Л. Костенко: яскравий світ художнього слова письменниці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Л. Костенко: яскравий світ художнього слова письменниці

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М.Горького. Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом -- збірка «Мандрівки серця» (1961р.). У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964--1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,-- підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р.

Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвидаві» через заборону комуністичною цензурою. Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Ось, наприклад, рядки з вірша «Райська елегія»: . Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння. Ти забула, що я у нашу рив тебе із ребра? Не скупуйся зі мною, бо із того варіння. Бо із того варіння не буде тобі добра. А вона йому каже: -- На те ж воно. Господи, й літо, Щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ? Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта, А цензура вже є, і є заборонений плід! У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. -- збірка «Неповторність». У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. Збірка «Вибране» побачила світу 1989р. За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою -- медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка. Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко згадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» -- вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» -- це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Ліна Костенко -- одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: / не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю. її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів -- один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею. ЧУ книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»). Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман У віршах «Маруся Чурай».

Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко: О. Шаховеького, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. О. Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи. Грицю » в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала» , а М. Старицький -- в основу п'єси. . Роман у віршах «Маруся Чурай» -- це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Роман Ліни Костенко невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б разом із розділом «Страта». Але таке могло бути в тому разі, коли героїня була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту.

Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л. Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу». Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досі традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все -- або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне -- бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед у коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» -- поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою Любов, Маруся Чурай находить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець: Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. Важливо зрозуміти, що в цих словах -- не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга.

Отже, небо -- і земля. Поезія -- і проза. Максималізм -- і прагматизм. Душевний порив -- і практичний розрахунок. Безоглядність -- і та «тверезість», яка багатьма і розуміється як уміння жити Вічна колізія людського життя І якщо для Галі Вишняківни не існує моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній суєті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Іриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею»., Маруся чи Галя -- ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,-- перед нами постає драма людини, яка не відбулася. Згадаємо Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки, яка дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись» Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординарність, але -- характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив і таки впіймав Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бо ренківський» вибір, і складність його ще й у тому, що він ** не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний.

Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Маруся -- Гриць -- Галя нагадує «трикутник» Мавка -- Лукаш -- Килина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада -- в одному випадку коханій, в іншому -- Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і творчих принципів Марусі Чурай.

У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в житті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості -- як і в житті. «У тебе й мука піде у пісні»,-- каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець -- означало б щось неможливе; неможливе -- бо неприродне для неї. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Гріщю, пісню я складу?! Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому запитанні. Якщо говорити високими словами, то пісня для неї -- такий же самий священний олтар, як і любов.

Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Ні, і ще раз ні -- вона жінка, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною -- і з випаленою душею І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури. Творчість Ліни Костенко -- визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником.

У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному романі у віршах «Маруся Чурай». Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм -- рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя.

Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу -- все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси/досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника -- писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»: Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність. ОСНОВНІ ТВОРИ: Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано». На поетичному Олімпі України серед інших славних імен уже багато років і навіть десятиліть живе “нерозгадане чудо”, “неймовірний птах”, “казка казок”, “голос народу”, “пілігрім вічності”, “і мудра, і дитя”, котра нічим не осквернила душу - Ліна Костенко.

У місті Ржищеві Київської області 19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко в родині вчителів. Там минуло її дитинство, що співпало із голодомором, воєнним і повоєнним лихоліттям. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Закінчивши середню школу в Києві, вона навчається в Київському педінституті, а згодом - у Літературному інституті ім. О.М. Горького в Москві, який закінчує 1958 року. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50-60-х років. Одразу по закінченні Літінституту одна за одною виходять три збірки поетеси: “Проміння землі” (1957), “Вітрила”(1958) та “Мандрівки серця”(1961), які визначили високу міру хисту їх авторки і, водночас, її безкомпромісну громадянську позицію. Саме гострота і непоступливість громадянської позиції зумовили вимушену мовчанку: наступна збірка поетеси “Над берегами вічної ріки” з'явиться лише 1977 року. Опісля читачі спрагло ждатимуть роману у віршах “Маруся Чурай” (1979), збірок “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур”(1987), які іще й ще підтвердять право поетеси називатись обраницею української поезії та її хранителькою.

Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший -- написаний в окопі -- вірш.

Поезія Ліни Костенко - це музика слова. Пристрасна і велична. Музика в поезії Ліни Костенко - це душа. Безмежна і непізнана. Музика і поезія Ліни Костенко - це два космоси. І кожен - неосяжний.

Ліна Костенко - поетеса-шістдесятниця, страдниця, поет кінця XX століття, але ще більшою мірою - Поет XXI століття. Вона знана і любима не лише в Україні, а й у світі.

Ліна Костенко - лауреат: збірка “Неповторність” та прекрасний історичний роман у віршах “Маруся Чурай” у 1987 році відзначені Державною премією імені Тараса Шевченка; восени 1994 року вийшла друком поетична книга Ліни Костенко “Інкрустації” в італійському перекладі Луки Кальві. А невдовзі поетесі була присуджена одна із найпрестижніших літературних премій Італії - премія Франческо Петрарки, титана італійського Відродження. В дипломі премії акцентується: “Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко”. Не українській, а світовій. Бо істинна поезія належить світові; у Торонто (Канада) у 1998 році Світовий Конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою - медаллю Святого Володимира; першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги 2000 року жюрі та Комітет фундаторів визначили видатну українську поетесу Ліну Костенко, яка виявила справжнє лицарство у житті, здійснює подвижницьку діяльність в ім'я України, створила високохудожні твори в галузі літератури.

Творчий розвиток Ліни Костенко -- поетеси гострої думки і палкого темпераменту -- не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором -- романом у віршах «Маруся Чурай». Перша збірка «Проміння землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Живе та працює Ліна Костенко в Києві

В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятниками», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграновський.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадянські активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків. Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської.

Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії".

Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи.

Пише книжку про чорнобильську трагедію. Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму". Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму".

Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть спів творити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецького феномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.

"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни " Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

Кінець 40-х -- початок 50-х років був далеко не найпліднішим періодом у розвитку української радянської культури. Поетичні, прозові, драматургічні, кінематографічні, театральні, образотворчі здравиці на честь «батька всіх народів»; парадно-помпезний фасад зовнішнього благополуччя та удаваної безхмарності, який приховував важку повоєнну дійсність; а в галузі ідеології -- роздроблювальна, розтрощувальна критика «українських буржуазних націоналістів» Олександра Довженка, Юрія Яновського, Максима Рильського, Івана Сенченка; згодом -- не менш ганебної пам'яті «боротьба» з космополітизмом,-- усе це не могло не накласти прикрого відбитку на громадське й літературне життя. Патріотичне, духовне піднесення періоду Великої Вітчизняної війни заступають (і в побуті, й у мистецтві) задуха і терор на кшталт пануючих настроїв 37-го року. Та народ, який переміг у такій війні (адже саме він переміг, а не «геній вождя й учителя»), не міг не відчути власної сили, не виявити її в різноманітних галузях суспільного буття.

Березень 1953-го став переломним моментом в історії. Ще три роки лишалося до революційного XX з'їзду КПРС, до партійної постанови «Про подолання культу особи та його наслідків», а кращі сили радянського суспільства вже усвідомлювали реальну потребу повернутися на ленінський шлях розвитку соціалізму.

Поступово розгортається громадянське й культурне відродження, в якому помітну роль відіграло покоління митців, яких сьогодні ми називаємо «шістдесятниками». Означення, звісно, умовне, але промовисте. Глибоко симптоматично, що письменників різних напрямків і уподобань, досить відмінних за характером і стилем творчості, поєднано саме на основі часової координати. І то -- доволі приблизної, бо дехто з них починав ще в 50-ті (Дмитро Павличко, Ліна Костенко), а кілька по-справжньому ввійшли в літературу лише у 80-ті (Віктор Кордун, Микола Воробйов, Василь Голобородько, Василь Рубан,-- так звані «постшістдесятники»). Але наголос на хронології тут не принагідно-випадковий. Більше того, на моє глибоке переконання, це означення навіть не поколіннєве, а змістове. «Шістдесятниками» стали й Максим Рильський у своїх «Голосіївській осені» (1959), «Зимових записах» (1964), у прекрасному циклі «Таємниця осіннього листя» (1963), у знаменитих «Вечірніх розмовах» на сторінках «Вечірнього Києва», і Павло Тичина у збірці «Срібної ночі» (1964) та в щоденникових записах того часу, і Андрій Малишко у «Полудні віку» (1960), «Дорозі під яворами» (1963), «Синьому літописі» (1968), і Василь Мисик у своїй відродженій з табірного небуття мудрій поезії, і Леонід Первомайський у крутому переосмисленні історії свого життя трилогією «Уроки поезії» (1968), «Древо пізнання» (1971), «Вчора і завтра» (1974), і Іван Вирган у «Питимому зіллі» (1967), і Ігор Муратов у «Розчахнутій брамі» (1967) Не всі письменники старшого покоління як глибоко особистісне почуття сприйняли духовне потрясіння, що пережила в середині 50-х років наша країна.

Дехто немало зробив для того, аби захлинулася хвиля очищення ленінських ідеалів. Такі відчули себе «на коні» лише в застійні сімдесяті Мова тут не про них, а про те, як важко викреслити із пам'яті (а з історії й зовсім неможливо) наслідки їхньої метушливо-сервілістичної діяльності. Слід сказати, що й не всі автори, котрі прийшли в літературу в цей благодатний час і котрі сьогодні б ладні себе зарахувати до «шістдесятників», достеменно належать до них. Бо не всі спроможні були витримати найголовніших випробувань застійного періоду -- на чесність перед собою і своїм народом.

Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її схвильованої душі. Тут і спроба розібратися в повені перших інтимних переживань («Таке прощання було шалене -- на сум багате, на слова скупе »), і мовби безпричинний смуток вразливого серця («Зігрій мої, коханий, руки, закрий кватирку у вікні »), і романтичне захоплення навколишньою красою (« і здається мені пшениця золотим промінням землі»), і вірність імперативним велінням часу (« нам конче треба рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші не схилився, і не пристав, не вибився із сил»), і намагання збагнути одвічні цінності буття («Справжня сила -- довше під спудом»), й інтуїтивне передбачення труднощів чесного життєвого шляху («Щастя треба -- на всякий випадок. Сили треба -- на цілий вік»), і формування свого заповітного кредо («Я в людей не проситиму сили Я в людей попрошу тільки віри»), і усвідомлення основ непоквапливої мудрості («А потім приходять роки, з'являється стримана сила»)

Бентежність ліричного чуття Ліни Костенко не могла не привернути уваги до її навіть ще учнівських, далеко не в усьому досконалих віршів -- якась живильна енергія слова їх «видавала». Друковані в періодиці, в колективних збірниках молодих поетів, вони відразу відрекомендували автора як особистість не лише непересічну, а й доволі, якщо хочете, екзотичну на тлі тогочасної поезії.

Скільки разів уже оспівано тихоплинну красу української річки: маленької -- з похилими вербами; великої -- з сучасними пароплавами. І, звичайно, напоєну сонячним промінням. І нехай би ще раз повторилися ці апробовані засоби славослов'я «радянській природі» -- це безпечно й надійно. А все, що сховане від недремного настороженого погляду, слід би оголосити несущим, якщо не ворожим. Та й на цьому не зупиняється фантазія молодої авторки. Одним тут бачилися (і треба думати, небезпідставно) натяки на приховану течію, яка, незважаючи на їхні затяті намагання заморозити відлигу середини 50-х років, раніше чи пізніше переможно вирветься назовні й на суд совісті людської. І вони, одягнені в свої незмінні френчі, з-під лоба поглядали, паль цем-цурпалком загрозливо покивували

Інших такі рядки направду вражали поетичним одкровенням. Свіжо й сміливо! Сильно! Не випадково й саме слово «сила» в його моральному наповненні продумано й послідовно варіювалося в ранніх віршах Ліни Костенко. Так, часом воно й декламаційна акцентувалося (через пару десятиліть це поняття набуде у Ліни Костенко матеріальної конкретики), але то -- від максималістського намагання утвердитися в своїх переконаннях, і ще більше -- інших зробити своїми духовними спільниками.

Така поезія не могла загубитися серед тисяч друкованих рядків. І справді, ще до виходу в 1957 році першої книжки Ліни Костенко «Проміння землі» їй чимало місця в своїх роздумах про мову й майстерність тогочасної поезії присвятив Леонід Первомайський. У статті, написаній 1955 року,-- до речі, серйозній і справедливій,-- досвідчений письменник детально розглянув два вірші Ліни Костенко. І хоча він назвав низку кострубатих фраз та думок, деякі мовні огріхи, все ж загалом з твердою надією дивився на майбутнє, за його визначенням, обдарованої молодої авторки.

Навчання на перших курсах Київського педагогічного інституту не задовольняє юну поетичну душу -- культурне життя столиці України кінця 40-х років перебувало в шоковому анабіозі. Досить переглянути «Літературну газету» того часу, щоб зрозуміти бездонність вульгаризаторської прірви, в яку намагався ввергнути українську культуру агонізуючий сталінський деспотизм в особі Л. Кагановича та йому подібних. В Москві ж -- свіжіші подуви, вільніше дихання і вже зовсім як потрясіння -- 1953 рік. В цей час Ліна Костенко -- студентка Літературного інституту ім. О. М. Горького. Життя буяє, вирує навколо, все підвладне рухові, люди гарні й дужі. А що печаль вряди-годи охоплює душу -- так то природний стан вразливої натури, спраглої кохання й випробувань.

Ясна річ, випадково так сталося, що цей «Підмосковний етюд» надрукований в її книжці «Над берегами вічної ріки», інтимно перегукується із Довженковим «над великою урочистою рікою». Але зовсім не принагідний сам образ плинної ріки, один із постійних у всій творчості Ліни Костенко. З Дніпром пов'язано багато поетичних відкриттів поетеси. Це й не дивно, адже виросла вона на його берегах, скупана в його водах -- « Невидимі причали в глибокій пам'яті Дніпра» (рядки із «Саду нетанучих скульптур»).

Але то буде ще в майбутньому, у книжці «Проміння землі» Ліна Костенко тільки «вирізьблювала» свої питомі образи, тільки пробувала голос, часом несміливо й обережно. Але він виділявся виразністю і несхожістю на інші. Уже проступала багатошаровість, багатовимірність твореного молодою поетесою художнього світу. Приваблював пошук ритму свого слова, закінченості інтонації, жорсткості виразу -- в останньому, гадаю, була й відштовхувальна реакція на розімлілу красивість багатьох тогочасних поезій.

Отже, заявка робилася серйозна і надовго. Рецензент дипломної роботи Ліни Костенко в Літературному інституті, відомий письменник Всеволод Іванов був навіть подивований цільністю естетичного світосприйняття студентки. Його висока оцінка фактично рукопису книжки «Проміння землі» перейнята навіть захопленим пієтетом, з яким для людини творчої природно зустрічати всякий новий талант: «Дипломна робота Ліни Костенко, вірші, заслуговує, з моєї точки зору, найвищої оцінки. Це дуже талановитий поет з великим майбутнім. Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без дріб'язкового копирсання, надривності, цинізму. Я погано знаю українську мову, але знаю її настільки, наскільки це мова братня, наскільки я чув її поряд з собою, наскільки читав Шевченка, Тичину, Рильського і Бажана,-- маючи поряд з оригіналом російський переклад: точніше було б сказати, що я не стільки знаю, скільки відчуваю українські вірші Л. Костенко, я відчуваю, що українські вірші її досконалі, а російські переклади, зроблені рукою автора, адекватні оригіналу. І ця обставина також прикметна! З квітня 1956 р. В. Іванов»

І можна було навіть за курйоз сприйняти, що ця добродушна епіграма надрукована синхронно із статтею І. Валька «Спотворений образ часу», де автор звинуватив Ліну Костенко і Аркадія Добровольського у викривленні суті Великої Вітчизняної війни, в тому, що сценаристи наполегливо проповідують «такий собі безкласовий гуманізм». Динамічний зоровий ряд фільму кваліфіковано як формалістичне трюкацтво, що, ясна річ, протистоїть змісту. А це «приводить до збіднення відтворення життя». Від авторів сценарію відверто і недвозначно вимагався лише рожевий оптимізм у розповіді про величезну людську трагедію. Вдалу спробу показати внутрішню цільність героїв, їхню життєстверджуючу енергію, не бездумно-плакатну, а таку, що виявляється в широкій амплітуді людських діянь, було витлумачено як песимізм, меланхолію. «Відомо,-- нанизувалися дивовижні навіть з погляду елементарного здорового глузду аргументи,-- що герої, подібні до Швиндіна, Левицького, Булаєнка, були противниками того, щоб після смерті смуток торкався їхніх імен. Вони несли оптимізм все життя, стверджували його і своєю смертю».

Правда, на відміну од галузі літературної, де дружна мовчанка супроводжувала безглузді звинувачення М. Равлюка, у сфері кіно були серйозні спроби заперечити вульгарну критику. Зокрема, Анатолій Шевченко в журналі «Зміна» довів неспроможність надуманих інсинуацій І. Валька, а у вже цитованому виступі М. Мащенко навіть 1964 року говорив про сценарій «Перевірте свої годинники» як про надійну основу для помітного кінематографічного явища. Щоправда, в 1966--1967 рр. на V і VI пленумах Спілки кінематографістів України сценарій і вже відзняті матеріали фільму, разом із сценарієм Сергія Параджанова «Київські фрески» та фільмом Юрія Іллєнка й Івана Драча «Криниця для спраглих» були піддані нищівному остракізму і втоплені в морі бюрократичної демагогії. Згодом фільм вийшов на екран, але вже під іншою назвою («Хто повернеться -- долюбить») і без імені сценариста -- Ліна Костенко від авторства відмовилась, оскільки в процесі переробок та уточнень змінилася навіть загальна концепція твору.

Печальний досвід нереалізованих задумів. Адже це вже була друга стрічка за сценарієм Ліни Костенко, яку не вдалося завершити. В плані випуску фільмів кіностудією ім. О. Довженка на 1961 рік анотувалася ще картина «Дорогою вітрів» (автор сценарію Л. Костенко; режисери М. Ільїнський, А. Тимошкін; художній керівник Т. Левчук): «Місце дії фільму -- будівництво дороги в Карпатах. В колективі будівельників цієї дороги -- колгоспників навколишніх сіл -- формуються характери героїв. Перемагаючи труднощі, опір відсталих людей, будівельники успішно завершують свою роботу, прокладають дорогу, яка символізує шлях до нового життя» 28. Так інформувала газета. Але і ця стрічка не вийшла на екрани

Починалася «ера переляку». В посмертно надрукованому вірші Володимира Висоцького безжально зірвано маску благопристойних пояснень феномену масового «осліплення» в ці роки, роки навіть не поклоніння сильній особистості, а лицемірного славослів'я або зверхньої терпимості до посередності.

Але Ліна Костенко ще мовчить і мовчить, уже майже нестерпно для читача. Цей вірш буде надруковано лише 1977 року. Проте ми вже знаємо її життєве й творче кредо, що ним жила поетеса довгі півтора десятиліття: «А робота не жде. її треба робить».

А що ж наступне покоління? Чому не виправдалися прогнози критики про його негайну появу? По-перше, слід уточнити, що таке поетичне покоління. Адже не скажеш, що прийшло в сімдесяті роки мало дебютантів. Не скажеш навіть, що критика виявила не досить претензій «сформувати» нове покоління.

«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі.

Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко» ,-- писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником».

Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову.

Уже в першій своїй збірці ("Проміння землі", 1957) Ліна Костенко напророкувала собі нелегку долю. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висновком:

Щастя треба -- на всякий випадок.

Сили треба -- на цілий вік.

«Треба» - це слово не випадково в неї повторилося. За ним відчуття свого обов'язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася. Але доля хутко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960--1980-х рр. „цитаделлю духу”. Безкомпромісність - ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої хрущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив'язати його до щогли, коли на морі буде гроза. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в каюті, спостерігаючи за нею крізь вікно

В її поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність - ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.

Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури

Біографія поета - в його поезії. Так і в Ліни Костенко; зовнішню канву її життя легко викласти в кількох рядках стислої довідки. Народилася 19 березня 1930 р. на березі Дніпра - в містечку Ржищів, що на Київщині. Батько -- людина неординарного хисту -- за часів сталінщини зазнав лихоліть: був репресований, пройшов крізь ГУЛАГ. Із шестирічного віку Ліна Костенко мешкає в Києві. Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1952--1956 рр. Москва, Літературний інститут ім. М. Горького Закінчила його з відзнакою.

Водночас із Ліною Костенко в тому інституті навчалися Роберт Рождественський, Юнна Моріц, Фазіль Іскандер, вірменський поет Паруйр Севак. О тій самій порі, що й вона, яскраво заявили про себе молоді поети А. Вознесенський та Є. Євтушенко, популярність яких стане однією з прикмет духовного життя періоду суспільної «відлиги», У колі старших друзів Ліни Костенко- М. Светлов: у його семінарі вона навчалася

Після повернення з Москви додому Ліна Костенко могла пересвідчитися, що і в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління - «шістдесятники». Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною: «Проміння землі» -- 1957, «Вітрила» - 1958,«Мандрівки серця» -- 1961 р. Наступна ж побачить світ аж 1977 р. У віршах, що увійшли до збірки «Проміння землі», домінує замилування красою світу, те відчуття органічності та яскравості буття, яке в молодості дарує людині ілюзію її вічності. Первозданність, чистота, органічне злиття з поетично-чарівним світом природи

І ось - після збірки «Мандрівки серця» - шістнадцятирічне мовчання. Здається, поетеса собі його таки напророкувала - ще тоді, коли писала про схожу на зелених птиць папороть, яка рветься до неба, але лісова гущавінь тримає її, що аж крила переплутались («Папороть»). А ще більше, коли прозорою алегорією натякала на задуху, втрачену свободу,-- це у вірші про великих риб, яких море викинуло на берег і вони закам'яніли на граніті, «щоб знали люди, як то важко рибам навічно залишатись без води» («Гранітні риби»).

Алегоричні «гранітні риби» Ліни Костенко - чи не найпереконливіша відповідь на питання про причини її затяжного вимушеного мовчання. Все мало значення. І громадянська поведінка поетеси з її принциповим нонконформізмом (небажанням пристосовуватись), який виявлявся у дисидентстві, порушенні численних ідеологічних табу. І сповнені волелюбних мотивів вірші, частина яких друкувалася в закордонних виданнях. І просто - незалежна вдача поетеси, її яскравий талант, що дратував різних чиновних «людей у футлярі». Вона відчайдушно захищала своє право бути самою собою. Не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й редакторів. Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'являтися читачеві покаліченими

Але мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалася в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати й перепони.

Сталося це 1977 р. Вже значно пізніше Ліна Костенко зізналася, що її збірка «Над берегами вічної ріки» змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Перед тим дві поетичні збірки Ліни Костенко -- «Зоряний інтеграл» 11963 р.) та «Княжа гора» (1972 р.) -- були заблоковані цензурою. Від літератури «соціалістичного реалізму» вимагався тотальний мажор --у ліриці ж Ліни Костенко нерідко переломлювалися драматичні колізії буття. І це, загалом, фундаментальна особливість її таланту - трагедійний характер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє «від імені болю» (А. Макаров). Дисонанси й катаклізми спонукають її до творчості значно частіше, ніж гармонія й мажор. Але зосередженість поетеси на дисонансах не є, звісна річ, чимось самодостатнім. За нею вчувається гостре жадання більш розумного й щасливого влаштування людського життя. Прагнення ладу, краси, затишку, свободи

збірка літературний шістдесятниця

Література

1. http://school.xvatit.com/index.php?title=Тема_46._Ліна_Костенко._Яскравий_світ_художнього_слова_поетеси._Теми,_мотиви_і_проблеми_поетичної_творчості.

2. http://school.xvatit.com/index.php?title=Категория:Ліна_Костенко._Яскравий_світ_художнього_слова_поетеси

3. http://uk.wikipedia.org/wiki/%CA%EE%F1%F2%E5%ED%EA%EE_%CB%B3%ED%E0_%C2%E0%F1%E8%EB%B3%E2%ED%E0

4. http://school.xvatit.com/index.php?title=Стаття_на_тему:_Ліна_Костенко._Огляд_творчості_й_особливості_індивідуального_стилю

Размещено на Allbest.ru