Динаміка авторитету в давній українській літературі (на матеріалі ораторсько-проповідницької прози ХІ – початку XVII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасна суспільно-політична, культурна та літературна ситуація в Україні зумовлює активний процес формування ідентичності, відтак історія літератури постає цінним матеріалом для дослідження. Як відомо, вітчизняне письменство XI - XVII ст. по-різному поціноване у наукових студіях ХІХ ст. (М. Погодін, О. Соболевський та М. Максимович, М. Грушевський) та в ідеологічно заангажованих дослідженнях радянського періоду (Д. Ліхачов, Л. Дмітрієв, М. Гудзій).

Нині ми маємо можливість неупередженого та системного підходу до вивчення нашої літературної спадщини тієї доби, який би, шляхом різнобічного аналізу на ідейно-тематичному та жанрово-стильовому рівнях, сприяв осмисленню української культури, літератури як ідентичної цілісності у своєму поступальному розвитку.

Сьогодні вже існує низка праць Л. Махновця, І. Жиленко, В. Яременка, С. Бондаря, О. Сліпушко, у яких здійснено реконструкцію літературних зразків Руського Середньовіччя у контексті української картини світу, та підготовлені до друку (В. Литвиновим, В. Крекотнем, М. Сулимою, В. Шевчуком, Л. Ушкаловим) пам'ятки нашого письменства ренесансової та барокової доби. Проте, прочитання масиву творів ораторсько-проповідницької прози в річищі формування русько-української літературної традиції через призму динаміки авторитету залишається актуальним питанням для української та слов'янської гуманітаристики. Саме ораторсько-проповідницька проза як один із найбільш динамічних та синкретичних жанрів дає можливість простежити і способи впливу авторитету Святого Письма, й реалізацію письменником свого погляду на окреслені проблеми.

Авторитет у літературному творі є вагомою категорією, особливо в період становлення системи літератури. Аналіз його динаміки, від авторитету Святого Письма до авторитету автора, визначає як історико-культурний контекст (греко-візантійський, європейський), так і формування української культурної та літературної ідентичності.

Динаміка авторитету, разом із вживанням цього поняття у вітчизняному літературознавстві, порушує актуальне на сьогодні питання переосмислення й оцінки теорій та практик західноєвропейських істориків і теоретиків літератури (К. Браунлі, Ж. Ле Ґоффа, Д. Ґрея, Е.Р. Курціуса, У. Стефанса, Г. Толівера, Н. Фрая та ін.) для аналізу української ораторсько-проповідницької прози давнього періоду.

Мета дослідження полягає в аналізі динаміки авторитету в українській ораторсько-проповідницькій прозі ХІ - початку XVII ст.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

1) проаналізувати поняття «авторитет» через означення його дефінітивного поля та визначити його специфіку як критерію канону в українській літературі ХІ - початку XVII ст.;

2) простежити реалізацію авторитету Святого Письма в українській ораторсько-проповідницькій прозі ХІ - ХІІІ ст.;

3) висвітлити визначальну роль переходового періоду в динаміці авторитету в літературі;

4) з'ясувати особливості зміни авторитету Святого Письма на авторитет автора в творах Станіслава Оріховського;

5) виокремити національні складові розвитку української літератури через динаміку авторитету в ораторського-проповідницькій прозі.

1. Парадигма поняття «авторитет» у процесі формування канону в літературі

Висвітлено дефінітивне поле поняття «авторитет», подано його визначення, розставлено акценти щодо співвідношення понять «автор» і «авторитет», а також наголошено на трансформації поняття «авторитет» (від авторитету Святого Письма в середньовічній літературі до авторитету автора в писаннях ренесансової доби). Критеріями аналізу динаміки визначено засоби поетики тексту української ораторсько-проповідницької літератури Середньовіччя й Нового Часу, також проаналізовано риторичну традицію Сходу і Заходу та її модифікацію у річищі християнської літератури. Окреслено контексти, в межах яких розвивалася українська література досліджуваного періоду, а також акцентовано на творенні оригінальної вітчизняної традиції.

У літературі та його текстуального вираження в християнських пам'ятках. Окрему увагу приділено динаміці авторитету в історії української літератури. При цьому особливий акцент зроблено на відмінності (точніше некорелятивності) понять «автор» і «авторитет», оскільки вони належать до різних рівнів текстуального аналізу. На цьому наголошують Ю. Лотман, говорячи про авторитет Слова в Середньовіччі, Г. Флоровський стосовно авторитету Святих Отців, Г. Грабович у контексті дефініції авторитету, О. Александров, дискутуючи з приводу концептів колективності / індивідуальності в українській літературі Середньовіччя.

У літературі поняття «авторитет» зазнає динаміки на межі середньовічного та ренесанснового світогляду, що на рівні текстів відбилося у зміні орієнтування авторів ораторсько-проповідницької прози. Так, середньовічне письменство переважно апелювало до Святого Письма і творів Отців Церкви, натомість, починаючи з XVI ст., у процесі самоідентифікації автора домінує автономний вибір джерел для наслідування й посилань. У дефінітивному полі поняття також визначено засоби поетики (градації, ампліфікації, прийоми цитування, посилань, алюзій, різні види звертань, засоби метафоричного та символічного опису тощо), які розкривають авторитет та його зміну в літературі. Саме вони є предметом аналізу текстів української ораторсько-проповідницької прози XI - початку XVII ст.

Розкрито специфіку сакрального канону української літератури Середньовіччя, який відображає практику звернення до текстів Святого Письма і творів Отців Церкви (Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Єфима Сирина, Теодора Студита). Авторитет Біблії у творах XI - XV ст. постає крізь призму художньо-стильових особливостей, що суттєво розширює можливості нашого прочитання оригінальної традиції в давньому письменстві.

Послідовна апеляція до текстів греко-візантійської школи стає базою для творення власної літератури. Давньоруські проповідники (Іларіон Київський, Феодосій Печерський, Климент Смолятич, Кирило Туровський) переосмислюють доступний їм текстуальний матеріал і через авторитет Святого Письма започатковують оригінальну проповідницьку традицію, яка, по-перше, перебуває у спільнохристиянському контексті, а по-друге, свідчить про творення давньоруського сакрального канону. Гомілії руських авторів на рівні сюжету, ідей, образів репрезентують авторитет Святого Письма. Виражений відповідними художньо-стильовими засобами, він є критерієм сакрального канону, який, у свою чергу, вказує на зародження традиції в українському літературному просторі.

Розкриває зміну авторитету в українській ораторсько-проповідницькій прозі. Тенденції до динаміки авторитету Святого Письма з'явилися значно раніше. Зокрема, автобіографізм і чітка авторська позиція у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха започаткували рух української літератури до проторенесансних ідей. У текстах перехідного періоду (кінець ХІІІ - XV ст.) продемонстровано тяжіння української літератури до формування гуманістичного світогляду, процесу секуляризації, переосмислення античної спадщини. Оригінальна традиція, започаткована в Середньовіччі, продовжується динамікою авторитету від Святого Письма до автора в контексті творення секулярного канону, який зорієнтовано на особу автора, а не на текст.

У хронологічних межах XVI - початку XVII ст. доцільно говорити про початок творення нового, порівняно із Середньовіччям, канону та зародження руху динаміки авторитету на користь автора; адже специфіці перехідного періоду притаманні як традиційні, так і нові явища. У цей час слід наголосити на паралельному існуванні двох традицій: поєднанні другого південнослов'янського впливу з пролонгацією середньовічного авторитету Святого Письма в ораторсько-проповідницькій прозі та залученні до українського літературного контексту художніх моделей європейського Ренесансу через творчість латиномовних письменників.

Отже, власне українська традиція при витворенні секулярного канону формувалась через зміну авторитету Святого Письма на авторитет автора, шляхом розкриття творчого «я» в тексті посередництвом риторичних прийомів і механізмів, залучення різних літературних джерел (біблійних текстів, творів Отців Церкви й античних філософів, апокрифів) та через пріоритет позиції автора перед свідченням джерела.

Це дозволяє визначити динаміку авторитету як одну із питомих рис розвитку української літератури, а художньо-стильові зміни в текстах кінця ХІІІ - початку XVII ст. сприяють більш повному розумінню процесів і тенденцій у тогочасному українському літературному процесі.

2. Авторитет Святого Письма в ораторсько-проповідницькій літературі ХІ - ХІІІ ст.

Присвячений формуванню авторитету в українській літературі в річищі загальнохристиянської традиції.

Хрещення Русі стало тим чинником, який долучив вітчизняне письменство до творення спільнохристиянського канону, основу якого складали тексти Святого Письма, що ідейно, тематично й жанрово були продовжені й осмислені у творах західних (Августин Блаженний, Ієронім Блаженний, Амвросій, єпископ Медіоланський) і східних (Іоанн Златоуст, Василій Великий, Григорій Богослов, Теодор Студит, Єфим Сирин) патристів. Українські проповідники Середньовіччя, шануючи біблійні тексти і твори Отців Церкви, розвивали власну систему виражальних засобів. Це свідчить про те, що українська література, творячи власну традицію, водночас долучалася до східного й західного канону.

Український сакральний канон починається «Словом о Законh и Благодати» Іларіона Київського, який, користуючись типовими для того часу прийомами аплікативного письма й звертаючись до сюжетів Біблії (притча про Агар і Сару), вводить у контекст проповіді руську історію. Елітарність гомілії Іларіона доводять не лише майстерність автора в оволодінні мистецтвом східного ораторства та висока освіченість його реципієнтів, але й частина тексту, яку умовно названо «Похвала князю Володимиру». Саме вона, на думку окремих дослідників, є втіленням основної мети твору - канонізації князя-хрестителя.

У цьому випадку проблема канонізації спирається на один із базових критеріїв авторитету - спадковість. Таким чином, Іларіон започатковує оригінальну українську традицію, зорієнтовану на авторитет Святого Письма, яка знайшла своє продовження в ораторсько-проповідницьких творах його наступників.

Досліджено «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику чотиридесятницю» й «Про кари Божії». Проповідуючи принципи життя в Богові та вчення про Ісуса Христа як істинного Бога, який прийшов врятувати людство й дарувати йому вічне життя, руський книжник дотримується ідеї утвердження християнства. Спирається при цьому він на візантійсько-болгарську традицію й підпорядковується авторитету Святого Письма, що у його творах постає через призму чернечого ідеалу.

Аскети-подвижники Києво-Печерського монастиря, на думку Феодосія, найбільш достойні бути втіленням Божого слова, оскільки вони добровільно обирають шлях служіння й смирення. Долаючи гріх, маючи страх перед Богом і виконуючи усі його заповіді, руські ченці можуть стати гідними наступниками апостолів, продовживши справу творення Царства Божого на землі. Феодосій Печерський розглядає Святе Письмо з історичної точки зору, а, отже, події, викладені в ньому, є для проповідника реальними. Тому, закликаючи свою братію наслідувати життя Христа, переживати його страждання, приниження й смирення, Феодосій Печерський як засновник українського монашого чину творить власний образ ідеального християнина, шлях до якого лежить через самозречення заради слави Господа Бога. Цитації з Біблії у його повчаннях набувають змістової суті та виступають аргументами, якими автор підтверджує свої вимоги до братії. Над формою повчань преподобного Феодосія тяжіє творчість Теодора Студита, який, як вважає В. Чаговець, є духовним вчителем і наставником давньоруського автора. Формули самозаперечення та самоприниження, тяжіння до імперсональності, форми звертання до печерської братії, простий виклад думок, роль руського подвижника в утвердженні віри Христової в Київській Русі й визнанні авторитету Святого Письма як технології повчання й проповідування визначають у творах Феодосія Печерського формування оригінального українського сакрального канону.

Творчість Феодосія Печерського є прикладом виходу ораторсько-проповідницької прози Київської Русі за межі візантійсько-болгарських зразків. Середньовічний автор творить власний етикетний проповідницький стиль, у якому авторитет Святого Письма є ознакою елітарності й богообраності. Шляхом спеціальних звертань і апелювань до братії Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський модифікує поширений у християнстві символ пастви Божої, взявши за взірець чернечу братію, яка може стати прообразом «пастви Божої» для Київської Русі. Апелюючи до Святого Письма, проповідник тим самим повноцінно долучає середньовічну українську ораторсько-проповідницьку прозу до спільнохристиянського літературного контексту.

Розкрито концепт «віруючого розуму» як складову динаміки авторитету в давній українській літературі. Саме через образ Христа («Прияхом законная и благодатъная Святых Писаний от общего владыкы, Господа нашего Исуса Христа, Спаса и правителя наших душь,… не укланяющеся ни на щую, ни на десно, да не в самое то дно падемся пагубы впадемся,… и тако доидемъ вышния свhтлости) як втілення образу Премудрості Божої, що несе світло, давньоруський книжник постулює концепт «осмисленої віри», не обмежуючи ментальний простір християнства лише вірою й наслідуванням життя й принципів Ісуса, а розширюючи межі пізнавальної спроможності людини рухатися шляхом істини, якою є Син Божий. Використаний Климентом Смолятичем символ «свhтлости» свідчить про оригінальний прийом автора в тлумаченні образу Ісуса Христа. Прийом полягає в індивідуальному розумінні Святого Письма через притчеве тлумачення.

Авторитет Святого Письма в «Посланиі» розглянуто також через призму спільної для всього християнства проблеми переосмислення античної спадщини, чим умотивовано зіставний аналіз твору Климента Смолятича із «Історією моїх страждань» французького мислителя П'єра Абеляра. Одним із основних компонентів для порівняння стало критичне ставлення до авторитетів, зокрема Климента Смолятича до згадуваного Фомою у «Посланиі» його вчителя Григорія, а П'єра Абеляра - до Ансельма Лаонського. При цьому обидва автори наголошують на обмеженості знань попередників. Крім того, ними використано образ всохлого фігового дерева в нетрадиційному для середньовічної проповіді контексті оцінки потенціалу попередників, авторитет яких і прагнуть переосмислити богослови. Засобами таких аргументів письменники допускають залучення античних джерел у процес пізнання Святого Письма, доводячи, що повністю покладатися на визнані авторитети неможливо.

Творчість Климента Смолятича є першим протокроком на шляху переосмислення актуальної для європейських літератур античної спадщини та залучення її до українського літературного контексту. Використовуючи традиційні для ораторсько-проповідницької літератури формули самоприниження й смирення, він, проте, заявляє власну авторську позицію щодо тлумачення текстів Святого Письма, емансипуючись від авторитету творів видатних проповідників, що є незвичним для Середньовіччя. Саме тому теологічні позиції Климента Смолятича й П'єра Абеляра можна зіставляти: вони апелюють до спільних джерел (християнського канону релігійних текстів), «апостольність» яких є єдиним авторитетом для обох митців.

У підрозділі 3.1. «Авторитет Святого Письма крізь призму образу Ісуса Христа в проповідях Кирила Туровського» висвітлено оригінальне розуміння автором авторитету Святого Письма в контексті символічного сприйняття основних концептів християнства через художньо-стильові особливості. Проповідник продовжує давню українську інтерпретаційну традицію утвердження авторитету Святого Письма за допомогою образу Ісуса Христа.

Синтезуючи історичний та есхатологічний підходи до апостольського наступництва, Кирило Туровський вибудовує ієрархічну структуру авторитету Святого Письма, вершиною якого є слово Христа. У Слові «В недhлю цвhтную о сказании еванггельстhмь святаго Кирила» поруч із апостолами, пророками й євангелістами середньовічний автор визначає ієрархію послідовників, які належать до другого рівня тлумачення текстів Святого Письма й мають делеговані повноваження відносно апостолів, оскільки позбавлені можливості сприймати вчення Ісуса Христа безпосередньо. Через зображення процесії входження Ісуса в Єрусалим давньоруський проповідник моделює структуру авторитету Сина Божого. Автор наголошує на винятковій ролі пророків і апостолів в утвердженні християнського вчення й поширення істин, проповідуваних Ісусом. Своє особливе призначення виконують і ті, хто йде позаду процесії, адже поділяючи долю й страждання Христа, вони утверджують його божественність через перетворення своєї жертви в осанну істинному Богу.

Ієрархічність як оригінальну рису творчості Кирило Туровський реалізовує не лише на змістовому, а й на образно-символічному рівні: «зима гріховна» поступиться місцем «красній вірі Христовій», тощо.

Концептуально важливим чинником у ствердженні авторитету Святого Письма для Кирила Туровського є віра, яка реалізовується у власному осмисленні традиційних сюжетів. Проповідник не лише пояснює приклади із Нового Заповіту (зцілення сліпого, випадок біля Овечої купелі тощо), а й уводить до контексту віри матеріал Старого Заповіту, наголошуючи, що віра Авраама породжена страхом перед караючим Богом, підкорена законам послуху й покори. Натомість авторитет Христа постав з любові до людей, підтверджений створеними ним чудесами й свідченнями пророків і апостолів. Відзначимо, що таким чином автор у властивій лише йому манері акумулює ідею істинності віри з ідеєю утвердження християнства в контексті авторитету Святого Письма.

Загалом, на прикладі творчості Кирила Туровського простежується формування руського сакрального канону, оскільки проповідник дублює риси (образ ченця-аскета, тяжіння до імперсональності, використання формул самозаперечення й самоприниження), що в ораторсько-проповідницькій прозі уже втілилися у творах Іларіона Київського, Феодосія Печерського, Климента Смолятича. З іншого боку, Кирило Туровський продемонстрував власне розуміння й реалізацію авторитету Святого Письма. Варто відзначити також уплив на творчість давньоруського проповідника творів Іоанна Златоуста; Кирило Туровський не копіює свого попередника, а по-новому інтерпретує біблійні сюжети. Це свідчить про існування оригінальної середньовічної традиції в українській літературі.

3. Ренесансний концепт авторитету автора

Вказано на важливості переходового періоду для динаміки авторитету в українській літературі, чи не найбільшим свідченням якої є світська складова літературних текстів постсередньовічної доби (І. Франко, В. Перетц, І. Єрьомін, Ю. Пелешенко). Приватне життя людини як елемент аргументації, а не як цілісний наратив, корелюється в літературному контексті й надає ораторсько-проповідницькій прозі нової функції - повчання власним прикладом чи життям конкретної людини.

Ідеї, що привели до зміни авторитету, зародилися ще в Середньовіччі, зокрема в згадуваному вище «Повчанні дітям» Володимира Мономаха. Наступна доба (друга половина ХІІІ - XV ст.) стала періодом формування критеріїв відбору художньо-стилістичних і жанрових феноменів, які втіляться в майбутньому, сформують нові явища літературного контексту і сприятимуть зміні авторитету Святого Письма на авторитет автора. Поряд із процесами пошуку самоідентифікації, зверненням до внутрішнього світу людини, прагненням до самореалізації й самопізнання, все це утворило новий літературний дискурс. Виконуючи роль базового критерію канону, поняття «авторитет» своєю динамікою означило новий етап поступу літератури.

Для автора Нового Часу джерела відіграють другорядну роль, він вільно користується ними для реалізації власних креативних потенцій. Над ним не тяжіє зобов'язання в реінтерпретації слів Святого Письма чи творів Отців Церкви, так само як і підтвердження кожної своєї думки цитатами із названих джерел чи посиланнями на них.

Ренесанс породжує поняття шляхетності / благородства, в межах якого починає функціонувати авторитет людини, на відміну від авторитету тексту в Середньовіччі. Таким чином, ґенезу авторитету автора можна простежити від «імперсонального» до персонального авторитету, який передбачає дискурс самого себе у творі й дає змогу автору автономно обирати межі власної та інтерпретаційної творчості.

Поняття авторитету передбачає перш за все владу: якщо для середньовічного автора - це влада першоджерела, то автор Нового Часу сам є джерелом влади. Тож обмеження авторських інтенцій у літературних творах епохи Ренесансу є свідомими, адже вони є лише засобом аргументації. Особливо це стосується ораторсько-проповідницької літератури, де майстерність промовця досягається шляхом використання всього доступного інструментарію.

Українська ораторська проза XVI - початку XVII ст. демонструє лише зародковий етап зміни авторитету, перебуваючи на межі Середньовіччя й Модерну. Разом із тим інтелектуальний авторитет уже проявляється у творах Станіслава Оріховського. Авторитет у його творчості перебуває в царині уявного. Тож поряд із апеляцією до апостолів і пророків, у дещо іронічному контексті звинувачуючи Сіріція, оратор описує уявну розмову між Богоматір'ю й Ісусом Христом чи моделює реакцію Бога на прийнятий Папою закон про целібат. Ще одним свідченням авторитету автора в Станіслава Оріховського є зображення себе за роботою, тобто часткове розкриття його власного методу побудови виступу, пошуку аргументів тощо. Часом здається, що оратор навіть власні емоції подає як частину свого авторського творчого методу.

Відзначено, що в межах двох потужних рухів XV ст., ісихазму та «ожидовілих», було зроблено спробу перегляду сакрального канону Середньовіччя, це сприяло активізації процесу трансформації поняття «авторитет». Так, поряд із збірниками цитат зі Святого Письма й творів Отців Церкви та системи посилань на них, «Златоуст», «Маргарит» тощо, які продовжували кодифікацію українського середньовічного літературного канону, ісихасти поширювали низку пам'яток з апокрифічними текстами («Слово о Лазаревh воскресеніи», «Епістолія небесна», «Сон Богородиці», «Слово про дванадцять п'ятниць» та ін.), що певним чином підважувало сакральний канон Середньовіччя. «Ожидовілі» ж реанімували невраховані в сакральному каноні тексти, здійснюючи переклади з івриту давньоукраїнською мовою. Таким чином, в арсеналі автора XV ст. з'явилися нові джерела, які переосмислювались і трансформувались у контексті ораторської літератури.

Прикладом специфічної динаміки авторитету в українській літературі переходової доби є творчість Серапіона Володимирського, Кипріана й Григорія Цамблаків. Варто зазначити, що єпископ Серапіон у «Слові преподобного отця Серапіона» не виходить за межі традиційної середньовічної проповіді, у якій домінує авторитет Святого Письма, він продовжує використовувати формули смирення, аргументує свої слова цитатами із Біблії, висловлює жаль і занепокоєння тим, що люди продовжують неправедне життя, поглинені пороками. Як наставник, автор намагається протиставити гріховному життю життя вічне, сповнене радості й Божої милості. Він застерігає від гніву Божого, закликає мати страх перед Ним, оскільки лише це вбереже від гріхопадіння. Однак у своїй проповіді Серапіон уже відходить від суто релігійних джерел, залучаючи секулярні елементи (образи й реалії).

Згадуване дистанціювання від авторитету Святого Письма й патристів є для нього певним порушенням, автор відчуває страх, адже разом із тим втрачає своєрідну «точку опори». І якщо сам Бог для Володимирського єпископа продовжує залишатися трансцендентним, то світ людей він розмежовує на минуле, сучасне й майбутнє, що відображено в залученні секулярної складової до проповідей і повчань. Тобто Бог карає уже християн, які, присягнувши на вірність і отримавши частку божественної сили, своїми діями спровокували гнів Всевишнього, який полюбив і прийняв їх.

У ХІІІ ст. потреба утвердження християнства втратила свою актуальність, тож авторам, які повчали громаду жити згідно з Божими заповідями, довелося шукати нові методи й прийоми для реалізації своїх цілей. І хоча Серапіон робить це з певними острахом і пересторогою, сам цей факт уже засвідчує наявність окресленої вище динаміки авторитету в межах української літератури.

Натомість творчості Кипріана («Три послання до Сергія Радонезького і Феодора Симоновського») й Григорія Цамблаків («Григоріа мниха и прозвитера, игумена обители плинаирскыа, [Слово] надгробное, иже во святых истинно, Кипріану, архиепископу Російскому») властиві динамізм, експресіонізм, індивідуалізм (стилістичний прийом «плетеніє словес», який передбачав риторичні конструкції, внутрішні монологи, різні види художніх нагромаджень тощо), тобто риси, які Ю. Пелешенко називає основними рисами Передвідродження. У їхніх творах знаходимо ідеї, що стосуються гідного земного життя людини, а саме йдеться про людську активність, емоції, почуття, які не поглинаються Божественним началом. О. Лосєв узагальнив ці риси в понятті «проторенесансна естетика», яка була спільною для літературно-культурних процесів як Східної, так і Західної Європи ХІІІ ст.

Присвячено письменнику, творчість якого стала початковою фазою динаміки авторитету в українській літературі - Станіславу Оріховському («Про целібат», «Настанови польському королеві Сигизмунду Августу», «Промова на похороні Сигизмунда І»). У своїх творах він ґрунтовно розкриває концепт «людини природної», що посідав центральне місце в естетиці Ренесансу й був предтечею появи авторської самосвідомості й, власне, автора, який керується лише своїми бажаннями й думками. Увага до людини як особистості, а не лише вінця Божого творіння, свідчить про формування авторського начала в контексті традиційної ще для Античності ідеї наслідування природи (imitatio nature) й найкращих зразків (imitatio operis), а, отже, дає розуміння світоглядної основи динаміки авторитету - авторської самосвідомості.

Відтак для письменника вже не існує різниці між мирянами й священиками, тому концепт «людини природної» він застосовує для всіх, універсалізуючи його. Станіслав Оріховський перебуває в просторі ідей нового часу, йому вдається синтезувати у творах східну й західну риторичні традиції, набутки Античності й Середньовіччя, підпорядковуючи доступний йому культурний, філософський і літературний матеріал. Подібно до проповідників Середньовіччя, український гуманіст використовує прийом апелювання до авторитетних джерел, але сам обирає формат цих посилань. Критичне ж ставлення до будь-яких авторитетів проявляється через постулювання неможливості в усьому покладатися лише на Бога, оскільки життя людини залежить також і від конкретних справ. Бог дає людям тільки допоміжні засоби, решту - вони мають зробити самі. Щоб аргументувати цю думку, письменник використовує образ човна, який Бог дарував людям, аби пливти морем спокус, і тому, хто впаде за борт, допомоги від Нього не буде, оскільки людина може врятуватися самотужки.

Ораторська проза гуманіста вписується в контекст динаміки авторитету в українській літературі й стає основою для творення нового канону - секулярного. Але вона безперечно показала й перспективу, яка реалізувалася в добу Бароко в різножанровому контексті й таким чином довершила еволюцію авторитету.

Дискутивним залишається питання про продовження письменниками Бароко традиції латиномовних авторів, незаперечним є лише той факт, що без перекладу, вивчення й уведення в літературознавчий обіг латиномовних творів українських письменників неможливо проникнути в особливості літературного процесу пізніших епох, а отже, неможливо створити повну й об'єктивну картину розвитку вітчизняного письменства, що, на сьогодні, є одним із першочергових завдань.

Перебуваючи «в полі тем, мотивів, образів античної, переважно римської, словесності, наповнення античними топосами, ремінісценціями, парафразами, алюзіями», динаміка авторитету в українській літературі може свідчити не стільки про «відродження», «наслідування», «орієнтування», скільки про появу питомих рис українського літературного процесу, зміну сакрального канону секулярним, зародження світського ідейно-тематичного й естетично-художнього імперативу, вітчизняного орієнтиру, оригінального за походженням і специфікою. Відкриття нового шляху для подальшого поступу спровокувало в українській літературі посутні зміни, які можна класифікувати як питомо національну стратегію розвитку літератури.

Висновки

ораторський проза український жанровий

Динаміка авторитету в ораторсько-проповідницькій прозі ХІ - початку XVII ст. засвідчила одну з питомих рис української оригінальної літературної традиції, яка сформувалася й розвинулася в Середньовіччі. Розпочавшись «Словом о Законh и Благодати» Іларіона Київського, сакральний канон цієї літератури, в основі своїй зорієнтований на спільнохристиянські тексти Святого Письма і твори Отців Церкви, доповнювався автентичними текстами давньоруського письменства (твори Феодосія Печерського, Климента Смолятича, Кирила Туровського). Із певними відхиленнями (залучення апокрифічних сюжетів, перекладених із івриту неканонічних текстів), які припадають на другу половину ХІІІ - кінець XVст., він опирався на авторитет Біблії та твори патристів аж до XVI ст. Появу окремих проторенесансних ідей в українській літературі можемо фіксувати уже в ХІІ ст. («Повчання дітям» Володимира Мономаха, де поряд із прикладами зі Святого Письма наведено випадки з княжого життя). Перехідний період (друга половина ХІІІ - кінець XV ст.) презентує чіткі тенденції до змін (автобіографізм, різноманітність джерел тощо), а творчість Станіслава Оріховського, заявляє про динаміку авторитету на користь автора, витворення секулярного канону й продовження оригінальної традиції сформованої ще в Середньовіччі.

Текстуальним втіленням авторитету Святого Письма в синкретичних текстах Середньовіччя є практика апелювання до біблійних текстів і цитування патристів, використання формул ввічливості, відданості та християнського смирення, морально-екзистенційна модель позиціонування автора в образі ченця й аскета, що стає точкою опори морального вчинку.

Однак специфіка авторитету кардинально змінюється з появою в постсередньовічному естетичному просторі проторенесансних ідей і процесу секуляризації літератури. Це стало поштовхом для творення нових тенденцій у літературі, зокрема в контексті розуміння самоідентифікації автора через момент творення: автор-письменник стає самостимулом і самотвором.

В історії української літератури канон пройшов два етапи свого становлення - сакральний і секулярний. Сакральний канон існував у загально визнаному для давньоруської літератури форматі практично до XV ст., оскільки середньовічні автори започаткували оригінальну традицію посилань на тексти Святого Письма через формули самоприниження й смирення, використання цитат, ремінісценцій, алюзій, порівнянь, антитез і різного роду художніх нагромаджень (градацій, плеоназмів). Переломним етапом у трансформації канону в українській літературі стало XVI ст., коли під впливом європейських гуманістичних ідей, поширених через освіту, зароджується секулярна ера канону. Автор перестає бути лише інтерпретатором тексту, зникає тенденція до імперсональності, а з нею - й формули смирення й самозаперечення.

Найбільш ідейно-тематично, жанрово й художньо вмотивовано, авторитет Святого Письма реалізовано у творчості середньовічних проповідників Іларіона Київськаго, Феодосія Печерського, Климента Смолятича, Кирила Туровського.

Так, Феодосій Печерський реалізовує авторитет Святого Письма через образ ченця-аскета як продовження ідеї апостольського наступництва у проповідницькій літературі. Самозаперечення та самоприниження, тяжіння до імперсональності, форми звертання до братії, простота думки, роль подвижника в утвердженні віри Христової на землі й визнання авторитету Святого Письма як технології повчання й проповідування наближають твори Феодосія Печерського до взірцевих у християнській традиції.

Климент Смолятич, обстоюючи традиційні ідеї утвердження християнства, проповідуючи євангельські істини, правила життя «во Христі», формуючи образ істинного християнина, достойного Царства Небесного, яке стало можливим через жертву Ісуса Христа, робить спробу переосмислити античну філософську спадщину і з'ясувати її роль у проповідуванні та пізнанні християнства. Тим самим проповідник долучається до панєвропейського проповідницького контексту Середньовіччя, а відповідно, й до проблем, актуальних для всього християнства, зокрема щодо залучення античної спадщини у художню тканину твору. Саме тому плідним виявився зіставний аналіз творів Клима Смолятича й П'єра Абеляра, ці автори через біблійну символіку визначають свій власний шлях розуміння текстів Святого Письма без посередництва патристичної традиції.

Кирило Туровський, залучаючи традицію символічної екзегези й принципів антіохійської проповідницької школи, реалізує авторитет Святого Письма засобом символічного тлумачення образу Ісуса Христа, що є новаторським у контексті давньої української літератури. Автор використовує образні, насичені метафорами вислови для створення символічних картин, для побудови ієрархічної структури авторитету Святого Письма, вершиною якої є образ самого Ісуса.

Перехідний період в українській літературі, який охоплює часовий проміжок від другої половини ХІІІ - до кінця XV ст., ознаменувався змінами, важливими для динаміки авторитету, оскільки відбулося часткове вивільнення індивідуальності автора й подолання імперсонального імперативу.

Одним із найбільш яскравих представників ораторської літератури XVI ст. був Станіслав Оріховський, твори якого свідчать про появу чіткої тенденції до зміни авторитету Святого Письма на авторитет автора.

Динаміка авторитету, проаналізована на прикладі ораторських текстів ХІ - початку XVII ст., демонструє одну із питомих ознак розвитку української літератури. Метою цього дослідження не було оцінити позитивні чи негативні наслідки такого руху в межах літератури, важливо було лише показати національну специфіку поступу української літератури від початків до доби Бароко, коли зміна стратегічного вектора розвитку стала очевидною.

Література

1. Паращук О. Дефінітивний контекст поняття «авторитет» у літературі періоду синкретизму / О. Паращук // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. праць. - Вип. 31. - Ч. 1/ редкол.: Г.Ф. Семенюк (гол. ред.), А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім інтер, 2008. - С. 670 - 677.

2. Паращук О. Клим Смолятич і П'єр Абеляр : заявлення авторської позиції чи протест проти авторитету Святого Письма / Паращук Оксана // Слово і Час. - № 9 / редкол. : Л. Скупейко (гол. ред.), М. Жулинський (гол.) та ін. - К., 2010. - С. 67 - 73.

3. Паращук О. Святе Письмо в повчаннях Феодосія Печерського / О. Паращук // Актуальні проблеми української літератури і фольклору : наук. зб. - Вип. 15 / редкол.: В.А. Просалова (відп. ред.) та ін. - Донецьк : Норд-Прес, 2010. - С. 294 - 299.

4. Паращук О. Ієрархія авторитету Святого Письма в проповідях Кирила Туровського. - Подано до друку.

5. Паращук О. Т. Шевченко і літературний канон: бачення, інтерпретація, роздуми / О. Паращук // Шевченкознавчі студії : зб. наук. праць. - Вип. 12 / редкол. : Г.Ф. Семенюк (голова), Л.М. Задорожна та ін. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2009.- С. 131 - 136.

Размещено на Allbest.ru