Особливості розвитку давньогрецької трагедії на прикладі аналізу трагедій Софокла "Едіп-цар" та Евріпіда "Гіпполіт"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості розвитку давньогрецької трагедії на прикладі аналізу трагедій Софокла «Едіп-цар» та Евріпіда «Гіпполіт»

Першу спробу перекласти трагедію Софокла «Антігона» українською мовою здійснив поет-перекладач П. Ніщинський. І. Франко переклав трагедії Софокла «Едіп у Колоні» та «Електру», а також 2 гімни хору з «Антігони». Переклади трагедій Софокла, зокрема, трагедії «Едіп-цар» у ХХ столітті здійснив видатний український поет-перекладач Борис Тен. Трагедію Евріпіда «Гіпполіт» переклав А. Содомора, відомий український письменник, перекладач, науковець.

Давньогрецька драма є надзвичайно яскравим явищем в історії європейської культури і літератури. Буквально слово «драма» означає дія, і тим вона суттєво відрізняється від епічного твору. У Давній Греції драма проявила себе у двох жанрах: трагедії і комедії, які зародились у Давній Греції у VI ст. до н.е. з культу бога Діоніса. Свята на честь цього бога плодючості та виноградарства відбувалися чотири рази на рік на території всієї Греції. Найбільшими були так звані Великі Діонісії, що проходили у березні місяці, коли починала розквітати природа. У веселій ході брали участь ряджені сатирами вакханки (менади) і вакханти (учасники нічних свят і ходи на честь Діоніса-Вакха), вони співали дифірамби та несамовито танцювали і кричали, прославляючи бога вина. Учасники свят тримали сосуди з вином, виноградну лозу, вели жертовних козлів, священних тварин Діоніса, і обов'язково несли фалос, що символізував родючі сили природи. Урочиста хода завершувалась жертвоприношенням козла на олтарі бога Діоніса. Самого Діоніса часто зображували у вигляді цапа, сатири були одягнуті в козині шкури, тому і слово «трагедія» складається з двох слів - tragos - козел та ode - пісня, тобто «пісня цапів».

Великі Діонісії, як і свята на честь богині Афіни, були надзвичайно урочистими. Вони тривали 6 днів, і кожний день був ознаменований важливими подіями. У перший день відбувалася урочиста хода, на чолі якої несли статую бога Діоніса. За статуєю йшли жерці, потім високі посадовці, далі хор хлопчиків з громадянами Афін. Дійшовши до олтарів богам, люди вшановували їх і приносили їм велику жертву. Заколювали величезну кількість биків, і кожний міг покуштувати цілим шматком м'яса. У другий і третій день змагалися хори хлопчиків та чоловічі хори, переможці отримували нагороди у вигляді триноги. Останні три дні проходили у великому театрі Діоніса, що розміщувався під відкритим небом на південному схилі Акрополя, де ставилися п'єси великих грецьких поетів. Театр вміщав 15 тисяч глядачів, а держава дбала про виховання своїх громадян, тому з часів Перікла глядачі отримували спеціальні театральні гроші, щоб вони могли спокійно дивитися вистави, не думаючи про свою роботу. Змагалися три трагіки (а незабаром до них приєдналися і автори комедій), кожний з яких показував три свої трагедії та одну сатирівську драму за один день, отже вистава тривала з ранку до самого вечора. Переможця серед хорегів (керівників хору, які готували хор до виступу та брали на себе витрати на учасників хору, пізніше їх стали називати корифеями) вшановували найбільш, адже йому дозволялося навіть поставити пам'ятник на честь своєї перемоги. Починаючи з 449 р. до н.е. греки почали вшановувати і першого актора - протагоніста. Імена переможців записувались на спеціальних мармурових плитах, які називались дидаскаліями. Переможця змагань, кращого поета-трагіка, нагороджували грошима та вінком з плюща. Акторів у Греції дуже шанували, вони зазвичай приймали активну участь у громадському житті поліса.

Спочатку в театрі автор п'єси був єдиним актором, партія актора чергувалася із партіями хору. Есхіл, «батько трагедії», увів другого актора, Софокл - третього, таким чином розширилася кількість дійових осіб у п'єсі. Актори виступали в масках, адже обличчя без маски важко було побачити глядачам у величезному театрі, маска також давала можливість одному актору грати декілька ролей, допомагала створювати узагальнюючі образи. Грецький театр знав 28 трагічних масок. Маски були різних кольорів, кожна барва мала значення, відображаючи певний настрій героя п'єси, його почуття. Актори виступали також в котурнах (взуття на високих підборах) та у високих головних уборах, що значно збільшувало зріст акторів. Жіночі ролі виконувалися чоловіками. Спочатку в театрі не було декорацій, їх увів Софокл, як не було й завіси. Проте в театрі були механічні машини, за допомогою яких зображувалися польоти, піднімалися у повітря та скидалися у безодню актори. Боги з'являлися на таких спеціальних машинах - dues ex machine (бог з машини), окрім буквального, це вираження мало значення неочікуваної розв'язки подій за допомогою вищих сил; у сучасній літературі «бог з машини» означає несподіване і штучне вирішення складної ситуації через зовнішнє втручання.

Трагедія в Давній Греції виникла, як свідчить Арістотель, із заспівувачів дифірамбів, які згодом перетворилися на актора, а хор залишався довгі часи головною та необхідною складовою трагедії і комедії. Хор у трагедії складався з 12, а, починаючи з Софокла, 15 чоловік, поділених на дві частини. Одна половина хору співала строфу, друга відповідала їй антистрофою, вся пісня хору завершувалася еподом.

Процес створення трагедії зумовив і її структуру. Трагедія починалася прологом, який розповідав тему п'єси, потім парод - перший вступ хору на орхестру і перша пісня хору; далі йшло чергування епісодіїв (діалоги між акторами і хором) та стасимів (стоячі пісні хору); потім коммос - спільна пісня хору і акторів, що мала збуджено-урочистий характер, та ексод - заключна пісня хору.

Основою давньогрецької трагедії була міфологія. Частіше за все трагіки зверталися до троянського та фіванського циклу міфів.

Трагедія і комедія в Давній Греції мали велике виховальне значення та вплив на свідомість людей. Вони були покликані виховувати справжнього громадянина полісу, який мав би вести активне та усвідомлене громадське життя, шанувати богів і поважати старших. Трагедія і комедія були також способом пізнання світу та людини, засобом усвідомлення людиною свого місця в суспільстві, полісі, Всесвіті. Трагедія ж була особливо напруженим дійством, адже, дивлячись виставу, переживаючи події разом із акторами, глядачі мали пройти через очищення душі, стати кращими та сильнішими духом. Процес очищення душі через страждання називався катарсисом (від давньогр. кЬибсуйт - очищення, оздоровлення). Катарсис - це складне поняття античної філософії та культури, яке було відоме ще з часів Піфагора. Піфагорійці рекомендували музику для очищення душі, а Платон висунув вчення про катарсис як про визволення душі від тіла, від пристрасті та насолод. Арістотель у своїй «Поетиці» зауважував, що катарсис у трагедії має очищувати глядача від таких афектів, як жаль і страх. Трагедія створювала відчуття полегшення, звільнення від тяжких емоцій. На переконання вчених, поняття катарсису у Арістотеля є суперечливим і складним, при цьому катарсис, як стверджує О.Ф. Лосєв, не є обов'язковим для кожної трагедії, хоча катарсис, як і мімесіс (від грец. mimesis - наслідування, відтворення; один з основних принципів мистецтва, тобто наслідування мистецтвом дійсності), мислиться разом з усією структурою трагедії. Трагедія, як і міф, несе в собі внутрішні трагічні моменти, одним з яких є катарсис: це «перипетія», «впізнавання», «страх», «співчуття» та «очищення». драма література антігона міфологія

Творчість Софокла та Евріпіда являє вершинні здобутки давньогрецької трагедії, відображаючи при цьому її еволюційний характер розвитку. Діяльність Софокла (бл. 496 - 406 рр. до н.е.) припала на період правління Перікла, з яким пов'язують розквіт афінської демократії, культури та мистецтв, а Евріпід (бл. 484 - 406 рр. до н.е.) став вже свідком початку занепаду Афін. Користуючись висловлюванням самого Софокла, можна сказати, що Софокл у трагедіях зображував людей, такими, якими вони мають бути, а Евріпід - такими, якими вони є насправді. Софокл подарував нам взірці високої трагедії, в якій переважав трагічний конфлікт, виражений у протиріччях між долею людини та її свободною волею (її прагненням уникнути власної долі), між почуттям обов'язку та свавіллям людини, між старим та новим, між законами божественними та законами людськими. Евріпід писав трагедії, наближені до сучасної побутової та психологічної драми, рушійної силою конфлікту яких були внутрішні пристрасті людини, її душевні протиріччя. Ідеалом Софокла було почуття міри, розсудливість, шанування богів, тоді як Евріпід показував вже недосконалість богів та шалені пристрасті людей, демонструючи глибоке знання психології людини.

Кожна трагедія Софокла є завершеним цілим, хор в його трагедіях ще відіграє важливу роль, промовляючи головні думки всієї трагедії, які виражають здебільшого народні етичні уявлення; Евріпід же залишає хор в п'єсі, віддаючи здебільшого данину традиції.

Образи і мотиви, якими просякнуті трагедія Софокла «Едіп-цар» та трагедія Евріпіда «Гіпполіт», породили важливі поняття сучасної психоаналітичної теорії. «Едіпів комплекс» (або «едіпова ситуація») означає універсальний еротичний потяг дитини до когось з батьків протилежної статі, а «комплекс Федри» означає неприродний потяг матері до сина.

Трагедія Софокла «Едіп-цар» (або як в оригіналі - «Едіп-тиран») була написана в 420 р. до н.е., коли драматургу було вже 75 років. Ця трагедія є одним з найскладніших і найцікавіших творів світової літератури. В основі п'єси лежить фіванський цикл міфів, в якому розповідається про долю Едіпа, який став невільним вбивцею свого батька та чоловіком своєї матері, батьком і водночас братом своїх дітей. Жахлива історія про людину-злочинця, яка переходить всі межі людської моралі, береться Софоклом за основу та суттєво трансформується. Головною в трагедії є проблема незалежної доброї волі людини, яка хоче уникнути своєї страшної долі. Однак чим більше Едіп намагається втекти від пророцтв, тим ближче і скоріше він до них підходить. Едіп сам, і що дуже важливо, того не усвідомлюючи, сприяє несхитному розвитку подій, і людиною, яку він наполегливо і нестримно шукає, тому що вона є причиною нещасть в його місті, котре він вже одного разу врятував від смерті, виявляється він сам-один. І тільки він, ніхто інший, винний в усьому: в бідах фіванців, у смерті батька, в трагедії матері і власних дітей.

Доля Едіпа відразу піднімає безліч надскладних проблем існування людини, які є надактуальними і надболючими і для сучасної людини: проблема можливості адекватної оцінки себе, інших людей та світу; проблема знання справжнього та оманливого; проблема сліпоти та зрячості фізичної і душевної; проблема Долі та волі людини; проблема мінливості та швидкоплинності щастя. Історія Едіпа демонструє нам, як швидко все змінюється у житті, яким стрімким і безповоротним може бути падіння людини, наскільки марними можуть виявитися зусилля чоловіка, який так прагнув бути гідним себе і зробив власноруч все, у засліпленні пристрастей, свавілля та власної вдачі, щоб пророцтва щодо нього справдились.

Едіп є надзвичайно складним образом. «Кращий із людей», рятівник міста, він дійсно дбає про свій народ, але, правлячи довгий час, він починає більше цінувати даровану йому безмежну владу, яка засліплює його і робить таким недовірливим до людей та їхніх порад. Самий характер Едіпа, що зумовлює його ставлення до життєвих подій, виявляється джерелом його нещасть. Й. Гете справедливо відмітив, що Едіп є «напіввинним злочинцем», адже «через демонічність свого душевного складу і безрадісну силу своїх поривань, що підштовхують його саме через шляхетну міць характеру до занадто поспішних вчинків, він ввергає себе і своїх близьких до найглибшого та непоправного лиха». Едіп - це людина, яка потрапила під владу одвічних та невідомих, але послідовних сил, які вона не в змозі перебороти. У цьому і міститься природа трагічного. Але в цій трагедії присутня й велика трагічна іронія, адже глядач (читач) знає, чим завершаться зусилля Едіпа, а головний герой, суб'єкт та об'єкт подій, цієї можливості знати позбавлений.

Кожний новий епісодій трагедії наближує Едіпа до катастрофи, і до останнього Едіп ще сподівається на кращу долю. Він, зрячий, виявляється сліпішим за сліпця-провидця Тіресія. І в цьому вбачається велика мудрість греків, яки розрізняли зовнішнє і внутрішнє у світі та людині, адже справжня зрячість міститься в душі людини, і не те є правдою і суттю, що проявлене ззовні. Тому в трагедії Едіп задля того, щоб прозріти душею, позбавляє себе очей, які заважали йому бачити правду речей. Осліпленому, йому вистачає мужності, щоб зрозуміти свою долю і смисл життя. Виявляється, що добра воля людини, яка не здатна проникнути в таємницю закономірностей світового плину речей, не може захистити людину від нещасть. Через те, як вірно зауважив А. Боннар, доля Едіпа є досконалим прообразом будь-якої людської долі. А доля людська, і це також витікає зі смислу трагедії, є нещасливою і багатостраждальною, та уникнути саме такої долі людина не в силах: «О смертних нещасний рід. // Долі марної плин гіркий // Нам судився на світі! // Хто щастя черпнув на мить, // Ще й відчути його не встиг, // Як надходить година знов // Тої втіхи позбутись. // Уділ твій - нам наука всім, // Твій, бездольний Едіпе, твій, - // Не назву вже на світі я // Щасливим нікого». І цю істину прозріває Едіп, його внутрішній зір осягає світ в його правді, і нарешті Едіп стає свободним, приймаючи свою долю, він стає їй тотожним, і велич його дорівнює величі його безмежних нещасть, які він береться носити у своїй душі до самої смерті.

Евріпід, за визначенням Арістотеля, був «найтрагічнішим» серед поетів. Його трагедія «Гіпполіт» була поставлена на афінській сцені у 428 р. до н.е. В основі цієї трагедії лежать міфічні перекази про героя та афінського царя Тесея. Гіпполіт, син амазонки і Тесея, жив у Трезені, в палаці свого батька, який був одружений з Федрою, дочкою царя Міноса та Пасіфаї, сестрою Аріадни. Хоча трагедія названа іменем Гіпполіта, центром її є жіночий образ, який являється рушійною силою твору. Доля нещасної Федри, яка є узагальненим вираженням жіночої долі, привертає увагу глядачів (читачів). Трагічний конфлікт п'єси полягає у непереборних протиріччях між пристрастями, шаленим коханням Федри до свого пасинка Гіпполіта, та почуттям обов'язку, загальноприйнятою мораллю. Евріпід зображує охоплену коханням жінку, яка страждає і помирає від цього кохання та в долю якої втручаються як небесні, так і земні сили. Вона приречена на гибель, такою є воля жорстокої Афродіти, яка послала їй це кохання, а Гіпполіт, всім серцем відданий Артеміді, та годувальниця Федри, щиро віддана Федрі, сприяють тому, щоб примха-помста Афродіти здійснилася.

Трагедія Евріпіда «Гіпполіт» пов'язана з трагедією Софокла «Едіп-цар» спільними мотивами знання / незнання, зрячості / сліпоти, мотивом долі та тією роллю, яку відіграють боги в житті смертної людини. Людина (Гіпполіт, який в осліпленні зневажає Афродіту та звинувачує всіх жінок в обличчі Федри, Тесей, який не довіряє власному синові) не знає наслідків своїх вчинків, не розуміє справжню сутність речей. Доля смертної людини мінлива та нещасна («Тільки-но гляну на вчинки людей, на важку їхню долю: // Повне мінливості все довкіл, // Непостійність - на кожному кроці // Підстерігає смертних»), а кращий жереб для неї - «Щоб ні суворих засад не триматись, ані легковажних. // Скромно б отак мені з дня на день, // Не противлячись плинові часу, // Тим, що живу, - втішатись!..»

Основною проблемою трагедії є кохання, яке живе в душі чесної, мужньої і водночас слабкої жінки. Годувальниця переконує Федру без особливих зусиль тому, що вона сама представляє темну і знесилену боротьбою частину душі Федри. Вона не хоче зла для своєї вихованки, вона лише промовляє їй життєйські істини про загальну жіночу долю. Евріпід зображує любов як хворобу, як болюче страждання через шаленість кохання та бажань. І страждає Федра не тільки через свою згубну пристрасть, а й через свою безмежну совісність і сором'язливість, адже більш за все вона прагнула приховати своє хворобливе почуття. Втім, Федра безпорадна і безсила щось змінити, тому що вона добре знає, що перед волею богині їй не встояти, що її смерть близка. Трагедія Федри також і в тому, що вона має не лише загинути сама, а й стати причиною ненависті, а згодом і смерті коханої людини, Гіпполіта, до якого вона, після його гнівних, звинувачувальних слів, що їх випадково підслухала, сама починає відчувати злість і ненависть.

У трагедії присутні певні паралельні лінії, дзеркальні ситуації, які створюють в п'єсі атмосферу трагічної іронії. Любляча годувальниця є зовнішньою причиною смерті Федри, Гіпполіт так само безапеляційно звинувачує Федру, як згодом Тесей буде звинувачувати його самого, а перед смертю Гіпполіт так жорстоко страждає, як тяжко морально і фізично страждала Федра. Знову перед нами трагедія незнання, сліпоти людини, яка не в силах осягнути таємничі закони світу. Трагічний конфлікт розв'язує Артеміда, що з'являється в якості «бога з машини». Вона розкриває очі Тесею, вона примирює батька і сина, і вона залишає Тесея наодинці зі своїм горем. Герої страждають, вони нещасні через обмеженість людських можливостей, людської природи, через те, що вони всього лише належать до роду людського.

Література

1. Софокл. Цар Едіп // Давньогрецька трагедія. - К.: Дніпро, 1981. -232 с. - С. 63-118.

2. Евріпід. Трагедії. - К.: Основи, 1993. - 448 с. - С. 107-152.

3. Аверинцев С.С. К истолкованию символики мифа о Эдипе // Вопросы классической филологии. - М., 1969. - № 2.

4. Боннар А. Греческая цивилизация. - М.: Искусство, 1992 (глава 4 - Софокл и Эдип - ответ року).

5. Ярхо В.Н. Вина и ответственность в древнегреческой трагедии // Проблемы античной культуры. - Тбилиси, 1975.

Размещено на Allbest.ru