Концепти теоретичної свідомості Ю. Лавріненка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

КОНЦЕПТИ ТЕОРЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ Ю. ЛАВРІНЕНКА

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Клочек Григорій Дмитрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, завідувач кафедри української літератури;

доктор філологічних наук, доцент Просалова Віра Андріївна, Донецький національний університет, професор, завідувач кафедри історії української літератури і фольклористики;

доктор філологічних наук, доцент Гурбанська Антоніна Іванівна, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри української мови і літератури, директор Інституту журналістики й міжнародних відносин.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано «21» лютого 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

Загальна характеристика роботи

Теоретичний контекст літературознавства передбачає систему іманентних відношень, прямо пов'язаних зі станом культурної свідомості суспільства. В Україні, де завдання подолати стереотипи й комплекси, породжені радянським неоколоніальним минулим, стоїть усе ще гостро, соціокультурна реорганізація свідомості є однією з головних передумов подальшого розвитку нації. Звернення до іншоматерикової україніки ХХ століття дає можливість розгортати палітру вітчизняної науково-критичної думки з урахуванням модерної специфіки національного буття, що полягає в існуванні двох репрезентативних ліній новітньої української культури, накреслених на мапах різних частин світу. Фокус же теоретичної свідомості, традиційно означуваної як категорії наднаціональної та надіндивідуальної за способом існування, відіграє роль адекватної інтегрувальної позиції, з якої доречно розглядати в кожній із цих ліній двоєдину сутність, водночас усвідомлюючи, що культура не існує поза її суб'єктними конкретизаціями, поза існуванням певної особистості, яка втілює цю культуру.

Людина, ідея, думка, слово, людина - саме в такій, замкнутій на суб'єкті, перспективі слід визначити загальну спрямованість цього дослідження, вписуючи людину, носія особистісних інтелектуально-духовних та діяльнісних характеристик, у парадигмальний ряд теоретико-літературних „індефініцій” (М. Епштейн) нашого часу. Доцільність такого підходу підкріплено й тим, що уявлення про літературу та її сутність давно поширили поле власної кристалізації, у якому разом із філологією в розмаїтих конфігураціях опинилися гуманітарні й соціальні науки з їхніми категоріальними та методологічними здобутками. Це зумовило множинність теоретичних підходів і спостережень, що забезпечують теперішній рівень і специфіку літературознавства, та змусило виділити в просторі гуманітарної теоретичної рефлексії людську особистість: вона визначає собою появу й функціональні конфігурації всіх можливих теорій.

Звернення до особистісного рівня становлення й функціонування літературознавства (Ю. Лавріненко та його підходи до літературно-мистецької дійсності) становить один із можливих способів наближення до універсалій та їх осмислення, здійснюваного в гомогенній - особистісній - перспективі. Це мав на увазі й Г.-Ґ. Ґадамер, коли писав про необхідність перенесення дослідника в ситуацію іншої особистості (що не тотожне почуттєвому проникненню) задля переходу „до вищої спільноти” через переборення власної частковості та частковості іншого. Відтак метакритичне вивчення наукового спадку Ю. Лавріненка в особистісній перспективі передбачає врахування онтологічної сполученості минулого, репрезентованого об'єктом вивчення, і сучасного, традиційно пов'язуваного з позицією самого дослідника, та водночас вимагає враховувати дистанцію між одним та іншим, що зумовлена звичним оперуванням синхронічно-діахронічними уявленнями про світ та його категоріальні даності, про себе й іншого.

Актуальність дослідження. Для сучасного українського літературознавства характерні численні методологічні й фактологічні прориви, що відбулися в останні два десятиліття. Значною є питома вага здійснених у цьому напрямі історико-літературних, компаративних, текстологічних досліджень, спрямованих на заповнення багатьох лакун гуманітарно-наукового дискурсу, що виникли внаслідок методологічного й творчо-особистісного вихолощення українського літературознавства за радянського періоду. Саме тепер компетентний простір теорії літератури збагачується інтелектуальними перспективами. Приміром, Ю. Лавріненко як культурна особистість, що жила й діяла за конкретних історичних обставин в інтересах української нації та її культури, - це тематико-проблемна площина, науково-критичну рефлексію якої засвідчують праці багатьох дослідників (О. Астаф'єв, С. Лущій, М. Наєнко та ін.). Коли ж ставити питання про цю площину як про один із багатьох можливих прецедентних текстів вітчизняного літературного процесу, що репрезентує цілісний культурний досвід без поділу на істотне й неістотне та визначає формування критичної свідомості (зокрема й науково-теоретичної), водночас зумовлюючись нею, то питання це демонструє свою ізоморфність проблемам глобалізації та характеру культурної свідомості в добу пізнього модерну й постмодерну, а відтак і гостру злободенність.

Не підлягає сумніву, що існування людини та її культурний поступ можуть бути проінтерпретовані крізь призму категорії свідомості. Саме вона за найрізноманітніших семантичних модуляцій загально вказує на здатність людини перетворювати дані свого чуттєвого досвіду на узагальнення, які вона використовує тим більш універсально, чим далі простує шляхом цивілізації. Отже, свідомість постає запорукою існування людського світу.

Звернення до культурної спадщини Ю. Лавріненка в дефініціях свідомості дає можливість розглядати його творчий доробок не як осередок готових методологічних формул, теоретико-літературних стандартів, зразків, термінів, а в сенсі культурної інспірації власного інтелектуального пошуку, внаслідок якого вона заявляє про себе як буттєва повнота, що передбачливо й актуально містить у собі багатство відомих людині способів (також і науково-теоретичних) контакту з дійсністю та мистецтвом як формою її осягнення й вираження.

Інший аспект актуальності дослідження випливає з того, що впродовж майже цілого ХХ століття український літературно-мистецький процес та його наукове осягнення розгорталися паралельно не тільки по обидва боки українського кордону в межах одного материка, а й на різних материках. На сьогодні переважна більшість джерельних документів літературознавчої спадщини Ю. Лавріненка перебуває в США. Розкриття поліфонічного й напруженого буття особистості в цілісному світі суспільства, культури, природи на підставі максимально повного залучення писемних джерел відповідає сучасній методологічній настанові „інтерсуб'єктивної вагомості” (І. Фізер), що стверджує необхідність безпосереднього контакту дослідника з автохтонними текстами.

Зрештою, сучасне літературознавство як наукова царина, що визначає власні евристичні, гносеологічні й аксіологічні горизонти в контексті цілої гуманітаристики та творчо-мистецьких спромог людини, потребує вироблення й дефінітивного оприсутнення певного інтегрувального уявлення про текст, що неминуче витворюється на перетині розмаїтих історичних, наукових, соціальних, культурно-мистецьких контекстів. На нашу думку, поняття індивідуальної свідомості й концепту, обрані як аналітико-критичний дослідницький інструментарій, відповідають контекстній специфіці теорії літератури, яка прийшла на зміну „посттеорії”, що прагнула усунути досліджуваний літературний текст від будь-якого контексту.

Зв'язок із науковими програмами й темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації», напрям «Національна мова та література в державотворчих процесах України» (номер державної реєстрації 06БФ044-01). Тему затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 19.11.2007 р.) та уточнено в теперішньому формулюванні на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 27.10.2008 р.).

Мета роботи - здійснити концептний аналіз теоретичних підвалин спадщини Ю. Лавріненка, його теоретико-літературних ідей і конститутивних засад наукової критики; на основі отриманих результатів з'ясувати напрями розвитку вітчизняної літературознавчої думки середини ХХ століття, особливо значимі з позицій сьогодення.

Втілення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

витлумачити поняття теоретичної свідомості як маркера гуманітарно-наукової проблематики доробку Ю. Лавріненка;

осмислити функціонування терміна „концепт” у гуманітарному дискурсі кінця ХХ - початку ХХІ століття та дати його робоче визначення й характеристику в межах літературознавчої специфіки цієї праці;

розкрити теоретико-літературну актуальність застосування персонологічних даних для об'єктивного вивчення концептів теоретичної свідомості Ю. Лавріненка;

оперуючи категорією мімезису, показати онтологічний статус науково-критичної думки інтелектуала та концептів як способів її репрезентації;

окреслити літературознавчу перспективу феномену еміграції як онтологічної категорії, яку слід ураховувати під час дослідження спадщини Ю. Лавріненка;

вивчити теоретико-методологічні тенденції гуманістики (зокрема, літературознавства) ХХ століття в писемній спадщині Ю. Лавріненка шляхом виділення й аналізу відповідних концептів та конструктів;

з'ясувати залежність між концептами та конструктами, що зумовлюють зміст цих перших;

представити відродження як наскрізну тему й концепт науково-критичного доробку Ю. Лавріненка;

увести до наукового обігу раритетні джерельні матеріали - документи з особистого архіву Ю. Лавріненка та його родини в США - текстуальні підстави й контекстуальні дані для здійснення обґрунтованих узагальнень і висновків у цій праці;

запропонувати модель концептного середовища науково-критичних текстів цього інтелектуала.

Об'єктом дослідження є відомі та розшукані нами в колекції архівних документів Ю. Лавріненка його літературознавчі, культурознавчі праці, епістолярій, редакторські матеріали журналів „Сучасник”, „Літературно-науковий збірник”, „Української літературної газети”, річників „Слово” й авторські дописи Ю. Лавріненка до цих та інших періодичних видань; тексти його радіопередач на хвилі „Свободи”; антологія „Розстріляне відродження”; науково-критичні праці сучасників Ю. Лавріненка - еміграційних учених, що забезпечують дослідження низкою провіденційних ідей та порівняльно-контекстуальними даними.

Предметом дослідження є творчо-інтелектуальні структури критичного мислення Ю. Лавріненка, передані загальним поняттям „концепти теоретичної свідомості”.

Теоретико-методологічна основа дослідження зумовлена його метою. У дисертації застосовано загальнонаукові (опис, спостереження, аналіз, синтез, узагальнення, дедукція, моделювання, класифікація) та гуманітарні й спеціальні (когнітивний, ретроспективний, герменевтичний, феноменологічний, порівняльно-історичний, філологічний, біографічний, контекстуальний, генетико-текстологічний) методи. Теоретичну базу дисертації склали праці філософів, культурологів, літературознавців відповідних напрямів мислення. Обраний ракурс роботи зумовив залучення до неї досвіду рецептивної естетики, постколоніальних студій, структурно-семіотичних напрацювань.

Наукова новизна. Дисертація є першою спробою цілісного дослідження науково-критичних здобутків Ю. Лавріненка завдяки введенню в науковий обіг інформації з документів його особистого архіву, що зберігається в Колумбійському університеті, та з документів НТШ й Музею-Архіву УВАН у Нью-Йорку. Вперше узагальнено й систематизовано досвід літературознавчої праці Ю. Лавріненка; обґрунтовано вибір аналітико-синтетичної категорії „теоретична свідомість” як предмета й метакритичного інструментарію дослідження; запропоновано спосіб виокремлення концептів у тканині текстів Ю. Лавріненка; проаналізовано тенденції та засоби репрезентації концептів, авторські інтенції, що зумовили їх постання, розкрито модифікаційний та трансформаційний потенціал концептів теоретичної свідомості Ю. Лавріненка щодо сучасних потреб літературознавства.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані в подальшій науково-дослідницькій роботі, при підготовці лекцій та семінарів з історії української культури, літератури, теорії літератури, спецкурсів із проблем розвитку української літератури та літературознавства в ХХ столітті, при написанні навчальних посібників, підручників, монографій.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що на основі джерельно-фактографічних даних та досягнень світового літературознавства, філософії, естетики вибудовано цілісну концепцію теоретичних поглядів Ю. Лавріненка. Схарактеризовано робочі поняття дослідження, осмислено літературну спадщину Ю. Лавріненка в аспекті вітчизняної науково-критичної діахронії та синхронії.

До дисертації залучено досягнення науковців, мислителів минулого й сучасності. Водночас ідея роботи, її концепція, артикуляція тез, висновки та узагальнення належать її авторові. Різні форми використання результатів досліджень інших учених оформлено відповідними покликаннями.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 10 від 26.05.2010 р.). Основні положення дисертації викладено в лекції, прочитаній в Інституті російських, євразійських, східноєвропейських студій імені Гарімана Колумбійського університету (Нью-Йорк, США, 2007); у доповіді на симпозіумі, присвяченому відкриттю колекції архівних документів Ю. Лавріненка в Бахметьєвському архіві Бібліотеки Батлера Колумбійського університету (Нью-Йорк, США, 2007); у доповідях на міжнародних наукових конференціях: „Національна культура в парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Київ, 2007), „Україна у світі: Україна є там, де живуть українці” (Чернігів, 2008), „Діаспора як чинник утвердження держави Україна в міжнародній спільноті” (Львів, 2008), „Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття в перспективі глобалізаційних процесів” (Харків, 2008), „Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі” (Київ, 2008), „Місто - як - текст: літературні проекції” (Бердянськ, 2009), „Мультилогос літератур світу” (Кривий Ріг, 2010); всеукраїнських наукових конференціях: „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2008, 2009, 2010), „Українська література: погляд із ХХІ століття” (Миколаїв, 2008), „Літературна, публіцистична, наукова спадщина Івана та Надії Світличних у розвитку національної культури другої половини ХХ століття” (Луганськ, 2009), „Документалістика початку ХХІ століття: проблеми теорії та історії” (Луганськ, 2009), „Етнічні мовно-культурні моделі світу в контексті українського перекладознавства: до 90-річчя Миколи Лукаша” (Київ, 2009), „Українська література в контексті світової” (Одеса, 2010); Наукових читаннях, присвячених пам'яті Соломії Павличко (Київ, 2008); філологічних семінарах Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (2007 - 2009).

Публікації. За темою дисертації опубліковано монографію та 33 статті, 26 із яких надруковано в наукових фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел (506 позицій). Загальний обсяг роботи - 445 сторінок, із яких 390 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі оглянуто найвідоміші праці, у яких ідеться про Ю. Лавріненка та його науково-критичний доробок (О. Астаф'єва, І. Кошелівця, С. Лущій, М. Наєнка, П. Одарченка, В. Поліщука, Я. Поліщука, Б. Рубчака, Я. Славутича, Ю. Тарнавського та ін.). В осмисленні його спадщини, зазвичай, домінує чи то дескриптивний, чи науково-критичний, чи есеїстичний компонент. Ідеєю ж, яка об'єднує навіть протилежні погляди на цю особистість та значення її праць, стало наголошення на особливому провіденційному струмені літературознавчого мислення, що робить Лавріненкові характеристики та оцінки ще й тепер затребуваними в літературознавчому дискурсі. Сучасник І. Кошелівець відзначав гостроту спостережень та впливові аргументи Ю. Лавріненка, завдяки яким читачі відкривали для себе ядро мистецького явища, поза тим не помічаючи деяких вельми суб'єктивних тверджень. Крім того, сформулювати низку питань про витоки критичної думки Ю. Лавріненка, підстави та способи її сучасного вивчення доцільно й тому, що предметне вивчення представляє його письменницьку та науково-критичну спадщину як свідомо, так і несамохіть інтегрованою в масштабні процеси світової культурної дійсності ХХ ст. Це дозволяє тлумачити її в сучасній інтердисциплінарній перспективі.

Також у цій структурній частині обґрунтовано актуальність дисертації, сформульовано її мету та завдання, з'ясовано теоретико-методологічну базу, визначено наукову новизну та практичну цінність дослідження, поінформовано про його апробацію та публікацію основних положень.

У першому розділі „Евристичні пріоритети дослідження” обґрунтовано теоретико-методологічний каркас обраного ракурсу розкриття теми дисертації та осмислено культурно-історичні чинники теоретичної свідомості літератора. У підрозділі 1.1 „Методологічні підстави теоретичної свідомості Ю. Лавріненка” розглянуто свідомість як гносеологічний об'єкт гуманітарних наук, а також теоретичну свідомість як літературознавчу категорію (пункти 1.1.1 „Свідомість як гносеологічний об'єкт гуманітаристики”, 1.1.2 „Теоретична свідомість як літературознавча категорія”).

Методологічні засади дослідження окреслено як методологічний плюралізм, у його межах гносеологічні та феноменологічні підходи до проблеми свідомості можуть бути кваліфіковані як взаємодоповнювальні. Це дозволяє поставити вивчення теоретичної свідомості Ю. Лавріненка в місткий емпіричний контекст документів його писемної спадщини та скерувати дослідження в напрямі осягнення теоретичних здобутків особистості як буттєвих актів, у яких людина існує в значенні онтологічної проблеми. Таке визначення загального вектора дослідження цілком адекватне матеріалові, що підтверджують слова Ю. Лавріненка про його власне ставлення до буттєвого феномену людини: „...Для мене це справа доростання до закону творчого (підкреслення Ю. Лавріненка - Т. Ш.) принципу життя… І коли ми живемо за законом життєтворчости, ми певною мірою наче прилучаємось до безсмертности життя як цілости” Лавріненко Ю. Лист до М. Лавріненка від 6.10.1973 р. // Особистий архів М. Лавріненка..

Поняття теоретичної свідомості є необхідним термінологічним маркером для наголошеного означення еволюційної поліструктурної динаміки літературного знання в межах індивідуальної дослідницької практики. Теоретична свідомість конституюється в кореляції особистісного й доксичного, як предметний центр метакритичного дослідження це поняття дає можливість з'ясовувати підстави та значення індивідуальної конкретизації будь-якого смислу й поняття в літературознавстві. Жива думка містить оригінальний спосіб використання (часом і до семантичного переформатування) понятійно-категоріальних абстрактів, відтак, її вивчення необхідно передує встановленню адекватної картини теоретико-методологічної динаміки української літератури ХХ століття.

Отже, застосування поняття теоретичної свідомості в літературознавчому дискурсі передбачає усвідомлення метакритичного характеру його дефініції. Предметний літературознавчий розгляд проблеми свідомості має ґрунтуватися на гносеологічних засадах, які дають підстави впорядковувати й стабілізувати витворення сенсів у відповідних логіко-понятійних парадигмах; реалізувати онтологічний підхід, що наділяє людське мислення й творчі акти індивідуальною буттєвою спроможністю; експлікувати факт екзистенційного „саморозгортання” творчого суб'єкта в мистецтві художнього слова й критичного висловлювання як моральної дії. Особливої ваги ця проблема набуває в процесі вивчення науково-критичного зрізу літератури як осердя її самосвідомості.

У підрозділі 1.2 „Літературознавча перспектива застосування поняття „концепт” схарактеризовано зміст, який вкладається в поняття концепту філософами та лінгвокультуролами, а також з'ясовано особливості його застосування в літературознавстві (пункти 1.2.1 „Концепт у предметній галузі філософії та лінгвокультурології”, 1.2.2 „Поняття „концепт” у літературознавстві”).

Філософи характеризують концепт як „щось нерозрізнюване”, „не так синестезію, як синейдезію”, „упорядкування складових за зонами суміжності” (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі). У лінгвістиці та лінгвокультурології всі характеристики концепту є розширювальними щодо його базової величини, якою, за А. Вежбицькою, є „семантичний елемент” (або „лексична універсалія”), що його можна виявити під час аналізу будь-якої природної мови.

Прецедентними в осягненні теоретичної свідомості Ю. Лавріненка обрано диспозиції „концепт - суб'єкт - свідомість - смисл” (Б. Корман) та „концепт - почуття / суб'єктивні переживання - суспільна свідомість - поліфонічний смисл” (О. Астаф'єв), оскільки вони відповідають базовій вимозі до будь-якого дослідницького завдання: дати власне розуміння об'єкт-предметної царини та пояснити миследію (М. Мамардашвілі), що слугувала критерієм для розв'язання завдання, яке в онтологічному сенсі показує свою нескінченність.

Отже, у концепті як онтологічній даності імпліковано певний провіденційний потенціал - те, чого „поняття” у звичному сенсі цього слова позбавлене. Здається, саме так - з опертям на концептні утворення - загально формується успішність критичних текстів Ю. Лавріненка, на яку неодноразово вказували його сучасники. Інакше кажучи, концепти як особливі „культурні згустки” (Ю. Степанов) спонукають думку до вільного, нестягненого фактуальною конкретикою, руху (недаремно той же Ю. Степанов окреслює їх як „тонку плівку руху”), номінованого думкою.

Відтак проблема дослідження концептів у вимірі теоретичної свідомості літературознавства перебуває в живому взаємозв'язку з ідеєю буття як історичної даності. Це свідчить, що визначальним параметром дослідження стає людська суб'єктивність - „феномен” - у всьому розмаїтті її виявів. Концептний спосіб аналізу теоретичної свідомості Ю. Лавріненка виявляє ймовірну семантико-структурну організацію „внутрішньо рухомого горизонту” свідомості (Г.-Ґ. Ґадамер). Крім того, оперуючи ним, є можливість опанувати й представити живе єство думки критика в сучасних теоретико-літературних фреймах та сценаріях.

Думку науковця не обмежує якийсь певний, свідомо обраний та засвоєний методологічний чинник: на шляху оприявнення семантико-естетичних горизонтів мистецького явища вона розгортається в поліфонічне дискурсивне поле, де ці підходи існують, перефразовуючи одне з гайдеґґерівських визначень, на рівні захопленості Буттям заради нього самого, у лаконічній стягненості іманентних колізій, завузлених у міметичній фактурі інтенційного об'єкта - явища літературно-мистецької дійсності.

У цій мисленнєвій перспективі наріжна ознака концепту, дотепер акцентована лінгвокультурологами як його ім'я, поступається місцем іншій, дещо менш виразній рисі - дискурсивності. Концептне утворення може бути ідентифіковане не лише за його іменем, а й унаслідок аналізу дискурсивних практик у критичному тексті, що імплікують певну стійку традицію культурного спілкування чи її елементів. І відчитування традицій критичного мислення якраз і може бути продуктивним завдяки апеляції до концепту, що утримує в собі молекули теоретичних ідей (лавджоєвські „unit-ideas”), з яких складаються різні критичні дискурси.

Концепт показує індивідуалізоване сприйняття буттєвого смислу, що ніколи не буває остаточним, завершеним, не належить виключно одному - минулому, теперішньому чи майбутньому - часові. Зрештою, він указує на факт такого переживання критиком певної події, що робить її тут і тепер живо присутньою. Минуле, обернене на актуальну сучасність, складається з множини досвідів, означники яких здатні взаємопереходити та само- й взаємовисвітлюватися. Структура концепту імплікує цю складну креативну динаміку.

Отже, не применшуючи ролі імені в справі освоєння концептів, усе ж вважаємо, що, уводячи цей термін до літературознавчої галузі як інструмент метакритичного дослідження, доцільно насамперед спиратися на його здатність акумулювати в собі буттєві смисли, які схоплюють та розгортають розмаїті традиції, витворені соціумом та його культурою. Ці останні своєю чергою зумовлюють номінування концепту.

Прецедентний ряд теоретико-літературних концептів оформив Р. Велек у монографії „Концепти критицизму” (1963 р.). Проте на сучасному етапі серед західних учених поширена думка, що теоретичну місткість явищ, описуваних різними типами концептів, представлено спільною складовою їхньої семантико-структурної організації, оскільки фіксованих і достовірних сутностей, які тільки й покликані репрезентувати чисті теоретичні об'єкти, не існує. Зосереджуючись на ідеї мовного субстрату реальності, теорія літератури стверджує, що значення (від себе додамо, теоретичне також) постає щораз у процесі рецепції тексту. Воно не існує в тексті в готовому вигляді, а, як писав П. Баррі, змушує нас долучитися до його формування. Отже, і в цьому плані концепт відкриває можливість специфікувати план контекстуального народження сенсу, що стає усталеним тільки в моменті його оформлення індивідуальною людською свідомістю.

Структура концепту на цьому етапі дослідження постає такою: мовний маркер (образне уявлення) способу конституювання предметної галузі як буттєвого середовища (гештальт, символ, прототип) - теоретико-логічні конструкти, що дозволяють визначати й досліджувати концепт у сукупності емпіричних характеристик і співвідносити його з іншими подібними утвореннями, - контекстні зв'язки та розширення текстового смислу як духовної реальності, з якою співвідносить себе суб'єкт.

Доповнити її в інших випадках (коли йдеться про окреме літературно-мистецьке явище) може така схема: літературно-мистецький (культурогенний) факт - дискурсивна практика, реалізована в тексті з метою його осягнення - соціально й культурно зумовлена традиція, що лежить в основі цієї практики - концепт - контекстні зв'язки та збагачення текстового смислу як духовної реальності, з якою співвідносить себе суб'єкт.

Отже, дисертація ґрунтується на кількох вихідних теоретичних положеннях:

1. Поняття свідомості застосовуємо в роботі у феноменологічному значенні, тобто прагнемо зрозуміти її, а відтак (слідом за М. Мамардашвілі), поставити питання про свідомість як спрямоване пізнання, що передбачає розгляд у її межах пізнавальних структур, які власне їй не належать. Свідомість як пізнавальна діяльність, є предметом метакритичного дослідження, у процесі якого під дослідницький бінокуляр потрапляють умови для прирощення її досвіду та функції, у яких цей досвід себе реалізує.

2. Теоретичну свідомість ми розглядаємо в межах критичної свідомості як засадничої властивості й основного чинника розвитку людської особистості, що зумовлює адаптацію людини в соціокультурному середовищі та конструктивну (прагматичну) реакцію на нього, означену П. Фрейре як інтеграція. Філософсько-антропологічний сенс критичної свідомості схоплено поняттям дієво-історичної свідомості, уведеним у науковий обіг Г.-Ґ. Ґадамером. Її структура передбачає місце для наукової, зокрема, теоретичної, свідомості, функцією якої є судження в гуманітарних науках та властиві цим останнім способи пізнання, спрямовані на вираження „нескінченної ідеї дійсного світу” (Г.-Ґ. Ґадамер). Людина як носій теоретичної свідомості формує наукову думку, що загально репрезентує ціле, у якому вона є істотою історичною.

3. Концептний спосіб аналізу теоретичної свідомості випливає з нашого уявлення про особистісний простір її втілення. Концепт кодифікує проблему чи множину проблем, як вони постають у певному чуттєвому світі особистості (цей останній філософи називають єдиною умовою концепту) і складають її культурний, екзистенційний, естетичний досвід. Зумовленість концепту певним перцептивним простором дає підстави розглядати в ньому (концепті) різнорідні складові поняття (конструкти), що утворюють концептуальну єдність у межах визначеного досвідом особистості плану предмета розмислу. Конфігурація конструктів (їх може бути два чи більше) лишається незмінною в межах концепту, проте самі ці конструкти заступають у зону інших концептів (зумовлюють їх створення), а також самі можуть являти собою концепти. Саме тому подальший аналіз концептів побудовано на їхніх інтерактивних, а не на інгерентних характеристиках. У такому разі спадщина Ю. Лавріненка постає полем живого пошуку думки, коли вона рухається в напрямках і ретроспекції, і провіденції, заявляє про себе як буттєва повнота, що передбачливо та актуально містить багатство доступних людині способів (зокрема, науково-теоретичних) контакту з дійсністю та мистецтвом як формою її вираження.

У підрозділі 1.3 „Роль культурно-історичної ситуації у формуванні теоретичних засновків думки Ю. Лавріненка” схарактеризовано найбільш впливові культурно-історичні ситуації, що визначили собою характер літературознавчого мислення цієї особистості, - радянської дійсності та еміграції.

Пункт 1.3.1 має назву „Культуртрегерство: офіційний модус критичної теорії на межі 20-х - 30-х років ХХ століття”. Метою тут є показати, що перебування інтелектуала на початку його професійного діяльності в межах більшовицько-комуністичного дискурсу з огляду на характеристичні стильові інвазії останнього може бути осмислене як вихідна метакритична позиція в цілій світоглядно-теоретичній еволюції особистості. Ця остання, розглянута в хронології ХХ ст., парадоксально імплікує розмаїті мисленнєві потенції, що загалом апелюють до головних інтелектуально-культурних парадигм - модернізму та постмодернізму, які й визначають мисленнєво-теоретичні перипетії індивідуальної культурної свідомості ХХ століття.

У пункті 1.3.2 „Соціологічне літературознавство та його актуальні смисли” показано зіткнення „двох свідомостей” на полі соціальних змагань. Тримаючи на меті концептні величини цього досвіду й утримувані ними універсалії мислення, написані Ю. Лавріненком у той час праці розуміємо в цілості, як такі, що передбачають одна одну, пов'язані єдністю дії критичного розуму та його етичних структур.

Пункт 1.3.3 „Стиль як першорядний чинник Лавріненкових праць у 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.” охоплює статті та книжки „Блакитний-Еллан”, „Василь Чумак”, „Творчість Павла Тичини”, що з'явилися в перший період творчості діяча.

У них критик обстоює прагматично й соціально заангажований аспект семантики стилю. У результаті це відводить його від фахових літературних предметів, аж доки, боронячись від політичного переслідування, його думка не втрачає необхідну для послідовної інтелектуальної праці теоретичну перспективу, що, зрештою, перетворює її на ерзац мисленнєвого акту. Якщо в публікаціях 1929-1930 років (літературні портрети, нариси, теоретико-інформативні студії) простежуємо спробу поєднати суспільну кон'юнктуру в літературно-мистецькій галузі з живим професійним мисленням, якому вдоступнювалися інтуїтивні прориви в герменевтичні, рецептивно-естетичні, історико-філософські царини набуття нового знання про художній твір (саме ця лінія має, на нашу думку, найбагатшу дослідницьку перспективу спадку Ю. Лавріненка), то вже пізніші статті, написані в умовах посилюваного політичного тиску, репрезентують тотальну вульгаризацію соціологічної тенденції літературознавства, що призвела до деструкції духовно-інтелектуального дискурсу вітчизняної літератури та науки про неї.

У пункті 1.3.4 „Концепт еміграції в соціокультурному та літературознавчому аспектах” на основі критичних текстів, епістолярію Ю. Лавріненка, а також напрацювань постколоніальної критики, виявлено проблему рубіжних ліній життя як іманентного простору літературної діяльності (Ж. Батай) у якості власної науково-критичної тези Ю. Лавріненка. В її основі лежала інтенція деконструювати поняття межової ситуації як перманентного стану української літератури в аспекті його можливості давати імпульс формам живого духу та індивідуальної свідомості наступного покоління творчих особистостей із українськими коренями, що знайшли себе в суспільствах інших країнах, зокрема, у США. Із цього погляду „еміграція” якраз і постає як понятійна реалія сучасного літературознавства.

У другому розділі „Персонологічний зріз теоретичної свідомості Ю. Лавріненка” конкретизовано історію його життя з огляду на захований у ній середовищний контекст концептів. У ньому набувають виразної наочності різноманітні потреби, як-от сприйняття, мислення, діяльність, що відбивають реальні стани особистості, трансформуються ті з них, які завдають їй певного дискомфорту.

У підрозділі 2.1 „Література особистого документа як джерело дослідження” обґрунтовано звернення до літератури особистого документа (мемуари „Чорна пурга та інші спомини”, рукопис подосі невиданої книжки спогадів „Мій сад в Арктиці”, що зберігається в родинному архіві цього діяча в Нью-Йорку (США), щоденникові й епістолярні свідчення). Тут відкривається можливість багато в чому вияснити первісні історико-біографічні (міметичні в ширшому значенні) засади формування концептів його теоретичного мислення, які, за нашими спостереженнями, відкривають знаковий епізод модерної вітчизняної культури ХХ століття, що в багатьох своїх проявах належить до двох духовних ойкумен та позначений, коли вдатися до барокового поняття, „двосвіттям”.

Крім того, в особистому документі міститься категоріальне значення як свідчення набутого суб'єктом досвіду, що відкриває „перед- і поза-когнітивне знання”, яке, за спостереженням Р. Нича, завжди зосереджене довкола конкретних, навіть одиничних випадків. Події, що виринають із пам'яті через десятиліття, лаконічні й спонтанні образи та оцінки, несподівані повороти думки, оформлювані променем миттєвої реакції на новопосталий подразник душевно-розумової діяльності, улягають сучасній методологічній трансдисциплінарній настанові - дослідженню конкретних, реальних випадків у житті людини, яке „здійснюється без чітких попередніх гіпотез і часом провадить до далекосяжних теоретичних узагальнень, до перевірки гіпотез... (тут виникають, наприклад, постулати, які ще донедавна суперечили науковості, розвивається теорія літератури, заснована на аналізі одиничного випадку)” Нич Р. Антропологія літератури. Культурна теорія літератури. Поетика досвіду / Ришард Нич. - Л. : Центр гуманіт. дослідж.; К. : Смолоскип, 2007. - С. 43..

У підрозділі 2.2 „Концепт біографії в спадщині Ю. Лавріненка” йдеться про те, що біографія становить концепт науково-критичної думки літератора з огляду на динамічне - „площинне” й „структурне” (Г. Винокур) - означення нею його небіографічних текстів. Надзвичайно серйозне ставлення Ю. Лавріненка до виписування тексту власної біографії оприявнює його загальне переконання в тому, що саме біографія людини може розкривати найсуперечливіші аспекти її життєвої - творчої та діяльнісної - позиції. Також і В. Дільтей вбачав у життєписі людини „найвищий та найповчальніший ступінь” розуміння нею життя.

Якщо порівняти мемуарно-біографічні тексти Ю. Лавріненка та Ю. Шереха-Шевельова, то відмінність між ними виявляється в тому, що останньому притаманна наративна втрата „живої сув'язі” (В. Дільтей) власного життя, рознесення себе в царинах життя й смерті то як поета, то як критика. Для Ю. Лавріненка цілість людини як фізичної особи, екзистенційної сутності, діяльнісної настанови та праксису має принципове значення. І в цьому його теоретична свідомість імплікує кантівську ідею, відрефлексовану П. Рікером як „трансцендентальну дедукцію поняття особи”. Філософ припускав, що думку визначає її схема, захована в свідомості людини. Без цієї схеми будь-яка робота з фактами в щоденній практиці та в гуманітаристиці була б неможлива.

У підрозділі 2.3 „Біографічний текст Ю. Лавріненка” з'ясовано формування та функціонування критичної особистості протягом головних етапів її життя: дитинства, здобуття освіти, репресій та ув'язнення (пункт 2.3.1 „Формування критичної свідомості та інтенція межової ситуації в ній”), шлях в еміграцію (пункт 2.3.2 „Діяльність у Західній Європі як спосіб збереження національної ідентичності”), літературно-критична активність у США в 50-х - 70-х роках ХХ ст. (пункти 2.3.3 „Організація українського літературного процесу в США: модерністські пріоритети літературно-мистецьких проектів”, 2.3.4 „Науково-критична діяльність 60-х - 70-х років ХХ ст.”).

Юрій Лавріненко розпочав свою діяльність у 20-х роках минулого століття, а згодом став активним речником та творчим популяризатором ідей, що визначали український духовно-інтелектуальний простір цього десятиліття: романтика вітаїзму, мистецтво як спосіб упорядкування світу та збереження від занепаду й руйнації, „синейдезія” Європи й Азії в модерному стані України.

У становленні науково-критичного світогляду літературознавця виокремлено три етапи. Першому (охоплює життєві події 1920 - 1942 років з навчанням у вищій школі, арештами, ув'язненням, засланням) властиве набуття базових знань із літератури та естетики, студіювання філософського підґрунтя європейського модернізму, спроба активного включення в сучасне літературно-мистецьке життя, яка й викликала прагнення шукати для осмислення революційної (у політичному й естетичному розумінні) динаміки літератури відповідні дослідницько-аналітичні ключі.

Працям цього часу (кілька статей у періодичних критичних і літературно-мистецьких виданнях та три літературно-критичні книги) властиве поєднання соціологічних, марксистських та формалістичних тенденцій. У цьому часі закорінені такі наскрізні дослідницькі сюжети Ю. Лавріненка: стилю як „мистецького комплексу” (В. Барка) та філософської універсалії національної творчості, що забезпечує життя традиції й передбачає поле для експериментів, „розстріляного відродження”, витвореного й дослідженого літературознавцем у єдності історичних, політологічних, культурогенних, естетико-філософських чинників модернізму; „двосвіття” української культурної свідомості. Цей останній сюжет у початковому етапі інтелектуальної діяльності Ю. Лавріненка артикульований найменше, однак його поліаспектну експлікацію в наступні періоди діяльності насамперед забезпечено творчим засвоєнням самої ідеї в її окремих потрактуваннях неокласиком М. Зеровим, вітаїстом М. Хвильовим, філософом-енциклопедистом В. Юринцем.

Другий і третій, що можна об'єднати в подвійний - „відчужувальний” (М. Богачевська) - етап, стосуються відповідно кількарічного перебування цієї особистості в Австрії й Німеччині під час Другої світової війни та остаточного пожиттєвого облаштування в Сполучених Штатах Америки. Перебування в ДіПі-таборах після радянського ув'язнення та заслання зумовило повернення Ю. Лавріненка в іманентний гуманітарний простір. Лекції, прочитані ним тут протягом 1945 р. під загальною назвою „Українська інтелігенція в боротьбі за духове самовизначення”, утілюють задум персоналістичної духовно-інтелектуальної історії новітньої України. Участь у Мистецькому Українському Русі, редагування „Звена”, „Літаврів”, „Українських Вістей” було підпорядковано меті розбудувати інтелектуальне середовище, яке б давало змогу українцям за західними кордонами СРСР вільно реалізуватися у творчому й інтелектуальному планах, ураховуючи й уроки власної історії, потрактовані Ю. Лавріненком на прикладі „драгоманівського покоління”, ролі М. Гоголя в російській та українській культурах тощо.

Зовні цей період літературної активності Ю. Лавріненка майже не виявляє його літературознавчих пріоритетів. Однак саме тоді інтелектуал, у якого тоталітарна система відібрала щонайменше вісім років повноцінного життя для наукової реалізації, формує пізніше впізнаваний як його авторський науковий почерк, ракурс мислення, що інтегрує в собі історичний та філологічний пошук, підводячи їх під знаменник певної філософеми.

У США Ю. Лавріненко працює найдовше й найбільше, створюючи основні праці, що характеризують його власний критичний спосіб сприйняття та осмислення дослідницької проблематики. Він зумовлений, по-перше, взаємонакладанням радянського досвіду „гартування” гуманітарія та досвіду, набутого ним у вільному від тоталітаризму світі; по-друге, іманентністю його критичній свідомості судження про український модернізм 20-х років минулого століття як про досконалий зразок для молодших поколінь українських митців; по-третє, дещо парадоксальним поєднанням глобалізаційних проектів щодо української літератури („Українська Літературна Газета”, українська секція в Міжнародному ПЕН-клубі, активна підтримка молодих українськомовних митців Америки, постановка проблеми питомості українського мистецького світовідчуття в американському світі) та усвідомленням глибинної самозакоріненості в національний ґрунт; по-четверте, інтердисциплінарною перспективою висвітлення об'єктів дослідницької уваги; по-п'яте, полівалентністю методологічного підґрунтя його характеристик та оцінок.

У третьому розділі „Герменевтичний складник теоретичної свідомості Ю. Лавріненка” з'ясовано наріжні концепти теоретичної свідомості інтелектуала в межах віддзеркалення відповідних категорій у сучасному літературознавчому дискурсі.

У підрозділі 3.1 „Літературна критика як емпірико-суб'єктна засада теоретичної свідомості” наголошено, що літературно-критична діяльність у своїй живій синхронії й зосередженості на літературному явищі є інтерпретаційним актом, який потребує повного теоретико-методологічного забезпечення та є суб'єктно присутнім у відповідному гуманітарному контексті, формує його, а той, своєю чергою, екстраполює „почуті” ним буттєві „виклики”, прагнучи отримати „відповідь” на них у формі критичного мовлення.

Дослідження попереднього критичного доробку лишається актуальним способом визначення й вивчення статусу літературної критики, її соціально-культурного попиту, репрезентативності в сучасній парадигмі гуманітарного знання.

Зважаючи на комунікативно-діалогічний характер літературної творчості, до компетенції літературної критики як науки належать комунікативно-рецептивні акти формування критицизму як „екзистенційного умонастрою” (Р. Гром'як), розширення зумовленого певними завданнями акту сприйняття, які, своєю чергою, полягають у необхідності давати людині відчуття включеності в процеси „свідомої безкінечності, тобто підтримування живого стану” (М. Мамардашвілі). Вірогідно, що саме в такій зорієнтованості почувань та мислення на людину як суб'єкта реалізовано телічність традиції літературної критики, виробленої в межах українського автохтонного літературно-мистецького дискурсу.

У підрозділі 3.2 „Концепт критики Ю. Лавріненка” виділено семантичний, прагматичний, риторичний, жанровий (пункти 3.2.1 - 3.2.4) конструкти цього концепту. Кожен із них у межах критичного дискурсу Ю. Лавріненка зумовлений особливою фактурою його думки, що від 20-х до 70-х років минулого століття поступово ущільнювалася функціональними елементами багатьох теоретичних напрямів, сформованих і концептуалізованих у ХХ ст. Почавши шлях у літературі в часи утвердження вульгарного соціологізму, Ю. Лавріненко пізніше не надавав переваги „єдиній Методі”. Його праці ґрунтувалися далі на синтетичних техніках критики, елементи яких закріплено сучасною теорією за феноменологічним, герменевтичним методами, за структуралістським, рецептивноестетичним, екзистенціалістським, неоісторичним, постколоніальним способами критичного мислення. Підкреслимо, всі ці зрезоновані ХХ століттям школи створюють органічний і парадоксально несуперечливий простір мислення інтелектуала, оскільки напрям його думки про ті чи інші явища літературно-мистецької дійсності зумовлено характером культурного факту, що насамперед визначає напрям і способи пошуку його смислового й естетичного єства.

Базовим для всіх методологічних інспірацій у його критичній системі було романтичне (точніше, неоромантичне) світовідчуття. Людина, яка на межі власних спроможностей відкриває в собі здатність до опору та є втіленням „відповідального серця”, - приховує в собі невичерпні можливості етичної та естетичної реакції на цей світ, і в стані такої реакції здатна на оновлення й відродження. Саме тому література як естетичний феномен визначає рух критичної свідомості феноменологічними шляхами (Е. Гуссерль, М. Фуко, М. Мерло-Понті, Р. Інгарден) - коли критик трактує мистецтво як середовище дійсних буттєвих станів (любов, віра), абсолютність яких людина може пережити винятково символічно, за допомогою художнього явища; герменевтичними (Г.-Ґ. Ґадамер, П. Рікер) - коли йдеться про антропологізацію буття, погодження його з історією людини, необхідність дешифрувати знаки буття, які людина оцінює як знаки „для себе”; екзистенціалістськими (К. Ясперс, Ж. П. Сартр, М. Гайдеґґер) - коли наголошено роль „трансцендентного прориву” в осягненні естетичних феноменів; рецептивноестетичними (В. Ізер, Г. Р. Яусс) - коли акцентовано на ролі особистісного сприйняття художнього явища, персоналістичними (Е. Жильсон, Е. Муньє) - коли в центрі уваги роль особистості, конкретної творчості, спілкування в процесі творчості між автором та конкретним реципієнтом тощо (особливо прикметні в циклі радіопередач „Літературний світ”, підготовлених та виголошених на радіо „Свобода”).

Література, твір, читач посідають перші місця в системі його філологічних поглядів. Кожна з цих категорій у науково-критичній свідомості Ю. Лавріненка утворює концептну величину, що підпорядковує собі „фрагментарну множинність” методологічних характеристик, яку сам літературознавець підсумував означенням „філософська критика”.

У підрозділі 3.3 „Рецептивна інтенція літературної критики” вказано, що критичний акт зав'язаний по лінії індивідуального сприйняття літературно-мистецького явища і його може бути з'ясовано як суб'єктну діяльність, інспіровану певним корпусом мистецьких ідей, уловлених у процесі рецепції. Вони створюють загальний напрям розвитку критичної думки, проте аж ніяк не панують над способами її розгортання; вирішального значення тут набуває можливість вслухатися (учуватися) у літературно-мистецьке слово, щоб усвідомити, куди його, реципієнта, виводить власне мислення. У спільному для митця й реципієнта субстраті ідейних одиниць пролягає окремий шлях кожного з них до означування певних смислів, на яких базується для них зміст повідомлення. У. Еко визначав інтелектуальний профіль читача („Зразкового Читача”) „манерою інтерпретаційних операцій”, виконуваних ним, при цьому „автор” у нього являє собою „текстуальну стратегію, що встановлює семантичні співвідношення й активізує Зразкового Читача”.

Літературна критика з позиції сприйняття постає як творчість, для наукового вивчення якої також варто збагнути концептні сутності, що освітлюють її горизонти.

У підрозділі 3.4 „Концепт читача” з'ясовано перцептивний (пункт 3.4.1) та рецептивний (пункт 3.4.2) аспекти критичної діяльності Ю. Лавріненка. Чуттєве сприйняття світу та його художньо-мистецьких феноменів становить початкову стадію свідомого розуміння їх суб'єктом. Г. Башляр, Ж. Дельоз, М. Мерло-Понті показали особливу роль чуттєвого образу, що відкриває й випереджає свідому рефлексію особистості, зумовлену сприйняттям художнього твору. Цей образ закорінений у фізичні стани й найглибші чуттєві комплекси, що наявні в арсеналі реакцій на світ кожної людини. Особисті документи Ю. Лавріненка містять свідчення подібної, фізичної, реакції-передрозуміння щодо мистецького феномену, свідоме сприйняття якого зумовлено відчуттям матеріальної органіки явища.

Психічний (приміром, наявна в рецензії Ю. Лавріненка на збірку Ю. Тарнавського „Спомини” образна сублімація архетипу світового дерева, що якнайкраще втілює єдність екзистенційного, духовного, онтологічного начал уяви та мислення) та фізичний (сприйняття художньої речі „на запах”, „дотик”) виміри цієї реакції зумовлюють особливу неоміфологічну цілісність критичного образу, за якою тільки має розпочатися свідоме осмислення художнього тексту. Цілісна жива перцепція промовляє з животрепетного образу „ручного” занурення в текстуру матерії, яка й містить у собі людську пам'ять.