Поняття "стиль" в сучасному літературознавстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

із курсу “Теорія літератури”

на тему: “ Поняття «стиль» в сучасному літературознавстві ”

План

Вступ

1. Поняття «стилю» та історія дослідження

2. Індивідуальний стиль письменника

3. Стиль епохи

Висновок

Література

Вступ

У літературознавстві утвердилося дві точки зору на суть поняття "стиль". Одна група дослідників (Л.І. Тимофєєв, В.Р. Щербина, М.Б. Храпченко, В.М. Жирмунський, П.К. Волинський, Л.М. Новиченко, О.В. Чичерін, В.А. Ковальов, О.В. Лармін) вважають стиль ідейно-художнім явищем, яке охоплює і форму і зміст художніх творів. "Літературний стиль, за визначенням П. Волинського, -- означає сукупність і єдність усіх особливостей творчості письменника. Ця сукупність характеризує зміст і форму його творів, їх ідейну спрямованість, становить своєрідність, що відрізняє одного письменника від інших". Друга група літературознавців (О.М. Соколов, Я.Ю. Ельсберг, Г.Л. Абрамович, С.А. Крижанівський, В.Д. Днєпров, Д.С. Наливайко, А.О. Ткаченко, Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів) розглядають стиль як єдність і цільність змістової форми, "образно-експресивних деталей"3. За словами Д. Наливайка, стиль "формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості, й інтонацію, всю складність "художньої мови" творів, котра, як відомо, не зводиться до мовностилістичних засобів, а включає й "надмовні" елементи. Проявляється він як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямів, -- в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю".

1. Поняття стилю

Стиль (лат. stilus -- грифель для писання, загострена паличка, якою писали на дощечках, покритих воском) -- сукупність особливостей, які характеризують твори певного часу, літературної течії, напряму, письменника. В епоху античності під стилем розуміли особливості почерку, згодом -- своєрідність мови твору. У XVII ст. термін "стиль" набуває мистецтвознавчого характеру. У статті "Звичайне наслідування природи, манера, стиль" (1785 р.) Й. В. Ґете писав про "власний метод" і "власну мову". Він використовував і термін "манера", який, на його думку, є чимось середнім між "звичайним наслідуванням і стилем".

Стосунки між стилем і манерою намагався з'ясувати Гегель. У його естетиці "манера" -- це суто індивідуальне, що виявляється в зовнішній формі, у фіксації випадкових думок, у свавільному відхиленні від істини, здорового глузду. "Розглядувана з цього боку манера є найдурнішою формою з усіх тих, які може вибрати собі художник, бо в манері він віддається лише своїй обмеженій суб'єктивності як такій". Гегель розрізняє "голу манеру" та оригінальність (стиль): "Отже, хоч оригінальність у мистецтві поглинає будь-яку випадкову особливість, вона робить це для того, щоб митець міг цілком іти за імпульсом і злетом свого генію, свого натхнення, прийнятого виключно зображуваним предметом, і щоб замість примхи і пустої сваволі він міг втілити свою справжню самобутність у предметі, створеному ним згідно з істиною. Не мати ніякої манери -- ось у чому полягала в усі часи єдино велика манера, і лише у цьому розумінні ми можемо назвати оригінальними Гомера, Софокла, Рафаеля, Шекспіра". Починаючи з розрізнення стилю і манери, Гегель згодом висловлює парадоксальну думку, що "єдино велика манера" є синонімом високого стилю.

І. Франко вважав, що про манеру можна говорити при недостатній індивідуальній виразності стилю. Цікаву думку з приводу манери і стилю висловив М. Каган: "Манера художника це чисто зовнішня своєрідність його виражальної "мови", позбавлена глибинного зв'язку із змістом, що виникає звичайно якраз у тих випадках, коли у художника не вистачає обдарування на створення свого стилю -- неповторної художньої структури, що виростає з коріння художнього змісту, який адекватно його виражає і від нього невідривний"3. До речі, італійське слово maniera дало назву мистецькому стилю "маньєризм", який утвердився в середині XVII ст. Маньєризм відзначався вигадливістю образів, витонченістю, манірністю, примхливістю форми. О. Лармін і Г. Кучереико вважають, що стиль -- "поняття ширше, ніж манера митця".

Термін стиль використовується в різних науках - лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, літературознавстві - в різних значеннях, які до того ж історично мінливі. Уже в античну епоху це слово стало розумітися в переносному сенсі, позначаючи почерк, особливості письма. Це значення у великій мірі збереглося і в сучасному терміні.

До середини XVII в . слово «стиль» використовувалося перш за все для характеристики виразно- образотворчих особливостей мови . У другій половині XVII в . (у Росії - багато пізніше, близько середини XVIII в . в естетичній системі класицизму це значення було закріплено ( «Теорія трьох штилів » М.Ломоносова ) . Естетика кінця XVIII - початку XIX ст . наділила поняття стилю мистецтвознавчим значенням. Стиль почав розглядатися як приналежність не тільки словесного, а й будь-якого іншого мистецтва. живопису, скульптури, музики і т.д. стиль мислився як своєрідність, художня індивідуальність, що базується на смисловій оригінальності. Таким чином, стиль розумівся як властивість художньої форми твору, причому, говорячи сучасною мовою, змістовної форми .

Протягом XIX в . термін стиль вживали і мистецтвознавці, і літератори: літератори - для позначення індивідуальної манери літературного письма, вираженої в мовній формі . У російській традиції синонімом стилю часто виступало слово «стиль » ( «стиль письменника »). Наприкінці XIX - початку XX вв. естетичне розуміння стилю було істотно розширено і в чомусь переосмислено як категорію . По-перше, для нього стиль став позначати не індивідуальна своєрідність окремого художника, а естетичне мислення певних напрямків та епох в мистецтві. По-друге, поняття стилю перестало характеризувати тільки своєрідність форми і стало позначати ще властиву даній епосі концепцію світу і людини, втілювану в мистецтві. Це дозволило зіставити в рамках однієї художньої епохи твори різних мистецтв і виокремити в них спільні стильові початку. Все це, нарешті, додало терміну « стиль» культурологічний сенс .

Протягом XX в ., Аж до сучасності, термін набував різні відтінки значень, зберігаючи незмінним лише ознака своєрідності, несхожості, відмінною риси .

Стиль як літературознавча категорія - це закономірно узгоджене єдність всіх елементів змістовної форми, в синтезі яких проявляється творча індивідуальність. розрізняються:

а) стиль письменника (авторський стиль);

б) стиль літературного твору;

в) стиль літературного напряму як історично неповторного етапу розвитку мистецтва слова.

2. Індивідуальний стиль письменника

Від майстерності письменника, від його мовної інтуїції і знання мовної системи залежить естетична своєрідність використаних ним традиційно-поетичних елементів, за якими і визначають художній стиль митця. В. Жирмунський стверджує: "Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами".

Стиль автора -- це та сукупність особливостей творчості, яка відрізняє його твори від творів інших письменників. Сукупність зображально-виражальних засобів митця є ефективною, коли закономірно поєднується в художню мотивовану систему. Носіями стилю є елементи форми художнього твору -- від композиції до мовних виразових форм. Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють стильову домінанту.

Визначення особливостей індивідуального стилю митця залежить і від врахування певного художнього методу (літературного напряму).

Метод визначає загальний напрям творчості, а стиль -- індивідуальні властивості художника слова. Л. Тимофеєв стверджує: "В методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі -- те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін."

В індивідуальному стилі письменника знаходить своє вираження авторська позиція щодо вибору певних виражальних засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності. Над проблемою вивчення індивідуального стилю письменника працювали В. Виноградов, А. Федоров, Б. Томашевський, Р. Будагов, Л. Тимофеєв, А. Ревякін, А. Докусов, Г. Поспелов, Ю. Бондарев, Т. Бугайко, Є. Пасічник, С Єрмоленко, Л. Ставицька, Н. Сологуб, Н. Волошина та ін.

Невід'ємною складовою індивідуального стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння дійсності. Через словесну тканину твору старшокласник-читач проникає в його ідейно-художній зміст, у розкриття характерів образів-персонажів, особливості відтворення дійсності. У художній мові митець виявляє свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення відзначаються певними особливостями у побудові тощо.

Між мовним стилем та індивідуальним стилем письменника існує суттєва різниця. Поняття стилю мови слід відрізняти від стилю індивідуальної мови, від стилю письменника, від стилю літературного твору. З точки зору мовної системи стиль -- це одна із її різновидностей, що характеризується індивідуальними своєрідностями експресивного відбору слів, фразеології, синтаксичних конструкцій.

Художній світ твору може будуватися по-різному. Насамперед це стосується зображення динаміки і статики, зовнішнього і внутрішнього.

Якщо письменник звертає переважну увагу на статичні моменти буття, то це властивість стилю можна назвати описовістю . Для неї характерно докладне відтворення зовнішнього світу - зовнішності героїв, пейзажів, міських видів, інтер'єрів, речей і т.п. Зображений світ при опісательносга детально деталізований, а ті чи інші дії і події розкривають насамперед стійкий уклад життя, тобто не те, що відбувається одноразово, а те, що постійно буває . Описовість властива, зокрема, таких творів, як « Старосвітські поміщики » і « Мертві душі» М. В. Гоголя, « Кому на Русі жити добре» Н.А.Некрасова, нариси М.Е.Салтикова - Щедріна.

Концентрацію автора на відтворенні зовнішньої ( а почасти і внутрішньої) динаміки називають сюжетностью . Сюжетність виражається звичайно в великій кількості складних ситуацій, в напруженості дії, в його переважанні над статичними моментами і, головне, в тому, що характери героїв і авторська позиція проявляються в першу чергу через сюжет. Ця властивість є домінантою стилю, наприклад, у творі «Ніс» М.В.Гоголя «Скажені гроші» О. М. Островського та ін.

Нарешті, письменник може концентрувати увагу на внутрішньому світі персонажа або ліричного героя - його почуттях, думках, переживаннях, бажаннях і т.п., - така властивість стилю називається психологізмом . Його ми спостерігаємо в «Герої нашого часу» М. Ю. Лермонтова, « Злочин і кару » Ф. М. Достоєвського, «Анні Кареніній » Л. М. Толстого, « Дамі з собачкою » А.П.Чехова .

стиль художній твір літературознавство

3. Стиль епохи

Стиль доби (нім. еросhestil) -- це норми, мовні еталони, характерні для письменства відповідного конкретно-історичного періоду. В основі періодизації повинен бути естетико-стильовий підхід. Такий запропонував Дмитро Чижевський:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

Мистецтво Ренесансу поділяють на: «раннє Відродження», котре поєднало стилістику пізнього середньовіччя й античні мотиви та образи; «високе Відродження», для якого характерне було поглиблення психологізму у зображенні людини; завершувалася ця епоха маньєризмом (італ. manieristo -- примхливість, химерність), позначеним екзальтованістю і манірністю, піднесенням і тонкою словесною майстерністю.

6. Бароко.

Ускладнений різновид бароко -- рококо (франц. rococo, від rac(aille) -- мушля та італ. Ьаг(оссо) -- бароко), яке навмисно віддалялося від реального життя і поринало у фантастичний світ, словесну гру, міфологічні мотиви та сюжети.

Зразками барокового стилю у вітчизняній літературі є поезія М. Смотрицького, І. Величковського, Г. Сковороди, збірники проповідей "Меч духовний", "Труби словес проповідних" Л. Барановича, "Ключ розуміння" І. Галятовського, козацькі літописи Г. Грабянки, С. Величка, Самовидця. Елементи бароко наявні й у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Плужника, М. Хвильового, О. Довженка, В. Стуса, І. Драча, В. Шевчука та ін.

7. Класицизм.

один з основних принципів класицизму -- наслідування античних митців. Спадщина письменників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма. Авторитет античних авторів був для представників класицизму абсолютним і непорушним.

Елементи класицизму помітні у поезії І. Некрашевича, трагікомедії "Владимир" Ф. Прокоповича, поемі "Енеїда" І. Котляревського, травестійній оді "Пісні Гараська" П. Гулака-Артемовського, неокласицизму -- у поезії неокласиків (М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Ю. Клена, М. Рильського) і письменників-націоналістів (Є. Маланюка, О. Ольжича та ін.).

8. Романтика.

Подібно до сентименталістів, романтики виступили проти класицистичного культу розуму. Основна увага в романтизмі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єктивному. Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями, прослідкувати «логіку почуттів»

Романтичними творами українських письменників є поезія М. Шашкевича, рання творчість Т. Шевченка (балади "Утоплена", "Причинна", "Лілея" та ін.), роман "Чорна Рада" П. Куліша, Ю. Федьковича тощо. Неоромантичні ідеї у вітчизняній літературі наявні у творах Лесі Українки, представників "розстріляного відродження" (Ю. Яновський, М. Хвильовий та ін.), "празької школи" (О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа та ін.), шістдесятників (0. Довженко, М. Стельмах, М. Вінграновський та ін.).

9. Реалізм.

літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ, для оволодіння більшого читацького кола.

Український реалізм репрезентують твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Панаса Мирного, І. Франка та ін.

10. Символізм.

Естетико-стильова концепція Д. Чижевського точно відображає розвиток літератури як мистецтва слова.

Укладачі хрестоматії "Українське слово" пропонують повнішу періодизацію культурно-мистецьких епох: Раннє Середньовіччя (до 988 р.). Зріле (високе) Середньовіччя (до 1240р.). Пізнє Середньовіччя (до середини XV ст.). Література Ренесансу (до 80-х років XVI ст.). Література Бароко (кінець XV -- XVIII ст.). Романтизм (перша половина XIX ст.). Реалізм (друга половина XIXст.). Модернізм (кінець XIX -- 20-ті роки XX ст.). Соціалістичний реалізм (30-ті рр. -- середина 80-х років XXст.). Постмодернізм (література від середини 80-х рр. і до сьогодення). Чистих мистецьких епох не буває, у кожній зникають старі тенденції і зароджуються нові. У національних культурах ці епохи мали свої особливості.

В. Пахарепко вважає, що поняття "стиль доби" слід застосовувати обережно, бо:

а) воно ховає у собі небезпеку схематизувати мистецтво; спримітизувати неповторні художні феномени;

б) геній найчастіше виламується зі свого стилю доби (скажімо, Шевченко, безсумнівно романтик, але його творчому набутку тісно в межах цього стилю);

в) буває важко визначити межі духовних епох -- часто трапляються переходові явища, а то й стилі: рококо (між бароко та класицизмом);

г) найчастіше відсутня синхронність стилів у культурах різних націй та в різних царинах культури (наприклад, "бароко в Україні проіснувало близько двохсот років, у Росії ж 20--30 років і виявилося слабко, а класицизм навпаки").

Ці застереження, на думку В. Пахаренка, деяким науковцям здаються "надто серйозними і неподоланими, тому вони відкидають поняття стиль доби". Стиль доби творить мистецький напрям (літературні угруповання, школи, течії).

Свої вимоги до стилю висувають роди, види, жанри. Наприклад, політичний роман має документальну основу, яка не виключає домислу, узагальнення. Його композиція своєрідна: автор включає у твір документи" газетні матеріали або радіоповідомлення, свої роздуми, коментарі, здогади, діалоги. Мова політичного роману насичена специфічною лексикою (політичною, дипломатичною).

Авторський стиль може видозмінюватися у зв'язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Наприклад, у творах вітчизняної літератури відбито різні ідеології письменників: національні ідеї властиві творчому доробку Т. Шевченка, пізнім творам І. Франка, Лесі Українки, Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Ю. Липи, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса та ін., ідеї націонал-комунізму -- М. Хвильового, комунізму -- М. Бажана, О. Гончара, Ю. Смолича тощо, соціалізму -- П. Грабовського, М. Коцюбинського, В.Винниченка та ін., демолібералізму -- Д. Павличка, Ю. Андруховича, О. Забужко та ін.

Визначення особливостей індивідуального стилю митця залежить і від врахування певного художнього методу (літературного напряму). Наприклад,

Сентиментальний метод в українській літературі яскраво представлено повістями "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" Г. Квітки-Основ'яненка. Елементи сентименталізму властиві творчому доробку І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Ю. Федьковича ("Люба-згуба"), П. Грабовського ("Швачка") та ін.

У вітчизняній літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості В. Винниченка ("Чесність з собою", "Записки Кирпатого Мефістофеля", "Гріх", "Базар") та постмодерністів.

Яскраве вираження методу соцреалізму наявне у творчому доробку М. Бажана, Ю. Смолича, І. Микитенка, М. Стельмаха, О. Корнійчука, А. Малишка, О. Головка, пізніх творах П. Тичини, М. Рильського та ін.

Модернізм у вітчизняній літературі представлено літературно-мистецькими тенденціями: символізму (поезія О. Олеся, М. Вороного, ранні твори П. Тичини, М. Рильського, В. Еллана-Блакитного; проза О. Кобилянської, М. Хвильового, А. Головка та ін), імпресіонізму (новелістика М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Черемшини), експресіонізму (новели В. Стефаника, "Червоний роман" А. Головка, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Сонячна машина" В. Виннниченка, "Маклена Граса" М. Куліша та ін.), футуризму (поезія М. Семенка, 0. Слісаренка, Л. Савченка, ранні твори М. Бажана), сюрреалізму (поезія раннього періоду П. Тичини, В. Барки, новелістика М. Хвильового, Г. Косинки та ін.), імажинізму (збірки "Золоті шуліки", "Сьогодні" В. Сосюри, "Перстені молодості" Б.-І. Антонича та ін.

В українській літературі постмодернізм представлений творами Е. Андієвської, Ю. Тарнавського, Ю. Андруховича, О. Забужко, літературних угруповань Бу-Ба-Бу, "Пропала грамота", "Нова дегенерація" та ін.

Висновок

Сучасний період розвитку літературознавства характеризується розглядом стилю як широкого явища, що виходить за межі особливостей художнього мовлення . Дана категорія мислиться як принцип організації авторської думки та художньої форми. Ставиться питання про співвідношення в літературному стилі загального та особливого, індивідуального ; розробляється структура поняття «стиль», що складається з двох підсистем: носіїв стилю і стилеобразующих факторів. З'являється поняття « стиль епохи», «індивідуальний стиль письменника» обгрунтовується як основне поняття поетики ; літературний процес починає розглядатися як зміна індивідуальних стилів. Стиль трактується в літературознавчих роботах останнього періоду як багатофункціональна категорія, що припускає художню закономірність і особливість індивідуальної манери автора літературного твору. Більшість літературознавців розглядають стиль в якості однієї з головних категорій поетики у зміні літературних епох. Таким чином, стиль це складна багатофункціональна історико- семантична категорія, яка не має сьогодні в літературознавстві єдиного визначення, що пояснюється наступними екстралінгвістичними причинами: існуванням різних напрямків, літературознавчих шкіл, що відрізняються світоглядними дослідженнями, багатоплановістю; многоаспектностью, винятковою складністю і « многосмисленності» самого поняття, його постійної еволюцією і різноаспектній вивченням . Дослідження стилю в літературознавстві вимагає залучення великого кола пізнавальних коштів з різних областей гуманітарних наук . На думку М.В. Полякова, «проблема стилю ... виводить нас за межі окремого і замкнутого в собі твори ». Поняття стилю можна визначити тільки в результаті зіставлення ряду явищ як тобто в ряду сучасних творів, так і по вертикалі, тобто в ряду змінюваних в процесі історичного руху груп творів

Література

1. Білоус П. «Вступ до літературознавства»

2. Гіршман М. «Литературное произведение: Теория художественной целостности»

3. Методичний літературний посібник для студентів та вчителів. Видавнича фірма «Відродження»

4. Привалова С. Стаття «Вивчення індивідуального і мовного стилю письменника

5. Соколов А. Н. «Теорія стилю»

6. Ференц Н. С. «Основи літературознавства»

Размещено на Allbest.ru