Проблема "втраченої" людини в творчості Романа Андріяшика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Бориса Грінченка

УДК 821.161.2(092)"19"- 3

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Проблема «втраченої» людини в творчості Романа Андріяшика

10.01.01 - українська література

Тищенко Ірина Юріївна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі слов'янської філології Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, Фоменко Віра Григорівна, Державний заклад „Луганський Національний університет імені Тараса Шевченка”, завідувач кафедри української літератури та методики її викладання

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Мазоха Галина Степанівна, ДЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди", завідувач кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання

кандидат філологічних наук Віннікова Наталія Миколаївна, Київський університет імені Бориса Грінченка, завідувач науково-методичного центру досліджень, наукових проектів та програм

Захист відбудеться 15 червня 2011 року о 13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.133.03 у Київському університеті імені Бориса Грінченка (04053, м. Київ, вул. Воровського, 18/2)

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського університету імені Бориса Грінченка (04212, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 13-Б)

Автореферат розіслано „14” травня 2011 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В.Кудряшова

Загальна характеристика роботи

Літературний процес в Україні у другій половині ХХ ст. позначений розмаїттям художніх тенденцій, пошуком нових напрямів, стилів, і, безперечно, потребує об'єктивного наукового осмислення, позбавленого упередженого підходу критики відповідного періоду.

Актуальність дослідження зумовлена потребою осмислити багатогранний феномен творчої спадщини Романа Андріяшика, письменника, що «належить до покоління, яке прийшло в літературу в 60-ті роки, в часи великих сподівань» (Н. Зборовська). Вітчизняна проза тієї доби віддзеркалила початок процесу вивільнення особистості, перегляду суспільних цінностей. Усвідомлення важливості людської індивідуальності, чи не вперше за всю історію розвитку українського художнього письменства в умовах тоталітаризму першої половини ХХ ст. так яскраво відображене у творах письменників-шістдесятників, дало нову якість літературі, нове романне мислення. Саме такі світоглядні спрямування значною мірою ідентифікувала прозова спадщина Р. Андріяшика.

Поодинокі наукові студії, які з'явилися впродовж останніх двох десятиліть, по-перше, демонструють глибоке зацікавлення творчістю Р.Андріяшика, а по-друге, дають підстави констатувати ще не вичерпані можливості пошуку нових граней творчості письменника, по-третє, аналіз джерел із теми дослідження засвідчує відсутність комплексного її вивчення. Очевидним є той факт, що в контексті української прози 60 - 90-х років ХХ ст. розгляд прозового доробку Р. Андріяшика також вимагає залучення нового текстового матеріалу, досліджувати який необхідно цілісно і системно, в парадигмі усієї його творчості, залучаючи екзистенціалістську філософію.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з плановою темою кафедри слов'янської філології Київського національного лінгвістичного університету та комплексною науково-дослідною темою «Актуальні проблеми філологічної освіти: нове покоління підручників і навчальних посібників для вузів гуманітарного напряму». Тема дисертації затверджена на бюро Наукової ради НАН України «Класична спадщина та сучасна художня література» 10 грудня 2010 р. (протокол № 4).

Метою дослідження є комплексний аналіз прозового доробку Р. Андріяшика в екзистенціальних вимірах буття, визначення ролі й місця творчості письменника в літературному процесі 60 - 90-х років ХХ ст.

Реалізація поставленої мети зумовила постановку і розв'язання таких дослідницьких завдань:

- висвітлити ґенезу творчості Р. Андріяшика в культурному контексті ХХ ст.;

- виявити основні компоненти екзистенціальної парадигми у творчості письменника;

- простежити типологію образів «втраченої» людини у прозі Р. Андріяшика;

- з'ясувати співвіднесення творчості прозаїка та соцреалістичного канону;

- розкрити художню трансформацію екзистенційних концептів у досліджуваних творах.

Об'єктом дослідження стали романи і повісті Р.Андріяшика, а саме: «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сад без листопаду», «Думна дорога», «Сторонець» та інші.

Предмет дослідження - зображення «втраченої» людини у прозі Р. Андріяшика у вимірах екзистенціальної свідомості.

Методологічною основою роботи є праці Р. Барта, М. Бахтіна, М. Гайдаггера, Ж. Женнета, А. Камю, Ю. Лотмана, М. Бердяєва, С. К'єркегора, Ж.-П. Сартра та інших зарубіжних і вітчизняних науковців, у яких окреслюються принципові засади й категорії екзистенціалізму, а також дослідження сучасних літературознавців та критиків як «материкової» України (Т. Гундорова, В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська, М. Ільницький, В. Кузьменко, М. Наєнко, Л. Новиченко, В. Фоменко, Г. Штонь та ін.), так і діаспорних (М. Павлишин, Л. Залеська-Онишкевич та ін.).

Вибір методів дослідження зумовлений метою та завданнями дисертаційної роботи, її об'єктом та предметом. У роботі використано комплексну методику дослідження: синтез біографічного, історико-типологічного, наратологічного, психологічного, структуралістського підходів. Біографічний метод використовується при вивченні ґенези художнього світу Р. Андріяшика в умовах тоталітаризму, коли здійснюється вивчення явища літератури на підставі виявлення його зв'язку із життєписом письменника, що розглядається як визначальний чинник художньої творчості. Історико-типологічний метод застосовано до аналізу прозової спадщини Р. Андріяшика в літературно-критичному дискурсі та наукової рецепції літературного твору в ідейно-художній системі культури соціалістичного реалізму. Наратологічний підхід та принципи рецептивної естетики вжито при розгляді прози Р. Андріяшика у проекції екзистенціальної парадигми буття та дискурсу індивідуальної свободи в ідеологічних координатах соціалістичного реалізму. Психологічним методом досліджено філософсько-психологічний вимір екзистенціальної направленості художнього тексту та моделі світосприйняття письменника. Структуралістські підходи переважно дотичні до вибудування типології літературних персонажів як художнього вияву атмосфери тоталітарної доби та концепції героя прозових творів Р. Андріяшика, засобів їх утілення як антитези соцреалістичному канону.

Наукова новизна дисертації. У роботі вперше в українському літературознавстві системно досліджено прозову спадщину Р. Андріяшика крізь призму екзистенціалістської філософії. Вперше цілісно проаналізовано ґенезу творчості письменника; виявлено основні компоненти екзистенціальної парадигми у його прозі, зокрема, трансформацію екзистенцій страху, смерті, дому; систематизовано основні мотиви, ключові образи й тематику прозового доробку автора; простежено типологію образів-персонажів його романів; визначено художні особливості текстів Р. Андріяшика в межах соцреалістичного канону.

Теоретичне значення роботи полягає у можливості її використання для подальшого вивчення літературної спадщини Р. Андріяшика. Результати дисертаційної студії можуть слугувати методологічним джерелом дослідження екзистенційної парадигми в художній творчості українських письменників другої половини ХХ - початку ХХІ ст.

Практичне значення. Матеріали дослідження можуть бути використані у літературознавчих студіях; застосовані в лекційних курсах з історії та теорії української літератури, спецкурсах та спецсемінарах; ними можна послуговуватись при написанні підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднено на Всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Від духовних джерел Візантії - до сучасної України» (Київ, 2006, 2008, 2009), «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 15 лютого 2011 р.), «Художня література і екзистенціальна філософія» (Переяслав-Хмельницький, 14-15 квітня 2011); на Міжнародних наукових конференціях: «Актуальні проблеми слов'янознавства» (Київ, 22-23 січня 2008 р.) та «Через вивчення мов і культур - до культури миру і стабільності: проблеми і перспективи» (Київ, 28-29 грудня 2010 р.).

Публікації. Основні положення дисертації представлено в шести публікаціях у фахових виданнях, включених до переліку ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, загальних висновків та списку використаних джерел (223 позиції). Обсяг дисертації - 183 сторінки (із них 165 сторінок основного тексту).

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, проаналізовано стан наукового вивчення проблеми; окреслено науково- методологічні засади, сформульовано мету, визначено об'єкт і предмет роботи, а також розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення основних положень праці.

У першому розділі дисертації - «Творчість Р. Андріяшика в контексті культурної парадигми 60 - 90-х років ХХ століття» - проаналізовано прозовий доробок письменника як історико-культурну проблему в контексті означеної доби, досліджено маловідомі сторінки його життєпису та творчості.

У підрозділі 1.1. - «Генеза художнього світу Романа Андріяшика в умовах тоталітаризму» - висвітлено генезу творчості прозаїка в культурному контексті другої половини ХХ ст. переважно на тлі літератури українських шістдесятників.

П'ятнадцятиліття замовчування творчої спадщини прозаїка, фатальна приреченість його рукописів (у рідному селі Шишківці Борщівського району на Тернопільщині була пограбована і спалена його рідна хата, загинула друга частина роману «Сторонець», згорів уже закінчений, але ще не відшліфований художньо-біографічний роман «Кам'яний хрест» про Василя Стефаника і майже написаний роман про Івана Франка «Мойсей», де Р. Андріяшик сподівався відтворити духовне єство Майстра, екзистенціальну концепцію як окремої людини, так і нації) не поклали край перипетіям долі та творчості. З часу виходу «Сторонця» (1989 р.) була опублікована лише п'єса-феєрія «В кінці престолу». Український читач ще не ознайомився із завершеною вже у Києві трагедією «Велика гра», написаною на підставі матеріалів про життя, діяльність, смерть і похорон патріарха Володимира (Романюка). Усе це не зупинило творчого лету автора.

Психологічній світ Р. Андріяшика, як і світ його героїв, вражає кількістю інтелектуальних проблем, що екстраполюються у цілісну тканину твору репліками героїв, афористичною авторською ремаркою. Жанрова специфіка його романів характеризується інтелектуалістю.

Підрозділ 1.2. - «Прозова спадщина Р.Андріяшика в літературно-критичному дискурсі» - присвячено аналізу критичної і наукової рецепції художнього доробку письменника.

Р. Андріяшик зазнав еволюції шістдесятництва, породженого «хрущовською відлигою», пережив долю покоління, схильного до вільної творчості, до свіжої манери художнього мислення, до оновлення жанрово-стильових традицій.

Виявилися невдалими спроби деяких критиків висвітлити індивідуальність романного мислення Р. Андріяшика за взірцями творчої манери інших прозаїків, бо він не вкладався у жодну наперед задану схему. Біографічні дані про дитинство письменника спорадичні, відомо лише про його раннє захоплення поезією: Р. Андріяшик не крився, що у школі писав вірші. Окрім того, митець мав задум за роки студентства написати двадцять романів про двадцяте століття. Після закінчення фізико-математичного факультету навчався на факультеті журналістики, писав нариси, кореспонденції, репортажі в періодиці, і, одночасно, молодий автор наполегливо працював над серією романів. Тому перший із них був не дебютом, а зрілим твором.

Навесні 1964 р. Р. Андріяшик запропонував редакції журналу «Дніпро» першу книгу «Люди зі страху» (опублікована під назвою «Спадок віку» в трьох номерах 1966 р.). Співробітники часопису припускали, що це спогади українського січового стрільця, який уник розправ і тюрем. І. Дзюба у закритій рецензії схвалив журнальну публікацію. Критик І. Бойчак запропонував книгу видавництву «Молодь», але розгромний відгук М. Стельмаха затримав друк. Ситуацію врятував В. Іванисенко - автор передмови до роману. Коли ж твір мали друкувати російською мовою (1968 р.), Р. Андріяшик здивував перекладачів тим, що знав рукопис напам'ять. Він сам дописав виноски, де з марксистсько-ленінських позицій коментувалися події роману. Це свідчить, насамперед, про потужну працю над текстами своїх творів. Завдяки сприянню Б. Олійника Р. Андріяшик надрукував роман «Додому нема вороття», а потім і «Полтву» в журналах «Дніпро» і «Прапор», редакція якого, передовсім М. Шатилов, через це зазнала переслідувань.

Роман «Люди зі страху» критика зустріла прихильно, незважаючи на те, що рецензії позначені специфічним підходом до прочитання тексту, зумовленим заідеологізованою атмосферою тих літ, адже далеко не кожному критикові вдавалося вирватися з-під її засилля. Так, «Жовтень» умістив рецензію Д. Білецького «Відгомін ідей Великого Жовтня» (№ 7, 1967), де проголошувалось, що «однобічно змальований образ комуніста Павлюка» і помітне захоплення цитатами давніх філософів не відповідає призначенню радянської літератури. Водночас тогочасний авторитетний критик справедливо наголошував, що «крізь призму світогляду Прокопа автор будує філософські роздуми, ліпить портрети героїв, створює пейзажі». Власне це й було визначальним при аналізі твору, підкреслило його літературну вартість.

Автор рецензії в «Прапорі» М. Шатилов глибше і всебічніше прочитав твір. Для нього «Люди зі страху» - це перший інтелектуальний прозовий твір шістдесятих років. (Адже вже йшлося про інтелектуальну поезію, відтак інтелектуальність могла стати і ознакою прози). М. Шатилов, назвав твір винятковим явищем тогочасної романістики, дарма, що коло його прихильників нешироке. І. Чендей наголошував: що читати твір важко - потрібен читач не лінивий, а здатний глибоко почувати і думати, прагнути ширше розсунути горизонти знань. Крім того, М. Шатилов полемізував з тими критиками, які вбачали вплив Е.-М. Ремарка на роман «Люди зі страху». Справді, у деяких батальних сценах проглядається скупе об'єктивне письмо, деталізація епізодів, повоєнна спустошеність, проте це лише зовнішня спорідненість. Однак ніхто з критиків не провів творчої паралелі з іншим письменником, який став «генієм одного твору» - Осипом Турянським. У Відні 1921 р. вийшла його повість «Поза межами болю», літературознавці поставили її вище «Вогню» А. Барбюса і «Червоного сміху» Л. Андрєєва та інших творів світового письменства. Автор сам пережив свій «апокаліпсис»: на сербсько-австрійському фронті, коли шістдесят тисяч австрійських солдат потрапило в полон, він був серед них. Їх етапували горами, майже всі замерзли. О. Турянський врятувався чудом. Це унікальна хроніка передсмертних марень, прокльонів і спогадів сімох виснажених солдат. Два українці, угорець, австрієць і поляк, два серби - і засніжені гори. Межова ситуація триває днями, балансування людей на грані буття і небуття виписані з вражаючим психологічним аналізом розітнутої душі.

Наступні два романи з циклу творів Р. Андріяшика про ХХ ст. надруковані у 1969 р. Академічні «Історії української літератури…» і статті про письменника часто неправильно подають час виходу роману «Додому нема вороття», а саме датують 1976 р. Насправді він з'явився у журналі «Дніпро» за 1969 р. Тоді ж, у 1969 р., в журналі «Прапор» (№ 8 - 9) були надруковані перші дві частини роману «Полтва», але термін повної публікації відсунувся до 1976 р.

Роман «Додому нема вороття» стислий і змістовний, ніби продовжував мотив «Людей зі страху» і, водночас, являв нову авторську концепцію. В ньому спостерігалася співзвучність зі стильовою манерою Е. Хемінгуея, про це зауважив А. Колісниченко, провівши паралель із романом «Прощавай, зброє», де головний персонаж є зайвою людиною, і після трагічної любові до Кет залишився скептичним і зневіреним пасинком свого жорстокого віку. За словами дослідника, суть його екзистенції - духовна втеча і відчуження від реальності або ж мужня, жорстока любов. В інтерпретації Р. Андріяшика постала також абсурдність війни, смерті тисяч людей на мальовничій Буковині, страх перед знищенням і чужинською навалою, напівязичницька втеча в любов, в інтимне переживання, у першопочуття. Коли Галичина і Буковина (1914 - 1916 рр.) стали театром воєнних дій, Габсбурги, цар Микола ІІ, правителі боярської Румунії маніпулювали цією територією, як своєю власністю, життя втратило іманентну цінність. Буковина, входячи до складу Австрії, мала свою автономію, досить розгалуджену систему освіти, виявляла ознаки українського громадянського суспільства. Але румуни закрили всі українські школи і назвали українців «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». То ж за кого і за що воювати? Відповідно до змісту твору, селяни знаходили свій розумний вихід із абсурдної ситуації: якщо немає за що вмирати, треба ухилятися від призову до війська. Їх мобілізували під конвоєм, але вони тричі його знищували. На жаль, дестабілізація суспільної дійсності завдавала нищівного удару по родині - основі національного буття. Вже ні сім'я, ні дім, ні поле не здатні були утримати селянина. Психологічний аналіз душевного стану персонажів був обраний Р. Андріяшиком у цьому творі як принцип художнього аналізу екзистенції та катастрофізму буття, апробований свого часу В. Стефаником та М. Коцюбинським.

Герої Р. Андріяшика не з'являються зненацька, вони завжди у вирі подій. Минуле завжди з ними, воно не завжди зриме, але відчутно тяжіє над ними. Їхнє життя - «це більше й істотніше, аніж перебіг ситуацій і випробувань, що їх людині належить перейти, щось рельєфніше, ніж звичайний життєпис чи хроніка пережитого, щось закономірне, але безвимірне і безмежніше, аніж чітко окреслюване і однозначне, радше - це сума того, що переживало багато людей». Кондратюк А. Витоки художньої істини / А. Кондратюк // Укр. мова і літ. в школі.- 1987.- № 10.- С.18.

Третій роман, історія якого так відбилася на долі самого автора, - «Полтва» - виявився закінченням своєрідної трилогії, також проводив своїх героїв колами пекла ХХ ст., адже деякі з них органічно переходили з твору в твір. Так, роман «Люди зі страху» закінчувався словами Прокопа Повсюди, своєрідним прокляттям жорстокості та війні. Про подальше життя самого Прокопа, його друга комуніста Миколу Павлюка, професора Грушевича, художника Чорноту, полковника Родзісада та інших йдеться вже у «Полтві».

Образ Полтви - бунтуючої ріки (ріка тут - символ змінності життя) - образ підпільного університету, що у Львові стає викликом польському колоніалізму. Діяльність університету означає не лише ситуацію переборення страху, а духовне протистояння особистостей історичній неволі. Загалом же всі герої згаданого роману подібні до Полтви, ріки, що в підпіллі міста, помираючи живе. Таким чином, Р. Андріяшик створив у художньому полі свого роману атмосферу бунтівної ситуації. Усіх головних героїв твору об'єднує протест проти насилля, прагнення до свободи, до подолання страху, а саме ці якості повинні бути покладені в основу морального імперативу людської спільноти у ХХІ ст.

У романі «Полтва» Р. Андріяшик розглядає фундаментальні проблеми епохи, а саме існування такої ментальної реальності як Україна, яка здобуде своє майбутнє тільки через вихід на якісно новий виток цивілізованого розвитку. екзистенціальний творчість андріяшик прозаїк

У підрозділі 1.3. - «Екзистенціальні напрями художнього тексту: філософсько-психологічний вимір» - осмислено основні компоненти екзистенціальної парадигми у творчості прозаїка.

Екзистенціалізм, з відчутним впливом на літературу і мистецтво, постав на початку ХХ ст. як результат кризи класичного філософствування, що виявлялася насамперед в усвідомленні неможливості застосування традиційних підходів і світоглядних орієнтацій для розв'язання нових питань, які закономірно виникали на певному етапі розвитку суспільства. Філософи-екзистенціалісти визначили «стандартний трагічний набір» проблем людини: страх, абсурд, відчуження, самотність, свобода, смерть, тілесність речей, що нас оточують, межова ситуація та вибір. Прокіп Повсюда («Люди зі страху»), і Оксен Супора («Додому нема вороття»), і Юліан та Марта («Полтва») та й багато інших героїв Р. Андріяшика твердо стоять на таких позиціях. Живуть за принципом: вгамуй зло в собі - і менше зла залишиться у світі. Знайди себе в собі - і світ стане зрозумілішим і кращим. Тому нерідко натрапляємо у творах українського прозаїка на ситуації «притлумлення» або просто стримання своїх почуттів, що так властиво творам екзистенційного спрямування.

Екзистенціалізм не має на меті впорядкувати наше знання про об'єктивний світ, а лише намагається за допомогою філософських термінів пояснити умонастрій, який лежить у його основі. Отже, власне екзистенційній свідомості підвладне глибинне зондування людської душі, особливо в межових ситуаціях. Таким прозаїком був і Р. Андріяшик, один із шістдесятників, чия творча доля не завжди збігалася з нормами соцреалізму, а його доробок лишався не прочитаним.

Другий розділ роботи - «Проза Р. Андріяшика як художня рецепція екзистенціальної парадигми буття» - присвячено аналізу романістики письменника крізь призму філософських концепцій совісті, страху, тривоги, бажання, дому, притулку та інших екзистенцій - глобальних речей, вагоміших за цивілізації та світові системи.

У підрозділі 2.1. - «Екзистенціалістські світосприйняттєві моделі в романістиці письменника» - виявлено та прокоментовано основні компоненти екзистенціальної парадигми у художній творчості Романа Андріяшика.

Через те, що перший роман прозаїка мав назву «Люди зі страху», саме цей екзистенціал домінує в дослідженні. Страх пробуджує у людини совість. Відчуття провини і поклик совісті примушують людину розкривати своє дійсне існування, шукати себе в собі.

Аналізуючи роман «Люди зі страху», особливо ж образ галичанина Прокопа Повсюди, який ще не встиг відмити воєнної кіптяви, повернувшись дизертиром з італійського фронту в рідні Колоброди, бачимо його представником «втраченого покоління», що пиячить кожного дня і не може знайти себе. Але він у пошуку себе справжнього і, бажаючи буття, іде в забуття - заливає свою свідомість спиртним. Герой спустошений духовно та втратив ґрунт під ногами. Така ситуація склалася не в мить. Ще юнаком він був мобілізований на роботу до Австрії; за тиждень до вбивства в Сараєво і початку цієї війни його батько розбився на гуральні; мама померла в шістнадцятому році від тифу; хата згоріла. Тому не дивно, що після війни Повсюда почувається білою вороною, він ще не знає, що робити, питає себе, навіщо вижив, для чого існує. Світ, який був раніше, перед війною, не здавався таким абсурдним. Нині ж, відчуваючи безглузде існування, Повсюда постає перед лицем дещо іншої реальності. Його життєвий досвід (хоч йому лише 24 роки) - це не лише війна, а й духовне служіння, якого не мають його земляки-односельці, тому ставлення до нього поважне. При цьому він надломлена людина; не зламана, а надломлена. Він помітив це і сам, коли повернувся з фронту. Прокіп відчуває свою малість і водночас не хоче бути рабом обставин і всепрониклої буденності - якось жити за інерцією. При зустрічі з колишньою коханою це особливо проривається.

У творі автор звертається і до поняття совісті, відповідальності за свої дії, свідомі вони чи творені за чиїмось наказом. Прокіп Повсюда перебуває у невизначеності - він дезертирував і цим визначив своє ставлення до війни. Сьогодні він на розпутті, а один із друзів, колишній сільський дяк Загата пророкує: Повсюду однаково заберуть до війська, адже єдине, що він вміє - убивати. І тому Повсюда в селі Колоброди хоче зустрічатися лише з тими людьми, спілкування з якими «не посягає на душу». Герой виробив власні критерії сприйняття світу, часто це ніби готові сентенції, якими він відбивається від занадто нав'язливих співрозмовників. Повсюда не може про війну говорити з тими, хто воював - у них однаковий життєвий, але різний духовний досвід. Показовою в цьому плані є розмова з Іллею Гордієм, з яким горілкою заливав свою самотність і тривожні думки. Той розповідає, як загубив членський квиток радикальної партії і зараз переляканий - має вже дві догани, а бути поза партіями на той час не випадало. Саме цей маленький, примітивний страх Гордія, який воював, бачив «гори трупів», які й досі сняться, саме цей дивний панічний страх через втрату «якоїсь книжечки» змінює людину. З цієї розмови Повсюда розуміє, що, втративши партійне посвідчення, Ілля втратив власне обличчя. Страх зробив його зовсім іншою людиною - на фронті був на грані життя і смерті - нині ж у смертельному страсі перед сільським партійним лідером (однієї з десятка партій у селі).

Ніби осяянням для Повсюди є усвідомлення необхідності повертатися до життя тим, хто пережив війну. Водночас у героя виникають сумніви, що він буде робити, коли нове життя не вдасться? Страх перед невідомістю, невизначеністю - інший. У Іллі Гордія страх - результат життєвої ситуації, яка визначає належність суб'єкта до якоїсь, часто ілюзорної, цілісності (партії), з якою він почувається більш-менш комфортно у світі, бо боїться залишитися сам-на-сам із цим світом; Ілля розчинився в тому партійному міні-середовищі, перестав бути самим собою - злився з масою (хай і частиною маси), але не залишився (і вже не залишався б) сам. Прокіп Повсюда відчуває іший страх, його можна назвати онтологічним (за М. Ґайдеггером) - світ, який оточує його, його не сприймає.

Екзистенціал страху в наступному творі Р. Андріяшика «Додому нема вороття» не постає як головний і домінуючий. Можливо, що автор обходить саме слово «страх», адже сутнісно саме поняття може і не бути назване, але психологічно-рефлекторне виявлення його через психологічний стан персонажів стане тим вихідним постулатом або ж тою призмою, крізь яку прочитуються образи суперечливих, багатогранно виписаних дійових осіб твору.

Головний герой твору Оксен Супора, як і Прокіп Повсюда, повернувся в рідне село з фронтів війни. Він мріє про мирне сімейне життя. Мати померла, батька вбили гайдуки. Жив у чужих людей, та найбільше в пам'яті залишились роки життя в родині Данила Крицяка, звідки і пішов захищати інтереси Франка-Йосифа, хоч сам розумів, що немає за що вмирати. І жителі його села, яких було насильно мобілізовано, хочуть ухилитись від фронту й, знищивши конвой, тікають додому. Це їм вдається і раз, і другий, і третій. Це унікальний протест проти насильства над собою і одночасно протест проти всього світу - адже той світ чужий, він страшний невідомий світогляду звичайного гуцула. Вперше про душевний стан сорока селян, що давно звикли до нагаїв і послуху, читач дізнається з їхньої розмови під час примусової демобілізації і руху під конвоєм австріяків. Однак, заглушивши в собі страх, гуцули вбивають охоронців і повертають додому. Соціальні обставини призвели до того, що навіть ці сумирні та щирі люди, перемігши страх, виступили проти окупантів.

Проаналізувавши романістику письменника, дисертант доходить висновку, що основними моделями екзистенціалістського світосприйняття у прозі Р.Андріяшика є переживання екзистенціалів страху, смерті, совісті, дому.

У підрозділі 2.2. - «Типологія «втраченої» людини як художній вияв домінантних екзистенціалів у творчості Р.Андріяшика» - автор дисертації обгрунтовує типологію образів «втраченої» людини у прозі письменника.

У романі «Полтва» взявши за вихідну точку долю Марти Чернеги, Р. Андріяшик моделює стереоскопічне життя Львова і Галичини за польської окупації після 1920 р. Коли одні намагаються зберегти у такому становищі хоча б якусь українськість, інші вже постають як інтелігенція нової формації, що усвідомила себе під колоніальним гнітом. Це вже ті мислячі люди, які у боротьбі за національну самоідентифікацію почали вигадувати страх, щоб нічого не боятися. Навіть коли ще «не всі гайки було закручено», вони наперед створювали собі перепони. «Книжні істоти», яким нічого не загрожувало, які жили у своїй «книжній дійсності», творили для себе «ситуацію страху», в якій ілюзорна небезпека сприймалася як реальна. Підпільний університет у Львові став викликом Польщі, адже всю Галичину було полонізовано, у школах, гімназіях та університетах панувала лише польська мова. Автор творить не просто ситуацію переборення страху, а показує шлях означення себе як інтелектуально рівного полякам, не нижчого духовно за колонізаторів. Коли польський професор Ридан читав одну лекцію на два місяці для юнаків тоді ще не закритого українського університету, він вважав це для себе кривдою, та він був щасливим, коли йому запропонували одну нелегальну. Так кращі представники польської культури і науки, переступивши через страх, допомагали українській інтелігенції.

З роману «Полтва» (повний текст - 1989 р.) перед нами постає свинцева безпросвітність життя української інтеліґенції у Львові в часи польської держави. Символом трагічності цього життя стала смерть дівчинки Олесі. Марта Чорнега, журналістка, взяла її з дитячого притулку і мала за дочку. Саме з розмови з малою дізнаємося про долю річки Полтви, яка починається з чистих джерел, ще чистою втікає в підземний тунель, але там, де спускають нечистоти - вона вмирає. Так із символічного образу річки, що вмирає, починається роман і постає потім образ нації, що гине, під п'ятою полонізації. Сама ж Марта помре при пологах, залишивши світові здорову дівчинку, таким чином перемігши смерть.

Після років «недрукування» і відчутного психологічного зламу Р. Андріяшик у «Молоді» видає роман «Сад без листопаду» (1980 р.), що був серйозно сприйнятий критикою. Це був компромісний твір, у якому автор проявлявся у багатьох критичних судженнях героїв твору і одночасно згладжував ним же самим поставлені проблеми та гострі кути.

Своєрідним «мотто» до цього твору є фраза з другої сторінки роману: «Безчасся має певні принади, бо дозволяє людині пожити без права на добро і зло». І це «безчасся» автор намагається втілити в художньому творі. Постає традиційна, майже на рівні архетипів, колізія - кохання представників двох родин, які люто ненавидять одна одну. Петро Скидан, батько Михайла, вважає, що носить кулю в плечі, випущену колись саме сусідом Юрієм Верхоляком. Болить плече, і цей біль ніби затримує його на землі та нагадує про минуле. Його син Михайло і дочка Верхоляка Ірина закохалися ще школярами. Михайло служив у ракетних військах і внаслідок аварії опромінився. Він лікувався в госпіталях, потім повернувся до рідного села, але часто погано себе почуває. Любов до Ірини ніби знищує його життєвий песимізм. Варто зауважити, що роман на диво суперечливий у плані трактування психології героїв. Виступаючи в кількох психологічних іпостасях, вони часто заперечують самі себе, їх вчинки часто алогічні, не відповідають ні художній, ні життєвій правді. Як оцінити роздуми Михайла після того, як вони мали побратися? Він відчуває, що його бентежить можливість фальші. Через сцени-натяки Р. Андріяшик готує нас до сприйняття і розуміння образу Ірини, хоча часто занадто прямолінійно. І саме у психологічному відчутті відчуження людини, з якою повинен бути поруч, яка носить його дитя, вбачається екзистенціал страху, адже він наявний, просто розмитий у романі. Виступивши проти лютої ворожнечі родин, Михайло Скидан хоче своїм одруженням примирити їх.

Роман «Сад без листопаду» дає нам можливість проаналізувати екзистенціал смерті в філософському плані та саме явище смерті - в конкретно-житейському. Формується своєрідний паралелізм: доля тяжко хворого офіцера ракетних військ Михайла Скидана і є життєвою проекцією екзистенційної інтерпретації існування як буття для смерті. Звичайно, як матриця, це може бути накинуто на будь-яку людську долю. Але ми маємо випадок, коли під пером письменника життєва ситуація екстраполюється подвійно: як екзистенційна онтологія смерті, вмирання і біологічне дослідження людської смерті. Головний герой, який повільно помирає від радіації - аналогія буття для смерті в філософській концепції М. Ґайдеггера. У романі «Сад без листопаду» Р. Андріяшик ставить чимало проблем. Проте головним нам видається співвідношення несправжнього буття для смерті та справжнього буття для смерті: лише життя перед лицем смерті дає людині можливість досягти повноцінного вартісного існування. Сутність смерті в тому, що її прихід невідворотний (порівняймо теологічні погляди на цю проблему, на безсмертя і реінкарнацію), але і час її приходу невідомий. Ця загроза переплавляється в екзистенційний страх, який оволодіває суб'єктом. Тому образ «втраченої» людини у прозі Р. Андріяшика формується через аплікаційне функціонування екзистенціалів страху, смерті, совісті, дому, причому останній позиціонується також як втрачений або під загрозою втрати.

У третьому розділі дисертації - «Дискурс індивідуальної свободи в ідеологічних координатах соціалістичного реалізму: художній аспект” - розкриваються особливості тексту в структурі соціалістичного реалізму та специфіка прозописьма Р. Андріяшика як антитеза соцреалістичному канону.

Підрозділ 3.1. - «Літературний твір в ідейно-художній системі культури соціалістичного реалізму» - присвячено порівняльному аналізу творчості прозаїка із соцреалістичною матрицею псевдохудожнього відтворення дійсності.

Соціалістичний реалізм, створюючи численні оптимістичні образи ідеального героя, в ситуації, що склалася, виконував не тільки ідеологічну функцію, але й сприяв елементарному виживанню. Трагізм буття майже не мав відображення в культурі не тільки через державне директивне втручання, але й завдяки стихійним настроям, органічній потребі зверненого в майбутнє народу не концентруватися на песимістичних, важких сторонах свого життя в надії на їх швидке зникнення. Проза митця дає реципієнту розуміння того, що вся українська історія є суцільною межовою ситуацією. Серія романів автора, побудованих на історичній основі, розкриває, вперше у світовій літературі, концепцію страху - страху перед інонаціональним засиллям, перед фашистською нівеляцією людини, перед привидом війни і самою війною, перед власним безволлям і безпорадністю в стихії тотальних протиріч, - це той страх, який існує разом із людством. Відмова від доброти - аж до руйнування внутрішнього світу героїв Р. Андріяшика - пов'язана з тим, що вони віддалені від Бога, що є ненормальним, оскільки в межових ситуаціях людині потрібно спілкуватися з вищою силою. Відображена в його творчості трагедія людського життя, позбавленого впевненості й самоцінності, означала відновлення гуманістичного пафосу нашої літератури, яка від суспільних і соціальних проблем еволюціонувала до проблем людських, індивідуальних.

У підрозділі 3.2. - «Концепція героя прози Романа Андріяшика та засоби її втілення як антитеза соцреалістичному канону» - автором дослідження співвіднесена національно спрямована творчість прозаїка та інтернаціонально-більшовицький канон соціалістичного реалізму.

Герої творів Р. Андріяшика долають гірке відчуття несправедливості, пов'язане насамперед з реальністю. Вони насправді виходять не так з почуття якогось вищого обов'язку, як з оборони власної гідності. Автор зумів пов'язати долі своїх героїв із суспільно небезпечною ідеєю - ідеєю українського визволення, це була ідея, яку вони якщо не вирішували спільно, то принаймні під її знаком жили. Роздуми над романами письменника неодмінно приводять до міркувань над питанням нації та його похідними - людською гідністю, спільною кров'ю, землею, історією та майбутнім. Доля героїв щільно пов'язана із суспільно знащущими подіями, відтвореними іноді з підкресленим ліризмом, іноді декларативно. Персонажі реалізуються у актах комунікації, вписаних у сюжет. Постійна невдоволеність митця тим, що маєш, немовби втілює настрій того, що не вдалося осягнути українцям у своїй давній і недавній історії. Заперечуючи традицію монументалізму, відкидаючи соціально-побутове письмо, Р. Андріяшик насичує текст інтелектуальним змістом: різними філософськими, поетичними ремінісценціями, цитатами тощо. Автор показує людину в таких душевних станах, де не місце емоціям, аналізу і спогадам, але ми бачимо цю людину в нездоланній спразі життя, вона володіє невразимою вірою, що вистоїть, залишиться людиною і самоствердиться в усіх найкращих людських рисах, її супроводжує закуте переконання, що вона здолає страшну, буквально звірячу атмосферу довкола себе. Самобутність, непідкупність художнього мислення, вміння філософськи узагальнити складні суперечності життя, цілу епоху історії та на цій основі спрогнозувати прийдешнє - це і є ті особливості, що вирізняють прозові твори Р. Андріяшика. Отже, свобода в його романістиці постає як в індивідуальному, так і в національному аспектах.

Висновки

Художня творчість Р. Андріяшика - одне з прикметних явищ у розвитку літературного процесу в Україні другої половини ХХ ст. У галереї образів, створених прозаїком, відобразився одвічний потяг української людини до особистісного буття і протест проти панування в Україні індивідуума посереднього рівня здібностей. На противагу соціалістичній традиції, магістральною в творчості автора є ідея: матеріальне мусить підпорядковуватися духовному (при цьому духовне не варто звужувати тільки до релігійного).

Дослідивши ґенезу творчості Р. Андріяшика в культурній парадигмі доби, констатуємо, що письменник у своїх образах зумів ідентифікувати фундаментальні ознаки національної ідеї, через це й вважався небезпечним для тоталітарного режиму. Для можновладців була вибуховою, своєрідною міною уповільненої дії не лише художня творчість митця, але також і його життєва позиція.

На жаль, Р. Андріяшику, як і багатьом його сучасникам, не вдалося самореалізуватися вповні. Ігнорування фальшивих ідеологем соціалістичного реалізму («ключових фразеограм доби», за Л. Новиченком), орієнтація на національні традиції, спроба органічного входження у світовий літературний контекст та власний приклад вияву особистої свободи митця за будь-яких обставин та зовнішніх чинників тоталітарного суспільства - ці та багато інших рис індивідуальності прозаїка дають підстави бачити в його творчості приклад елітарного мистецтва. Його прозописьмо, позбавлене утилітарності слова, випередило рівень художнього розвитку широких верств читачів.

Осмислення буття в романах і повістях прозаїка завжди виразно особистісне. Незалежно від тематики, крізь призму душі героїв, Р. Андріяшик розглядає складові комплексу екзистенційних проблем: життя і смерть, сенс буття, самотність, страждання. Саме вони стають підґрунтям для формування моделей екзистенціалістського світосприйняття, які побудовані на домінуванні в сюжеті твору переживання того чи іншого екзистенціалу, зокрема, особливо заакцентовані екзистенціали страху, смерті, совісті, дому.

Проведений аналіз художньої прози письменника дає підстави стверджувати, що екзистенціалістський дискурс творів Р. Андріяшика є свідченням високого рівня самобутньої і високо художньої літератури модерного ґатунку. У дослідженні вдалося виявити основні компоненти екзистенціальної парадигми його творчості, зокрема, фокусування на особистості персонажа, хаотичність світобудови, необхідність переживання витвору мистецтва. Проте є й відмінності від художньої спадщини екзистенціалістів, зокрема, Р. Андріяшику притаманна незмінна увага до найгостріших проблем національного буття України, прагнення активного втручання в перебіг суспільних процесів, у зв'язку з чим жанрово-стильові особливості його романів та повістей спрямовані на виявлення та осмислення закономірностей суспільно-соціального розвитку. При реалізації цієї мети якнайповніше розкриваються найбільш характерні риси індивідуального стилю письменника, передбачуваність вибору тих чи інших художньо-виражальних засобів. Чи не найбільшим протиріччям, яке пролягало між творчістю Р. Андріяшика і ситуацією літературного й культурного процесу тоталітарної доби, є, власне, не суперечність, а несумісність художнього світу митця, зорієнтованого на внутрішню свободу, з догматичними вимогами заідеологізованої сфери духовного життя суспільства.

Простеживши типологію образів-персонажів прози Р. Андріяшика, вдалося з'ясувати, що основні варіанти у системі персонажів перетинаються з поведінковими моделями екзистенціалізму, постають три основні категорії персонажів крізь призму екзистенціального світобачення:

1) герої, які хотіли б залишитися осторонь громадського життя, шукаючи себе, однак їх затягає у вир подій, іноді проти їхньої волі (Прокіп Повсюда, «Люди зі страху»; Михайло Скидан, «Сад без листопаду»);

2) персонажі, соціально активні, що не можуть не протестувати проти насилля, однак приречені на духовні поневіряння (Оксен Супора, «Додому нема вороття»; Юліан Господар та Марта Чорнега, «Полтва»);

3) герої, які начебто балансують між екзистенціалістським світосприйняттям та раціоналізмом, але хотіли б служити важливій справі (Яків Покора, «Кровна справа»; Юрій Федькович, «Сторонець»).

Отже, дослідження прозової спадщини Р. Андріяшика крізь призму проблеми «втраченої людини» дає можливість стверджувати, що творчість митця прислужилася розширенню інтелектуальних обріїв, європеїзації вітчизняної літератури через поглиблення психологізму, розбудувала гуманістичний пафос письменства: відстояла духовні цінності, заперечила бездуховність, піднесла високі зразки мужності, душевної чуйності протагоністів за трагічних обставин буття.

Письменник Р. Андріяшик своєю творчістю залишався поза межами соцреалізму. Його проза була інтелектуально-психологічною реакцією на інтернаціональну більшовицьку ідеологію та практику розбудови соціалізму. Духовною альтернативою такого опору могла бути лише національна ідея. Ніколи не абсолютизуючи нонконформізму в творчості, він схилявся до однієї теми - насильства суспільства над людиною, здійснюваного в різних формах (війни, національного рабства тощо), а також до теми страху, спричиненого цими негативними явищами. Він показав не лише підневільну людину, а й мозаїку людського неприйняття «чужого світу».

Художня модифікація екзистенційних концептів у прозописьмі Р. Андріяшика відбулася в їх проекції на українські історичні реалії. Совість нівелюється, страх домінує, дім втрачає конкретні координати і перетворюється на трагічний символ. У своїй прозовій творчості Р. Андріяшик таким чином реалізував філософське осмислення історичних викликів, перед якими опинилась Україна. На прикладі галереї літературних персонажів митець показав, що в нашій країні людина, здатна на пристосовництво, переможе. Перемога такої людини - це смерть шляхетності, культури й остаточна антропологічна та екологічна катастрофи. Інший тип особистості став «втраченою» людиною, адже був носієм оголеної совісті та перемагав страх смерті.

З погляду Р. Андріяшика, особистість повинна залишатися особистістю за будь-яких умов: чи на свободі, чи в неволі. Особистість не може бути «втраченою» для суспільства: її духовний приклад рано чи пізно будуть наслідувати інші. Письменник показав взаємозв'язок між духовним і матеріальним: хто розмінює свою свободу на матеріальні блага, той деградує до рівня раба на своїй рідній землі. Зрештою, така людина втрачає матеріальні блага й наступає інтелектуально-психологічна смерть. На противагу вульгарній матеріалістичній традиції, на противагу соцреалістичному канонові крізь творчість Р. Андріяшика проходить думка про пріоритет духовного начала.

Основні положення дисертації висвітлено у таких публікаціях

1.Тищенко І.Ю.Драматичні колізії творчої долі Р.Андріяшика / Ірина Юріївна Тищенко // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Філологія», «Педагогіка», «Психологія». - 2001.- Вип.4.- С. 356 - 358.

2.Тищенко І.Ю.Творчість Р.Андріяшика у контексті екзистенціалістської парадигми буття / Ірина Юріївна Тищенко // Мова і культура (Науковий щорічний журнал). - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. - Вип.8. - Т. VІІІ. Актуальні проблеми сучасної філологічної науки. - С.110 - 117.

3. Тищенко І. Концепція історичної особистості митця в системі творчого мислення Р. Андріяшика (на прикладі роману «Сторонець») / Ірина Юріївна Тищенко // Вісник Київського славістичного університету. Серія «Філологія». - 2009. -Вип. 42. - С. 22 - 30.

4.Тищенко І.Ю.Творчість Романа Андріяшика як історико-літературна проблема в контексті культурної парадигми 60 - 90-х років ХХ століття / Ірина Юріївна Тищенко // Вісник Київського славістичного університету. Серія «Філологія». - 2009. - Вип.43. - С.43 - 59.

5.Тищенко І.Ю. Екзистенціал Дому в творчості Р.Андріяшика / Ірина Юріївна Тищенко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2011. - №1 (212). - С.118 - 128.

6.Тищенко І.Екзистенціал страху в романі Р.Андріяшика «Люди зі страху» / Ірина Юріївна Тищенко // Теоретична і дидактична філологія: Збірник наук. праць. - Вип. 10. - К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2011. - С.374 - 384.

Анотація

Тищенко І.Ю. Проблема «втраченої» людини у творчості Романа Андріяшика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Київський університет імені Бориса Грінченка. - Київ, 2011.

У дисертації вперше в українській науці про літературу здійснено комплексний аналіз прозової спадщини Романа Андріяшика в екзистенційних вимірах, зокрема парадигма творчості письменника висвітлюється крізь призму проблеми «втраченої» людини - ключової в його прозовому доробку, з'ясовується динаміка та логіка її реалізації.

Автор дослідження окреслює внесок Р. Андріяшика в розвиток вітчизняного літературного процесу 60 - 90-х років ХХ ст. Особлива увага приділена рецепції його романістики у критиці та в літературознавстві.

На основі аналізу літературознавчих і філософських праць визначено специфіку екзистенцій страху, совісті, смерті, дому та інших, розкрито їхню трансформацію в прозописьмі Р. Андріяшика. Проаналізовано структуру текстів прозаїка як антиподу соцреалістичному канону.

Ключові слова: екзистенція, екзистенціал, індивідуальна свобода, соцреалістичний канон.

Аннотация

Тищенко И.Ю. Проблема «потерянного» человека в творчестве Романа Андрияшика. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский университет имени Бориса Гринченко. - Киев, 2011.

В диссертации впервые в украинской науке о литературе комплексно исследуется парадигма творчества Романа Андрияшика в аспекте проблемы «потерянного» человека - ключевой в прозаическом наследии писателя, раскрывается динамика и логика ее реализации. Художественное творчество прозаика рассматривается как целостный текст, который содержит элементы различных дискурсов: исторического, национального, литературного и других.

Автор исследования анализирует драматические коллизии жизненного и творческого пути писателя в условиях советского тоталитаризма, раскрывает вклад Р. Андрияшика в развитие отечественного литературного процесса 60 -90-х годов ХХ в. Особое внимание сосредоточено на рецепции романистики писателя в украинской и зарубежной критике и науке о литературе.

На основе анализа литературоведческих и философских трудов известных ученых в диссертационной работе раскрывается специфика романов и повестей Р. Андрияшика в экзистенциальных измерениях страха, совести, смерти, дома и других, определяется экзистенциалистская и стилистическая доминанты художественной системы прозаика.

Значительное внимание в диссертации уделено анализу основных мотивов, ключевых образов, идейно-тематической и жанровой типологии художественного наследия Р. Андрияшика. Образная система литературных персонажей писателя рассматривается как художественная идентификация атмосферы тоталитарной эпохи.

Заключительный раздел диссертации посвящен раскрытию дискурса индивидуальной творческой свободы художника в структуре социалистического реализма. Проанализированы художественно-языковой аспект текстов прозаика, концепция героя и способы ее воплощения как антиподы соцреалистическому канону.

В результате проведеного исследования автор диссертации делает вывод о том, что личность не может быть «потерянной» для общества: ее духовному примеру рано или поздно будут следовать другие. Писатель показал взаимосвязь между духовным и материальным: кто разменивает свою свободу на материальные блага, тот деградирует до уровня раба на своей родной земле. В конце концов, такая личность теряет материальные блага и наступает интелектуально-психологическая смерть. Таким образом, в противовес вульгарной материалистической традиции, вопреки соцреалистическому канону сквозь творчество Р. Андрияшика проходит мысль о приоритете духовного начала.

Ключевые слова: экзистенция, экзистенциал, индивидуальная свобода, соцреалистический канон.

Summary

Tischenko I.J. The problem of the «lost» man in Roman Andriashik?s works. - Manuscript.

Thesis for the degree of candidate of science in philology speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Borus Grinchenko Kyiv University. - Kyiv, 2011.

The paradigm of Roman Andriashik?s works in the light of «lost» man problem, the key problem in the author?s prose is investigated in the thesis. The dynamics and logic of its realiration is elucidated.