Актуальність теми. Сучасне українське літературознавство приділяє велику увагу науково-теоретичному осмисленню епістемології та поетики творів класичного модернізму. Подана дисертаційна робота розвиває лінію досліджень сучасних українських науковців, які формують новий погляд на західноєвропейський модернізм із поточної "післяпостмодерністської" перспективи та працюють над формулюванням його філософсько-естетичних констант. Серед сутнісних понять та категорій модерністської парадигми в англійській літературі українські дослідники уже розглядали міфотворчість як ключову ознаку доробку Д.Г. Лоуренса, ритм як засіб внутрішньої організації експериментальних прозових творів та новаторські формальні прийоми В. Вулф, інноваційну поетику Дж. Джойса як втілення квінтесенції "модерністського коду" та доробок Е.М. Форстера як перехідний етап між реалізмом та модернізмом.

Ключовий для дисертації концепт трагічної іронії виступає формою концептуалізації епістемологічної невпевненості та сумніву, що є засадничими для модерністського світогляду і виражаються у художніх текстах у динамічному комплексі певних поетикальних ознак. Така концепція трагічної іронії стала предметом дослідження, в ході якого проаналізовані форми її маніфестації у романістиці англійського письменника Грема Гріна.

Більшу частину романів прозаїка перекладено російською та українською мовами, їм присвячено багато критичних розвідок. У радянському літературознавстві творчий доробок Грема Гріна здебільшого аналізували в контексті реалізму ХХ ст., хоча ґрунтовні праці С. Белзи, В. Днєпрова, О. Звєрєва, В. Івашової, С. Філюшкіної та деяких інших дослідників не оминали увагою складні етичні дилеми, психологічні колізії та парадокси його творів, що очевидно виходять за межі соціокультурної детермінованості. Однак далеко не всі існуючі науково-критичні характеристики романів автора є на сьогодні сутнісними: перегляду підлягають у першу чергу однозначні оцінки творів Грема Гріна як суто реалістичних та сатиричних, а також подібні стереотипи заідеологізованої інтерпретації. Виявити суголосність художніх пошуків Гріна ключовим проблемам англійського модерністського роману кінця 1920-х - 1970-х рр. залишається нагальним завданням вітчизняного літературознавства.

В англомовному літературознавстві к. ХХ - поч. ХХІ ст. вектори критичного аналізу доробку Гріна змінювалися. Письменник став відомий як автор популярних трилерів завдяки своїм раннім "розважальним" романам 1930-х років. Після публікації творів "католицького циклу", особливо роману "Сила і слава" 1940 р. та нагороди британською літературною премією (Hawthornden award), Грін усталив за собою статус автора інтелектуальних романів та привернув увагу академічного світу. Основна критична увага приділялась "католицькому" циклу романів Г. Гріна, і з 1960-х років традиційним підходом до його доробку є вивчення творів з теологічних позицій, що не втрачає актуальності й для сучасних дослідників - це підтверджує, зокрема, збірник статей "Perceptions of Religious Faith in the Work of Graham Greene" (2002). Популярним також є біографічний підхід до постаті письменника, результатом якого стали докладні монографії Н. Шеррі та М. Шелдена 1990-х років, перевидання його журнальних статей на релігійну тематику (2006), видання листів Г. Гріна (2007). У російському літературознавчому просторі інтерес до обраного автора в такому ракурсі засвідчує публікація низки інтерв'ю Г. Гріна ("Литературное обозрение", 1984-1991 рр.) та спогадів його друзів ("Иностранная литература", 2009, №3).

На сучасному етапі доробок Гріна вивчався зі структуралістських позицій (Р. Далм), з точки зору психоаналітичної критики (Р. П'єрлут) та наратології (К. Флор). В останні роки також з'явилися дослідження романів Гріна в рамках постколоніальних студій, однак їхнім об'єктом стали лише кілька творів з обширного доробку письменника: романи "Суть справи" і "Ціною втрати", "Тихий американець" та тревелог "Подорож без карти". Слід зауважити, що в англомовній грініані переважають теологічні та естетичні вектори критики.

У вітчизняному літературознавстві романи Гріна активно вивчали, в тому числі в рамках дисертаційних робіт. У 1988 р. Грем Грін відвідав Київ і зустрівся з українськими літературознавцями та письменниками, виступив перед студентами та викладачами Київського державного університету ім.Т. Шевченка. Творчий доробок письменника став предметом численних академічних досліджень українських англістів. Незважаючи на те, що у рамках загальноприйнятої критичної парадигми феномен літературного модернізму потрактовували знижено та наголошували вищість реалізму, у стереотипному термінові "гуманізм Г. Гріна" дослідники шукали духовний підтекст. Наприкінці 1980-х років було здійснено спробу вийти за ідеологічні рамки усталених інтерпретацій та представити романи Гріна крізь призму авторських моделей англійського психологічного роману ХХ ст., однак цей напрямок не знайшов продовження у вітчизняній критичній думці.

У новітніх спробах ревізії доробку Гріна в українському літературознавстві його романам не приділялося належної уваги, - приміром, у дослідженні релігійно-філософських тем у британському романі (Г. Костенко) фігурував тільки роман "Сила і слава". Недавнє компаративістське осмислення на матеріалі романів Г. Гріна та Р. Іваничука феномену тоталітаризму (Т. Ємчук) не було спрямоване на те, щоб розкрити специфіку художньо-філософської проблематики творчості англійського письменника. Тому, незважаючи на широту інтерпретаційних стратегій, що застосовувалися до романів обраного автора, суттєві аспекти його творчості усе ще потребують глибинного дослідження. У першу чергу, це вивчення питомих зв'язків Г. Гріна з англійським та європейським модернізмом, що дозволяє розглядати його як представника британської модерністської прози к. 1920-х - 1970-х рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі літератури та іноземних мов Національного університету "Києво-Могилянська академія". Обраний напрям дослідження узгоджується з комплексною науково-дослідною темою кафедри "Сучасні теоретичні моделі у літературознавчих дослідженнях" (номер державної реєстрації - 01051U006981, затверджено 1.11.2005 р.), що передбачає вивчення та реінтерпретацію широкого кола питань теорії та історії літератури. Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Національного університету "Києво-Могилянська Академія" (протокол №32 від 29 листопада 2007 р.) та на засіданні Бюро Наукової Ради НАН України (протокол №5 від 14 жовтня 2010 р.).

Метою роботи є переосмислення філософсько-естетичних домінант модерністської прози Грема Гріна, в якому ключовою категорією теоретичного аналізу обрано трагічну іронію. На нашу думку, модернізмові, із його перейнятістю екзистенційною проблематикою та засадничим катастрофізмом, притаманний такий трагічний тип світовідчуття, який у художній практиці актуалізується у вигляді трагічної іронії.

Така мета зумовила постановку наступних завдань:

- систематизувати концепції трагічної іронії у гуманітаристиці та акцентувати найбільш конструктивні для літературознавчого дослідження аспекти;

- визначити поетикальні ознаки трагічної іронії у романах автора;

- виявити динаміку змін концепту трагічної іронії у романній прозі Гріна та простежити, як такі зміни впливають на форми маніфестації трагічної іронії в обраних до розгляду романах;

- узагальнити отримані результати та розкрити питомий зв'язок творчості Грема Гріна з модернізмом.

Науково-теоретична новизна дисертації визначена тим, що творчий доробок Грема Гріна вперше розглядається під кутом зору трагічної іронії, що дозволяє по-новому розкрити інтелектуальні та духовні концепти, значимі як для модерністської творчої парадигми, так і для індивідуального стилю автора, а також запропонувати нову рецепцію ключових романів письменника. Концептуально переосмислені менш досліджені українськими літературознавцями романи Грема Гріна "Кінець любовного зв'язку", "Ціною втрати" та "Монсеньйор Кіхот", у яких когнітивна перспектива трагічної іронії дозволила вияскравити особливо вагомі аспекти його художньо-філософської системи.

Об'єктом роботи є романи Грема Гріна, об'єднані відповідно до особливостей їхньої поетики та етичної проблематики, що визначили різні маніфестації трагічної іронії в текстах. Матеріалом аналізу є чотири групи романів, що втілюють різні етапи духовних шукань автора:

"католицький" цикл 1938-1951 рр. (романи "Брайтонський льодяник", "Сила і слава", "Суть справи", "Кінець любовного зв'язку", "Ціною втрати"), що відображає вивчення Гріном можливостей, дилем та складностей римокатолицької доктрини у такому варіанті інтелектуальної прози як католицький роман;

романи другої половини століття на злободенні політичні теми ("Тихий американець", "Комедіанти", "Почесний консул"), в яких ситуація людини потрактовується через призму екзистенціалістських понять, таких як абсурдність буття та політична заангажованість;

"розважальні" романи 1930-50-х років ("Найманий убивця", "Секретний агент", "Міністерство страху", "Наш резидент у Гавані"), в яких акцентований розкол між приватною та публічною сферою життя індивіда й розроблений грінівський варіант ліберальної іронії (Р. Рорті) як засобу їх реінтеграції;

пізній роман "Монсеньйор Кіхот" 1982 р., що розкриває потенціал метафізичного (та інтертекстуального) діалогу для примирення низки опозицій ідеологічного та естетичного плану.

Предметом роботи є трагічна іронія та форми її втілення у дискурсі романів Гріна, а також її зв'язок зі світовідчуттям та поетикою модернізму. Поняття трагічної іронії, що є ключовим для дисертаційного аналізу, сформульоване на основі класичних теоретико-літературних праць про іронію (Д. Мюке) та трагічну іронію (К. Терлволл), а також позицій структуралістської теорії модусів Н. Фрая, естетичних розробок Г. В.Ф. Гегеля та С. К'єркегора, а також праць сучасного російського літературознавця В. Пігулевського, критичних розвідок сучасних українських теоретиків.

Методологія дослідження. Вивчення трагічної іронії у романній прозі Грема Гріна здійснюється з полікритичних позицій - із залученням інструментарію літературної герменевтики, естетичної критики, культурно-історичного підходу та висновків сучасної вітчизняної та зарубіжної (здебільшого, англомовної) теорії модернізму та роману. Такий комплексний підхід дозволить виявити та концептуалізувати феномен трагічної іронії у творчому доробку Грема Гріна і запропонувати нові варіанти критичної рецепції творів всесвітньо відомого англійського романіста.

Особистий внесок здобувача. Дисертація та всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Практичне значення дослідження базується на можливості залучення його результатів для подальшого вивчення поетики Г. Гріна, теорії та історії англійського роману ХХ ст. Матеріали роботи можуть прислужитися у розробці лекційних курсів з історії зарубіжної літератури ХХ ст., спецкурсів із проблем англійського роману цього періоду, семінарів з проблем художнього стилю.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були викладені у вигляді доповідей на Всеукраїнській науковій конференції "Діалог культур: лінгвістичний та літературознавчий виміри" ІФ КНУ ім. Т. Шевченка (9 квітня 2008 року), Міжнародній науковій конференції "Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі" ІФ КНУ (22 жовтня 2008 р.), Днях Науки НаУКМА (26-30 січня 2009 р.), а також у чотирьох публікаціях у фахових виданнях ВАК: "Літературознавчі студії" (КНУ ім. Т. Шевченка; випуски №23, 24 2009 р., №26 2010 р.) та "Наукові записки" (НаУКМА. Філологічні науки. Том 98, 2009 р.), - а також у додатковій публікації.

Структура дисертації визначається логікою вивчення поставлених проблем. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків і списку використаних джерел (206 позицій). Загальний обсяг роботи становить 206 сторінки, з яких 185 стор. основного тексту.

Основний зміст дисертаційного дослідження

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання роботи, об'єкт, предмет і методологію дослідження, висвітлено його наукову новизну та практичне значення, а також наведена інформація про апробацію результатів дослідження та структуру роботи.

У першому розділі "Трагічна іронія у модерністському тексті" викладені головні теоретичні засади дослідження. Термін "трагічна іронія" традиційно застосовують у царині драми, однак дослідження другої половини ХХ ст. свідчать про розширення смислового поля цього терміну, що вживається на позначення характерних ознак модерністського світогляду. Однак окрім побіжних згадок, концепт трагічної іронії в модерністській літературі ще не став предметом глибинного літературознавчого аналізу.

У дослідженні трагічної іронії у романах Г. Гріна враховані усталені підходи до вивчення поняття іронії як стилістичного прийому та категорії поетики, але в новітніх теоретичних працях (К. Берхенс, М. Бредбері, В. Пігулевський, К. Менке, Д. Мюке) означене поняття переважно розглядається з філософських позицій. Таким чином, трагічну іронію потрактовуємо як категорію світосприйняття, що бере свій початок від романтичної іронії. За В. Пігулевським, трагічна іронія належить до різновидів романтичної, оскільки їх об'єднує спільна настанова на символічне конструювання суб'єктивної дійсності, узятої в певному відношенні до світу, а також структуротворча функція відносно художнього тексту.

трагічна іронія романістика грін

У підрозділі 1.1 "Філософське обґрунтування трагічної іронії" окреслені основні етапи становлення поняття трагічної іронії, що припадає на добу романтизму. Також подані основні положення філософських теорій Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, С. К'єркегора та М. де Унамуно, в яких можна віднайти онтологічні передумови трагічної іронії як духовної складової модерністського світогляду. На початку ХІХ ст. німецькі філософи та теоретики мистецтва А. Мюллер та К. Зольгер запропонували власну інтерпретацію романтичної іронії Ф. Шлегеля, пов'язавши її зі сферою трагічного. Названі мислителі також визначили сутність трагічної іронії як філософсько-естетичного феномену та виокремили її ключові ознаки (антиномічність та трагічну провину). Г.В.Ф. Гегель акцентував моральне підґрунтя трагічної іронії та момент протистояння, що складає її основу.

А. Шопенгауер та Ф. Ніцше започаткували бачення людини модерну у ситуації життєвої трагедії, що полягає у непримиренній суперечності між внутрішнім та зовнішнім, ворожим до виявів індивідуальності світом, усвідомленні ірраціональності буття, зневірі у надчуттєвому світові та цінностях.С. К'єркегор розробив суб'єктивний аспект такої життєвої трагедії: він утвердив автономію внутрішнього світу індивіда від зовнішньої реальності і поклав на особистість повну відповідальність за негаразди світу та її індивідуального життя.

Поняття трагічної іронії у парадигмі модернізму вбирає у себе шопенгауеріанське потрактування людини як жертви ірраціональних сил та ніцшеанський конфлікт раціонального та ірраціонального начал, а також героїчне продовження життя в межовому стані краху цінностей. В основу трагічної іронії закладається окреслена К'єркегором ситуація людини, що приймає на себе відповідальність за своє життя і провину та вирушає на пошуки особистісної істини, озброєна недовірою до розуму - і тому обирає ірраціональні шляхи виходу з кризи, такі як віра та абсурд. Обидва ці варіанти розглянуті у філософських творах К'єркегора та Ніцше, а віднайдення віри досліджене у доробку Унамуно.

Дисертант підкреслює специфіку модерністського варіанту трагічної іронії: якщо антична іронія долі розкривала протистояння героя непереборній зовнішній силі (божественному втручанню або фатуму), то у ХХ ст. смисловий акцент перенесений на суб'єкта та його внутрішню реальність - і тому мікрокосм особистості, а не об'єктивний космос стає місцем розгортання трагічної іронії.

У підрозділі 1.2 "Поетикальні стратегії актуалізації трагічної іронії" описані засоби маніфестації трагічної іронії на рівні поетики художнього твору. На основі праць К. Терлволла, Н. Нокса, В. Пігулевського, Н. Фрая, М. Бредбері та Д. Мюке виведені такі загальні складові трагічної іронії: приречене на невдачу протистояння людини своїй долі; статус людини як жертви долі, обставин або власного характеру; наявність трагічної помилки, яку герой здійснює внаслідок вад свого характеру, наприклад, зарозумілості. Зокрема, трагічна іронія спричиняє наступні структурні трансформації: конфлікт побудований на основі перипетії, зумовленої трагічною помилкою протагоніста; образ протагоніста поєднує у собі пересічність та героїчні мотиви самотності та безповоротної втрати, і виступає жертвою іронії, приймаючи на себе провину внаслідок своєї особистої помилки, однак водночас його ситуація символізує стан людства.

Тексти, структуровані за такими принципами, знаходимо як біля витоків літератури модернізму (романи Т. Гарді, Дж. Конрада), так і в модерністів середини й другої половини ХХ ст. (І. Во, Г. Грін). Наявність трагічної іронії у цих творах відповідає тому катастрофічному типу світовідчуття, що склався на початку ХХ століття внаслідок соціо-економічних та культурних катаклізмів, а трагічна іронія, таким чином, постає як виразник нових філософських орієнтирів та важлива характеристика модерністського дискурсу.

У підрозділі 1.3 "Трагічна іронія в романістиці Грема Гріна: попередні зауваження" розкривається взаємозв'язок між особливостями поняття іронії та рисами художнього мислення Грема Гріна (зокрема, схильністю автора до антиномічного світосприйняття). Розглянуті концептуальні форми реалізації трагічної іронії; зокрема, інтеріоризація конфлікту та його побудова на основі протистояння людини надприродним силам, а також антиномічна структура фіналу та образу протагоніста.

Другий розділ - "Концепція Бога і людини в когнітивній перспективі трагічної іронії у "католицьких" романах Г. Гріна" - присвячено циклу романів Г. Гріна 1948_1951 рр., що відображають критичне осмислення ним канонів католицизму у пошуку відповідей на питання, поставлені повоєнною духовною кризою.

У підрозділі 2.1 ""Католицький роман": ключові ознаки" визначені основні риси даного жанрового різновиду роману за Д. Лоджем, М. Боско та Т. Вудменом: переконання, що "грішник знаходиться в центрі християнства"; мотив "містичної заміни" (у формі самопожертви заради врятування іншої людини); "імпліцитна критика матеріалізму" (Д. Лодж); а також "стеження" Бога за душею грішника. Наявність цих ключових ознак, у дещо модифікованому вигляді, в обраних творах Гріна уможливлює використання терміну "католицький" роман та вивчення цих творів як єдиного циклу.

У підрозділі 2.2 "Форми трагічної іронії у конфлікті "католицьких" романів" досліджується те, як концепт трагічної іронії модифікується у теологічному дискурсі "католицьких" романів і які структурні трансформації конфлікту це спричиняє. Зокрема, конфлікт даного типу будується на серії опозицій, похідних від християнського протиставлення плоті та духу, які в етико-теологічній площині спричиняють суперечності між католицькими догмами та загальними вимогами гуманізму. Такі опозиції втілюються в парадоксах неможливості віри та любові. Розв'язка конфлікту даного типу романів виявляє іронічну розбіжність між інтенціями та реальними діями персонажів. Специфіка побудови конфлікту на основі опозицій, з одного боку, увиразнює антиномічний тип художнього мислення Грема Гріна, а з іншого - втілює модерністське катастрофічне світовідчуття, відповідно до якого людина приречена існувати в межовій ситуації розколу між внутрішнім та зовнішнім світом.

У підрозділі 2.3 "Образ протагоніста у "католицьких" романах як об'єкт трагічної іронії" вивчається концепція людини та віри, якої дотримувався Грем Грін у романах середини ХХ ст. Так, Бог у художньому світі Гріна займає позицію іроніка, який приймає пропоновану людиною "містичну заміну" і випробовує людину, частково виконуючи умови її клятви чи домовленості (Роуз, мексиканський священик, Скобі та Сара Майлз втрачають душевний спокій водночас зі здійсненням їх прохань). Бог в інтелектуальних моделях, створених Гріном, не допомагає людині в її виборі і не дає очевидних знаків своєї присутності, які могли б підтримати її на правильному шляху. Однак навіть коли людина має можливість вступити з Ним у діалог, а Бог безпосередньо, через знаки та дива, бере участь в житті людини ("Кінець любовного зв'язку"), таке втручання призводить до особистісної катастрофи протагоніста та його близьких, оскільки руйнує їхні екзистенційні проекти.

Тому, згідно з катастрофічним модерністським світовідчуттям, у "католицькому" циклі людина апріорі розглядається в ситуації життєвої трагедії і виступає як трагічний герой, відмітною рисою якого є страждання внаслідок втрати ідеалу, що в теологічній площині виражається у вигляді комунікативного розриву між Богом та людиною. Людина у "католицьких" романах постає також жертвою іронії: вона самотня, обтяжена своїми особистісними вадами і болісно переживає свій розрив із надчуттєвим світом та втрату безпосереднього контакту з Богом. Водночас вона існує в параметрах августиніанського пристрасного пошуку віри і стоїть перед потребою по-к'єркегорівськи категоричного етичного вибору добра або зла, Бога або його протилежності. Віра в грінівській системі етичних координат має ірраціональний характер і тому вибір має здійснюватися не розумом, а за допомогою емоційного поглиблення внутрішньої драми та суб'єктивного піднесення.

У підрозділі 2.4 "Роман "Кінець любовного зв'язку": модифікація "католицького роману" досліджені авторські варіації поетики даного піджанру. Конфлікт між католицькою доктриною та загальнолюдськими принципами втілений у неортодоксальній формі любовного трикутника, учасниками якого виступають протагоніст та Бог. У фіналі роману вперше у "католицькому" циклі відкрито потрактовується тема санктифікації грішника, що викликала значний резонанс в англомовному літературному світі. Окрім того, шлях до відновлення зв'язку з Богом, що його долає протагоніст даного роману, реалізований у новій для автора наративній формі, що є продуктом жанрової дифузії, - поєднанні мемуарної та сповідальної прози з детективними елементами.

Підрозділ 2.5 "Апофатичний шлях до пізнання Бога у романі "Ціною втрати"" розкриває специфічну рису поетики "католицьких" романів - тенденцію Грема Гріна до залучення апофатичних художніх засобів, що описують феномен через його відсутність або негативну протилежність. Найвиразніше апофатичний принцип виражений у конфлікті роману "Ціною втрати", в центрі якого знаходиться зневіра протагоніста, що виявляється шляхом до формування своєрідних уявлень про Бога. Меншою мірою апофатична поетика присутня і в інших "католицьких" романах: заперечення Бога позначає шлях до його пізнання, концепт святості пізнається через персонажа-грішника, невдача за людськими стандартами виглядає як здобуток у теологічній перспективі.

Специфіка даного роману полягає в тому, що він є драматизацією внутрішньої кризи Гріна після виходу основних творів "католицького" циклу, які усталили за ним, усупереч його бажанню, статус уславленого "католицького письменника". Відчуття власного безсилля під тиском прохань про духовну допомогу від звичайних людей спонукало Гріна до переосмислення концепту віри у даному творі. Персонажі роману втілюють різні, часто протилежні підходи до віри: від раціонального атеїзму (лікар Колен) до неавтентичного поверхневого католицизму (Рікер) та абсолютної віри (отець-настоятель). Окрім того, розуміння письменником віри можна співвіднести із теорією С. К'єркегора про етичну, естетичну та релігійну парадигму існування індивіда. У цьому романі також посилюється тяжіння письменника до пошуку відповідей на метафізичні питання у світському модусі.

Після низки творів "католицького" циклу, що принесли письменникові міжнародну літературну славу, він звернувся до створення кардинально інакшої картини світу, в якій мінімізований теологічний вимір: переважає соціально-політичне, а не метафізичне зло. У розділі 3 - "Трагічна іронія в ситуації екзистенційного абсурду" - аналізуються зрілі романи Г. Гріна, які засвідчують, що у цей період автор змінює вектор пошуку відповідей на онтологічні питання ХХ століття й інтерпретує ситуацію людини в дусі екзистенційного абсурду, який трансформує і структуру трагічної іронії. Теоцентрична побудова романів "католицького" циклу поступається місцем децентрованому образові світу, в якому поставлені під сумнів трансцендентні цінності буття.

У підрозділі 3.1 "Абсурд як онтологічна і естетична категорія" в аспекті ключової проблеми дисертації досліджені основні риси абсурду в контексті екзистенціалізму А. Камю та Ж.П. Сартра, які суголосні філософсько-естетичним поглядам Гріна. Трагічна іронія у романах, обраних для розгляду, зберігає свої базові ознаки: протагоністи Гріна, як і раніше, поєднують у собі повсякденний та героїчний аспекти особистості, знаходяться у позиції жертви і мають прийняти на себе провину; однак етичний конфлікт, що засновується на протистоянні людини та непідвладних їй сил, у даних романах набуває більш виразного політичного забарвлення і засновується на екзистенціалістській концепції людини та концепті заангажованості.

Трансформація трагічної іронії відбувається завдяки тому, що непідвладні людині сили концентруються в образі метафізичного абсурду, в якому підкреслені моменти відсутності Бога, хаосу та чужості; в обраних романах абсурд актуалізований у картинах війни та диктатури. Таким чином, протистояння протагоніста зі світом відбувається у формі боротьби людини проти зовнішнього абсурду життя, - тим самим особливого значення набуває особистісний мікрокосм протагоніста, який у характерно грінівській манері відмежований від зовнішнього світу. Обрані романи представляють різні конфігурації трагічної іронії в умовах абсурду.

У підрозділі 3.2 "Роман "Тихий американець" (1955): парадокси заангажованості" аналізується концепт залученості в умовах абсурду, що виражений в образі індокитайської війни 1945-54 рр., у сприйнятті скептичного та позірно незаангажованого британця-журналіста Томаса Фаулера. Ідейний рівень тексту формується протиставленням двох видів залученості, що втілені у антитезі Старого та Нового світу за Г. Джеймсом: американець Пайл втілює неавтентичний абстрактний ідеалізм, а британець Фаулер - автентичний вибір на користь гуманізму. Однак унаслідок складного переплетення особистісних та універсальних мотивів вибір Фаулера набуває неоднозначних конотацій. Така амбівалентність, підкреслена ще й розбіжністю між намірами та наслідками дій у парадоксальному фіналі, позбавляє заангажованість героїчного пафосу і витворює контекст для інтерпретації рішення протагоніста як трагічної помилки.

Підрозділ 3.3 "Роман "Комедіанти" (1966): макабричний абсурд" розкриває загострення трагічної іронії та її модифікацію в особливому художньому контексті, що структурований на концептах тотального абсурду та всюдисущої смерті. Внаслідок цього нівелюється героїчний аспект трагічної іронії та ще більше проблематизується концепт заангажованості та не/автентичного вибору. Зокрема, вибір усіх персонажів характеризується за допомогою опозиції "комедія/трагедія". Перша позначає неавтентичний життєвий проект, що реалізується у грі та удаванні (відповідно до тези А. Камю) та виражається у фарсових аспектах сюжету та персонажів. "Трагедія" ж відтворює істинний стан людини, в якому тотальна присутність смерті призводить до того, що навіть автентичний вибір на користь політичної заангажованості може обернутися безславною та марною загибеллю, а "комедіантство" втрачає конотації однозначно негативного вибору, оскільки стає засобом збереження власного життя (Браун) та життя інших (Джонс). Внаслідок цього концепт заангажованості постає більш неоднозначним, а центральна колізія - протистояння людини абсурдному світові - набуває трагіфарсового характеру.

У підрозділі 3.4 "Роман "Почесний консул" (1973): абсурд як відсутність Бога" вивчається інший аспект авторського потрактування екзистенційного абсурду у взаємозв'язку із завжди гострими для Г. Гріна питаннями віри та зневіри. Абсурдність буття виражається за допомогою лейтмотиву втрати батька, що присутній в образах майже усіх чоловічих персонажів і фатальним чином порушує їхній життєсвіт. Водночас абсурд функціонує як лімінальна ситуація, що змушує протагоніста, лікаря Едуардо Пларра, перейти від відстороненості до заангажованості та здійснити спробу автентичного вибору. Однак оскільки світ абсурдний за своєю сутністю, протагоніст гине на рубежі автентичності.

Таким чином, у даних романах здатність людини протистояти метафізичному абсурдові ставиться під сумнів, що цілком відповідає песимістичним тенденціям післявоєнної британської прози. Етика турботи, обмежена вузькими рамками приватного світу, виявляється єдиним можливим модусом існування в умовах абсурду. Тому образ Брауна ("Комедіанти") повністю позбавлений героїчних конотацій, а Фаулер ("Тихий американець") і Фортнум ("Почесний консул"), що пропагують описані вище цінності, не втрачають героїчних рис. Саме така віра в людину, хоча б і на рівні мікрокосму та особистісних стосунків, убезпечує твори автора від тотального релятивізму, притаманного деяким різновидам романних моделей Англії 1970-х років.

У четвертому розділі "Трагічна іронія у "розважальних" романах Г. Гріна" розкривається інваріантна форма трагічної іронії у доробку письменника, яка втілює протистояння людини суспільству та опозицію внутрішнього та зовнішнього світу. Поділ творів на "розважальні" та "серйозні" романи (відповідно "entertainment" та "novel") був запроваджений і пізніше скасований самим письменником. Відмова автора від поділу своїх творів на "серйозні" та "несерйозні" цілком обґрунтована, оскільки "розважальні" романи, подібно до "серйозних" творів, вирізняються своїм поглибленим психологізмом та морально-етичною проблематикою, які загалом властиві грінівському письму. Тим не менш актуалізована найбільше в середині ХХ ст. жанрова матриця "entertainments" упродовж усього творчого шляху нагадувала про себе.

"Розважальні" романи мають простішу структуру конфлікту, не ускладнену глибинними філософськими та релігійними колізіями. В центрі уваги - зовнішній конфлікт, що зумовлює динамічний сюжет, тоді як у "серйозних" творах на перший план виходить внутрішній конфлікт протагоніста. Структуру конфлікту "розважальних" романів можна співвіднести з концепцією ліберальної іронії за Р. Рорті, яка засновується на розмежуванні приватного та публічного життя та понятті солідарності. За концепцією Р. Рорті, опозиція людина/суспільство є непримиренною, а людські бажання - випадковими та обмеженими; однак ліберальна іронія, що виникає на основі вищеназваних рис, містить базову форму гуманізму у формі неприйняття людських страждань та жорстокості. Така метафізична конструкція близька художньому світу досліджених "розважальних" романів Грема Гріна.

У підрозділі 4.1 "Ранні "розважальні" романи: зіткнення приватної та публічної сфер" розглянуті романи 1930-40-х рр. "Найманий убивця", "Таємний агент" та "Міністерство страху", у яких трагічна іронія виражає екзистенційну самотність та зневіру окремої "маленької людини", яка у період між двома світовими війнами випадково долучається до колізій "великої історії". Автентичність подібної заангажованості для пересічної людини ставиться під сумнів у парадоксальному фіналі. Останній підкреслює трагічний розкол між суспільним та особистісним вимірами життя протагоніста, відповідно до якого успіх у першій сфері знецінюється особистим крахом. Протагоністи ранніх "розважальних" романів Гріна, на відміну від ліберального іроніка за Р. Рорті, не усвідомлюють розколу між приватною та публічною сферами існування людини.

Підрозділ 4.2 "Ліберальна іронія" у романі "Наш резидент у Гавані" (1958)" присвячений аналізові вищезгаданого зрілого роману Гріна, протагоніст якого Джеймс Вормолд наділяється рисами ліберального іроніка, бо усвідомлює пріоритет та автентичність саме приватного, а не публічного світу. Трагічний конфлікт виникає в точці їх зіткнення, коли зовнішні сили починають втручатися у внутрішній світ протагоніста й безповоротно руйнувати його; однак у фіналі трагічний компонент іронії знімається і нівелюється елементами фарсу та абсурду, що утверджують неавтентичність "великого" світу і важливість особистісного мікрокосму.

П'ятий розділ "Роман "Монсеньйор Кіхот": реінтегруючий потенціал діалогу" досліджує взаємодію трагічної іронії з новими елементами поетики пізнього Гріна - діалогізмом, абсурдом та комізмом.

У підрозділі 5.1 "Метафізична функція діалогу в контексті духовної кризи ХХ ст." викладене суголосне обраному роману рішення антропологічної проблеми німецьким філософом-екзистенціалістом М. Бубером, який передбачив, хоч і з певними обмеженнями, можливість віднайти цілісність та подолати розрив між внутрішнім та зовнішнім світом за допомогою інтерсуб'єктивності та започаткування діалогічних міжособистісних взаємин з іншими людьми та з абсолютом.

Таке рішення суголосне інтересу Грема Гріна до діалогу та його філософського потенціалу, особливо для екзистенціалістської опозиції Я/Інший: так, у більшості зрілих романів письменника ("Найманий убивця", "Сила і слава", "Суть справи", "Ціною втрати", "Комедіанти") кульмінація сюжету припадає на діалогічну сцену між протагоністом та іншим персонажем. Таке встановлення довірчих стосунків між протагоністом та його співрозмовником витворює вимір "Я-Ти" за Бубером і, шляхом тимчасового зняття опозиції Я/Інший, дозволяє протагоністу оприявнити свій внутрішній світ та пізнати внутрішній світ іншої людини, що і стає кульмінаційним моментом твору. Особливу роль відіграють філософські імплікації діалогізму на епістемологічному рівні зрілих романів Гріна, присвячених складним дилемам християнської віри.

Підрозділ 5.2 "Інтертекстуальність як різновид літературного діалогу" систематизує теоретичні положення Ж. Женетта, з опорою на які виявлені функції інтертекстуальності в обраному романі. Інтертекстуальність втілює діалогічні відносини на поетикальному рівні та розкривається у взаємодії даного роману Гріна з його текстом-прецедентом - твором М. де Сервантеса - на рівні рівні пара-, архі- та гіпертексту. У тлумаченні образу мандрівного ідальго Грін спирається на впливову інтерпретацію героя Сервантеса Мігелем де Унамуно, ідеї якого вплинули на погляди Грема Гріна у питаннях віри.

У підрозділі 5.3 "Трагічна іронія та діалогізм у романі "Монсеньйор Кіхот"" аналізується вплив діалогізму на художньо-філософський рівень трагічної іронії.

З одного боку, діалог функціонує як засіб примирення деяких антиномій, як шлях персонажів до порозуміння та віднайдення віри. Грін розвиває тенденцію до пошуку позитивних рішень та примирення онтологічних антиномій почуття/розум, Я/Інший завдяки діалогічним інтерсуб'єктивним відносинам.

Апофатичні прийоми, що фігурували у "католицьких" романах, у даному творі виражаються в мотиві тотального сумніву, що допомагає протагоністам встановити діалог, переосмислити обмежуючі моменти ортодоксальних догм та віднаходити спільні позиції у християнстві та марксизмі. Непереборне протистояння між цими світоглядними парадигмами було представлене у романі "Сила і слава" і контрапунктом проведене в "Почесному консулі", але у пізньому романі Гріна, своєрідному його духовному заповіті, автор втілює інше, хай утопічне, розуміння проблеми. Така реінтегративна настанова зумовлює перший серед романів Гріна прецедент, коли протагоніст виправляє свою трагічну помилку: отець Кіхот відкидає звичне ставлення до християнства і відновлює безпосередній зв'язок із Богом.

З іншого боку, інтертекстуальний діалог підкреслює трагіко-іронічний характер світосприйняття, що виявляється у відповідних трансформаціях вихідних образів та епізодів з роману Сервантеса. Однак завдяки тому, що у романі переважає трагічний модус, позитивний пафос віднайдення віри набуває амбівалентності. Попри те, що низку опозицій знято за допомогою діалогу, комізму та визнання обмеженості розуму та абсурдності буття, віднайдення Кіхотом особистісної істини (що спонукає Санчо теж наблизитися до віри) не зменшує ані його протистояння суспільству, ані розколу між "внутрішньою" і "зовнішньою" людиною, що дозволяє сприймати його як жертву трагічної іронії.

Таким чином, реінтегративні тенденції, виражені в концепції діалогізму та нового сприйняття віри, розкривають в "Монсеньйорі Кіхоті" нові грані можливого подолання духовної кризи століття, однак трагічна іронія лишається невід'ємною рисою філософії та поетики автора.

У Висновках подані основні підсумки дисертаційного дослідження романної творчості Грема Гріна під кутом зору трагічної іронії.

Зокрема, у проаналізованих романах Г. Гріна трагічну іронію представлено як характерну ознаку епістемології модернізму, а саме як філософсько-естетичну категорію модерністського світогляду, що виконує у тексті структуротворчу функцію. Серед модерних філософських теорій, які сформували підґрунтя даного феномену, особливе значення надане працям А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та С. К'єркегора. Філософська модель, що спирається на шопенгауерівське потрактування людини як жертви ірраціональних сил, ніцшеанський конфлікт раціонального та ірраціонального начал, героїчне продовження життя в межовому стані краху цінностей та на к'єркегорівську тезу про особисту відповідальність за свій вибір, склала фундамент трагічної іронії як категорії світогляду.

Поетикальні стратегії актуалізації трагічної іронії у модерністському романі проявляються на рівні образу протагоніста та специфіки конфлікту. Перший має гетерогенну природу, оскільки в ньому поєднуються риси трагічного героя (героїчний пафос, трагічна помилка, готовність узяти на себе особисту та спільну провину, мотиви самотності та необоротної утрати) та іронічного персонажа (пересічність, обмежена і часто помилкова точка зору). Трагічний конфлікт людина/світ, що складає сутність трагічної іронії, глибоко інтеріоризується в модерністському тексті і формує душевну драму протагоніста. Динаміка такого конфлікту передбачає рух від первинного стану гармонії через здійснення трагічної помилки до катастрофи, що підкреслює парадокс невідповідності намірів результатам дій.

У романістиці Грема Гріна трагічна іронія функціонує як засіб концептуалізації духовної кризи ХХ ст. та художнього пошуку засобів її подолання. Варіанти втілення трагічної іронії у романах Грема Гріна відповідають різним етапам пошуку письменником відповідей на ключові питання ХХ ст. - у християнській доктрині, осмисленні духовної кризи за допомогою екзистенціалістського поняття абсурду, дослідженні перспектив поєднання публічного та приватного світів за допомогою ліберальної іронії та спроби реінтеграції антиномій шляхом діалогу.

Аналіз трагічної іронії у циклі "католицьких" романів Грема Гріна засвідчує, що його розуміння християнської віри суголосне к'єркегорівській настанові на особистісне осмислення релігійних канонів, ірраціональну природу віри та формування особистісного зв'язку з Богом.

Трагічна іронія у політичних романах 1955-1973 рр. виражається в образі екзистенційного абсурду. Концепт абсурду, сформульований на основі теорії абсурду екзистенціальної філософії середини ХХ ст., виявляє хаотичність, ірраціональність та ворожість світу відносно людини, втрату нею зв'язку із трансцендентним світом цінностей та віри в бога, що, тим не менше, супроводжується усвідомленням гріховності своїх дій та провини.

"Розважальні" романи Грема Гріна дають можливість відстежити у доробку письменника таку форму трагічної іронії, яка увиразнює опозицію внутрішнього та зовнішнього світу у протистоянні людини суспільству. Значущість "розважальних" романів полягає в тому, що у них письменник описує засадничий розкол приватної та публічної сфер життя "маленької" людини між світовими війнами та під час "холодної" війни. Такий опис здійснюється за допомогою "нового словника" (Р. Рорті) - жанрових елементів політичного та шпигунського романів і детективу. Позиція ліберального іроніка, сформульована згодом Р. Рорті, близька до запропонованого Гріном варіанту виходу з такого кризового стану.

Серед пізніх творів Грема Гріна особливе значення має роман "Монсеньйор Кіхот", в якому автор по-новому репрезентує розроблені в його доробку варіанти подолання духовної кризи: католицьку віру, скептичний гуманізм та етику турботи в умовах абсурду, а також ліберальну іронію, що захищає приватну сферу життя людини.

Здійснене дослідження дозволяє вбачати в трагічній іронії світоглядну та естетичну концепцію, яка відіграє основоположну роль у всіх визначальних романах Грема Гріна. На цій підставі можемо розглядати доробок письменника в системі модерністського типу творчості. Такий висновок підтверджується здійсненим у дисертації аналізом епістемології та поетики трагічної іронії, які притаманні стилю письменника на різних етапах творчості та в різних піджанрах його романістики.

Модус трагічної іронії впливає і на інші риси модерністської парадигми. Зокрема, спільним для творчості Гріна та шанованих ним Генрі Джеймса та Джозефа Конрада є тенденція до психологізації, що виражається в інтеріоризованому конфлікті, маркованому трагічною іронією. Спільним лейтмотивом романістики Гріна та прозових творів Г. Джеймса є мотив особистої утрати та втрачених можливостей, який Джеймс назвав "оперативною іронією", а Грін включив до трагічної іронії у зв'язку з потрактуванням протагоніста як жертви. Як і Конрад, Грін залучав прийом віддзеркалення для увиразнення суттєвих аспектів образів та значущих вчинків протагоністів (наприклад, трагічної помилки). У романі "Кінець любовного зв'язку" Грін вдається до ретроспективного наративу, що базується на дискурсі пам'яті, який був концептуалізований А. Бергсоном та обіймав важливе місце у творчості модерністів, приміром, у романах В. Вулф.

При цьому слід зауважити, що у романній прозі Гріна присутні також ідеї та техніки, які радше пов'язують із постмодерним типом творчості: акцент на абсурдності буття, засаднича амбівалентність, перехід від логіки "або/або" до "і/і", що виражається у співставленні опозицій, інтертекстуальній грі, пастиші. Однак такі постмодерні елементи функціонують у тексті як художні прийоми парадоксу - підкреслюють невирішуваність етичних колізій (амбівалентність, інтертекстуальність) або виступають джерелом комічного (пастиш). На відміну від постмодерної іронії, яка релятивізує істину й естетично знімає усі опозиції, трагічна іронія письменника утримує свою модерністську природу, оскільки наголошує на трагічному розколі між внутрішнім та зовнішнім, індивідом і світом та втілює болісні духовні пошуки людини ХХ ст.

Основні публікації

5. Казанова Ю. Іронія, індивідуація та поліфонія в оповіданнях Фленнері О'Коннор (на матеріалі оповідання "You Can't Be Any Poorer Than Dead") / Ю. Казанова // Від теорій до методів - нові інтерпретаційні стратегії у літературознавстві та культурології: збірник наукових праць / за наук. ред. Деніела Белграда. - Київ: Видавничо-поліграфічний центр НаУКМА, 2010. - С.98-106. - (0,35 д. а.)

Анотація

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Інститут літератури імені Т. Шевченка НАН України. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню романної творчості Грема Гріна під кутом зору трагічної іронії. На основі філософських та естетичних праць А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Г. В.Ф. Гегеля, К. Терлволла, М. де Унамуно, В. Пігулевського та ін. виявлена та осмислена концепція трагічної іронії як філософсько-естетичного феномену, що втілює модерністську епістемологічну парадигму та має комплекс характерних поетикальних ознак.

Проаналізовано чотири групи романів 1936-1982 рр., що втілюють різні етапи шукань автора: дослідження можливостей християнської доктрини, осмислення духовної кризи за допомогою екзистенціалістського поняття абсурду, вивчення перспектив поєднання публічного та приватного світів за допомогою ліберальної іронії та спроби реінтеграції антиномій шляхом діалогу.

Доведено, що трагічна іронія як світоглядна та естетична концепція відіграє засадничу роль у всіх визначальних романах Грема Гріна, що дозволяє розглядати доробок письменника в системі модерністського типу творчості. Незважаючи на присутність у пізніх романах письменника постмодерних художніх стратегій, трагічна іронія Гріна утримує свою модерністську природу, оскільки наголошує на трагічному розколі між внутрішнім та зовнішнім, індивідом і світом та втілює болісні духовні пошуки людини ХХ ст.

Ключові слова: трагічна іронія, Грем Грін, роман, модернізм, віра, абсурд.

Аннотация