Розвиток дитячого психологізму у творах Б. Грінченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Поетика оповідань для дітей у творчості українських письменників кінця XIX - початку XX століття

1.1 Аналіз оповідань М.Коцюбинського «Ялинка», «Маленький грішник»

1.2 Саможертовність Федька, головного героя оповідання В.Винниченка «Федько - халамидник»

2. Психологізм дитячих образів у оповіданнях Б.Грінченка

2.1 Педагог та письменник за покликанням

2.2 Знавець дитячої психології Б.Грінченко

2.3 Аналіз оповідань про дітей («Грицько», «Ксеня», «Олеся») та для дітей («Дзвоник», «Украла», «Екзамен»)

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

В останні роки інтерес до творів Б.Д.Грінченка дещо знизився.

Актуальність теми дослідження. В останні десятиліття як в літературознавстві так і в інших наукових дисциплінах спостерігається підвищений інтерес та увага до особливостей людської психології, і в свою чергу, до відображення її проявів в літературних творах.

Зараз, коли українська література стрімко розвивається - дуже важливо уважно дослідити найкращі її зразки, а особливо ті твори, які формують світогляд дитини, впливають на його свідомість та психіку, мають виховне та дидактичне значення.

Матеріалом для дослідження ми обрали творчість видатного письменника і педагога Б.Д.Грінченка. Розглянемо і твори інших письменників того періоду, які працювали у жанрі дитячої літератури(М.Коцюбинський та В.Винниченко).

Мета дослідження: висвітлення особливостей реалізації психологізму у дитячих творах письменника.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

- дослідити особливості психологізму в літературі кінця 19 століття;

- провести літературознавчі паралелі творчості Б.Грінченка з творами інших авторів цієї епохи(М.Коцюбинського, В.Винниченка);

- дослідити літературознавчі праці з аналізом творів Б.Грінченка;

- висвітлити та проаналізувати конкретно на текстах творів розвиток дитячого психологізму;

- зробити висновки щодо розвитку дитячого психологізму у творах письменника.

Об'єктом дослідження є літературознавчі праці, оповідання Б.Грінченка «Грицько», «Ксеня», «Олеся», «Дзвоник», «Украла», «Екзамен», та М.Коцюбинського «Ялинка», «Маленький грішник», В.Винниченка «Федько - халамидник».

Предметом дослідження є розвиток дитячого психологізму у творах Г.Грінченка.

Методи дослідження. У роботі застосовано порівняльно-типологічний метод та аналітично-описовий метод, які полягають у підборі, описі та аналізі літературного матеріалу.

Практичне значення одержаних результатів у тому, що вони можуть бути використані в подальшій розробці літературознавчих проблем з обраної теми, на уроках української мови, при написанні творів та рефератів.

Структура. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Наукова новизна роботи: осмислення та аналіз відображення розвитку психологізму на прикладі дитячих творів А. Тесленка. Намагання відродити увагу до творів цього циклу та осмислити їх під іншим кутом.

1. Поетика оповідань для дітей у творчості українських письменників кінця XIX - початку XX століття

Дев'ятнадцяте століття характеризується зацікавленістю світової науки та мистецтва психологією та її впливом на взаємодію людини та суспільства, внутрішніми мотивами та переживаннями людей. Хоч з невеликою затримкою, проте світові тенденції літератури, та виникнення психологічної школи в літературознавстві, теорій психології творчості та ін.. не змогли не вплинути на українську літературу.

Говорячи про дитячу літературу другої половини 19 ст. Потрібно згадати таку видатну особистість, як І. Франко. У прозі Франка не мале місце займають оповідання про дітей та для дітей. Оповідання про дітей часто мають в собі автобіографічні елементи, іноді подаються у формі автобіографічних спогадів (твори “У кузні”, “Злісний Сидір”, “Мій злочин”), в яких використовується цікавий психологічний прийом: доросла людина виступає з оцінкою своїх дитячих вчинків і прагнень, іноді - як картини, де виступають діти [3, 6].

Література для юного читача початку ХХ століття постала з гуманістичних традицій української літератури XIX ст. і так само мала дві виразно окреслені тенденції, дві проблемно-тематичні домінанти. Одна з них - це виховання загальнодемократичного світогляду, людської гідності, честі, внутрішньої свободи особистості.

Друга - прагнення більшості авторів прищепити молоді паростки національної свідомості, любов до рідного слова, до свого народу, гордість за нього.

Особливо часто письменники цього періоду зверталися до жанру «оповідання». «Оповідання - невеликий за розміром епічний жанр художньої літератури». «Під оповіданням в сучасному літературознавстві розуміють епічний твір, оснований на зображенні однієї події із життя героя. Одноподійність вважається головною ознакою жанру оповідання». Своєрідність жанрової форми оповідання (особливо на ґрунті східнослов'янської художньої словесності) не в останню чергу пояснюється особливостями його літературного генезису, в якому оповідання постає як форма, що поступово відмежовується від жанру новели.

Жанр оповідання в цілому, найбільш традиційний для слов'янських літератур, де він набув значного поширення і має чимало жанрових різновидів, що характеризують специфіку його проблематики (соціально-побутове, соціально-політичне, соціально-психологічне і т.д.), естетичної спрямованості (сатиричне, комічне, трагічне і т.д.), розповідної структури (різне співвідношення, власне епічного, розповідного, і привнесеного до нього ліричного, авторського тощо).

На початку століття означений жанр представлений такими іменами, як Олена Пчілка, І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка, Б.Грінченко, В.Винниченко, Олександр Олесь та інші. Ввійшли до кола дитячого читання й твори С.Васильченка та А.Тесленка. Їхнім адресатом був переважно селянин, малоосвічений, небагатий читацьким досвідом. Але оповідання про дітей, близькі до юного читача своїм героєм, були, як правило, зрозумілі дітям завдяки специфічній концепції адресата.

Українських літературних критиків захоплювала майстерність змалювання персонажів у прозі письменників цього періоду. Однак літературні критики не зупинялися спеціально на своєрідності поетики їхніх дитячих оповідань, а проблема ця актуальна. Наприклад, у М.Коцюбинського, дитяча література була в колі інтересів протягом усього життя…

Починаючи з 70-х років XIX століття в українській літературі особливо інтенсивними стають ідейно-моральні пошуки, пов'язані зі збереженням багатої фольклорної традиції з її інтеграцією в національну культуру.

Творчо використовуючи традиції своїх попередників, І.Франко, М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Винниченко в кінці XIX - початку XX століття звернулися до жанру дитячого оповідання. Насамперед митців цікавила соціальна і морально-етична проблематика. Вони зуміли в своїх оповіданнях відобразити велику картину людських драм, внутрішню красу своїх героїв, висловити глибину думок та розкрити таємниці поривань їх душі, багатогранність і багатство дитячого світу, велич дитячого духу, щирість вчинків і велику людяність, даровану природою та Богом. У розробці дитячої теми попередниками митців були Т.Шевченко, Марко Вовчок, О.Стороженко, Ганна Барвінок: в їхньому жанровому репертуарі значне місце займали поезії, дитячі оповідання і казки.

І саме тому яскравими представниками цього періоду стали М.Коцюбинський і В.Винниченко.

1.1 Аналіз оповідань М.Коцюбинського «Ялинка», «Маленький грішник»

Коцюбинський був великим Майстром пейзажу. Його оповідання - це справжні літературні шедеври. Природу він подає в імпресіоністичному зображенні, що було новим для літератури кінця XIX - початку XX століття.

В оповіданні „Ялинка” Михайло Коцюбинський описав не казкові пригоди хлопчика в передріздвяну ніч, хоча воно писалося як новорічний дитячий твір, а реальне народне життя. В образі Василька Михайло Коцюбинський переконливо показав моральні якості дитини, серед яких повага до старших, сміливість. Найважливіше, що хотів сказати письменник, - обов'язок кожної людини шанувати, любити, підтримувати своїх батьків.

Маленький хлопчик перемагає свій біль, коли батько рубає подаровану йому ялинку. Дорого це коштує дитині. З глибоким психологізмом змальовано під час рубання ялинки паралельно стан хлопчика і „стан” дерева: „Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалося, що вона от-от застогне” [7, Т. 1, 86]. Потім, щоб не бачити свіжого пенька, він закидає його снігом.

Таким чином він сприймає загибель „звичайного” дерева, як смерть живої істоти.

Адже, важливу роль в оповіданні відіграють описи зимової природи. Вони посилюють ті відчуття тривоги, неспокою, які з'являються у той момент, коли Василько збирається їхати до міста. Погода погіршується, коли хлопець опиняється на дорозі, яка веде до чорного лісу. Вітер дужчає, насуваються білі снігові хмари, які вкривають небо, ховаючи за собою сонце. Коли Василько в'їжджає у ліс, розігрується справжня завірюха. Холодний вітер із силою січе в обличчя хлопця і навіть зриває з його голови шапку. Валить сніг, так, що хлопчикові коні ледве переступають з ноги на ногу, потопаючи у снігу. Здорові костурбаті дуби грізно стоять, мов страховища, звідусюди простягаючи до нього великі чорні гілки, наче мерці у білих покривалах. Але найстрашнішою хвилиною для Василька була та, коли він почув як виють вовки, та побачив палаючі у темряві очі. Здається, що природа вступила в зговір з хижаками і навмисне знищує сліди.

Михайло Коцюбинський у своєму оповіданні зміг дуже влучно змалювати пейзажі зимової природи, які підкреслили психологічний стан головного героя.

Отже, у момент сприйняття навколишнього середовища, картин природи, дитина намагається одухотворити неживі істоти. Перебуваючи у тісному контакті з природою, дитина ніби-то переноситься в цей, ще не досліджений нею, фантастичний світ, який вона сприймає крізь „рожеве” скельце власної уяви. І цей світ відповідає дитині взаємністю.

Герої оповідання М.Коцюбинського „Маленький грішник” знедолені, напівбезпритульні діти вулиці. Виростають вони без батьківського догляду, „виховуються” під чужими парканами або під мостом. Становище тих Дмитриків, Гаврилків та Марійок, як видно з оповідання, аж ніяк не краще, коли не гірше, ніж у сільських знедолених дітей. Капіталістичне місто ще жорстокіше, ще байдужіше до долі людини ніж село. Автор переконливо показує, що справжньою причиною морального спотворення дітей і зросту їх злочинності є тяжкі злидні.

Для розкриття характеру, настрою свого героя письменник вдало використовує пейзаж. На початку оповiдання картина чудового зимового ранку є контрастом до тих тяжких умов, у яких живе хлопчик з матiр'ю. Дмитриковi було сумно, жаль хворої матерi, але як тiльки вiн опинявся гарної весняної днини надворi, настрiй його, попереднi думки змiнювались. Хлопчик ставав веселим, життєрадiсним, бо: "Сонячко грiло… небо синiло в високостi чисте, безхмарне, струмочки жебонiли щось межи собою, по снiгу плигали жовтобрюшки та снiгурi" [3, 56].

Дмитрик -- натура тонка, вразлива. Смерть матерi глибоко схвилюва ла його. I хоч жахливi умови життя травмували душу хлопчика, є надія та вiра, що вiн не пiде далi шляхом Гаврилка, бо починає усвiдомлювати всю згубнiсть цього шляху; з нього виросте інша людина.

Хороший, із прекрасними чистими пориваннями хлопчик Дмитрик, потрапивши в погане оточення, стає на слизьку стежку. Автор проводить свого маленького героя через цілу серію незвичайних для дитини пригод, викликає в його душі смутні відчуття „гріха” перед матір'ю, свідомість морального падіння. Митець не втрачає віри в добро, в моральне одужання дитини. В кінці твору малий Дмитрик впевнюється, що він робив недобре, але ця впевненість йому дорого коштувала. Він щиросердечно розкаюється і засуджує свої негідні вчинки. Переживання хлопця такі глибокі, що немає сумніву - на старий шлях він не вернеться.

Стислістю розповіді, простотою і невимушеністю сцен, намаганням психологічно пояснити вчинки свого героя і вмінням знайти соціальне пояснення трагедії Дмитрика, Коцюбинський підноситься до помітної майстерності в розробці зовсім звичайного сюжету. Він свідомо уникає описовості і нагромадження подробиць. Письменник подає лише те, що прямо стосується розкриття теми, вирізьблення характерів, розповідає про „гріхи” Дмитрика і його спільників, коротко, скупими, але різкими мазками малює фон, на якому розгортається дія, - злочинно байдуже до „грішних” чи „праведних” вчинків Дмитрика буржуазне місто з його суспільними контрастами.

Дмитрик піддається швидкому настрою. Йому шкода хворої неньки, що змушена важко працювати, але він трохи легковажний. Замислитися над чимось він може лише „на хвилинку”, бо „не така була погода, щоб смуток затримався в його серці”, він вибіг з хати, забувши материну заборону, „скубнув по дорозі за хвіст козу і весело засміявся”. Другого дня повторюється те саме. Хвора мати посилає сина по хліб; йому сумно, „жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої турботи” [7, Т. 1, 134]. Він не довго вагається, віддаючи материні копійки Гаврилкові на ножики. Слабовольністю Дмитрикової натури пояснюється й те, що він захоплюється „силою” і „розумом” безпритульника Гаврилка; „чув дитячим серцем, що так погано чинити” (грабувати сліпого старця, просити в прохожих на хліб, а витрачаючи на тютюн і т. п.), але й далі продовжував грішити.

Психологічну характеристику головного героя оповідання „Маленький грішник” автор подає в динаміці. Під кінець другої частини твору він показує, як у Дмитрика, що вчора залишив дома хвору, голодну матір, наростає тривога, передчуття біди. Ці почуття перемагають боязнь Гаврилкових глузувань, і він, залишивши компанію, біжить додому. Це вже початок чогось нового в характері хлопця, це - передвісник душевного перелому, що наступив після смерті матері, після катастрофи, що спіткала хлопця. В кінці оповідання Дмитрик поринає в гіркі роздуми про своє життя. Його мучить совість за вчинки, яких він вже ніколи не повторить.

1.2 Саможертовність Федька, головного героя оповідання В.Винниченка «Федько - халамидник»

Володимир Винниченко як неперевершений майстер новелістичного жанру зумів створити цілу низку неперевершених образів, зовсім відмінних від притаманних тодішнім літературним традиціям. Особливої уваги заслуговують дитячі образи. “Майстерність письменника - в особливому баченні життя дитини, її характеру, суспільних зв'язків. Винниченко виступає майстром витонченого психологізму, що відрізняє його оповідання від подібних творів Б.Грінченка, С.Васильченка, М.Коцюбинського, В.Стефаника та інших.

Дитячі образи В. Винниченка виписує уважно, переконливо, виявляє увагу до особливостей дитячого характеру, заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв, їхні думки й переживання. Автор як тонкий психолог часто аналізував підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти, соціальне та біологічне у вчинках. Такою є історія “паршивого байстрюка”, абсолютно не подібної до оточення дитини, яка переростає в трагедію, що змушує замислитись і героїв твору, й читачів.

Федько - головний герой оповідання В.Винниченка «Федько - халамидник». Його образ такий суперечливий, що читачеві спочатку складно зрозуміти, хто насправді перед ним: чи розбишака та бешкетник, чи сміливий та винахідливий ватажок дитячої компанії.

З одного боку, Федько - відомий на всю округу халамид ник. І дня не проходить, щоб хтось не скаржився на нього. Хлопець може образити найближчого друга, наставити синців малечі, вибити шибку з рогатки.

Але якщо пильніше придивитися, стає зрозуміло, що Федько має і багато гарних рис. Він сміливий і рішучий, веселий і великодушний, здатний на цікаві видумки. Хлопчина ніколи не бреше батькам і не видає своїх друзів.

В оповіданні Федькові опозиційний панський син Толик. Розхристаний і розбишакуватий Федько може розвалити дитячі будиночки з піску, може відвоювати повітряного змія. Толик чемний, причесаний і тихенький. Але Федькові до снаги прокататися на крижині під час весняного льодоходу і врятувати напівпритомного від страху Толика з тієї ж пригоди, а тоді ще й мужньо прийняти на себе вину і кару за скоєне і, врешті, своєю дитячою смертю довести свою „справжність” і велику людяність. Панський син же в буквальному розумінні „виходить сухим із води”, від страху втрачає голову й совість і залишає свого рятівника у крижаній річці, а далі „підставляє” Федька під кару, а по його смерті приходить забрати у матері виграного в суперечці за „льодову” пригоду чижика [1, 80]. І все чемно, тихенько, „причесано”.

Тут з особливою чіткістю відчувається психологія людини, для котрої бешкет - не якась там забаганка, а потреба душі, висловлена з щирим пафосом, глибоким переконанням у тому, що „Федьки” - кращі ніж „Толі”. З Федьків виростають герої, захисники, лідери; з Толиків - нікчеми, боягузи і зрадники.

Федько чинить, як маленький апостол, а зносити муки йому помагає іще одна моральна якість - „чесність із собою”. Адже Федько знає, що правда - на його боці, йому достатньо того, що сумління спокійне. А дбати про позірну невинність в очах „суддів” - то уподібнюватися таким, як Толик. Хай навіть для виправдання у маленького героя більше ніж достатньо підстав, хай навіть похвалитися він міг би своїм героїзмом, - все одно не бажає бути причиною страждань іншого, хай навіть слабкого, мізерного, підлого - власне, тому що слабкого, мізерного й підлого (може, хоч після цього і в ньому заговорить сумління). Вчинок Федька - то подвиг маленької Людини, характер якої виписано з великою художньою переконливістю.

Отже, кожна людина, у будь-якому віці, навіть зовсім ранньому, спроможна жертвувати життям і в прямому, і в переносному значенні.

У дитячій новелістиці Винниченка спостерігається якісно новий підхід до зображення характерів героїв, який базується в основному на психологічних аспектах Важливу увагу автор приділяє як зовнішнім, так і внутрішнім якостям героїв, показуючи їх у динаміці розвитку. Герої Винниченкових оповідань водночас звичайні діти, але разом з тим - це особистості неординарні, виняткові, які сповідують певні морально - етичні закони і кожен по - своєму підходить до розв'язання життєвих проблем, що і є мірилом оцінки конкретної особистості.

Отже, тема дитини у творчості письменників кінця ХІХ - початку ХХ, є дуже актуальною тому, що через становлення психіки маленької особистості і чинників, які впливають на це становлення, можна простежити викриття суспільного ладу, який примушує ще не сформовану особистість діяти як доросла людина та лишає її дитячої безпосередності. Це ми можемо побачити на прикладах проаналізованих творів М.Коцюбинського та В.Винниченка.

2. Психологізм дитячих образів у оповіданнях Б.Грінченка

2.1 Педагог та письменник за покликанням

психологізм дитячий грінченко літературознавчий

Постать Бориса Грінченка займає вагоме місце серед когорти українських письменників. Насамперед він відомий як письменник, але разом з тим був перекладачем і критиком, вченим і публіцистом, педагогом та громадським діячем.

Саме на хуторі Вільховий Яр 9 грудня (27 листопада за старим стилем) 1863 року у збіднілій дворянській сім'ї народився Борис Дмитрович. Дід, колишній сотник, пнувся до високого панства і навіть прізвище своє «облагородив», додавши до нього закінчення «в», щоб ніхто не впізнав у ньому «малороса».

Батько - Дмитро Якович, проміняв навчання в гімназії на військову кар'єру офіцера. Мати - Поліксенія Миколаївна Літарьова, росіянка, - над усе любила свого первістка, ладна була весь світ прихилити до сина. І навіть найпершим дитячим спогадом митця були ніжні, ласкаві руки матері, її чарівна і мелодійна пісня.

Борис рано потягнувся до книжок, що манили хлопця у цікавий та незвіданий світ пригод та подорожей.

Десь у 5 років навчився читати, і відтоді книжка на все життя стала його найкращим другом і порадником.

Першим кроком у світ літератури для нього стали твори таких письменників як Вальтер Скотт, Байрон, Гюго, Гоголь, Пушкін, Некрасов. І вже тоді хлопець зрозумів, що своє життя хоче присвятити літературі та педагогічній праці.

Проте батько вважав інакше. Адже він мріяв про вищу технічну освіту для сина. І у 1874 році, коли юному таланту виповнилося 11 років, його віддають до Харківського реального училища.

Але не зважаючи ні на що, Борис продовжує пильно слідкувати за українським друкованим словом, читає Марка Вовчка, П.Куліша, М.Костомарова, захоплюється статтями Д.Писарєва.

У 1878 році за читання і поширення революційної літератури юнака заарештовують і виключають з училища без права продовжувати навчання. Але це не зламало палкого патріота, і у 1881 року(невдовзі після ув'язнення) він залишає домівку і їде до Харкова, шукати своєї долі на літературній та педагогічній ниві. Вдень важкою працею заробляє хоч які не які, а гроші, а ввечері готується до екзамену на звання народного вчителя.

Половину свого трудового віку віддав Грінченко школі, сонячним променем був для сільської дітвори, ніс народові слова правди й освіти. Жив з народом одним життям, під однією стріхою. Народне лихо штовхало його до невсипущої праці, щоб наблизити жаданий день свободи.

Немає підручників у школах - сам пише для дітей цікавий зрозумілий посібник, створює читанку, та сталеві щелепи цензури поглинали цю клопітку працю. Адже мужичим дітям заборонялося навчатися у школах. І тому піднімалося сільське віче та знущались і надсилали до волості рапорт за рапортом. Не хотіла влада, щоб до звичайних людей долетіла правда, яку він ніс у народні маси.

Саме тому педагог не засиджувався довго на одному місці: доноси, переслідування перекотиполем ганяють його з місця на місце - Веденське, Тройчата, Олексіївка, Нижня Сироватка на Харківщині. І знову у дорогу.

На тих шляхах безкінечного пошуку він зустрів свою долю - Марію Гладиліну, що стала його дружиною, вірним другом, порадником, однодумцем, колегою, зірочкою серед темної ночі, і просто коханою жінкою. І вже пішли вони удвох тими тернистими шляхами, разом учителювали, спільно збирали народну творчість, укладали словники, писали твори. І стало легше жити, дихати, навчати, творити…

Свою педагогічну працю Борис Дмитрович вдало поєднує з літературно-видавничою. Він сприяє видання книжок та підручників для народного читання українською мовою, причому деякі пише сам або ж переводе з російської та іноземних мов.

Заходом Грінченка було видано 50 книжок загальним тиражем 200 тисяч примірників.

На той час це був справжній подвиг, бо за кожною українською книжечкою стояла смертельна боротьба з цензурою. Дуже багато Рукописів письменника зустрілися з грізним присудом цензури: «Печатанью не подлежит».

Але він, звичайний сільський учитель, надсилав усе нові й нові рукописи, плекаючи в серці надію, що хоч один прорветься через міцні грати.

Та нелегкою була доля народного вчителя. Втратив усе дороге, що мав. Смерть коханої доньки у 1908 році, а незабаром її маленького сина - єдиного внука Грінченка, а згодом любої матері глибоко потрясли письменника і підірвали його здоров'я. Активізувався туберкульоз і прикував до ліжка митця. І вже 6 травня 1910 року у місті Оспедалетті на 47 році його життя обірвалося. Але до останнього подиху він був видатним педагогом і славетним письменником своєї рідної землі.

Сонячним променем був він для народу, для нього жив і заради нього згорав. Він справжній титан праці, та ніколи не говорив про неї, лише працював невтомно, невпинно, завжди. Борис Дмитрович був педагогом від Бога, був справді народним вчителем з великої літери..

Митець слова стоїть на одному щаблі з такими видатними педагогами як В.Сухомлинський, А.Макаренко.

2.2 Знавець дитячої психології Б.Грінченко

Діти - майбутнє народу. Тому боліло серце вчителя за їх долю, оповиту пітьмою неуцтва і злиднів, тому постають з його творів світлі, добрі, ліричні образи дітей.

Перу Бориса Грінченка належить чимало творів для дітей і про дітей. Орієнтуючись, насамперед, на творчість Л. Толстого та І. Франка, знавець дитячої психології написав ряд оповідань, в яких відображено духовний світ селянської дитини.

Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з життям і психологією українського селянина, пов'язані з педагогічною працею автора. Письменник зумів заглянути в душу дитини, перейнятися її болями, турботами.

Тема природного, нічим не скутого розвитку особистості належить до тих, якими постійно цікавився Борис Грінченко.

Оповідання про тяжку дитячу долю розкривають перед нами щедру, чуйну душу педагога, воскрешають роки його вчителювання. Теплотою та вірою у світле дитяче серце віє з його оповідань про дітей. Б.Грінченко у своїх творах нещадно викривав облудну систему навчання і виховання, яка панувала на той час у країні й була скерована та знищення людської особистості, бо царський уряд був найменше зацікавлений у справжній освіті народу.

З творів письменника виразно вимальовується соціальне становище школи - «маленької хатки, завбільшки сорок квадратних аршин, з ямами в земляній долівці».

Факти власного життя послужили письменникові матеріалом для створення типової картини становища вчителя. Повна безправність і беззахисність, кількамісячні затримки мізерної платні, збиткування сільського начальства були спрямовані на моральне приниження вчителя, відтак і школи, на те, щоб зробити з нього покірного слугу, нав'язувати свою думку…

Виховання з дитини особистості було метою Грінченка - педагога. Заради цього письменник формує особливий стиль дитячих оповідань, зрозумілий дітям, який несе багато пестливих елементів і народної творчості. Саме з фольклору починається ознайомлення дитини з літературою. Кожній віковій категорії притаманне своє світосприйняття, тому твори Грінченка призначені не для маленьких, а для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Його твори встигають запобігти формуванню негативних рис характеру і тому є актуальними і до сьогодні.

У дитячих оповіданнях Б. Грінченко змальовував дітей, що занадто рано подорослішали, їм довелося стати і за працівників, і за няньок рідним або нерідним малятам. У них немає щасливого дитинства, іграшок, дитячих забав. Весь час відбирають турботи дорослого жорстокого життя, точніше боротьби за це життя. Вони звикають до неї з дитинства, але залишаються людяними, чуйними, доброзичливими. Саме це і бажав довести Грінченко. Людина може залишитися людяною, незважаючи на обставини, головне, щоб серце було добрим. Він описував події так, що діти ніби потрапляли у той світ, світ казки і проживали усі події разом з головними героями. Так, ніби це все було насправді.

Борис Дмитрович був справді знавцем дитячої психології. Він віртуозно проводив межу між світом дітей і світом дорослих, ніби був ще сам маленькою дитиною.

2.3 Аналіз оповідань про дітей («Грицько», «Ксеня», «Олеся») та для дітей («Дзвоник», «Украла», «Екзамен»)

Як прозаїк Борис Грінченко - автор близько півсотні оповідань і нарисів, кількох повістей, зокрема “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”. У малій прозі письменника можна виділити такі теми:

1) селянське життя в морально - етичних, побутових і психологічних вимірах (“Без хліба”, “Дядько Тимоха”, “Хатка в балці” та інші);

2) оповідання про дітей (“Грицько”, “Ксеня”, “Олеся”) та їх навчання (“Дзвоник”, “Украла”);

3) проблематика вчителів і школи (“Екзамен”, “Непокірний”);

4) твори з шахтарського життя (“Батько та дочка”, “Панько”) тощо.

Як бачимо, дитячі оповідання Бориса Грінченка мають важливе пізнавальне та виховне значення. Вони вчать насамперед людяності, добра, дають уявлення про красу й потворність людської душі. Читаючи твори Бориса Грінченка для дітей мимоволі поринаємо у цікавий і захоплюючий світ дитячих образів, переймаємося їх болями, турботами, вчимося важливих життєвих істин, адже кожен твір несе повчальний зміст.

Виховання з дитини особистості було метою Грінченка - педагога. Заради цього письменник формує особливий стиль дитячих оповідань, зрозумілий дітям, який несе багато пестливих елементів і народної творчості. Саме з фольклору починається ознайомлення дитини з літературою. Кожній віковій категорії притаманне своє світосприйняття, тому твори Грінченка призначені не для маленьких, а для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Його твори встигають запобігти формуванню негативних рис характеру і тому є актуальними і до сьогодні.

Глибиною проникнення у внутрішній світ дитини позначене оповідання Б. Грінченка «Дзвоник», яке за темою і характером розгортання конфлікту не має аналогів в українській літературі. Це оповідання присвячене Іванові Франкові у 25-річний ювілей його літературної діяльності. У ньому йдеться про семирічну сироту Наталю, яку після смерті матері віддають до міського дитячого притулку. Уся увага письменника зосереджена на показі моральних страждань дитини, що опинилася в незвичних умовах, у зовсім незнайомому середовищі. Вона живе серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Здавалося б, тепер Наталі стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому ліжку, начальниця її не б'є й не лає. Та все ж дитині неймовірно тяжко: щоденне глузування із «селючки», відокремлення від інших, відчуженість тяжким гнітом придавили її.

Наталі нелегко жилося і вдома, особливо після того, як не стало матері. Тепер, на перший погляд, усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку. І все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відірваною від звичайного сільського побуту, а ще, чи не найголовніше, глузування однолітків травмують її психіку.

Тому Наталю мучив сором, пригнічувало вороже ставлення інших дітей, на яке не звертали уваги педагоги. А ще шкільний дзвоник, уособлення казарменої системи, суворої регламентації, стає тягарем для самотньої дитини. „Дзвоник будив її - вона вставала, кликав снідати - вона йшла, велів учитися, вона вчилася, витискав з класу після лекції і знову наказував сідати - вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, науки - все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним, голосом. Тепер у неї не було своєї волі - він усю забрав” [2, 51].

Образ дзвоника асоціюється у дитини з казарменим режимом. Дзвоник паралізує волю дитини, її думки. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає та несподівано вривається в її спогади.

В оповіданні передано страшний внутрішній стан дівчинки. Наталя переконується, що їй не вирватися з бездумної неволі притулку, який в її уяві все частіше асоціюється з тюрмою. І її звертання до начальниці Олександри Петрівни дозволити їй втопитися у дворі в колодязі з надзвичайною силою художньої правдивості розкриває душевну трагедію дитини, має пряме педагогічне спрямування.

Причиною трагізму маленької дівчинки є жорстока антигуманна система виховання, усталена в дитячому будинку, повна байдужість до духовного світу вихованки, ігнорування індивідуального підходу до її особливості.

Питання навчання і виховання глибоко хвилювало письменників. Тогочасна школа, не ставила своїм завданням просвітити народ. Після школи діти виходили такими ж темними, як і були, або, що гірше, виходили з порушеною психікою після жорстоких катувань та повної байдужості до внутрішнього світу школяра.

Образ дзвоника асоціюється у дитини з казарменим режимом. Дзвоник паралізує волю дитини, її думки. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає та несподівано вривається в її спогади.

Дівчатка-сироти виступають героїнями багатьох оповідань Грінченка. Письменник показує їхнє бідування, життєві турботи.

Глибинного проникнення у внутрішній світ дитини позначається оповідання Б.Грінченка „Украла”. У центрі оповідання відтворено образ учениці Олександри, дівчинки несміливої, завжди приниженої. Художній твір буквально першою фразою вводить читача у суть конфлікту, який стався. Тільки вчитель зайшов до класу, як школярі оточили його, стали голосно і сердито про щось розповідати. Виявилось, що Олександра украла в іншої учениці шматок хліба і тепер її засуджували.

Насамперед автор звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб. Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку. Однак Василь Митрович вирішив дізнатися правду і запитав Олександру. Вона спершу боязко мовчала, натомість “сита, добре годована” і завжди весела Пріська торохтіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель вперто домагався почути правду від винуватиці. І Олександра визнала себе винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому украла, дала просту відповідь: “Я їсти хотіла”. Вона крізь сльози пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько - п'яничка все пропиває.

Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась. Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для Олександри якісь харчі. Вражає виховний момент: вчитель не промовив до дітей жодного слова, не дорікнув нікому. Під впливом учителя школярі змінюють своє ставлення до однокласниці, адже на такий вчинок її штовхнув голод. В останньому реченні оповідання ми бачимо, що Олександра виросла порядною людиною: “Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною”.

Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з життям і психологією українського селянина, пов'язані з педагогічною працею автора. Письменник зумів заглянути в душу дитини, перейнятися її болями, турботами. Візьмемо для прикладу оповідання “Екзамен”. У цьому творі автор зображує “великий” день в Тополівській волосній школі, коли сюди прибув голова екзаменаційної комісії. Його приїзду, напружено очікуваному, передувала значна підготовча ремонтна робота (вчитель Олексій Петрович мусив і сам замазувати глиною піч, бути “лікарем” свого стільця). Автор при цьому розкрив матеріальну нужду закладів такого типу, залежність учителів від усяких малограмотних “члєнов учіліщного совєта” на зразок шахрая - банкіра Куценка, які до того ж морально тероризують школярів. У підтексті оповідання звучить думка автора - педагога про ефективність навчання рідною мовою, а не чужою учням російською мовою.

Оповідання “Олеся” - простими реченнями зримо відтворює тривожну добу татарських набігів на Україну. В центрі твору - патріотичний подвиг 16-літної дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, - Грінченко мотивує її вчинок тим, що вона врятувала рідне село, людей, дідуся.

Твір переносить нас у той далекий час, коли наш народ вів постійну боротьбу з татарами, які несли на Україну смерть, пожежі, неволю. Про долю двох сиріток - Олесі і Михася, вихованців діда Данила, і йдеться в оповіданні. Дід Данило на собі відчув тягар турецької неволі, з чужої землі приніс палку любов до батьківщини і готовність прийняти смерть за неї. Не раз у дітей, які слухали дідові розповіді, блискотіла сльоза на очах, не раз серце сповнювалося ненавистю до ворогів. І коли одного разу Олеся зустрілася з татарами, вона, ні хвилини не вагаючись, ціною власного життя рятує односельців, заводить татар у болото. Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли “не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги - дівчата”. Все село пішло проводжати Олесю в останню путь, бо вона з честю виконала свій найсвятіший обов'язок.

Размещено на Allbest.ru