Художні особливості психологічних новел Е. По

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Розвиток жанру новели в 19 ст.

1.1 Історія жанру «новела»

1.2 Вплив Е. По на поняття та становлення жанру

Розділ 2. Поетика психологічних новел Е. По

2.1 Художні засоби нагнітання атмосфери у новелах Е. По

2.2 Психологічний портрет та інтер'єру новелістиці

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Новела є одним із найпопулярніших епічних жанрів у світовій літературі. До цієї форми прози зверталися Джованні Боккаччо, Проспер Меріме, Гі де Мопассан та інші. Несподіваність кінцівки, динамізм сюжету привертає увагу широкого кола читачів до подібних творів. Одним з видатних майстрів новели був американський письменник Е. По. Актуальність дослідження психологічної новели Е.По полягає в недостатньому висвітленні цього питання в науковій літературі, а також у систематизації доробку дослідників, що працювали з цією темою. Вивченням даного питання займалися такі дослідники К.Д. Бальмонт у своїй праці «Нарис життя Едгара По», Ю.В. Ковальов «Эдгар Аллан По, новеллист и поэт», Л.В. Карасев «Маятник Эдгара По» та інші.

Об'єктом дослідження є психологічні новели.

Предмет дослідження - художні особливості психологічних новел Е. По.

Метою дослідження є дослідження особливостей психологічних новел Е. По та визначення основних художніх засобів створення атмосфери у новелах.

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

1) опрацювати теоретичні матеріали з метою визначення сучасного підходу до поняття «новела»;

2) встановити роль Е. По у становленні жанру;

3) та визначити художні особливості новел письменника.

У роботі застосовані наступні методи: аналіз літературних джерел, описовий та проблемно-аналітичний метод.

Розділ 1. Розвиток жанру новели в 19 ст.

1.1 Історія жанру «новела»

За «Літературознавчим словником-довідником»Р.Т. Гром'яка, «новела (від італійського слова novellus - «новітній») - це невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією» [ 8, с. 236].

Новела з'явилася в 14 - 16 столітті в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. «Новела як коротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла в Греції, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Перші оповіді новелістичного характеру передавались усно й лише пізніше ввійшли в літературні твори в «амплуа» підпорядкованих розважальним або дидактичним цілям вкраплень, чи відступів від сюжету. Такі епізоди, наприклад, використовує вже Геродот (оповідь про Аріона, про кільце Полікрата тощо), Петроній Арбітр (новела про Матрону Ефеську), Апулей, Федр та інші» [ 7, с.232].

Остаточне жанрове становлення новели відбувається в Італії доби Відродження, де за новелою і закріплюється жанрове визначення її як оповіді «анекдотичного» побутового змісту. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розуміння жанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. У Франції цей жанр, окрім традиційного для італійського жанрового «контексту» змісту, використовується для визначення взагалі відносно коротких прозаїчних творів (приблизний обсяг оповідання або короткої повісті), в Англії новелами стануть називати реалістичні побутові романи і т. п.

Предмет зображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, що пояснюються рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу. «На початку XIX століття Ґете визначав новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію». У творчості романтиків (Гофман - «Золотий горщик», «Крихітка Цахес) новела заявила про себе як про жанр, героем якого стала духовно щедра особистість, що живе у ворожому для неї світі» [11].

З розвитком реалізму в новелі спостерігається поглиблення психологізму (Ґ. де Мопассан, Л. Чехов, Е. Гемінґвей, А. Моравіа, Т. Манн). К. Фролова вважає, що сучасна «новела будується не те, що на одному епізоді, а на одній миті, в якій виражається парадоксальність явища буття» [14].

Оскільки для новели характерна парадоксальність, у ній завжди має місце сатиричний чи комічний пафос, іноді він набирає драматичного, а то й трагічного відтінку. Кінцівка новели є непередбачуваною. В цьому жанрі значно більшої художньої сили набуває поетичне слово.

З точки зору слов'янської жанрової типології новела, як за кількісним обсягом, так і за обсягом тематики, коливається в межах оповідання, що часто призводить до їх ототожнення. «Специфічна жанрова риса новели - чітка окресленість фабули, яка робить сюжет новели гостроподійним. З оповіданням та повістю новелу споріднюють такі жанрові ознаки, як одноподійність, одноконфліктність, настанова на достовірність відтворюваного матеріалу життя»[21].

Вершину сучасної світової новели справедливо пов'язують з іменами В. Фолкнера, Ж.-П. Сартра, Ф. Кафки, Дж. Джойса, X. Борхеса.

Відомо, що А.П. Чехов синонімом до терміну «новела» вважав слово «випадок». Правдоподібним оповіданням про нечувану і чудову подію називав новелу видатний поет І.В. Гете, визначаючи характерною прикметою цього різновиду те, що в його основі лежить одна подія, на якій будується твір.

У різних літературах і в різні часи у поняття «новела» вкладали неоднаковий зміст. «Найпростіший підхід,що усуває самостійну проблему новели, полягає у тому, щоб вважати новелу і оповідання - синонімами. Він має сенс, оскільки були епохи, коли існував тільки один різновид короткого «оповідання», наприклад, в епоху розквіту італійської ренесансної комічної новели (Дж. Бокаччо, Ф. Саккетті, Т. Гуардаті) поряд із новелою не існувало оповідання, а були тільки недорозвинені форми новели, форми, із яких вона історично виникла» [23].

При іншому підході новела за своїм обсягом зіставляється, порівнюється з оповіданням, а за структурою протиставляється йому. Можливість такого протиставлення виникла при переході до критичного реалізму. На початку XIX століття була осмислена форма новели: «Новела ніщо інше, як опис нечуваної події» [20,с. 168]. Й.В. Гете узагальнив досвід італійської новели і власний досвід 90-х років («Розповіді емігрантів у Німеччині»). У 1797 р. він задумує, а в 1828 р. пише як своєрідний зразок твір під заголовком «Новела». На початку XIX століття Генріх фон Клейст у «Найді» стилізує італійську новелу.

Між простим анекдотом і більш розвинутими формами знаходиться рання італійська новела. Німецькі новелісти епохи Гете (Л. Тик, Г. Клейст, Н.Т. Гофман) украй насичують новелу глибоким змістом, зіштовхують у ній звичну прозаїчну дійсність і життєвий трагізм. Неймовірне стає знаком звичайного і типового, дрібне і вульгарне розкривається як страшне і таємниче. Трагізм дійсності показує Г. Клейст у своїх новелах «Землетрус у Чилі», «Маркиза О...»й ін. Таємничо-містичне виявляється реальністю в романтика П. Ейхендорфа («Мармурова статуя», 1819). Аж до цього часу можна стверджувати, що новела не уникає психологізму, відображення внутрішнього світу героя вона передає через його психіку об'єктивно, через дії і вчинки або констатуючи лише найбільш загальні стани (страх, радість, подив тощо). Новела виходить із дії і точності її опису, а точність уже допускає наочність усієї необхідної обстановки дії, визначає «речовинність». Новелі не властиві медитативність, філософічність, а також втручання індивідуальності автора, його оцінок і висловлювань, відкрита претензія на проблемність. У цьому відношенні новела подібна драмі, яка побудована композиційно чітко.

З розвитком критичного реалізму форма новели, як вона осмислена раніше, майже зникає. Новелі не властиве статичне, а критичний реалізм XIX ст. немислимий без розгорнутості й описовості. Колишню новелу витискає «фізіологічний нарис», що у різних формах був у всіх європейських літературах, і різні модифікації короткої розповіді з явно ослабленим новелістичним началом. Щоб зрозуміти нове письменницьке розуміння новели, досить порівняти «Пикову даму» О.С. Пушкіна з «Петербурзькими повістями» М.В. Гоголя (докладний, з явно відкритим авторським «я» опис на початку «Невского проспекта» або повний рефлексії «Портрет»).

Як би не користувалися терміном «новела» у XIX ст., тепер уже виникли підстави для протиставлення новели просто розповіді, оповіданню, тобто будь-якій короткій розповіді без суворої побудови. При цьому, мабуть, не буде полюсів у чистому виді, а будуть тільки перехідні типи.

Аналоги колишньої новели стали з'являтися тільки наприкінці XIX ст. наприклад, Г. Гофмансталь переказує «Епізод із життя маршала Бассомп'єра» точно так само, як у 1811 р. Клейст - епізод із хроніки Фруассара у творі «Двобій». Повернення до старих законів новели відбувається не тільки у формах стилізації, - воно може відбуватися шляхом подальшого поглиблення психологічного плану розповіді, коли зникає описовість. Л.С.Виготський, аналізуючи твір І. Буніна «Легкий подих», відзначив цей структурний момент розповіді, перипетії дії, які відповідають поворотному моменту класичної новели: «Ми відчуваємо складний ряд почуттів, їхнє взаємне перетворення, і натомість болісних переживань ми маємо в наявності високе і просвітляюче відчуття легкого подиху» [4, с. 266].

Таким чином, новела не відділена чітко від інших оповідних жанрів. Межа з оповіданням невизначена. Проте вона реальна для новели і оповідання з їх особливою історичною долею і своїми законами побудови. Коли ж залишити поза увагою семантичну сторону назви «новела», можна твердити, що на відміну від оповідання, яке існує давно, новела - явище новіших часів, яке пов'язане з процесом психологізації і ліризації оповідних жанрів. Тому її специфічні ознаки можна більшою або меншою мірою визначити лише внаслідок конкретного підходу до вивчення специфіки літературних жанрів, враховуючи історію її розвитку.

1.2 Вплив Е. По на формування та встановлення жанру

Говорячи про американську літературу XIX століття, не можна не згадати про характерне явище, властиве ранньому етапу розвитку американської новелістики. Значна кількість оповідань того часу мала наслідувальний характер. Зразком слугували оповідання жахів, культивованих деякими європейськими літературними журналами. Розповіді ці - побічний нащадок готичного роману - повні всіляких таємниць, привидів, жахливих фантазій. Але серед них рідко зустрічалися зразки, повністю відповідають жанрової специфіки. Був потрібен геній. Він з'явився в особі Едгара По.

Едгар Аллан По(1809 - 1849) був першим письменником Сполучених Штатів Америки, який не тільки вчився у європейців, але справив на них серйозний вплив. Його називають у числі перших авторів, у творчості яких живе Америка. Ф.М. Достоєвський, перший хто надрукував оповідання Е. По в Росії, в передмові до них написав: «Ось надзвичайно дивний письменник - саме дивний - хоча і з великим талантом. Його твори не можна прямо віднести, як, наприклад, казки Гофмана, до фантастичних, якщо він і фантастичний, то, так би мовити, зовнішнім чином... «якщо у По і є фантастичність, то якась матеріальна... Видно, що він цілком американець, навіть у найфантастичніших своїх творах» [14]. Американська реальність повернулася до По суворою стороною. Син акторів, померлих від сухот, Едгар виріс в багатому домі торговця Аллана, чиє прізвище стало другим його ім'ям. Англійською завжди називають обидва імені письменника - Едгар Аллан По. Торговець, пішовши на зустріч бажанню своєї бездітної дружини, взяв хлопчика в будинок, але не усиновив його. Едгар зростав у багатстві, залишаючись бідним і безправним. Він вважався спадкоємцем багатія, але так ніколи і не отримав спадщини: прийомна мати померла, Аллан одружився знову. Норовливий юнак не бажав рахуватися з волею опікуна.

Згодом він одружується з двоюрідною сестрою, чий образ відображений у багатьох його віршах і оповідях. Едгар По заробляє тим, що служить і друкується в журналах. Тут історично Америка зустрічається з Європою.

Перший свій виданий збірник оповідей Едгар По назвав «Оповідь гротесків та арабесок» (Tales of the Grotesque and Arabesque, 1839 - 1840), куди увійшли «Лігейя», «Вільям Вільсон» і «Падіння дому Ашерів» та ін. Назва твору або низки творів, спрямовує читача й критика, орієнтує їх, дає їм ключ від входу в область, створену творчою фантазією. Оповіді Едгара По - це дійсно гротески і арабески. Гротески і арабески - найменування точне, але більшою мірою воно характеризує, так би мовити, зовнішній вигляд, спосіб, манеру, чому суть. Нерідко літературознавці і критики називають оповіді Едгара По «страшними» та «оповідями таємниць і жахів». Коли Едгар По писав свої розповіді, подібний жанр був а Америці дуже поширений, і він розумів його особливості й кращі його зразки, усвідомлював його популярність і причину успіху в читача.

За своїм вихованням і характером Едгар По був підготовлений до того, щоб стати першим письменником всієї Америки, заговорити мовою, зрозумілою і цікавою для європейців. Як романтик він знав потяг до таємничого. Більше за все він любив розкривати таємниці, що, врешті-решт, і зробило його творцем детектива. Однак, крім аналітичної роботи розуму, По цінував поетичний спосіб наближення до таємниці, вміння силою уяви створити її так наочно і зримо, що фантастичне з уявного перетворювалося в реальне.

Твори, написані По в жанрі детективу, пронизані суцільною лінією логіки, якою керується головний герой. У цих оповіданнях немає й натяку на містику, весь клубок загадок головний герой розмотує методом дедуктивного аналізу подій. До кращих детективних розповідей належать: «Вбивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже», «Викрадене лист», «Золотий жук» [12,с. 71]. Едгар По написав низки фантастичних і містичних оповідей. До фантастичним розповідям, безсумнівно, належить твір «Пригоди Артура Гордона Піма», а до числа містичних оповідань - «Лігейя». На відміну від фантастичних авторів, за знаходить чудове в будь-яких ситуаціях. Жах не є необхідним елементом і якщо в кількох його новелах є тема життя після смерті, то вона розглядається з наукової та філософської точки зору («Магнітне одкровення)[2].

Власні досліди письменника в даній області можуть бути розділені на кілька категорій: науково-популярні («Сфінкс», «Три неділі на одному тижні»), «технологічні» («Ганс Пфааль», «Історія з повітряною кулею», «Mellonta Tauta»), сатиричні («Розмова з мумією», «Тисяча друга казка Шехерезади») та «метафізичні» («Повість скелястих гір», «Месмеріческое одкровення», «Правда про те, що трапилося з містером Вальдемаром») [1].

Об'єднує їх, мабуть, тільки одне: всі вони так чи інакше прив'язані до якогось наукового відкриття, винаходу, спостереження, цікавого факту. При цьому саме відкриття або винахід лише в окремих випадках стає головним предметом зображення; частіше за все воно тільки привід для роздумів про речі, що лежать в зовсім іншій сфері людського досвіду, засіб зробити правдоподібним неймовірне. Твори Едгара По показали можливість існування наукової фантастики як самостійного виду літератури. По розробив низку прийомів, які потім увійшли в поетику науково-фантастичного жанру і зберігають свою актуальність і сьогодні. У своїй власній творчості По розробив цілу систему прийомів і способів, які сприяли досягненню ефекту достовірності.

Таким чином, новели Е. По мають кілька жанрових різновидів - детективний, науково-фантастичний і психологічна розповідь. В оповіданнях Едгара По багато чого від загальних світоглядних та естетичних принципів романтизму: це й інтенсивне використання контрастів, іронії, різке протиставлення світу мрії й реальності, схильність до фантастики, незвичності сюжетів тощо. Водночас письменник був справжнім революціонером жанру. Він створив у цьому жанрі не так багато - лише 73 оповідання, але кожне з них настільки відрізняється одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю, тематикою, що можна стверджувати: творчий доробок По відбиває в мініатюрі весь світовий досвід новелістики XIX ст. Уже на рівні простої класифікації за змістом та формальними ознаками виокремлюється велика кількість груп його оповідань: суто психологічні або такі, в яких психологічний елемент переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком і без нього; пригодницькі; готичні (з похмурою атмосферою й описом жахів); лірико-романтичні (історії про піднесене і трагічне кохання); філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи стали підґрунтям нових жанрів, які протягом XX ст. здобули широку популярність у всьому світі).

Розділ 2. Поетика психологічних новел Е. По

Основну серцевину прозаїчного здобутку Едгара По складає його новелістика. По завершив справу формування нового жанру, додавши йому якостей, які сьогодні вважаються суттєвими при визначенні американської романтичної новели.

Підвищена увага По до психології була зумовлена значною мірою прагненням з'ясувати природу сил, що перешкоджають нормальній і повноцінній роботі свідомості. Все життя По вірив у розум, єдиний в його очах здатний вивести людину і людство з трагічних протиріч буття. Тож центральне місце в новелістиці По займають психологічні оповідання, які нерідко називають «страшними» або «жахливими». Їх головна тема - трагічні наслідки зіткнення людської свідомості, вихованого в дусі гуманістичних ідеалів, з новими нелюдськими тенденціями, що виникають в ході прогресу американської буржуазної цивілізації [4,с.73].

Людська душа, з жахом при зіткненні зі світом, в якому для неї не залишалося місця, біль і хвороба душі, її страх, стали предметом художньо-психологічного дослідження. Кожна історія По відбувається в точно описаному місці і часі й найчастіше розповіді прокоментовані філософськими міркуваннями. Дія оповідання починається тільки після викладу історії головних персонажів. Щоб відчути всю гіпнотичну силу стилю Едгара По необхідно звернути увагу на попередні відомості і все, що оточує безпосередня дія. Говорячи про прозовий доробок Едгара По, неможливо не згадати про його спроби теоретичного осмислення розповіді як одного з провідних жанрів романтичної літератури в США. Письменник виходив з уявлення про розповідь, як про журнальний жанр, розрахований на широке коло читачів. Звідси - основні вимоги змістовного і формального характеру. Він здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів, і такий факт легко пояснити. Загадковість, недомовленість, натяки на незбагненне, описи божевілля, рідкісні психічні збочення, грізні незнайомці, які сіють навколо себе моторошний жах, виняткові маніяки - усі ці та багато інших прийомів романтизму й готики надають творам По таємничої атмосфери. Вона справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображає психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні «Провалля і маятник» він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У багатьох оповіданнях («Чорний кіт», «Вільям Вільсон», «Серце вказало», «Чортик суперечності») автор подає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини і безумства.

Як і в поезіях, в оповіданнях По однією з центральних тем є смерть під різними виглядами і обличчями. Це загибель від таємничих хвороб, повільне вмирання, образи переходу в інше життя, дослідження стану сну як психологічно близького до фізичного не існування. По поєднував дві різні здатності, які рідко поєднуються: силу впливу на розум читача неявними тінями таємниці й уміння зображати деталі, коли жодний ґудзик, жодна запонка не залишається не описаною.

2.1 Художні засоби нагнітання атмосфери у новелах Е. По

Важливим елементом психологічної новели є атмосфера. Нагнітання атмосфери необхідно для того, щоб повністю заволодіти увагою читача: «Головне зав'язати сюжет так, щоб зуміти завести читача туди, куди він сам ніколи б не відважився ступити. Література тут живе за особливими законами, підпорядковуючись золотому правилу - здогадуватися цікавіше ніж здогадатися» [11]. Страшними є не образи як такі, лякає внутрішнє очікування зустрічі з ними.

До художніх засобів нагнітання атмосфери можна віднести: градацію, оксюморон, інтонацію, ономатопію, графон, повторення, ретардацію, апосіопезу, гіперболу, метафору та епітет. Усі перелічені прийоми здатні створити гнітючу, напружуючи атмосферу, передчуття жахливого, таємничого, передчуття смерті або невідворотного. Але вони починають працювати тільки при наявності сюжету, пронизаного напругою. Зовсім необов'язково, щоб жахливі події відбувалися в якійсь неймовірній обстановці. Навпаки, переконливість досягається в результаті накладення цих подій на полотно дійсності.

Для новелістики Едгара По характерний прийом ситуаційного нагнітання атмосфери хаосу, використання повтору як передчуття, попередження, віщування.

Нагнітання атмосфери зловісності починається вже з початку твору. Так у новелі По «Вільям Вільсон» е епіграф, у якому задається основний настрій твору та лунають ноти жаху: «Що скаже совість, зла примара на моїм шляху?» [15]. Також автор використовує риторичні питання та ніби намагається зав'язати бесіду з читачем: «Дозвольте мені на цей раз назватися Вільямом Вільсоном… Від порівняно незначних прогріхів я гігантськими кроками перейшов до злодійств, вартих Геліогабала. Який же випадок, яка подія виною цьому недоброму перетворенню? Озбройся терпінням, читач, я про все розповім своїм звичаєм» [15]. Ці прийоми створюють атмосферу довіри, сповіді автора, передають внутрішній настрій героя та зацікавлюють читача. Вже з початку твору лунають такі слова як перетворення, злодійство, прогріх та примара. З них починається проникнення читача в сюжет твору.

Речення в новелі «Вільям Вільсон» врівноважені, дуже рідко зустрічаються прикметники. Розповідь сповільнена та рясніє довгими формалізованими фразами: «Майже кожен день між нами спалахували сварки, і, публічно віддаючи мені пальму першості, він якимось чином примудрявся змусити мене відчути, що насправді вона по праву належить йому; але властива мені гордість та притаманне йому істинне почуття власної гідності сприяли тому, що ми, так сказати «не роззнайомилися», та вже вдачею в багато чому були схожі, і це викликало в мені почуття, якому, можливо, лише тільки незвичайне положення наше заважало перетворитися в дружбу» [15].

Увага Едгара По прикута до аномалій, провідним до порушення соціального і морального закону, тож символіка безумства в оповіданнях автора має глибокий суспільний зміст. «Божевільний світ» його героїв, побудований на основі ретельного спостереження та аналізу людської психіки і є особливою формою відображення дійсності.

В новелі «Вільям Вільсон» автор використовує психічну аномалію - роздвоєну свідомість. Дві свідомості вже не «вміщуються» в одному характері й кожна потребує для себе власне фізичне оформлення. Відділивши свідомість моральну та оціночну від аморальної та діючої, По дав «двум» героям одне ім'я, один вік, одну зовнішність, але роздільне існування. І лише останньою фразою, у передсмертній записці Вільяма Вільсона, вбитого Вільямом Вільсоном, автор виявляє єдність подвійного буття: «Мною ти був живий, а вбивши мене, - поглянь на цю подобу, це ж ти, - ти безповоротно згубив самого себе» [15]. Двійник героя не є утіленням темної половини,а навпаки, намагається завадити герою скоїти зло, припинити безумство, хоча зазвичай письменники робили навпаки - саме двійник головного героя був жахіттям, втіленням найгірших рис та жорстокого характеру героя. Так, наприклад, побудована повість Роберта Стівенсона «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда».

Деякі епізоди новели «Вільям Вільсон» створюють гнітючу атмосферу гріховності: «Тепер я міг грішити, не знаючи впину, неприборкано віддаватися пороку, і палкий норов мій запалав з подвоєною силою, - з презирством відкинувши всі пристойності, я кинувся у вир розгулу... Злочин мій проти всього, що в людині мужньо і благородно, був занадто жахливим…» [15]. Постійний страх головного героя перемішується з гріхом та заплутує його, втягує у невідомий вирій жахливих подій.

Автор використовує такий художній прийом як уособлення, наприклад: «рукою моєю рухала енергія і сила», «в переповнених залах стояла задуха», «нестерпна важкість на мить впала з моєї душі», «вир безрозсудності і легковажних розваг… миттєво змив все… поглинув всі серйозні, усталені враження, залишив у пам'яті лише порожні навіженства колишнього мого існування». Рідше трапляються повтори: «Знову і знову в таємних кутках своєї душі шукав я відповіді…» [15].

Важливим психологічним елементом новел Едгара По є художня деталь: «Дивний відвідувач, який настільки згубно мене викрив, був, пам'ятається, закутаний у плащ» [15]. Так плащ стає уособленням потаєного, він ховає особу, перетворює її на тінь. І в той самий момент, коли перед читачем постає епізод у якому «маска його і плащ валялися на підлозі, куди він їх раніше кинув», читач розуміє, що близиться фінал розповіді, герой переможений, його суть викрита, йому більш ні за чим сховатися. До останнього речення й навіть до останнього слова у реченні Едгар По тримає напругу, не відкриває читачу істини і в цьому його заслуга. Читач постійно знаходиться у напрузі, він не відволікається, адже розповідь надто приближена до реалістичної й навіть фантастичний елемент ніби стає реальним. У новелі не має місця розгорнутим описам та поширеним прикметникам. Але автор використовує відчуття читачів, так, наприклад, читач чує, що «хтось у цю саму мить смикнув двері» [15], «тепер він говорив чутно» [15], «непевними кроками я увійшов у кімнату», «збентежений голос мого слуги» [15]. Можна уявити як «лише сіре світло ранку пробивалося крізь напівкругле вікно», але найжахливішим є те, що разом з головним героєм, читач відчуває страх, який мурахами пробігає по всьому тілу: «Я глянув - і раптом заціпенів, мене обдало холодом, груди мої важко здіймалися, коліна затремтіли, мене охопив безпричинний і, однак, нестерпний жах. Я перевів дух і підніс лампу ще ближче до його обличчя. Невже це...» [15]. Речення обривається, залишається неповним. Такий прийом називається апосіопеза. По застосовує його не часто, але саме цей прийом допомагає виразити внутрішні почуття та переживання героя, його думки.

Для посилення експресії По використовує полісиндетон (фігуру мови, що полягає у такій побудові фрази, при якій всі або майже всі однорідні члени речення зв'язані між собою одним і тим самим сполучником, тоді як звичайно в цьому випадку з'єднуються лише два останніх однорідних члени речення [14] ) : «…точніше наслідувати мене і в промовах, і у вчинках; і тут він досяг досконалості..», «Те ж і у Відні ... а потім і в Берліні ... і в Москві!» [15]. Полісіндетон допомагає розкрити послідовність подій та їх нерозривний зв'язок.

Новела «Вільям Вільсон» нагадує опис дослідження психіатра. Подібне аморальне, патологічне в межах людського - особливість літературної манери По. Тема божевілля також висвітлюється в новелі «Падіння дому Ашерів».

«Жах душі» [1, с. 221], відтворений в «Падінні дому Ашерів», належить до тієї сфери людських емоцій, яку прийнято позначати поняттям «страх», і сама новела стоїть у довгому ряді інших оповідань Едгара По, які зображають страх людини перед життям і смертю. Однак «Падіння дому Ашерів» відрізняється від них особливим синтезом, психологічною сконцентрованістю, трактуванням предмету на більш високому рівні. Ця новела зображує вже не страх перед життям або страх перед смертю, а страх перед страхом життя і смерті, тобто по особливому витончену і смертоносну форму жаху душі. З одного боку, головним предметом зображення у творі служить хворобливий стан людської психіки, свідомість на межі божевілля, з іншого - тут зображена душа, тремтяча від страху перед грядущим і неминучим жахом: «Я стрепенувся, відганяючи від себе те, що напевне могло бути тільки маренням, й уважніше обдивився, як же насправді виглядає весь будинок. Але всі мої намагання були марні. Нестримний дрож потроху охопив все тіло; і зрештою на душу мою напосів якийсь демон безпричинної паніки. Задихаючись і борсаючись, я намагався скинути з себе те марення: підвівся на подушках і, вирячивши очі в непроникну темряву, дослухався (не відаю чому: гадаю, що то мене надихнула якась інстинктивна рішучість) до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь завивання бурі через великі проміжки часу.»[15].

Читання новели про Ашерів викликає у нас тривожні, полохливі емоції. Вірний принципу «єдності емоційного ефекту», автор веде розповідь через оповідача, функція якого в тому, щоб служити своєрідним фільтром, допускаючи до читача порівняно вузьку частину спектру людських почуттів і відчуттів. Оповідач не просто описує обстановку, ситуацію і події, але одночасно висловлює власну емоційну реакцію, в якій переважають почуття тривоги і безнадійно похмурого відчаю. Крім того, Едгар По весь час переходить від загальних описів до окремих, поодиноких, від зовнішніх рис до внутрішнього стану героя. Митець мовби звужує події та образи до кімнати, до труни та склепу, до повного знищення, до остаточної руїни.

Надзвичайний ефект оповідання полягає в тому, що внутрішня драма Ашерів, ніби «проектується» назовні. Душевному стану Родеріка відповідає безпросвітна внутрішня обстановка будинку: «…Спрямував коня на край урвища, що височіло над темним, похмурим озером, у недвижних глибинах якого відбивався будинок; зазирнув униз - і з ще більшим душевним трепетом уздрів знову ту саму, тільки перевернену та спотворену картину: сіра осока, страхітливі деревні стовбури, порожні, байдужі очі-вікна.» [15].

Саме у новелі «Падіння будинку Ашерів», Едгар По використовує композиційний прийом - ретардацію, яка полягає у штучному уповільненні розгортання сюжету, дії шляхом введення в художній твір вставних сцен та епізодів, описів природи і т. ін., головна ідея при цьому подається в кінці[15]. Цей прийом привертає увагу читача та підтримує його інтерес. Наприклад: «Весь той нескінченний, каламутний, безрадісний день, звичний для пізньої осінньої пори, я провів у сідлі, їдучи самотою через украй непривітну та дику місцевість, над якою важко нависали темні хмари. Вже залягали надвечірні тіні, коли врешті переді мною постав похмурий замок Ашерів…» [15].

Автор показав розпад особистості, в якій інтелектуально-духовне начало одержало однобокий, хворобливий розвиток. Навіть своєрідний «чорний гумор» По у виборі імен та прізвищ родини також націлений на трагедію страхітливої руйнації. «Родерік» французькою перекладається як «волоцюга», «чоловік, який марно гаяв час»; «Маделіна» - «бісквітне тістечко», що тане в роті; «Ашер» - англійською це «попіл». Так воно й було - все обернулося на попіл [15].

Взагалі, жахливе в Едгара По - це завжди щось внутрішнє, пов'язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Едгара По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос.

Так само як і в новелі «Вільям Вільсон», в «Падінні дому Ашерів» По використовує повтори та апосіопезу: «Довго... довго... довго... скільки хвилин, скільки годин…» [15].

Едгар По використовує градацію: «Чуваю вже, як важко та страшно б'ється її серце... Божевільний! - Тут він у нестямі скочив на ноги і загорлав щосили, неначе вивергаючи з себе душу: - Божевільний! Кажу тобі-зараз вона стоїть за цими дверима!» [15]. Автор намагається повністю заглибити читача в атмосферу жаху та божевілля. Так читач чує, бачить і відчуває усе, що описано у новелі.

Наступною психологічною новелою Едгара По, в якій він «ставить експеримент» над людиною, є новела «Провалля і маятник», де автор зображує боротьбу нелюдської жорстокості з людським розумом. Задачею По був аналіз поведінки людини в хвилину тортур. Головний герой засуджений до смертельного вироку. Автор зобразив очікування в муках смерті як найбільш витончений вид тортур. Жертва лежала на дні склепу зі зв'язаними руками і ногами, а над головою висів лиховісний маятник.

Щоб описати увесь жах, який відчуває головний герой, Едгар По особливу увагу приділяє деталям та зображує марення приреченої людини: «Я бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі. Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся» [15]. Аналізуючи даний уривок новели можна сказати про художні прийоми, які використовує По для передачі психологічного стану героя. Це й протиставлення (янголи - привиди), метонімія («підступна млость»), метонімія («безтілесні привиди») та уособлення (колихнулись чорні запони»). Автор поступово нагнітає атмосферу, починаючи з оточуючого реального світу, переходячи до внутрішнього світу головного героя й там за допомогою метаморфоз створює неймовірні жахіття від яких не можливо втекти, адже вони вже вселилися в головного героя, вони розвиваються в ньому, зводячи його з розуму.

Наймоторошніші картини оточуючої дійсності доводиться бачити головному герою: «Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи, спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли й потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам'яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути…»[15]. Скелети символізують смерть та тортури. Для підсилення враження автор порівнює скелети з демонами й тьмяні барви смертельного передчуття захоплюють дух. Уява читача загострюється до останньої стадії - межі між страхом та божевіллям. Автор ніби переносить читача з комфортної зони оселі, в якій почалося читання новели до в'язниці де розум веде боротьбу зі страхом та уявою. Для підсилення ефекту та нагнітання атмосфери страху, По використовує уособлення («паща провалля») та розміщує героя в замкненому просторі, віднімаючи свободу та полишаючи один на один зі своїми жахами без єдиної надії на порятунок, але даючи іншу надію, надію на смерть як визволення від мук та страху: «І все-таки кожен нерв у мені тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія спонукувала тріпотіти мої нерви, а все тіло скулюватись.» [15].

Атмосфера в новелі передається не лише описанням оточення, а й усіх звуків та запахів, які відчуває герой: «Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в'язницю. Щохвилі жаркіше пламеніли очі, що стежили за моїми стражданнями…» [15]. Переживання досягають свого піку наприкінці новели, коли нестерпним стає спостереження за головним героєм й для уважного читача стає вже майже неможливим не пустити сльозу разом з жертвою жахіть: «О! язик мій німіє! о! жахіття! о! будь-яке жахіття, лиш не це! З пронизливим криком я відсахнувся від краю колодязя і, закривши лице долонями, гірко заридав» [15]. Катарсиз наступає з прочитанням останніх речень новели, коли головного героя в останні секунди перед падінням у провалля несподівано рятує генерал Лассаль. Настільки несподівана кінцівка одразу ж викликає багато роздумів про ціну людського життя й почуття викликані після прочитання новели настільки сильні, що стає зрозуміло - автору вдалося вирвати читача з повсякденності й проронити в його душу зерно любові до життя.

Таким чином, для того щоб зацікавити читача та тримати його у напрузі По використовує ряд художніх засобів нагнітання атмосфери таких як: градація, повторення, апосіопезу, ретардацію, метафору та уособлення. Особлива увага надається художній деталі та символу. Але усі ці прийоми не здатні працювати без захоплюючого сюжету. Для передачі психологічного стану героя, Едгар По задіює відчуття героїв такі як слух, органи нюху, зір, дотик та уяву. Важливим елементом у новелах є фантастичне, яке переплітаючись з божевільною уявою трансформується в суцільний кошмар, який і нагнітає атмосферу у творі.

2.2 Психологічний портрет та інтер'єр у новелістиці

Зображуючи різноманітні екстремальні положення і з'ясовуючи реакції героїв на них, Едгар По доторкнувся до таких сфер людської психіки, які вивчаються сучасною наукою і тим самим розсунув межі емоційного та інтелектуального осягнення світу. Як підкреслює М. Боброва: «Для художньої манери По характерно поєднання барвистості, емоційності з дуже точним розрахунком у всьому - в деталях побуту, в деталях характеру, а архітектоніці розповіді або поеми. Розкриттю головної думки підпорядковуються пишна живописність та барвистість описів, виразні контрасти мови, ситуацій, характерів, емоційна атмосфера творів» [5, с. 124].

Важливим для створення психологічно-напруженої атмосфери в новелі є портрет і інтер'єр. За «Літературознавчим словником-довідником» Р.Т. Гром'яка інтер'єр - це «вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору. Інтер'єр конкретизує місце подій, допомагає окреслити соціальне становище персонажа, його духовні запити, смаки, професію, вдачу, психологічний стан тощо, а також сприяє глибшій характеристиці персонажів, часто має важливе ідейно-композиційне значення. Опис зовнішнього вигляду певної будівлі чи урбаністської композиції (майдан, вулиця тощо) називається екстер'єром» [8,с. 436].

Так у новелі Едагара По «Провалля і маятник» автор описує в'язницю в якій перебуває головний герой, приречений на смерть: «Обходячи її навпомацки, я знаходив чимало кутів, через що й подумав, що вона дуже неправильна формою - оце так разюче суцільний морок впливає на людину, що пробудилася з летаргії або й сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими впадинами чи то нішами. Загалом же в'язниця була квадратова формою. Стіни, начебто викладені з каменю, як мені спершу видалося, - насправді були з величезних плит заліза чи якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали впадини. Металеву поверхню всуціль покривала чиясь нездарна мазанина - всілякі бридкі й відразливі подоби, породжені забобонними уявленнями ченців про потойбічне життя…» [15]. Так у в'язниці наче в металевому склепі перебуває головний герой, простір замкнений та гнітючий. Зображення на стінах ще більше нагнітають атмосферу та породжують жах. Героя настільки лякає приміщення в якому він знаходиться, що він навіть не здатний спочатку оцінити форму в'язниці й матеріал, з якого вона зроблена. Незвичайною була підлога в'язниці: «Спочатку я ступав вельми сторожко, бо підлога, хоч і тверда, все-таки була підступно слизувата» - вона ніби підкреслює хиткість людського буття, яке при необережних діях може раптово обірватися. Життя головного героя ніби висить на волоску і обірвати його може містичний маятник: «То була намальована постать Часу, як її звичайно показують, тільки що замість коси вона тримала, - чи то мені так видалося при побіжному погляді,- довжелезний маятник, як то буває на старовинних дзиґарях… Зображення маятника було саме наді мною, і мені нараз привиділося, що він рухається. Ще за мить я переконався в цьому» [15]. Маятник ніби є дамоклевим мечем над головним героєм, він постійно наближається й означає неминучу смерть та небезпеку. І ще однією деталлю інтер'єра є провалля, настільки глибоке, що каміння кинуте у прірву летить чимало секунд, герой розкриває призначення провалля: «Інквізитори довідалися, що я розгадав таємницю провалля - провалля, що його жахіття призначалися саме для таких запеклих єретиків, як я, провалля, що було втіленням пекла, найдовершенішим, як свідчив поголос, з усіх їхніх тортур» [15]. Провалля символізує відчай, повільну смерть, муки.

Але найяскравішим прикладом опису інтер'єру є опис замку у новелі «Падіння дому Ашерів». По починає опис з екстер'єру: «Відкрилося мені видовище - і самий будинок, і садиба, і одноманітні околиці - нічим не радувало око: похмурі стіни... байдуже і холодно дивляться вікна... подекуди розрісся очерет... білі мертві стовбури висохлих дерев... від усього цього ставало невимовно тяжко на душі…» [15], що дає можливість читачу з перших слів відчути похмурість та таємницю будинку Ашерів. Очерет символізує занепад, а стовбури дерев постають наче мертві, що охороняють похмурий спокій замку. В дусі готичного роману, По зображує перші враження оповідача від будівлі: «Перш за все вражала неймовірна старовинність цих стін. За століття злиняли і вицвіли фарби. Зовні все вкрилося лишайником і цвіллю, ніби клапті павутини звисали з карнізів… Різьблені стелі, темні гобелени по стінах, чорний, трохи поблискуючий паркет, химерні трофеї - зброю і лати, що дзвоном відгукувалися моїм крокам, - все навколо було знайоме, щось подібне з колиски оточувало і мене, і, проте, бозна чому, за цими простими, звичними предметами мені ввижалося щось дивне і незвичне» [15].

Кімната ж, в якій знаходився господар замку, Родерік Ашер, повністю відповідала загальній картині будинку та відображала стан господаря: «Кімната була дуже висока і простора. Вузькі стрілчасті вікна прорізані так високо від чорного дубового статі, що до них було не дотягнутися. Слабкі червонуваті відсвіти дня проникали крізь гранчасті вітражі, дозволяючи розглянути найбільш помітні предмети обстановки, але марно очей силкувався розрізнити що-небудь в далеких кутах…. По стінах звисали темні драпірування. Все тут було старовинне - пишне, незручне і застаріле. Всюди в безлічі розкидані були книги і музичні інструменти, але й вони не могли скрасити похмуру картину. Мені здалося, що саме повітря тут сповнений скорботи. Всі оповите і перейнято було холодним, тяжким і безвихідним зневірою» [15]. До всього, що описує автор він додає жахаючі ноти, ноти похмурості, неспокою та зневіри. Ніщо не здатне скрасити жахливої атмосфери замку. Розкидані речі підкреслюють неохайність, байдужість та занепад.

Перш ніж казати про портрет Родеріка Ашера, який автор вправно та обережно виписав з оточуючих елементів замку, необхідно з'ясувати, що таке портрет. За «Літературознавчим словником-довідником» Р.Т. Гром'яка портрет - це «один із засобів характеротворення, типізації та індивідуалізаціі персонажів» [8,с. 389]. Р.Т. Гром'як наголошує, зо маючи за основний предмет художнього зображення взаємодію людини з довкіллям, письменники описують зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях, у взаєминах поміж ними. Пильна увага до портрету персонажів ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішні психічні стани людей відбиваються в міміці, пантоміміці, в динаміці мовлення, диханні, що допомагає в процесі спілкування глибше розуміти внутрішній світ один одного. Окрім того, одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Тому письменники фіксують як зовнішній вигляд персонажів, так і їх внутрішній стан, намагаючись витлумачувати відповідність чи розбіжність між їхніми зовнішнім і внутрішнім портретами. Тому портрет є засобом психологічного аналізу персонажів.

Одним з найяскравіших, а точніше найпохмуріших психологічних портретів можна вважати портрет Родеріка Ашера. Спираючись на традиції готичного роману, Едгар По зображує господаря замку ніби привіда, що живе в забутому, вкритому пилом склепі, автор постійно наголошує на блідий колір його обличчя: «Риси його завжди були примітні. Воскова блідість; величезні, ясні, незвичайно сяючі очі; мабуть, занадто тонкий і дуже блідий, але разюче гарного малюнка рот; витончений ніс з єврейською горбинкою, але, що при цьому зустрічається не часто, з широко вирізаними ніздрями; добре виліплений підборіддя, однак, недостатньо видавався вперед, засвідчуючи про нестачу рішучості; волосся на диво м'які і тонкі; риси ці доповнював надзвичайно великий і широкий лоб… А тепер всі дивацтва цієї особи зробилися якось перебільшено виразні… що я ледь не засумнівався, чи з тим чоловіком говорю. Найбільше здивували і навіть вжахнули мене стала воістину мертвотної блідість і тепер уже воістину надприродний блиск очей. Шовковисте волосся теж, здавалося, занадто відросло і навіть не падало уздовж щік, а оточувало це обличчя павутинно-тонкою летючою хмарою; і, як я не намагався, мені не вдавалося в загадковому вираженні цієї дивної особи розгледіти хоч щось, властиве всім звичайним смертним» [15]. По оповідає про господаря замку, як про сам замок. Він використовує гротеск, для створення ефекту споріднення господаря і замку, створюється враження, що Родерік так само як і замок був зроблений, віліплений та вирізаний з білих хмарин, поєднаних тією павутиною, якою вкрито багато кімнат будівлі. Едгар По дає психологічний портрет, він намагається аналізувати Родеріка Ашера за його зовнішніми ознаками, роблячи спробу виявити особливості характеру за рисами обличчя. Але головний герой надзвичайно тісно переплітається зі своїм володінням. Він, як і його старовинний замок, жахає мертвістю, блідістю та містичною надприродністю.

«Падіння будинку Ашерів» - новела, що змальовує вже не страх перед життям або страх перед смертю, але страх перед страхом життя і смерті, тобто особливо витончену і смертоносну форму жаху душі, що веде до руйнування особистості. Підвищена увага По до психології була зумовлена значною мірою прагненням з'ясувати природу сил, що перешкоджають нормальній і повноцінній роботі свідомості.

Таким чином, Едгар По значну увагу приділяв психологічному портрету та інтер'єру у своїй новелістиці. Він постійно тримає читача в напрузі, таким чином створюючи єдність ефекту та враження. Використовуючи темні та бляклі фарби, По змальовує містичний та жахливий світ, схожий зі світом потойбіччя. Автор постійно нагнітає атмосферу, викликаючи в читача хвилювання та страх своїми моторошними описами.

новела по психологічний художній

Висновки

Під новелою розуміють невелику, насичену подіями розповідь з чіткою фабулою, де вкрай скупо зображується душа героя («подробиці почуття»). У новелі повинен бути виразний і несподіваний поворот, від якого дія відразу приходить до розв'язки. Новелу вважали суворим жанром, де не повинно бути жодного випадкового компонента. З'явилася новела в 14 - 16 столітті в Італії. Неперевершеними майстрами новели вважають Ґ.де Мопассана, Е. Гемінґвея, Т. Манна, В. Фолкнера, Ф. Кафку, Дж. Джойса, X.Борхеса та Е. По.

Новела не відділена чітко від інших оповідних жанрів. Межа з оповіданням невизначена, але якщо залишити поза увагою семантичну сторону назви «новела», можна твердити, що на відміну від оповідання, яке існує давно, новела - явище новіших часів, яке пов'язане з процесом психологізації і ліризації оповідних жанрів. Тому її специфічні ознаки можна більшою або меншою мірою визначити лише внаслідок конкретного підходу до вивчення специфіки літературних жанрів, враховуючи історію її розвитку.

Едгар По здобув усесвітню славу насамперед як творець історій жахів. Таємнича атмосфера справляє на читача особливо сильне враження завдяки тій психологічній переконливості, з якою письменник зображає психічний стан своїх героїв у граничних ситуаціях, на межі життя й смерті. Так, в оповіданні «Провалля і маятник» він змальовує цілу гаму емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, описує, як трагічно розривається душа людини між надією і відчаєм. У новелі «Вільям Вільсон», автор подає майже клінічну картину маніакального стану, який спричиняє злочини і безумства. Жахливе в Едгара По - це завжди щось внутрішнє, пов'язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Едгара По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос.

Атмосфера в новелах По передається не лише описанням оточуючої атмосфери, а й усіх звуків та запахів, які відчуває герой, автор задіює прийом синестезії. Щоб зацікавити читача та тримати його у напрузі Едгар По використовує ряд художніх засобів нагнітання атмосфери таких як: градація, повторення, апосіопеза, ретардація, метафора та уособлення. Особлива увага надається художній деталі та символу. Усі ці прийоми розкриваються на тлі захоплюючого сюжету.

Едгар По значну увагу приділяв психологічному портрету та інтер'єру у своїх новелах. Він постійно тримає читача в напрузі, таким чином створюючи єдність ефекту та враження. Едгар По постійно нагнітає атмосферу, викликаючи в читача хвилювання та страх своїми моторошними описами. Використовуючи темні та бляклі фарби, По змальовує містичний та жахливий світ, схожий зі світом потойбіччя.

Тож сьогодні можна казати, що Едгар По завершив справу формування нового для його часу жанру, додавши йому якостей, які сьогодні вважаються суттєвими при визначенні американської романтичної новели. Зображуючи різноманітні екстремальні положення і з'ясовуючи реакції героїв на них, Едгар По доторкнувся до таких сфер людської психіки, які вивчаються сучасною наукою і тим самим розсунув межі емоційного та інтелектуального осягнення світу. По розробив ряд прийомів, які потім увійшли в поетику науково-фантастичного жанру та визначив цілу систему прийомів і способів, які сприяли досягненню ефекту достовірності.

Список використаних джерел

1. Аллен Г.Эдгар По / Г. Аллен.-М.:Молодая гвардия,1984.- с.334.

2. Библиотека Максима Мошкова

3. Білоус П.В. Вступ до літературознавства : навч. посіб. / П.В. Білоус.- К.: ВЦ «Академія», 2011. - 336 с.

4. Білецький Ф. Оповідання. Новела. Нарис / Ф. Білецький. - К.: Дніпро, 1966. - 89с.

5. Боброва М. И. Романтизм в американской литературе XIX века/ М. И. Боброва - М.: Просвещение, 1972. - с. 123 - 159.

6. Богословский В.Н., Дмитриев А.С., Соловьёва Н.А.и др. История зарубежной литературы XIXв. / Под ред. Н.А. Соловьёвой.- М.: Высшая школа, 1991.- с. 368 - 383.

7. Галич О., Назарець В. Теорія літератури: Підручник / О. Галич, В. Назарець. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Либідь, 2005. - 488с.

8. Гром'якР.Т. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як,.- К.: ВЦ «Академія», 1997. - 752 с.