Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму (еволюція, функції, аберації)

Альтернативна інтерпретація війни знайшла втілення в антиколоніальній риториці Івана Багряного («Людина біжить над прірвою», «Огненне коло»). Хронологічно час творення роману Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» збігається з часом публікації «Прапороносців» Олеся Гончара (1948--1949 рр.). Проте спільність часових координат виразно контрастує з відмінністю естетично-аксіологічних засад міфологізації війни. Так, уже в назвах творів кодифіковано дві різні рецептивні перспективи -- оптимістично-пафосну та інтровертно-трагічну. Людина перед загрозою смерті, моменти страху і відчаю, перемоги над собою -- така настанова є магістральною для Багряного при творенні мілітарного дискурсу, який принципово відрізняється від радянської міфологеми, презентованої у «Прапороносцях».

У текстах І. Багряного поняття відвоювання наповнене протилежним змістом до того, який вкладається в поняття визволення. Так, у романі «Людина біжить над прірвою» воїни армії-переможниці зображені не крізь призму військових обов'язків, а через виконання карально-наглядової «місії» (переважно офіцери НКВД, бійці СМЕРШу). Постать солдата як ключової фігури, чорнороба війни заступає «воїн невидимого фронту», енкаведист, причому в індивідуальній версії війни цього письменника така мілітарна проекція є найбільш зловісною. Водночас фізичне виживання узалежнене від досвіду сталінських таборів, що в формулюванні офіцера НКВД звучить наступним чином: «Або вмерти, або зігнутися -- і то понижче, понижче». Багряний осмислює війну як травматичний фактор, сприймає її у сфері екзистенційного вибору. Наскрізним вважаємо балансування «між двох сил» та омовлення різних типів української ідентичності, які зіштовхнулися в поєдинку небаченої жорстокості («Огненне коло»).

Героїчний та авантюрно-пригодницький модус є визначальним для художньої практики Уласа Самчука. У фактографічному сенсі Самчук свідомо тематизує боротьбу Української Повстанської Армії -- явища, що увиразнило антитоталітарний вектор української культурної свідомості («Чого не гоїть огонь», 1959). На практиці йшлося про творення героя, який би уособлював загальноукраїнську культурну і політичну стратегію. При цьому автор надавав категоріям збройної боротьби і смерті романтично-героїчної забарвленості.

Зображуючи символічну ініціацію головного героя, митець омовлює маски і сутності війни, розмежовує зовнішнє, бутафорне й автентичне, неперехідне, сутнісне й поверхове. До ілюзорних чинників зараховано сподівання на покровительство чужинців, втечу в нейтральну мілітарність. Істину ж кореговано віднайденням простору свободи, а також звичаєво-обрядовими та тендерними параметрами. Тендерний аспект мілітарної теми У. Самчук реалізує в любовній історії Якова Балаби і Віри Ясної. Любовна фабула розгортається динамічно, з ефектами переслідування, смертельних небезпек. Авантюрно-пригодницька схема підсилюється коштом елементів шпигуноманії, проникнення в «лігво ворога». Утім, основним «засобом боротьби» є не ідеологічна зброя, а сила почуття, влада кохання. У контексті розвитку любовного сюжету воєнний конфлікт набуває додаткових конотацій: боротьба за традиційні цінності, протистояння модернізаційним моделям суспільства. Випадок У. Самчука дає змогу окреслити ті внутрішні процеси, які були характерними для трактування війни в її авантюрно-пригодницькій іпостасі.

Варта уваги також інтелектуальна рецепція війни, представлена у творах Юрія Косача («Еней і життя інших», «Ноктюрн b-moll»,1946). Домінанта приватної сфери забезпечує Косачеву нетрафаретність в означенні мілітарного досвіду: війну зображено тут через травму почуттів і профанацію любовного ідеалу. Постать ворога у текстах Ю. Косача є фігурою цілком самостійною в естетичному плані і не позбавленою зовнішньої привабливості. Митець кодифікує її у світлі протилежних настанов: тонкого знавця мистецтва і ката-вбивці, галантного кавалера та педантичного виконавця кривавих розпоряджень. Естетична диференціація противника ілюструє посутній відхід від біологічних характеристик, що переважали в радянському мистецтві, та задає інтеліґентсько-рафіновану якість у типологічній шкалі, що твориться як альтернатива ідеологічно-мілітарній.

Ю. Косач вважає ціннісну атрофію героїв набагато істотнішою, ніж збройний фактор. Така аксіологічна перспектива зміщує центр рецепції мілітарного досвіду. Письменник сприймав війну як процес духовних трансформацій, осмислення яких дає змогу осягнути новий вимір самототожності. Відтак, його герої проходять складний шлях зміни ідентичності, що окреслює ілюзорність межі між героєм і жертвою, перемогою та поразкою. У версії Ю. Косача презентовано осібну міфологему війни, зосереджену не стільки довкола оцінних характеристик, скільки на формуванні нових аксіологічних перспектив. Домінантною серед них є наявність сумніву в тому, що насильство -- це ефективний засіб зміни ідентичності та впорядкованості суспільства.

Отже, у мілітарній версії еміграційної літератури було стратифіковано різні моделі української ідентичності, конфлікт яких зумовив профанацію одних та реактуалізацію інших культурних міфів. Унаочнення цього конфлікту виявилось і в художній практиці шістдесятників. Цій проблемі присвячено третій підрозділ 3. 3. «Воєнний досвід у художній свідомості українських шістдесятників». Кінець 1950-х -- поч. 1960-х означив новий етап у рецепції досвіду Другої світової війни. Серед визначальних факторів, які спричинили зміну ціннісної ієрархії, необхідно назвати послаблення політичного контролю у сфері культури (1), осмислення мілітарного досвіду з часової дистанції (2) та назрілу потребу верифікації офіційного дискурсу (3), що в основі своїй був спрямований у минуле й містив небезпеку остаточної догматизації соцреалізму. Письменники цього періоду проявили підвищену увагу до індивідуального мілітарного досвіду, виразно, а нерідко й драматично означили гуманістичну морально-етичну настанову. Їхні твори ілюструють намагання гуманізувати помпезно-героїчні схеми первинної мілітарної рецепції («Голод» В. Кучера, «Листя летить проти вітру» В. Бондаря, «Записки солдата» І. Багмута, «Чорне сонце» О. Мусієнка та інші).

У межах аналізованого періоду актуалізувалася тенденція, пов'язана з розбудовою авантюрно-пригодницького чинника. Пригодницька сфера якнайкраще надавалася до верифікації мілітарного міфу в контексті зміни суспільного ідеалу й певної модернізації мілітарного героя. Українська література цього етапу відзначається появою вагомого корпусу текстів, які втілювали авантюрно-пригодницьку настанову. Серед них: «І один у полі воїн» Ю. Дольд-Михайлика (1956), «Європа - 45» (1959), «Європа. Захід» (1961) П. Загребельного, «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966) В. Земляка, «Дві доби мовчання» (1965) П. Гуріненка, «Пауль, Петер, Йоганн...» (1967) О. Сизоненка та ін. У таких творах було представлено повернення війни в систему колективних, ідеологічно маркованих, цінностей, реінтерпретацію образу ворога як самостійної фігури та повноцінного противника. Майстерно побудована інтрига ставала коштом утримування читацького інтересу, зате, з іншого боку, спостерігаємо відновлення тяглості канону (орієнтація на загальновідомий літературний взірець; спрощене тлумачення історичних явищ; штучне плекання ідеологічних ілюзій; замаскований дидактизм тощо). Названі вище властивості забезпечили презентабельність авантюрно-пригодницького начала в нарощуванні втраченої потужності мілітарного міфу. Письменники повоєнної доби інтригували читача по-різному: через романтизацію чинників, близьких до стану афекту, межових психологічних ситуацій. Варто підкреслити, що їхні твори означили певну межу, за якою розпочинається деструкція війни як горизонту культурної стратегії.

Відтак, заслугу покоління шістдесятників (Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд) в аналізованому аспекті вбачаємо в тому, що воно піддає послідовній ревізії забронзовілий і маєстатичний образ війни. Травма окраденого війною дитинства витіснила героїчно-патетичну інтерпретацію мілітарного досвіду і стала початковою точкою відліку під час деконструкції офіційної ідеологеми. Архетип «дитини війни» заступив монументально-усталену постать «героя-воїна», увійшовши в художню свідомість російської, польської та інших культур.

Пам'ять «дітей війни» виявилася засадничо відмінною від досвіду «батьків», що засвідчило не лише розлам свідомості, а й зміну естетичної стратегії. Презентація різних моделей пам'яті про війну засвідчила зорієнтованість на нового читача, який сформувався в період двох повоєнних десятиліть. Мелодраматичний дискурс текстів офіційного мистецтва з атрибутами «happy end» і акцентуванням непереможності радянської військової доктрини вже не задовольняв запитів нового покоління, яке прагнуло мати власний погляд на знакові події вітчизняної історії. Особистий досвід став психологічним підґрунтям того, що руйнувало стереотипи війни як героїчно-консолідуючого чинника колективної ідентичності. Психологічна та вікова структуризація зумовила нову ґендерну перспективу: агресивна героїчна маскулінність поступилася місцем жіночо-материнській версії, яку свідомо применшували в каноні соцреалізму.

Фемінізація образу війни для українських шістдесятників є свого роду альтернативою щодо гегемонної маскулінності героїчного штибу. Очевидно, світовідчуття дітей війни актуалізувало проблему жіночого, власне материнського досвіду (В. Дрозд «Земля під копитами», Є. Гуцало «Родинне вогнище»). Таким чином, ціннісна ієрархія війни зазнала посутніх коректив. Якщо в рамцях соцреалістичного канону життя втрачало свою вартість порівняно з героїчною смертю за батьківщину, то у версії В. Дрозда і Є. Гуцала вітальна бугтєва енергія, яка долає тяжіння танатосу, піднесена на найвищий щабель вартості. Аксіологічний імператив життя підсилений материнською свідомістю з наголосом на відповідальності та обов'язку збереження родової неперервності та спадкоємності. Альтернативною стосовно чоловічої (одержавленої) версії війни з акцентом на героїчній смерті стала жіноча (материнська) модель, в основі якої -- воля до життя і перемога над смертю.

Творчість Григора Тютюнника акумулювала кілька аспектів деканонізації офіційних доктрин. Найвиразніший з них стосується осмислення війни як загибелі селянської культури, що опиралася на ритуально-обрядове буттєве наповнення. Війна в інтерпретації митця -- не тільки явище, що несе загрозу людському життю, а й потужний фактор, що пришвидшує знищення усталених культурних практик («На згарищі», «Климко», «Облога»).

У творчості Гр. Тютюнника зображено неповну родину як наслідок репресій і воєнного лихоліття. Такий образ є ключовим у художній свідомості шістдесятників. Неповнота як чинник аксіологічно-онтологічний впливала на формування світовідчуття дитини (переважно хлопчика), орієнтуючи на жіночий психоемоційний досвід. Такі ознаки знаходимо в характерному кордоцентризмі та симбіозі фемінізованого чоловіка. Художні тексти Гр. Тютюнника всебічно представляють героя такого штибу - від світу дитинства до старості («Дивак», «Печена картопля», «Нюра» та ін.). Феномен «м'яких» чоловіків не відповідав критеріям мілітарної свідомості, проте він засвідчив зміни суспільної структури, що зазнала посутніх деформацій.

Дисертантка вважає найбільш значущою в авторській деконструкції мілітарного міфу Гр. Тютюнника дегероїзацію гегемонної маскулінності («Смерть кавалера»). Архетипна для тоталітарної моделі літератури опозиція «герой--ворог» під пером письменника оприявила трагіфарсову наповненість. Відбулася деміфологізація героїчної маскулінності мілітарного зразка як фікції, що приховує власну слабкість за показною імітацією справедливості. Вказане є причиною того, що в дорослих чоловічих персонажів митця акцентована принципова настанова на неуспішність як внутрішня опозиція до суспільного визнання.

Через пошук нових вимірів в омовленні досвіду війни українські шістдесятники торують шлях до ревізії тоталітаризму й виразно дистанціюються від спадщини митців сталінського покоління. Війна набуває чітких особистісних ознак, пом'якшуючи бінарні опозиції «герой-ворог», «подвиг--зрада», «кат--жертва». Драматичне наповнення мілітарної візії поступово унаочнило наявність множинних підходів до знакових явиш колективного досвіду, що в принципі було б неможливим в умовах моноцентричної культурної моделі. Таким чином оприявилася дисфункційність літературного канону, який втратив внутрішню монолітність коштом збоїв у механізмах маніпулювання масовою свідомістю.

Висновки

У «Висновках» сформульовано основні підсумки проведеного в дисертації аналізу мілітарної свідомості в художній літературі. Передусім ідеться про результати осмислення культурно-антропологічних вимірів епохи тоталітаризму. Типові параметри закладеного в 30-х роках мілітарного міфу варто асоціювати з девальвацією людського життя, сплеском агресії й насильства та збройним вирішенням конфліктів. Стан війни й очікування вирішального бою стали в цю добу культурою повсякденності, наскрізним тематичним горизонтом й комунікативним кодом літератури. Серед визначальних чинників мілітарної стратегії соцреалізму категорії подвигу, місії, самопожертви тощо. Саме ці моральні імперативи структурували простір радянської культури через поляризацію своїх і чужих цінностей.

У генеалогії мілітарного дискурсу спостерігається зрощеність і суголосність з етапами формування літератури соцреалізму. Перший відтинок (1930-ті рр.) прикметний настановою на ізоляцію та відмежування від європейської культурної традиції, яку проголошено шкідливою, враженою вірусом розтління і занепадництва. Згадана ізольованість посилювалась нагнітанням загрози та небезпеки життя. Такий психологічний комплекс формував тематичні горизонти літератури з подієвими домінантами пошуку ворогів і станом перманентної боротьби. Так звана пропедевтична війна, яку вела радянська література, змінила стан суспільної свідомості, впроваджуючи очікування реальної війни як необхідність та норму. Другий етап цього процесу хронологічно збіжний з періодом Другої світової війни та із творенням її образу в літературі. Образ цей виявляє свою повну залежність і підпорядкованість подієвій канві радянської історіографії й представляє війну крізь призму ідеологічно відфільтрованої та політично дозованої інформації. Проте саме травматичний досвід Другої світової війни детермінував розбалансованість соцреалістичного канону, створив прецедент його розгерметизації. У цей період змінилися риторичні формули та ключові символи канону, а типологія мілітарної ідентичності набула нової конотації.

Зародившись у надрах імперської культурної практики, українська мілітарна візія долала її вплив та інерцію і виокремлювалась у самодостатню поліфонічну модель. Участь українців у різних арміях, що брали участь у воєнних діях, породила особливу моральну атмосферу і конфлікт цінностей. Драматичність суспільно-історичного досвіду наклала відбиток на культурну свідомість, яка задала полірівневість індивідуального та колективного, публічного та приватного. У ракурсі сказаного оприявнилась тенденція до фіксації некомфортного (з погляду канонічних норм) досвіду людини на війні. Найвиразніше емоційно-екзистенційний вимір дискомфортності було реалізовано у практиці приватного наративу, втіленням якого є щоденники А. Любченка й О. Довженка. Унікальність обох автодокументів полягає в опозиційності ідеологічного змісту супроти канону, відмінності суспільно-політичної ідентифікації авторів. Сприйняття війни, її емоційні еквіваленти, оцінні характеристики дають можливість від стежити ті сюжети і конфлікти, які залишилися за межами літературної моделі в радянському інтерпретації.

Знаковість щоденникового простору А. Любченка й О. Довженка окреслена в доланні буттєвої дихотомії, культивованої тоталітаризмом. Війна в аналізованих творах представлена як випробування, а кожен із митців шукає власної відповіді на виклики часу. Варто брати до уваги й фактор ризику, який мав посутній вплив на видозміну норми відвертості авторів щоденників, з огляду на те, що обидва творили в екстремальних умовах загрози життю, непевності статусу, творчої самотності. Така ситуація провокувала неадекватність оцінок, надмірність емоційного чинника, екзальтацію і водночас спонукала до сповіді перед собою. Приклад щоденників дає підстави стверджувати, що досвід радянсько-нацистського збройного протистояння породив розлам у донедавна монолітному культурному просторі, який зазнав реорганізації та перерозподілу сфер впливу. У літературі соціалістичного реалізму окреслилися дві тенденції, зумовлені різними параметрами суспільної консолідації та їхнім ідеологічним наповненням.

У хронологічному аспекті першою постала версія, яка ґрунтувалася на перерозподілі ціннісних норм центру та периферії, зі зміщенням їх у бік національної ідентичності. Україноцентричні параметри війки кодифіковані у вимірах жертви, приниження, трагізму. Архетип «матері-батьківщини» витіснений Україною -- землею, що зазнала найбільших втрат. Відбулося зародження української радянської моделі мілітарного міфу, яка через політичні причини була витіснена в «архіви пам'яті» й функціонувала в палімпсестному вимірі (О. Довженко «Україна в огні»). Панівне становище зайняла імперська інтерпретацій на схема, яка утвердилася завдяки потужній державній підтримці. Визначальні характеристики цієї схеми проявилися на підставі парадно-героїчної версії війни. Війну в такій версії було перемішено в силове поле сакральності, яке реалізувалося в екстравертній площині унаслідок експлуатації міфологеми «визвольної місії». Армію трактували як міні-проекцію держави, а її успіхи переростали мілітарні рамки й асоціювались із політичною перевагою. Саме імперська інтерпретаційна схема в перше повоєнне десятиліття диктувала критерії наративної стратегії, що були узгоджені з жорстким агітаційно-пропагандистським тиском режиму (В. Козаченко, Я. Ваш, О. Гончар).

Альтернативний дискурс мілітарного досвіду розгортається в еміграційній літературі. Якщо для радянської доктрини засадничою була вісь «героїв-- ворогів», то еміграційна версія розширила типологію мілітарної ідентичності, звертаючись до топосів «жертв» і «біженців». Крім героїчної інтерпретації війни, було впроваджено інтелектуальну та авантюрно-пригодницьку моделі (І. Багряний, У. Самчук, Ю. Косач та ін.). Радянська схема однозначно демонізувала ворога. У творах митців еміграції його іпостась позбавлено ірраціональності, вона набула повноцінних психологічних характеристик. Межа між ворогом і героєм, своїм і чужим зазначена як рухома та змінна. Українці опинилися по різні боки барикад, і саме цю ситуацію література кодифікує як найбільшу національну драму, що її свідомо проігнорувала імперська модель війни.

Утім, українська мілітарна візія не була обмежена лишень функцією підриву базових понять стратегії соцреалізму. Вона виходила з потреби вирівняти порушений баланс адекватностей, породжений ідеологічно протилежними інтерпретаціями. Долання ідеологічного імперативу відбувалося у сфері екзистенційної модальності, оприявнення потужного травматичного фактора війни на тлі духовних трансформацій індивіда та спільноти (І. Багряний, Ю. Косач). Розбудову пояснювальних моделей забезпечувала при цьому перспектива інтелектуальної рецепції, що постулювала відповідальність культури за тотальність агресії й нетолерантності (Ю. Косач, У. Самчук).

Таким чином, рецепція війни в радянському та емігрантській проекціях виявила не лише розбіжність художніх прерогативів, а й означила кшталтування різних векторів української ідентичності. Ці відмінності мали ідеологічне, культурне та психологічне підґрунтя, відлуння яких знайшло відображення в культурній свідомості шістдесятників.

У реактуалізації мілітарного міфу українськими шістдесятниками можна відстежити дві тенденції. Одна вказує на спорідненість з естетикою палімпсестної моделі в плані локалізації топографії війни. Інша пов'язана з дегероїзацією пам'яті про війну, зміною морально-етичних акцентів і тендерної ідентифікації воєнного досвіду. «Дитина війни» -- ключовий символ шістдесятників, що заступає монументальну постать «героя» у творах їхніх літературних попередників. Травма окраденого війною дитинства витіснила героїчно-патетичну інтерпретацію мілітарного досвіду і стала відправним пунктом деконструкції офіційної мілітарної ідеологеми. Зусиллями нової генерації митців було спрофановано монументальний міф війни. Вирішальний вплив на становлення й життєвий вибір покоління мали моральні травми воєнного дитинства, що підверджує творчість Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда, Р. Андріяшика. Загалом же спроби модернізації мілітарного дискурсу у творчості шістдесятників засвідчили дисфункційність інтерпретаційних засад ідеології та ерозію канону. Вичерпаність радянської матриці не притлумила проблеми сенсу і параметрів української культурної ідентичності, її підпадання під сугестивну силу агресії або протидію їй. І якщо більшість дослідників приймає формулу «посмертного життя соцреалізму» (Е. Можейко), то підсвідома влада мілітарних міфів залишається його досі не подоланою спадщиною. Відтворення всієї палітри смислових ресурсів, зашифрованих у літературі, може стати способом звільнення з-під влади міфів.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

Захарчук І. В. Війна і слово (Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму) / І. В. Захарчук. - Луцьк : ПВД «Твердиня», 2008. - 406 с. (23, 78 друк, арк.)

Захарчук І. В. Рецептивні моделі творчості Тодося Осьмачки: проблеми та перспективи / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. VIII / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. - Рівне : РДГУ, 2000. - С. 110-117.

Захарчук І. В. Герой і час у літературі 20-х років XX ст. / І. В. Захарчук //Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. IX / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. - Рівне : РДГУ, 2000. - С. 4-11.

Захарчук І. В. Проза шістдесятників: амбівалентність естетичного досвіду / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XI / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. -- Рівне : Перспектива, 2002. -- С. 53--61.

Захарчук І. В. Топос інтелігента в українській літературі періоду соціальних трансформацій / 1. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XII / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. -- Рівне : Перспектива, 2002. -- С. 12-24.

Захарчук І. В. Ерозія соцреалістичного канону: аспект статевої ідентичності в літературі / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XIII / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. -- Рівне : Перспектива, 2004. - С. 62-- 76.

Захарчук І. В. Соцреалістичний канон: трансформація архетипів / І. В. Захарчук // Вісник Львівського університету. Серія філологічна : збірник наукових праць. Вип. 33. Ч. 2 / ред. кол. : Т. Ю. Салига та ін. -- Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. - С. 66-73.

Захарчук І. В. Мілітарний досвід в українській літературі. Щоденник Аркадія Любченка / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XV / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. -- Рівне : Перспектива, 2005. -- С. 116--134.

Захарчук І. В. Український світ Єжи Гедройця /1. В. Захарчук // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : збірник наукових праць. Вип. 9 / ред. кол. : В. В. Барчан та ін. -- Ужгород : Ужгородський національний університет, 2005. -- С. 117--125.

Захарчук І. В. Друга світова війна і аксіологічні моделі української літератури / І. В. Захарчук // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах : зб. наук, праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. Вип. 13 / ред. кол. : О. Д. Гнідан та ін. -- Київ : Національний авіаційний університет, 2006. - С. 78-87.

Захарчук І. В. Виробничий роман: генеалогія та функціональність / І. В. Захарчук // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук, праць. Вип. 25 / ред. кол. : А. В. Козлов та ін. -- К. : Акцент, 2006. -- С. 178-190.

Захарчук І. В. Оновлення канону соцреалізму (проект Павла Загребельного) / І. В. Захарчук // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук, праць. Вип. 27. Ч. 2 / ред. кол. : А. В. Козлов та ін. - К. : Акцент, 2007. - С. 87-97.

Захарчук І. В. Тендерна асиметрія канону соціалістичного реалізму: версія Ірина Вільде / І. В. Захарчук // Дивослово. -- 2006. -- № 6. -- С. 48-53.

Захарчук І. В. Мілітарна стратегія соцреалізму / І. В. Захарчук // Слово і Час. - 2006. - № 10. - С. 51-60.

Захарчук І. В. Досвід війни у художній свідомості шістдесятників / І. В. Захарчук // Дивослово. - 2007. - № 6. - С. 42-48.

Захарчук І. В. Друга світова війна і художній досвід української еміграційної літератури / І. В. Захарчук //Дивослово. - 2007. -- № 9. -С. 54-58.

Захарчук І. В. Жінка і війна. Щоденникові версії Аркадія Любченка й Олександра Довженка / І. В. Захарчук // Мандрівець. -- 2007. -- № 1. - С. 58-66.

Захарчук І. В. Мілітарний міф у прозі Уласа Самчука / І. В. Захарчук // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : збірник наукових праць. Вип. 11 : Творчість Івана Чендея в загальноукраїнському контексті / ред. кол. І. В. Сабадаш та ін. - Ужгород : Видавництво УжНу «Говерла», 2007. - С. 101-106.

Захарчук І. В. Поетика кіно в щоденнику Олександра Довженка / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XVI / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. - Рівне : РДГУ, 2007. - С. 72-89.

Захарчук І. В. «Розсувати рамки дозволеного в мистецтві...»: «Україна в огні» Олександра Довженка / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XVII / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. - Рівне : РДГУ, 2007. - С. 29-41.

Захарчук І. В. Рецепція соцреалізму в посттоталітарних культурних координатах / І. В. Захарчук // Питання літературознавства : науковий збірник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Вип. 74 / ред. кол. : О. В. Червінська та ін. -- Чернівці : Рута, 2007. - С. 191-200.

Захарчук І. В. Рецептивні моделі мілітарного досвіду: українські проекції /1. В. Захарчук// Наукові записки. Серія філологічна : збірник наукових праць. Вип. 7 / ред. кол. : М. І. Гнатюк та ін. -- Острог : Видавництво НаУ «Острозька академія», 2007. -- С. 237--246.

Захарчук І. В. Друга світова війна: досвід історії - досвід літератури / І. В. Захарчук // Слово і Час. - 2007. - № 6. - С. 15-24.

Захарчук І. В. Нескінченна війна: мілітарні горизонти української радянської літератури / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. XVIII / ред. кол. : Я. О. Полішук та ін. - Рівне : РДГУ, 2008. - С. 38-58.

Додаткові публікації:

Захарчук І. В. Листування Юрія Лавріненка та Єжи Ґедройця: проекція культурних стратегій / І. В. Захарчук // Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років XX століття: питання стилю, поетики, мови / ред кол.: В. Т. Поліщук та ін. -- Черкаси : Брама Україна, 2005. - С. 82-95.

Захарчук І. В. Рецептивні моделі творчості Григора Тютюнника: функціональні аспекти / І. В. Захарчук // «Прийшов, щоб не розлучатися...»: На пошану 70-річчя Григора Тютюнника : наук, збірник / упоряд. М. М. Конончук. -- К. : Твім інтер, 2005. -- С. 114--129.

Захарчук І. В. Конформізм і нонконформізм в українській малій прозі 1960-1970 років / І. В. Захарчук // Ukraina mкdzy jкzykem a kultur№, / Pod. геd. B. Zinkiewicz-Tomanek i A. Faіowskiego. - Krakуw : Universitas, 2003. - S. 429- 433.

Захарчук І. В. Проекції та функції апокрифу в драмах Лесі Українки / І. В. Захарчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : збірник наукових праць. Вип. X / ред. кол. : Я. О. Поліщук та ін. - Рівне : РДГУ, 2001. - С. 69-76.

Анотація

Захарчук І. В. Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму (еволюція, функції, аберації). -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 -- українська література. -- Національний університет «Києво-Могилянська академія». -- Київ, 2010.

У роботі проаналізовано мілітарну парадигму літератури соціалістичного реалізму в українських проекціях. Динаміка мілітарної свідомості відстежується в системі одержавленого культурного механізму, ідеологічних наративів влади, які впливали на присвоєння і перерозподіл цінностей в культурі. Серед засадничих характеристик мілітарного міфу виокремлено опозиційно-відмежувальні параметри, культивування агресії, продуктивність дихотомічної схеми ворогів та героїв, експлуатацію мобілізаційно-апелятивного ресурсу (творчість О. Довженка, А. Любченка, О. Гончара, І. Багряного та ін.).

У контексті еволюції соцреалістичного дискурсу розбудовано множинні пояснювальні моделі українського мілітарного досвіду, які генеалогічно сягали різних соціо-культурних практик, систем цінностей, історичної пам'яті, але призвели до розбалансованості монолітного літературного простору й спричинили ерозію канону соцреалізму.

Ключові слова: тоталітарна література, мілітарний міф, герой і жертва, агресія, ідеологія, приватний досвід, моделі пам'яті.

Аннотация

Захарчук И. В. Милитарная парадигма литературы социалистического реализма (эволюция, функции, аберации). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01,01 - украинская литература. -- Национальный университет «Киево-Могилянская академия». -- Киев, 2010.

В диссертации рассмотрен милитарный модус литературы социалистического реализма. Элиминация милитарного начала дала возможность проследить формирование базовых архетипов, принципов и способов функционирования доктрины социалистического реализма. Среди наиболее распространенных идеологем, конституирующих масовое сознание, анализируются апология насилия, образ врага, дихотомическое восприятие реальности, обусловленное симбиозом страха и агрессии. Названные социокультурные технологии способствовали консолидации общества, создавали стандарты культурной коммуникации.

Для художественной литературы, в которой культивируется конфронтационное мышление и топос «осажденной крепости», категории подвига, жертвы, миссии являются определяющими. Так называемая пропедевтическая война, которую проводит литература, формирует психологическую установку ожидания реальной войны как оптимального способа упорядочивания мира. Травматический опыт советско- нацистского противостояния порождает аберрацию соцреалистического канона и директивного литературного пространства.

Отступление от канона наиболее выразительно представлено в индивидуальном опыте украинских писателей А. Довженко и А. Любченко. Описание личного опыта маркирует антропологический смысл литературы и постулирует состояние кризиса и ценностной ревизии. Восприятие войны, ее психоэмоциональные сегменты, развернутые в дневниках названных выше писателей, сообщают такие сюжеты и конфликты, которые оказались неприемлимы для официальной украинской литературы.

В украинском художественном сознании одновременно формируются разные аксиологические модели интерпретации опыта войны и оккупации.

Первая модель перераспределяет ценностные нормы центра и периферии, она акцентирует национальную идентичность, топосы жертвы, унижения, трагизма (А. Довженко «Украина в огне»). Украинская советская визия войны под давлением политической цензуры перемещается в «архивы памяти», существует в палимпсестном измерении, оставаясь на долгие десятилетия культурно не востребованной.

Парадно-героическая версия войны представляет другую интерпретационную перспективу. Ее культурными маркерами являются монументализм и патетика, мифологема освободительной миссии Советской армии, успехи которой отождествляются с идеологическим и политическим превосходством государственного строя. Война экстраполируется в силовое поле сакрального, структурирует коллективную идентичность (О. Гончар «Знаменосцы» и др.). Этот образ войны, усиленный благодаря агитационно-пропагандисткому давлению, оказывается безальтернативным в первое послевоенное десятилетие.

Идеологические оппозиции советского наратива преодолеваются в украинской эмиграционной литературе. Альтернативой советской дихотомии врагов и героев являются беженцы и жертвы, репрезентирующие разновекторность украинского опыта войны. В этом случае гетерогенность милитарной стратегии представлена в антиколониальном, интеллектуальном и авантюрно-приключенческом измерении (И. Багряный, Ю. Косач, У. Самчук и др.) Расхождения советской и эмиграционной версий войны выявляет нестыковки в эстетических ориентациях, порожденные конфликтом разных типов украинской идентичности. Идеологические, культурные, психологические различия в конечном счете привели к становлению новой художественной визии войны, характерной разрывом преемственности милитарного сознания на эстетическом и мировозренческом уровне.

Морально-этическую ревизию моделей памяти о войне осуществило поколение украинских шестидесятников, актуализировав возрастные и гендерные параметры военного опыта (Г. Тютюнник, Е. Гуцало, В. Дрозд, Р. Андрияшик и др.)- Попытки коррекции официальной милитарной доктрины в среде шестидесятников оказались спорадическими и амбивалентными, Тем не менее они засвидетельствовали дисфункциональность идеологической доктрины и эрозию канона соцреализма. В художественном сознании нового поколения произошло отторжение пафосно-героической модели прошлого и замена ее альтернативной, аппелирующей к общечеловеческим ценностям.

Ключевые слова: тоталитарная литература, милитарный миф, герой и жертва, идеология, агрессия, личный опыт, модели памяти.

Summary

Zakharchuk I. V. Military Paradigm in the Literature of Socialist Realism (Evolution, Functions, Aberrations). - Manuscript.

Thesis for a PhD in Literature 10.01.01 - Ukrainian Literature. - The National University of Kyiv-Mohyla Academy, - Kyiv, 2010.

The work analyses the military paradigm of the literature of socialist realism in Ukrainian projections. The dynamics of the military conscience is studied in terms of moulding the Soviet (Sovietskiy) communication character, as well as peculiarities of the literature functioning in the system of state-dominating culture mechanism, propagandistic narrations of the authority which influenced the ways values in culture were determined and shared. Opposition and bordering parameters, aggression cultivation, productivity of the hero-character scheme, exploitation of the mobilizing and appeal resource, etc. were singled out among the fundamental features of the military myth (O. Dovzhenko, A. Lubchenko, O. Gonchar, I. Bagryanyj).

A number of explanatory models of the Ukrainian military experience, which went back to different social and cultural practices, value systems, historical memory and at the same time led to a misbalance in the solid literature space, causing erosion of the socialist realism canons, were built up.

Key words: totalitarian literature, military myth, hero and victim, propaganda, aggression, personal experience, memory models.

Размещено на Allbest.ru