Шевченкознавчий дискурс Сергія Єфремова у контексті українського літературознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

10.01.01 - українська література

УДК 82.09 (477) „189/193"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ШЕВЧЕНКОЗНАВЧИЙ ДИСКУРС СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

Меленчук

Ольга Василівна

Київ

2010

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана у відділі шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор СОЛОВЕЙ (Гончарик) Елеонора Степанівна, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник відділу компаративістики.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор АНТОФІЙЧУК Володимир Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри української літератури;

- кандидат філологічних наук, доцент КОНОНЧУК Михайло Миколайович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри історії української літератури та шевченкознавства.

Захист відбудеться „18" жовтня 2010 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „17" вересня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний етап історії розвитку українського літературознавства дозволяє здійснювати нові підходи до його ґрунтовного вивчення та осмислення, поза ідеологічно-кон'юнктурною залежністю, чинною впродовж майже цілого ХХ століття. Досі в історіографії літературознавчої науки є ще чимало нерозкритих і нез'ясованих подій та фактів, які підпадали під заборони й табу радянської системи. Залишається актуальним повернення до української культури десятків, якщо не сотень призабутих письменників, учених, громадсько-політичних діячів, без яких неможливе цілісне осягнення історико-літературного процесу ХХ століття, першої його половини зокрема.

До початку 90-х рр. ХХ століття замовчування та фальсифікації зазнавали історія української літератури та літературна критика й публіцистика першої чверті ХХ століття. Серед проскрибованих упродовж багатьох десятиліть вирізняється постать одного з видатних представників літературознавчої науки кінця ХІХ - початку ХХ століття Сергія Єфремова - літературознавця, критика, публіциста, громадського та суспільно-політичного діяча, одного із засновників Всеукраїнської Академії наук, автора понад трьох тисяч публікацій. У радянську добу після розправи з С. Єфремовим його ім'я було викреслене з історії, табуйоване. Якщо його й згадували в окремих матеріалах, то виключно негативно, здебільшого в лайливому тоні. Він належить до ґенерації, яку згодом було визначено як „розстріляне відродження". Саме С. Єфремов, як і багато інших відомих діячів освітньо-культурного процесу першої третини ХХ століття, стояв біля витоків української державності, за що врешті зазнав жорстокого покарання (арешту та ув'язнення, з якого не повернувся). Багата наукова й літературно-критична спадщина С. Єфремова у достатньо повному обсязі залишається й досі належним чином не поцінована, а то й взагалі не відома сучасному читачеві. Свого часу публікаціями С. Єфремова рясніли найавторитетніші видання - „Літературно-науковий вісник", „Киевская старина", „Рада", „Нова рада", „Русское богатство", „Записки НТШ", „Україна", „Записки Українського наукового товариства в Києві", „Украинская жизнь", „Книгарь", „Громадська думка", „Громада", „Наше минуле" та багато інших. Збирання цієї спадщини, укладання бібліографії все ще тривають, нових видань явно недостатньо.

Реабілітація імені академіка С. Єфремова та його творчої спадщини на початку 90-х рр. ХХ століття стала поштовхом до активного зацікавлення вченим та його науковим доробком, що водночас зумовлювалося потребою ліквідувати прогалину в історії українського літературознавства, визначити цінність його праць в історико-культурному процесі ХХ століття, повернути їх у науковий обіг. На свого видавця та наукового коментатора ще чекає велика й тематично різноманітна епістолярна спадщина С. Єфремова, досі надто мало відома сучасному читачеві. Її дбайливе текстологічне вивчення дало би змогу внести суттєві доповнення не тільки до характеристики самого С. Єфремова, а й також його оточення - політичних та громадських діячів, письменників, видавців, учених тощо. Суть уведення епістолярію С. Єфремова в науковий обіг полягатиме в його систематизації, всебічному джерелознавчому й тематичному аналізі. Виняткову цінність для доповнення біографічного матеріалу про С. Єфремова становлять його щоденникові записи 1895 - 1896 рр., часу навчання в семінарії. „Щоденник 1895 - 1896 рр." С. Єфремова потребує першочергового видання, відповідно - спеціального вивчення, аналізу та належного коментаря. Так само важко переоцінити і спогади С. Єфремова „Про дні минулі", опубліковані лише в журнальному варіанті і дещо нерівномірно прокоментовані. На черзі й пошук нових літературно-критичних та публіцистичних праць С. Єфремова, частина яких і досі перебуває у складі різних архівів, їхня систематизація та подальше вивчення.

Важливе місце серед літературно-критичних праць С. Єфремова посідає його шевченкіана: понад 100 статей, рецензій, нарисів. Нині є вже чимало розвідок, присвячених локальним питанням шевченкіани С. Єфремова, проте це не розв'язує цілої проблеми: бракує спеціального ґрунтовного дослідження, присвяченого аналізу чи бодай опису шевченкознавчої спадщини С. Єфремова, його внескові у розвиток шевченкознавства в цілому. Не здобула належного поцінування його велика популяризаторська робота у галузі шевченкознавства, її спонуки, завдання та суспільне значення. Зважаючи на все це, існує потреба комплексного аналізу шевченкознавчої спадщини С. Єфремова та обґрунтованих узагальнень на цю тему в контексті історичної доби, а також усієї наукової та літературно-критичної діяльності С. Єфремова. Саме цим визначається актуальність нашого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана згідно з планом наукової роботи відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України у руслі планової теми „Шевченківська енциклопедія у 6-ти томах" (Державний реєстраційний номер 0108U000937). Тема дисертації „Шевченкознавчий дискурс С. Єфремова у контексті українського літературознавства" затверджена Вченою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 3 від 23 лютого 2006 р.) та на засіданні бюро науково-координаційної ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 11 квітня 2006 р.). шевченкіана коментаторський літературний

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є системний аналіз шевченкознавчих праць С. Єфремова й визначення їх місця і ролі у розвитку українського шевченкознавства. Означена мета обумовлює й завдання дисертаційного дослідження:

· визначити чинники, які впливали на формування світоглядних засад С. Єфремова; простежити основні етапи становлення та розвитку С. Єфремова-літературознавця;

· проаналізувати історико-літературну концепцію С. Єфремова у контексті його доби;

· зібрати, систематизувати, описати й проаналізувати шевченкознавчу спадщину вченого;

· дослідити особливості роботи С. Єфремова як коментатора текстів Т. Шевченка;

· з'ясувати роль і значення єфремовської шевченкіани у розвитку українського шевченкознавства.

З огляду на малодослідженість теми, відсутність у наукових виданнях, в тому числі й академічних, ґрунтовного аналізу шевченкіани С. Єфремова як важливого історико-літературного явища, об'єктом дослідження постають монографії, статті, нариси, рецензії, огляди С. Єфремова, присвячені життєво-творчому шляху Т. Шевченка, із залученням його ж таки „Історії українського письменства", архівних матеріалів, спогадів „Про дні минулі", „Щоденників 1923 - 1929" - тобто доробок Єфремова-шевченкознавця у його максимальній повноті.

Предметом дослідження є шевченкознавча концепція С. Єфремова у контексті українського літературознавства кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Методи дослідження: У роботі застосовано історико-біографічний, історико-порівняльний, описовий та бібліографічний методи. За допомогою цих методів здійснено цілісний аналіз шевченкознавчої спадщини С. Єфремова, реконструкцію громадської та наукової діяльності вченого з урахуванням становлення та еволюції його світоглядних переконань, які формувалися та розвивалися в конкретному історичному середовищі. Дослідницький інструментарій описового та бібліографічного методів допоміг виявити обсяг шевченкознавчої спадщини С. Єфремова, встановити її хронологічні рамки та здійснити класифікацію зібраних матеріалів.

Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретичні та історико-літературні праці І. Франка, О. Огоновського, Б. Лепкого, М. Возняка, О. Дорошкевича, С. Єфремова, М. Грушевського, М. Зерова, Л. Білецького, Д. Чижевського, І. Дзюби, М. Наєнка, Г. Грабовича, Ю. Барабаша, С. Павличко, Н. Шумило, Т. Гундорової, Е. Соловей, В. Смілянської та ін.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що шевченкознавча спадщина С. Єфремова, яка ще не була об'єктом спеціального дослідження, вперше стала предметом системного вивчення та аналізу. Зокрема здійснено повний опис публікацій С. Єфремова, в яких висвітлюються аспекти життєво-творчого шляху Т. Шевченка. На основі зібраних і проаналізованих матеріалів вперше визначені місце та роль єфремовської шевченкіани у розвитку шевченкознавства, а також українського літературознавства в цілому.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані в дисертаційному дослідженні результати можуть використовуватися при вивченні літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століття, курсів історії української критики та літературознавства, при підготовці спецкурсів та семінарів про життєво-творчий шлях Т. Шевченка та С. Єфремова, написанні курсових, дипломних та магістерських робіт, а також при створенні посібників та підручників з історії розвитку літературно-критичної думки в Україні.

Особистий внесок здобувача. З метою повернення в науковий обіг та популяризації шевченкознавчої спадщини С. Єфремова було підготовлено до друку та здійснено видання: „С. О. Єфремов. Шевченкознавчі студії" (2008), де здобувач є упорядником. Укладено повну бібліографію шевченкознавчих праць С. Єфремова.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були викладені у формі доповідей та повідомлень на традиційних всеукраїнських шевченківських наукових конференціях у Черкасах (2004, 2006, 2009), у м. Кам'янці-Подільському (2004) та науковій конференції „Сергій Єфремов - український учений і громадсько-політичний діяч та історія національного відродження" у м. Києві (2006). Дисертація обговорювалася на засіданні відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 18 березня 2010 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у чотирьох наукових статтях, надрукованих у наукових фахових збірниках, акредитованих ВАК України.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг дисертації становить 208 сторінок, з них 161 - основного тексту та 10 - додатку. Список використаної літератури налічує 390 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі" розкрито актуальність теми та її наукову новизну, сформульовано мету та завдання роботи, визначено об'єкт і предмет дослідження, обґрунтовано методологічні засади дисертації, її теоретичне та практичне значення, викладено відомості та рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів.

У Першому розділі „Літературно-естетичні погляди Сергія Єфремова" увагу зосереджено на висвітленні місця та ролі С. Єфремова в розвитку українського літературознавства кінця ХІХ - початку ХХ століття, зокрема у співвіднесенні з класичним або традиційним та модерністським дискурсами, а також на аналізі літературно-критичних поглядів С. Єфремова на розвиток українського письменства. Розглянуто історико-літературну концепцію С. Єфремова та її контекст. Детально простежено становлення та розвиток світоглядних засад С. Єфремова, визначено основні етапи їх формування. З'ясовано значення літературно-критичної спадщини С. Єфремова та її наукове осмислення в українському літературознавстві.

У підрозділі 1.1. „Джерела і витоки світоглядних засад С. Єфремова" досліджено особливості формування й розвитку С. Єфремова як особистості. Визначено основні етапи становлення світогляду вченого, розкрито вплив ідей народності на С. Єфремова. Першоосновою світогляду С. Єфремова були християнські традиції та виховання в середовищі духовенства; вирішальну роль у виборі життєвих пріоритетів та засвоєнні підставових істин філософії буття відіграла самоосвіта. Незаперечний вплив на формування громадських та літературно-естетичних поглядів дослідника справив і такий духовний осередок, як клуб „Ельдорадо". Загалом світогляд С. Єфремова як продукт духовно-практичного засвоєння світу, цілісного уявлення про нього, разом із певними переконаннями й життєвими установками розвивався та удосконалювався, на думку дисертантки, протягом усього життя.

Значний вплив на формування світогляду С. Єфремова справили праці російських критиків та публіцистів ХІХ століття - Н. Михайловського, В. Бєлінського, Н. Добролюбова, Н. Чернишевського, Д. Писарєва, А. Скабичевського, П. Лаврова, Н. Шелгунова, А. Щапова. У семінарські та студентські роки С. Єфремова передовсім цікавило суспільне життя, ті дискусії на політичні теми, що точилися, зокрема, серед членів „Ельдорадо". Політична ситуація кінця ХІХ століття позначена в Російській імперії виникненням двох ідеологічних таборів - марксистів та народників; ельдорадівці не могли залишитися осторонь цих проблем. Чимало інформації С. Єфремов діставав із тогочасних періодичних видань („Русская Мысль", „Вестник Европы", „Киевская старина", „Русское богатство", „Мир Божий").

Як у російську, так і в українську тогочасну культуру із Західної Європи проникають позитивістські тенденції, які активно засвоюються в середовищі інтелігенції. Це також фактор становлення світоглядних засад молодого С. Єфремова. Вплив позитивізму позначився й у тому, що С. Єфремов доволі органічно сприйняв методологічні принципи культурно-історичної школи, котра склалася саме на основі позитивістської філософії О. Конта. Заснування французьким мислителем окремої науки - соціології дало поштовх до її розвитку і в Російській імперії, зокрема відбулося зародження цілого ряду соціологічних шкіл і напрямків, що перебували в тісному зв'язку з ідеями позитивізму. До відомих російських соціологів належали Н. Карєєв, П. Лавров, Н. Михайловський, котрі поклали початок спеціалізованій соціологічній літературі. Саме у соціологічній системі Н. Михайловського С. Єфремов знайшов теоретичне підтвердження власним поглядам щодо боротьби за загальнонаціональні інтереси, за національне відродження України. С. Єфремов, взявши російську народницьку концепцію за основу, переніс її ідеї на український національний ґрунт. У тогочасних наукових колах неоднозначно сприймали позицію С. Єфремова: неодноразово він зазнавав нещадної критики, зрештою на все життя отримав тавро „народника". В українському літературознавстві С. Єфремов вважається останнім яскравим представником народницького напрямку, котрий і на сьогодні сприймається і тлумачиться далебі неоднозначно. За обставин, які складалися в житті України кінця ХІХ - початку ХХ століття, а це безперервні утиски українства, - народницький напрямок виконував важливу, здебільшого позитивну роль. Зрештою насправді, за висловом В. Моренця, „українське "народництво" виявилося частковим випадком (підкреслення автора. - О. М.) позитивізму" Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.:Україна і Польща. - К. : Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2001. - С. 51. , при цьому виявивши тривалу й міцну пов'язаність саме з „"позитивними" уявленнями про літературу й мистецтво" Там само. - С. 51.. Саме народництво як ідеологічна модель спонукало селянство звільнитися від психології кріпацтва, по-новому осмислити сенс свого життя, здобувати освіту, прилучатися до досягнень науки і техніки. І саме це найбільший, очевидно, позитив народницького напрямку, в чому був переконаний і С. Єфремов. На жаль, модерністи скептично й упереджено ставилися до народників, звинувачували їх у пропагуванні та консервації старих традицій, які вже давно втратили актуальність і сенс. Натомість сповідувані першими, ще молодими українськими модерністами естетичні та художні цінності викликали гостру критику також молодого С. Єфремова. Проте нині прямолінійно зіштовхувати й протиставляти явища „модернізму" й „народництва" недоречно. Сучасні дослідники схиляються до думки, що самй поняття „народництво" має більше політичне забарвлення, особливо, коли йдеться про українофільство (Т. Гундорова), а отже є неспівставним із модернізмом. З іншого боку „модернізм" і „народництво" були окремими самодостатніми явищами, причому, можливо, „модернізм" не набрав би такої динаміки розвитку без імпульсів народницької традиції. Втім, уважний та неупереджений аналіз літературно-критичної спадщини С. Єфремова дає можливість спростувати деякі усталені стереотипи й дати нове бачення як еволюції народницького напрямку, так і його значення для історії української літератури в цілому. Праці С. Єфремова актуальні і для цілісного, об'єктивного розуміння процесу розвитку літературознавчої науки, їх взаємозв'язку з історичними процесами.

У підрозділі 1.2. „Становлення С. Єфремова як літературознавця" розкрито особливості літературно-критичної діяльності С. Єфремова на початковому етапі. Важливу роль у становленні С. Єфремова як літературознавця відіграла участь у видавничо-літературному гуртку „Вік". Та робота, яку провадив С. Єфремов разом із О. Лотоцьким, В. Доманицьким, Ф. Матушевським, В. Дурдуківським, В. Прокоповичем, відкривала широкі можливості, серед них, за висловом самого Єфремова, і „наближення у світ письменства". Видавничі справи часто підказували теми рефератів та статей. Особливе значення у тодішньому літературному житті мала тритомна антологія української літератури „Вік" з біографіями письменників (1902), у роботі над якою взяв активну участь і С. Єфремов. Навчання у Київському університеті св. Володимира та перебування в столиці сприяло знайомству з багатьма відомими письменниками, критиками, політичними діячами (М. Грушевський, В. Антонович, О. Кониський, Б. Грінченко, І. С. Нечуй-Левицький та ін.), які справили значний вплив на С. Єфремова.

Перша вагома літературознавча праця С. Єфремова датується 1903 роком: його монографія про І. Франка „Співець боротьби і контрастів" вийшла друком, коли авторові було двадцять шість років. Це перша ґрунтовна студія життєво-творчого шляху І. Франка: в тогочасному літературознавстві такої праці ще не було. Монографія мала велику цінність; цей життєпис І. Франка послужив багатьом наступним дослідникам літератури як засновок. Пік плідної літературно-критичної діяльності С. Єфремова припадає на час після революційних подій 1905 - 1907 рр. Тісна співпраця з газетою „Рада" з 1906 по 1914 рр. мала наслідком численні огляди українського життя та літератури, рецензії на різноманітні видання та твори письменників, історико-літературні статті про М. Грушевського, М. Драгоманова, Марка Вовчка, В. Антоновича І. Карпенка-Карого, П. Куліша, Т. Рильського, М. Костомарова, О. Кониського, М. Гоголя, О. Олеся, Лесю Українку, Б. Грінченка, І. Котляревського і нарешті Т. Шевченка (понад три десятки статей, заміток, рецензій, оглядів). Докладні статті С. Єфремова про життя і творчість П. Грабовського, І. С. Нечуя-Левицького з'являються в цей час і на сторінках „Киевской старины".

У своїх наукових студіях С. Єфремов пріоритетного значення надавав дослідженню історії української літератури. Сповідував переконання, що, окрім вироблення письменством літературної продукції, воно „справляло разом і величезної ваги громадську роботу", а заразом виступало й далі виступає „єдиною формою взаємин між народом та інтелігенцією" Єфремов С. Котляревський // С. О. Єфремов. Літературно-критичні статті / [упор., передм. і примітки Е. С. Соловей]. - К. : Дніпро, 1993. - С. 121 - 140. : портр. - (Серія „Українська літературна думка”). . У цих висловлюваннях зафіксована прикметна риса Єфремова-літературознавця: його прагнення неодмінно враховувати, яке значення твори письменників мають для громадськості, яку суспільно-корисну функцію виконують. Така позиція спонукає до роздумів про неоднозначний вплив позитивізму на систему літературознавчих поглядів С. Єфремова. Основи його літературознавчої методології закладалися в „Історії українського письменства", яка дає відповідь на більшість питань щодо створеного ним наукового методу. Відомо, що соціологічний метод із його настановами та імперативами у літературно-критичній діяльності С. Єфремова відіграв чи не головну роль. Проте, цілком зараховувати його до „соціологічного літературознавства" було б некоректно: поряд із соціологічною інтерпретацією творчості українських письменників С. Єфремов далебі не відкидав і естетичних критеріїв у підході до явищ літератури.

У підрозділі 1.3. „Історія українського письменства" С. Єфремова та її контекст. Історіографія „Історії українського письменства" (О. Огоновський, Б. Лепкий, М. Возняк, О. Дорошкевич, М. Зеров, М. Грушевський, Д. Чижевський, Л. Білецький)" висвітлено роль і значення „Історії..." С. Єфремова в українському літературознавстві в порівнянні з працями його попередників, зокрема, зосереджено увагу на проблемі періодизації літератури. У цьому контексті розглядаються також „Історія літератури руської" О. Огоновського (1887 - 1894), „Нарис історії українсько-руської літератури" І. Франка (1910), двотомний „Начерк історії української літератури" Б. Лепкого (1909 - 1911), „Історія української літератури" М. Возняка ( 1920 - 1924), „Підручник історії української літератури" О. Дорошкевича (1922 - 1929), „Нове українське письменство" М. Зерова (1924), „Історія української літератури" М. Грушевського (1929), „Історія української літератури" Д. Чижевського (1942, 1956) тощо.

Принципово важливою, на думку С. Єфремова, в українському письменстві є наявність трьох ідей. На першому місці для нього - „елемент свободи" людини, „невпинна визвольна течія", отже - ідея „визвольна"; друга ідея - „визвольно-національна", що охоплює „любов до рідного краю і народу, бажання добути їм умови існування, дати цьому бажанню вираз у письменстві й цим послужити рідному народові на користь". Нарешті третя - „поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові". Побудувавши свою „Історію…" на цих трьох засадничих ідеях, в її основу С. Єфремов поклав „принцип громадського слугування письменства народові".

В „Історії українського письменства" С. Єфремов переглядає традиційне уявлення про формування канону української літератури, відповідно вносить зміни в уявлення про перебіг літературного процесу. Весь огляд літератури він будує за десятиліттями, що має запобігти плутанині в епохах та їх представниках. Впроваджений С. Єфремовим канон українських письменників залишався чинним і в радянський час, ним послуговуємося й нині. Своєю „Історією українського письменства" С. Єфремов суттєво вдосконалив періодизацію української літератури та надав їй того вигляду, що вже не потребував докорінного оновлення.

У підрозділі 1.4. „Шевченківський (ІХ) розділ „Історії українського письменства", йдеться про те, яким чином С. Єфремов у аналізованому розділі представив найважливіші складові життєво-творчої діяльності Т. Шевченка, чи не найповніше розкрив власну рецепцію та розуміння Шевченка як особи і митця. Стисло, але влучно й виразно С. Єфремов змоделював творчу еволюцію Т. Шевченка як письменника, розглянув впливи на поета (особисті та літературні). Автор зосереджує тут увагу на джерелах феномену поета: глибокому відчуванні народного життя, доброму знанні Святого Письма, творів давнього письменства, обізнаності в європейській культурі. Важко не погодитися з автором, коли він твердить, що, напевно, у світовій літературі не знайти поета, який би так палко любив свій край, так потерпав за його долю, так глибоко переймався народною неволею. До найбільш яскравих сторінок Шевченкового життя С. Єфремов зараховує створення „Кобзаря", поему „Гайдамаки", участь поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Щодо останнього С. Єфремов переконаний, що участь Т. Шевченка в цій організації визначила курс його творчих пошуків. Ідеї кирило-мефодіївців (боротьба з кріпацтвом, відстоювання прав та обов`язків громадян, розвиток освіти серед селянства, вболівання за долю України) допомогли поетові ще більше утвердитися в прагненні до боротьби проти нерівності, неправди та зла. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства цікавила С. Єфремова і як самостійна проблема; зокрема, він присвятив цій темі статтю „Просвітні заходи Кирило-Мефодіївського братства" (1913). Автор констатує, що це була організація, якій так і не вдалося повністю утвердитися на національному ґрунті, натомість її найбільший позитив полягав у тому, що вона дала актуальну ідею народної освіти народною мовою.

„Кобзар" Т. Шевченка став темою чималої кількості публікацій С. Єфремова - як до появи „Історії українського письменства", так і після. Це, зокрема, „Нове видання „Кобзаря" у Києві" (1899), „Перелицьований „Кобзарь" (1901), „Малюнок до „Кобзаря" (1901), „Т. Шевченко. „Кобзарь" (1910), „Знов "пропала книга"" (1912), „Борис Грінченко. Шевченків „Кобзар" на селі" (1914), „Судьба одной книги. К столетней годовщине рождения Т. Г. Шевченка" (1914), „Без "Кобзаря"" (1918), „Т. Шевченко. Малий Кобзар" (1918). У статті „Без "Кобзаря"" (1918) С. Єфремов розмірковує над долею „Кобзаря", історією його видання. Аналізуючи в „Історії українського письменства" ідейну основу „Кобзаря", зокрема ранніх поезій Т. Шевченка, С. Єфремов послідовно відстежує динаміку зростання та утвердження його як поета, зосібна наголошує на творчій та суспільній самобутності поетової постаті.

Очевидно, що розділом про Шевченка далебі не випадково відкривається другий том єфремовської „Історії...". Таким чином, саме постать Шевченка опиняється в центрі цієї праці. На жаль, сучасне перевидання, здійснене як одна книжка, що містить обидва томи, не враховує цього і тим несвідомо порушує авторську композицію - авторську волю.

У підрозділі 1.5. „Наукове осмислення літературно-критичної спадщини С. Єфремова українським літературознавством кінця ХХ - початку ХХІ століття" здійснено підсумковий огляд сучасних публікацій, присвячених шевченкознавчій спадщині вченого, з'ясовано місце і значення літературознавчого доробку С. Єфремова.

На початку 90-х рр. ХХ століття життєвий та творчий шлях академіка С. Єфремова привернув увагу багатьох дослідників: М. Жулинського, М. Наєнка, І. Гирича, Е. Соловей, С. Приколоти, О. Варенікової, О. Чехівського та ін. Суттєво зросла кількість статей про С. Єфремова в довідкових виданнях, наукових збірниках та періодиці. Проте кількісний показник здатний засвідчити лише тенденцію. Першим про шевченкознавчу діяльність С. Єфремова ще в радянську добу заговорив П. Одарченко. Саме цей учений з діаспори запропонував хронологічну модель зародження і розвитку шевченкіани С. Єфремова, якою послуговуємося й нині. П. Одарченко здійснив стислий огляд найбільш репрезентативних матеріалів С. Єфремова, присвячених творчості Т. Шевченка, виклавши їх зміст та здійснивши початковий аналіз. Пізніше вже в незалежній Україні серед перших, хто зацікавився шевченківською тематикою у С. Єфремова, були М. Наєнко, Е. Соловей, В. Мазурик, Р. Танана, Ж. Ляхова, Н. Таран, згодом з'являються статті О. Варенікової, В. Пахаренка, В. Поліщука, А. Градовського, Т. Івашкевич, О. Чехівського та ін. Однак більшість публікацій сучасних науковців про шевченкіану С. Єфремова має радше інформативно-популяризаторський характер, аніж аналітично-дослідницький.

Повернення С. Єфремова в українське літературознавство супроводжувалося виданням вибраних праць із його багатої літературно-критичної спадщини. Так, зокрема, у 1993 році в Україні вперше з'являється видання праць С. Єфремова під назвою „Літературно-критичні статті" (упорядник, автор передмови і приміток - Е. Соловей). Згодом завдяки зусиллям цієї дослідниці (постійне звернення до текстів вченого, їх відкриття й популяризація, встановлення біографічних, бібліографічних даних, збирання іконографії) світ побачили такі видання, як „Щоденники, 1923 - 1929" С. Єфремова (1997), „Сергій Єфремов. Вибране" (2002), „С. О. Єфремов. Шевченкознавчі студії" (2008). Здобутком української мемуаристики 90-х років ХХ століття стала публікація „Щоденників 1923 - 1929" С. Єфремова. Протягом сімдесяти років вони знаходилися в архівах КДБ під грифом „секретно" й у 1997 році вперше з'явилися друком без скорочень і виправлень. „Щоденники" С. Єфремова - це літопис історичних подій, хроніка суспільного та культурного життя 20-х рр. ХХ століття. У контексті мемуарної літератури помітне місце також посідають спогади Сергія Єфремова „Про дні минулі", які побачили світ лише на початку третього тисячоліття. У радянський час про їх оприлюднення не могло бути й мови. Нині з текстом спогадів можна ознайомитися в альманасі „Молода нація", де вони друкувалися, починаючи з 2002 року. Підготовку спогадів до публікації здійснював Володимир Плачинда, який, на жаль, не дожив до часу, коли цей матеріал з'явився друком.

Спогади С. Єфремова можна назвати достеменним документом епохи. Унікальність цього матеріалу - у поєднанні ваги та цінності наукової, літературно-художньої, суспільно-політичної. Спогади „Про дні минулі", з яких постає яскравий образ автора, допомагають скласти цілісне розуміння особи С. Єфремова, переосмислити попередні уявлення та характеристики.

Одним із важливих аспектів літературно-критичної діяльності С. Єфремова є його шевченкознавчий доробок. Зосередивши увагу на шевченкознавчих студіях С. Єфремова, ми спробували зібрати разом більшість написаного вченим про Шевченка й підготували окремий збірник: „С. О. Єфремов. Шевченкознавчі студії", який з'явився друком наприкінці 2008 року. Стимулом до створення цього збірника стала багата та розмаїта шевченкознавча спадщина С. Єфремова, розпорошена по різноманітних важкодоступних періодичних виданнях, наукових збірниках, окремих брошурах та ін. Упорядниця прагнула не пропустити жодної важливої шевченкознавчої праці дослідника, адже від цього залежить цілісне розуміння С. Єфремова як видатного шевченкознавця. В цілому це завдання було виконано. На жаль, обсяг видання був визначений наперед і не вмістив усього зібраного матеріалу. Праці С. Єфремова, присвячені життєво-творчому шляху Т. Шевченка, подаються в хронологічному порядку, починаючи з 1899 р. (зародження шевченкіани С. Єфремова) й закінчуючи двадцятими роками ХХ століття. Першим друкованим органом, де почали з'являтися окремі статті та коротенькі замітки С. Єфремова про Шевченка, став „Літературно-науковий вісник". За період активного дописування Єфремова до „ЛНВ" (1899 - 1905 рр.) назбиралося майже три десятки коротких дописів, у яких відбилися факти та спостереження, а часом і глибокий аналіз окремих моментів творчості Шевченка. Окрім „ЛНВ", праці Єфремова про Шевченка науково-популярного характеру з'являлися у виданнях „Рада", „ЗНТШ", „Киевская старина", пізніше в журналах „Русское богатство", „Украинская жизнь", „Голос минувшего", „Україна", „Книгарь" та ін. Окремі статті („Поезія всепрощення", „На переломі", „Літературний автопортрет Шевченка", „Спадщина Кобзаря Дармограя", „Поет і плантатор") републіковані у „Літературно-критичних статтях" (1993) С. Єфремова та „С. Єфремов. Вибране" (2002), тому у це видання вони не були включені. Решта матеріалу, поданого у цьому збірнику, передрукована вперше. Кожна шевченкознавча праця С. Єфремова - це своєрідний ключ до осягнення еволюції поглядів науковця стосовно принципів оцінки творів інших класиків літератури. Не виникає сумнівів у доцільності й важливості збирання та поглибленого вивчення шевченкіани Єфремова, бо лише на цій основі можливе створення подальших аналітичних студій, що узагальнили б не тільки шевченкознавчий доробок С. Єфремова, а й його внесок у становлення наукового шевченкознавства взагалі.

Другий розділ - „Шевченкіана С. Єфремова" - докладно репрезентує С. Єфремова як популяризатора й дослідника життєво-творчого шляху Т. Шевченка. Йдеться про специфіку та значення шевченкознавчих розвідок С. Єфремова у контексті українського літературознавства кінця ХІХ - початку ХХІ століття. У сучасному літературознавстві шевченкіану С. Єфремова умовно поділяють на два періоди: доакадемічний (1899 - 1919) і академічний (1919 - 1929), які сукупно принесли українському шевченкознавству понад сто праць, присвячених життєво-творчому шляху Т. Шевченка. Вагомим досягненням в українському шевченкознавстві була поява четвертого („Журнал") та третього („Листування") томів Повного зібрання творів Т. Шевченка (1927 - 1929 рр.) з коментарями та примітками С. Єфремова. Обидва томи вважаються вершиною шевченкознавчого доробку академіка С. Єфремова і зберігають виняткову наукову цінність. З огляду на такий доробок, С. Єфремов і досі є одним із найбільших знавців творчості Т. Шевченка. На жаль, збирання корпусу всіх цих текстів щойно розпочате, упродовж десятиліть більшість праць цього автора, в тому числі і шевченкознавчі, залишалися табуйованими, не дістаючи належної оцінки, аналітичного осмислення та відповідного впливу.

Творчість Т. Шевченка справила чималий вплив на духовний розвиток С. Єфремова: вона стала фундаментом для вироблення його світогляду та інтелекту. Шевченко був для Єфремова завжди актуальним й попри постійне звертання до постаті поета - все одно залишався для науковця до кінця непізнаним. Мінялися часи, режими, а шевченківська тема залишалася магістральною, ключовою в усій літературно-критичній діяльності вченого.

У підрозділі 2.1. „С. Єфремов як популяризатор Т. Шевченка" проаналізовано праці С. Єфремова, в яких порушуються наступні проблеми: Шевченко і російська література, вшанування пам'яті Т. Шевченка, історія та доля могили поета, увічнення пам'яті Т. Шевченка та передісторія першого пам'ятника. Розглядаються праці, в яких С. Єфремов з'ясовує окремі обставини та факти з біографії поета. Значна увага приділяється С. Єфремову як коментаторові текстів Т. Шевченка.

У пункті 2.1.1. „Боротьба довкола Т. Шевченка. Т. Шевченко у взаєминах із російською літературою. Погляд С. Єфремова на проблему "В. Бєлінський і Т. Шевченко"" досліджено проблему „Російська література і Т. Шевченко" у висвітленні С. Єфремова. Зокрема розглянуто в усій правдивості складну проблему стосунків Бєлінського і Шевченка та Бєлінського і українського письменства, яка раніше піддавалася фальсифікаціям. Серед публікацій С. Єфремова доакадемічного періоду, в яких увага концентрується на ідеологічному та історико-літературному аспектах проблеми, слід відзначити такі: „Шевченко і російські письменники" (1899), „Пушкін contra Шевченко?" (1899), „Пушкін і Україна" (1899), „Курочкін і Шевченко" (1900), „Шевченко і Фет" (1900), „Шевченкові "душі" і "московська міра"" (1900), „Шевченкові роковини і російська преса: 40-і роковини смерти Шевченка" (1901), „Статті про Шевченка в російських часописах" (1901), „Шевченко в світлі офіціяльної критики" (1904), „Шевченко и литература" (1914).

Шевченкознавча дослідницька діяльність С. Єфремова добре прислужилася у „боротьбі за Шевченка", суть якої полягала у творенні певної „версії" поета, зручної для певного часу - для влади, для тієї чи іншої верстви суспільства. В різні часи це позначилося на всьому, що стосувалося імені українського поета. Популяризація творів Т. Шевченка, відстоювання права на щорічне вшанування його пам'яті, опорядження місця його останнього спочинку, спорудження пам'ятника поетові - все це умовно дістало назву „боротьба за Шевченка" чи „боротьба довкола Т. Шевченка", яка, фактично, триває від часу першого виходу у світ його „Кобзаря".

У пункті 2.1.2. „Святкування ювілеїв Т. Шевченка" з'ясовано, що С. Єфремов належить до кола тих, хто найбільш активно й самовіддано брав участь у святкуваннях шевченківських роковин, надаючи їм особливого суспільного значення. Цій темі він присвятив чимало статей, заміток, рецензій, коротких оглядів: загалом їх налічується близько двох десятків („Шевченкові роковини в Петербурзі" (1899), „Шевченкові роковини в Києві" (1900), „40-ві роковини" (1901), „Шевченкові роковини в Києві" (1901), „Шевченкові роковини і російська преса: 40-ві роковини смерти Шевченка" (1901), „Сорок перші роковини смерти Шевченка" (1902), „Шевченкові дні та „безпреривні танці" (1908), „Апостол правды (К 50-летию смерти Т. Г. Шевченка)" (1911), „Живе слово" (1911), „Шевченкове свято. 1861-1911" (1911), „Шевченкове свято в Ростові-на-Дону" (1911), „Великі роковини" („Шевченківське свято") (1912), „Михайло Лозинський. Духовенство і національна культура. Матеріали й уваги з приводу ювілейних обходів 50-ліття смерти Тараса Шевченка і 100-ліття уродження Маркіяна Шашкевича" (1912), „На спомин 50-х роковин смерти Т. Шевченка. 1861-1911" (1912), „Накануне. К Шевченковскому юбилею" (1913), „Нечуваний ювілей" (1914), „Шевченкові роковини й духовенство" (1914), „Безмолвная годовщина" (1917), „Сон - не сон (З приводу останніх Шевченкових роковин)" (1917)). Фактичною датою написання перших праць С. Єфремова, присвячених роковинам Т. Шевченка, вважається 1899 рік, коли у „ЛНВ" з'явилася друком замітка під назвою „Шевченкові роковини в Петербурзі". Вона свідчить про увагу автора до святкування роковин Т. Шевченка не лише в Україні, а й поза її межами. У своїх дописах, присвячених роковинам Шевченка, С. Єфремов мав на меті не тільки сповістити про подію, а й критично оцінити характер та перебіг відзначення шевченківських днів. В поняття святкування роковин С. Єфремов уже тоді включає осмислення їх феномену як явища цілої культури.

У пункті 2.1.3. „Могила Т. Шевченка" з'ясовано, що об'єктом постійної уваги й турботи для С. Єфремова було й місце останнього спочинку Т. Шевченка. Він один із тих, хто протягом життя не тільки переймався долею могили поета, а й був її постійним відвідувачем, неодноразово про неї писав у пресі. Роздуми С. Єфремова над могилою поета вивершилися цінним дослідженням під назвою „Шевченкова могила", яке побачило світ у 1919 році й було видане окремою брошурою. В дев'яти розділах цієї праці С. Єфремов прагнув дати цілісну оцінку феномену Шевченкової могили в історії формування української державності, вважаючи саме це місце за „живу совість народу".

У пункті 2.1.4. „Пам'ятник Т. Шевченка" проаналізовано публікації С. Єфремова про скульптурні зображення Т. Шевченка та архітектурні споруди, встановлені на честь поета. Темі увічнення Т. Шевченка у скульптурному пам'ятнику С. Єфремов присвятив майже десяток нотаток, оглядів періодичних видань, рецензій, як-от: „Бюсти Шевченка" (1899), „Статуя і барельєф Шевченка" (1899), „Бюст Т. Шевченка у Харкові" (1901), „Пам'ятник Шевченкові" (1901), „Заборона пам'ятника Шевченкові" (1901), „Пам'ятник Шевченкові і київські Пузирі" (1907), „Д. Савенко в сливах [Заходи проти пам'ятника Шевченкові]" (1908), „Про пам'ятник Шевченкові" (1908), „Гр. Коваленко-Коломацький. До справи будови пам'ятника Т. Г. Шевченкові" (1913). Темі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові в Києві С. Єфремов надавав особливої ваги, висвітлюючи стан справ зі збором коштів на монумент та процес підготовки до його спорудження. С. Єфремов підносить саму ідею пам'ятника Т. Шевченкові, визначаючи її як мірило рівня духовності цілого українського суспільства.

У підрозділі 2.2. „С. Єфремов як дослідник Т. Шевченка" увагу зосереджено на академічній науковій шевченкіані С. Єфремова, представленій кількома яскравими ґрунтовними статтями („Поет і плантатор" (1925), „Спадщина Кобзаря Дармограя" (1925), „Літературний автопортрет Шевченка" (1927), „Шевченко в своєму листуванні" (1929)) та коментарями до Повного зібрання творів Т. Шевченка, зокрема ІІІ тому („Листування") й ІV („Журнал"). Приміром, у статті „Поет і плантатор", порушуючи тему клопотання Т. Шевченка про визволення його родичів з кріпацтва, С. Єфремов не тільки ще раз дає виклад відомої історії, а й здійснює детальний аналіз характеру та вчинків поміщика, з'ясовує мотиви його поведінки. А у статті „Спадщина Кобзаря Дармограя", розглядаючи на той час малодосліджену, а то й зовсім недосліджену прозову спадщину Т. Шевченка, С. Єфремов має на меті донести до читача передусім загальні відомості про російськомовні прозові твори Шевченка, переконливо довести їхню актуальність у контексті всієї творчої спадщини Шевченка.

У пункті 2.2.1. „Дослідник біографії Т. Шевченка" проаналізовано статті С. Єфремова, присвячені окремим фактам біографії Т. Шевченка. С. Єфремова як уважного дослідника, а надто як представника культурно-історичної школи, цікавили всі обставини життя поета, до суто „приватних" включно, всі події та факти, пов'язані з його долею. Приміром, у доакадемічний період С. Єфремов пише замітку „Шевченко за ґратами" (1909), висвітлюючи перебування Т. Шевченка у неволі під час арешту 1847 року. У контексті біографії Т. Шевченка С. Єфремов торкається і питань глибоко особистого характеру. Так, есей „Остання любов Т. Г. Шевченка" (1900) присвячено стосункам Т. Шевченка й Ликерії Полусмак: С. Єфремов з'ясовує причину, що змусила Шевченка зректися Ликери. Своїм есеєм дослідник тактовно й точно розставив необхідні акценти у цій сумній історії.

У пункті 2.2.2. „С. Єфремов як коментатор епістолярію та Щоденника Т. Шевченка" розкрито особливості редакторської та коментаторської роботи С. Єфремова над текстами щоденника та епістолярію Т. Шевченка. З'ясовано значення академічного видання цих текстів для українського шевченкознавства в цілому. У розділі розглядаються відгуки на появу ІІІ тому („Листування") й ІV („Журнал") Повного зібрання творів Т. Шевченка як науковців першої половини ХХ століття, зокрема І. Айзенштока, О. Дорошкевича, Ю. Оксмана, М. Могилянського, П. Зайцева, так і дослідників другої половини ХХ ст. - Ю. Івакіна, І. Дзюби, Ж. Ляхової.

Щоденник та листування Т. Шевченка цікавили С. Єфремова як дослідника здавна й неодноразово ставали предметом окремих студій. Приміром, ще в доакадемічний період з-під його пера з'являється кілька статей про „Щоденник" Т. Шевченка: „Шевченко про себе самого" (1913) та „Шевченко в своем дневнике" (1914). Згодом автор вивершив цю тему великою ґрунтовною статею „Літературний автопортрет Шевченка" (1927), яка була вміщена на початку ІV тому Повного зібрання творів Т. Шевченка. За всіма ознаками й цільовим призначенням видання „Щоденника" та „Листування" Т. Шевченка відповідало науковому (академічному) типові видань. Залучення потужного колективу науковців ВУАН сприяло комплексному дослідженню текстів Т. Шевченка. Зокрема, йдеться про джерелознавчий, текстологічний, лінгвістичний, історичний, археографічний аспекти їх вивчення. Структурне оформлення томів також відповідало критеріям видань наукового класу. Підтвердженням є наявність у ІІІ та ІV томах пояснювальної записки „Од редактора", розлогих передмов до корпусу текстів листів та до Щоденника. В обох томах наукову цінність становить широкий науково-довідковий апарат - коментарі та примітки, іменний, географічний, хронологічний та предметно-тематичний покажчики. Слід сказати, що досягнутий у цьому виданні рівень залишається неперевершеним донині.

Щодо наукового коментаря, винесеного в окремий розділ, то у ІV томі („Журнал") із майже восьмисот сторінок на коментарі припадає понад 550 сторінок друкованого тексту, з них авторство більш як чотирьохсот позицій коментарів належить С. Єфремову. У ІІІ томі („Листування") коментарійна частина займає більше шестисот із тисячі сторінок загальної кількості, автором майже 900 коментарів є С. Єфремов, який здійснив найвагомішу частину роботи. В обох томах коментарі склали дві третини загального обсягу. Щодо коментарів, написаних С. Єфремовим, слід наголосити, що вони відзначаються стислістю, функціональністю, добре продумані та сформульовані, мають свої стильові особливості. Очевидною є необхідність їхньої систематизації, яка, своєю чергою, стала б основою класифікації. Тематично коментарі поділяються на історико-літературні, текстологічні та естетично-психологічні. Історико-літературні коментарі, відповідно, вкладаються у певні рубрики: історичні, культурні, суспільні реалії, персоналії, художні особливості, біографічні джерела творів. Аналізуючи історико-літературні коментарі, бачимо, що найбільшого значення при коментуванні С. Єфремов надає з'ясуванню імен та прізвищ. Всього він дешифрує більше трьохсот персоналій, які зустрічаються у листуванні та щоденнику Т. Шевченка. Окрім того, науковець здебільшого розкриває характер стосунку згадуваних осіб до постаті Т. Шевченка. Зокрема, подано детальні характеристики взаємин Т. Шевченка з К. Брюловим, Я. Кухаренком, В. Рєпніною, В. Обручовим, С. Сєраковським, М. Осиповим, С. Аксаковим, М. Юзефовичем, Л. Дубельтом, К. Бюрно, П. Кулішем, М. Максимовичем, М. Костомаровим, Г. Квіткою-Основ'яненком, Марком Вовчком, М. Гоголем, М. Лермонтовим, Ф. Толстим та ін. Іноді С. Єфремова так захоплювало складання розгорнутих довідок щодо окремих персоналій, що у висліді замість стислого коментаря з'являлися самодостатні статті. З-поміж таких вирізняються розвідки про О. Герцена, В. Рєпніну, родину Аксакових, П. Куліша та М. Гоголя, про деталі їхнього особистого й творчого життя та стосунки з Т. Шевченком.

Більше півсотні коментарів ІІІ та ІV томів Повного зібрання творів Т. Шевченка присвячено висвітленню біографічних відомостей із життя поета. Докладно коментує С. Єфремов матеріал, що стосується років заслання, вдається і до коментування деяких згадуваних у тексті історичних подій та фактів, а також важливих проблем психології творчості Т. Шевченка. Зосібна, розглядаються питання творчого процесу Т. Шевченка, роздуми поета про власний шлях у літературі, проблема внутрішньої суперечності поета й художника.

Особливий інтерес викликають коментарі С. Єфремова, що стосуються релігійності Т. Шевченка - завдяки глибокій обізнаності коментатора в цих питаннях, а також його непідвладності тодішній кон'юнктурі. С. Єфремовим відкоментовані майже сотня назв населених пунктів, об'єкти земного рельєфу, гідроніми, малозрозумілі лексеми та словосполучення, періодичні видання тощо. Окрім загальної характеристики населеного пункту, С. Єфремов зазначає, яку роль відігравав він у житті Т. Шевченка. Щодо естетико-психологічних коментарів, - коментатор-дослідник на основі листування та щоденників Т. Шевченка розкриває духовний світ поета, його думки, погляди, переконання, внутрішні переживання. Осібне завдання у цьому випадку становить період заслання Т. Шевченка - один із найважчих у житті поета. В окремих коментарях С. Єфремов прагне осягнути глибину психологічних переживань поета в умовах жорстокої неволі, наголошує на його моральному та фізичному виснаженні та на тому, як усе це впливало на творчість. Залишаються актуальними ті оцінки й тлумачення, які дає С. Єфремов роздумам поета про прекрасне у мистецтві, зокрема про натхнення та його вплив на митця.

Аналіз коментарів С. Єфремова до листування та щоденника Т. Шевченка підтверджує їх наукову цінність та евристичний характер. Коментарі вводять читача в епоху Шевченка, дають ключ до розуміння його творчості, містять цінні відомості про обставини та спосіб життя поета, його зв'язки із сучасниками; вони становлять інтерес не лише з погляду літературознавства, але й історії, культури, психології тощо. Коментарі до ІІІ та ІV томів залишаються досі взірцевими для інших коментаторів-дослідників. Прикметно, що на коментарі С. Єфремова посилався відомий шевченкознавець П. Зайцев („Повне зібрання творів Тараса Шевченка" у 16-ти томах (1934 - 1939, Варшава-Львів), - тоді, коли у радянській державі ім'я академіка Єфремова було вже проскрибоване.

Фактично єфремовським виданням було вперше в повному обсязі поставлено проблему якісного коментування текстів Т. Шевченка і ширше - текстів письменника-класика. Сумарний аналіз коментарів ІІІ („Листування") та ІV („Журнал") томів Повного зібрання творів Т. Шевченка переконує в їх непідвладній часові цінності з погляду наукової текстології. Незаперечним є їх глибокий дослідницький характер, досконале поєднання аналітичності та синтезу.

У „Висновках" узагальнено основні результати дослідження, аналіз засадничих ідей та методологічних підходів, які мали вплив на формування літературознавчої концепції С. Єфремова. Підкреслюється вплив імперативів та постулатів соціологічної системи Н. Михайловського на формування світоглядних засад С. Єфремова. З'ясовано, що це своєю чергою сприяло поширенню „народництва", яке витіснило позитивістські тенденції й, на думку самого С. Єфремова, було визначальним у розвитку літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття. Вплив народницько-ідеологічної концепції зумовив зосередження С. Єфремова на суб'єктивно-соціологічній методології. З'ясовано, що при оцінці літературних творів С. Єфремов послуговувався двома критеріями: соціальним та естетичним, причому щодо останнього він виявляв іноді певну поміркованість та обережність. У його розумінні естетична оцінка твору повинна бути складовою, а не становити основу. Проте вирішальним тут виявився вплив культурно-історичної школи: саме цей вплив найсуттєвіше позначився на наукових поглядах та цілій історико-літературній концепції дослідника.