Образ народного месника в повісті Марка Вовчка "Кармелюк"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Стахановський факультет

Кафедра української літератури та методики її викладання

Курсова робота з української літератури

Образ народного месника в повісті Марка Вовчка «Кармелюк»

студентки 2 курсу Стахановського факультету

Софронової Вікторії Ігорівни

Науковий керівник: доцент Бойцун І. Є.

Луганськ 2012

Зміст

Вступ

Історична основа повісті «Кармелюк»

Образ народного месника в повісті «Кармелюк»

Змалювання Кармелюка за народною традицією

Пісня у повісті «Кармелюк»

Прийоми творення образу Кармелюка

Висновки

Література

кармелюк повість марко вовчок

Вступ

Твори з історичного минулого українського народу посідають одне з чільних місць у художній спадщині Марка Вовчка. Імпульсом до їх написання були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, хвиля селянських заворушень, а також уснопоетичні зразки про минуле, зафіксовані у збірниках М. Максимовича («Украинские песни, изданные М. Максимовичем»), А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), «Записках о Южной Руси» П. Куліша тощо. І, головне, на формування естетичного й, сказати б, героїчного кредо письменниці вирішальний вплив мав Опанас Маркович - постать неординарна, доробок якого залишається недостатньо дослідженим до нашого часу.

У квітні 1859 р. Марко Вовчок виїхала за кордон, де перебувала до лютого 1867 (з 1860 жила в Парижі). У творах, написаних за кордоном, письменниця викривала кріпосницький лад, показувала палке прагнення селян-кріпаків жити на волі, славила боротьбу народних мас проти гнобителів („Кармелюк”). Показуючи трагедії, що виникали в селянському житті, Марко Вовчок не раз наголошувала, що причиною їх було насилля у різних його формах, наприклад батьків над дітьми, часто викликане добрими намірами. Виною всьому безправний стан селянина-невільника та усталений протягом віків культ речей, жадоба до грошей.

У казках для дітей так само, як і в оповіданнях з кріпосницького побуту, Марко Вовчок орієнтувалася на народну поезію. Творчу розробку фольклорних сюжетів вона поєднує з живими відгуками на сучасність і роздумами про історичну долю знедоленого селянства. Її вільнолюбні казки овіяні героїчною романтикою. В них домінує тема визвольної боротьби, оспівується безсмертя подвигу, здійснене в ім'я народу («Кармелюк»).

Мета: Здійснити характеристику образу народного месника в повісті Марка Вовчка «Кармелюк».

Завдання: Виявити фольклорну та історичну основу образу Кармелюка та джерела твору; визначити засоби зображення автором народного героя; визначити роль народної пісні у повісті Марка Вовчка.

Методи і прийоми: При написанні роботи був використаний культурно-історичний метод. За допомогою цього методу ми виявили історичні та літературні факти, які послужили джерелами написання твору.

Практичне значення: Результати роботи можуть бути використані у курсах лекцій з історії української літератури та при укладанні підручників, довідкових матеріалів.

Структура: Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 24 сторінки, з яких основний текст складає 21 сторінку.

Історична основа повісті «Кармелюк»

Життя Устима Кармелюка - приклад того, що в пам'яті народу є місце не лише для сильних світу цього. Історичні документи висвітлюють початковий період його життя вельми скупо. Відомо, що він народився 21 березня 1787 р. в с. Головчинці Подільської губернії в родині кріпака. Після приєднання подільських земель до Російської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої польське шляхетство й бюрократія формально продовжували утримувати у своїх руках структури місцевого врядування. XVIII і наступне XIX ст. в історії цього регіону позначилися жорстокою експлуатацією українських селян польською шляхтою, представники якої були на Правобережжі найбільшими землевласниками. Конфлікти спалахували й через непомірно важку панщину та різні визиски і, звичайно, на національному ґрунті. З того факту, що пан Пігловський, якому належала родина Кармелюків, вирішив позбутися Кармелюка, віддавши його в солдати, можна дійти висновку, що Устим поводився надто незалежно й не мирився зі знущаннями та несправедливістю. Втім перебування в москалях тривало недовго: Кармелюк втікає і з невеликим загоном здійснює зухвалі напади на панські садиби. Наступний період його життя можна було б назвати «між утечами», адже за неповні тридцять років їх було аж п'ять.

Навесні 1814 р. заарештованого Кармелюка карають шпіцрутенами і за вироком Кам'янець-Подільського військового суду засилають до Криму. Дорогою він тікає й удруге з «разбойническим отрядом» повертається у рідні місця. У 1817 р. Кармелюка впіймали знову. Цього разу, аби надійніше його ізолювати, суд засуджує Устима до 10 років каторжних робіт у Сибіру. Подільський селянин знову вислизає з-під варти, таємно пробираючись з далекої В'ятки додому. Тут його загін продовжує тероризувати своїми нападами панські маєтки, суди, адміністративні установи. Невдовзі ці набіги стають настільки нестерпними, що місцева влада, не покладаючись на поліцію, вирішує, як у давнину, скликати шляхетське ополчення й боронитися самотужки.

У березні 1822 р. загін Кармелюка розгромлено, а самого народного месника запроторено подалі від України - в далекий Тобольськ. Однак і тут фортуна не відвертається від нього. Він, уже вкотре, тікає і піднімає на Поділлі ще більшу й могутнішу хвилю повстанського руху. Відтепер загони Кармеля, як його називало місцеве селянство, діють не в одному повіті, а відразу в шести - Літинському, Летичівському, Балтському, Проскурівському, Могилівському й Ушицькому. Лише за півроку вони здійснюють понад двадцять нападів на поміщицькі володіння. Занепокоєна шляхта звертається по допомогу до командування 2-ої російської армії.

З 1827 по 1832 рр. Кармелюка двічі хапають і двічі він організовує втечі. Впродовж наступних років полум'я селянських повстань перекидається на сусідні Волинську й Київську губернії, причому ситуація в них стає настільки небезпечною, що імперська влада у терміновому порядку створює так звану Галузинецьку комісію, якій доручалося виловлювати повстанських ватажків і карати селянський непослух. При організації каральних операцій комісії було дозволено використовувати піхотні та кавалерійські частини і навіть артилерію.

Феномен «подільського Робін Гуда» неможливо збагнути без розуміння тієї масової підтримки з боку місцевого населення, яку йому надавали мало не в кожній хаті. Селяни не лише допомагали повстанцям харчами, переховували й лікували їх, а й повідомляли про місця зосередження урядових військ, маршрути пересування каральних загонів тощо. Не менш значною була роль і самого Устима - натури жвавої, розумної і навіть артистичної. Як свідчать документи слідства, він вільно володів російською, польською і єврейською мовами, за потреби міг переодягтися шляхтичем, офіцером або священиком. Усе життя Кармелюка не покидала одвічна селянська мрія - знайти таку країну, де можна було б спокійно оселитися з родиною і вільно господарювати, не підкоряючись жодному панові. Але здійснити це йому так і не вдалося. Під час нападу на економію поміщика Волянського у жовтні 1835 р. загін Кармелюка потрапив у влаштовану засідку і селянський ватажок загинув. Похований у Летичеві (нині Хмельницька область).

Романтична література зробила Кармелюка героя численних п'єс і романів. Образ народного месника відобразили у своїх творах Марко Вовчок, Михайло Старицький, Степан Васильченко. Письменники наслідували народні перекази про Кармелюка і дотримувалися народних уявлень про героя.

Зокрема, у романі Михайла Старицького «Разбойник Кармелюк», написаному російською мовою, є кілька епізодів, що перегукуються з народними легендами та переказами. Серед селян ходили чутки, що героя не може зупинити ніякий мур чи брама; вважалося, що йому допомагає нечиста сила. Саме її втручанням пояснюються й ті випадки, коли він зникав із в'язниці, не залишаючи жодного сліду.

Окремі дослідники прямо пов'язують діяльність Устима Кармелюка з гайдамаччиною. Так, Никифор Григоріїв називає його гайдамакою, який відбирав у багатих нажите нечесним шляхом добро і роздавав бідним. Старицький у своєму романі наголошує на тому, що усвідомлення необхідності збройного опору приходить до Устима під впливом дідових розповідей про Коліївщину, гострого відчуття соціального, релігійного і національного гніту. Подібні оцінки, висновки беруть початок в усній народній традиції.

На сьогодні найбільш ґрунтовним дослідженням можемо вважати розвідку А. І. Цуркана «Роман Михайла Старицького «Розбійник Кармелюк»: типологія жанру» (2002). Важливо, що науковець досить детально аналізує фольклорні джерела про повстання Кармелюка, обмірковує розвиток сюжетних елементів твору тощо. Як стверджує Цуркан, Старицький за основу свого твору обрав переказ Ю. Олтаржевського («Воспоминания старожила о Кармелюке»).

У народній пам'яті Устим Кармелюк назавжди залишився таємничим і безсмертним борцем з несправедливістю, який на закиди щодо розбишацтва відповідав:

Я ж нікого не вбиваю,

Бо сам душу маю.

А що візьму в багатого,

Убогому даю [3, с. 267].

Ім'я народного бунтаря довго було в селянському середовищі символом помсти гнобителям за кривди і знущання. Боротьба Кармелюка була продовженням національно-визвольних змагань - козаччини та гайдамаччини. Її метою було звільнення селянства не лише від соціального, а й від національного гноблення - польського та московського панування на українських теренах. Діяльність народного месника зображена у багатьох творах, серед яких найбільш відомим є повість Марка Вовчка «Кармелюк».

Образ народного месника в повісті «Кармелюк»

Змалювання Кармелюка за народною традицією

Марко Вовчок протягом усього життя виявляла великий інтерес до історичного минулого українського народу, зокрема до його боротьби за соціальне і національне визволення. Проживаючи в Чернігові, Києві, Немирові, письменниця знайомилася з численними матеріалами: народними піснями, думами, переказами, легендами, читала історичні праці, вивчала історичні документи.

Для оповідань і повістей Марка Вовчка характерним є піднесення позитивного героя до рівня ідеалу, емоційність письма, введення народнопоетичних елементів. У творчості письменниці вияскравлюється нова для української прози післяшевченківського періоду концепція людини, пов'язана з розвитком національної свідомості, самоусвідомленням особистості; підвищується ступінь суспільної визначеності характерів, їх протидії несприятливим життєвим обставинам.

Марко Вовчок, як правило, шукала позитивних героїв з-поміж простолюддя, звичайних гречкосіїв, найбідніших верств; зображені вони з проникливою теплотою, в близькій до Квітчиної світлій лірично-поетичній тональності, однак переважно без ідеалізації. Типологічно ці герої складають дві групи, до яких входять персонажі-жертви й соціально активні особистості (їх менше). Саме до останньої категорії належить образ Кармелюка, змальований в однойменній повісті-казці. Уже жанр, обраний письменницею, засвідчує, що твір було написано не на основі документальних матеріалів, а за народними переказами й легендами. Як твердить В. Тищенко, ідея написання повісті-казки „Кармелюк” була підказана авторці Т. Шевченком, який також захоплювався героїчним минулим України.

У створенні творів письменниця йшла від життя, дотримувалась історичної правди. Так, у квітні 1862 року вона пише О. В. Марковичу: «А тепер зараз-таки, таки не гаючи часу анітрошки, пришли мені усе, що знаєш, що маєш про Кармелюка, усе, усе - і де родився, якого року, як його звали, усе, усе чисто. Я тепер пишу повістку «Кармелюк» (нікому не кажи) для дітей…Кажуть люди про мого Кармелюка, що се в мене найкращий, і дуже я жалкую, що тобі зараз не можу його послати, щоб прочитав. Робота в мене стала тепер на тому, як він покинув жінку, мати і дитину і присягнув зеленому гаю… Мені мила та робота над ним, що наче б вона мене заносила у степи, гаї і поля українські» [4, с. 101].

Ми не знаємо, які відомості одержала Марко Вовчок від Марковича про Устима Кармелюка, про цього, за висловом Шевченка, «славного лицаря», про якого складено безліч пісень, казок та легенд. Але письменниця, як видно, і не прагнула до історичної точності. Відступивши від трагічного фіналу біографії Кармелюка й назвавши відважного молодця Іваном, вона створила поетично узагальнений образ народного месника, який залишив по собі «живу пам'ять».

Уперше в українській прозі образ народного героя був виведений саме в повісті-казці Марка Вовчка „Кармелюк” (1863). Тут письменниця змальовує свого героя таким, яким він залишився в народній пам'яті - мужнім, безстрашним, повністю відданим інтересам скривджених, людяним і щирим у взаєминах з рідними та побратимами. Письменниця, як відомо, прийшла в літературу напередодні селянської реформи 1861 року, в період назрівання на теренах Російської імперії революційного спротиву народу. Уже до неї чимало митців захоплювалися красою й неосяжністю душі українця, який прагнув волі навіть ціною власного життя. Одначе „Кармелюк”, вміщений у збірці Марка Вовчка „Народні оповідання”, - найбільш цінний і художньо довершений тогочасний твір на історичну тему. Використовуючи величезний запас життєвих фактів, спостережених на Поділлі, фольклорний матеріал, письменниця вперше сказала правдиве слово про народного героя. Окрім того, вона заакцентувала безправне, безпросвітне становище покріпаченого селянства, показала суспільство, розподілене на два ворожі табори - „багатих і вбогих”. Зображуючи славнозвісного ватажка селянських заворушень, літераторка не ставить завдання адекватно відтворити біографічні відомості історичної особи, а спирається передовсім на фольклорні твори про Устима Кармелюка. У 50-60-ті роки XIX ст., в період наростання визвольного руху, ці твори були особливо популярні. Письменниця виписує легендарно-романтичний образ Кармелюка, наділяючи свого героя рисами виняткової особистості. Ім'я народного месника стимулювало визвольну боротьбу українського народу, саме звернення до нього набирало революційного забарвлення.

Повість починається чудовим описом вечора і ночі на Поділлі, батьківщині легендарного повстанця. Він нагадує знамените гоголівське «Знаете ли вы украинскую ночь?»:

«Хто бував на Україні? Хто зна Україну?

Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть» [4, с. 101].

В одному з таких сіл жила вдова з сином Іваном, на прізвище Кармель. Відзначався він серед своїх ровесників красою, розумом, сміливістю і високорозвиненим почуттям товариської солідарності. Випадково зустрівся Кармель з наймичкою Марусею, а невдовзі одружився з нею. Та не зміг Кармель жити спокійно, його душу терзало народне горе, він ненавидів тих, кого вважав винними у пригнобленому становищі народу. Тоді й став він розбійником, але дивним - нікого не вбивав, лише відбирав у багатих майно і гроші віддавав біднякам. Багато разів кидали його до в'язниці, але він тікав звідти і повертався до бідноти, щоб продовжити боротьбу за волю. Повість закінчується пророче:

«Востаннє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востаннє чутка було розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь - чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік.

Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі.

Зникли вони і загинули, як багато дечого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава - тільки де-не-де зостається пам'ять живлюща» [4, с. 102].

Цей кінець відповідає ідеальним уявленням народу про свого романтичного героя.

З фольклорних творів про Кармелюка постає реальний образ безстрашного народного месника, сильної натури, що їй не страшні ніякі кари і перешкоди. Разом з тим народні митці, вклавши в цей образ вимріяний віками ідеал борця за інтереси трудящих, наділили його романтичними, казковими рисами. Так, у численних легендах розповідалося, що Кармелюк володів «розрив-травою», один дотик якої руйнував грати, що, намалювавши на стіні човна, він міг виплисти із в'язниці, що купався Кармелюк у такому чарівному зіллі, після якого його не брала куля. Він відбирає у багатіїв неправедно нажите багатство й наділяє ним бідних. Його переслідують, ловлять, засилають на Сибір, але він повертається і продовжує боротьбу.

Народ наділив Кармелюка привабливою зовнішністю: він «не був страшний, у нього було миле лице…Виразні очі були сині. Був кремезний, дуже широкий у плечах» [4, с. 102]. У легендах відзначалась особлива врода героя, його фізична сила і кмітливість: «Був він дуже гарний лицем, чорнявий, ясноокий» [4, с. 102], «мав велику силу, розумну голову, мітке око і вправні руки…» [4, с. 102].

У таких же романтично-захоплених тонах малює і Марко Вовчок постать Кармелюка… Письменниця наділила свого героя великою душевною щедрістю і готовністю завжди допомогти іншим: «А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться» [4, с. 102]. Ми бачимо в ньому співчуття до людей, великодушність: «Скрізь, - каже, - скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От, що мою душу розриває!» [8, с. 167]. Кармелюк страждає, бачачи знущання панів над бідняками, в його душі зароджується думка заступитися за народ, і він «присягнув зеленому гаю». Він був щасливий у подружньому житті, але не міг тішитися щастям, коли бачив стільки «людського лиха й божества». Герой Марка Вовчка прагнув, щоб інші також були щасливими.

Він зображений сильнішим від свого ворога. У словах закутого Кармелюка "Сподіваймося на ліпші часи!" розкривається його оптимізм, віра в перемогу. Таким настроєм проймалися й люди, які вірили в його повернення. Невипадково Кармелюк Марка Вовчка не гине, а невідомо куди зникає. Цим письменниця стверджує думку, що він, як і народ, безсмертний. Головний герой не вмирає «від кулі, в мороз не холоне, не згоряє на вогні», щодень нагоняючи страх на гнобителів народу. О. Білецький писав: «Не витримавши внутрішньої муки, Кармелюк покидає дім, збирає в Чорному лісі товаришів, разом з ними відбирає у багатих все, неправдою нажите, і наділяє ним бідних…

Кармелюк у Марка Вовчка - це втілення народних дум і сподівань. Це - «золотий сон», який неможливо забути, який пізно-рано стане дійсністю. Здійснення цього сну Марко Вовчок, як і інші революційні демократи, вбачала в селянській революції» [2, с. 106].

Твір був написаний за кордоном. Проте він сповнений суто українських реалій. Самобутність української культури утверджується в піснях, які співає Кармелюк, і які щиро линуть із самого його серця. Можна думати, що „Кармелюка” авторка писала з конкретним наміром: нагадати своїм сучасникам - „звільненим”, але не вільним селянам - про хороброго бунтаря, захисника їхніх інтересів, мужнього народного месника.

О. Засенко зазначав, що в художній концепції Марка Вовчка Кармелюк виходить за межі історичного часу, стаючи легендарним бунтарем - виразником прагнень і захисником народу. Ватажок селянських повстань постає як гасло боротьби народу проти соціальної несправедливості часів пореформеної дійсності. Тому свого часу повість і була заборонена. Ще 3 березня 1871 року один із цензорів писав: «В зазначеному нарисі, що вийшов, здається в зібранні творів Марка Вовчка без цензури, в романтичній формі описуються пригоди малоросійського розбійника Кармелюка, якому автор віддає всі свої симпатії за його подвиги, оскільки в тих подвигах він бачить з його боку протест проти несправедливого суспільного ладу, в якому блаженствують самі багачі, лишивши на долю бідним поневіряння і всілякі страждання… вважаю неможливим дозволити таке до друку» [9]. О. Засенко завважив також, що серед українських творів, написаних Марком Вовчком за кордоном, помітне місце посідають соціально-психологічні казки, які можна так назвати лише з огляду на фольклорно-казкову форму викладу. На думку дослідника, своїм життєвим матеріалом, у тому числі історичною документальністю, точністю соціальних характеристик героїв, ці твори є епічно-оповідними.

Безперечно, Кармелюк - не вигадана письменницею людина. Він існував насправді й зафіксований в історичних документах як бунтар; для селян же - народний месник. Авторка не могла апелювати лише до історичних джерел (здебільшого польських). Адже в ХІХ столітті вони були необ'єктивними, а важливі факти просто приховувалися. Тогочасна історіографія трактувала його діяльність як розбійництво. Марко Вовчок поставила за мету відтворити життєвоправдивий образ народного месника. Письменниця використовує значну кількість легенд, що містять свідчення про те, як Кармелюк допомагав селянам, разом із своїми хлопцями здійснював напади на панські маєтки, забирав у багатіїв гроші й роздавав бідним. Такою, скажімо, є легенда, де розповідається про те, як одного разу бідний чоловік їхав через ліс, а Кармелюк замість того, щоб пограбувати його, дав грошей і провів через хащі. Прикметно, однак, що письменниця послуговується різними фольклорними жанрами, поєднуючи їх з літературним - повістю. Звернення до усної народної творчості не слід вважати випадковим. Річ у тім, що часи, коли було написано цей твір, ознаменувалися активною роботою по збиранню і упорядкуванню збірників фольклорного матеріалу. Марко Вовчок теж захопилася цією роботою, що, властиво, стало підґрунтям для написання „Народних оповідань”, куди ввійшла й повість-казка „Кармелюк”.

Арешти Кармелюка, перебування його у в'язниці, побивання рідних за ним, втечі героя з сибірського заслання - все це зображено в реалістичному плані, до деталей правдиво, з великою художньою силою. По суті, це були історично конкретизуючі реалії сучасної письменниці самодержавно-жандармської дійсності. В загальній романтичній структурі повісті застосовуються окремі реалістичні принципи. Наприклад, в образі дружини головного героя відбито риси жінок, які брали участь у селянському русі.

Зображуючи Устима Кармелюка, авторка багато в чому відходить від історичних і фольклорних джерел. Відомо, що Кармелюк одружився 1806 року. Від цього шлюбу народилася дочка Настя (1806) та син Іван (1807), 1809 року його дружина Євдокія померла, а виховання дітей взяли на себе її батьки. Удруге Устим одружився 1810 року на Марії Щербі (1789 - 1834). У їхній сім'ї народилося троє синів - Остап (1811), Іван (1815) і Тарас (1820). Із історичних джерел відомо, що 1834 року у в'язниці помер притягнений до суду в справі батька найстарший син Кармелюка Іван.

Це зайвий раз переконує, що Марко Вовчок йшла суто за народними творами.

Так, в одному з переказів маємо свідчення про те, що в народного месника була лише одна дочка. Авторка широко використовує також традиційні мовностилістичні засоби казки: «Теж чудний та дивний в їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимальована, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте» [9].

Відомо також, що Устим був кріпаком пана Пігловського, який за непокору віддав його в рекрути. Згідно з історичними документами, 1835 року Кармелюк загинув від руки шляхтича Рудковського. У повісті Іван - син вільної вдови-козачки, у солдатах він не був, не описується й смерть героя. Таким чином, в інтерпретації Марка Вовчка Кармелюк постає узагальненим образом народного месника, що споріднює його з опоетизованими у фольклорі постатями Олекси Довбуша, Максима Залізняка, Семена Гаркуші та інших.

Кармелюк ріс життєрадісним і веселим хлопчиною: «Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити» [4, с. 102]. Між товариством голос Кармеля був гучнішим, а сміх дзвінкішим: «Що більше виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, так він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його вперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного» [9]. Тут письменниця послуговується елементами народної балади й казки. Веселим парубком був Іван, та зближення з трудовим народом під час подорожі навколишніми селами, спостереження за життям мало великий вплив на зростання його свідомості, змінило світосприймання вісімнадцятирічного парубка. Він починає співчувати долі селян-хліборобів. Це передається через окремі портретні деталі, і поведінку головного героя: став блідий, мовчазний, смутний, уникав гучного товариства, любив залишатися сам-на-сам зі своїми думками: «…тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись - до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утікає» [8, с. 166].

Марко Вовчок звертається до образу Кармелюка, шукаючи відповіді на питання, коли буде знищено на світі економічну нерівність. Письменниця знала, що в офіційній історіографії Кармелюк кваліфікувався як державний злочинець, кривавий розбійник, і тому потрібна була громадянська мужність, щоб взятися за написання твору про нього. Зберігаючи історичний колорит, Марко Вовчок в той же час не прагнула до достовірності у відтворенні біографічних даних героя. У творі реалізований інший задум: подати образ Кармелюка як народного оборонця, як гасло боротьби народу проти соціальної несправедливості часів дореформеної дійсності. Адже недаремно Марко Вовчок, змальовуючи картини народного бідування, жодного разу не згадує про кріпацтво.

Пісня у повісті «Кармелюк»

У повісті Марко Вовчок приписує Кармелюку авторство деяких відомих народних пісень. Зроблено це цілком свідомо. Письменниця наслідувала народні традиції, за якими улюблені народні герої нерідко наділялися поетичними і мистецькими здібностями, зокрема вмінням складати пісні. Як стверджував В. Тищенко: «Ймовірно, письменниця, яка знала лише „Повернувся я з Сибіру”, сама склала пісні „Ой ідуть дні за днями” і „Кажуть люди, що щасливий” із уривків інших творів народної лірики» [9].

Сама авторка називає пісні Камелюка незвичайними: «Чарівничі се були пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав, й дещо перейняти - тільки що не на веселі радощі сі пісні були складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається» [9]. У них виявляються ліричність та відкритість головного героя.

Смутним настроєм сповнена пісня «Ой ідуть дні за днями». Ми відчуваємо, як головний герой переймається долями інших людей:

Вбогі люди! Вбогі люди!

Скрізь вас, всюди бачу,

Як згадаю вашу муку,

Сам не раз заплачу [8, с. 168].

Пісні в повісті сприяють глибшому усвідомленню історичної дійсності й еволюції поглядів Кармелюка, привносять у твір гострі соціальні мотиви, зображують важке життя трудового народу:

Куди піду і попнуся, скрізь багач панує,

У розкошах превеликих днює і ночує,

Убогому, безщасному тяжкая робота,

А ще гіршая неправда, вічная скорбота! [4, с. 103]

У цих рядках ми бачимо протест проти приниження людської гідності та безправ'я.

Кармель, очевидно, прагнув, щоб люди зрозуміли його переживання, думки. Він співає щиро та невимушено. Його рядки нікого не залишали байдужим: «Може, не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, «що немає гірше так нікому, як бурлаці молодому», почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий, і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю; а на другий день робивсь немов хворий, немов до своєї роботи й служби незгожий… Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій погляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки усі…» [8, с. 176]

Вкладена в уста головного героя лірична пісня «Повернувся я з Сибіру» - другий після Шевченка запис поширеної народної пісні, відомої тепер більш ніж у тридцяти варіантах. Народний месник словами цієї пісні розповідає про себе: Слідять мене вдень, і вночі, і всяку годину, Нігде мені подітися, від журби я згину! Зібрав собі жвавих хлопців, і що ж мені з того? Засідають по дорогах, ждуть подорожнього [8, с. 190].

Ліричні твори Кармеля несуть в собі жаль та смуток, сповнені бунтівними настроями і своїми простими мелодіями нагадують народну творчість. Вони відображають соціальну несправедливість, важке буденне життя селян. У них головний герой виявляє свої творчі здібності, співчуття до інших людей, щирість та силу. Рядки Кармеля звучать як заклик до справедливості.

Прийоми творення образу Кармелюка

Повстанців письменниця називає не розбійниками, а „молодцями”, що свідчить про її симпатії до них. Цим її твір відрізняється від інших, що побачили світ на початку ХХ століття (М. Старицький, Л. Старицька- Черняхівська та інші, які, проте, загалом схвально оцінювали рух). Перед засланням до Сибіру Кармелюк постає у повісті в усій красі та привабливості.

Він стійкий у своїх переконаннях, мужній, непримиренний до ворогів, сповнений віри в майбутнє.

Письменниця не залишає поза увагою родину героя. Вона зображує, зокрема, картини зустрічей Кармелюка з дружиною і дочкою (хоча відомо, що в історичного Устима Кармелюка було дві дружини, одна дочка і четверо синів). Ці побачення характеризують Кармеля як добру й ніжну людину: «Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували… і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво - дурно тривоги не збивала, та вчасно звіщала, коли що непевно було» [9].

Дружина і донька у Кармеля - працьовиті і чесні люди: «Молодиця день цілий робила на поденщині; дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти» [8, с. 190]. Маруся була вірною дружиною і сильною особистістю: «Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі - потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум'янці зникли в неї з личенька…» [8, с. 175].

Важливим прийомом творення образу ватажка є пейзаж. Так, радісній зустрічі Кармелюка та Марусі після тривалої розлуки ніби радіє природа: жінка «як вже схаменулася… в садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла - не знала, тільки теє, що вона в його руках, що він тут, коло неї» [9]. Зі своєю дружиною Іван ділився своїми найзаповітнішими мріями. Вона ж своєю підтримкою надихала чоловіка на боротьбу. Своїм особистим життям, щастям жінка пожертвувала заради визвольної боротьби: «Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити се буття!» [9] А ось Кармелюка переслідують вороги, коли він востаннє перед арештом приходить на побачення з дружиною: «Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла у своєму садочку під вишнею, немов ізмурована…» [9]

Ніч тут стає своєрідним віддзеркаленням спустошеної, згорьованої душі Марусі.

Мова Кармелюка лаконічна, емоційно забарвлена, багата на образні вислови. Так, трудовий народ він називає „вбогими людьми”, „бідаками роботящими”. Метафори „душу розриває”, „серце розшарпує” посутньо увиразнюють турботи героя про долю простолюддя. Окличні інтонації передають обурення, гнів на панів, для яких український селянин був не чим іншим, як «бидлом»: «Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у розкоші, буде вже з тебе: дай іншим!» [9]

Глибшому розкриттю образу Кармелюка сприяють інші виведені в повісті персонажі. Так, Маруся, одружившись з Кармелюком, „пишнілась, як пишная рожа”. Її стосунки з чоловіком пронизані великою повагою, щирою дружбою, коханням. Жінка повністю поділяє погляди чоловіка на життя, боротьбу, ні в чому не перечить йому: «Усе буде, як кажеш, - промовила вірна, віддана дружина» [8, с. 185]. Коли мати, почувши, що багатії називають Кармелюка розбійником, у розпачі заявляє, що вмре, якщо переконається в цьому, то Маруся налаштована рішуче: попри все вона житиме й кохатиме. Залишившись наодинці з дочкою, жінка ні на хвилину не перестає думати про повернення Івана: «…ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі, кожної години» [9].

У постаті дочки Кармелюка простежуємо, як традиції визвольної боротьби передаються від покоління до покоління. Найкращими хвилинами в житті дівчини були зустрічі з батьком у темному лісі. Образ цієї героїні твору несе важливе ідейне навантаження. Письменниця прагнула показати її як носія героїчних традицій народу, які вона перейняла від батька та матері і які ніколи не зникнуть - їх підхоплять юні герої і продовжать у полум'ї боротьби за нове життя.

Мати Кармелюка за своїми поглядами й переконаннями - представниця старого покоління. Вона любить свого єдиного сина, проте не може усвідомити його поглядів на життя. Важкі випробування не загартовують жінку, як, скажімо, Марусю, а прискорюють її фатальний кінець.

Позитивним і з великою симпатією змальованим образам у повісті протиставляються постаті гнобителів. Щоправда, останні виступають тут епізодично. Зокрема, образ Книша розкривається через сприйняття Марусі, яка служила в нього наймичкою. Представники панства змальовані переважно в сатирично-викривальному ключі - як жорстокі й егоїстичні. Відтворюючи моральну й інтелектуальну вищість Кармелюка та його спільників у їхній боротьбі проти панського свавілля, письменниця утверджує думку про те, що майбутнє мусить належати гуманним, мужнім, благородним у своїх діях і вчинках людям. Не одинак-бунтар, а народний ватажок, борець протии кріпосницької системи, славний син українського народу - таким постає Кармелюк у художній візії Марка Вовчка. Казково-романтичні засоби зображення героя поєднуються в творі з реалістичним баченням суспільних обставин. Життєправдивості (як на той час) у змалюванні постаті Кармелюка авторка досягає завдяки зверненню до фольклорних джерел.

В описі боротьби Кармелюка з панством вона висловила мрії і надії на визволення селян. В інтерпретації Марка Вовчка Кармелюк виходить з рамок історичного часу, коли він жив та боровся, і перетворюється в легендарного народного героя - виразника прагнень трудящих мас і захисника їх інтересів. Не випадково наприкінці твору, розповівши про те, як Кармелюк знову був схоплений панами і засланий, письменниця говорить: «Його гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися, тяжче та тяжче заробляли та... дожидали» [8, с. 191]. Приходу Кармелюка, - тобто мужнього і хороброго ватажка, - чекали не тільки покріпачені маси в дореформений період, але й селяни, наймити, трудящі маси України.

Народ не тільки визнавав, але й підтримував свого захисника, який прагнув «поправить це життя» - і в цьому сила Кармелюка. Коли панам пощастило схопити героя, то трудящий люд з великою скорботою проводжав його в Сибір. Чутка, що Кармелюк втік з каторги, надавала сили біднякам: «Вбогі люди ніби здорові зробилися на виду й не один попадавсь тоді бідак, який одежиною драний, так постаттю багатий; не в одного тоді на обличчі, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво» [8, с. 188].

Отже, головний герой є останньою надією простих людей на їх звільнення від панської сваволі. Важливу роль у зображенні центрального персонажа відіграє пейзаж. Здебільшого пейзаж увиразнює переживання, почуття героїв, створює настрій у повісті. У кінці твору Кармелюк не вмирає, а невідомо куди зникає. Так Марко Вовчок підкреслює, що головний персонаж сильніший, ніж його вороги, і він буде завжди жити у пам'яті людей.

Висновки

Досягненням письменниці слід вважати те, що вона першою в українській літературі на матеріалі народної творчості відтворила мужній образ народного месника. Змальовуючи одну з героїчних сторінок історичного минулого українського народу, літераторка прагнула відповісти на ряд актуальних питань свого часу, переконуючи, що збройна боротьба проти насильства - це єдино правильний шлях простолюддя в пореформену добу. Важливо, що в життєписі легендарного героя письменницю зацікавила передусім сила його особистості, овіяної нев'янучою славою. Марко Вовчок першою сказала правду про знеціненого „дворянськими” істориками народного ватажка, який понад двадцять років навіював жах на посполитих. Для авторки Кармелюк - справжній лицар, отаман „дивних розбійників”, непересічний своїми помислами, діями, устремліннями, той, що є втіленням життєлюбства, відваги і безмежної любові до рідного краю.

Марко Вовчок яскраво зобразила мужню боротьбу Кармелюка проти панства, і це було спрямоване на виховання юних читачів борцями проти соціальної несправедливості.

В основу повісті покладені фольклорні матеріали. Письменниця зобразила Кармелюка таким, як його уявляв народ. Марко Вовчок підкреслила його кмітливість, мужність і хоробрість. Важливу роль у повісті відіграють народні пісні, що приписуються Кармелюкові. Одна пісня розповідала про соціальну неправду, про кривди бідних багатими - про зникнення героя з дому, його мандри в Чорний гай. Вона, пісня, була як клич.

Повість «Кармелюк» була написана, коли в Росії готувалися до проведення реформи, це були часи запровадження волі, коли селяни не раз піднімалися проти соціальної несправедливості.

Твір не лише став визначним зразком української класичної літератури для дітей, а й вийшла далеко за межі дитячої літератури, показала розуміння письменницею соціальної природи селянських заворушень, спрямованих проти самодержавства.

Література

1. Брандіс Є. П. Марко Вовчок. К.: Вища школа, 1975.

2. Білецький О. І. Українська проза першої половини XIX століття// Українські дожовтневі письменники: Збірник літературно-критичних матеріалів/ Упоряд.: В. Ф. Шевченко, М. Б. Тараненко, Л. Я. Дергаль та ін. К.: Радянська школа, 1985. с. 103-106.

3. Видатні постаті в історії України (IX-XIX ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. / В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин, Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. Г. Червінський. К.: Вища школа, 2002. 359 с.

4. Грицай М. С. Марко Вовчок. Творчий шлях. К.: Вища школа, 1983. 200 с.

5. Засенко О. Марко Вовчок: Нарис життя і творчості// Марко Вовчок: Твори в шести томах. Т. 1. К.: Держ. вид-во худ. літератури, 1955. 400 с.

6. Історія української літератури: У 2 т. Т. 1: Дожовтнева література/ М. Бондар, О. Гончар, М. Грицюта та ін. К.: Наукова думка, 1987. 632 с.

7. Марко Вовчок. Інститутка. К.: Ранок, 2009.

8. Марко Вовчок. Козачка. Вибрані твори. К.: Веселка, 1974. 192 с.

9. Романенко Л. В. Виховання національної свідомості підростаючого покоління (На матеріалі епічних творів про Устима Кармалюка першої половини XIX ст.) // www. chl. kiev. ua/ userfiles/ file/ vipusk 21/ romanenko. Doc.

10. Романенко Л. В. Інтерпретація постаті Устима Кармелюка в романі М. Старицького «Разбойник Кармелюк» // www. nbuv. gov. ua/ portal/ Soc_Gum/ vmdgu/ 2008/ 1/ romanenko. Htm.

Размещено на Allbest.ru