Драматургія української діаспори першої половини хх століття: система конфліктів і характерів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

УДК 82-2: 821.161.2-054.72 “XX”

Драматургія української діаспори першої половини хх століття: система конфліктів і характерів

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Семак Оксана Іванівна

Івано-Франківськ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Хороб Степан Іванович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри української літератури,

директор Інституту філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Малютіна Наталія Павлівна,

Одеський національний університет

імені І. І. Мечнікова, професор кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Скорина Людмила Вікторівна,

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри

української літератури та компаративістики.

Захист відбудеться 17 вересня 2009 р. о 14⁰⁰ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.07 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

Автореферат розіслано 14 серпня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Р. В. Піхманець

конфлікт характер драматичний діаспора

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Драматургія української діаспори - самодостатнє й самоцінне ідейно-естетичне явище, без якого сьогодні неможливо належно оцінити материкову драматичну літературу й отримати цілісне концептуальне уявлення про українську літературу ХХ ст. Після відновлення української державності сучасне літературознавство отримало можливість об'єктивно оцінити творчі здобутки українських письменників-емігрантів, здолавши ідеологічну обмеженість та інтегрувавши творчу спадщину вітчизняних і зарубіжних українських художників слова.

Драматургію діаспори першої половини ХХ століття творили письменники трьох хвиль еміграції: ті, які покинули Україну на зламі ХІХ-ХХ століть, після приходу радянської влади та після завершення Другої світової війни. Маючи різний суспільний та мистецький досвід, різні ідеологічні переконання, драматурги дали читачам зразки всіх новітніх літературних напрямків - від символізму Є. Карпенка, Олександра Олеся та Л. Мосендза до неоромантизму Ю. Липи, романтичного реалізму І. Багряного, Ю. Тиса-Крохмалюка, неореалізму Л. Коваленко, сюрреалізму Ю. Косача. Спільним для драматургів було прагнення зберегти та виявити національну ідентичність українців у літературний спосіб, що за умов вимушеної еміграції стало єдиною можливістю компенсації потреби в любові та приналежності до рідної землі, спроможності бути активним творцем її історії.

Літературна спадщина діаспори ХХ ст. стала предметом пильної уваги українських літературознавців: О. Астаф'єва, Р. Гром'яка, В. Гуменюка, В. Дончика, М. Жулинського, Л. Залеської-Онишкевич, М. Зубрицької, М. Ільницького, Г. Костюка, М. Ласло-Куцюк, Н. Малютіної, А. Матющенко, Н. Мафтин, Р. Мовчан, В. Моренця, Л. Мороз, І. Набитовича, Д. Нитченка, В. Панченка, Ф. Погребенника, Р. Радишевського, Т. Салиги, Л. Скорини, А. Ткаченка, С. Хороба та ін.

Вивчення особливостей літературної спадщини діаспори першої половини ХХ ст. передбачає глибинний аналіз особливостей впливу самого чинника еміграції на творчий процес художників слова. Дослідники обґрунтовують причини гетерогенічності української літератури (Р. Гром'як), встановлюють спільні критерії вивчення творів українських зарубіжних письменників (Л. Скорина), означують ідейно-естетичні особливості поетики драматургів (М. Балаклицький), простежують родо-жанрову динаміку драматургії (Н. Малютіна) та ін.

Багато п'єс, написаних за межами України, десятиліттями не друкувалися в Україні, хоча й були відомі в літературознавчих колах. Важливе значення в дослідженні малознаних, здебільшого архівних, драматичних творів першої половини ХХ ст. (Є. Карпенка, Олександра Олеся, С. Черкасенка, Ю. Липи, І. Костецького, Ю. Косача, Л. Коваленко) мають наукові праці Л. Залеської-Онишкевич, Н. Малютіної, Л. Мороз, Р. Радишевського, Г. Семенюка, С. Хороба.

Вагомими є дослідження таких учених діаспори, як В. Державин, Д. Донцов, Г. Костюк, Д. Нитченко, Л. Рудницький, Яр Славутич, Ю. Шерех та ін. Зокрема, Ю. Шерех, вивчаючи літературний процес періоду МУРу, зосереджує увагу на формуванні нових стильових систем. Г. Костюк звертається до драматургії В. Винниченка, І. Багряного, створеній за межами материкової України, і простежує подібні ідейно-тематичні тенденції. Д. Донцов обґрунтовує свій погляд на літературу еміграції, опираючись на створену ним естетику “трагічного оптимізму”, і саме з цих позицій оцінює драматичну творчість І. Костецького, Ю. Косача, Л. Моседза, С. Черкасенка, підкреслюючи значення літератури еміграції у відродженні духу нації.

Серед спроб дослідження характеру п'єс першої половини ХХ століття особливу увагу привертають праці А. Матющенко та В. Працьовитого, які презентують неупереджений науковий підхід до драматичного зображення людини перших десятиліть минулого століття. В. Працьовитий вивчає категорію національного характеру як самодостатню естетичну категорію в драматургії 20-их - початку 30-их років, розкриває ментальну природу характеру українця. А. Матющенко, аналізуючи творчість В. Винниченка в аспекті внутрішньої колізії героя, узагальнює глибинний зміст цієї колізії як самовизначення особистості через екзистенційний та соціально-етичний вибір.

Попередньо проведений аналіз наявних у вітчизняному літературознавстві досліджень драматургії української діаспори першої половини ХХ століття водночас засвідчив недостатню з'ясованість історико-літературних проблем та необхідність зусебічного вивчення поетики творів діаспори. Засобом розкриття останніх, а також реалізації комплексу ідей п'єс залишається така художньо-образна категорія, як конфлікт. Дослідження системи конфліктів, практики їх втілення драматургами діаспори дозволяє відтворити реальну картину літературного процесу за межами України, сприяє глибшому пізнанню як змісту, так і форми драматичних творів. Тому існує необхідність наукового аналізу системи конфліктів та характерів драматургії діаспори у структурі певних драм, а також на рівні загального ідейно-естетичного явища.

Важливими залишаються питання поєднання здобутків зарубіжного літературознавства з національними традиціями та застосування відповідних дослідницьких прийомів через багатоаспектність, складність і своєрідність літературної спадщини, яка твориться на пограниччі націй і держав.

Усе це зумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане в контексті тематичних науково-дослідних робіт кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: “Література української діаспори 20-х - 50-х років ХХ століття”, “Розвиток західноукраїнського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століття: художні традиції і тенденції” (номер державної реєстрації 0106U002244).

Об'єктом дослідження є драматургія української діаспори першої половини ХХ століття.

Предмет дослідження - система конфліктів і характерів драматургії української діаспори першої половини ХХ століття.

Мета дослідження полягає у вивченні та систематизації конфліктних конструкцій та з'ясуванні системи характерів у драматичних творах української діаспори першої половини ХХ століття.

Відповідно до поставленої мети окреслено такі завдання:

- дослідити проблемно-тематичний аспект драматургії діаспори першої половини ХХ століття, визначаючи систематику конфліктів і характерів;

- з'ясувати питання ідейно-естетичної наповненості драматургії української діаспори досліджуваного періоду і функціонування в ній категорій конфлікту і характеру;

– виявити стильову еволюцію драматургії діаспори першої половини ХХ століття у зв'язку з модифікацією конфлікту і характеру;

– вивчити взаємодію конфлікту та композиції п'єс другої та третьої хвилі еміграції;

– простежити вплив історичного та соціально-побутового конфлікту на функціонування жанрів;

– окреслити взаємозумовленість конфлікту і драматичної дії;

– висвітлити функціонування ремарки як засобу розширення категорії характеру в драматургії української діаспори означеного періоду;

– дослідити функцію монологу в створенні авторської концепції національного характеру;

– охарактеризувати роль діалогу в ілюстрації етнокультурної ідентичності.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали праці з філософії та естетики українських та європейських учених (Д. Чижевського, М. Бахтіна, А. Берґсона Г.-Ґ. Ґадамера, Е. Фромма, К.-Г. Юнга), розвідки з питань поетики (І. Франка, О. Бондаревої, Р. Гром'яка, Г. Клочека, М. Кодака, М. Кудрявцева, А. Матющенко, М. Моклиці, М. Неврлого, А. Погрібного, Я. Поліщука, В. Працьовитого, В. Халізєва, С. Хороба). У роботі використано наукові дослідження проблем української літератури в діаспорі першої половини ХХ століття (С. Андрусів, М. Балаклицького, Т. Гундорової, В. Дончика, Л. Залеської-Онишкевич, М. Ільницького, Г. Костюка, М. Ласло-Куцюк, С. Павличко, Л. Рудницького, Т. Салиги, Л. Скорини, О. Слоньовської та ін.)

У дисертаційній роботі як основний використано метод комплексного текстологічного аналізу, який сприяв з'ясуванню особливостей характерів та конфліктів на змістовому та формотворчому рівнях. Герменевтичний метод, який передбачає тлумачення драматичних творів діаспори у філософському та психологічному контексті, дав змогу максимально розкрити проблемно-тематичний аспект. Використання біографічного та психоаналітичного методу детерміноване необхідністю вивчення ідейно-естетичного аспекту драматургії. Порівняльно-історичний метод використаний для виявлення зв'язків із західноєвропейською драматургією та з'ясування тематичних, жанрових, стильових, образних подібностей. Культурно-історичний метод застосовано для аналізу художнього освоєння драматургами певних історичних реалій.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією із перших спроб дослідження конфліктів і характерів драматургії діаспори першої половини ХХ століття. Комплексно та системно вирішується питання ідейно-естетичної наповненості конфлікту.

Елементи наукової новизни дисертації виявляються в аналізі творів окремих драматургів-емігрантів, досі ще не знайомих читацькому загалу, через призму діалектичного поєднання конфлікту та характеру, в осмисленні світоглядних засад творчості письменників та виокремленні стильових домінант.

Практичне значення. Робота відкриває можливості для подальшого вивчення драматургії діаспори в українській літературі. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів історії української літератури для студентів філологічних факультетів, при написанні курсових, дипломних, магістерських робіт, навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. За темою дисертації виголошено доповіді та повідомлення на наукових конференціях у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2005-2009 рр.), Міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 2008), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті” (Херсон, 2009). Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (протокол № 5 від 18 грудня 2008 року).

Публікації. Зміст дисертації висвітлено у семи публікаціях, шість із яких надруковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (251 позиція). Загальний обсяг роботи становить 227 сторінок комп'ютерного набору. Основний текст складає 206 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано стан вивчення драматургії української діаспори першої половини ХХ століття, визначено предмет і об'єкт дослідження, окреслено мету, завдання і методи аналізу літературного матеріалу, вказано на зв'язок дисертації з науковою проблематикою установи, в якій її виконано, сформульовано наукову новизну і практичну цінність одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію.

У першому розділі “Феномен драматургії української діаспори першої половини ХХ століття”, який складається з трьох підрозділів, висвітлено проблемно-тематичний, ідейно-естетичний та стильовий аспекти драматургії, що створюють підґрунтя для розгляду порушеної в дисертаційній роботі проблеми конфлікту та характеру.

Перший підрозділ “Проблемно-тематична інтерпретація національної ідентичності” присвячений вивченню проблемно-тематичного комплексу української еміграційної драматургії. В умовах відірваності від рідної землі відбулося посилення переживання відчуття національної ідентичності, яке виявило себе у відборі тематики та проблематики драматичних творів. Аналіз життєвого шляху представників діаспори означеного періоду арґументує факт зумовленості проблемно-тематичного змісту творів втратою батьківщини та компенсацію-реалізацію останньої у творчий спосіб. Проблема переструктурування та обмеження комунікативного простору, яка породжує відчуття “емоційного голоду” і спрагу особистісного самовираження та прийняття іншими, а також загострення відчуття особистісної відповідальності за долю людства, нації загалом та внутрішнє ініціювання пошуку відповідей на одвічні питання протистояння добра і зла, визначають тематичну палітру творів. Проведений аналіз дозволив виокремити три тематичні групи:

– історичну (зображення історичних подій);

– особистісно-психологічну (аналіз міжособистісних стосунків, особистого життя героїв твору з позиції моралі та духовності).

– соціальну (аналіз соціально-економічних, соціально-побутових умов життя).

До осмислення історичних фактів у своїх творах зверталися Ю. Косач (“Облога”), С. Черкасенко (“Вельможна пані Кочубеїха”), В. Чапленко (“Гетьманська спадщина”), І. Чолган (“Провулок Святого Духа”), Ю. Тис-Крохмалюк (“Не плач, Рахиле”), М. Струтинський (“Страйк”). Історичне тло їх п'єс допомагало з'ясувати причини бездержавності українського народу та проблему відповідальності кожного за долю батьківщини.

До другої групи відносимо драматургію, в якій автори розглядають духовне життя окремої людини. Зокрема, теми сильної особистості та свідомого індивідуального вибору увиразнені у п'єсах Є. Карпенка (“Едельвайс”) та В. Винниченка (“Пророк”); тема втраченої батьківщини реалізована в драмах Л. Мосендза (“Вічний корабель”), Є. Карпенка (“Момот Нір”), Ю. Липи (“Вербунок”, “Корабель, що відпливає”), Олександра Олеся (“Ніч на полонині”); тема пошуку екзистенційного змісту життя домінує в драматичних творах Л. Коваленко (“Героїня помирає в першому акті”, “Неоплатонівський діалог”), І. Костецького (“Спокуси несвятого Антонія”, “Дійство про велику людину”).

Третя група п'єс розкриває теми впливу соціального оточення на стосунки батьків та дітей (“Земля”, “В долині сліз” Є. Карпенка), рецепції життя в новій країні (“Клюб суфражисток” Д. Гунькевича, “Парубочі мрії”

С. Ковбеля, комедії П. Пилипенка, В. Софроніва-Левицького, І.Чолгана), тема ворожості суспільства (“Радій”, “Родина щіткарів” М. Ірчана).

У другому підрозділі “Національне і загальнолюдське в ідейно-естетичному вираженні” досліджено ідейне відображення та смислове оформлення цінностей українського народу в конкретних літературних творах. Незважаючи на вплив різних чинників на формування ідейно-естетичних засад творчості драматургів, образною основою їх п'єс залишається національне уявлення про світ; їхня характерна прикмета - пошук гармонійного співіснування національних та загальнолюдських цінностей. Реалізуючи ідейно-художній підхід до розгляду драматургії зазначеного періоду, дисертант максимально наближається до розуміння пріоритетності цих ідей. Загалом же вивчення ідейно-естетичних засад творчості драматургів передбачає врахування трьох аспектів.

Перший аспект - ціннісно-смислова структура свідомості драматурга, яка проектується на площину його творчості й актуалізується в ній.

Другий аспект - вартісні пріоритети суспільства на конкретному історичному та культурному етапі його розвитку.

Третім аспектом, який слід брати до уваги, здійснюючи аналіз ідейно-естетичних основ драматургії діаспори, є врахування змін, що відбувалися в історичному житті європейського суспільства - у сфері філософсько-психологічних, духовно-релігійних ідей, які здебільшого мають спільний характер.

Проведений аналіз творчої спадщини діаспори першої половини ХХ ст. з урахуванням означених вище аспектів сприяв чіткій диференціації ідейно-естетичного спрямування творів та виокремленню двох основних груп. Першу з них утворюють п'єси, стрижневою ідеєю яких є національна ідея (І. Багряний - “Морітурі”, “Розгром”, “Генерал”; Л. Коваленко -“Ковальчуки”, “Домаха”; І. Чолган - “Сон української ночі”, “Хожденіє Мамая по другому світу”, В. Чапленко - “Третя сила”); другу - драми екзистенційного спрямування (Ю. Липа - “Троянда з Єрихону”, “Поєдинок”; І. Костецький - “Близнята ще зустрінуться”; Л. Коваленко - “Ксантіпа”, “Приїхали до Америки”). Кожен із цих творів, окрім наскрізної ідеї, яка визначає його приналежність до конкретної групи, несе в собі додаткові ідеї, які за змістом близькі до головної.

Літературний процес першої половини ХХ ст. за межами України з повним правом можемо назвати ідейно-художнім державотворенням в еміграції. Читач спостерігає різноманітне трактування ідеї української незалежності: від провідної ролі лідера нації в державотворчому процесі

(Ю. Косач - “Дійство про Юрія Переможця”) до ролі народних мас у тому сенсі, що незалежність держави перебуває в прямому зв'язку з діями та психологією пересічного українця (О. Луговий - “В днях слави”, “В листопадову ніч”; М. Чирський - “Отаман Пісня”; Л. Полтава - “Мар'яна”).

В умовах вимушеної еміграції українців особливої актуальності набули погляди Ж.-П. Сартра на мистецтво як засіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної, та розуміння мистецтва К. Ясперсом як здобуття свободи через “соціальну комунікацію”, як почуття надприродного, Бога.

Третій підрозділ “Стильова еволюція - від реалізму до “театру абсурду” містить осмислення стилю діаспорних драматургів досліджуваного періоду, адже виявлення домінантних стильових особливостей їх п'єс дає можливість встановити зв'язок з попередньою українською літературною традицією, з'ясувати, якою мірою вони вплинули на подальший літературний процес в еміграції, чи відрізнялися в своїх основних рисах від стильових домінант материкової України.

У стильовому відношенні драматургія діаспори була вагомим доповненням до художньо-стильового материкового загалу. Відставання в розмаїтті стильових систем перших двох десятиліть компенсувала їх швидка еволюція у наступні роки. Дещо сповільнене засвоєння модернізму пояснюється тим фактом, що художній тип мислення попереднього століття - реалізм - повністю відповідав авторському баченню проблем взаємин людини та соціального середовища, концентрації уваги на зовнішніх обставинах життя на нових землях. Автори, які починали творити на початку століття (С. Ковбель, Д. Гункевич, М. Петрівський, П. Пилипенко, М. Струтинський), зображали дійсність у дусі реалізму, що опирався на безпосередню достовірність та пізнавально-аналітичний підхід. Загострення національної свідомості, туга за Україною сприяли також збереженню спадкоємності з попередньою літературною епохою, зокрема з романтизмом. Ознаки неоромантизму були притаманні як творам початку століття

(Д. Гунькевич - “В Галицькій неволі”, Ванченко-Писанецький - “Катерина”, В. Бабієнко - “Між бурхливими хвилями”) так і п'єсам середини століття (“романтика вітаїзму” І. Багряного). Вони виявлялись у зацікавленні історичним минулим України, її визначними постатями.

З другою хвилею еміграції літературознавці пов'язують формування модернізму в діаспорній драматургії. На його становлення вплинули національно-визвольні змагання, у результаті яких за кордоном опинилися автори - політичні емігранти, та рецепція мистецьких європейських віянь. Драматурги Ю. Липа, М. Чирський, О. Луговий сприймали літературу як націєтворчу справу. 20-30-ті роки позначені появою нової стилістики, що відзначалася тонким переплетенням реального та підсвідомого (В. Винниченко), екзистенційними пошуками (Ю. Липа), вольовим вибором окремої одиниці (Є. Карпенко) та поєднанням фантастичного і повсякденного (Олександр Олесь). У драматургії другої і третьої хвиль еміграції дисертант спостеріг звернення окремих авторів (Ю. Липи, І. Чолгана, Ю. Косача, І. Багряного) до стилю доби бароко з його могутнім духовним потенціалом.

Отже, проблемно-тематична наповненість конфліктів драматургії української діаспори визначена особливостями історичного контексту, вона відтворила духовний стан народу в перипетіях індивідуальної та загальної долі. Ідейно-естетичну основу конфліктів визначили апріорно задані національні цінності, а індивідуальна природа творчої герменевтики особистості детермінувала активний пошук нових образних засобів художнього оформлення, який привів до виникнення широкого діапазону стильових течій і напрямків.

У другому розділі - “Конфлікт як детермінуючий механізм означення внутрішньої будови драматичних творів” - проаналізовано творчість українських драматургів-емігрантів в аспекті функціонування художнього конфлікту в загальній канві драми. Розділ структуровано відповідно до проблем взаємозв'язку конфлікту і композиції, конфлікту і жанру, конфлікту і драматичної дії.

У першому підрозділі - “Вплив колізії особистісного змісту на композицію драматичних творів другої і третьої хвилі еміграції” - йдеться про зміну композиції драматичних творів, що відбулася внаслідок переваги внутрішнього конфлікту над зовнішнім, його психологізації та укрупнення. За таких умов мовлення автора стає важливим елементом розкриття драматичного конфлікту. Воно імплікується безпосередньо в тексті не лише у формі коротеньких ремарок. Здійснене від першої особи, авторське слово утворює вступну чи заключну частину, створюючи дискурс авторської оцінки. Наприклад, передбачаючи суперечливе тлумачення трагедії “Дійство про Юрія Переможця”, Ю. Косач у вступі повідомляє, що головний конфлікт твору - це конфлікт героя зі своєю душею. Така інформація акцентує увагу читача на певних його точках, пов'язаних із внутрішніми почуваннями головного героя. Драматург бачить причини численних поразок у визвольних змаганнях не в зовнішніх обставинах, які склалися невдало для України на певному етапі історії, тому й переносить вирішення конфлікту в площину внутрішнього світу людини, яка, ставши провідником у боротьбі за визволення, є носієм рис, притаманних українській нації. Тому кульмінаційними і рівнозначними за силою напруги стають три моменти: діалоги Юрія Хмельницького з Юдит, Гальшкою та Раїною, що вияскравлюють внутрішні суперечності героя щодо вибору шляху в боротьбі за незалежність України.

У п'єсах з повістевою будовою (І. Багряний “Морітурі”, “Розгром”) розвиток дії зумовлює авторська рефлексія, яка зрідка об'єктивується в позиції героя, а почасти вплетена в загальну канву твору. У повісті-вертепі І. Багряного “Розгром” вставка в загальну тканину п'єси авторських коментарів вибудовує багатошарове конфліктне утворення, коли головна героїня виступає лише частиною цілого, що вимагає художнього осмислення. І. Багряний називає свій твір одним із безлічі, але окремим актом епопеї. Це наближує п'єсу до повісті з кількома сюжетними лініями. Введені в текст паузи-антракти, як і вступ, використані автором для роздумів про повоєнні події і є розв'язкою загальноконцепційного конфлікту драми.

Іншим засобом підкріплення головного конфліктного вектора у п'єсах стають інтермедії (драми І. Костецького, Ю. Косача, І. Багряного, І. Чолгана).

З'являються твори з ліричним типом композиції (п'єси Ю. Липи, Л. Мосендза, Є. Карпенка), у яких способом нашарування конфліктності стають монологічні експресійні форми умовно-метафоричного змісту. Прикладом високої драматичної напруженості конфлікту при “розмитому” сюжеті є, зокрема, драматичні поеми Ю. Липи “Корабель, що відпливає”, “Бенкет”, “Троянда з Єрихону”.

Другий підрозділ “Реконструкція жанрових ознак драматичних творів з історичним та соціально-побутовим конфліктом” подає розгляд взаємозв'язку конфлікту та жанрових структур.

Доведено, що конфлікт відіграє важливу роль у створенні нових жанрових структур. Серед варіаційних моделей драми української діаспори зустрічаємо “драму-притчу”, “драму-феєрію”, “драматичну хроніку”, “драму-алегорію”, “драму-фантазію”. Локальний конфлікт творів О. Лугового,

С. Ковбеля, В. Петрівського часто включає в себе алегорію, фантастичні явища, які створюють умови для художнього узагальнення. Накладання уявних подій та реальності провокує до переосмислення, алегоризації конфлікту, завдяки чому він набуває екзистенційного змісту.

Драма О. Лугового “В листопадову ніч” має уточнюючу жанрову дефініцію: “сценічна фантазія у трьох відслонах”; конфлікт твору, який відображає боротьбу України за свою незалежність, містить фантастичні елементи. Саме вони переносять історичний конфлікт в іншу площину, надають йому філософської глибини. Введенням фантастичної картини, в якій маленькому хлопцеві та дідові являються давні герої - Володимир Великий, Данило Галицький, Аскольд, - продемонстровано зв'язок з історичним минулим України.

Поширеними малими формами драматургії першої половини ХХ ст. були драматичний діалог, драматична сценка, дія, нарис, мініатюра, які пропонують психологічне розв'язання вибухового конфлікту, сконденсованого у часово-просторових межах. Наповнення конфлікту екзистенційним змістом, його психологізація, повна відсутність зовнішньої дії в драматичному діалозі створюють такий же ефект, як і драма-дискусія чи драма ідей. У творі Л. Коваленко “Неоплатонівський діалог” боротьба вибудувана як протистояння між почуттями та розумом. Ступені розвитку конфлікту загострено завдяки заглибленню у внутрішнє життя героїв-емігрантів, позбавлених можливості повернутися на рідну землю. Незважаючи на відсутність панорамного тла зовнішніх подій, авторці вдається виявити глибокий конфлікт моральних та світоглядних принципів.

В окремих комедійних драматичних творах І. Чолгана, Г. Лужницького, В. Софроніва-Левицького, В. Петрівського пародійне відображення конфлікту вимагало специфічного жанру. У драматургії

І. Чолгана соціально-побутовий конфлікт втілився у таких не зовсім звичних жанрових різновидах, як “замаскований літературно-театральний кабарет”, “емігрантський фільм-водевіль зі співами і танцями”, “музична казка-каруселя”, “сенсаційно-детективна п'єса”. Пародіювання І. Чолганом сюжету “Лиса Микити” І. Франка створювало можливість для перенесення казкового конфлікту в історичну площину та розширення його змісту.

Конфлікт, який продукує множинність смислів, відіграє важливу роль у формуванні жанрів-гібридів. Визначальною рисою таких творів стає подвійне трактування персонажів автором, коли читач відчуває метафоризацію іншого змісту, що ховається за фабулою. У п'єсі М. Ковшуна “Первомайська інтермедія” два рівні семантичної конструкції виявляються вже при порівнянні авторського жанрового визначення “комедія” та назви драми. Авторську стратегію дисертант вбачає безпосередньо в жанровій дефініції, яка дає настанову на сприймання твору. Розуміючи інтермедію як невелику за розмірами драму, яку виконують між актами вистави, автор закладає у назву своєрідний підтекст: первомайську інтермедію, що символізує більшовицький режим, чекає неминуче завершення в п'єсі під назвою “історія українського народу”. Символічний підтекст має і назва збірки драматичних творів, в якій видрукувана “Первомайська інтермедія” - “Епілог прийде”.

Третій підрозділ - “Суспільно-політичний конфлікт: посилення внутрішнього драматизму” - містить аналіз п'єс, в яких заглиблення драматургів у внутрішнє життя персонажів змінює співвідношення конфлікту і драматичної дії. Глибина конфлікту в творах В. Чапленка, Л. Полтави, М. Ковшуна зумовлена органічним переплетенням об'єктивної та суб'єктивної реальності суперечливого буття людини першої половини ХХ століття. Зовнішня драматична дія, що часто ґрунтується на реальних подіях національно-визвольної боротьби українців і утвердженні загальнолюдських цінностей в умовах повсякденного існування, ускладнюється суперечливим внутрішнім самовираженням емігранта, змушеного жити далеко від батьківщини. Таким чином, джерелом драматизму тут виступають думка і почуття людини, створюючи діалектичний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім конфліктом.

У трагедії М. Ковшуна “Чорний ворон” драматична дія, заснована на динаміці емоційних переживань героїв, виявляє міру життєвої стійкості героїв та їхню здатність протистояти багатоликому злу. Розбудова драматичного конфлікту відбувається внаслідок переплетення внутрішньої і зовнішньої дії. Замкнуте в часі протистояння (“українське село-сталінський режим”) розкриває більш глобальний внутрішній конфлікт особи і тоталітарної системи.

У п'єсі Л. Полтави “Чого шумлять дуби” розгортання морально-етичного конфлікту відбувається внаслідок ідеологічних суперечок персонажів. Канву твору становлять події 1946 року - переселення українців із Лемківщини до СРСР. І хоча конфлікт розвивається в ідейно-позиційній площині, автору вдається уникнути плакатності, статичності, оскільки конструктивно-визначальну роль у дієвій структурі п'єси відіграє протиріччя психологічного плану, пов'язане з переживаннями головної героїні Ганни - вчительки, яку комуністична партія уповноважила допомагати переселенню.

Схоже структурування драматичної дії та конфлікту знаходимо ще в одному творі Л. Полтави - героїчній опері “Мар'яна”. Сюжет її базується на подіях Другої світової війни - боротьбі українських повстанців із більшовицькими та німецькими загарбниками. Виняткової напруги художнього відображення складнощів людського життя досягнуто через введення подвійного конфлікту екзистенційного змісту. Два брати та їхня сестра Мар'яна мають різні переконання. Григорій - український патріот-повстанець, Мирон лаштується в червоні партизани. Мар'яна намагається їх помирити, щоб урятувати єдність родини. Ідейна заданість характерів увиразнює полюси наскрізного конфлікту з добротною бінарною основою. Щоб конфлікт розвивався динамічно, автор уводить образ Демона, який “проектує” систему українських подій на реальність XX ст., і завдяки цьому національне набуває загальнолюдського, навіть трансцендентного звучання.

Таким чином, конфлікти особистісного змісту визначили специфіку композиційної організації художніх творів І. Багряного, Ю. Косача, І. Костецького, Ю. Липи, І. Чолгана. Психологізація історичних та соціально-побутових конфліктів сприяла створенню нових жанрових структур у драматургії української діаспори. Органічне переплетення зовнішньої та внутрішньої дії допомогло розкрити глибиний зміст суспільно-політичних конфліктів у п'єсах В. Чапленка, Л. Полтави, М. Ковшуна.

У третьому розділі “Художня реалізація концепції характеру: авторська стратегія” проаналізовано характери персонажів драматичних творів, зокрема за допомогою таких складових драматургічної поетики, як ремарка, монологічне та діалогічне мовлення.

Перша половина ХХ ст. в драматургії діаспори стала періодом актуалізації національного самовизначення. У цей час українська драматургія еміграції знаходить нового героя, в якому вияв почуття національної ідентичності поєднується з глибоким патріотизмом та прагненням до осмислення духовного життя нації. Людина розглядається як психологічний феномен складної взаємодії індивідуального та національного.

У першому підрозділі - “Ремарка як інструмент передачі етнокультурної ідентичності” - досліджено функціональні особливості ремарки в п'єсах Л. Коваленко, І. Багряного, Ю. Липи, І. Чолгана, М. Чирського, В. Чапленка. Її змістове розширення вносить епічні елементи в канву драматичних творів, збагачуючи національну драму новаторськими засобами розкриття внутрішнього світу героя.

Опираючись на реалізований у першому розділі проблемно-тематичний та ідейно-естетичний аналіз п'єс, виявлено намагання драматургів вивчити становлення і розвиток характеру українця, насамперед як носія національних цінностей. Концепція сильної особистості знаходить пряме вираження в системі дійових осіб драматичних творів. У такий спосіб митець у конкретних характерах втілює власні переживання, які несуть в собі елементи надії та віри в перспективу людської долі, життя нації загалом.

Індивідуальність і неповторність жіночого світу розкриває

Л. Коваленко. У контексті її творів (“Ксантіпа”, “Домаха”, “Героїня помирає в першому акті”, “Неоплатонівський діалог”) галерея чоловічих образів сприймається радше як засіб возвеличення незламного духу жінки в умовах історичних катаклізмів. У драмах Л. Коваленко ремарка доповнює зовнішній ланцюг подій через зображення емоційних переживань жінки, перетворюючись часом на внутрішній монолог, що має сповідальний характер. До прикладу, у п'єсі “Домаха”, яку високо оцінив Ю. Шерех, образ матері й жінки епохи “розкуркулювання” українського села розкрито завдяки стислим ремаркам, які стають ідейно-емоційною тканиною п'єси. Зокрема, нерозривність ремарки і репліки надає драматичної сили епізоду прощання Домахи з рідною хатою.

Використання ремарки допомогло М. Чирському подати емоційно-естетичні параметри розуміння характерів та уникнути їх схематизму в п'єсі “П'яний рейд”, яка стала спробою відтворити на сцені трагедію подій 1918 року. Елемент авторської оцінки дійових осіб внесено в експозиційну розлогу ремарку, яка відбиває та ідеологічно прояснює настрої українців другої емігрантської хвилі. Ремарка зв'язує події української революції 1917-1921 років, у вирі яких трьом головним персонажам вдалося вижити, і їхнє перебування за кордоном. Створені драматургом літературні типи відданого справі Чорногуза, чужинця Гартмана та романтика Пальченка презентують різні життєві позиції щодо національної ідеї, але попри певну ідейну заданість (саме завдяки ремарці), вони залишаються живими людьми з властивими їм індивідуальними рисами.

Крім існування авторського слова у вигляді розширених ремарок, які поглиблюють розуміння драматичних характерів, зустрічаємо безпосереднє введення авторського коментаря через дійову особу: режисера, репортера, оповідача (І. Чолган), розпорядника балю (І. Костецький) чи потерпілого (В. Чапленко). У п'єсах І. Чолгана “Замотеличене теля-2”, “Останнє втілення Лиса Микити”, “Сон української ночі”, “Діти Дажбога” ремарки роблять автора учасником подій на сцені, дозволяючи йому визначати кут зору на ці події.

У другому підрозділі “Монолог як засіб вираження генези національної душі” проаналізовано особливості монологу, який у п'єсах авторів української діаспори стає засобом увиразнення найтиповіших сутнісних засад внутрішнього світу персонажів і дає підстави говорити про виявлену тенденцію творення образів-характерів крізь призму національних цінностей - любові до рідної Батьківщини, здатності до самопожертви заради неї, спроможності відстоювати власну національну гідність та ін. Останні виступають основними критеріями зображення й оцінки персонажів, їх своєрідного авторського диференціювання - позитивних чи негативних героїв. Багатогранний характер українця, його ментальну природу допомагають розкрити монолог-сповідь, монолог-промова, ліричний монолог, монолог у формі “потоку свідомості”. У драмах О. Лугового, Л. Полтави, І. Чолгана, С. Черкасенка монолог-промова стає засобом передачі авторської концепції характеру головного героя. У п'єсах Є. Карпенка, В. Винниченка, М. Чирського, Олександра Олеся, В. Чапленка завдяки монологу-сповіді унаочнено внутрішньо суперечливий світ персонажа.

Завдяки монологам-промовам у драматичних творах І. Чолгана “Сон української ночі”, “Хожденіє Мамая по другому світу” з'явився комедійний збірний образ українського емігранта козака Мамая, який користувався любов'ю серед глядачів, оскільки вдало відтворював ментальну природу українця. Як тонко відмітила тогочасна критика, образ Мамая передає авторську концепцію будівничого Української держави. Комічний ефект у драмі створюється доведеними до абсурду промовами політиків. Монологи-промови в творах І. Чолгана стали засобом формування національної самосвідомості.

Однією з форм монологічного мовлення в еміграційних умовах існування української драматургії залишаються пісенно-ліричні монологи з дидактичним забарвленням, які, однак, вже не є засобом етнографічного театру; пісенні виступи героїв зустрічаються у жанровому утворенні “ревю” (І. Чолган, В. Софронів-Левицький, Г. Лужницький).

Через монолог, який розкриває приховані мотиви вчинків дійових осіб, відбувається пошук визначальних рис у характері людини, народженої в умовах етноциду, але сповненої бажання вижити. Такою є героїня мелодрами П. Савчука “Облога замку”.

Увага до окремої особистості та пошуку нею себе в світі притаманні п'єсам, написаним після Другої світової війни. І. Костецького, Л. Коваленко, Ю. Косача цікавили такі риси характеру, які допомагали людині відродити себе в повоєнний час. Монолог у їхніх творах набуває якісно нових ознак. Зокрема, у п'єсі І. Костецького “Дійство про велику людину” введено Голос народу, який на тлі непропорційного поділу часу створює ефект “потоку свідомості”.

У третьому підрозділі “Відображення впливу інокультур на національний характер у діалогічному мовленні персонажів” вивчено діалогічне мовлення як механізм передачі національного світовідчуття. Риси національного характеру, що існують на підсвідомому рівні незалежно від того, асоціює себе індивід із певним етносом чи ні, виявляютьcя у внутрішньому діалозі чи в діалогах з іншими людьми.

Розвиток почуття національної ідентичності, на думку багатьох драматургів-емігрантів (М. Петрівського, П. Ківшенка, М. Ковшуна, Ю. Липи, М. Струтинського, В. Чапленка, М. Чирського), є визначальним для долі окремої людини. Наприклад, у драмі П. Ківшенка “Безбатченко” асиметричний діалог, який ілюструє вторгнення одного “я” в інше, відображає вплив чужорідної культури на національно-психологічні особливості українського характеру. Важливим для виявлення чинників формування характеру головного героя є діалог-обвинувачення між безбатченком Іваном та синами заможного отамана Кучми. Автор трактує поведінку героя як результат не лише особливих сімейних обставин, а й трагедії значно глибшої, пов'язаної з втратою національного коріння.

Подібну проблему порушує М. Струтинський у п'єсі “Страйк”. Він шукає шляхів порятунку українського селянства, яке під впливом чужих культур втратило не лише національні, а й життєві орієнтири. Індивідуалізація характерів персонажів відбувається завдяки використанню автором специфічних мовних засобів (архаїзмів, полонізмів).

Попри вплив на менталітет українця на сході України культури Російської імперії, а на заході - Польщі, ядро національного характеру, на думку вчених, залишається стійким. У п'єсі Л. Коваленко “Ковальчуки” розвиток драматичної дії зумовлюється становленням характерів трьох Ковальчуків, що походять родом із різних частин України. Важливу роль відіграє мовна характеристика героїв, яка відбиває певний етнічний тип, що має узагальнене значення.

Аналіз особливостей конструювання національного характеру через діалогічне мовлення персонажів виявив тенденцію до ускладнення структури діалогу. Внаслідок наповнення реплік екзистенційним смислом діалоги у драмі-дискусії І. Багряного “Moрітурі” не лише відображають боротьбу ідейних позицій, але й служать засобом увиразнення та психологізації характеру головного героя - Штурмана.

Отож, змістовне наповнення ремарки ідеями становлення людини як представника своєї нації створило умови для об'єктивного розкриття характерів у їх авторському задумі. Монологічне мовлення персонажів дало можливість чітко виокремити дві площини у конструюванні характерів, згідно з яким загальнолюдські риси виступали формою репрезентації національних рис. На них акцентовано увагу драматургів як на визначальних. За допомогою діалогу П. Ківшенку, Л. Коваленко, М. Струтинському, Г. Лужницькому вдалося відобразити проблему впливу інокультур на характер українця та активізацію національного начала.

У висновках подано теоретико- та історико-літературне узагальнення результатів дослідження:

1. Драматичні твори діаспори представлені трьома тематичними площинами: історичною, особистісно-психологічною, соціальною. Конфлікти української драматургії діаспори включають постановку таких основних проблем, як особа і тоталітарна система, буття окремої одиниці на тлі усієї нації, пошук життєвих цінностей, відчуття людини в межовій ситуації.

2. Ідейну основу конфліктів драматургії визначили апріорно задані національні та загальнолюдські цінності, що сприяли утворенню двох стрижневих груп ідейно-естетичної спрямованості: ідеї національно-державницького спрямування (ідеї незалежності - “Облога” Ю. Косача, “Вербунок” Ю. Липи, “Провулок Святого Духа” І. Чолгана, національної спорідненості - “Момот Нір” Є. Карпенка, об'єднання України - “Ковальчуки” Л. Коваленко, жінки-берегині роду - “Троянда з Єрихону”

Ю. Липи, “Домаха”, “Ксантіпа” Л. Коваленко та ін.) та ідеї екзистенційного спрямування (усвідомлення власної самості - “Корабель, що відпливає”

Ю. Липи, “Близнята ще зустрінуться” І. Костецького, особистісної свободи - “Приїхали до Америки” Л. Коваленко, сильної особистості - “Генерал”

І. Багряного, жертовності - “Едельвайс” Є. Карпенка та ін.).

3. Літературний процес у діаспорі відбувався на хвилях стильової інтеріо- та екстеріоризації. Йому притаманна власна стильова еволюція - від реалізму до “театру абсурду”. На початку 30-х простежується феномен повороту до літературних прийомів епохи бароко, що характеризувалася потужним рівнем осмислення людської сутності. Барокова роздвоєність людини у творах Ю. Липи, І. Костецького, Ю . Косача була водночас відображенням психологічного становища емігрантів, що душею залишилися на батьківщині.

4. Перевага внутрішнього конфлікту над зовнішнім, його укрупнення, зміщення одного полюса в бік іншого призводить до зміни композиційної структури драматичних творів О. Лугового (“Дала дівчина хустину”), Є. Карпенка (“В долині сліз”), Ю. Липи (“Бенкет”). Домінуючим способом розкриття конфлікту, крім вчинків і розмов дійових осіб, виступає мовлення автора. Змінюється первинна функція ремарки, яка за таких умов служить засобом відмежування ступенів розгортання конфлікту і накладає смислові відтінки авторської позиції. Простежується тенденція до використання інтермедій як засобу увиразнення головного конфлікту творів “Спокуси несвятого Антонія” І. Костецького, “Дійство про Юрія-Переможця” Ю. Косача, “Розгром” І. Багряного, “Хожденіє Мамая по другому світу” І. Чолгана).

5. Конфлікт, який у першій половині ХХ ст. психологізується, заглиблюється у внутрішній світ персонажів, визначає багатство жанрових утворень драматичних творів діаспори (драма-фантазія, драма-алегорія, драматична хроніка, драма-феєрія). Ускладнення категорії конфлікту через введення елементів сну, візії породжує розмивання жанрових меж, унаслідок чого в першій половині ХХ ст. жанр трагедії та комедії втрачає однозначне трактування, популярними стають жанри-гібриди: трагікомедія, трагіфарс.

6. У драматичних творах чітко виявляється взаємозумовленість конфлікту і драматичної дії. Відзначається співіснування традицій реалістичної та модерної драми, що означує конфлікт як зіткнення об'єктивної і суб'єктивної реальностей буття людини у п'єсах “Білі ночі” Є. Карпенка, “Вельможна пані Кочубеїха” С. Черкасенка, “Чорний ворон” М. Ковшуна. Внутрішня і зовнішня дія органічно переплітаються, що сприяє розширенню впливу конфлікту та надає йому більшої глобальності у драмах “Чого шумлять дуби”, “Мар'яна” Л. Полтави, “Чий злочин?” В. Чапленка, “В днях слави” О. Лугового.

7. Процес поглиблення драматичного характеру відбувається внаслідок функціональних змін ремарки, яка з описово-інформаційної стає засобом зусебічного розкриття сутнісних особливостей (почуттів, переживань) героїв твору. Завдяки ремарці, яка слугує засобом вираження авторського художнього концепту, національний характер у творах І. Багряного, Л. Коваленко, М. Чирського підноситься до символу незнищенності українського народу.

8. Монологічне мовлення дає можливість чітко виокремити дві площини у конструюванні індивідуальності образів-характерів - поєднання загальнолюдського і національного. Останні репрезентуються авторами як архетипні, які здатні прорватись крізь пласт соціально сформованих, набутих, “ідеологічно зручних” рис та визначають екзистенційну вартість конкретної особи (І. Чолган - “Сон української ночі”, П. Савчук - “Облога замку”, М. Чирський - “П'яний рейд”).

9. Різні типи висловлювання персонажів у діалозі виявляють рівень впливу чужих культур на характер українця та активізацію національного начала (“Безбатченко” П. Ківшенка, “Страйк” М. Струтинського, “Ковальчуки” Л. Коваленко, “Фрі Кавнтрі” Г. Лужницького). Репліки персонажів у творах із соціально-історичною колізією (Ю. Косач - “Облога”, В. Чапленко - “Третя сила”, “Купідонові стріли”) відображають авторський пошук та конструювання образу національного лідера, здатного об'єднати весь народ.

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Семак О. Аксіологічні мотиви у драматургії української діаспори (на матеріалі п'єс Івана Багряного, Ігоря Костецького та Іларіона Чолгана) / О. І. Семак // Вісник Прикарпатського університету. - Філологія (літературознавство). / [редкол. : В. Г. Матвіїшин та ін.]. - Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2007. - Вип. ХІІІ-ХІV. - C. 209-212.

2. Семак О. Проблемно-тематичний діапазон драматургії діаспори першої половини ХХ століття / О. І. Семак // Українознавчі студії. / [редкол. : В. В. Ґрещук та ін.]. - Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2007-2008. - Вип. 8-9. - С. 237-245.

3. Семак О. Стильова еволюція: від реалізму до “театру абсурду”/ О. І. Семак // Вісник Прикарпатського університету. - Філологія (літературознавство). / [редкол. : В. Г. Матвіїшин та ін.]. - Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2008. - Вип. ХV. - C. 147-151.

4. Семак О. Ремарка як засіб конструювання характерів драматургії (на матеріалах творів М. Чирського, Ю. Липи, В. Чапленка) / О. І. Семак // Наукові записки. - Серія: Літературознавство. / [редкол. : М. Ткачук та ін.]. - Тернопіль : ТНПУ, 2008. - Вип. 25. - С. 253-263.

5. Семак О. Вияв національної ідентичності у діалогічному мовленні персонажів у драматичних творах діаспори першої половини ХХ ст. (на матеріалах творів Петра Ківшенка, Миколи Струтинського, Людмили Коваленко) / О. І. Семак // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: збірник наукових праць Національного авіаційного університету МОН. / [редкол.: С. С. Кіраль та ін.]. - К. : Державне підприємство “Інформаційно-аналітичне агенство”, 2009. - Вип. 16. - С. 144-153.

6. Семак О. Монолог як засіб характеротворення у комедійних жанрах української діаспори першої половини ХХ ст. (на матеріалах творів Іларіона Чолгана та Василя Чапленка / О. І. Семак // Сучасний погляд на літературу: збірник наукових праць НПУ імені М. П. Драгоманова). / [редкол.: В. П. Погребенник та ін.]. - К. : Державне підприємство “Інформаційно-аналітичне агенство”, 2009. - Вип. 12. - С. 10-19.

ДОДАТКОВІ СТАТТІ

1. Семак О. Климишин О. Творчість як спосіб репрезентації духовної природи особистості / О. І. Семак О. І. Климишин // Вісник Прикарпатського університету. - Філософські і психологічні науки. / [редкол. : С. М. Возняк та ін.]. - Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2008. - Вип. Х. - С. 170-176.

АНОТАЦІЇ

Семак О.І. Драматургія української діаспори першої половини ХХ століття: система конфліктів і характерів. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2009.

У дисертації досліджується система конфліктів і характерів у драматургії української діаспори першої половини ХХ століття. В процесі аналізу з'ясовано питання проблемно-тематичної та ідейно-естетичної наповненості конфлікту, його зв'язків із жанром, композицією та драматичною дією. Зафіксовано перевагу внутрішнього конфлікту над зовнішнім, його психологізацію, що приводить до зміни композиції творів. Розглянуто особливості характеротворення посередництвом ремарки, монологу та діалогу в драматичних творах означеного періоду. До наукового обігу залучаються досі невідомі п'єси.

Ключові слова: українська діаспора, конфлікт, драматична дія, жанр, композиція, характер, монолог, діалог, ремарка.

Семак О.И. Драматургия украинской диаспоры первой половины ХХ века: система конфликтов и характеров. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Прикарпатский национальный университет имени Василия Стефаныка. - Ивано-Франковск, 2009.

В диссертации анализируется система конфликтов и характеров в драматургии украинской диаспоры первой половины ХХ века. В процессе исследования изучается проблемно-тематическое и идейно-эстетическое содержание конфликта, его связи с жанром, композицией и драматическим действием. Изменение композиции связано с психологизацией конфликта, превалированием внутреннего конфликта над внешним. Рассматриваются особенности системы характеров, отображенных с помощью монологов, диалогов и ремарок в драматических произведениях исследуемого периода. В научный оборот введены неизвестные и малоизвестные пьесы.

Ключевые слова: украинская диаспора, конфликт, драматическое действие, жанр, композиция, характер, монолог, диалог, ремарка.

Semak Oksana. The dramatic art of the Ukrainian diaspora of the first part of the XXth century: the system of conflicts and characters. - Manuscript. Dissertation, aimed on the inception of candidate of the philological sciences, specialization 10.01.01 - the Ukrainian literature. - Prycarpathian National University named after Vasyl Stefanyk. - Ivano-Frankivsk, 2009.