Фемінна філософічність лірики В. Шимборської

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.03 - література слов'янських народів

ФЕМІННА ФІЛОСОФІЧНІСТЬ ЛІРИКИ ВІСЛАВИ ШИМБОРСЬКОЇ

Виконала Река Дарина Володимирівна

КИЇВ - 2010

АНОТАЦІЯ

шимборська поезія літературний ліричний

Река Д.В. Фемінна філософічність лірики В. Шимборської. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.03 - література слов'янських народів. - Інститут літератури ім. Тараса Шевченка Національної Академії наук України. - Київ, 2010.

Дисертаційне дослідження присвячене дослідженню польської феміністичної поезії другої половини ХХ століття, в контексті якої формувалася лірика Віслави Шимборської. У роботі на матеріалі творів У. Козьол, Е. Ліпської, М. Гіллар. А. Каменської, А. Свірщинської та Г. Посвятовської вперше здійснено різнобічний аналіз основних структурних елементів польської жіночої лірики другої половини ХХ століття (топосів, мотивів, міфологічних структур, компонентів морального і імперативу тощо), що виступають формотворчими елементами фемінного письма.

Дискурсивний аналіз творчої спадщини Віслави Шимборської, який становить інтегральну складову філософсько-концептуальної парадигми європейського культурного процесу й розглядається у взаємозв'язках із літературною й культурною спадщиною не лише Польщі, а й у контексті усієї європейської традиції, здійснено із залученням елементів описового, порівняльно-історичного, біографічного та герменевтичного методів, а також інтерсеміотичного аналізу. У роботі поетапно висвітлено становлення й трансформацію творчої манери Віслави Шимборської від її «першого» фактичного дебюту збіркою «Тому живемо» (1952), через відмову від трафаретної соціальної проблематики епохи й «другий дебют» збіркою поезій «Волання до Йєті» (1957) і аж до остаточної амбівалентної парадигми її творчості (збірки «Миті», «Двокрапка»). Увага дисертанта зосереджена на проблемах інтенції, екзистенційній картині світу, іронії та метафоричній організації образів, зокрема семантиці тиші, інтертекстуальних та інтерсеміотичних кодах поезії.

Ключові слова: фемінний дискурс, жіноча поезія, семантика тиші, модус сугестивності, проблеми інтенції, інтерертекстуальність, екзистенційна картина світу, іронія.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження викликана необхідністю вивчення творчості видатної польської поетеси, лауреата Нобелівської премії Віслави Шимборської (р. н. 1923) крізь призму динаміки еволюційних процесів польської жіночої поезії другої половини ХХ-го століття. Фемінна філософічність поезії В. Шимборської становить універсальну цілісність, де особистість авторки злита з її художньо-виражальними можливостями естетичних смаків епохи, зміною жанрово-стильової системи, трансформацією ліричного «я» тощо. Дослідження віршів з перших збірок поетеси, можливо дещо «соцреалістичних», філософсько-метафізичних поезій зі збірки «Волання до Йєті» (так званого, «другого» дебюту) і творів зрілого періоду творчості ( збірки «Миті», «Двокрапка») В. Шимборської дають плідний матеріал для простеження характерних змін творчої манери письменниці в діахронічному і синхронічному аспектах.

Визначення специфіки творів В. Шимборської на тлі текстів польської жіночої філософсько-метафізичної поезії повоєнної доби, сформульовано із залученням принципів типологічного дослідження, де приділено увагу не лише індивідуальній специфічності тих чи інших текстів, але і їхнім інтерсуб'єктивним та інтертекстуальним зв'язкам. У цьому випадку можна адекватно розкрити ідейно-художні, естетико-концептуальні та естетико-філософські аспекти явища, виявити його онтологічні, генетичні зв'язки з певними літературно-мистецькими традиціями, визначити елементи інновації і трансформації та їхнє місце в історії літературного процесу Польщі.

Дослідження фемінної філософічності лірики Віслави Шимборської поглиблює уявлення про естетичні та філософські погляди письменниці, проблематику її творів, принципи побудови поетичних текстів, семантику і символіку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана із загальною проблематикою наукової роботи Відділу слов'янських літератур, Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України: «Актуальні проблеми історії зарубіжних літератур ХІХ - ХХІ століття:діалог культур і пошук ідентичності, міф і деміфологізація, феномен забуття і форми культурної пам'яті» (Державний реєстраційний номер 0108U007382).

Мета дослідження: визначити місце та роль польської філософсько-метафізичної лірики повоєнної доби жінок-авторів у процесі формування дискурсу польської літератури ХХ століття, у контексті якої формувалася поезія Віслави Шимборської, її специфіки та розвитку літературних, естетико-філософських поглядів на тлі функціонування європейської літературної традиції. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- виявити онтологічні зв'язки поезії Віслави Шимборської з літературним надбанням Польщі;

- розкрити універсальну модель фемінної філософічності лірики В. Шимборської у векторі синтезу новітніх методологічних і загальнотеоретичних проблем сучасного літературознавства;

- простежити її зв'язки з традиціями національної культури, художньої літератури в контексті міжкультурних європейських взаємовпливів;

- з'ясувати проблеми морально-філософського звучання у досліджуваних текстах та простежити зміну світоглядних, естетичних, морально-етичних і художніх парадигм епохи;

- спираючись на праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців, виділити, проаналізувати й систематизувати основні структурні елементи (топоси, мотиви, міфологічні структури, оціночні компоненти, типи героїв тощо), що формують у поезії В. Шимборської специфічну «надтекстову єдність»;

- розглянути творчий доробок поетеси у контексті загальноєвропейської екзистенційної парадигми повоєнної епохи;

- простежити у творах В. Шимборської засоби вираження «невимовного», синкретизм мистецьких образів з використанням образів європейської культурної традиції

Об'єктом дослідження є лірика, яка становить визначальну конститутивну частину польської філософсько-метафізичної жіночої поезії у Польщі повоєнних десятиліть. Поезії, що увійшли до ліричних збірок У. Козьол «Ptaki dla myњli» («Птахи для думок», 1987), «Stany nieoczywistoњci» («Неочевидні стани», 1999); М. Гіллар «Gliniany dzbanek»(«Глиняний горщик», 1957), «Сzekanie na Dawida» («Чекання на Давида», 1967); Е. Ліпської «Przechowalnia ciemnoњci i inne wiersze»(«Переховування темряви та інші вірші», 1994), «Їycie zastкpcze» («Заступницьке життя», 1998); А. Свірщинської «Jestem baba : wiersze z rуїnych lat»(«Я баба: вірші різних років», 2000), «Poezjк wybrane» («Вибрані поезії», 1997); В. Шимборської «Sуl» («Сіль», 1962), «Woіanie do Yeti» («Волання до Єті», 1957), «Wszelki wypadek» «Усякий випадок», 1972), «Wiersze wybrane» («Вибране», 2000), «Widok z ziаrnkiem piasku» («Вигляд з зернятком піску» 1996), «Dwukropek» («Двокрапка», 2005) та антологій «Strofy kobiet o kobietach» («Строфи жінок про жінок», 1984), «Poezja naszego wieku. Antologia wierszy publikowanych po roku 1918» («Поезія нашого століття. Антологія віршів, опублікованих після 1918 року», 1992).

Предметом дослідження є сутність, художні особливості новаторські та традиційні засоби вираження дискурсу лірики Віслави Шимборської у процесі її виникнення й кристалізації в контексті загального дискурсу польської поезії другої половини ХХ століття, зокрема авторів-жінок.

Теоретико-методологічну основу роботи складають основні праці з теорії та історії естетико-філософських доктрин феноменології та екзистенціалізму (Є. Коссак, Б. Вальденфельс, Р. Інґарден, Г. Маркевич тощо). Дослідження також спирається на відомі культурологічні вчення вітчизняних та зарубіжних дослідників (М. Бахтін, Р. Якобсон, Ю. Крістева, Р. Барт, Н. Фрай, Ц. Тодоров, Г. Косіков, Г. Р. Яусс, В. Ізер, та ін.), а також праці вітчизняних вчених: Ю. Булаховської, Р. Радишевського, О. Астаф'єва, Ю. Коваліва, А. Ткаченка, Н. Сидяченко, В. Савенця, О. Нахлік.

У дисертаційному дослідженні використовуються як загальнонаукові методи (синтез, аналіз), так і властиві лише літературознавству, де мета та завдання дослідження зумовлюють використання елементів описового, порівняльно-історичного, біографічного та герменевтичного методів, а також структурно-функціональних засобів аналізу для виявлення основних тенденцій розвитку, взаємовпливів у трансформації художнього письма. Також застосовано метод інтерсеміотичного аналізу текстів Віслави Шимборської для окреслення їхніх стильово-композиційних особливостей.

Наукова новизна дисертації зумовлена актуальністю теми, метою, завданнями дослідження і полягає в тому, що в ній зроблено поглиблену спробу:

- аналізу повоєнної поезії ХХ століття на матеріалі головним чином низки творів представниць польської жіночої літератури;

- виділено, досліджено та проаналізовано основні мотиви, топоси, міфологеми, оціночні компоненти, що виступають формотворчими елементами лірики В. Шимборської, у контексті творчості польських поетес У. Козьол, Е. Ліпської, А. Каменської, Г. Посвятовської, М. Гіллар, А. Свірщинської .

- систематизовано й певним чином доповнено спостереження дослідників польської сучасної літератури над процесом становлення та формування моделі репрезентації польської жіночої літератури ХХ століття;

- поглиблено аналіз рецепції польської та європейської літературних традицій у філософсько-метафізичній поезії Віслави Шимборської на тлі генези польської філософської поезії жінок-письменниць другої половини ХХ століття;

- в достатній повноті виявлено зміни художньо-естетичної переорієнтації поетеси від перших збірок, орієнтованих на соцреалістичний канон у літературі доби, до філософської, метафізичної лірики з так званого «другого дебюту» збірки «Волання до Єті»;

- розглянуто поетичний доробок В. Шимборської в контексті екзистенційної парадигми європейської культурної традиції;

Практичне та теоретичне значення роботи полягає в тому, що фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації можуть використовуватись у літературознавчих працях, у загальному курсі історії польської літератури, а також у спецкурсах з даного фаху чи культурології.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, окреслено стан вивчення проблеми, зазначено об'єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, підкреслено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про їхню апробацію.

Кожен розділ складається з підрозділів та параграфів, що дає змогу більш чітко простежити особливості поетапного аналізу фемінної філософічності лірики В. Шимборської, що розкладається в роботі на багато аспектів.

У першому розділі «Поліфункціональність польської жіночої літератури ХХ століття» увага зосереджується на поліфункціональності польської жіночої літератури ХХ століття, в контексті якої формувалася філософсько-метафізична поезія Уршулі Козьол, Анни Свірщинської, Анни Каменської, Галіни Посвятовської, Маргарити Гіллар, Еви Ліпської, а передусім Віслави Шимборської.

У підрозділі 1.1. «Проблема самоідентифікації у фемінній літературі» йдеться про основні тенденції розвитку польської літератури ХХ століття, в межах якої на перший план виходить творчість жінок-письменниць. Аналізується концепція репрезентації жінки у фемінній прозі та поезії цього періоду, простежується становлення художнього письма нового типу, що виходить за межі визначених тем дидактичної й дитячої літератури. В усіх сферах суспільного буття тогочасної Польщі відбувався процес посилення раціонального, інтелектуального та філософського начал. Актуалізувалися пошуки розв'язання проблем жіночої самоідентифікації як суперечливого питання, відкритого й такого, що вимагає нових шляхів вирішення, що сприяло зверненню до європейської культурної традиції, новітніх філософських концепцій особистості та психологічних технік (Марія Кунцевічова, Ірена Кривицька, Ганна Малевська).

З іншого боку, така феміністична творчість на попередній досвід, адже усе найліпше, що було напрацьовано попередніми поколіннями видатних жінок-письменниць: Елізою Ожешко, Марією Конопніцькою, Габріелою Запольською, Зоф'єю Налковською, Марією Домбровською - становило потужну базу, на яку спиралися представниці нової літератури. Сучасна жіноча письменницька діяльність присутня в обігу високої культури, в головному напрямку національної культури. Початковий етап процесу фемінізації польської літератури реалізовувався за двома версіями - «слабкою» та «сильною». Вираженням «слабкої» фемінізації слугувало переключення з конфліктів національного характеру у приватну сферу інтересів, наприклад зображення революції 1905 року у романі З. Налковської «Князь» (1907). «Сильна» фемінізація полягала у демонстрації факту, який означав, що біологічний та культурний світи не розділяє жодна суттєва межа, що усі біологічні явища можна перекласти мовою культури, хоч і ціною порушення певних табу. Багатьом культурним явищам можна приписати біологічну мотивацію (тут і модерністична жіноча проза Зоф'ї Налковської, Анелі Грушецької, і лірика Казимири Іллаковічувни та Марії Павліковської-Ясножевської). Перебуваючи на межі традиції й авангарду, простоти та вишуканості, польська жіноча література ХХ століття характеризується появою у творах багатьох поетес серйозних філософських та метафізичних питань (лірика У. Козьол, А. Ковальської, В. Шимборської, Е. Ліпської) тоді як емансипація та феміністичні мотиви трансформуються у гендерну самоідентифікацію (жіноча лірика Галіни Посвятовської, Терези Ференц, Анни Свірщинської тощо) або поступаються місцем іншим темам.

Підрозділ 1.2. «Генеалогія польської жіночої поезії та творчість В. Шимборської». Польська фемінна поезія другої половини ХХ століття, представлена іменами таких поетес, як Віслава Шимборська, Анна Каменська, Юлія Хартвіг, Анна Свірщинська, Уршуля Козьол, Ева Ліпська та Галіна Посвятовська, формувалася часто під впливом, з одного боку, болісного досвіду покоління авторок, дитинство і молодість яких припала на міжвоєнний період, а дебют відбувся вже після другої світової війни, а з іншого, досвіду дещо молодшого покоління, для яких події війни не були аж такими визначальними. Натомість велику роль для творчої інтенції відіграли здобутки і поразки сучасного їм життя. Маємо, відтак, підстави говорити про два виразно самобутніх типи жіночої поезії. До першого типу належать поетеси потужного інтелектуально-філософського напрямку, що спираються на «знакову систему» світової, зокрема, європейської культури, яка відіграє у мистецтві роль вторинної реальності, проте у їхній поезії постає як реальність «первинна». Це передусім Віслава Шимборська, Уршуля Козьол, Анна Каменська, Ева Ліпська, Юлія Гартвіг.

Другий - поетеси так званих буттєвих роздумів. Їхня творчість сповнена пошуків свого місця у світі через статеву, а пізніше й гендерну самоідентифікацію, тілесних жіночних мотивів і характеризується виробленням власного типу письма (поетичної мови). До означеної генерації належать Анна Свірщинська, Маргарита Гіллар та Галіна Посвятовська. У творчості цих поетес провідними є мотиви кохання як фатуму, пошуки меж власної сексуальності, самовираження через статеву приналежність тощо.

Лірика Віслави Шимборської розглядається у нашому дослідженні, насамперед, в контексті польської жіночої поезії другої половини ХХ століття, виходячи з особливостей філософської інтелектуальної поезії, де на філософсько-світоглядному рівні вирішуються питання свободи духу, бунту індивіда проти звичного закостенілого стану речей; питань без відповідей, які цікавлять поетів, спонукаючи знову і знову повертатися до них. Так, Оксана Нахлік у статті «Філософсько-поетичний дискурс Віслави Шимборської» стверджує, що «назви десяти основних збірок Віслави Шимборської - «свідчать» про інтелектуально-метафізичний характер більшості її віршів».

Як і кожна з поетес, що прагне порозуміння з навколишнім світом, Віслава Шимборська шукає шляхів поєднання людської незначущості із величчю всесвіту. Натомість у творчості Анни Каменської чільне місце належить пошукам буттєвої досконалості через прихід до вищого абсолюту, до Бога. У поезіях Уршулі Козьол та Еви Ліпської багато уваги приділено питанню плинності життя, танатичним мотивам та способам подолання смерті через любов та самопізнання людини. Анна Свірщинська, Галіна Посвятовська й Маргарита Гіллар шукали для себе відповідей на одвічні філософські питання буття, через призму жіночої самоідентифікації, подолання трагічного фатуму та безмежне прагнення жіночого щастя. Кожна з них пройшла власний шлях у фемінній поезії післявоєнного періоду, посівши гідне місце в історії польської літератури.

У другому розділі «Філософсько-світоглядні домінанти творчості Віслави Шимборської» увагу зосереджено на аналізі творчої спадщини Віслави Шимборської; розкрито причини її «другого дебюту», значною мірою спричиненого виходом за межі визначеного тогочасним літературознавством загального стилю епохи; розкрито етапи формування творчої манери письменниці, зокрема, її світоглядних орієнтирів та творчих принципів, котрі зумовлюють екзистенційність її творчості, іронічно-метафоричне ставлення до навколишнього світу й залучають до її творів семіотичні знаки інших видів мистецтва.

2.1. «Подолання соцреалістичного канону у ранній поезії Віслави Шимборської». У даному підрозділі розглянуто одну з найдискусійніших проблем у вивченні творчості Віслави Шимборської, а саме: її прихильність у ранніх творах до соцреалістичного канону як панівного стилю радянської доби, зокрема і в польській післявоєнній літературі.

Із закінченням періоду ідеологічного плюралізму, який панував у міжвоєнному двадцятилітті на теренах Польщі, розпочався новий етап в історії польської літератури, що знайшов своє вираження в багатьох сферах суспільного життя й культури. Після Другої світової війни у польській літературі серед молодих митців заявляє про себе й Віслава Шимборська. Вірші з двох її перших збірок «Тому й живемо» (1952) та «Питання задані собі» (1954) характеризувалися віддаленістю перспективи пошуку власного «я». Рання поезія В. Шимборської зазнала впливу певного стилю епохи з його настановою та орієнтацією лише на так звану «громадянську лірику», невіддільну від пафосного звучання.

Проблема воєнного досвіду з'являється вже у першому опублікованому творі В. Шимборської «Шукаю слова». Розрахунок з воєнною катастрофою у поетеси відбувається у два способи. З одного боку, постає проблема історії, що нічому не вчить майбутні покоління, комплексне почуття провини і відповідальність за наслідки будь яких дій (вірші «Пам'ять про вересень», «Пам'ять про січень»), з іншого вже означується яскрава творча індивідуальність В. Шимборської. Поетеса викликає подив читачів незвичними, оригінальними літературними образами і лексичними асоціаціями.

У ліричних творах Віслави Шимборської раннього періоду її творчості, простежується діагностика стану свідомості поетів-ровесників самої авторки, які пережили війну й зіткнулися з її болісними наслідками у своїй творчості за допомогою зашифрованої мови метафор та образів. На противагу загальноприйнятим канонам епохи, у творах В. Шимборської трагічна пам'ять про воєнні події стримує ентузіазм розбудови нової країни. Не приймаючи в принципі замовчування наслідків катастрофи, поетеса започатковує творення нової реальності, пам'ятаючи про її різноманітні обличчя та форми. Коригує загальний оптимізм післявоєнної доби і свій власний також, аби картина життя була сповнена реальних оцінок. Її пам'ять про трагічні події як свідчення повоєнного часу узята з їх докладного й усебічного аналізу, елімінує міфи, протидіє дешевій газетній пропаганді. Життя на руїнах не може бути ані мальовничим, ані піднесеним, яким його зображували сучасники поетеси. Ця роздвоєність відображена у ранній поезії авторки.

2.2. «Екзистенційність лірики». Модус екзистенції у творчості Віслави Шимборської становить складне й багатоаспектне явище, де, з одного боку, важливу роль відіграє формальна приналежність авторки до жіночої літератури, а з іншого - її фактичний вихід за межі цієї літератури і включення в універсальний світ поетів-філософів сучасної їй доби - Константи-Ільдефонса Галчинського, Тадеуша Ружевича, Чеслава Мілоша та інших знаних митців слова. Віслава Шимборська стає урівень з ними. Уся її поезія пронизана філософськими мотивами та спробами пояснити світ і місце людини в ньому. Екзистенціальна лірика максимально точно використовує традиційні символи й архетипи. Синтез образу і сенсу в текстах Віслави Шимборської становить особливу формацію, що перетворює її поезію на особливий вид лірики, яку не можна розглядати лише в контексті суто польської жіночої поезії, або зводити лише до жіночої любовної лірики. Широкий спектр відтінків гіркоти, невтамованої пристрасті й екзистенціальної тривоги за долю світу і призначення маленької людини в ньому - усе це становить добре вибудувану авторську світоглядну систему.

Ліриці Віслави Шимборської притаманна глибока моральна й чуттєва вразливість, що знаходить своє вираження в досить дотепних формах. Найбільш поважні теми в її трактуванні позбавлене пафосу, зате присутнє тонке відчуття гумору й іронії. Завдяки своєму вмінню зазирати в саму сутність речей, звертаючись у своїх творах до джерел, за її ж висловом, «зовсім непоетичних». Навіть у дрібницях, на перший погляд позбавлених глибинних значень, її вірші відтворюють проблеми сучасного світу. Поетеса не вписується до канонів жіночої проблематики як такої у своїх творах. Жодним чином її не цікавить ані сентиментальність, ані натуралістична брутальна тілесність (на відміну від інших польських поетес цього ж періоду Анни Свірщинської та Анни Каменської). Сюжети її віршів зазвичай конкретні. Вони написані філософом-реалістом і песимістом, тому інтонація їх дещо мінорна. Віслава Шимборська часто пише верлібром, характерним для її сучасників поетів Західної Європи. Та все ж її поезії відрізняються від верлібрістики інших поетів Польщі і Заходу. Вони конкретні і зрозумілі; «в них немає затьмарених абстракцій, зумисного набору слів і фраз, не зрозумілих нікому, окрім автора, і таких, що слугують лише «симуляції глибокодумності».

Твори поетеси часто позбавлені антропоцентризму і скеровані до «іншого буття». Кожен елемент реальності, кожне окреме його існування є надважливим, і потрібно вшанувати його право на існування. Така ситуація і справді призводить до почуття самотності людини у світі, до труднощів спілкування «із собою», до неможливості «порозумітися» з довкіллям («На Вавилонській вежі», «Розмова з камінням», «Вода» тощо). Поетичною версією ідеальної реальності, котру творить поетеса, є буття описуване за допомогою категорій культури. Воно позбавлене людського болю, страждань, смерті (твори «Обмірковую світ», «Дехто любить поезію»).

У поезії Віслави Шимборської людина постає з перспективи усього свого існування, у своєму розквіті та вмиранні, у таємниці першопочатків і невідомості остаточного її призначення на землі. Занурена в природний обіг речей, прикута до ланцюга еволюції, наділена даром (а часом і прокляттям) свідомості, людина шукає своє особливе місце, лишаючись самотніми у безмежжі Всесвіту. Його велич примушує замислитись над людською нікчемністю і незначущістю. Екзистенція (існування) обертається протилежністю «небуттям», перехідним етапом від свідомості до забуття. Ось чому поетеса намагається уникати звичних метафор, штампів і стереотипів, притаманних як традиційній «жіночій» літературі, так і таких, що займають крайні шовіністичні позиції.

У підрозділі 2.3. «Іронія у авторській самосвідомості Віслави Шимборської» розглянуто модель творчої самосвідомості Віслави Шимборської, яка трансформується в іронічно-метафоричне спостереження світу, а зумисне дистанціювання якраз дозволяє розвинути функції саморефлексії, завдяки чому іронія поетеси постає як авторська рецепція стану світу. Використовуючи багату метафоричну базу, поетеса творить власний спосіб освоєння світу, що, поєднуючись з іронічною усмішкою, стає пробним каменем на шляху проникнення у сутність явищ та речей, а далі й у свідомість зображуваних героїв.

Дослідники творчої спадщини В. Шимборської вказують на те, що іронія широко представлена у творах поетеси і є чи не найголовнішим засобом зображення дійсності. Часто відзначають її самоіронічне ставлення у стосунку до світу, частиною якого позиціонує себе письменниця, порівнюючи афористичну, стислу і влучну манеру її висловлювань з афористичними мініатюрами її сучасника Станіслава Єжи Лєца.

Мовна стилізація Віслави Шимборської та використання нею засобів «чужого мовлення» дають змогу чітко розмежувати у її поезії позицію автора й наратора, які часто протилежні одна одній. У деяких віршах поетеса створює взірці класичної сократівської іронії. Одягаючи маску уявного опонента, тим самим доводить її до абсурду (наприклад, твори «Щасливе кохання», «Цибуля» тощо).

Важливим для розуміння суті іронії у творчості Віслави Шимборської є дефініція романтичної іронії А. Сандауера, де «іронічне, тобто трансцендентальне мистецтво, яке народжується в мить визволення людини, зовсім не зрікається і теперішньої мети, якою було означення ідеалу, що приховується за конкретним об'єктом, однак тепер воно тяжіє вже до нього без реальної надії його осягнення, повсякчас підкреслюючи саме брак надії». Іронія Віслави Шимборської є не просто інструментом опису навколишньої дійсності, а має світоглядний, навіть філософський вимір. Дослідники часто зазначають, що філософська іронія поетеси спирається на гру антиномій, завдяки чому можна не лише помітити, а й продемонструвати різні полюси пізнавальної та онтологічної суперечності, а відтак у межах цього незвичайного поетичного експерименту перекинути «неможливий» місток між взаємозаперечними істинами - порозуміння між «я» та річчю, позалюдським світом загалом є неможливим, але надзвичайно необхідним, становлячи метафізичний імператив. Іронія Шимборської не розв'язує повністю цієї дилеми, навпаки - підсилює її антиномію.

У художньому світі поетеси вигадані світи вступають у конфронтацію з навколишньою дійсністю. Вірші, присвячені письменницькій діяльності, створенню нових реалій, заслуговують на особливу увагу. Їх можна розцінити як спроби сформулювати програму, яка насправді далека від мистецьких нормативів та зв'язків з будь-якими літературними доктринами. Роздуми Віслави Шимборської про силу художнього слова окреслюють її власну методику не прямолінійно, а через діалог з мистецькими роздумами інших представників красного письменства. Не знайдемо у творах поетеси й жодних авторитарних суджень, як і спроб витворення системи.

Одним із найголовніших принципів творів поетеси, присвячених мистецтву, є принцип руйнування ілюзій. Дорота Войда вирізняє два різновиди таких творів. Це, перш за все, тексти, що належать до поетики негації літературного походження, та тексти, які є розвінчанням фантазій, пов'язаних з позалітературними темами. Почуття реальності, скептицизм, іронічне дистанціювання, - усе це не дозволяє поетесі перетворити світ мистецтва на святковий обряд. Поезія В. Шимборської аж ніяк не адресована суто втаємниченим. Навпаки, суто поетичні рефлексії, претензійні настрої, аура містичного творення світу мистецтва у її творчості постають висміяними та демаскованими. Іронія та гротеск, як у вірші «Авторський вечір», або реальний опис звичних обставин написання та прочитання своїх творів, як у вірші «Трема», позбавляють читачів зайвих ілюзій щодо винятковості світу письменників.

Важливою рисою поезії Віслави Шимборської є самоідентифікація авторки з істотами та ситуаціями, представленими у її «ліричних бестіаріях». Такі рефлексії можна часто зустріти у її творах, присвячених роздумам про світ. У письменниці раз по раз зринає питання: чому драматизм усесвіту завжди обмежується людським досвідом і переживаннями, адже позиція інших живих істот є не менш значущою для розуміння сутності буття. Драматизація звичних подій, які вважаються нормальними і не цікавими, досягається шляхом «перелицювання» письменницею усталених ролей та описом цих подій від імені нелюдських істот, найчастіше тварин. Завдяки такій іронічній грі з невідворотними подіями життя В. Шимборська досягає ефекту полегшеного сприйняття найсумніших подій у житті кожної особистості, таких, як смерть близької людини, біль, розпач. Прикладом такого «інакшого» сприйняття є твір «Кіт у порожньому помешканні».

Іронія В. Шимборської - універсальна, вона позбавлена потенціалу тотальної вбивчої сили, яка призводить зрештою до втрати людського в людині, висміюючи усе й уся без жодних обмежень чи табу. У поетеси іронія інша, її можна порівняти з тим різновидом, про який писав Мішель Фуко 1966 року - «мислити відтепер можна лише у порожньому просторі, де вже немає людини», а бажанню рефлексійних роздумів на тему людини «можна протиставити лише філософський сміх». Такий «філософський сміх» власне й представлений у іронічно-метафоричних роздумах про світ поетеси, де поруч з універсальною іронією, направленою на світ та людину в цілому, існує іронія, що постає з осмислення конкретних, локальних і водночас глибоко значимих протиріч буття.

У підрозділі 2.4. «Інтертекстуальні та інтерсеміотичні коди» розглянуто культурний контекст творчості В. Шимборської, занурюючись у який, поетеса веде діалог зі світом. Звісно, така поезія вимагає підготовленого читача.

У її творчості інтертекстуальність представлена на різних ступенях залучення попередніх текстів до власних поетичних творів. Можемо говорити й про парафрази, й ремінісценції, творчість за мотивами, цитації, аплікації й навіть колажі. Для поетеси текст її творів - це поліпшена версія навколишнього світу та подій, що у ньому відбуваються. - «Світ, у якому порядок у мистецтві моделює поетичну реальність». Література, театр, образотворче мистецтво, музика виступають формотворчими елементами звичайного, повсякденного життя ліричних героїв. Своєрідна гра поетеси з текстами культури складна і сповнена прихованого змісту. В інтерпретаціях поетичних творів В. Шимборської чітко визначено намір поетеси перейти межі, нав'язувані їй темою або стилем твору. Вона охоче сягає до ілюстрацій життя, вкорінених у готових візерунках мистецьких творів, створених відповідно до канонів тієї чи іншої епохи. Яскравим прикладом такого взаємопроникнення слугують вірші: «Жінки Рубенса», «Люди на мості», «Візантійська мозаїка», «Середньовічна мініатюра» тощо. Їх об'єднує складна за своєю суттю, а не за формою метафоричність, що складається з розбудованих асоціативних та понятійних рядів, масштабних просторово-зорових образів, оперування художніми техніками. Опис художньої реальності поетеса поєднує з відтворенням способу рецепції, яку проектують невербальні твори мистецтва. Щодо коригування малярських технік у поезії Віслави Шимборської, то треба згадати й залучення нею до своїх творів численних елементів, що видаються їй відсутніми на полотнах майстрів, оголення неправди конвенційних форм.

Застосуванням лише художніх засобів і практики відтворення дійсності поетеса не обмежує діалог з культурними текстами й контекстами. Об'єктом взаємопроникнення для неї може стати будь-який з видів мистецтва: театр, література, кінематограф чи хореографія. Особливе місце у цьому переліку відведене надбанням філософів різних епох, що також входить до кола її зацікавлень.

У ліриці поетеси найбільш привілейованою темою є творчість У. Шекспіра, і, разом з тим, театральна тематика («Певність», «Враження з театру», «Зимова казка»). Віслава Шимборська протиставляє два світи, які тісно пов'язані з думкою про людину, залишену напризволяще, з драматизмом свого існування. Тому традиційний топос театру піддається найнеочікуванішим трансформаціям. Поетеса знову переробляє традиційне сприйняття театру як символу реального світу, що є сценою для втілення задуму вищого порядку, абсолюту, де театр також може бути зіставлений зі сновидінням (таке зіставлення відбите у світовій літературній традиції), символізуючим несправжність людського існування. У своїх творах поетеса, навпаки, ототожнює життя з театром, де надзвичайно важливою усе ж таки лишається людина, а не акторська гра.

Дослідження доводить, що не менш важливе місце в художніх пошуках Шимборської належить власне самому світу поезії у всій її багатовимірності та багатовекторності («Авторський вечір»). Серед пластичних же видів мистецтва, котрі поетеса відтворює у своїх віршах, вона не обходить увагою мистецтво танцю («Знерухомлення»). Пріоритетним аспектом творчих пошуків слугує для неї музика (вірші «Колоратура», «Класик»). Віслава Шимборська часто звертається до позалітературного репертуару способів спілкування, тісно пов'язаних із суспільною дидактикою. У її твори входять численні промови, розмови, пліткування, апеляції, публічні опитування, які покликані посилити авторські інтенції, а також масова культура, кінематограф, музика й популярні пісні. Зважаючи на це, самотня особистість, створена уявою письменниці, ні на мить не лишається у насправді цілковитій самоті.

У третьому розділі - «Естетико-феноменологічний аспект поезії Віслави Шимборської» - аналізуються естетичні та концептуальні засади феноменологічної теорії філософії та її літературознавчого інваріанту, зокрема, розглядаються структури вираження невимовного у поезії В. Шимборської, типи текстових і надтекстових єдностей зображення семантичних різновидів «тиші», пояснюється значення модусу сугестивності у ліриці поетеси та її інтенціональних формацій.

3.1. «Модус сугестивності». На підставі праць вітчизняних та зарубіжних дослідників дисертантка простежує появу та введення в обіг поняття «сугестивності» у вітчизняному літературознавстві. Спираючись на висновки О. Веселовського, О. Потебні, В. Домбровського, І. Франка та ін., визначається специфіка рецепції явища сугестивності європейською літературною традицією, а також окреслено культурну ситуацію модусу сугестивності у творах Віслави Шимборської, який зумовлює специфіку поетики; визначено характерні елементи текстів поетеси, топоси та типи героїв.

У ліриці Віслави Шимборської модус сугестивності особливо яскраво проявився у творах на античну тематику - «Хвилина у Трої», «Атлантида», «Над Стіксом», «Монолог Кассандри» тощо. Присутній в аналізованих текстах авторський акцент змушує замислитись над тим, як у конкретних поетичних рішеннях простежується цей специфічний, заснований на виправленнях, коментарях та потойбічних підказках образ нетрадиційного, дещо фемінізованого розуміння світу. У віршах цієї тематики зустрічаються не лише традиційні трактування класичних образів, а й суто авторські рефлексії, що суперечать визнаним канонам і призводять до створення сугестивних образів минулих подій з актуалізованою схемою сучасного життя.

Однією з важливих проблем для поетеси залишається подолання меж поміж світами у звичному розумінні. Метаморфози людей та речей можливі лише у певних, специфічних «районах» реальності. Образи, які утворюють між собою багатоканальні асоціативні зв'язки, поєднують у її поезії не лише класичні, випрацьовані протягом століть потрактування, але й цілу базу нових асоціативних образних комплексів, що часто знаходяться лише у підсвідомій сфері людської психіки. У більшості своїх творів поетеса займається програмуванням того або іншого відчуття, сприйняття, уявлення. Віслава Шимборська розраховує на те, що реципієнт виявиться спроможним зрозуміти ті соціальні й моральні філософські ідеї, якими насичені її поезії.

У підрозділі 3.2. «Інтенційність поезії» проводиться аналіз поетичної образності творів Віслави Шимборської з позицій «інтенційності» у сучасному її потрактуванні.

Проблема інтенції Віслави Шимборської тісно переплетена з предметністю її поетичного світу. Сама поетеса часто підкреслює тезу про те, що у літературі належить дотримуватись вірності предметам. У вірші «Дім великої людини» такі неповторні предмети творять особливу ауру навколо постаті відомої особи. Вони свідомі різниці між колишнім життям, сповненим високої мети, прозорості думок і урочистої піднесеності; та сучасними біографіями, позбавленими драматичної напруги та глибини. Такий стан речей непокоїть поетесу, адже у тогочасному прокомуністичному світі індивідуальність, осібність, приватність набули викривленої, негативної конотації. Така позиція не завжди зрозуміла людям з минулого. Діагноз, що з'явився і прозвучав у скрутні для Польщі 80-ті роки, лише поглиблював цю принизливу інтеграцію у приватність.

Своєрідну реакцію у поетеси викликає, наприклад, дитяче фото Адольфа Гітлера. Реципієнти не звикли до такого зображення цієї особи, тому застиглий на фото маленький хлопчик стає причиною дезорієнтації суспільних уявлень. Інформацію про те, що Гітлер був милою й улюбленою дитиною своїх батьків, прийнято опускати, характеризуючи цю постать. Опис, створений поетесою, натомість зосереджується винятково на цьому окремому моменті, засвідченому зображенням.

На контрастному зіставлені речей побудовано вірш «За вином», який є прикладом одного з небагатьох у В. Шимборської віршів на «жіночу» тему. У даному творі чар поглядів двох закоханих раптово змінює скептичний авторський аналіз. Минуща у погляді свого партнера, лірична героїня прагне повірити в тривалість нової форми себе, піддати критичному аналізові власний портрет, створений кимось іншим, хай навіть і несвідомо. Скептична настанова протиставляється емоційності, а пошуки вдалої дистанції вступають у конфлікт із спокусою віри. Певними є лише речі, однак вони не становлять частину магічного перетворення і послаблюють дії любовних чарів. Коли минає диво споглядання, доводиться розпрощатися із вигаданим варіантом своєї особистості й, розвіявши раптові чари, повернутися до тверезого аналізу. У поезії Віслави Шимборської міжперсональні стосунки, не лише любовні, а й усі інші, насичені навмисним іронічним відтінком. У вірші «За вином» тавтологія якраз є тим своєрідним дзеркалом, у якому відображаються типи сприйняття дійсного стану речей різними особистостями, завдяки чому можна відрізнити непорушні й незмінні зони від територій непевних, що межують зі психологічною фантастикою.

3.3. «Стратегія полісемантичності (тиша, невимовність)».

Семантика тиші та мовчання у поезії Віслави Шимборської часто виступає як негативна констатація браку діалогу і як позитивний результат спостережливості поетеси, неможливості скорочення світу до меж слова. Тож можна говорити, що у її творчості відбувся перехід від констатації збитковості мови до рівня, на якому поетеса з легкістю долає обмеження мовної природи. Найбільш виразною ілюстрацією вад мови вважається втрата вербального контакту між людьми, що не можуть знайти порозуміння через вичерпаність міжособистісних зв'язків. Цей мотив часто присутній у творах В. Шимборської («Несподівана зустріч», «На вавилонській вежі», «Переслідування», «Помилка» тощо).

Поетична практика В. Шимборської відзначається специфічністю, заснованою на охопленні усіх явищ, як доступних, так втаємничених, прихованих. Завдяки цьому формуються два приклади комунікації. Перший з них полягає у відшукуванні найдрібніших епізодів, виписуванні довгих переліків, конструюванні можливих світів і реконструкція вигаданих. Для забезпечення такого ефекту поетеса часто використовує тавтологію, довгі ряди переліків. Другий характеризується експресією, що має багато спільного з негацією, однак заснований на замовчуванні. Ця стратегія полягає у створенні ефекту невимовності за допомогою фігур не названих безпосередньо у тексті, категорій із позитивною конотацією, що мають необмежену понятійну градацію семантичного поля. У підсумку це призводять до того, що акт мови, не будучи символом, починає функціонувати як максимально насичена полісемічна конструкція. Для ліричного світу поетеси характерні й поодинокі слова, і розлогі метафори, що семантично так чи інакше пов'язані з мовчанням (основні з них - cisza (тиша), ciche (тихе), cicho (тихо), cichutko (тихенько), po cichutku (потихеньку), milczenie (мовчання), przemilczenie (замовчування), milczeж (мовчати), arcymilczeж (архімовчання), namilczeж (змовчати), przemilczeж (промовчати), milkn№ж (замовкати), zamilkn№ж (замовкнути).

Фігури невимовного часто мають на меті виокремити або, навпаки, уніфікувати загальноприйняті стандарти. І найчастіше це завдання поетеса реалізує за допомогою «пуант», конструкцій, що сягають своїм корінням практично-життєвого контексту, тавтологій, які вимагають від читача певного мовного звикання, еліптичних конструкцій та апосіопеї, які, в свою чергу, спонукають до занурення в загальнокультурний контекст. До названих конструкцій часто приєднуються негативні моделі, тож активність рецепції читачів призводить до того, що еліптична послідовність виявляється надзвичайно місткою, і приховане «невимовне» стає зрозумілим, а розгадка твору - вміщена поетесою прикінцева сентенція - перестає бути несподіванкою, якщо читачі уважно стежать за кодами її поезії .

У своїх поетичних текстах Віслава Шимборська відтворює такий тип предметної дійсності, який виходить за рамки фізичних характеристик. Він не може існувати у щоденному досвіді, однак може існувати у творчості поетеси, коли невимовне демонструє найвищу сферу філософствування.

У підсумках узагальнено результати дослідження. Простеживши світоглядно-мистецьку еволюцію творчого доробку Віслави Шимборської в контексті польської фемінної літератури ХХ ст., можна ствержувати:

проведений аналіз текстів поетичного доробку письменниці і спроба реконструкції соціокультурного поля епохи у Польщі дозволяють зробити висновки про умови й процес формування нового, унікального в польській системі культури явища - новітнього фемінного письма, яке поєднало традиційну жіночу (а пізніше гендерну) літературу та - разом з філософською топікою - сформувало специфічний дискурс.

Поява основних різновидів фемінного письма на теренах Польщі була зумовлена багатьма причинами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру; втрата національних традицій, комплекс соціально-політичних та культурних подій, зокрема, Друга світова війна та пов'язані з нею загальноєвропейські настрої, поява нових напрямків філософсько-естетичної думки, таких як екзистенціалізм, феноменологія, фемінізм, розвиток і проникнення в країну нових ідей, вплив провідних мистецьких концепцій.

Проведене у дисертації дослідження виявило безпосередній зв'язок творчої манери Віслави Шимборської з усіма перерахованими чинниками. Поєднання у межах її поетичної творчості мистецтва суто театральних, літературних і художньо-пластичних виражальних форм спричинило необхідність дослідження онтологічного характеру еволюції й модифікаційних змін польської жіночої поезії післявоєнного періоду, яка мала в Польщі специфічно-національні ознаки, розвиваючись, однак, в контексті загальноєвропейської літературної традиції. Творчі пошуки представниць повоєнної жіночої поезії значною мірою посприяли не лише стильовому й формальному вирішенню текстів Віслави Шимборської, їх об'єднує багато спільних тем та мотивів. Однак поетична манера В. Шимборської є надзвичайно самобутньою й не схожою на традиційну феміністичну поезію, бо поза колом її зацікавлень лишилися типові для цієї літератури спроби феміністичної самоідентифікації, натомість чільне місце в її віршах посідає естетико-філософське навантаження, оскільки відображення й авторське потрактування тих фактів буття, що раніше лишалися поза увагою поетів або підлягали висміюванню чи критиці, впливало не лише на формування й перегляд системи цінностей читацького кола, а й породило традиції наслідування. Яскравим прикладом такого явища може бути традиційна для В. Шимборської іронія, що знайшла своє формальне продовження у Еви Ліпської.

Основною тенденцією еволюції лірики поетеси є відхід від коньюктурного, шаблонного стилю соціалістичного реалізму, притаманного її першим дебютним творам (збірки «Тому живемо» (1952), «Питання, задані собі» (1954) та перехід до метафізичного заглиблення у екзистенційний світ особистості та її переживання.

Творча еволюція Віслави Шимборської характеризується не лише зміною художньо-світоглядних чинників, а й розвитком окремих тем та мотивів, які присутні у всій її творчості (система образів світового мистецтва, сугестивні настрої, інтенційність, «тиша» й «мовчання як формотворчі категорії буття людини у світі тощо), а також трансформація ліричного «Я» з епігона сповненої повоєнного пафосу лірики до талановитого митця, що створив свій особливий іронічний погляд на світ, притаманний її пізнішим творам.

Важливими рисами дискурсу філософської топіки Віслави Шимборської можна визначити інтертекстуальність та інтерсеміотичність. В основу принципу текстової організації творів поетеси покладено взаємодію, взаємопроникнення та гру тих значень, концептів і суджень, які через осмислення та семантичну організацію набули ознак нової норми у системі світової літературної традиції.

Характерні особливості фемінної філософічності поезій Віслави Шимборської дають змогу стверджувати, що її творча манера не лише увібрала в себе попередні надбання кращих зразків польської й світової культури, але й містить у собі елементи пошуку власного шляху, через експерименти з новими формами художнього вираження та модифікації традиційних засобів. Зайнявши гідне місце в культурі Польщі, творчий доробок Віслави Шимборської може бути свідченням інтеграції польської культури в європейську.

ПУБЛІКАЦІЇ

Река Д.В. Екзистенційна поезія Віслави Шимборської / Д.В. Река // Європейський вимір української полоністики: Київські полоністичні студії. - Київ, 2008. - Т. IX. - С. 235-241.

Река Д.В. / Дискурс польської жіночої поезії другої половини ХХ ст. / Д.В. Река // Київські полоністичні студії. - Київ, 2008. - Т. X. - С. 161 -169.

Река Д.В. Вираження невимовного у поезії В. Шимборської / Д.В. Река // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. - Київ: ВЦ «Київський університет», 2009. - Спеціальний випуск. - С. 293-300.

Река Д.В. Інтертекстуальні та інтерсеміотичні коди Віслави Шимборської/ Д.В. Река // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. - Київ : Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України ; 2010. - Вип.10. - С. 131 - 136.

Река Д.В. Іронічно-метафоричне подивування світом Віслави Шимборської/ Д.В. Река // Київські полоністичні студії. - Київ: ВПЦ «Київський університет», 2009. - Т. XV. - С. 380 - 385.

Размещено на Allbest.ru