Аналіз повісті О. Забужко "Казка про калинову сопілку"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передмова до "казки про калинову сопілку" Оксани Забужко

"ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРСЬКОГО ЧИТАЧА



Це завжди трошки бентежне відчуття, як перед першим побаченням, - коли твоя книжка перетинає кордон іншої культури, “перевдягаючись” в іншу мову, а значить, і в плоть іншої традиції. Наче відпускаєш свою дитину самостійно жити на емі?рації, розуміючи, що ніякі супровідні слова їй услід уже нічим не зарадять і нічого не допоможуть: “іже писах - писах”. Проте в даному випадку авторка має ще й додаткові приводи хвилюватися за долю свого “дитяти”. забужко персія казка філософський

Справа в тому, що Персія в українській свідомості - реальність, мабуть, не стільки географічна чи історико-політична, скільки, насамперед, міфологічна: країна казок, де над відважними героями й мудрими царівнами (останні в дитинстві мені особливо подобались - український, як і загалом європейський, фольклор зазвичай відмовляє жінці такого компліментарного поєднання мудрости й царственности!) донині ширяють прекрасні пері, оберігаючи від підступів якого-небудь лихого дева. А крім того (це вже для дорослих!) - батьківщина одної з найстародавніших і найцікавіших в історії людства релігій, яка багато в чому визначила зміст і юдаїзму, і християнства, й ісламу, - і лишила по собі сліпучий, мов хвіст комети, вогняний слід у культурі Європи, розсипавшись, з одного боку, жаром єретицьких багать, з другого - тисячами несамовитої краси ле?енд, переказів, апокрифів, якими й донині живиться література (відгомін цієї невгавної битви Світла з Тьмою, Ормузда з Аріманом присутній і в літературі українській, від середньовіччя аж по 20-те століття включно). Увіходити в цю загадкову реальність зі своєю “Казкою…”, де головним персонажем врешті-решт виявляється той-таки Аріман, дарма що переряджений по-християнському й по-українському, - випробування для мене з розряду майже містичних: ніби наважуєшся вступати в діалог не з самим лише іранським читачем, своїм сучасником, а - через нього і крізь нього - з цілою багатовіковою товщею таких глибоко залеглих шарів культурної пам'яті, які й самому читачеві можуть хіба тільки в снах нагадувати про себе (зрештою, чи ж не всі ми в цьому світі посередники, несвідомі носії невбитого ?енного коду погаслих традицій і завмерлих вірувань?). Так що для мене це не просто - ще один переклад на ще одну іноземну мову. Як, утім, і сама “Казка…” - не просто одна з написаних мною книжок…

Але про все по порядку.

Народну казку про вбивство сестри сестрою й калиновий кущ на могилі, який, коли з нього випадково вирізано сопілку, заговорив голосом убитої, викриваючи вбійницю, кожен українець знає з дитинства. Я не вивчала спеціально цього питання, але, припускаю, такі фантастично-кримінальні історії, покликані довести, що вчинений злочин рано чи пізно виходить на яв, бо проти вбивці, в разі за свідків не стане людей, повстане свідчити сама природа (місяць на небі, журавлі, річковий очерет, тощо), знайдуться, якщо гарненько попошукати, в фольклорі кожного народу. З цього погляду українська сопілка, що квилить дівочим голосом, нічим не різниться від біблійного “каміння, що волає до неба”: це фольклор із тих часів, коли марно пролита кров ще сприймалася порушенням не лише людського, а вселенського, космічного закону - злочином проти світобудови. За минуле століття наша цивілізація, боюсь, безнадійно позбулася подібної чутливости, а нав'язливо множені масовою культурою калюжі екранної крови остаточно збили бідному гомо сапієнсові колишній бар'єр містичного жаху перед кровопролиттям як перед чимось протиприродним і богозневажним. Тільки в зовсім маленьких дітей цей бар'єр іще зберігається: роз”юшивши собі носа чи коліно, карапуз кидається до мами з криком не болю, а радше інстинктивного, первісного людського страху на вид витікаючої з тіла крови як чогось неподобного: так НЕ ПОВИННО бути! (як співається в українській народній пісні, “кров людська - не водиця, проливати не годиться”…). Одначе під брутальним натиском телебачення цей непомильний інстинкт, із якого виросли всі табу на вбивство, всі очисні військові ритуали й навіть, почасти, сама релігійна ідея відплати й спокути, дуже швидко скоцюрблюється й зачахає, - і вже семилітки весело розстрілюють на моніторах комп'ютерів людські фігурки, тішачись, коли ті, поцілені, починають спливати кричущо яскравою червінькою… Фольклор був мудріший - він прищеплював маленькій людині відчуття трагічности буття: те відчуття, з якого починається всяка культура і без якого вона приречена на загибель.

Добре пам'ятаю своє дитяче потрясіння “Калиновою сопілкою”: приголомшувала сама ота оповідна буденність зачину, цілковита сюжетна невиправданість убивства - отак собі найзвичайнісінько пішли сестри по ягоди, а на зворотньому шляху одна другу взяла та й зарізала… Зло зненацька вихоплювалося з-під погідного, гладенького плину життя - так, ніби цілий час таїлося в його глибині, готове щомиті вискочити на поверхню, вивернувши назовні страхітливою, непередбачувано грізною стороною весь звичний порядок речей (прийом, яким у 20-му столітті хто лиш не послуговувався, від Кафки до Гічкока!). Зло могло ховатися під диваном - у ванній кімнаті, поки там не ввімкнуть світло, - у комірчині для іграшок, поки вона стоїть зачинена (розуміється, в чотири роки ще заскладно уявити, що найбільше його ховається в людських помислах і що саме там і є найтемніше та найрідше провітрюване місце на землі!). “Калинова сопілка” була саме про це - про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер. Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, - воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити.

Щоб упоратися з цим конкретним сюжетом, мені знадобилося ще тридцять п'ять років. “Казка про калинову сопілку” писалася як спроба дорослої жінки відповісти на те давнє, так на півжиття й полишене відкритим, запитання маленької дівчинки: чому? Чому сестра вбила сестру - щО могло, ні, щО МУСИЛО відбутися перед тим між ними такого, що не ввійшло в текст народної казки, винеслося безіменними середньовічними оповідачами “за дужки”, обтявши її до своєрідного судового постскриптума - епізоду з кримінальної хроніки тих часів, коли новини ще ширилися без газет і телебачення, з уст в уста? (В деяких записаних версіях казка навіть закінчується стратою вбивці - бабину дочку прив'язують до кінського хвоста і пускають у чисте поле: фінал, у якому явно бринить нотка задоволення з такого переконливого торжества права й справедливости…). За всіма сюжетними недомовками (і чому це одна дочка “дідова”, а друга “бабина” - чи сестри були насправді нерідні, зведенята? Чи, може, тут радше за Фройдом - татова й мамина улюблениці відповідно?..) тьмяно проблимувала кривавими відсвітами, як при погляді на вогонь крізь вічко старовинного персня, якась жаска, заворожлива тайна - невід'ємна прикмета всякої літературно визначної історії, бо ж тільки ті з них і лишаються жити в віках, котрі породжують у слухача-читача більше запитань, аніж відповідей, спонукаючи вже самостійно здогадуватися, домислювати, добудовувати навмисне полишені зяяти сюжетні діри (Євангеліє, наприклад, якщо розглядати його не як сакральний, а як літературний текст, - це насамперед геніальна історія, яка потрапляє дати біографію й подвиг героя настільки скупо-пунктирно, з такою неймовірною і так вдало розставленою кількістю лакун-недомовок, що інтерпретатори за дві тисячі років так і не спромоглися позачиняти й позамазувати наглухо всіх отворів, - протяги численних “чому?” й далі дмуть із тексту звідусюди, наново розпалюючи уяву нових і нових поколінь). Одначе таємниця полягала не тільки в літературних прийомах. У ході писання в мені дедалі зростала підозра (яка врешті перетворилася на тверду певність!), що за дитячою казкою (чи, все-таки, - переказом?) про сестровбивство ховається якась реальна трагедія, загублена в темряві століть. Хтось до мене звідти озивався - хтось, чия життєва драма так і лишилась нікому не відомою, і тепер той хтось достукувався в мої сни й колобродив як навіжений у комп'ютерних програмах (Word з місяця в місяць незбагненним чином уперто відновлював витерті шматки чорнового тексту, проти чого були безсилі всі фахові програмісти!), - упоминаючись свого права, не передбаченого в жодній конституції світу, а проте невідмінного, відколи світ стоїть: права людини на власну історію.

Саме за цим правом люди рвуться потрапити на телевізійні ток-шоу з сенсаційними розповідями про свої інтимні пригоди, пишуть на старість літ не потрібні нікому мемуари, після літературного вечора запобігливо ловлять письменника за рукав, обіцяючи подарувати з свого життя “надзвичайний сюжет”, і ще яких тільки дурниць не коять, наражаючи себе на посміхи й нерозуміння - і все те стійко витримуючи! - бо керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що прожите ними життя має сенс - принаймні настільки, щоб варто було про нього розповідати (переказування уже само по собі є визнанням значущости!). У суспільствах релігійних ця потреба задовольнялася куди простіше - досить було висповідатися духовникові. Коли в перській казці падишах велить чужоземцеві: “Розповідай мені свою історію, але тільки те, що трапилося з тобою, а коли розповідатимеш почуте від інших або вичитане, то накажу стяти тобі голову”, - він насправді обдаровує приблуду воістину королівським привілеєм, про який абсолютній більшості смертних зостається іно мріяти. В сучасній цивілізації таку царственну владу - наділяти людей історіями (хай навіть чужими - то вже вольному воля, впізнавати в чужій свою!) - посідає тільки література. Проблема в тому, як цією владою не зловжити - як донести історію чийогось життя в її таки ВЛАСНОМУ, первісно-чистому, правдивому вигляді, не перекрутивши й не закаламутивши її нічим чужим, фальшивим, “вичитаним або почутим від інших”, - особливо беручи під увагу, що за це останнє голів більше не стинають, літературно освічені падишахи з вимогливим (хай і, гм, трохи понад міру…) смаком давно перевелися, - і відповідальність за сказане слово ти несеш уже єдино перед власним сумлінням.

Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке “оптика прилюдности”: потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників - про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, - неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим густими потоками брехні, - і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі, - лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…

Фольклор, а надто наш український, мене незмінно гіпнотизує й притягує саме цим - нерозбірливим, уривчастим гулом безіменних людських голосів, наче криками потопельників десь далеко в морі під час шторму, до яких дослухаєшся з берега, виловлюючи - фразу, рядок, деталь, - і от за нею враз спалахує в усій сліпучій повносилості чиєсь давно проминуле життя, ніби світло згаслої зірки на тебе падає, - ефект заворожливий, ні з чим не зрівняти!.. У випадку “Калинової сопілки” світло було тяжке, темно-багряне (і весь асоціативний ряд образів про те волав: висипані з кошика роздавлені суниці - кров - калинові кетяги на кущі…): тут було вбивство, передісторію якого масова свідомість середньовіччя - безписьменна, з уст в уста формована опінія архаїчної й строго ре?ламентованої сільської громади - легкомисно викреслила, викинула з поля зору як щось, не варте своєї уваги, - а може, просто неприступне їй?.. Була історія гріха, який залишився без сповіді. Була страшна - найстрашніша з усіх мислимих, - ні з ким не розділена пекуча, чорна самотність жіночої душі, що летить у безодню злочинства, - це ж з якої такої розпуки, якою мукою ненависти туди вкинута?.. І ця душа просила - ні, не розгрішення: розуміння. Просила, щоб її нарешті почули. Просила, іншими словами, - власної історії: тої, в якій їй колись була відмовила усна традиція.

Десь на задньому плані переможно реготав над своєю жертвою Аріман. (Як кажуть богослови - у диявола також є свої мученики…) І це вже мені й геть не подобалося - це вимагало взятися за перо куди настійніше, аніж відрухова письменницька потреба доказати кимось колись недоказане.

Так що, повторюю, не в самій лиш казці була тут справа.

Є для мене щось глибоко символічне в тому, що перший вихід цієї повісти за межі слов'янського ареалу (досі вона перекладалася тільки слов'янськими мовами) відбувається саме в Персії. Відомо, що книжки також мають свою долю - а значить, і свою власну історію, яка аж ніяк не закінчується з їхнім написанням. Але цій, подальшій історії “Казки…” я вже - на жаль чи на щастя - не співавтор: рухаючись по світу, книжка сама “вибирає” собі помічників - як вибрала “Kазка…” перекладачку Катерину Криконюк, як, маю надію, вибере собі серед перських читачів ще багатьох із чулим вухом і прозорою для світла згаслих зірок душею. Авторові ж зостається тільки відступитися, пробурмотівши одвічне виправдальне: іже писах - писах… І стежити зоддалеки, як розквітатиме український калиновий кущ у перському саду казок мого дитинства - тому самому, повному дивних квітів, і водограїв, і птахів, що розмовляють людськими голосами, по якому прогулюється найсправедливіший у світі падишах, чекаючи від чужоземців виключно правдивих історій…

Дуже хочеться вірити, що калиновий кущ там прийметься. "

Аналіз повісті Оксани Забужко "Казка про калинову сопілку"

Серед багатьох методів аналізу художнього твору є біографічно-текстуальний який передбачає вивчення біографії письменника у поєднанні з аналізом твору

"Засновник цього методу Шарль-Огюстена Сент-Бов (1804-1869) пропагував морально - психологічне вивчення творчості письменника, яке він сам проводив, спираючись на історико-біографічний матеріал'', на свою інтуїцію художника. Такий метод є науковим методом літературного дослідження. Саме його я обираю для спроби аналізу повісті Оксани Забужко.

Оксана Забужко - наша сучасниця, відома українська письменниця. Її твори (лірика,оповідання, есе, повісті, романи) вже встигли завоювати любов читачів і визнання критики в Україні та за кордоном. Письменниця дотримується у своїй літературній діяльності такого принципу:

"Перша і головна заповідь письменника:

Не збреши.

Здавалося б, просто. Та сама вона,

Ссылки по теме:

? Театр ХХ століття Леся Курбаса

? Богдан Лепкий. Видатна постать української літератури

коли триматись її послідовно, й

робить літературу небезпечною

професією - як у альпініста або водолаза".

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства - отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам'ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов. Як зазначає письменниця у своєму творі "Автобіографія":

"Народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку, де й пройшло раннє дитинство. З родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище було не "Забужко", а "Забузькі" - з тих самих Забузьких, один з яких, за Хмельницького "польовий начальник", 1649 року перейшов на польський бік і навіть дістав на короткий час булаву... а у XVIII ст. котрийсь мій, уже прямий, предок був поставлений перед судом за чаклунство".

А щодо жінок-предків то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті, "Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю". У роду письменниці визначаються сильні, вольові характери, такі, як Ганна - панна у повісті "Казка про калинову сопілку".

Луцьке дитинство тривало до восьмого року життя, коли батьки, переслідувані місцевим КДБ, знайшли змогу переїхати до Києва й започаткувати новий життєвий старт. Вони були обоє філологи-україністи, науковці, але їхні дисертації, рекомендовані до захисту, так і зотліли в шухляді письмового столу, наочним утіленням двох нереалізованих життів у полоні насильницьких обставин. "Зростала я в чомусь вельми подібному до в'язниці з полегшеним режимом, - з п'ятилітнього віку твердо знаючи, що поза хатою, з "чужими", треба мовчати, або говорити зовсім не те, що думаєш" То хіба ж це не зболене дитинство ?!

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного "дописемного" віку. Причому, поряд з віршами про зайчиків, сонечко, дощик, що їх охоче друкували у періодиці ( доки батько не потрапив до "чорних списків КДБ"), " я вже у вісім-дев'ять років натхненно шкварило таку дисидентсько-патріотичну лірику, що можу сміливо сказати: своїм "шістдесятництвом" я перехворіла в дитинстві". Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху "Вітрила".

Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977 по 1982 - найпохмурішій у житті письменниці період: "роздвоєння на себе - для світу"; "себе - для - себе".

1982 року, коли після смерті Брежнєва у суспільній атмосфері трохи відвологло, вступила без жодних скандалів до аспірантури на факультет естетики. У цей час у лікарні від раку вмирав батько, і "почалося моє життя від власного імені - і на власний - таки ризик"

1986 рік, Чорнобиль, - апокаліптичне потрясіння поклало край "радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Похальчук, Ю.Андрукович, В.Медвідь, Є.Пашковський.

І весь наш народ і покоління молодих письменників саме у 1986 році зрозуміли, імперія зла, яким був Радянський Союз "в духові", а 1991 рік став тільки констатацією фактів, не треба було навіть Кассандрінового крику: "Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!"

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко "відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр - в Гарварді.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок - "Травневий іній" (1985), "Диригент останньої свічки" (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто - "Королівство Повалених статуй" (1996), повісті "Інопланетянка" (1992), літературно-філосовських студій "Дві культури" (1990), "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період" (1992.1993), "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" (1997р.), роману "Польові дослідження з українського сексу" (1994р.), повісті "Казка про калинову сопілку" (1999р.), оповідань "Сестро, сестро", "Дівчатка" (1999р.), "Я- Мілена", "Інструктор із тенісу" (2001р.). Автор численних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта (1994р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов'язання (США, 1997р.). Мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії. Ось така вона, наша Оксана Забужко!

Цілком зрозуміло, що, навчаючись у 9 класі, я ще не прочитала все, що написано Оксаною Забужко.

Але її оповідання "Сестро, сестро", "Дівчатка" дуже сподобались мені, а повість "Казка про калинову сопілку" здалася мені чимось незвичайним, яскравим, заворожуючим душу. Недарма відомий український письменник Вадим Скуратівський у статті "Нельотна погода". Замість передмови та замість монографії сказав:

"У ось маємо - "Казку про калинову сопілку... може, різко й категорично, але - шедевр". Саме шедевр, що й мав з'явитися на межі тисячоліть".

Отже, повість "Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки - українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині - надихнула їх на створення таких шедеврів?!

Повість "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла ("Дівчатка"), сестра - вбила (повість "Казка про калинову сопілку").

Жанр твору.

Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка про калинову сопілку"

То що ж це, повість чи казка?

За визначенням В.Лесина, "повість - переважно прозовий епічний твір, в якому змальовано широку картину життя окремих персонажів протягом тривалого часу"

Казка - "давній за походженням і популярний в народі епічний жанр фольклору"

Звернемося до нашого твору. Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни. Для твору Оксани Забужко притаманна наявність хронотипів (грецьк. час, місце), тобто таких згустків словесної матерії, які вказують на час і місце, хоча вони й не називаються. Наприклад, численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII -першої половині XIX ст.

Отже "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Аналіз жанрової форми допоможе мені з'ясувати своєрідність художнього втілення теми, розібратися у архітектоніці твори, тобто його композиції, реалізації всього змісту твору - його сюжету.

Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку".

Одним із найважливішим складників побудови художнього твору, його основним стрижнем вважається сюжет (з фр.- тема, предмет). Це той елемент структури твору, який сьогодні трактується як ланцюг подій, пов'язаних з долею головних персонажів чи одного персонажа, з розкриттям їх характерів у конкретних життєвих ситуаціях, у подоланні різноманітних перешкод, що з'являються на їхньому шляху до наміченої мети. Сюжет, таким чином, об'єднує всі компоненти художньої форми, є тим її складником, на основі якого тримається весь твір.

Сюжет як історична категорія тлумачився в різні часи неоднаково. Так, Леонардо да Вінчі, аналізуючи мистецькі твори своєї доби, трактував сюжет як вираження внутрішнього стану людини, тобто, у дусі загальних вимог гуманістичної ренесансної естетики.

Класицисти відзначали конструюючу роль сюжету в побудові твору, зокрема в показі стосунків між персонажами, не перевантажуючи сюжет численними подіями і персонажами, бо це збіднює тему твору.

А просвітитель Дені Дідро розумів під сюжетом запозичені з минулого певні "історії", які драматурги могли по різному розгортати у своїх п'єсах.

Письменники-реалісти XIX століття пов'язували сюжет з показом людини в умовах певного середовища - соціального, національного, історичного. Так М. Гоголь вважав, що в сюжеті мають відбитися характерні конфлікти доби. Для Бальзака сюжет був компонентом, що організовує художній матеріал.

Ще за часів Арістотеля при розгляді структури твору став вживатися термін фабула (лат. - переказ, оповідь) - подвійна основа твору, позбавлена конкретних художніх подробиць, стислий переказ їх у хронологічній послідовності. Саме цією категорією оперував Арістотель. Терміном сюжет він не користувався, вказуючи на дію твору в її безпосередньому сприйманні. Тому літературознавці пізніших часів стали твердити про тотожність термінів сюжет і фабула.

У XX столітті літературознавці вказали на внутрішню відмінність цих двох категорій. Вони твердили, що фабула - це хід подій, пов'язаних з життєвою долею головних персонажів, тобто їхня життєва історія, що подається в хронологічному порядку, тобто фабула - це те, що було насправді, а сюжет це те, про що дізнався читач із твору.

Отже, сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.

Характерною особливістю епічного твору є його сюжетність. Існує багато поглядів, триває чимало дискусій про роль і місце сюжету у творі. Одні вважають сюжет складником композиції твору, а інші надають йому самодостатнього значення. Існувала так звана міфологічна школа в літературознавстві, представники якої (М.Мюллер, Ф. Буслаєв) вважали, що джерелом багатьох літературних творів у різних народів світу був фольклор, вони намагалися доводити пряму еволюцію творів від єдиного прасюжету.

Гадаю, що О.Забужко у побудові свого твору поділяє цю теорію і дотримується її. Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

З'ясування сутності сюжету як того компонента твору, що поєднує його форму і зміст в органічну цілісність, можна визначити як самі складники сюжету.

Повість невелика за розміром - 51 сторінка і складається з 30 невеликих частин, що тісно пов'язані за змістом. А композиція твору струнка, чітка, красива.

Експозиція.

Експозиція повісті - це той складник сюжету, що безпосередньо передає зав'язці конфлікту, розгортанню дії, що моделюється у творі.

У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: "Ганна - панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні - панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

умови формування головної героїні Ганни - панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;

обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав'язка.

Зав'язка як елемент сюжету позначає початок розвитку дії у творі, виникнення конфлікту між персонажами, виявлення поглядів, протилежного ставлення до життя.

Отак і в даній повісті. Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дівчинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива - "поганенька дитина", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною - панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина дочка".

Розвиток дії.

Розвиток дії. Після зав'язки конфлікт розвивається в змодульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна - панна завидувала Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. "Маленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша, жорстокіша ураза".

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати - про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду - як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її хвилювала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона"... та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні - знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!" У приклала сказане Ганна - панна до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала - посватався до неї, той же таки Дмитро - і погодилася Оленка, пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!". Горе, горе Ганні - панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість, така обіда закипіла в Ганни - панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець "родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й справді у Ганни - панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна - панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до посмаку крови".

Весь світ здався Ганні - панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?" Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку терезів"

Кульмінація.

Кульмінація - це найгостріше загострення конфлікту, коли порушене у творі питання має розв'язатися.

Настала неділя - остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!) -"вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві тіло... і обм'якло". Ганна ж панна ,"потрясаючи над головою скривавленим ножем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо - до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя... І не пустила.

Ретардація.

Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв'язка.

Розв'язка завершує розгортання сюжету.

А що ж Ганна - панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: "Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався... слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка - чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по - безвинними місячними ночами."

Тема та ідея твору.

На мою думку, тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

А ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.

Характеристика Ганни - панни.

У творі Оксани Забужко немає чорних і білих, позитивних і негативних героїв. Тут є протистояння обдарованості і посередності, незвичайна краса і обдарованість Ганни - панни та підкреслена звичайність Оленки становлять виразний контраст. Але все ж головна героїня твору саме Ганна - панна, "бабина дочка", яка не просто розв'язує проблему світла і темряви у собі, а сперечається зі світом навіть з Богом.

Як я говорила вже вище, Ганна - панна була незвичайна вже від народження: "вродилася з місяцем на лобі". Цей знак непокоїв і матір, та дитя росло спокійне, некрикливе. І матері хотілося вірити, що півмісяць на лобі дівчинки - то добрий знак, а "можливо, й судилося їй князівство, може, й королівство". Мрії про щасливу долю дочки зігрівали Маріїне серце, бо її особисте життя не склалося: батько не віддав її за того, кого вона любила, і щоб довести батькові, яку кривду він їй заподіяв, Марія вийшла заміж за першого , хто її посватав - Василя, - лише щоб дозолити батькові, "от щоб знав!"

І тепер час від часу вона бачила покійного батька уві сні і хотіла довести йому своє, - щоб знав, але так і не змогла.

Виростала Ганна - панна розумною дівчинкою. А доля - хитрунка уже віщувала їй майбутнє.

І першою звісткою долі - хитрунки була зустріч Ганни - панни з черницею, яка була ніби провидицею: передвістила вона Ганнусі служити Богові, податися у монастир. Відчула Ганна в собі якісь незвичайні сили.

І друга звістка не забарилася, іще більше вражаюча, бо сила ця вже виходила наверх. Якось дивно - раптово і водночас буденно, "отак спроста, звичайненько... взяло дівча і спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело - на півтора чоловіка углиб? І вже Ганнуся - не проста дівчинка, а "нестеменне Ганна - панна", вже її за дорослу приймають. І вже звістка про неї полетіла, "як вогонь по соломі по навколишніх селах". Горда вона стала, красива розумна.

І дар Божий обернувся проти неї, бо слава та, взявшись за руки з красою, стали для Ганнусі в'язницею.

Звичайно, саме її вибирали й на Лелю, й на Тополю, і вона щороку несла перший сніп і обжинковий вінок, але відчувала Ганнуся, що люди не люблять її, заздрять їй, була вона "наче вирвана з гурта", наче не було їй, бідній, серед людей місця. Їй здавалося, що навіть батькова рідна хата "випихає її з себе". Думалося, що всі, навіть батьки з сестрою, хотілося раптово повернутися, щоб почути їхню розмову. Вона прагнула зрозуміти, чого вона боїться, як їй врятуватися від того "когось", що так пильно чатує на неї.

Неначе навмисно заважала Ганнусі у всьому сестра Оленка. Від самого народження Оленка була ніби ключем від замка, за яким була Ганнусина злість. Оленка завжди намагалася розізлити Ганнусю, єдине, чого вона хотіла, було "побачити Ганнусину злість, яка виходить наверх, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти". Оленка не пускала Ганнусю у її власну долю, докучала сестрі, "тягла сестру у непролазні хатні будні, як корову за маличаг".

О так і жила Ганнуся, поступово звужувалося коло з Оленки, подруг, власного "я" неначе ті стіни хатні підпихали дівчину до провалу.

До того ж ще додався пекучий жар і, не витримавши болю, Ганнуся відпустила руки, вже не маючи сили пручатися, темрява поглинула її повністю. Але Ганна нічого не розуміла, вона навіть насолоджувалася пусткою, у яку так стрімко падала.

І прийшло нове випробування - кохання, яке само по собі обернулося війною. І знову Ганнуся відчувала себе самотньою, ніби в пустці. Ні мати, ні батько не розуміли її.

А любов - війна дійшла до справжньої сутички. Дмитро, красень - парубок, господар хутора, одинак, єдиною парою собі вважав Ганнусю і "просто брав її в облогу", так само, як і сестра Оленка.

Одного разу, наскочивши на Ганнусю, він хотів узяти її силою і, зі звірячою жорстокістю накинувшись на дівчину, вимовив: Чуєш, відьмо, - ану покажися!". А відьма й собі не забарилася, "сама не тямила, що чинить... вивинулась - і вгородила йому зуби просто в м'якоть підгорля". Вона відчула в собі щось відьомське, відчула той солонуватий присмак крові, який полюбила так само, як і воду (а може, й більше), і вже не джерело вона знайшла наступного разу, а мерця.

І тепер уже ворухнулася в Ганнуся думка: чи, може, й справді було б їй піти з бабою - прочанкою до монастиря?!.

Розлючений же Дмитро знайшов-таки, чим її допекти ,"не просто допекти, а вбити" - він посватав Оленку, а вона, Ганна - панна, опинилася "серед перестарків, перебірців".

Тяжко вражена була Ганна отим сватанням, адже не вона, а "Оленка виявилась одмічена Божою ласкою", а вона лише дурила себе примарним образом Ганни - панни.

Ось тому-то вона й пішла до панотця. І там, у його хаті, побачивши крізь вікно місяць, вона зрозуміла, чого прагла все життя. Пригадалося їй дитинство, як батько розповідав їй про Каїна і Авеля. Пригадалося питання, що мучило її відтоді: "чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову - не зглянувсь?! Може, Каїн і мастак помститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду... Богові давав до знаку, що порушена ним у світі рівновага, ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів". У відповідь від панотця почула: „тож то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив іспит його гордині".

А Ганнуся помічала вона свою гординю? Ні, своєї гордині Ганна - панна не помічала. Лише страх приймав її, бо остання надія була втрачена. А в голові лунало: "як же, як таке могло статися?" Як? Та це ж сестричка, Оленка - зміючка змовилися з Дмитром, щоб звести її зі світу.

Страшно стало Ганні - панні. Вертаючись поночі додому, вона знайшла на дорозі "розкішний парубочий пояс". І почала збуватися її давно любима казка про Ганну - панну. Тільки не знала вона, що то не парубок, не князь явився їй серед ночі під вікно, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він панував над Ганною. А вона була щаслива з ним, тільки почувала у роті гіркуватий присмак крові. А ще переповнювала Ганну ядуча обіда на сестру - зміючку: Чому цей світ мав належати Оленці, а не їй?" Ображена на свою долю, Ганна вирішила помститися за всі свої кривди, обіди. Вона вбила сестру, не пустила її до щастя, якого вона, Ганна-панна, чекала усе своє життя.

... І не пустила...

Мова твору "Казка про калинову сопілку"

Мова твору Оксани Забужко співуча, калинова. Вона вмістила багатство всього українського словника, інтонованого дивовижно. Як прекрасно звучить "калинова сопілка", сама авторка цієї повісті. У одному з інтерв'ю письменниця зізналася, що вона не прозаїк, вона лірик:" я писала, як пишуть поети..., коли все кристалізується десь у підсвідомості, а потім уже прориває і несе". І коли читаєш "Калинову сопілку", то здається що перед тобою прекрасна ліро-епічна поема, побудована на фольклорних джерелах, але цілком оригінальний, чародійний, фантастичний твір.

Мова твору милозвучна, багата художніми засобами, що допомагає краще зрозуміти образи, розкрити тему та ідею твору.

Ось наприклад, як одним реченням розкриває письменниця жіночу долю: "от вам і всенький жіноцький вік - не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти - вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, - агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням - шпортанням, хата -поле - город - кури - гуси - свині - корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?... Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде."

Або ось опис природи: "осінь стояла тиха, прозора, як сльоза". Чому, як сльоза? Бо й сама природа ніби плаче, ніби віщує біди, що має трапитись того дня у лісі.

Кожне речення у цій повісті, хоча вони, як на мене, таки величенькі, - це вишукана мова, відшліфована думка.

За висловом відомого письменника В.Скуратівського, повість Оксани Забужко "може, це й різко й категорично, але - шедевр. Може, тому, що з'явитися насамкінець його

А сама Оксана Забужко вірить:

Час рушати, смеркає.

Де я, там і буде вітчизна

І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

І ще: "Хай нове покоління поправить мене ще через 15 років".

Творчість Оксани Забужко викликала у мене неабиякий інтерес, особливо її "Казка про калинову сопілку", "Сестро, сестро", "Дівчатка", "Інопланетянка", "Я - Мілена". Попереду - "Міф про Шевченка", "Польові дослідження з українського сексу" і ще багато нового, чого я чекаю від цієї письменниці, нашої сучасниці - Оксани Забужко.

Серед творів цієї письменниці, які я прочитала, найбільше мені сподобалася повість "Казка про калинову сопілку" і саме цей твір я обрала для аналізу.

Читаючи цю повість, ще раз переконуєшся, що українська література - це справжній скарб.

Великий і неспокійний сьогодні світ навколо нас. Багато в людині зла і гордині. Оксана Забужко за словами В.Скуратівського: "Створила справжній шедевр про історію нашого народу, про одвічну трагедію українського роду."



Література

1. Л.Гулак, Н.Скоробагатько "Деякі аспекти аналізу літературного твору" К. Науковий світ 2000р.

2. Оксана Забужко "Повісті і оповідання" К.Факт 2003

3. О.І. Ковальчук "Аналіз творів шкільної програми" ТОВ "Просвіта" Ніжин. Педінститут. 1996

4. В.Скуратівський, "Замість передмови " К."Факт. 2003

5. Ганна Тонкань "Методи літературо-знавчого аналізу в школі". "Дивослово" 6.99.

Размещено на Allbest.ru