Постмодерний дискурс творчості Юрія Андруховича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постмодерний дискурс творчості Юрія Андруховича

Галюк Ілона Петрівна,

магістр, ЧНУ ім. Юрія Федьковича

13 березня виповнюється 55 років з дня народження відомого українського письменника-постмодерніста, представника станіславського феномену, есеїста, перекладача, публіциста і просто розсудливої і свідомої людини - Юрія Ігоровича Андруховича.

Народився Юрій Андрухович 13 березня 1960 року у місті, якого не існує на жодній карті, - Станіслав (сучасний Івано-Франківськ) в сім'ї Ігоря Мар'яновича та Ганни Степанівни Андруховичів.

Навчався в російськомовному дитячому садку, згодом у спеціалізованій школі № 5, де поглиблено вивчав німецьку мову. Після закінчення школи став абітурієнтом Українського поліграфічного інституту ім. Івана Франка у Львові (відділення літературного редагування та спеціально журналістики). А в 1989 - 1991 роках відвідував Вищі літературні курси в інституті імені М.Горького, що в Москві.

Напевне, одним з найважливіших у житті майбутнього письменника був 1985 рік. Адже саме цього року Юрій став співзасновником літературного угрупування «Бу - Ба - Бу» (бурлеск - балаган - буфонада), за результатами публікації поетичної збірки «Небо і площі» прийнятий до СПУ, до того ж його чекала дворічна служба в армії.

Група «Бу - Ба - Бу» (з «присмаком» андеграунду) поєднала трьох поетів - Ю. Андруховича зі Станіслава, О. Ірванця з та В. Неборака з - і стала просто-таки універсальним та феноменальним явищем в українській літературі та культурі періоду перебудови. Літературні вечори учасників

«Бу - Ба - Бу» проходили в різних містах, зокрема в Івано-Франківську, Львові, Києві, збирали кількасотневу публіку і супроводжувалися справжніми аншлагами.

Армійську службу Ю.Андрухович відбував у Садгорі (Чернівецька область). Як згадує сам письменник, «В армії перші півроку ми тільки днювали з автоматом Калашникова, другий рік - і днювали, і ночували. Але за другий рік я з нього ні разу не вистрелив, тому що ми стояли на посту». Служба в армії знайшла відображення в циклі оповідань «Зліва, де серце» (початковою назву всього циклу була «Фотографії в нагрудних кишенях»), що були надруковані в 1989 року у харківському місячнику «Прапор» завдяки Миколі Рябчуку. Саме на основі армійських оповідань Андруховича режисер Андрій Дончик у році зняв фільм «Кисневий голод».

Завдяки здобутій літературній освіті Юрій Ігорович мав змогу працювати випусковим в редакції обласної газети «Прикарпатська правда», а в 1991 - 1995 роках очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал», разом з Ю. Іздриком був співредактором часопису текстів та візій «Четвер» (1991 - 1996). Письменник за ідейними переконаннями виходить із СПУ, а вже через кілька років стає одним із 118 учасників Асоціації українських письменників, створеної у березні 1997 року, але й тут протримався лише протягом двох років.

Уже з кінця 80-их Андрухович відомий як діяч первісного ліберально-демократичного руху. Активно займається громадською діяльність і сьогодні, підтримуючи європейську інтеграцію України. Варто згадати про те, що він був радником мера Івано-Франківська з питань культури. Погляди пана Юрія на політику та владу часто викладають на сторінках загальнонаціональної газети «День» (Київ), у якій він кілька років вів рубрику «Парк культури», «Українська правда» та на сайті ТСН.

Андрухович часто перебуває за кордоном, оскільки для нього не існує якоїсь прірви між Україною та Європою. Саме ці часті подорожі різними містами різних країн і лягли в основу його майбутньої книги «Лексикон інтимних міст» (2011).

Творчість Юрія Андруховича ознаменувала новий період в розвитку української літератури пострадянського періоду. Він став першим письменником незалежної України, що свідомо брався за творення літератури, яка порушувала традиції і заперечувала канони.

Простежуємо чітку стратифікацію творчості Ю. Андруховича на поетичну і прозову. андрухович література пострадянський творчість

Поетичний дебют розпочався виходом у світ уже згадуваної поетичної збірки під назвою «Небо і площі» (1985), яка мала бубабістський характер. Друга збірка поезій «Середмістя» (1989) написана на елегійно-класицистичній ноті. Ці дві збірки ілюструють заглиблення автора у формальні та жанрово-стильові пошуки в рамках поетичного авангардизму 80-их років ХХ століття. Вірші збірки «Екзотичні птахи і рослини» (1991) на тлі двох попередніх найбільше вирізняється інтертекстуальністю та постмодерністським баченням світу як хаосу. Поетичне річище митця вичерпується в 90-их роках, і закінчується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» та «Індія».

В 2004 році друком вийшла ще одна збірка поезій «Пісні для мертвого півня», багато віршів якої з'явилися внаслідок частих подорожей до інших країн. Вірші поета покладені на музику такими музичними гуртами, як «Мертвий Півень», «Плач Єремії», «Sігал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», «Karbido».

Спостерігаємо жанрово-стильову диференціацію прозових творів Ю. Андруховича на: оповідання, романи, есеї, мемуари та ін..

Ми уже згадували, що вперше як прозаїк Юрій Андрухович виступив з циклом армійських оповідань «Зліва, де серце» (1989) - це своєрідна «захалявна книжечка», яка постала під час чергувань у вартівні; про неї схвально відгукнувся Валерій Шевчук.

Проте справжнє визнання письменнику приніс роман «Рекреації», вперше надрукований на сторінках журналу «Сучасність» у 1991 році. В одному з інтерв'ю автор зазначав мету, яку ставив перед собою, пишучи роман - «зруйнування одного дуже шкідливого стереотипу, закоріненого в нашій свідомості, - це ставлення до поета, як до месії, здатного порятувати націю, порятувати людство». Тому не дивно, що твір викликав бурхливу реакцію, зокрема серед представників діаспори.

Тема митця і образи чотирьох друзів-поетів, що їдуть до Чортополя на Свято Воскресаючого Духу, як і вимагає постмодерністський напрям, зображується в карнавальній іпостасі.

Мартофляк, Хомський, Немирич і Штундера представляють духовно спустошене суспільство. Вони - поети, не янголи, а тому для них нормальним є і лаятися, і напиватися, і зраджувати, і спілкуватися з диявольськими силами. Слово «поет» для героїв роману є тавром, що навісило на них суспільство разом з обов'язками «безгрішних лідерів нації», тому у романі образи митців (чи «митців»?) позбавлені урочистості, є зниженими, буденними, навіть трохи вульгарними.

У вирі карнавальної ночі, в якій беруть участь близько 125 карнавальних персонажів, з героями мають відбутися перетворення (адже «рекреації» означають «перетворення»), що символізуватимуть духовне відродження нації. І дійсно, ранок приносить зміни. Поети збираються в одному номері готелю, переживши момент самовіднайдення й символічну смерть у карнавалі своєї самотньої ночі. Всі вони мовчать; мовчання - це найяскравіший момент перетворень, коли кожен відчуває власні зміни, але не хоче ділитися цими переживаннями з оточуючими.

Кульмінацією перероджень стає путч, влаштований оргкомітетом на чолі з Павлом Мацапурою. По-справжньому риси героїв розкриваються тоді, коли їх парами на площу Ринок виводять для розстрілу офіцери. Однак, як виявилося, ця подія, що до смерті налякала героїв, була запланованою частиною свята. Герої, зрозумівши, що нічого страшного не відбудеться, знову стають самі собою. Перетворення відбулися і життя входить у звичну колію. Воскресіння є символічним, адже «тільки дух, що вмирає і народжується знову, може щось породити, створите нове».

З появою роману «Московіада» (1992) домінантною стає архетипальна постать блазня в українській літературі.

У цьому творі зображено події, які відбуваються з головним героєм Отто фон Ф. у Москві протягом останнього дня перед від'їздом на Батьківщину. Автор у творі, по-перше, порушує проблему кінця Московської імперії - Радянського союзу і роль, яку у цьому неминучому руйнуванні відіграє митець-інтелектуал; по-друге, розкриває проблеми алкоголю і сексу, мови та України на тлі повалення імперії.

Отто - свідомий український поет, але на Батьківщині він «покинутий і зраджений майже всіма, крім кількох малоцікавих побратимів по буху», а тому вибирає втечу - втечу до Москви, де і навчається протягом двох років. На жаль, він не розуміє свого поетичного покликання і згадує про нього тільки тоді, коли потрібно виправдати свою відсутність («Ти ж знаєш, я пишу роман у віршах»).

Головною проблемою «Московіади» є імперія з центром Москва та неминуче падіння Радянського Союзу. Усе в творі свідчить про неминучу загибель цієї імперії - і люди, і щурі, і відсутність горілки та неможливість купити продукти, іграшки у магазинах, і биття посуду (якого і так нема), і навіть розхлюпування бульйону, і українська мова в російському середовищі, і..і..і… Нещастя імперії в тому, що вона, як вважає Отто, вирішила поєднати непоєднуване, тому тільки знищення імперії, її смерть, зможе подарувати справжню фізичну і духовну свободу, хоча й ілюзорну чи символічну.

Третій роман Ю. Андруховича «Перверзія» побачив світ у 1996 році. Назва твору трактується як «збочення». В першу чергу збоченням є хоча б те, що міжнародний семінар «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?», на який з'їжджаються близько 330 учасників, відбувається в перший тиждень Великого посту. Мета проведення карнавалу - висловити востаннє свої припущення про подальші можливості людства залишатися, бути і ставати самим собою.

Проблемне коло «Перверзії» є досить подібним до попередніх романів. На першому місці тут - митець і суспільство, що розкриваються під час проведення конференції у Венеції. Проте ця тема реалізується в двох сюжетних лініях: перша - духовні пошуки митця (на образі головного персонажа Станіслава Перфецького); друга - митець і творчість (уособленням якої є Метью Кулікофф). Автор також звертається до проблем кохання і смерті.

Стах Перфецький почуває себе самотнім у всьому світі, подорожуючи від країни до країни, знаходиться у постійних пошуках самоідентичності (про це свідчить і перелік його імен, який близько сорока). Намагаючись уникнути переслідувань у Венеції, зовсім випадково стає головним героєм Орфеєм п'єси «Орфей у Венеції», і як говорить режисер Метью Кулікофф, «Він увійшов у дійсність моєї опери, як до себе додому».

Вершинною подією у романі є прощальна вечеря учасників карнавалу, під час якої виявляється справжня диявольська суть затії. Секретар конференції пан Дапертутто пропонує їм загадати своє найпотаємніше бажання, яким вивляється безсмертя, та задля цього інтелектуалам потрібно зняти маску і стати самим собою. І вони стають: демурами, єхиднами, сиренами, восьмиокими драконами і мантикорами з ляцертинами.

У «Перверзії» вказується шлях спасіння від смерті не тільки Перфецького, а й всього людства: «Тільки любов може порятувати нас від смерті. Там, де закінчується любов, починається безглуздя світу».

Роман «Дванадцять обручів» (2003) підбиває період карнавальної прози Ю. Андруховича.

Автор у творі порушує проблему не тільки українського митця-поета (Артур Пепа, Б.-І. Антонич), а й австрійця поета-фотографа, прихильника України Карла-Йозефа Цумбруннена.

Найбільше, за що критикували роман, так це за авторське розкриття постаті Богдана-Ігоря Антонича, який із «доповідей» Доктора постає хоч і талановитим поетом (в різних іпостасях), проте цей образ антисоціальний (бо Антонич п'є горілку, ходить по борделях, а помирає від інтоксикації разом з коханкою). На захист Андруховича став науковий керівник його дисертації про творчість Б.-І. Антонича Микола Ільницький, який в одному з інтерв'ю говорить, що Юрій при творенні образу Антонича вдався до т.зв. «літературної містифікації», що має на основі створення епатажу: «… якщо весь роман - літературна містифікація, то чому розділ про Антонича має бути чимось іншим? Мені здається, що Андрухович просто хотів показати, що біографія поета і його творчість можуть не мати між собою нічого спільного, можна у житті бути зовсім не таким, як у творчості».

Помирає в романі й інший поет - Карл-Йозеф Цумбруннен, який понад усе любив Україну. На відміну від містичного Антонича, який постійно відроджується і перероджується, Карл-Йозеф гине в ім'я України, Львова і коханої жінки Роми Воронич. На перший погляд, ця смерть дивна - його вбивають двоє карпатських українців за гроші, але водночас ця смерть - це певний ритуал, який здійснюється за наказом організатора програми «Герої бізнесу - героям культури», власника пансіонату ?Корчма ?На місяці? Ілька Варцабича (втілення диявольської сили).

Щодо Артура Пепи, літератора зі Львова, то лише на тридцять сьомому році життя він зрозумів, що втратив задоволення від писання, що «писання справжньої літератури і є зануренням у тортури».

Є в романі ще одна постать митця - це кліпмейкер, теледезайнер Ярчик Волшебнік, який має знімати кліп-рекламу про цілющість бальзаму Варцабича.

Підсумовуючи про постать поета-митця в творчості Ю. Андруховича, доречною є думка Р. Харчук, що «…у всіх своїх творах митець декоронізує поета, зіштовхує його з п'єдесталу пророка, подаючи епатажний образ поета-блазня, поета-ловеласа, любителя алкоголю й знавця молодіжного сленгу, суржику та ненормативної лексики».

Поява роману чи, якщо точніше, замість роману «Таємниця» (2006) засвідчила про новаторство Ю. Андруховича у виборі форми та жанру твору. Мова йде про віднесення твору до нового в Україні (але вже популярного в Польщі) жанру роману-інтерв'ю, позначеного до того ж ознаками автобіографічності, діалогічності, інтертекстуальності.

Головними персонажами «Таємниці» є Юрій Андрухович та німецький журналіст (про існування якого немає жодних свідчень, окрім авторських) Егон Альт, які розмовляють (ведуть діалог? Альт бере інтерв'ю?) про життя Андруховича протягом семи днів тижня на диктофон.

Автобіографізм у романі аж надто очевидний, хоч автор і заперечує це у передмові: «усі персонажі, всі дійові особи цього твору є вигаданими, а будь-які збіги в іменах чи схожість у ситуаціях -- випадковими».

«Таємниця» складається із семи розділів: 1) «Мій мертвий друг Раду Теодор», 2) «Сюїта для «Jethro Tull» з оркестром», 3) «Пісенька про незнищенність матерії», 4) «Нічні принади лінотипісток», 5) «Суддя дає пограти», 6) «Господи, дай мені донести цю ложку до рота», 7) «Hottentottenpotentatentantenatentatentater», кожен з яких є своєрідною мандрівкою життям і творчістю Андруховича, невеличким оповіданням про конкретний момент, період життя автора. З роману ми дізнаємось про дитинство, юні роки Андруховича, навчання, службу в армії, про його рідних (батька, дружину, маму, бабусю й ін.), знайомих та друзів, про роботу, про написання творів, про…про…про…

Останнім часом Ю. Андрухович все більше уваги приділяє есеїстиці. Понад 70 есеїв він опублікував на сторінках газети «День», «Дзеркало тижня», «Критика», журналу «Потяг 76». Есеїстика вийшла і окремими збірками: «Дезорієнтація на місцевості» (1992), «Моя Європа» (2001) (спільна з Анджеєм Стасюком, текст Андруховича має назву «Центрально-східна ревізія»), «Диявол ховається у сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011).

Вільний жанр есею дає змогу писати про будь-що, тож проблематичне коло есеїстки Ю. Андруховича досить широке - від простих буденних тем до різних філософських питань життя, смерті, мистецтва, держави тощо.

«Дезорієнтація на місцевості: Спроби» (1992) складається із таких розділів: «Вступ до географії», «Парк культури» та «Про час і метод». На мою думку, найважливішим із збірки є есей під назвою «Час і місце, або моя остання територія», в якому автор роздумує над тим, що таке постмодернізм, які його ознаки та дає його загальну характеристику.

У 2001 році Юрій Андрухович разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видали спільну книжку «Моя Європа», яка складається із двох есеїв, (текст Андруховича має назву «Центрально-східна ревізія»).

«Центрально-Східна ревізія» є ніби маленьке генеалогічне дерево сім'ї Ю. Андруховича, яке включає життя кількох поколінь з усіма пережитими бідами, війнами і т.д. Щоб зрозуміти важливість тексту цього есею і його смисл, наведу таку цитату із твору: «Пepeбyвaння мiж pociянaми й нiмцями - icтopичнe пpизнaчeння Цeнтpaльнoї Євpoпи. Цeнтpaльнoєвpoпeйcький cтpax icтopичнo кoливaєтьcя мiж двoмa тpивoгaми: нiмцi йдyть‚ pociяни йдyть. Цeнтpaльнoєвpoпeйcькa cмepть - цe cмepть в'язничнa aбo тaбipнa, дo тoro ж кoлeктивнa, Massenmord, зaчucmкa. Цeнтpaльнoєвpoпeйcькa пoдopoж - цe втeчa. Aлe звiдки й кyди? Biд pociян дo нiмцiв? Чи вiд нiмцiв дo pociян? Дoбpe‚ щo нa цi випaдки нa cвiтi щe є Aмepикa».

Збірка есеїв «Дивол ховається у сирі» (2006), до якої увійшли вибрані спроби 1999 - 2005 років складається із трьох розділів: «Підсвідоме», «Геопоетика», «Справжні історії однієї Європи». В есеях Андрухович роздумує про Європу (її кращу і гіршу сторони), про російські та польські чинники в історії України та її культури, про європейський вибір України; роздумує про те, що є сенсом людського життя.

У 2011 році побачила світ найбільша книга Ю. Андруховича «Лексикон інтимних міст». «Лексикон» являє собою 111 розповідей про 111 міст світу, в яких побував сам письменник. Ці міста, як і вимагає принцип постмодернізму, розташовані в алфавітному порядку, до того ж вказано рік, коли автор там був.

Ю. Андрухович не тільки побував у містах, про які пише, але з ним там траплялися різні пригоди, цікаві історії або й навпаки: міста запам'яталися сумними подорожами чи невеселими історіями. Серед українських міст, що присутні у книзі, є Вінниця, Гайсин, Дніпропетровськ, Дрогобич, Єнакієве, Запоріжжя, Київ, Львів, Одеса, Острог, Полтава та інші.

Остання книга Ю. Андруховича «Тут похований Фантомас» вийшла наприкінці 2014 року. Книга має публіцистичне спрямування, адже являє собою розташовані в строго хронологічному порядку колонки, опубліковані на сайті ТСН від 2010 року (із 200 автор вибрав близько 70). Тематика колонок досить широка - від мистецтва, музики, літератури до політики і революції. Виразно простежується життя українців під владою В.Ф. Януковича, який є прообразом Фантомаса (тобто того, кого ми боїмося чи повинні боятися).

Особливе місце у творчому доробку Ю. Андруховича посідають переклади, а саме: роман Т. Конвіцького «Малий Апокаліпсис» (1991), повість Р.-М. Рільке «Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке» (1993), трагедію «Гамлет» В. Шекспіра (2000), антологію «День смерті Пані День: американська поезія 1950 - 60-их років» (2006), повість Роберта Вальзера «Прогулянка» (2013), роман Бруно Шульца «Цинамонові крамниці» (2014).

Отже, Юрій Андрухович давно став класиком української «актуальної» та карнавальної літератури. Його твори зазнавали гострої критики, бо в них автор по-новому трактував традиційні теми і порушував такі проблеми, до яких мало хто звертався. Та найбільше ми повинні дякувати письменнику за те, що вивів сучасну українську літературу на європейський простір - до європейського читача.

Література

Андрухович Ю. Дванадцять обручів: роман / Ю. Андрухович. - К.: Критика, 2004. - 336 с.

Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості / Ю. Андрухович. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. - 208с.

Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст /Андрухович Ю. - К.: Meridian Czernowitz , Майстер книг, 2011. - 480 с.

Андрухович Ю. Московіада: Роман жахів. / Ю. Андрухович. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ. - 2006. - 151 с.

Андрухович Ю. Перверзія: Роман. / Ю. Андрухович. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ. - 1997. - 320 с.

Андрухович Ю. Рекреації: Роман. / Ю. Андрухович. - Л.: Піраміда. - 2005. - 144 с.

Андрухович Ю. Таємниця. Замість роману / Ю. Андрухович. - Х.: Фоліо, 2007.- 478 с.

Андрухович Ю. Тут похований Фантомас. / Ю. Андрухович. - Брустурів: Дискурсус. - 2014.- 232 с.

Андрухович Ю., Стасюк А. Моя Європа. Два есеї про найдивнішу частину світу. - Львів: Класика. - 2001. - 128 с.

Андрухович Юрій. Диявол ховається в сирі: Вибрані спроби 1999 - 2005 років. - К.: Критика. - 2006. - 318 с.

Размещено на Allbest.ru