті чого традиційні сюжети слугують основою для філософсько-психологічного розкриття духовного світу героїв. Підвалинами духовності людини в художньому уявленні прозаїка є надія і віра. В опозиції Бог живий - Бог мертвий перша теза є вираженням надії на духовне відродження людини. Мотив надії реалізується в образах-символах церкви, зорі, гіперболізованого образу українського рушника (як національне відродження).

3. Жанрова своєрідність твору “Листя землі” В. Дрозда

Осмислюється жанрова природа твору В. Дрозда, про яку дискусій нібито не виникало, проте спостерігається тенденція, коли одні й ті ж автори називають його то романом, то епопеєю (Н. Колощук). Очевидно, жанрові рамки роману для “Листя землі” затісні, і є підстави говорити про жанровий синкретизм цього твору. При визначенні його жанру спиралися на праці вітчизняних і російських літературознавців, що або присвячені безпосередньо жанровій специфіці роману-епопеї, або торкаються його ознак у зв`язку з загальним розглядом романістики, але так чи інакше фіксують нові грані жанру роману. Враховуючи якісні риси “Листя землі”, обґрунтовується правомірність визначення його жанру як роману-епопеї.

Окреслено найважливіші теоретичні тлумачення жанру роману-епопеї в літературознавстві, виокремлено його ключові ознаки. Насамперед це погляди М. Бахтіна на основні конститутивні риси “сучасної епопеї” (предмет зображення - національне минуле, джерело - національне сказання, дистанційованість епічного світу від сучасності) та О. Чичеріна на сутнісні ознаки роману-епопеї (складна взаємодія особистого й загального, філософії й історії, внутрішня об'ємність), а також сучасних дослідників на деякі особливості цього жанру. Зокрема Р. Самарін серед жанроутворюючих елементів “сучасної епопеї” виділяє “епічну свідомість”, безпосередньо пов'язану з епічною традицією певної літератури. Роль такої традиції, на його думку, компенсує фольклор: звернення до його мотивів і образів зміцнює фундамент роману-епопеї, сприяє повному вираженню національного духу, вмотивовуючи нерозривний зв'язок епох. За словами І. Кузьмичова, роману-епопеї властива подвійна співвіднесеність - героя і народу. М. Утєхін відмінною рисою роману-епопеї вважає те, що характери героїв розкриваються у зв'язку з зображенням подій, що мають загальнонаціональне й світове значення. Л. Кисельова наголошує на розмаїтті структури й багатоваріантній синтетичності стилю роману-епопеї, що зумовлено специфікою жанру, який являє собою рухливу, діалектичну єдність романних і епопейних начал. Р. Горюнова зазначає, що сучасна епопея, “почерпнувши зі свого часу матеріал, події, характери, проблеми, ідеї, містить, крім “соціально-актуального”, “народно-міфологічний пласт”, який нагадує про витоки жанру”.

Осмисливши теоретичні здобутки у вивченні специфіки жанру роману-епопеї, сприймаємо таку його суть: роман-епопея - масштабний багатосюжетний твір, у якому зображені події охоплюють значний часовий вимір, а іноді й географічний простір, відтворено зміну поколінь, наявна велика кількість персонажів, які постають як індивідууми, у тісному взаємозв'язку та діалектичному розвиткові (насамперед духовному), узагальнено мова йде про народ. Об'ємність роману-епопеї не лише зовнішня, але й внутрішня: письменник прагне багатогранно розкрити “діалектику душі” кожного з героїв. Роман-епопея - твір із такою структурою, яка дозволяє поєднати в одне ціле історичне, загальнолюдське й особисте, психологічне й філософське. Якщо в основі античної епопеї лежить поетична стихія героїки й міфологічна свідомість, то сучасна епопея будується на реалістичному сприйнятті світу, але не позбавлена й народно-міфологічних ознак. Основна мета автора сучасного роману-епопеї - осмислення долі окремої людини в її співвідношенні з народною долею, проникнення в суть історичного процесу. В основі сюжету роману-епопеї художнє відтворення народного життя в його цілісності, зображення світу в його повноті і єдності, а не фрагментарній відокремленості явищ.

Увагу сфокусовано на безпосередньому визначенні жанру названого твору прозаїка, розгляді наявних у ньому ознак різних жанрових форм, передусім роману й епопеї, які постають у динамічній взаємодії й утворюють художню цілісність - роман-епопею. Серед найважливіших рис романного жанру у творі “Листя землі” спостережені наступні: зображення життєвих доль багатьох персонажів, створення узагальнених характерів через індивідуальне, інтерес до життя окремої людини і цілого суспільства, глибинне осмислення історичних процесів та явищ, розгалуженість сюжетних ліній, органічне переплетення різних видів мовленнєвої структури. Невід'ємною рисою “Листя землі” В. Дрозда є романне мислення: у його параметрах розгорнуто багатопланову проблематику твору, що йде, безперечно, не від епосів минулого. Паралельно з цим зображені події, явища, долі героїв відзначаються епопейним часовим виміром (від 80-х років ХІХ до 80-х років ХХ століття; окрім того, сюжетний час розширюється завдяки часові міфологічному), якому відповідає і просторовий масштаб. З одного боку, сюжет твору вибудовується переважно в локальному континуумі, співвіднесеному з конкретним географічним простором (предметний образ - карта Краю як вказівка на основне місце дії), з іншого - через зображення епохальних подій (революцій, воєн), які виходять далеко за межі Краю, України, і через реальні топонімічні ознаки (Сибір, Далекий Схід, Європа, Америка, Японія - у тексті акцентовано їх топоси) простір розгортається до планетарного, розширюючись за рахунок міфологічного. Таким чином, хронотопічна організація сюжету тяжіє до глобальності. Також творові притаманна композиційна автономність частин (автор переважно називає їх “книгами”, у кожній із яких зображено життя, як правило, одного з головних персонажів) і їх умовна незавершеність (часто на синтаксичному рівні - прийом трикрапки), заглибленість у духовний світ героїв, що створює його внутрішню об'ємність.

Новаторство роману-епопеї “Листя землі” виявляється в діалектичному поєднанні історичного й особистого: події історії українського народу протягом ста років відтворюються ретроспективно через спогади-оповіді чисельних, часто безіменних, мовців (які по суті є часткою збірного образу народу). При цьому реалізується один із найважливіших епопейних принципів: герої “Листя землі” співвіднесені з масштабом подій (історія одного життя стає певною мірою історією епохи). При всій масштабності зображені події не нівелюють людську особистість, їх аксіологічна сутність розкривається через життя й характер цієї особистості. Код зв'язку людини з родом, зв'язку між народом і героєм, епохою й людиною, загальним і конкретним закладено в семантиці назви твору - “Листя землі”. Вона не є традиційно епопейною, проте асоціативно за нею голоси віків: вона несе в собі образ епопейного багатолюддя. Епічна широта поєднується з філософською глибиною осягнення дійсності і психологізмом її зображення. Достовірні дані й вимисел у творі органічно сполучені, цьому сприяє опора як на реальність, так і на біблійно-міфологічний план, використання фольклорних принципів типізації (образ Семирозума, що розгортається від “книги”до “книги”; нагадаємо, що він наявний і в ранній однойменній повісті “Семирозум”). У такій багатоплановості виявляється епічний синкретизм художнього відтворення дійсності прозаїком.

У “Листі землі” реалізується й така основна риса епопеї як поєднання ознак різних жанрів, зокрема родового епосу (зображення роду Журавських, Волохачів), апокрифа (життя Христі), легенди й притчі (притчевість оповідей) міфу й казки (на рівні мотивів і образів). У формі стилізованої письмової оповіді експлікуються ознаки епістолярних жанрів - мемуарів, автобіографії, листів. Це засвідчує жанровий поліфонізм твору (архітекстуальний дискур).

4. Структура художньої оповіді в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда

відзначено особливості оповіді твору. Структуру оповіді в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда визначаємо як “метадієгетичну конструкцію” (за термінологією Ж. Женетта), з домінуванням “концентрованої” перспективи (за Є. Гончаровою). Це складна метаструктура з багатьох рівноцінних, непідпорядкованих одна одній, точок зору з опорою на суб'єктний план оповідачів-свідків (ключовою є формула “я свідчу”). Така манера викладу зумовлює архітектоніку твору: він композиційно розділений на частини таким чином, що в кожній із них події відтворюються з погляду якогось конкретного героя (у “Книзі Нестора” - Нестора). Оповідь, що ведеться то від одного, то від іншого з персонажів, час від часу переривається свідченнями безіменних, але реальних мовців, які ніби декодуються автором, тому можуть бути сприйняті як узагальнений образ людини-мешканця Краю. Завдяки взаємопроникненню голосів вибудовуються оповідні конструкції “текст у тексті” й “текст про текст”, що пов'язано з установкою автора на діалогічність, яка й дозволяє йому вводити в текст одночасно кілька суб'єктів висловлювання. Виникає явище багатоголосся, в якому кожен голос має самостійне значення й буттєве право звучати, і яке можна означити як “поліфонія”.

Точки зору оповідачів “Листя землі” аксіологічні (герої оцінюють дійсність), ідеологічні (визначаються світорозумінням героїв), психологічні (базуються на відтворенні відчутого й пережитого героями), є внутрішніми й зовнішніми водночас (спрямовуються на “я” та “іншого”). Зовнішня точка зору оповідачів часто реалізується через посилання на факти або думку (чи досвід) когось із очевидців (“Дак се ще мій дід розказував”, “гомоніли”). Формальною ознакою вираження внутрішньої точки зору персонажів є наявність в їх оповідях забарвлених суб'єктивною експресією дієслів (засміялася, заплакала, тривожилася, сяяла, посмутніла) і метафор на означення стану (“тривожилося серце”, “защеміло серце”) Думки, переживання, рефлексії, почуття героїв, виявлені через внутрішні монологи, які фактично є “потоком свідомості” й імітують безпосередню передачу хаотичності їх внутрішнього мовлення, виражають психічні процеси в усій складності й багатогранності. Це надає оповіді емоційності, сповідальної тональності. Герої характеризують події з точки зору сучасності, звертаючись до минулого в спогадах. Взаємодія двох часових планів оповіді зумовлює появу ретроспективної точки зору. Епічна (хронологічна і (або) психологічна) дистанція уможливлює оцінку зображуваних подій з відстороненої позиції, з позиції оповідачів. Коментарі “я”-оповідачів є майже рефлексіями з приводу згадуваного й відчуттів, які воно викликає. Прийом дистанціювання функціонально вагомий для висловлення оповідачами не лише оцінки минулих подій і вчинків, а й якнайточнішого відтворення минулого, певною мірою переосмислення історії. Одночасність вираження точок зору свідчить про синхронність оповіді. У фокусі уваги автора постає єдиний простір багатьох героїв, їх світоглядів і діалогів, але він сам виявляється прихованим за “я”-героя (імпліцитний автор співприсутній у творі через точку зору Кузьми Семирозума). Через таку маску В. Дрозд передає свої узагальнені філософські погляди на зображену у творі дійсність. Це тип так званого автора-оповідача, який водночас є суб'єктом і об'єктом зображення. У такому ототожненні простежується тенденція до переходу автора на позицію “всезнаючого” оповідача, об'єктивно глибшу за позицію звичайного оповідача-героя, унаслідок чого збільшено масштаб епічного й психологічного повістування. Автор у “Листі землі” постає не як абсолютне джерело тексту, а як внутрішньотекстова фігура.

Введення в оповідь мовців твору біблійних цитат, філософських сентенцій, фольклорних елементів, розповідей-алюзій на стародавні міфи дозволяє говорити про діалог не лише різних текстів, але й культур, експлікованих у мовленні героїв. Вони створюють той план оповіді, у параметрах якого типовість ситуацій набуває всезагальності. Свідомість оповідачів у романі-епопеї не тільки виражає себе, свою “самість”, а й стає принципом організації діалогу чужих дискурсів. Принцип оповідної структури “Листя землі” близький до кінематографічного, в основі якої паралелізм монтування різночасових відрізків, різних голосів.

У романі-епопеї “Листя землі” два види оповіді - усна й стилізована письмова. “Письмові” оповіді героїв стилізовані під епістолярії: мемуари (автобіографія Громницького, розділ “Діяння Михаля Громницького”), листи-послання Гаврила Латки (розділ “Слово про землю Горіхову”), листи Опанаса Журавського до сестри (розділ “Повість про Опанаса”), “лист-донос” (розділ “Книга страху”) наближені до усної оповіді. Їм притаманні специфічні синтаксичні конструкції, уснорозмовні інтонації, розмовна лексика й фольклорні елементи (прислів'я, приказки). Це надає оповіді твору оригінального стильового забарвлення, урізноманітнює її тональність, розширює її межі в розкритті внутрішнього світу героїв. Використання поліської говірки органічне у структурі тексту як стилеутворюючий елемент.

5. Домінанти інтертекстуальності в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда

Увагу зосереджено на розкритті концептуальності і функціональності інтертекстуальних домінант у творі, зокрема біблійно-міфологічних мотивів і образів, міфологем, ремінісценцій з фольклору. Інтерпретовані відповідно до художніх завдань автора, вони, зберігаючи свій первинний зміст, набувають у творі В. Дрозда нового звучання, зумовленого характером зображеної епохи, і стають важливим засобом відтворення останньої, створення художньої моделі світу й людини.

Визначено своєрідність трактування біблійно-міфологічних мотивів і образів, які в романі-епопеї “Листя землі” В. Дрозда постають як певний “умовний код” (Є. Мелетинський). Серед біблійних умовних кодів за частотою прояву переважають такі, як “Буття”, “Іуда”, “Каїн і Авель”, “Пророк”, “Апокаліпсис”, “Ісус Христос”, “Вихід”, що художньо реалізуються на рівні конкретної номінації й підтексту, через систему художніх деталей, трансформованих образів, мотивів, алюзійно спрямованих на біблійні сюжети. З біблійним мотивом створення світу й людини у творі пов'язано розвиток етногенічного мотиву походження пакульців і мотиву потопу в Краї, зміст яких включає в себе міфологічні перекази (про світ, створений птахами, походження дівчини з квітки, роду пакульців від сонця, існування людей-велетів). У романі-епопеї простежується складна взаємодія біблійних мотивів зради і братовбивства, пророцтва й Апокаліпсису.

До інтерпретації образу Іуди В. Дрозд уперше звернувся в оповіданні “Іскаріот”, у якому акт зради зображено як повторювану в часі подію. У “Листі землі” прозаїк створює збірний образ зрадника, який асоціативно співвідноситься з біблійним персонажем. Автор виокреслює морально-психологічну домінанту, виділяючи ті смислові грані образу, що утворюють його нову якість і дозволяють діалектично осмислити соціально-ідеологічні тенденції суспільства і психологію окремої особи. У зв'язку з мотивом зрадництва значне місце у творі посідає розвиток біблійного мотиву братовбивства, що ґрунтується на антиномії Каїн - Авель і реалізується через опозицію Яків Дахновець - Миколай Дахновець (розділ “Книга Коршака”). Зображені в романі-епопеї події, екстрапольовані на розкриття зла, каїнства, які в інтерпретації автора передбачені Нестором Семирозумом, образ якого безпосередньо спроектований на мотив “Пророк”. Із розвитком сюжету його образ багатопланово розкривається й у зв'язку з біблійним кодом “Ісус Христос” (Нестор говорить притчами, у зображенні його долі чітко простежується тріада життя - смерть - безсмертя, що проектується на мотив воскресіння). У пророцтвах Нестора започаткована тема Чорнобильської катастрофи, яка в розвитку сюжету твору асоціативно пов'язується з апокаліптичним мотивом біблійних пророцтв. Семантичні поля окреслених мотивів дотикаються один до одного й через актуалізацію мотивів гріха і його спокути (прокляття, поневіряння, покинутість Якова Дахновця). Семантики умовного коду біблійного “Виходу” в романі-епопеї “Листя землі” набуває мотив пошуку “землі обітованої” (розділ “Слово про Горіхову землю”). Особливого значення в характеристиці шляху набувають топоси-проекції біблійних образів (“розпеченої пустелі”, “колючого піску”, “моря солоного”). Мотив пошуку проектується на біблійний міф про блудного сина (оригінально він був розгорнутий ще в повісті “Ирій”) й реалізується через хронотоп дороги, який поглиблює вияв психологічного простору людини та її духовних пошуків. Інтерпретуючи біблійні образи, автор іде шляхом їх психологізації, символізації й полісемантизації, в результаті чого вони постають в онтологічній множинності.

Інтерпретовано центральний міфопоетичний образ роману-епопеї “Листя землі” - міфологема Світового дерева, що в художньому осмисленні В. Дрозда модифікується як Дерево Краю - Дерево життя - Дерево роду - Дерево пам'яті - Дерево життя / Дерево смерті - Дерево влади - Дерево пізнання добра і зла. Така варіативність образу Світового дерева демонструє перегук автора з народною, біблійно-міфологічною, бароковою культурами. Символи, що формують семантичне поле концепту Дерева, часто накладаються або суміщаються. Міфологема Світового дерева репрезентує модель художнього світу, що базується на бінарних опозиціях верх - низ, небо - земля, земля - підземний світ, рай - пекло, життя - смерть, відтворює його часові, просторові й динамічні (через мотив руху) виміри. Світове дерево (як Дерево Краю) є тією ланкою, що поєднує між собою міфологічний і реальний хронотопи. Це зумовлене тим, що, окрім вертикальної, воно охоплює й горизонтальну площину, пов'язану з людським буттям (конкретизовану в образі Краю), що має свої межі і свій центр (Пакуль). У такому випадку полісемантичність символу дерева як “центру світу” претендує на статус точки дотику іманентного і трансцендентного (за М. Еліаде). Відповідно Край постає як простір реальний і міфологічний водночас. Кожному з рівнів міфопростору у творі притаманні особливі ідентифікатори. Верхній рівень - небо, світ віри. Його маркери - світло, сонце - є ознаками раю. Цьому рівню протиставляється нижній, підземний, що асоціюється зі смертю. Його ідентифікатори в тексті варіюються - це образи-символи пекла, Смерті, легіону Смертей, Змія. Ці образи, змістовно апокаліптичні, алегоричні і слугують засобом авторської оцінки дійсності. У художній інтерпретації прозаїка переміщення між часопросторовими площинами здійснюється завдяки блискавці, сходам, драбині. Просторові грані Дерева Краю співвідносяться й з “материнською символікою” Землі, що актуалізує вітальний зміст семантичного комплексу “Край”.

Корелюючись із Деревом життя, Деревом роду, міфологема Світового дерева проектується й на окремий мікрокосм. На змістовому рівні автором актуалізовано всі елементи дерева: коріння (рід), гілки, пагони, плоди (діти), листя (люди). Дерево життя в романі-епопеї В. Дрозда “Листя землі” пов'язується не лише з життям окремої людини, окремого роду, але й українського народу і його держави в цілому. У розділі “Книга страху” в розвитку теми репресій образ Дерева життя набуває несподіваного конотативного змісту: воно трактується як Дерево влади, що виявляється через метафоричні деталі (“стовбур влади”, “гілки влади”). Виділення в системі Дерева життя Дерева влади посилює пафос трагізму в зображенні епохи: навіть перебування людини на Дереві влади не гарантувало її виживання в умовах репресій. За опозицією життя - смерть постає протиставлення Дерево життя - Дерево смерті. З мортальною символікою дерева співвідносяться образи обпаленого вогнем, засохлого або вирваного з корінням дерева, бузини, хреста (як знаряддя умертвіння). У творі реалізовано семантично близькі до образу Світового дерева (та його художніх корелятів), “деревні” символи - образи верби, дуба, яблуні. “Культурним дублером” (за В. Топоровим) міфологеми Світового дерева у “Листі землі” виступає дім, будування якого екстрапольоване на акт світобудування (будівництво хати Кузьмою). Поєднуючи образи дерева, будинку й людини в одній системі, В. Дрозд увиразнює семантичний центр образу Світового дерева як Дерева життя. Образ Світового дерева, корелюючись із Деревом життя, Деревом роду й Деревом Краю, набуває у творі семантики динамічного каналу зв'язку між поколіннями й рідною землею. У такому контексті воно виступає символом пам'яті про минуле і співвідноситься з Деревом пам'яті. Мотив історичної, народної пам'яті, як і мотив роду, репрезентується через метафоризований образ коріння (аналогічне трактування у творах Р. Іваничука та В. Шевчука). Закорінений у біблійну міфологію образ Дерева Пізнання добра і зла актуалізується у творі через хронотоп саду, який визначає спосіб життя героїв, і водночас виходить за межі просторових понять, сфокусовує в собі філософські, релігійні, естетичні ідеї, набуває сенсу метафори, алегорії, символу (життєвих здобутків, впорядкованості, духовних плодів; понівечений сад - знак руїни).

Висвітлено характер реалізації фольклорних мотивів і образів у творі
В. Дрозда. Народнопоетичні константи є домінантними у виявленні естетичного ставлення письменника до дійсності, іманентною ознакою його художнього мислення. Буття героїв відтворюється крізь призму народного світобачення і світовідчуття, що виявляється через систему образів-символів (птахів - чайки, ворона, небесних світил - сонця, зорі), фольклорні різножанрові елементи (замовляння, ворожіння, повір'я), паралельні плани містичного й реалістичного, язичницького і християнського. Свідомість героїв В. Дрозда органічно закорінена в народнопоетичне сприйняття світу. Трагізм світу, людини в ньому розгорнено через трансформацію мотиву народного плачу (розділ “Житіє Христі, душею у добрі скупаній”). Вагомим є фольклорний прийом психологічного паралелізму: природа виступає тим епічним началом, що гармонійно контактує з емоційним світом персонажів. Зіставлення людини й природи здійснюється не лише через психологічний паралелізм, але й через контраст, антитезу, за допомогою яких поглиблюється трагізм ситуацій. За принципом антропоморфізму природа наділяється людськими якостями, що увиразнюється за допомогою метафорики, персоніфікацій. Введення у центр подієвого плину сюжету персоніфікованого образу Краю, який живе разом зі своїми героями, розгортає метафору в епічну картину. В. Дрозд активізує давні культи води - цілющої води (розділ “Розказ про криницю Семирозумову”), землі (Матері-землі), розширюючи семантичні поля останньої за рахунок антропоморфних метафор (“сльози землі-матінки”, “горювала земля пакульська”, “застогнала земля”). У такому контексті образ Матері-землі виступає одним із різновидів вербалізації архетипу Великої Матері.

Висновки

літературознавство художній оповідний дрозд

У Висновках дисертації узагальнено результати дослідження теми “Проблемно-стильовий поліфонізм роману-епопеї “Листя землі” В. Дрозда”, відзначено новаторство художньої форми твору, актуальність змісту й поставлених у ньому проблем. Різнопланова проблематика (філософська, морально-етична, соціальна) та характер її художнього розкриття (в основі якого філософські антиномії життя - смерть, добро - зло) засвідчує поліфонізм тексту твору на ідейно-тематичному рівні. Філософські проблеми (онтологічні - людина і світ, життя і смерть, сенс людського буття, аксіологічні - духовність / бездуховність, людина та її вибір, екзистенційні - абсурдність людського існування) є ключовими у творі й осмислюються автором на тлі зображення соціально-історичних подій ХХ століття. Глибинна проблематика зумовлена романним мисленням твору. При цьому “Листя землі” відзначається жанровим синкретизмом, що виявляється в органічному поєднанні ознак роману й епопеї, родового епосу, апокрифа, легенди й притчі, міфу й казки. У формі стилізованої письмової оповіді експлікуються ознаки епістолярних жанрів - мемуарів, автобіографії, листів. Ці особливості виявляють жанровий поліфонізм твору (його архітекстуальний дискурс). Художня оповідь в романі-епопеї “Листя землі” характеризується використанням багатьох рівноцінних, непідпорядкованих одна одній, точок зору. Така множинність самостійних голосів і свідомостей є безпосереднім виявом поліфонії у прямому значенні (багатоголосся).

Інтертекстуальні стильові домінанти - біблійні, міфологічні, фольклорні константи в художній інтерпретації автора (завдяки їх психологізації, символізації й полісемантизації) постають в онтологічній множинності, сприяють глибинному осмисленню буття, створенню багатогранної художньої моделей людини й світу й забезпечують поліфонізм твору на рівні образотворення.

Поліфонізм твору виявляється і в поєднанні ознак різних типів творчості. Для “Листя землі” характерне правдиве і всебічне відображення суспільно-історичних процесів і явищ ХХ століття (революцій, воєн, голодомору, репресій, Чорнобильської аварії) та людського буття, що притаманне реалізму. У творі яскраво виражені барокові тенденції: ускладненість форми, тяжіння до контрастів, складної метафоричності, алегоризму (в наближенні до притчі); домінування як провідних ідей “світ - книга” і “світ - театр”, “людина - піщинка у Всесвіті”. Простежуються й риси романтизму (зосередження уваги на внутрішньому світі суб'єкта, реалізація ідеї двох світів - реального й фантастичного, де світ мрії постає як первинний; інтерес до фольклору), екзистенціалізму (зображення людини у просторі абсурдного, дисгармонійного світу, в якому вона приречена на самотність, відчуженість), символізму (конкретний образ набуває сенсу багатозначного символу, домінування останнього), сюрреалізму (вираження ірреальності за допомогою прийому сну), експресіонізму (вираження емоційного, суб'єктивного ставлення мовцями до відтвореного ними в їх оповідях), елементи натуралізму (безпристрасне, часом фотографічне, відображення дійсності, яка має фатальну соціальну зумовленість), постмодернізму (наявність “тексту в тексті” завдяки стилізації, цитуванню). Сукупність цих ознак засвідчує високий ступінь поліфонізму роману-епопеї “Листя землі” В. Дрозда.

Література

1. Дашко Н.С. Художня інтерпретація образу Іуди у романі В. Дрозда “Листя землі” / Н.С. Дашко // Філософія, культура, життя: міжвуз. зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДДФА, 2005. - С. 245 - 249. - (Спец. випуск по богословсько-філософських читаннях “Православ'я у світовій культурі”, 18-19 лист. 2004 р.).

2. Дашко Н.С. Криза духовності людини у романі В. Дрозда “Листя землі” / Н.С. Дашко // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць. - Вип. 21. - Ч. 1: Аспекти духовності української літератури / редкол.: А.В. Козлов (відп. ред.) [та ін.]. - К.: Акцент, 2005. - С. 431-440.

3. Дашко Н.С. Своєрідність фольклоризму в романі В. Дрозда “Листя землі” / Н.С. Дашко // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць. - Вип. 22. - Ч. 1 / редкол.: А.В. Козлов (відп. ред.) [та ін.]. - К.: Акцент, 2005. - С. 316 - 323.

4. Дашко Н.С. Концепція жінки у творах П. Загребельного і В. Дрозда 90-х років ХХ ст. (на матеріалі повісті “Гола душа”, романів “Брухт”, “Злий дух. Із житієм”) / Н.С. Дашко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. - Т. 17 / наук. ред. проф. Н.І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навч. кн., 2005. - С. 81- 92.

5. Дашко Н.С. Психологічний простір особистості в оповіданні “Злодій” В. Дрозда / Н.С. Дашко // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): зб. наук. праць. - Вип. 5 / наук. ред. проф. Н.І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2006. - С. 108 -114.

Размещено на Allbest.ru