Творчість Вільяма Шекспіра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Життєвий шлях Вільяма Шекспіра (1564 - 1616) достатньо не вивчений. Нагромадилося чимало підстав для сумніву у реальному існуванні цієї людини. Проблема реальності особи Шекспіра і справжнього авторства його творів відома в науці як "шекспірівське питання" [1, 36]; [26, 3 - 11]; [28, 74 - 77]. Причини варто шукати у самому характері ренесансної творчості, коли митець вдавався до активного використання уже відомих літературних і театральних сюжетів, не зупиняючись навіть перед перенесенням у власний твір окремих шматків чужих текстів (так зване "театральне піратство"); а також в тій надзвичайно складній ситуації, в якій англійський театр загалом опинився у 17 ст. в умовах пуританської реакції; багато труп тоді вимушені були емігрувати (переважно в Німеччину) і показувати класичний ренесансний репертуар у зміненому вигляді, адаптованому до смаків і розуміння іншомовної публіки. За цих умов, коли значення індивідуального авторства взагалі було зведене нанівець, годі було й думати про збереження біографічних даних про драматурга.

Разом з тим проблемно-тематичний аналіз показує, що всі твори, відомі нам під ім'ям Шекспіра, написані однією людиною з чітко вираженими життєвими і навіть філософськими переконаннями і естетичними принципами.

Творчості неперевершеного драматурга і блискучого майстра сонета присвячено тисячі книг. Цікаво, що на долю лише однієї, до цього часу, невирішеної проблеми шекспірознавства, припадає понад 4500 праць. І проблема ця, як не дивно, стосується саме авторства шекспірівських творів. На сьогодні налічується 58 претендентів, серед яких фігурують такі імена, як філософ Френсіс Бекон, лорди Саутгемптон, Ретленд, граф Дербі і навіть королева Єлизавета.

Останні антишекспірівські аргументи обумовлені такими фактами. Справжнє прізвище Вільяма, яке значиться в книзі церковних записів про народження і яке збереглося на п'яти ділових паперах у вигляді кострубатих підписів, Шакспер, що принципово відрізняється від Шекспір. Шекспір - ім'я смислове і перекладається як "той, хто потрясає списом". З'явилось воно вже в лондонський період життя Вільяма, коли він за допомогою певних знатних покровителів отримав сімейний герб, на якому було зображено вершника з піднятим списом у руці, показано, що більшість виданих в той час шекспірівських творів підписані іменем William Shakespeare, що підкреслює його смислове значення і більше нагадує псевдонім, бо особисті імена так не писались. Викликає подив, що не збереглось жодного рядка, написаного рукою Шекспіра.

Більш серйозні сумніви щодо шекспірівського авторства викликає те, що Вільям ніде не вчився, окрім граматичної школи, і ніде не бував за межами Англії. Водночас шекспірівські твори вражають неперевершеною художньою майстерністю, масштабністю мислення та філософською художньою глибиною проникнення в найважливіші проблеми буття. Вони свідчать не тільки про геніальність їх автора, але й про енциклопедизм його знань, яким не володів жоден з його сучасників.

З появою праць І.М.Гілилова стало неможливо нехтувати принаймні "ретлендівською" гіпотезою щодо авторства шекспірівських творів.

1985 р. І.М.Гілилов висунув гіпотезу, згідно з якою авторами шекспірівських творів були в 1590 - 1599 рр. Роджер Менерс граф Ретленд, його дружина і співавторка (у 1599-1612 рр.) Єлизаветою Сидні, після шлюбу - графиня Ретленд. До цього висновку дослідник прийшов внаслідок вивчення в бібліотеках США та Великобританії "Честерського збірника", де поряд із поемою "Фенікс і Голуб" і віршем "Псалм" вміщено ще 14 поетичних творів, присвячених пам'яті подружжя Ретлендів, які померли влітку 1612 р.

Твори цього збірника були написані близькими друзями Ретленда й Сидні, яких у своїх поезіях вони називали Голуб і Фенікс.

Дослідниками творчості Шекспіра були: І.М.Гілилов, М.Борецький [4], Д.Затонський [11], А.Гвоздьов [6], О.Гудзь [8] та ін. Численні його переклади здійснювали: І.Франко [17], [18] П.Куліш [17], [18], С.Маршак [22], Д.Паламарчук, Румер, Д.Павличко, Л.Гребінка [20] та ін.

Об'єктом дослідження є творчість Вільяма Шекспіра, зокрема його сонети та драматичні твори.

Мета курсової роботи: дослідження тем та ідейно-жанрових особливостей сонетів та п'єс Шекспіра.

Завдання. Для досягнення поставленої мети необхідно реалізувати наступні завдання:

1) ознайомитися з життєвим та творчим шляхом Вільяма Шекспіра;

2) проаналізувати ідейно-тематичні особливості сонетів Шекспіра у порівнянні із іншими творцями сонета, зокрема, - з сонетами Петрарки;

3) ознайомитися з творчістю Шекспіра в царині драматургії.

Теоретичною основою дослідження обрано праці таких дослідників шекспірівської творчості як: М.Борецького, А.Гвоздьова, О.Яковенка, Л.Дмитрової, І.Костецького та ін.

Методом дослідження послужив порівняльно-історичний підхід у дослідженні творчості геніального поета та драматурга.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Обсяг роботи: 36 сторінок. У першому розділі йдеться про основні віхи життя та творчості В.Шекспіра. Другий розділ присвячений сонетам Шекспіра. У третьому розділі розкриваються питання щодо новаторства Шекспіра у жанрі драматургії.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає в можливості використання результатів дослідження. Застосувати це при розробці шкільних програм, а також у практичній роботі вчителя зарубіжної літератури.

Розділ І. Основні віхи життя та творчості Вільяма Шекспіра

Не дивлячись на світовий резонанс драматургії і поезії Шекспіра, про самого нього відомо не так вже і багато. Хрестоматійні дані такі. Народився Вільям Шекспір 23 квітня 1564 р. у Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився у місцевій граматичній школі, де вивчали рідну мову, а також грецьку і латинську за єдиним підручником - Біблією. За одними даними школу не закінчив, бо батько через фінансові ускладнення забрав Вільяма до себе помічником шкільного учителя.

У вісімнадцятирічному віці Шекспір одружився на Енн Хетауей, яка була на вісім років старшою за нього. Через три роки після одруження покинув Стретфорд. Перші його друковані твори з'являються тільки в 1594 році. Біографи припускають, що за цей період він якийсь час був актором мандрівної трупи. З 1590 р. працював у різних театрах Лондона, а з 1594 вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. З моменту побудови Бербеджем театру "Глобус", тобто з 1599 р. і до 1621 р. життя його пов'язане з цим театром, пайщиком, актором і драматургом якого він є. Сім'я його весь цей час залишалася в Стретфорді, куди він повертається, припинивши театральну і творчу діяльність, і де вмирає 23 квітня (в день свого народження) 1612 у п'ятидесятидвохрічному віці.

Його драматургічна і поетична спадщина, згідно "шекспірівського канону" (першого повного видання творів Шекспіра, здійсненого у 1623 р.) складається з 27 драм, 154 сонетів та двох поем - "Венера і Адоніс" (Venus and Adonis, 1592--93 р.р.) і "Знеславлена Лукреція" (Rape of Lucrece, 1594 р.). Всі драматичні твори Шекспіра написані білим віршем з використанням прози. Поєднання віршів і прози є характерною рисою шекспірівської драматургії, зумовленою як художнім матеріалом, так і естетичними завданнями.

Шекспірівські твори у сукупності з надзвичайною силою виразності відбили всю гаму ренесансних роздумів і почуттів - від беззастережного уславлення людини, здатної піднятися силою свого духу і розуму на рівень на рівень богоподібного створення, до глибоких розчарувань і сумнівів в божественності її природи. У зв'язку з цим творчий шлях Шекспіра традиційно поділяють на три періоди.

До першого періоду (1590 - 1600) відносять драми-хроніки (9),комедії (10), трагедії (3), обидві поеми - "Венера і Адоніс"(1592), "Знеславлена Лукреція" (1593) та сонети (1953 - 1598).

Хроніки, з яких Шекспір розпочав свою творчість, були популярним жанром у його попередників і сучасників, бо вони відповідали на загострений інтерес публіки до своєї історії і політичних проблем сучасноті у період напруженої боротьби Англії з Іспанією. Одна за однією з'являються драми-хроніки, особливість яких є вміння драматурга масштабно малювати епоху живими і яскравими барвами, поєднуючи соціальне тло з долею конкретних персонажів: "Генріх VI, частина 2" (The Second Part of King Henry VI, 1590), "Генріх VI, частина 3" (The Third Part of King Henry VI, 1591), "Генріх VI, частина 1" (The First Part of King Henry VI, 1593), "Річард III" (Richard ІІІ, 1594 ), "Річард II" (Richard ІІ, 1595 ), "Король Джон" (King John, 1596), "Генріх IV, частина 2" (The Second Part of King Henry VI,1597) і "Генріх V" (Henry V, 1598).

Паралельно з хроніками Шекспір пише цілу низку комедій: "Комедія помилок" (The Comedy of Errors,1592), "Приборкання непокірної" (Taming of the Shrew, 1593), "Два веронці" (The Two Gentlemen of Verona, 1594), "Марні зусилля кохання" (ніч" (1600), а також три трагедії: "Тіт Андронік" (1593), "Ромео і Джульєтта" (1594) і " Love's Labour's Lost, 1594), "Сон літньої ночі" (A Midsummer Night's Dream, 1595), "Венеціанський купець (The Merchant of Venice, 1596 )", «Віндзорські насмішниці» (Merry Wives of Windsor, 1597), "Багато галасу даремно" (Much Ado About Nothing, 1599), "Як вам це подобається" (As You Like It, 1599), «Юлій Цезар» (Julius Caesar, 1599), «Дванадцята ніч»( «The Twelfth night, or What you will, 1600).

Загальний характер творів цього періоду можна визначити як оптимістичний, забарвлений радісним сприйняттям життя у всій його розмаїтості, вірою у торжество доброго та розумного. Гуманістичним пафосом позначені також поеми і сонети, які відкривають реалістичністю своєї поетики новий етап у розвитку поезії Ренесансу. Сонети Шекспіра утворюють сюжетний цикл, побудований на розвитку відносин між поетом, другом і "смаглявою леді".

Другий період творчості Шекспіра (1601 - 1608) позначений заглибленням поета в аналіз трагічних суперечностей людини, які з усією силою виявились під кінець Ренесансу. Навіть три комедії,написані в цей час, ("Троїл і Крессіда" (Troilus and Cressida, 1602); "Кінець діло величає" (All's Well That Ends Well, 1603); "Міра заміру" (Measure for Measure, 1603) несуть на собі печать трагічного світосприйняття. Драматургічний геній Шекспіра найповніше проявився саме в трагедіях цього періоду: "Гамлет" ("Hamlet, Prince of Denmark, 1601),"Отелло" (The Tragedy of Othello, The Moor of Venice, 1604), "Король Лір" ("King Lear, 1605), "Макбет" (Macbeth, 1606), "Антоній і Клеопатра" (Antony and Cleopatra, 1607), "Коріолан" (The Tragedy of Coriolanus, 1607), "Тімон Афінський" (Timon of Athens, 1608).

І, нарешті, третій, романтичний період, який охоплює 1609 - 1612 роки. Водночас він створює чотири трагікомедії, або романтичні драми: "Перікл" (Pericles Prince of Tyre, 1609), "Цимбелін" (Cymbeline, 1610), "Зимова казка" (The Winter's Tale, 1611), "Буря" (The Tempest, 1612) та історичну драму "Генріх VIII" (Henry VIII). У трагікомедіях панує атмосфера казково-фантастичного, у них добро і справедливість завжди перемагають сили зла. Так "цар драматичних поетів" (В.Белінський ) до останнього свого твору залишається вірним світлим ідеалам гуманістичного мистецтва Ренесансу.

Розділ II. Характерні риси сонетів Шекспіра

Важливе місце у доробку Шекспіра посідає скромна за обсягом поетична творчість. Час створення сонетів Шекспіра дослідники вважають 1592 - 1598р.р, тобто це твори першого періоду розвитку таланту поета і драматурга. Сонети Шекспіра, за визначенням відомого російського шекспірознавця Олександра Анікста, є "вінцем англійської лірики доби Відродження", вони завершили "класичну" добу не тільки англійського, але й світового сонета. Тому форму англійського сонета почали називати Шекспірівською.

Створюючи сонети для вузького кола друзів і не признаючи їх для широкої публіки, Шекспір зумів переступити через обмеження, які цей жанр накладав на кожного поета його епохи. Він відмовився від ідеалізованого зображення переживань ліричного героя і писав сонети як своєрідний інтимний щоденник - емоційно і надзвичайно відверто. Водночас Шекспіру вдалося зламати ще одну традицію, яка була притаманна не лише жанру сонета, а й усій англійській поезії загалом, - у його віршах практично відсутні античні мотиви, його герої не ховаються за екзотичними іменами, а вишукана і піднесено-урочиста мова тогочасної поезії замінена такою живою розмовною говіркою, що точний її переклад іншими мовами деколи просто неможливий. У тогочасній поезії сонети Шекспіра були явищем несподіваним, неординарним та до кінця достойно не оціненим. Зараз вони визнані вершиною світової лірики.

Уперше збірка сонетів була надрукована у 1609 році видавцем Томасом Торпом і за життя Шекспіра більше сонети не видавалися. Нова публікація була здійснена у 1640 році видавцем Джоном Бенсоном зі значними переробками, вилученнями та перестановками. Інтерес до творів Шекспіра був відроджений після, майже, сторічного забуття завдяки розвитку у Європі романтизму і використання поетами-романтиками форми сонета.

Центральними образами 154 шекспірівських сонетів є ліричний герой, його молодий друг і кохана, яку прийнято називати "смаглявою леді". Тематично сонети вражають своєю різноманітністю, але переважно вони присвячені темам дружби, кохання, ревнощів та роздумів ліричного героя про сенс буття. Душевні переживання ліричного героя - пристрастні й хвилюючі - є реакцією на живу дійсність, а не на умовну ідею чи уявний образ. У його почуттях і думках віддзеркалився світогляд людини доби Ренесансу, для якої кохання і дружба стали визначальними життєвими цінностями, а цікавість до навколишньої реальності - поштовхом до глибоких життєвих узагальнень.

Дослідники сходяться на тому, що порядок сонетів у книзі, виданій 1609 року, не належить Шекспіру - сам він розташував би їх логічніше і послідовніше, але навіть у такому вигляді можна простежити наскрізний сюжет, що проходить крізь усю збірку.

Оскільки у сонетах Шекспір оспівує не лише жіночий образ, а й чоловічу дружбу, тут ми відчуваємо вплив філософії Платона, що в цю добу набула поширення у так званих "платонівських академіях". Знаходимо мотиви гораціанства, збагачені чисто ренесансним сенсуалізмом. Це, зокрема, тема "пам'ятника": сенс життя по-ренесансному зв'язується зі земним. Людина здобуде безсмертя в нащадках (1 - 19); тендітна краса і палка пристрасть переживуть віки, закарбовані у віршах поета (55, 65, 74, 81 та ін.). Поет не боїться зізнатися, що його хвилює чуттєва краса обраниці, яка постає перед читачем далекою від шляхетного ідеалу раннього Відродження (130). Петраркові вагання при спогляданні земної краси дами відкидаються геть, поета не бентежить думка про "гріховність" чуттєвого потягу до жінки. У дусі ренесансного індивідуалізму поет визнає за коханою право на вільний вибір, нехай навіть і не на його користь (116). Саме в цьому сонеті концепція кохання ліричного героя ускладнена тим, що проблема любові, кохання постає у любовному трикутнику, де ліричний герой виявляється зайвим. Сам закоханий, ліричний герой приймає рішення - поступитися своєму суперникові, що став її обранцем. Вище за кохання до примхливої і зрадливої красуні він ставить чоловічу дружбу (42). Почуття кохання оспівується як бурхливе й пристрасне, що оволодіває всією людиною (116). Внутрішні переживання розкриваються через опис ефектів, майже в дусі Сапфо. Погляд поета прикутий не до ідеальної краси як відображення вищої досконалості (як у Данте і Петрарки ), а до земного, в якому він відкриває трагічні колізії. Проте радість захоплення чуттєвою повнотою земного сусідить у нього з трагізмом самотності: ренесансний індивідуалізм має свій зворотний бік (30, 66). Особливо це помітно при порівнянні Петраркового сонета XXXVI з сонетом 66, де розпач на ґрунті кохання без взаємності переростає в англійського поета у справжню "світову скорботу". Дуже показово, як Шекспір перетворює тут петрарківську антитезу з поетичного прийому на світоглядний принцип. Захоплення драматурга Петраркою виявилося в "Ромео і Джульєтті": в 1 яві Ромео говорить про свої почуття до Розаліни мовою Петраркових сонетів. Взагалі Шекспірове осмислення поширених в ренесансній ліриці "петраркізмів" наближає його до чуттєво повнокровної поезії "Плеяди", зокрема П'єра Ронсара, хоча й без його врівноваженості і сентиментальної стриманості французького поета. Причиною трагізму у Шекспіра стає не недосяжність ідеального (як у Петрарки ), а власне земне начало.

Сучасний український шекспіролог М.Габлевич вважає відносно образу "смаглявої леді" у сонетах Шекспіра, що "написаний насамперед як виклик тогочасним канонам антиканон теж мусить бути гіперболізованим, щоб бути переконливим. Через це абсолютна приземленість образів, якими описана поетова кохана, дає підстави сумніватися, що в 130-му сонеті ми маємо справжній портрет цієї жінки".

Провідна ідея сонета №130 Вільяма Шекспіра - уславлення й кохання реальної людини до реальної земної жінки, такої ж, як тисячі інших, але єдиної для героя. Так Шекспір стверджує абсолютне право кожної людини кохати і бути коханим (коханою) незалежно від того, чи відповідаєш ти ідеалам краси.

У сонеті №121 постає художня картина оточуючого світу як світу зла. Це - світ обмов, фальшу, шпигунства за особистістю, це світ гріха, і з точки зору грішника "всі, і навіть діти, в смолі пекельній мусили б сидіти". Ліричний герой Шекспіра протиставляє себе цьому облудному світові "пігмеїв", яким не під силу осягнути його велич і висоту.

Серед сонетів Шекспіра є окремі, не пов'язані ні з темою дружби, ні з темою любові. Це просто ліричні роздуми поета про різні життєві питання. Ці сонети здаються більш глибокими і більш зрілими, ніж ті, які присвячені оспівуванню юного друга. Є в них думки, що перекликаються з трагедіями, написаними Шекспіром в перші роки XVII століття; особливо цікавий в цьому відношенні 66-й сонет, близький за думками до знаменитого монологу Гамлета “Бути чи не бути...” (III, 1), написаному пізніше, і до скарг Лукреції з однойменної поеми.

Сонет має чітку і струнку поетичну форму, яка викликає значні труднощі при перекладі. С.Маршак здійснив довільний переказ Шекспірівського сонета - витончений, на високому рівні майстерності. Перед нами постають дуже поетичні, естетичні рядки, які пестять наш слух [66]. Але Шекспір постає надто виструнченим у його перекладі. Творче відтворення Самуїлом Маршаком сонетів Шекспіра є продовженням традицій російського поетичного перекладу, яку започаткував В.Жуковський, і про яку ще раніше Пушкін, як відомо, сказав: “Подстрочный перевод никогда не может быть верен”.

Інший, за типом переклад належить перу Дмитра Паламарчука:

“Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в роскоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості ганебний суд,

І злу - добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума руці;

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя”.

Обидва перекладачі чітко дотримуються схеми римування оригіналу, тобто англійського сонета. Схвильованість поет виражає шляхом використання анафори - 10 рядків оригіналу розпочинаються зі слова “And”. Cтільки ж рядків розпочинаються з “І” в українському перекладі. У Маршака лише 8 рядків, що розпочинаються сполучником “И” . Шекспір використав прийом градації: у кожному рядку він перераховує неподобства, які бачить навкруги, підводячи читача до розуміння того обурення, яке шматує поетове серце. Шекспір перерахував 15 явищ (іменників), які викликають у нього огиду. У російському перекладі можна знайти 14 явищ, а в українському - 13.

Загалом, обидва перекладачі дають переклади витонченіші, ніж оригінал. В оригіналі “cry”, “maiden”, в перекладах зову - благаю, дівочість - честь дівоча, а “tounge-tied” взагалі ігнорується перекладачами. Кожен з перекладачів подає Шекспіра у власному прочитанні: Маршак - у творчому переспіві, а Паламарчук прагне до більш-менш точного відтворення оригіналу.

Як ми бачимо, ліричний герой «Сонетів», хоча і кличе смерть, подібно до інших героїв Шекспіра (Лукреції, Гамлета, Отелло) все ж таки знаходить щось, що примиряє його з життям: це його друг і радість, яку дає йому кохання. Він не хоче покинути свого друга у суворому світі.

“Сонети - це ключ, котрим Шекспір відкрив своє серце”. Спробуємо не погодитись із висловом У. Вордсворта. Сонети Шекспіра були, є і залишаються великою таїною поета - його серця, його кохання, його життя. І таїна ця не лише в тому, кому були присвячені безсмертні поетичні рядки, хто ця “смаглява леді” та “юнак блакитноокий”. Можливо, і знайдуть учені справжніх прототипів - адже чим далі від епохи, тим важче це встановити. Але таїна в тому, чому сонети Шекспіра приваблюють нас, людей ХХI століття? Про справжнє, чисте, загальнолюдське писав митець, якщо і нині це так хвилює. Отже, Шекспір зумів прокласти стежинку від свого серця до наших сердець.

Шекспір почав писати сонети у ранній період своєї творчості - перший період, який прийнято називати оптимістичним.

Шекспір бував частим гостем у замку графа Саутгемптона. Тут чарували око картини Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, линула музика італійських композиторів, звучали сонети великого флорентійця Петрарки. Душа прагла чогось високого і прекрасного - чому ж не випробувати себе у жанрі сонета, адже в чотирнадцяти рядках цього вірша може вміститися всесвіт.

Шекспір не терпів манірних писань, йому не подобалося, коли поети оспівували штучне кохання і красу: адже поряд існувало земне, реальне прекрасне. Адже поет був сином свого часу - доби Відродження, в яку людина розумілася як звичайна земна істота з творчим началом. Спочатку Шекспір писав сонети, які читав тільки найближчим друзям, тому вони довго не друкувалися [7, 3 - 11].

Дві основні теми розвиває Шекспір у своїх сонетах: тему дружби і тему кохання. Не хотілося б вдаватися до ключів, які відкриють дверцята з відповіддю: хто ті люди, про яких пише Шекспір, чи існували конкретні особи, чи це витвір фантазії поета?

Хочеться взяти ключ від інших таємничих дверей: “Що є для Шекспіра дружба і кохання? Яким потрібно бути, коли кохаєш і коли дружиш?”, коли ти “зневажений і долею, і людьми”?

Як радісно читати, що дружба -- це найбільший дарунок долі. І промовляємо слідом за Шекспіром:

Я промінять ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.

Ці кінцеві рядки 29-го сонета потрібно знати кожному, хто хоче бути справжнім другом!

Ліричний герой сонетів вміє бути благородним: його найкращий друг забрав у нього кохану, але він не сердиться (хіба що трохи побурчав), він уміє прощати. Його любов - “це зірка провідна” (сонет 116), “розлуки час - зимою був мені…” (сонет 97). Шекспір постійно намагається бути правдивим, навіть у коханні він не перебільшує своїх почуттів:

Мою любов хвалити не годиться, -

Вона не крам, що продають в крамницях.

(Сонет 21)

Спочатку дивує своїм змістом сонет 130 - здається, що Шекспір не хоче гарного слова сказати про жіночу красу. Але знайдено ключ! Кохана - це справжня земна жінка, вона така, як і будь-хто, але вона кохана, тому наймиліша від усіх красунь. Можливо, це непоетично:

…не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа, але “смаглява леді” прекрасна своєю природною красою!

І все ж вона - найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Пройшли віки, змінилися люди, стали іншими смаки й ідеали, а сонети Шекспіра хвилюють і досі. Бо вічними є щирість людських почуттів, справжня дружба і щире кохання. Це і є, певно, той ключ, яким можна відчинити двері, за якими живе “вічна таїна” сонетів Шекспіра.

Розділ III. Шекспір - новатор в царині драматургії

3.1 Естетика шекспірівської драми

Драматургічна концепція.

Шекспір розробив основні принципи ренесансної драматургії. Його концепція драми сформувалася на базі складного синтезу ренесансної історіософії і старозавітньої концепції щодо вільної волі людини. Як ренесансний митець, драматург підносив вільну волю людини і обстоював її кінцеву перемогу.

Разом з тим в його зображенні людина, прагнучи своєї мети, постійно наражається на протидію з боку інших людей, які зводять нанівець її вільну волю. Ця протидія може бути свідомою з боку іншої людини (так, у "Гамлеті"король Клавдій свідомо діє проти принца і заважає йому здійснити план помсти), але так само і несвідомою (в комедіях, в "Ромео і Джульєтті"). Тоді ми кажемо, що несвідома протидія уособлює роль випадковості. Людина безсила проти випадковостей; вона може врахувати причинно-наслідкові зв'язки лише в безпосередній близькості від себе, але втручання віддалених сил, які руйнують її життя або вносять в нього хаос і сум'яття, вона передбачити не може [9, 222 - 239].

Концепція трагізму.

У цьому прихованому характері причинно-наслідкових зв'язків полягає, за Шекспіром, непевність існування людини, яка може стати навіть трагічною. Це відповідає старозавітній концепції втручання вищих, непізнаваних сил в життя людини. Так, біблійний персонаж Авраам ретельно і дбайливо, крок за кроком, будував свій добробут, але наслідок його праведного способу життя виявився для нього цілком непередбаченим: Ягве зажадав від нього принести в жертву Іакова. Але й на цей раз наслідок був несподіваним, бо Ягве врятував Ісаака. З іншого боку, панування випадковості може стати причиною комічного безладдя (як у комедіях).

Поєднання трагічного і комічного.

По суті,трагічне і комічне мають у Шекспіра одну основу. У його комедіях, як правило, ми знаходимо серед комедійних колізій одну таку, де події розвиваються з драматичною гостротою ("Багато галасу даремно", "Сон літньої ночі" та ін.); разом з тим досить часто в трагедіях присутні комічні ситуації і комічні персонажі, а деякі трагедії до певного місця розвиваються за законами комедійної колізії ("Ромео і Джульєтта"). Деякі трагедії написані на сюжети комічних італійських новел ("Отелло").

Комізм, як ми з'ясували, - це домінуючий пафос всієї доби, що виражає звільнення. Через комічне людина внутрішньо емансипується від влади духовних догм, морального примусу тощо. Але, звільнившись від догми, примусу чи духовного ярма, людина опиняється перед складним завданням самостійно приймати рішення і нести тягар відповідальності, самостійно передбачати всі наслідки своїх дій. І тут вона наражається на прагнення іншої людини до такої самої емансипації, нерідко анархічно вільного утвердження власної волі. Ці окремі волі внутрішньо емансипованих людей внаслідок випадковості зустрічаються, займають протилежні сторони і приходять в неминуче зіткнення. Від волі ренесансного автора залежить, як показати це зіткнення: як комічне чи як трагічне. З одного й того самого матеріалу він може зробити і трагедію, і комедію.

Драматургічна композиція.

Концепція випадковостей і прихованих причинно-наслідкових зв'язків відбилася в композиції п'єс Шекспіра. Драматург любить розгортати одночасно кілька сюжетних ліній, які не просто співіснують, а переплітаються, перетинаються і "заважають" одна одній. На сцені, зрозуміло, неможливо показати ці лінії одночасно, тож Шекспір їх чергує і показує у вигляді невеликих фрагментів подій. Це створює ефект емоційної напруги і чекання. Але це несе і світоглядний смисл. Нікому не дано наперед угадати справжню логіку подій. Наслідок постійно віддаляється від нас, відривається від своєї причини, ховається за випадковостями.

У Шекспіра в кожній п'єсі, незалежно від жанру, може бути від 2 до 5 і, навіть, більше сюжетних ліній. У сюжетній лінії повинні бути наявні три компоненти: життєво важлива і конкретна мета, яку ставить перед собою персонаж (1); конкретні вчинки і дії, за допомогою яких він здійснює свою мету (2); конкретний наслідок цих вчинків і дій (3).

Особливо оригінально поєднує Шекспір сюжетні лінії в історичних драмах ("хроніках"). Одна з них відтворює реальні історичні події, а друга розгортає домислені драматургом події приватного, нерідко інтимного життя персонажа. Розвиваючись відносно незалежно, ці лінії впливають одна на одну. Приватне життя і історична доля людини виявляються примхливо зв'язаними між собою. Так побудована історична драма "Генрі IV". Одна лінія відтворює реальну історичну подію - повстання графа Генрі Готспера проти короля, а друга знайомить нас з життям непутящого принца, спадкоємця престолу Генрі в товаристві шахраюватого і розпусного сера Джона Фальстафа (Генрі і Фальстаф нагадують нам іншу пару персонажів: Пантагрюеля і шахрая Панурга з твору Франсуа Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”).

Дублюючі сюжетні лінії.

Характерною особливістю Шекспірових драм є сюжетне дублювання з метою акцентування провідної думки твору. Тут розкривається ідея невичерпності вибору, перед яким опиняється герой, або непередбачуваності подій, в яких життя розкривається перед людиною людиною у своїй щедрій повноті. Так, акцентуючи вибір Гамлета-месника, драматург виводить ще три паралельні лінії помсти:за своїх батьків мстять принц Фортінбрас, син вельможі граф Лаерт і син грецького героя Ахілла - Пірр (персонаж з монологу актора). Кожен із чотирьох месників має свої, відмінні від інших мотиви помсти, і всі вони діють по-різному. У "Королі Лірі" лінія Ліра, зрадженого дочками, дублюється лінією батьківської драми графа Глостера, який вигнав люблячого сина Едгара і був підступно зраджений сином Едмундом. У "Ромео і Джульєтті" мотив кохання Ромео і Джульєтти контрастно відтінюється лініями Ромео - Розаліна і Парис - Джульєтта. У "Сні літньої ночі" виведено 6 пар закоханих (якщо рахувати також літературних персонажів Пірама і Тісбу); кожна пара по-своєму бореться за кохання, і у кожної доля складається по-своєму.

сонет п'єса шекспір драма

3.2 Ідейно-жанрові риси п'єс Шекспіра

Оригінальність побудови сюжету.

Структура драматичного сюжету у Шекспіра вельми не проста, з огляду на практику переплетіння кількох сюжетних ліній. Нерідко автор застосовує "несправжню" зв'язку; зокрема в "Ромео і Джульєтті" - це сватання Париса до Джульєтти і згода дівчини. Одночасно ми дізнаємося про закоханість Ромео в Розаліну; отже глядач готовий слідкувати за розвитком цих відносин. Проте справжня зав'язка відбувається лише наприкінці першої дії; для цього драматург вводить щось на зразок перипетії (бал у домі Капулетті, на якому обидві пари мають свідомий намір зустрітися), і вона дає подіям зовсім іншого напрямку. Але якщо лінія Ромео - Розаліна "згортається" одразу після сцени балу, то лінія Парис - Джульєтта продовжує активно розвиватися і добігає свого кінця наприкінці п'єси, коли Парис гине біля склепу, захищаючи честь нареченої від зухвальця (Ромео). Отже, ми можемо говорити про певну неоднозначність розв'язки, яка має такий собі "зміщений центр". Драматург прагне завершити розвиток усіх виведених ліній приблизно в одній часовій і просторовій точці [10, 12 - 15].

Приклад "несправжньої зав'язки" ми знаходимо в "Гамлеті", де появу привида нічний дозор і сам принц пов'язують спочатку з війною з Фортінбрасом. Істинний смисл нічної події розкривається лише в останній яві першої дії, яку і можна вважати зав'язкою. Проте лінія Фортінбраса не зникає,більше того, - появою Фортінбраса з армією завершується весь твір.

Непроста і проблема кульмінації у Шекспіра. досить згадати "Отелло", де розв'язка із "зміщеним центром" (убивство Дездемони і смерть Отелло) веде за собою складну смислову кульмінацію. Так само непросто вказати на кульмінацію подій у "Ромео і Джульєтті": адже тут трагічна смерть у склепі переходить у своєрідний апофеоз істини над тілами закоханих. У Шекспіра - прихильника міцної монархічної влади - значна кількість п'єс завершується урочистою сценою появи володаря,устами якого проголошується істина, справедливість, новий порядок. Можна стверджувати, що у Шекспіра катастрофа обов'язково переходить в катарсис.

Ідея дуальності людини.

В основі усієї драматургічної проблематики Шекспіра лежить по-ренесансному осмислена ідея дуальності людини і світу. Ми знаємо, що античність спиралася на ідею цілісності світу і людини. Ідею роздвоєності і світу, і людини внесло християнство. Світ роздвоєний на теперішнє, несправжнє і тимчасове, в якому фізично перебуває людина (сама до того ж роздвоєна на тіло і душу), і майбутнє, справжнє і вічне, до якого людина лине душею.

У добу Відродження середньовічний дуалізм трансформувався у новий, ренесансний дуалізм. Ренесанс відкрив свою фундаментальну для європейської культури ідею цінності земного життя, яке стає для людини справжнім, бо дозволяє знайти сенс у теперішньому. Але не була відкинута повністю також ідея праведності й вічного життя. Так постали дві сторони людської особистості. Перша - це офіційний статус людини, тобто зафіксоване від народження місце у зовнішньому світі. Сюди входили станова і майнова приналежність, васальна залежність, корпоративна чи партійна приналежність тощо. Друга сторона - це природна сутність людини. Важливо, що хоча ця природна сутність і дарувалася безпосередньо Богом, але належала Богові, Богом же після смерті людини забиралася, а виявлялася на землі в ділах віри. Ми можемо назвати природну сутність людини її позастановими достоїнствами. Вперше тема природної сутності, або позастанових достоїнств людини була розроблена у Джованні Боккаччо.

Шекспір відкриває в ренесансному дуалізмі нові грані, нові глибини і разом з тим трагізм. Офіційний статус людини Шекспір вважав несправжнім, тимчасовим; негативні персонажі в його драмах - це люди, які прагнуть до завоювання чи зміцнення свого офіційного статусу. Така життєва мета - несправжня, облудна, веде зрештою до життєвої поразки. Заради досягнення своєї облудної мети такі люди нерідко заглушують у собі природні почуття чи жертвують природними зв'язками, тобто вбивають свою природну сутність.

Справжньою стороною особистості Шекспір вважав її природну сутність. Але в чому полягає трагізм? У тому, що суспільство, як таке, засноване на офіційних відносинах між людьми і оцінює людину з погляду того, яке місце у суспільстві вона займає. Шекспір розкриває трагічний конфлікт між консервативним суспільством і вільнолюбною особистістю. Суспільство хоче оцінювати людину з погляду одних законів, а вільнолюбна людина прагне жити за іншими.

Висновки

“Сонети” Шекспіра, безумовно, належать до видатних зразків ліричної поезії. У ліриці, як правило, звикли бачити вираження особистих відчуттів і переживань поета. У першій половині XIX століття, коли романтики у поетичній творчості бачили головним чином засіб самовираження автора, затвердився погляд на “Сонети” як на ліричну сповідь Шекспіра. Поет-романтик Вордсворт, відроджуючи форму сонета, що зникла в поезії XVIII століття, писав: “Цим ключем Шекспір відкрив своє серце”.

Такий погляд отримав широке поширення. Багато дослідників Шекспіра вирішили, що “Сонети” в найточнішому значенні автобіографічні.

Отже, англійська форма сонета складається з трьох чотиривіршів і заключного двовірша (куплета). Прийнятий порядок рим: авав cdcd efef gg. Ця система є більш простою в порівнянні з італійською схемою Петрарки. Цю спрощену форму популяризував своєю збіркою “Сонети” і зробив зразковою У. Шекспір, тому її називають англійським (або “шекспірівським”) сонетом.

Що стосується змісту сонетів, то до часу Шекспіра усі можливі теми отримали вираження у віршах поетів. Вже Петрарка, родоначальник поезії епохи Відродження і батько усієї нової європейської лірики, в своїх сонетах і канцонах вичерпав весь запас тем, присвячених душевному життю людини, особливо відчуттю любові. Кожен поет тієї епохи, що писав ліричні вірші, і зокрема сонети, знав, що вразити новизною сюжету він не може. Вихід був один: знайти нові виразні засоби, нові образи і порівняння, щоб всім відоме зазвучало по-новому. До цього і прагнули поети епохи Відродження, у тому числі Шекспір.

Отже, зміст сонета складає відчуття або настрій, викликаний яким-небудь фактом. Самий факт лише глухо згадується, дається натяком, а іноді і зовсім відсутній безпосередній мотив. В основі внутрішньої форми сонета, його образної системи лежить порівняння. Цей прийом був визначений ще Петраркою. Для кожної теми поет знаходив свій образ або цілий ланцюг їх. Чим найнесподіванішим було уподібнення, тим вище воно цінувалося. Порівняння доходило нерідко до крайнього ступеня гіперболізму. Але поети не боялися перебільшення. У таких випадках вірш служить вираженням настрою поета.

Складність поетичної образності сонетів відображає прагнення виразити всю складність самого життя, і в першу чергу душевного світу людини. Через образи і порівняння затверджується ідея світової єдності. Те, що відбувається в душі однієї людини, виявляється пов'язаним зі всім станом світу.

Отже, проаналізувавши збірку сонетів Шекспіра, ми з'ясували, що особливостями шекспірівських сонетів є такі:

Подвійність, яка полягає:

а) у боротьбі реального з ідеальним, поета-романтика з поетом-реалістом;

б) у чергуванні сонетів, що є літературними вправами, з сонетами, охопленими щирою пристрастю і живим відчуттям;

Новизна змісту, яка полягає у таких моментах:

а) у драмі, що розгортається в “Сонетах”, присутні три персонажі: Друг, Смуглява пані і поет. Перші два показані очима поета. Причому його ставлення до них зазнає зміни. «Любовний трикутник», показаний Шекспіром, не має аналогів у літературі, у центрі його стоїть не любов до жінки двох юнаків, а дружба поета до друга. Центральний образ збірки - темноволоса красуня жорстока і віроломна, в яку закоханий також друг поета. Після великої внутрішньої боротьби це суперництво закінчується в душі Шекспіра перемогою дружби;

б) хоча збірка 154 сонетів Шекспіра знаходиться під сильним італійським впливом, зокрема петраркізму, умовність жанру зведена до мінімуму і в традиційну сонетну форму вкладено живий зміст пристрасних переживань і роздумів. "Сонети" розкривають перед нами діалектику душевних переживань, пов'язаних з відчуттям любові, яке виявляється не тільки джерелом найвищих радощів, але і причиною найтяжчих мук.

Новизна композиції:

а) Шекспір спростив сонетну схему Петрарки, увівши свою: авав cdcd efef gg;

б) перший чотиривірш містить виклад теми, другий - її розвиток, третій - підводить до розв'язки, і заключний двовірш в афористичній лаконічній формі виражає підсумок. Але іноді Шекспір відступає від цієї композиції.

Художні засоби:

а) у “Сонетах” Шекспір широко використовує всю палітру художніх засобів: багатозначні порівняння, на яких будується сюжет сонетів; антитези, метафори, епітети, гіперболи, метонімію, паралелізми, риторичні фігури;

б) поряд із звичними поетичними асоціаціями вживаються несподівані порівняння, розгорнуті метафори, контрастні фарби;

в) у сонетах простежується стійка символіка барв, яка іноді міняється місцями.

Отже, “Сонети” Шекспіра - це справді вінець англійської лірики епохи Відродження, ліричний синтез епохи Відродження. Крізь умовність і штучні рамки форми в них пробилися справжні людські відчуття, великі пристрасті і гуманні думки. А те, що вони починаються гімном життя, а завершуються трагічним світосприйманням, відображає духовну і реальну історію епохи.

У драмах Шекспіра отримав віддзеркалення культ дружби, наприклад: в “Двох Веронцях”, “Безплідних зусиллях любові”, в “Ромео і Джульєтті”, “Юлії Цезарі” і в “Гамлеті”.

Вірші, присвячені Другові, мають декілька тем. Перші 19 сонетів на всі лади тлумачать про одне і те ж: друг повинен одружуватися для того, щоб його краса ожила в нащадках. Найпростіший побутовий факт підіймається Шекспіром на філософську висоту. Через всю групу сонетів проходить зіставлення тлінності Краси і невблаганності Часу. Шекспір висловлює оптимістичний погляд на життєвий процес. Час може знищити одну істоту, але життя продовжуватиметься. Тому поет закликає друга виконати закон життя, перемогти Час, залишивши після себе сина, який успадковуватиме його красу. І є ще один засіб боротьби з часом. Його дає мистецтво. Воно також забезпечує людині безсмертя. Своє завдання поет бачить в тому, щоб у віршах та драмах залишити потомству вигляд тієї людської досконалості, яке виявляв його прекрасний друг як ліричний герой.

Художня система драматургії Шекспіра виросла на грунті традицій народного театру і лише дечим зобов'язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови. У п'єсах античних авторів дія, як правило, відбувалося в однім місці і протягом стислого періоду, біля доби; сюжет містив лише одну подію, що зображувалася без яких-небудь відхилень. У трагедіях дія взагалі починалася вже напередодні розв'язки конфлікту.

Драматургія Шекспіра не скована ніякими жорсткими рамками. П'єса зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв'язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним проходить усе життя людини. А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій.

Шекспір часто веде дві, а то і три рівноцінні лінії дії. Деякі епізоди не завжди пов'язані з головною дією, але по-своєму і вони необхідні,- для створення атмосфери і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт.

Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XIX сторіччя Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія скульптурна, а трагедія Шекспіра - мальовнича. І дійсно, в античній драмі велична і незмінна фігура героя або героїня подібна до прекрасної статуї, тоді як у п'єсах Шекспіра багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатомірним картинам з безліччю цікавих деталей.

Давнина строго розмежовувала п'єси по їх загальній тональності, тоді були або вовкуваті, або веселі уявлення-трагедії або комедії. У Шекспіра в одній п'єсі уживається серйозне з кумедним, і в його трагедіях чимало блазенства, а в комедіях часом трапляються події, що знаходяться на грані трагічного.

Шекспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у древній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Водночас він показав характери своїх героїв у розвитку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але і розуміння природи людини.

Драматичні шедеври Шекспіра в значній мірі затьмарили його творчість як епічного і ліричного поета. А тим часом ця частина шекспіровської спадщини представляє великий інтерес. Навіть якби Шекспір не написав жодної комедії, трагедії або хроніки, він усе рівно ввійшов би в історію світової літератури як талановитіший поет англійського Відродження.

Список використаної літератури

1. Андрусяк І. Нерозгадана таємниця прекрасного (Життя В.Шекспіра) // Шекспір В. Вибране. - К., 2003. - С.36.

2. Баршанська Н. Сонети В. Шекспіра та їх переклади // Зарубіжна література. - 2001. - №39. - С. 2.

3. Беркун О. Е. Шекспір і його сонети. 9 клас // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2002. - №3. - С. 46 - 47.

4. Борецький М. Вільям Шекспір // Тема-2002. - №3-4. - С. 130 - 208.

5. Вічний Шекспір // Всесвіт. - 1996. - №8 - 9. - С. 92.

6. Гвоздьов А."Римські трагедії" Шекспіра // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2004. - №11. - С. 23 - 24.

7. Геній і його доба. Шекспір // Зарубіжна література. - 2001. - №9. - С. 3 11.

8. Гудзь О. Художня картина світу і людини у сонетах Вільяма Шекспіра Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2004. - №11. - С. 23 - 24.

9. Дмитрова Л. Драматургія Шекспіра // Дмитрова Л. З історії всесвітнього театру. - Львів, 1929. - С. 222 - 239.

10. Драматичні твори Шекспіра // Зарубіжна література. - 2001. - №9. - С. 12 - 15.

11. Затонський Д. Шекспір в Україні // Культура і житття. - 2004. - 26 травня. - С.3.

12. Костецький І. Душа сторіччя (До 400-ї річниці з дня народження Шекспіра) // Кур'єр Кривбасу. - 2008. - №220 - 221. - Березень-Квітень. - С. 205 - 236.

13. Рудницький М. Таємниці Шекспіра // Вітчизна. - 1964. - №4. - С. 179 - 183.

14. Селезінка І. А. Причини злочинності, зображеної в хроніках В.Шекспіра // Іноземна філологія. - Вип 53. - Львів, 1979. - С. 102 - 109.

15. Селезінка І. О. Проблема морального критерію у хроніках Шекспіра // Іноземна філологія. - Вип. 39. - Львів, 1975. - С. 163 - 168.

16. Соколянський М. Г. Навколо образу Шекспіра (Про одну творчу полеміку) // Одеський держ. ун-т. Збірник робіт аспірантів. Гуманітарні науки. - Одесса, 1964. - С. 280 - 287.

17. Франко І. Шекспір В. Гамлет / Пер. П. Куліш //Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К. : Вища школа, 1981. - Т. 32. - С. 167.

18. Франко І. Шекспір В. Приборкана гоструха / Пер. П. Куліш // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К. : Вища школа, 1981. - Т. 32. - С. 171 - 179.

19. Шекспір Вільям (1564 - 1616) // Усі зарубіжні письменники. - Харків, 2006. - С. 131 - 136.

20. Шекспір Вільям. Гамлет, принц Данський // Всесвіт. - 2001. - №3 - 4. - С. 130 - 208.

21. “Шекспірівське питання” (Система уроків) // Зарубіжна література. - 2006. - №6. - Лютий. - С. 3 - 11.

22. Шекспірівська хронологія // Всесвіт. - 1996. - №8 - 9. - С. 126 - 127.

23. Яковенко О. О. Хто є справжнім автором шекспірівських шедеврів ? // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 1996. - №5. - С. 74 - 77.

Додатки

Сонет 21

So is it not with me as with that Muse

Stirr'd by a painted beauty to his verse,

Who heaven itself for ornament doth use

And every fair with his fair doth rehearse

Making a couplement of proud compare,

With sun and moon, with earth and sea's rich gems,

With April's first-born flowers, and all things rare

That heaven's air in this huge rondure hems.

O' let me, true in love, but truly write,

And then believe me, my love is as fair

As any mother's child, though not so bright

As those gold candles fix'd in heaven's air:

Let them say more than like of hearsay well;

I will not praise that purpose not to sell.

Ні, я не йду тропою віршоробів,

Що оди тчуть з фальшивої краси.

Їй не шкодують неба для оздоби

Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,

Для порівнянь не брав так, як вони,

Скарбів земних, перлин всіх океанів,

Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда - над усе для мене,

І я писав, що мила - чарівна,

Хоча від матері лице натхненне,

А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться,-

Вона не крам, що продають в крамницях.

Сонет 22

My glass shall not persuade me I am old,

So long as youth and thou are of one date,

But when in thee time's furrows I behold,

Then look I death my days should expiate:

For all that beauty that doth cover thee

Is but the seemly raiment of my heart,

Which in thy breast doth live, as thine in me.

How can I then be elder than thou art?

О therefore, love, be of thyself so wary

As I not for myself but for thee will,

Bearing thy heart, which I will keep so chary

As tender nurse her babe from faring ill:

Presume not on thy heart when mine is slain;

Thou gav'st me thine, not to give back again.

Не вмовить й дзеркало, що я старий,

Як довго з юністю ти молодець.

Коли ж борозни в тебе час порив,

То жду я смерти й дням моїм кінець.

Бо вся краса, що покрива тебе,

Для серця мого відповідний стрій,

Що в тебе в грудях, як в мені твоє.

То звідки в мене старший вік, ніж твій?

Тому, мій любий, дбай про себе ти,

Як журюсь я про вік твій, а не свій,

Та буду серце я твоє нести,

Як няня немовля в руці м'якій.

Не буде й твого серця, як моє помре,

Своє ти дав мені й ніхто не відбере.

Сонет 29

When in disgrace with Fortune and men's eyes,

I all alone beweep my outcast state,

And trouble deaf heaven with my bootless cries,

And look upon myself and curse my fate,

Wishing me like to one more rich in hope,

Featured like him, like him with friends possessed,

Desiring this man's art and that man's scope,

With what I most enjoy contented least;

Yet in these thoughts myself almost despising,

Haply I think on thee, and then my state

(Like to the lark at break of day arising

From sullen earth) sings hymns at heaven's gate;

For thy sweet love rememb'red such wealth brings

That then I scorn to change my state with kings.

Зневажений і долею, й людьми,

Плачем тривожу небеса даремне,

Становище відреченого темне

Клянучи, обмиваюся слізьми.

Надіями багатшим прагну буть,

Мінятись долею готовий з тими,

Хто друзями оточений палкими,

Кому лягла в мистецтві краща путь.

Тоді, згадавши раптом я про тебе,

Картаю сам себе за слабість ту.

Від хмурої землі у висоту

Я гімн, як жайворон, несу до неба.

Я промінять ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.

Сонет 66

Tirеd with all these! For restful death I cry,

As to behold Desert a beggar born,

And needy Nothing trimm»d in jollity,

And purest Faith unhappily forsworn,

And gilded Honour shamefully misplac»d,

And meiden virtue rudely strumpeted,

And right Perfection wrongfully disgraced,

And Strength by limping Sway disabled,

And Art made tongue-tide by Authority,

And Folly( doctor-like) controlling skill,

And simple Truth miscall»d Simplicity,

And captive Good attending captain ill:

Tired with all these, from these would I be gone,

Save that, to die, I leave my love alone.

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в роскоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості ганебний суд,

І злу - добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя.

Сонет 97

How like a winter hath my absence been

From thee, the pleasure of the fleeting year!

What freezings have I felt, what dark days seen!

What old December's bareness every where!

And yet this time removed was summer's time,

The teeming autumn big with rich increase,

Bearing the wanton burthen of the prime,

Like widowed wombs after their lords' decease:

Yet this abundant issue seem'd to me

But hope of orphans, and unfathered fruit,

For summer and his pleasures wait on thee,

And thou away, the very birds are mute;

Or if they sing, 'tis with so dull a cheer

That leaves look pale, dreading the winter's near.

О, як зимою видалась мені

Твоя відсутність, любко незабутня!

Який мороз! Які похмурі дні!

Яка самотність й порожнеча грудня!

А час минав -- і літо вже сплива,

Вслід осінь йде з багатими дарами,

Мов та, що мужа втратила, вдова,

Так щедро завагітнена плодами.

Мені здавалось: пишні хай дари,

Але сирітської їм не уникнуть долі;

Нема ні літа, ні його жари

Без тебе; не щебечуть птахи в полі.

А там, де й чуть несмілий, тихий свист --

В передчутті зими вже в'яне лист.

Сонет 116

Let me not to the marriage of true minds