Творчість П.-Ж. Беранже та П.Б. Шеллі

Размещено на http://allbest.ru

БЕРАНЖЕ, П'єр-Жан (Beranger, Pierre-Jean -- 19.08.1780, Париж - 16.07. 1857, там само) -- французький поет.

Народився в сім'ї дрібного службовця. Батько -- син сільського трактирника. Матір -- дочка кравця, швачка. Після розлучення батьків Беранже залишили під опіку діда-кравця. У восьмилітньому віці Беранже віддали у пансіон Сент-Антуанського передмістя. У дитинстві він став свідком штурму Бастилії. У 1789 р. батько відправив його до своєї сестри в Пікардію. Тут, у невеличкому містечку Перроні, Беранже відвідував місцеву школу, водночас навчаючись у майстра-золотаря, служив посильним у нотаріуса, працював складачем у друкарні.

У 1795 р. батько забрав його в столицю, де майбутній поет допомагав йому в біржових аферах. У 1798 р. батько розорився. У 1809 р. Беранже отримав місце писаря в канцелярії Паризького університету.

Поетична манера Беранже формувалася під впливом письменників XVTI ст.: П. Корнеля, Ж. Расіна, Ж.Б. Мольєра, Ж. де Лафонтена. Продовжуючи традиції письменників-класицистів, Беранже у своїх ранніх поетичних спробах звертається до «високих» жанрів оди, епічної поеми, елегії. Але його не задовольняє пишномовність і «бундючність» цих жанрів. Поета більше приваблює простота і природність пісенної творчості поетів XVIII століття: Колле, Панара, Е. Парні. На раннього Беранже все більше впливають романтичні віяння, зокрема концепція змішування жанрів, яку обстоювали письменники-романтики. Через це він незабаром порвав із класицизмом і звернувся до «низького» жанру пісні.

Ранні пісні Беранже написані переважно в період Першої імперії та бл. 1813 року. Вони поширювались у рукописних копіях. Пісенний світ раннього Беранже сповнений світла, радості та нестримних веселощів. Поет оспівує радощі кохання та дружнього застілля, замилування фривольним і дотепним жартом, красою молодості.

Пізніше, пояснюючи причини свого захоплення епікурейськими та анакреонтичними мотивами, поет писав: «Усі пісні тієї епохи, за винятком пісень Дезож'є та одного-двох його колег, нестерпно одноманітні. Саме тоді й повинна була відродитися фривольна пісня, ця приналежність епохи деспотизму». Думка про зцілюючий вплив на дух нації жартівливої пісні виражена у «Вільному жартику» (1812).

Ліричний герой ранніх пісень Беранже -- рум'яний веселун, здоровий тілом і духом гультяй («Мов яблучко, рум'яний...»), котрий проповідує насолоду земними втіхами («Моє волосся»), але водночас усвідомлює швидкоплинність життя («Весна та осінь»). Сучасним тартюфам та «похмурим умам», яким невідомі «любов та розум перемоги» («Гастрономи»), Беранже протиставляє чесних і веселих бідняків («Біднота»). Зі щирою симпатією та легкою іронією пише він про кругловиду, пишнотілу, привітну та велелюбну хазяйку шиночка («Тітка Грегуар»). Поет оспівує бідну, але самовіддану дівчину («Пустунка»), віддаючи перевагу її легкодумності лицемірству дам, які з корисливих мотивів приймають залицяння графів («Вельможний приятель»).

Уже в ранній творчості Беранже з'являються елементи гострої соціальної сатири. Особливе місце в цьому плані належить поезії «Король Івето» («Le roi d' Yvetot», 1813), в якій відтворений образ скромного і веселого короля-добряги, котрий живе в солом'яному палаці і який байдужий до ратних подвигів та шанолюбних задумів. «Король Івето» -- алегорична сатира на Наполеона з його безкінечними спустошливими походами і небаченими розкошами двору. Пихатому і байдужому до потреб народу Наполеону поет протиставляє улюбленого народом за добродушність і демократизм короля Івето.

1814-ий рік ознаменований надзвичайно важливою політичною подією у Франції: впала Імперія Наполеона, розпочалася епоха Реставрації, з якою хронологічно співпав новий період у творчості Беранже. Поет остаточно обрав жанр пісні, що відобразилось у назвах поетичних збірок цього періоду, які наче продовжують одна одну: «Пісні моральні та інші» («Chansons morales et autres», 1816), «Пісні» («Chansons», 1821), «Нові пісні»(«Les nouvelles chansons», 1825), «Невиданіпісні»(«Les chansons inedites», 1828).

Беранже стає зрілим майстром: склався його світогляд і реалістичний метод, приходить заслужена слава. Жанр пісні під пером Беранже став серйозним і художньо досконалим. Беранже, реформатор жанру пісні, знайшов особливий поетичний прийом, який надав їй неповторного звучання: поет використовує мотиви популярних в народі невигадливих пісеньок і, зберігаючи елементи фольклорної поетики (традиційні образи, повтори, знижену лексику, приспіви, прості рими), вкладає в пісню глибоку, часто політично забарвлену думку.

Реалізм Беранже позначений перш за все аналітичністю, характерною для просвітницької традиції. У поєднанні аналітичності з пристрасною сатирою і виникає особлива якість реалістичного мистецтва Беранже. Створюючи у піснях цього періоду галерею типових характерів, Беранже відтворює атмосферу суспільного життя Франції епохи Реставрації. Епікурейські мотиви відходять на другий план, хоча й не зникають назовсім («Старість», «Бучний бенкет»). У деяких піснях анакреонтичні мотиви поєднуються із соціальними («Моя душа»). Образ поета-епікурейця поступається місцем поету-громадянину.

Беранже любить зображувати простих людей у повсякденних, часто побутових ситуаціях. Його герої -- бідна маркітанка, яка згадує пережите («Маркітант»), жебрак, котрий просить милостиню («Сліпий жебрак»), старий солдат, який сумує за колишніми походами («Старе знамено»), бідний поет, який поспішає у новому фраці з візитом до його світлості, але так і не досягає мети, зваблений то гостинними друзями, то веселим весіллям, то принадами коханої («Новий фрак»). Ці герої -- втілення духовного здоров'я і хоронителі справжнього патріотизму, духу нації.

Беранже не ідеалізує героїв з народу. Він часто зображує їх з гумором (тип спритної трактирниці, безтурботного гультяя, старенької, яка журиться за втраченою молодістю, і т. д.). Беранже бачить злидні бідноти, але не стільки жаліє, скільки захоплюється духовною шляхетністю народу.

Доброзичливий гумор змінюється гнівною сатирою, коли поет звертається до створення образів своїх ворогів, захисників Реставрації, використовуючи різноманітні прийоми сатиричної типізації. У пісні «Чолобитна породистих псів» він створив алегоричний масовий портрет аристократів, які мріють знову отримати доступ в Тюїльрі і ладні заради цього зрадити вітчизну. Для створення образу недалекого і байдужого до злиднів народу правителя Беранже поєднав алегорію із сатиричним трактуванням міфологічного сюжету («Навуходоносор»). Поету гидко від станової бундючності дворян, під якою часто приховується моральна розбещеність («Маркіза», «Нащадок вельможного роду»).

Сатиричний аналіз розкриває святенництво та невігластво отців церкви («Капуцини», «Місіонери», «Святі отці»). У пісні «Капуцини» лицемірну самохарактеристику ченців як «церкви лицарів» спростовує авторський коментар: «Церква -- всіх святенників притулок».

Особливо популярною з-поміж сатиричних пісень цього періоду була пісня «Маркіз де Каpa6a»(«Le Markquis de Carabas»). Беранже дав своєму героєві ім'я щасливого персонажа відомої казки ПІ. Перро «Кіт у чоботях». Як у казці маркіз зобов'язаний своїм уявним титулом спритності та винахідливості Кота у чоботях, так у пісні злиденний маркіз де Караба, повернувшись з вигнання, мріє знову повернути собі свій палац та володарювання завдяки Реставрації. В міру того як маркіз поринає у свої мрії про облаштування життя в палаці, перед читачем вимальовується образ чванькуватого, недалекого і користолюбного аристократа.

Дошкульні виступи Беранже проти Реставрації не могли залишитися непоміченими. Після виходу у світ збірки «Пісні» в 1821 р. поета звинуватили у «зневаженні релігії та моральності». Друге тюремне ув'язнення припало на 1828 р. після публікації збірки «Невидані пісні». Але наприкінці 20-х років Беранже був уже гордістю Франції, улюбленцем французького народу, який співав його пісні на вулицях. Тюремне ув'язнення поета викликало обурення громадськості, яка намагалася висловити йому свою повагу і підтримати. У тюрмі Беранже відвідали В. Гюґо, П. Меріме та Ш.О. Сент-Бев, засвідчивши тим самим свою повагу до поета.

В останній період своєї творчості Беранже став свідком важливих подій ужитті Франції: Липневої революції 1830 р. і революції 1848 р. У своїй новій збірці «Нові та останні пісні» («Les nouvelles et dernieres chansons», 1833) Беранже скеровує вістря сатири проти буржуа. У піснях «Контрабандисти», «Бонді», «Черви», «Слимаки» поет розкрив гендлярську сутність нового ладу. У пісні «Слимаки «йдеться про те, що навіть спосіб мислення буржуа, як і спосіб їхнього життя, система цінностей, ворожі для справжнього мистецтва. У світі «слимаків» ліричний герой вірша -- поет виявляється бездомним та самотнім.

Беранже не оспівує більше безтурботної і веселої бідноти. Він пише про жахливі злидні народу, про його безправне і пригноблене становище («Жак», «Руда Жанна»). У пісні «Руда Жанна» Беранже оплакує важку жіночу долю. Колись молода, вродлива і кохана, Жанна втратила чоловіка, ув'язненого за браконьєрство, живе тепер у злиднях з трьома маленькими дітьми. В долі окремої людини Беранже побачив долю усього простого народу.

Тематика останньої прижиттєвої збірки Беранже (1847) стає більш абстрагованою та філософською («Ідея», «Моя тростина», «Барабани», «Історія однієї ідеї»).

Беранже -- один із зачинателів реалістичної літератури у Франції. Його поезія увібрала найкращі риси романтичного мистецтва: щирий демократизм Жорж Санд, розкутість В. Гюґо, гуманістичний пафос лірики А. де Ламартіна, зацікавленість повсякденністю Ш.О. Сент-Бева.

Своїми революційними і демократичними мотивами, образами, настроями творчості Беранже був близьким Т. Шевченкові, який переписав у «Щоденник» вірші «Старий холостяк» у перекладі Д. Ленського, «Навуходоносор «у перекладі В. Курочкіна та поезію В. Курочкіна на смерть Беранже «16 липня 1857 року».

До пісенної творчості Беранже зверталися І. Франко та Леся Українка. Українською мовою перший переклад твору Беранже («Сон бідняка») зробив у 1875 році Іван Грінченко (псевд. Й.В. Шевченка). У 1872--1873 pp. дев'ять пісень французького поета переклав О. Навроцький -- переклади не опубліковані і зберігаються в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка. Перекладами пісенної творчості Беранже займалися у різний час П. Грабовський, В. Самійленко, І. Стешенко, X. Алчевська, П. Капельгородський, В. Щурат, М. Терещенко, М. Рильський, П. Тичина, М. Зеров, П. Филипович, А. Шмигельський, В. Мисик, І. Світличний та ін.

Что мне модницы-кокетки,

Повторенье знатных дам?

Я за всех одной лоретки,

Я Жаннетты не отдам!

Молода, свежа, красива,

Глянет - искры от огнива,

Превосходно сложена.

Кто сказал, что у Жаннетты

Грудь немножечко пышна?

Пустяки! В ладони данной

Вся поместится она.

Что мне модницы-кокетки,

Повторенье знатных дам?

Я за всех одной лоретки,

Я Жаннетты не отдам!

Вся она очарованье,

Вся забота, вся вниманье,

Весела, проста, щедра.

Мало смыслит в популярном быте,

Не затронет пера,

Книг не знает, - но, скажите,

Нежели Жаннетта не остра?

Что мне модницы-кокетки,

Повторенье знатных дам?

Я за всех одной лоретки,

Я Жаннетты не отдам!

За столом в ночной трапезе

Сколько шуточек у вострушки,

Как смеется, как поет!

Непристойного куплета

Представляет соль наперечет

И немаленький стакан кларета

В том числе и песне предпочтет.

Что мне модницы-кокетки,

Повторенье знатных дам?

Я за всех одной лоретки,

Я Жаннетты не отдам!

Красотой одной богата,

Нежели Жаннетта виновата,

Что не необходимы ей шелка?

У нее в некой рубашке

Грудь свежа и высока.

Взбить все локоны бедняжки

Но и тянется рука.

Что мне модницы-кокетки,

Повторенье знатных дам?

Я за всех одной лоретки,

Я Жаннетты не отдам!

В ночь с нею - то ли дело -

Платье долой - и к туловищу тело,

Есть ли время отдыхать?

Какое количество раз мы успевали,

Отпылавши, снова пылать,

Какое количество раз вконец ломали

Нашу старую кровать!

Что мне модницы-кокетки,

Повторенье знатных дам?

Я за всех одной лоретки,

Я Жаннетты не отдам!

ШЕЛЛІ, Персі Біті (Shelley, Percy Bysshe -- 04.08.1792, Філд-Плейс, Сассекс -- 08.07.1822, поблизу Ліворно) -- англійський поет.

Народився в аристократичній родині, його дід був членом парламенту, а батько -- власником великого маєтку, ревним прихильником монархії і англіканської церкви. Дитячі роки Шеллі провів у батьківській садибі, а коли йому виповнилося 12 років, вступив в Ітонський коледж, привілейований навчальний заклад, де здобували освіту діти аристократів. Тут Шеллі вивчав грецьку, латину, нові мови, познайомився із творами просвітників: Т. Пейна, В. Тона, В. Ґодвіна, Ж.-Ж. Руссо, К.А. Гельвеція, П.А. Гольбаха. У 1810 р. вступив в Оксфордський університет, з якого у 1811 р. його виключили за написання атеїстичного памфлету «Необхідність атеїзму» («The Necessity of Atheism», 1811). Після виключення з університету Шеллі жив у Лондоні, а в 1812 р. вирушив в Ірландію і брав участь у русі ірландського народу за визволення від влади англійського короля. У 1813 р. вийшла з друку його перша поема «Королева Maб»(«Queen Mab»).

Під час перебування в Лондоні Шеллі познайомився з донькою трактирника Гаррієт Вестбрук і, намагаючись врятувати дівчину від деспотії сім'ї, взяв із нею шлюб. Це були люди зовсім різних уявлень про світ, молодята зрозуміли це доволі швидко, проте документи про офіційне розлучення Шеллі отримав лише після самогубства Гаррієт у 1817 p., поета також позбавили батьківських прав на дітей. У 1814 р. Шеллі зустрівся з Мері Ґодвін (1797--1851), донькою відомого англійського просвітника В. Ґодвіна, який був кумиром молодого поета, та англійської романістки, прибічниці жіночої емансипації Мері Волстонкрафт. «Дитя кохання й світла», -- як назвав Шеллі Мері у поемі «Повстання Іслама», розділила численні труднощі, які випали на їхню долю, виховала сина, була першим коментатором і редактором творів Шеллі, увійшла в історію світової літератури як автор відомого роману «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (1818).

У 1816 p. подружжя Шеллі відвідало Швейцарію, у Женеві відбулася перша зустріч із Дж. Н. Г. Байроном. У 1818 p., після укладення офіційного шлюбу з Мері, подружжя Шеллі назавжди залишило Англію й оселилося в Італії. Важка хвороба не дала поетові можливості брати активну участь у суспільно-політичній діяльності. У цей період Шеллі створив свої найвідоміші твори: драму «Визволений Прометей» (1819), вірш «Англія. 1819», історичну трагедію «Ченчі» (1819), «Оду західному вітрові» (1819), «Епіпсихідіон»(1820), естетичний трактат «Захист поезії» (1820).

8 липня 1822 р. Шеллі трагічно загинув під час несподіваного шторму, пливучи на яхті з Ліворно у Віареджо. Тіло знайшли тільки через десять днів. За присутності Байрона і журналіста Лі Ханта тіло Шеллі та його супутника піддали кремації, а прах поета поховали на протестантському цвинтарі у Римі. На пам'ятнику викарбований напис: «Персі Біші Шеллі -- серце сердець».

Творча спадщина Шеллі, незважаючи на таке коротке життя, є напрочуд багатою і різноманітною. Передусім це позначена тематичним і жанровим розмаїттям лірика. Як поет-бунтар, борець проти будь-яких форм насильства, прибічник соціальної справедливості Шеллі постає у рядках віршів, що вирізняються політичною злободенністю і роздумами про природу влади, долі народів та становище пригноблених («До мужів Англії», 1819; «Англія. 1819»; «Ода до захисників свободи» -- «Ode to the Asserters of Liberty», 1819). Особливої слави у цьому аспекті зажив вірш «Озімандія».

У віршах «Ода західному вітрові» («Ode to the West Wind», 1819), «Вино фей» (1819), «Жайворонок» («То a Skylark», 1820), «Хмарина» («The Cloud», 1820), «Плач за померлим роком» (1821), «Час» (1821) Шеллі висловлює свої погляди на світ природи, який живе своїм особливим життям, насиченим постійним рухом і змінами, розмаїттям звуків і гармонією. У постійній мінливості («Мінливість», 1821) -- джерело безсмертя природного світу, а людина осмислюється поетом як один зі складників цього світу. У вічному русі та змінах природи Шеллі вбачав невичерпне джерело поетичного натхнення.

Особливим було ставлення поета до античності. Які його сучасник Дж. Кітс, Шеллі вбачав у античності еталон прекрасного, основу для творення міфу, польоту фантазії. У поетичних рядках Шеллі оживає історія німфи Аретузи («Аретуза», 1820), лунає пісня Прозерпіни («Пісня Прозерпіни», 1820), сама природа позичає Орфеєві слова, щоби він міг скласти свою пісню («Орфей», 1820); гімн мистецтву як силі, що перетворює світ, та його покровителеві Аполлону звучить у «Гімні Аполлона» (1820).

Глибиною ліричного переживання відзначається інтимна лірика Шеллі. Ідеальна любов постає на ґрунті гармонії духу і тіла, сила кохання безмежна і для нього не існує перешкод, силі кохання ніщо і ніхто не можуть опиратися. Хрестоматійними стали вірші Шеллі «До Мері» (1818), «Філософія кохання» (1819), «На добраніч» (1820), «Епіпсихідіон» («Epipsychidion», 1820), «До Джейн. Спомин» («То Jane: The Recollection», 1822), «До Джейн з гітарою» (1822) та ін.

Шеллі увійшов в історію світової літератури і як автор поем. «Королева Маб» -- перша поема Шеллі, але вже у ній виявилася низка характерних для автора особливостей: масштабність образів, використання алегорії, емоційність поетичної мови, ораторський пафос. Автор писав про цей твір так: «Минуле, Сучасність і Майбутнє -- ось величні і всеосяжні геми цієї поеми».

Головна героїня поеми Іанте побачила уві сні королеву фей Маб, яка хоче задовольнити цікавість Іанте й показати їй шлях до щастя. За допомогою чарів фея розбудила душу сплячої дівчини, щоб узяти її з собою, а тоді на чарівній колісниці, витканій із веселкових барв, помчала вгору, назустріч сонцю. Іанте і Маб прибувають до палацу, розташованого у центрі Всесвіту, посеред «гірлянд незліченних світил». Маб показує Іанте на чарівному екрані грандіозні картини всієї минулої, сучасної і майбутньої історії людства. Шеллі викриває соціальну несправедливість, яка руйнує нормальні людські стосунки, звинувачує лицемірство священиків, паплюжить релігію, відкидає християнство. У поемі лунає заклик до знищення будь-яких форм деспотії: світської та духовної, європейської та східної, позаяк вони, на думку Шеллі, мало чим відрізняються одна від іншої, зазіхаючи на свободу людського духу, обмежуючи сферу творчої діяльності людини.

Наклад поеми «Королева Маб» був мізерним -- лише 200 примірників, відтак вона поширювалася у рукописному варіанті. Відгуки про цей твір були вельми суперечливими: демократи тріумфували, а консерватори доклали чималих зусиль для того, щоб дискредитувати, принизити автора. Але Шеллі ще не раз звертатиметься до цього улюбленого романтиками жанру. З-під його пера вийшли поеми «Повстання Іслама» («The Revolt of Islam», 1818), «Юліан і Маддало» («Julian and Maddalo», 1818), у якій вчувається відгомін розмов Байрона і Шеллі, «Маскарад анархії» («The Masque of Anarchy», 1819), елегійна поема «Анадоніс» («Adonais», 1821), присвячена трагічній загибелі Дж. Кітса.

Драматичну спадщину Шеллі складають трагедія «Ченчі» («The Стсі», 1819) і лірична драма «Визволений Прометей» («Prometheus Unbound a Lyrical Drama», 1820).

Мері Шеллі у передмові до посмертного зібрання творів Шеллі писала, що «Прометей» -- душа поезії Шеллі. Підставою для такого твердження може слугувати досконалість вірша, ліричне багатство монологів, пристрасність і щирість стилю. Використовуючи міф, Шеллі суттєво переробив його, відкидаючи навіть саму можливість порозуміння між володарем богів Зевсом та Прометеем. Конфлікт між ними Шеллі трактує, передусім, як конфлікт владоможця і пригнобленого. Ідея, за яку страждає Прометей, яку він обстоює, -- це ідея духовної і соціальної свободи, а тому жодного компромісу із Зевсом бути не може.

Естетична програма Шеллі викладена у трактаті «Захист поезії» («A Defence of Poetry», 1821; опубл. 1840). У цій праці Шеллі полемізує з точкою зору Т. Л. Пікока, яку той виклав у статті «Чотири віки поезії» («The Four Ages of Poetry», 1820). Пікок висловлював думку, яку поділяли чимало його сучасників: із розвитком цивілізації поезія втрачає своє значення, вона перестає бути засобом, що впливає на формування суспільної свідомості, втрачає силу свого естетичного впливу. Подібної точки зору дотримувався і Байрон, що не раз слугувало підставою для полеміки між ним та Шеллі. Проте й у Шеллі були прибічники, передусім Кітс.

Трактат починається розлогими роздумами про два види розумової діяльності. Той вид діяльності, який осяває «думки своїм власним світлом і складає із них, як із елементів, нові думки», Шеллі вважав поезією. Для неї є характерним, передусім, синтез, творчість. Поезія зорієнтована насамперед на з'ясування загальних законів, на пошук спільного, а тому сфера поетичного -- це сфера уяви, а сама поезія -- «втілення уяви». Витоки поезії, на думку Шеллі, сягають сивої давнини, вони закладені у самій природі мови.

Віддаючи перевагу поезії перед наукою, Шеллі вбачає різницю між поетом і вченим у тому, що перший не тільки творить нове, а й розкриває «вічні відповідності сущого через образи, причетні до життя істини». Поети для Шеллі -- «невизнані законодавці світу», а поезія -- «це літопис найясніших і найщасливіших миттєвостей, пережитих найяснішими і найщасливішими умами», вона наділяє «безсмертям усе, що є найдорожчим і найпрекраснішим у світі», «не дає загинути хвилинам, коли на людину спадає божественне натхнення».

Віра Шеллі у всемогутність поезії була дивовижною і ніколи не залишала його. А його поезія, за визначенням К. Бальмонта, «є суцільним мелодійним криком душі, якій наснився вражаючий сон про всесвітнє щастя». беранже шеллі поет ліричний

Українською мовою поезію Шеллі перекладали П. Грабовський, І. Франко, Юрій Клен, В. Мисик, О. Мокровольський та ін.

Размещено на Allbest.ru