Тема кохання у німецькому романтизмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Тема кохання у німецькому романтизмі

1.1 Особливості німецького романтизму

1.2 Розкриття теми кохання у творчості німецьких романтиків: Новаліса, Ф. Гельдерліна, К. Брентано, Г. фон Клейста, Е.Т.А. Гофмана

Розділ 2. Тема кохання у творчості Генріха Гайне

2.1 Жінки і кохання в житті і творчості Генріха Гайне

2.2 Генеза кохання у збірці Генріха Гайне «Книга пісень»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав - королівств, курфюрстів, лицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузь теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях та художній літературі. Французька революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 - на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою німецького романтизму та надало йому всесвітнього значення. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вигадане майбутнє чи й у фантастику.

Не останнє місце у романтизмі займає й філософська тема кохання. У очах німецьких романтиків кохання - надзвичайно ємке та найбільш загадкове людське почуття. Кожен, хто пережив чи переживає це почуття, може сказати щось своє - яскраве та неповторне. Під час зародження кохання душа сповнена таємним, меланхолійним хвилюванням. Справжнє кохання робить людину духовно багатшою, добрішою, мудрішою, благороднішою. Кохання - це одночасно і почуття-марево, почуття-омана, і почуття-передбачення, почуття, яке бачить людину в її кращих, ідеальних можливостях. Це поєднання засліплення та далекоглядності несе і яскраві надії, і гіркі розчарування. Актуальність даної теми визначається тим, що саме кохання сприяє вияву кращих сторін людської душі. Це почуття було і є вічним. Феномен любові проходить через усе наше життя. До цього прекрасного почуття звертались митці усіх часів. Вони змальовували, прославляли та оспівували його у своїх творах. Саме кохання є духовним началом у всіх людських стосунках, тому тема ця завади залишається актуальною.

Досліджували та трактували феномен кохання відомі філософи, літературні діячі та критики доби німецького романтизму. Про цю проблему в німецькій літературі XIX століття писали такі відомі автори як Новаліс, Фрідріх Гельдерлін, Клеменс Брентано, Генріх фон Клейст, Ернст Теодор Амадей Гофман. Але несумлінно найбільш тему кохання висвітлював Крістіан Йоганн Генріх Гайне. Світову славу принесла Гайне «Книга пісень» видана 1827 року. До неї увійшли поезії 1816-1827 років, що публікувалися раніше окремими циклами або збірками. Проте поет включив до «Книги пісень» далеко не всі свої вірші згаданого періоду. Відібраний матеріал він побудував так, що «Книга пісень» набула характеру своєрідного ліричного щоденника, твору, цілісного за композицією, змістом і формою. Його збірка "Книга пісень" розповідає про напружене внутрішнє буття людини взагалі, про драматизм її життя у світі, про щастя і велику трагедію, які несе з собою кохання.

Виходячи з теми роботи ми визначили:

об'єкт - особливості зв'язку життя та творчості Генріха Гайне

предмет - мотиви кохання у ліриці Генріха Гайне

мета - дослідити та виявити основні особливості проблеми кохання у ліриці Генріха Гайне. При цьому розглянути особливості проблеми кохання у його житті та збірці «Книга пісень».

Відповідно до мети роботи ми виокремили наступні завдання:

- дослідити феномен кохання загалом у добу німецького романтизму;

- розглянути особливості проблеми кохання у життєвому шляху Генріха Гайне;

- простежити мотиви кохання у збірці Генріха Гайне «Книга пісень».

У роботі як основні використовуються біографічний метод та принцип контекстуального вивчення.

Розділ 1. Тема кохання у німецькому романтизмі

1.1 Особливості німецького романтизму

Німецька література належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. На німецькому ґрунті він був художнім напрямом, що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але сам він чинив значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Водночас романтизм у Німеччині тривалий час зберігав свої позиції і в літературі, і в інших сферах духовної культури, зокрема в музиці й філософії. Без перебільшення можна ствердити, що найвищі здобутки німецької літератури XIX cт. пов'язані передусім з романтизмом, чим вона відрізняється від французької чи англійської, в яких не менш значні досягнення пов'язані з реалізмом. Як і в інших європейських країнах, романтизму в Німеччині передував преромантизм, який тут набув інтенсивного розвитку. Найзначнішими його проявами були гердеризм і близький до нього рух «Бурі й натиску». Чимало із важливих інгредієнтів романтизму, таких як «органічна теорія» художньої творчості, наголошення її ірраціонально-емоційної природи та витоків, розуміння митця як «стихійного генія» тощо, вже виразно проявилося у «буряних геніїв». Переважно романтичний характер носить і створений ними тип героя: це «природна людина» й водночас титанічна особистість, сповнена стихійно-творчих сил природи, пов'язана із загадково-ірраціональними глибинами буття і чужа «впорядкованому суспільству» з його поверховою розсудливістю і розважливим егоїзмом [10; 24].

Розвиток німецького романтизму відбувався в специфічних умовах країни, яка в своєму суспільно-історичному розвитку відставала від інших західноєвропейських країн. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Німеччина залишалася країною, обтяженою феодальними пережитками, політично роздрібленою, причому в абсолютній більшості держав і володінь, на які вона поділялася, зберігався феодально-абсолютистський лад. Характерно, що найзначніші імпульси, яких зазнавало громадсько-політичне й духовне життя країни в цей період, йшли переважно ззовні, із сусідньої Франції, де відбувалася велика буржуазна революція й подальші бурхливі події. Німеччина виявилася неспроможною підхопити й продовжити «французькі починання», революційні виступи відбулися лише в деяких містах найбільш розвиненої Рейнської області. Але країна була втягнена в бурхливі події й процеси, які були започатковані Французькою революцією і продовжувалися до падіння Наполеона [15, 18].

Французька революція викликала великий резонанс у Німеччині, передусім серед бюргерської інтелігенції; її вітали Ґете і Шіллер, Гердер і Клопшток, брати Шлегелі й Гельдерлін, Шеллінг і Фіхте, Гегель і багато інших діячів німецької культури. Але найважливішим є те, що Французька політична революція послужила важливим стимулом до німецької духовної революції, яка розгорнулася наприкінці XVIII - на початку XIX ст.; активним її учасником була тогочасна німецька література.

Це й становить основний зміст першого періоду німецького романтизму (1795-1806) і надає йому всесвітньо-історичного значення. Основні явища німецької романтичної літератури цього періоду - діяльність романтиків Єнського гуртка (чи школи) і творчість Ф. Гельдерліна. Розвивалася вона тоді в найтіснішому зв'язку з філософією, з німецькою філософською революцією. І Фіхте, і Шеллінг один за одним були членами Єнського гуртка романтиків, в Єні ж розпочинав свою діяльність Гегель.

На другому етапі (1806-1815) німецький романтизм розвивався вже в іншій суспільно-політичній ситуації і в іншому ідеологічному кліматі, що надавало йому іншого характеру й спрямування. На цей час революція у Франції переростає в імперію, а революційні війни - в наполеонівські, імперіалістичні. Протягом першого десятиліття XIX ст. Наполеон у кількох війнах розгромив Австрію та Пруссію і окупував або підпорядкував своєму контролю всю Німеччину. В країні розгортався визвольний рух, який помітно посилився після поразки Наполеона в Росії. Все це активізовувало національну свідомість німців, навертало до глибинних джерел національної культури й літератури, стимулювало розвиток інших, порівняно з єнським романтизмом, течій і тенденцій, зокрема народного або фольклорного романтизму. Найзначнішим явищем другого періоду німецького романтизму став гейдельберзький гурток романтиків, що склався в 1806-1807 pp. Організаторами й провідними діячами цього гуртка були А. фон Арнім і К. Брентано, примикали до нього відомі вчені-філологи Я. і В. Грімми й поет-лірик Й. фон Ейхендорф. Ще одним визначним явищем німецького романтизму другого періоду була творчість Г. фон Клейста, драматурга й прозаїка, який тримався поза групами й. об'єднаннями [12; 38].

Третій етап німецького романтизму (1815-1830) припадає на період Реставрації в історії Німеччини й всієї Європи і характеризується новими явищами й тенденціями. Його найзначнішим і найхарактернішим явищем є гротескно-фантастичний романтизм Гофмана, який можна назвати третім етапом еволюції романтизму в Німеччині. Примітним явищем цього періоду була й швабська школа романтиків (Л. Уланд, Ю. Кернер, Г. Шваб та ін.), але новим словом у німецькій романтичній літературі вона не стала. До цього ж періоду відноситься початок творчості Г. Гайне. Найзначнішим центром німецького романтичного руху стає в цей час Берлін, столиця Пруссії: сюди переїжджають Арнім і Брентано, тут розвивається творчість Гофмана і Шаміссо, з Берліном пов'язані Гайне, Граббе та інші письменники-романтики.

Четвертий період німецької романтичної літератури відноситься до 1830-1848 pp. Це пізній її етап, позначений великою кількістю груп і тенденцій різного спрямування, а також розвитком течій, що шукали інші шляхи творчості. Попри всю її строкатість, найхарактернішою рисою німецької романтичної літератури цього періоду є відхід від пассеїзму, від середньовічно-фольклорних захоплень та замилувань і звернення до сучасності, її громадсько-політична активізація. Це була відповідь романтичної літератури на виклики дійсності, на громадсько-політичне піднесення в країні, викликане французькою Липневою революцією, і особливо на зростання опозиційних і демократичних настроїв перед німецькою революцією 1848 р. («передберезневий період»). До цього періоду відноситься розквіт творчості Гайне і творчість великої групи письменників-романтиків, пов'язаних з революцією 1848 р. та її ідеологією (А. Г. Гофман фон Фалерслебен, Г. Гервег, А. Гласбреннер, Ф. Фрейліграт, Р. фон Готшаль та ін.).

Німецький романтизм не зникає і після революції 1848 p., його струмінь відчутний також у німецькій реалістичній літературі другої половини XIX ст. Але найяскравіше в цей час він проявився в музиці (Р. Вагнер) і в філософії (Ф. Ніцше) [7; 19]. В останні десятиліття XIX ст. піднімається в німецькій літературі хвиля неоромантизму, що переплітався з імпресіонізмом і символізмом.

1.2. Розкриття теми кохання у творчості німецьких романтиків: Новаліса, Ф. Гельдерліна, К. Брентано, Г. фон Клейста, Е.Т.А. Гофмана

Фрідріх фон Гарденберг, який обрав собі псевдонім Новаліс (з лат. - той, xто обробляє цілину) був найобдарованішим митцем в єнському гуртку і одним з найобдарованіших серед німецьких романтиків. Водночас він був глибоким і тонким мислителем, але мислив він як митець, його думка складалася із образної матерії. Творчість Новаліса - одна з безперечних вершин літератури німецького романтизму, і хоч не можна сказати, що сучасники розминулися з ним, але й по справжньому його оцінили лише наприкінці XIX - на початку XX ст. до його творчості виявляють активний інтерес такі літературні течії, як символізм, експресіонізм, сюрреалізм, і вона має на них помітний вплив [10; 30].

Важливе місце в історії раннього німецького романтизму займає незакінчений роман Новаліса «Генріх фон Офтердінген». Героєм твору є легендарний середньовічний поет-мінезінгер. Генріху, герою роману, наснилася Блакитна квітка. Весь його життєвий шлях являє собою пошуки Блакитної квітки - поетичного символу романтичного ідеалу. Протягом усього роману Генріх подорожує. Рушійною силою подорожі «зовнішньої» являється подорож «внутрішня», духовна. Блакитна квітка пробуджує томління. Блакитна квітка - це символ Золотого століття, «блаженної країни» [14; 197].

Існує й інша трактовка блакитної квітки Новаліса. Блакитна квітка - як символ Божественної Любові і Вічної Дружби, втілення ідеалу, до якого спрямована душа поета.

Об'єднує у собі ці два бачення змісту символу блакитної квітки третє бачення. Роман Новаліса став у відомому сенсі класичним твором романтичної літератури, оскільки в ньому особливо чітко прозвучала ідея прагнення до туманного і невизначеного романтичного ідеалу, який являється в образі «блакитної квітки». Цей символ, у свою чергу, зливається з ідеальною коханою, яку Генріх знаходить в образі Матильди, потім, втративши її, знаходить знову в перевтіленім образі - в Ціан. Але символ «блакитної квітки» має в романі набагато ширший зміст, ніж асоціація з коханою. Ідеал - це не тільки любов. Це той шлях пізнання, через який повинен пройти герой Новаліса. Кохана лише частина цього ідеалу, лише віха на цьому грандіозному шляху досягнення істини і краси.

Після зустрічі з поетом і вчителем Клінгсором, Генріх опановує секрети поетичної творчості, а кохання до Матильди відкриває шлях до внутрішніх, глибинних сфер. Бо любов є не тільки шлях до нескінченного, а саме нескінченне. Всі романтики підкреслюють містичне значення кохання. «Коли ми кохаємо, ми прозріваємо в коханій людині її справжню сутність, тільки приховану від інших. Хто не любить очей, нескінченну душу, одягнену в нову запашну плоть, - душу і плоть в одному таємничому з'єднанні і просвітленні. Звідси ідеалізація в коханні» [10; 76].

Чуттєвість грає в романтичному коханні дуже велику роль. У Новаліса чуттєвість пов'язана з містичними і релігійними переживаннями. Любов до миру відкривається через любов до жінки, через індивідуальну любов проявляється любов світова. Генріх порівнює обличчя своєї коханої з лілією. Матильда вказує йому вічний шлях, показує йому святині життя, вона надихає його для найбільших прозрінь. Джерелом поетизації життя і природи є кохання. «Але кохання не приносить у світ цю поетизацію з себе. Воно тільки дозволяє людині побачити те, що кожну хвилину могло б відкритися їй, якби вона уміла дивитися» [7; 77].

Відбувається злиття почуття і знання, почуття і розуму. Таким чином, досвід, накопичений під час мандрівки, зустріч з людьми, знання, отримані від Клінгсора, і кохання Матильди розкрили у Генріхові нескінченність поета. Генріх розуміє, що саме поет може осягнути найвищий світ любові і гармонії. «Поет - синтез всього сущого і в цьому сенсі аналог нескінченного» [14; 208].

Серед німецьких поетів-романтиків було багато людей з тяжкою і трагічною долею. Але й серед них доля Гельдерліна - одна з найтрагічніших. Цього поета не оцінив його вік, тоді як його творчість належить до найкращого й найпоетичнішого з написаного німецькою мовою. За життя він знаходив визнання лише у вузькому колі друзів та поодиноких ентузіастів поезії. Зла доля довго переслідувала Гельдерліна й після смерті, і ближчі покоління майже повністю його забули. Радикальний злам намічається лише наприкінці XIX ст., а на початку ХХ віку для нього настає нарешті час відродження й тріумфу. Причому це досить-таки запізніле визнання було дуже бурхливим. До цього включаються поети й прозаїки, філософи від Дільтея до Гайдеггера, критики й літературознавці; про Гельдерліна з'являється величезна кількість літератури, яка невпинно зростає й досі. Напівжартома Й. Бехер писав, що Гельдерліну загрожує нове забуття, цього разу під шквалом праць дослідників, коментаторів, есеїстів. [10; 41]

Не останнє місце у творчості Гельдерлина посідає тема кохання. Необхідно підкреслити, що існує міцний зв'язок між ліричним мотивом роману «Гіперіон» та особистим життям автора. «Гіперіон» - один з найбільших романів про кохання; чи не найпривабливіший образ цієї книги -Діотима, кохана Гіперіона, яка передрікає йому майбутність поета [4; 45]. У травні 1796 р., відмовившись від подальшої боротьби, Гельдерлін залишає Єну. Наступає кращий, франкфуртський період життя поета(1796- 1798), осяяний коханням до Діотими - Сюзетти Гонтар, дружини купця Гонтара, в домі якого він служив гувернером. У цій молодій жінці із середовища франкфуртського купецтва, яке відзначалося практицизмом і бездуховністю, він несподівано зустрів духовно близьку йому людину, наділену від природи здатністю розуміти чи інтуїтивно відчувати весь той світ філософсько-поетичних ідей і цінностей, мріянь і поривань, якими він жив. Природа, краса, Еллада, все, що він палко любив і перед чим схилявся, злилися для нього в цій жінці, яку він назвав грецьким ім'ям Діотима, запозиченим із діалогів Платона. Він переживає високе творче піднесення, завершує першу частину роману “Гіперіон”, створює низку поетичних шедеврів. І скрізь у цих творах присутня Діотима: в образі головної героїні роману, молодої гречанки, яка уособлює органічність і красу буття, в численних поезіях, прямо чи опосередковано звернутих до неї:

Посланнице небес, я чую тебе!

О Діотимо! Люба! Я очі звів

І вдячно узрів над собою

День золотий угорі. Заграли

Оживши, ключі, а на темній землі

Зітхнули палко навстріч мені квітки.

І всміхнувшись крізь срібні хмари,

З благоговінням Ефір схилився.

Але доля поета, як і Гіперіона, трагічно закінчується. Після конфлікту з чоловіком Сюзетти він покинув Франкфурт.

Вічна потреба і невлаштованість, літературний неуспіх, звістка про смерть Сюзетти Гонтар підірвали здоров'я поета; в 1802 р. його вразила невиліковна душевна хвороба. З 1806 і до самої смерті Гельдерлін живе в Тюбінгені, в будинку столяра Циммера, доброї і начитаної людини, знайомої з його творами. Цей будинок з вежею, яку прозвали вежею Гельдерліна, зберігся і став музеєм поета.

Найобдарованішою творчою індивідуальністю поміж гейдельберзьких романтиків був, безперечно, Клеменс Брентано. Народився він у Франкфурті, в багатій купецькій родині італійського (по батькові) походження, яка відзначалася артистичними інтересами й була пов'язана з літературними колами. Його мати дружила з молодим Ґете і була згадана в його «Стражданнях молодого Вертера». Як пам'ять про стару дружбу з Максиміліаною Брентано Ґете виявляв приязнь до її дітей Клеменса й Беттіни, яка теж була обдарованою письменницею. Клеменс навчався в кількох університетах, але так і не закінчив курсу і не здобув якоїсь певної професії. Він був справжньою артистичною натурою, талановитою і стихійною, нездатною до постійної практичної діяльності. Все це виразно позначилося на житті Брентано з його палкими захопленнями й швидкими розчаруваннями, постійними впаданнями в крайнощі, з його дон-жуанством молодості й пізнішою католицькою аскезою [10; 50].

Найбільша заслуга Брентано перед літературою полягає в тому, що він став зачинателем романтичної поезії нового типу, зорієнтованої на народнопісенну традицію, і створив її довершені зразки. Фактично він завершив перебудову структури німецької ліричної поезії на фольклорній основі, яка була розпочата в добу «Бурі й натиску», зокрема Ґете, і якоюсь мірою продовжена ранніми романтиками. Ця перебудова охопила різні рівні німецької ліричної поезії, в тому числі її ритміку й просодію, де простежується рух від силабо-тоніки до народного тонічного вірша. Всім цим Брентано відкрив новий шлях німецькій ліричній поезії, яким у 10-30-ті роки пішли кращі поети-романтики - Й. фон Ейхендорф і А. Шаміссо, Л. Уланд і Е. Меріке, В. Мюллер, ранній Г. Гайне та ін. Цей тип романтичної ліричної поезії швидко прищепився і набув яскравого розвитку в слов'янських літературах, зокрема в українській [15; 63].

Тематично-емоційний діапазон ліричної поезії Брентано досить широкий, але провідною виступає в ній любовна тема, інші теми й мотиви здебільшого вплітаються в провідну, збагачуючи й урізноманітнюючи її.

У Брентано маємо зовсім іншу, ніж у Гельдерліна чи Новаліса, інтерпретацію любові, інший у нього й ліричний герой. Він втрачає гармонійне світовідчуття, у нього з'являється розлад зі світом, від якого він страждає, трагічний надрив у почуттях і переживаннях. Кохання і кохана стають для нього останньою опорою в дисгармонійному світі, останнім притулком у житті, сповненому знегод. Але ця надія виявляється оманливою, кохана - жінкою непостійною і зрадливою, що сповнює душу поета болем та відчаєм і перетворює його почуття в любов-страждання [10, 65]. Таким чином, любовна лірика Брентано набуває драматичного змісту, нерідко в ній переплітаються трагізм і романтична іронія. В цьому плані характерним його твором є «Балада про втрату вірної любові»; ім'ям Treulieb (Вірної любові) він наділив героїню, наповнюючи його гіркотою та іронією, бо в коханій він знаходить лише непостійність та зрадливість.

Одним із найвідоміших творів Брентано є його балада «Лорелея», якій належить почесне місце в німецькій романтичній поезії. У нас зустрічається твердження, що тема цієї балади запозичена з німецького фольклору, однак воно не відповідає дійсності: легенда про Лорелею була витворена самим Брентано, але в фольклорному дусі й стилі, і пізніше вона справді перейшла в фольклор. Водночас ця балада тісно пов'язана з любовною лірикою поета, в ній знаходить розвиток мотив кохання як ірраціональної пристрасті, фатальних чарів, що несуть страждання і загибель. До того ж Брентано ускладнив цей мотив, його Лорелея є не тільки носій цих чарів, вона зовсім не «зла чарівниця», за яку вважає її єпископ: фатальна сила краси дівчини діє поза її волею і бажанням, сама ж вона страждає від нерозділеної любові, від того, що коханий її покинув [15; 67].

В історії німецької романтичної літератури простежується одна сумна закономірність: творчість найобдарованіших і найоригінальніших митців обривалася, ледь сягнувши розквіту. Так було з Новалісом, з Гельдерліном, так сталося і з її третім геніальним митцем Генріхом фон Клейстом. Іван Франко писав про нього, що це «один з найбільших талантів німецької літератури, драматик, якого перевершив у Німеччині хіба що один Шіллер». Сучасні німецькі літературознавці майже одностайні в думці, що саме Клейсту слід віддати пальму першості в національній драматургії.

Його драма «Пентесілея» - історія пристрасного, але нещасливого кохання цариці амазонок Пентесілеї та грецького героя Ахілла. Клейст тут інтерпретує античність зовсім інакше, ніж Ґете і Шиллер, як би передбачаючи майбутнє «діонісійство» Ф. Ніцше. Чи не краса і гармонія, а шалене буйство пристрастей панує в його драмі.

В обох цих творах провідною є любовна тема, і щоб належним чином зрозуміти їх, варто уявити, що означало кохання для Клейста і як він його трактував. Насамперед, воно було для нього почуттям, найтісніше пов'язаним зі сферою ірраціонального, вкоріненим у ньому. Кохання у Клейста - почуття ірраціональне й фатальне водночас, грішне й святе, воно оволодіває його героями сповна й безповоротно, стає для них найвищим щастям і найвищим служінням. Свідомість і свідома воля віднині в їхній поведінці істотної ролі не відіграють, вони справді діють як сомнамбули, мало або й зовсім не зважають на сигнали дійсності. Водночас у названих творах Клейст дає два варіанти трактування теми кохання - позитивне в драмі «Кетхен із Гейльбронна» і негативне - в «Пентесілеї» [15; 69].

Творчість Гофмана належить до третього етапу німецького романтизму, що збігається з періодом Реставрації, і є її найповнішим та найхарактернішим виявом. За своїми ідейно-естетичними засадами й провідними тенденціями вона істотно відрізняється як від єнського, так і від гейдельберзького романтизму, і значною мірою є якісно новим утворенням німецької романтичної літератури. Ще за життя Гофман досягнув широкого визнання як на батьківщині, так і за її межами. Власне, він був єдиним німецьким письменником-романтиком, хто свого часу завоював велику популярність в усій Європі і чия творчість чинила значний вплив на інші літератури, стала важливим фактором європейського літературного процесу [11; 107].

У контрасті з європейським визнанням і славою Гофмана перебувало ставлення до нього в німецькій літературній науці, яка довго не могла підібрати ключів до оцінки його творчості. Над нею тяжіла загальна схема розвитку німецького романтизму, за якою його вершина - ранній романтизм, єнська школа, далі ж відбувається зниження його рівня й занепад. Вважалося, що цим процесам підвладна й творчість Гофмана, в ній схильні були вбачати, як писав відомий літературознавець И. Шерр, «типовий продукт того внутрішнього розпаду, який в епоху реакції замінив ідейну й творчу міць класиків німецької літератури». У сучасному німецькому літературознавстві поширений підхід до Гофмана як письменника бідермаєру [12; 87].

«Золотий горщик» Гофмана побудований на філософських темах, першою з яких є тема головного героя. Його ім'я давно стало прозивним, позначаючи смішного невдаху, людини не від світу цього. На початку новели Ансельм зовсім не романтичний герой. Сутність свого героя Гофман виявляє, протиставивши його, з одного боку, світ речей, а з іншого - світ природи. Свого часу Н.Я. Берковський вказував на мотив влади речей у Гофмана, за допомогою якого герой виявляється настільки незначним, що світ речей, світ предметів, управляє ним [1; 73].

Другою темою новели стала тема природи. Ця тема в новелу входить невеликий пейзажної зарисовкою, в якій прихований глибокий філософський зміст. Жива природа Гофмана сповнена барв. Колірні й оціночні епітети підкреслюють красу навколишнього світу і значущість процесів, що відбуваються в ньому [12; 98].

Але світ Ансельма вузький, ніби то обивательський маленький світ. Таким чином, тема незначного героя і тема прекрасної і величної природи протиставлені за своїм змістом [11; 78].

Далі Гофман вводить в новелу нову філософську тему - тему любові. У новелу вона входить за допомогою фантастичного, чарівного початку. Ансельм в кущах бузини бачить золотисто-зелених змійок, і одна з них спрямовує на нього свій погляд: «Неначе електричний струм пройшов по всім його членам, він затріпотів у глибині душі, що нерухомо втупив погляд вгору, і два дивовижних темно-блакитних ока дивилися на нього з невимовним потягом, і невідоме досі почуття найвищого блаженства і глибокої скорботи як би силкувалися розірвати його груди». Кохання перетворює героя, робить для нього доступним світ казкового і чудесного, і тепер Природа відкриває йому свої таємниці: «Вечірній вітерець пролетів повз і шепнув: «Я віяв близько твоєї голови, але ти не зрозумів мене. Віяння є моя мова, коли його запалює кохання». Сонячні промені пробилися крізь хмари, і сяйво їх ніби горіло в словах: «Я обливаю тебе палаючим золотом, але ти не зрозумів мене. Жар - моя мова, коли любов мене запалює» [7; 67].

Під дією кохання душа Ансельма «прокидається», любов стає початком його справжнього життя. І тепер Ансельм розуміє мову Природи: мову кущу, вітру, сонячних променів, дзвін дзвіночків, спів птахів. Природа розмовляє з Ансельмом мовою, зрозумілою тільки її дітям - поетичним натурам. Ансельм, бідний студент, переписувач за талер в день архівних рукописів, стає поетом в тому сенсі, який вкладали в це слово німецькі романтики: людиною, визволеною від тягаря повсякденності і злився з гармонійним світом краси і природи [11; 68].

Так преображенням героя Гофман «пов'язує» три теми: тему головного героя, тему кохання і тему природи. Під дією двох останніх, тема героя набуває нового змісту, відбувається її розвиток. У Ансельме прокидається сприйняття життя як чогось прекрасного, казкового. Він відразу відділяється від дрезденських обивателів, які його не розуміють і приймають його то за п'яного, то за божевільного. Завдяки любові все істота Ансельма якось змінюється: він вже говорить з певністю, не падає, нічого не розбиває. Речі, предмети втратили над ним свою силу. Вони їм більше не керують: «... Все його єство якось змінилося. З невластивої йому визначеністю заговорив він про новий напрямок свого життя, яке йому стало зрозумілим, про піднесені ідеї, які йому відкрилися і які недоступні для багатьох» [13: 137].

Концепція любові - дуже важлива частина філософських поглядів Гофмана. Свою концепцію любові він викладає в оповіданні Серпентини про князя Саламандра, її батька. Колись Саламандр жив у прекрасній чарівній країні Атлантиді. Одного разу, гуляючи по чудовому саду, він побачив зелену змійку і запалився до неї полум'яним коханням, викрав її. Він не послухав застережень князя духів і, уклавши змійку в свої обійми, знищив її, а потім в дикому сказі від свого горя зруйнував прекрасний сад.

Мирімській стверджує, що за Гофманом: «Кохання - почуття, в якому немає місця егоїзму й агресії. Кохання Саламандра, істоти вищого світу, виявилось егоїстичним, спрямованим тільки на радість собі, на володіння. І за це вищі сили покарали його - перетворивши на людину. Гофман говорить про таку любов, яка з'єднується з ідеєю самопожертви заради коханої істоти. Кохання - це те, що загострює всі почуття людини, робить її більш могутньою, ніж вона була раніше. І якщо людина виявляється гідною такої любові, вона винагороджується ». Так, з любов'ю до Серпентини в Ансельме зародилася жива і полум'яна віра в дива природи і в його власне існування серед цих чудес. З'єднавшись з коханою, Ансельм потрапляє в чарівне царство Атлантиди, а життя в ньому «є не що інше, як життя в поезії». Вибудовуючи свою концепцію любові, Гофман розуміє це почуття як стан гармонійно побудованого життя, бо саме воно передбачає «священне співзвуччя всіх істот», що по суті своїй є поезія [11; 79].

У фіналі новели Гофман зводить воєдино всі теми: тему героя, тему природи і тему любові. Не випадково одруження Ансельма і Серпентини відбувається в храмі живої природи, де дерева, кущі, комахи - всі радіють і відзначають це свято кохання. Саме у вітанні Ансельма коханої з'єднані всі поетичні образи, які Гофман розвинув як теми новели: «Серпентино! Віра в тебе і кохання відкрили мені серце природи! Ти принесла мені ту лілію, що виросла з золота, з первісної сили земного, ще перш, ніж фосфор запалив думка, - ця лілія є бачення священного співзвуччя всіх істот, і з цим баченням я буду жити вічно в найвищому блаженстві. Так, я, щасливець. Я буду вічно любити тебе, о Серпентино! Ніколи не зблякнуть золоті промені лілії, бо з вірою і любов'ю пізнання вічно!» Як ми бачимо, як багатозначна роль кохання в новелі, за допомогою якої всі теми в кінці з'єднуються [7; 89].

Варто також звернути увагу на іронічність зображення кохання. Фінал цієї значущої казки повний іронії. Вероніка успішно виходить заміж за реєстратора Геєрбранда, який повністю замінив їй Ансельма, оскільки вона обернула свої почуття не на людину, а на те положення, яке вона може їй дати: з Геєрбрандом здійснилося усе, про що вона мріяла, думаючи про Ансельма. «Вона була пані надвірного радником, жила в прекрасній квартирі на Замковій вулиці, або на Новому ринку, або на Морицштрасі; капелюшок новітнього фасону, нова турецька шаль йшли до неї чудово, вона снідала в елегантному негліже біля вікна, віддаючи необхідні накази куховарці… Франти, що мимо йдуть, крадькома поглядають догори, і вона виразно чує: «Що за божественна жінка у надвірного радника, і як дивно їй пасує її маленький чіпець!» Ансельм же, Одружившись на змійці Серпентині, здавалося, такій несхожій з міщаночкою Веронікою, отримує в посаг золотий горщик, то ж, тільки позолочене міщанське щастя. Недаремно у фіналі Ліндгорст говорить авторові, що позаздрив щастю Ансельма: «Повно, повно, поважний! Не скаржтеся! Хіба самі Ви не були тільки що в Атлантиді і хіба не володієте Ви там принаймні порядною мизою як поетичною власністю Вашого розуму» [1; 67]? Такий Гофман - він поглиблює відкриту єнцями тему протиріччя між мистецтвом і життям, поезією і прозою, але тут же іронічно осмислює це протиріччя, виявляючи точки зіткнення між цими явищами. Він кидає іронічне світло на саму романтичну мрію.

Розділ 2. Тема кохання у творчості Генріха Гайне

2.1 Жінки і кохання в житті і творчості Генріха Гайне

Можна сказати, що Генріх Гайне є не тільки найзначнішою, а й чи не найхарактернішою постаттю пізнього німецького романтизму. Еволюція його творчості виразно відбиває істотні закономірності й тенденції розвитку німецької літератури 20-40-х років, коли в ній відбувалися бурхливі й складні процеси. В літературу він прийшов на межі 20-х, коли ще були живими й дійовими традиції раннього романтизму, і його поетична творчість в основному розвивалася в річищі, прокладеному фольклорно-народною течією. Різкий поворот наступає в 30-ті роки, коли зростає громадсько-політична активність поета, все більше він проймається радикальними настроями і на початку 40-х проголошує себе «барабанщиком революції». В його творчості цього періоду публіцистика тіснить поезію, і річ тут не лише в тому, що він пише переважно публіцистичну прозу, - його поезія теж значною мірою стає публіцистичною. В останній період життя й творчості - період «матрацної могили» - Гайне повертається до ліричної поезії, яка набуває нового змісту й звучання [10; 89].

Багато хто з критиків намагався знайти прямі паралелі між окремими ліричними творами Гайне і фактами з його життя. Сам поет протестував проти такого вульгарного підходу до його творчості: «Як не легко знайти в біографії поета ключ до його твору, як не легко довести, що політичні погляди, релігія, особиста ненависть і обережність часто дійсно впливали на його вірші, на це все-таки ніколи не слід посилатися, особливо ж при житті поета. Ми ніби позбавляємо вірш цнотливості, розриваємо його таємниче покривало, якщо вплив біографії, на який ми вказуємо, дійсно існує. Якщо ж ми штучно вигадуємо та приписуємо цей вплив, ми спотворюємо вірш. А як мало збігів має іноді зовнішня канва біографії з нашою внутрішньою, справжньої біографією! У мене, принаймні, вони не збігалися ніколи!»(Лист до Імерману від 10 червня 1823).

Це твердження Гайне аж ніяк не можна визнати безперечним. Він сам зронив слово «обережність», яке пояснює багато чого: поет має невеликий страх, як би критики не намагалися побудувати весь його поетичний світ з наспіх зібраних епізодів зовнішньої біографії [5; 81].

Адже у творчості Гайне, як і будь-якого великого поета, вирішальну роль відіграють не зовнішні факти і події, а їх опосередкування, їх образне втілення. У його віршах відобразилась духовна біографія поета, що включає в себе людей і події великої, суперечливої епохи [3; 39].

Гайне химерно-романтично розповідав про своє дитинство і юність, зливаючи правду з вигадкою, і зрозуміло, йому не хотілося б, щоб який-небудь учений педант всерйоз сприймав жарти та кумедні анекдоти, якими він пересипав автобіографічні твори.

Здавалося б, у молодого Гайне є всі підстави примкнути до плеяди співаків «безприкладного» романтізму, оспівувачів патріархальної старовини. Однак мрійливість юного поета прекрасно уживалася з тверезим складом розуму, з тим почуттям часу, яке вносило реалістичний струмінь у його романтичні захоплення. І коли Гайне написав баладу «Домна Клара», витриману у традиційному середньовічному іспанському стилі, він зізнався, що Іспанія - це лише декорація, а дія балади цілком сучасна. «Загалом, цей романс є сценою з мого власного життя, тільки Тіргартен перетворився на сад алькаду, баронеса - у сеньйору, а власне я - у святого Георгія або навіть Аполлона!» - писав він Мозесу. Мозеру 5 листопад 1823 [10; 93].

Ось тільки один приклад, коли поетична практика Гайне рішуче спростовувала його теорію про розбіжність біографії поета з образами створених ним творів.

Генріх Гайне, здавалося, з моменту своєї появи на світ був ніби зітканий з протиріч. Так, він відчував себе полум'яним патріотом, а йому навісили ярлик відщепенця, що ненавидить свою батьківщину. Тісно душевно пов'язаний з рідним краєм, жив на чужині. Був євреєм, хоча й не любив єврейства. Мріяв про жінок тонкого розуму і почуттів, а зв'язав своє життя з неписьменною простолюдинкою, підібраною на одному з паризьких бульварів. Він чудово володів німецькою мовою, писав нею, а виріс в середовищі, де говорили лише французькою, і останні двадцять п'ять років свого життя провів у Франції. Іронізуючи над романтизмом, він, за суттю, був романтиком. Душа його тягнулася до мирного життя, а він вимушений був брати участь в оскаженілій політичній і літературній боротьбі [13; 63] Володіючи зброєю насмішки, він нікого не жалів: ані ворогів, ані друзів. Але все ж таки і тут він не був до кінця послідовним. Деякі жінки ніколи не потрапляли під стріли його сарказму. І в першу чергу це його мати і сестра.

Його мати, Бетті Гайне, отримала чудове виховання. Вона досконало володіла французькою і англійською мовами, любила художню літературу, тонко розбиралася в ній. Ще до того, як вийти заміж, будучи ще молодою дівчиною, вона повинна була читати батьку латинські дисертації. Подекуди ставила питання, що ставили його в тупик [6; 18]. А будучи вже матір'ю, першою помітила в Гайне «божу іскру» любові до літератури і підтримала її. Гайне не раз звертався у своїй творчості до милого його душі образу матері.

Сестра Шарлотта - вірна подруга його дитинства, отроцтва і юності. З ній він ділився життєвими враженнями, довіряв їй свої таємниці, читав їй перші свої вірші. Власне, прояву поетичного дарування він зобов'язаний саме сестрі. Своїй сестрі Гайне присвятив цикл віршів «Нова весна» [Кадоб'янська «Життя Гайне» - 1997.]

Дейч стверджує: «…було б марною спробою шукати прототип прекрасної маленької Вероніки, що лежить в труні, французького барабанщика Ле Грана або інших персонажів, що з'являються в його романтичних оповіданнях. Вірніше за все, це синтезовані портрети сучасників і сучасниць, а іноді навіть - поетичні узагальнення, що виражають внутрішній настрій Гайне».

Хто така «маленька Вероніка» з гайневської ліричної біографії залишається таємницею. Дмитрієв писав, що це було перше кохання поета. Перше і трагічне. Поет увічнив її пам'ять у «Дорожніх картинах» і в інших творах. Він писав про неї: «Ви навряд чи зможете собі уявити, як красиво виглядала маленька Вероніка в маленькій труні. Свічі, що стояли навкруги кидали своє мерехтіння на її усміхнене обличчя, на рози з червоного шовку і золоту мішуру, котрими були прикрашені голівка і білий маленький саван. Благочестива Урсула повела мене ввечері в тиху кімнату, і, коли я побачив на столі маленький труп зі свічами і квітами, мені спочатку здалося, що це красивий образ з воску; але я тут же впізнав миле обличчя і зі сміхом сказав: «Чому маленька Вероніка така тиха?», а Урсула відповіла: «Такою робить смерть» [5; 99].

Вже находячись на краю могили, Гайне не міг забути «маленької Вероніки», що являлася йому на зорі юності. З її образом пов'язане часте згадування в образі Гайне квітів резеди [6; 101.].

В той період життя Гайне, здавалося, смерті тих, до кого було звернуто серце, переслідували його. І якщо «маленька Вероніка» була резедою, то гімназистка А. - ранковою росою. І ця обожнювана Гайне дівчина померла. Так вже в гімназичні роки він пережив горе і біль утрати і був отруєний тими негараздами, котрі людина зазвичай пізнає значно пізніше [6; 88].

Йозефа (Зефхен) вивела поета з сумної меланхолії і повернула з містико-романтичних висот на землю. Свій роман з нею він чудово описав в «Мемуарах». І Гайне і Зефхен тоді було по шістнадцять років. І вона була. донькою ката. У дівчини були не руді, а саме червоні, як кров пишні волоси, що спадали довгими локонами нижче плечей.

Залишившись сиротою, Зефхен з чотирнадцяти років виховувалася дідом, який теж служив катом (професія ця передавалася з покоління в покоління і утворювалася, таким чином, династія катів).

Так як вважалося, що Йозефа належить до безчесного роду, їй довелося, як пише Гайне, з дитинства і до дівоцтва вести усамітнене життя. Звідси в ній розвилася нелюдимість, надзвичайна чутливість і крайня сором'язливість у спілкуванні з чужими, «таємна мрійливість, що поєднувалася зі свавільною впертістю і дикістю».

Її дід, за законами ремесла, коли відсік голову сотому страченому, поховав свій меч в могилі, спеціально приготовленій для такого випадку. Але бабка, з чаклунською метою, після смерті діда викопала знаряддя страти. Зефхен показала Гайне цю зброю [3; 19].]

Дейч також пише про те, що безсумнівно дивна дружба молодого Гайне з дочкою ката рудою Йозефою (Зефхен) впливала на зловісний колорит ранніх віршів поета.

У «Мемуарах» Гайне присвятив кілька сторінок дружбі-коханню до Зефхен, передав безліч страшних і незвичайних історій про права та звичаї катів, - і знову-таки тут важко відокремити дійсність від вигадки і романтичного сновидіння. Від рудої Йозефи поет чув хвилюючі пісні, пов'язані з марновірствами, обрядами і похмурим ремеслом катів.

Поет сам розповідає про це: «Вона знала багато старовинних народних пісень і можливо, пробудила в мені чуття до цього роду поезії, як і взагалі, несумлінно мала найбільший вплив на початкового поета, так що перші мої вірші «Сновидіння», написані незабаром після цього, носять похмурий і суворий колорит, подібно любовному зв'язку, кидала в той час свої криваві тіні на життя і свідомість юнака». І в свідомості юного Гайне, за його ж твердженням, вже наряду з пристрастю до знедоленої доньки ката, зароджувався виклик «гречному суспільству» та загоралася інша жага - до французької революції, збуджуюча готовність до боротьбі проти «ландскнехтів середньовіччя» [5; 104].

У «Мемуарах» поет так розповідає про це: «Вона не примусила себе довго умовляти, пішла в комору і одразу ж предстала перед моїми очима з величезним мечем, не дивлячись на те, що у неї були такі слабкі рухи, розмахнулася їм з великою силою і, жартома погрожуючи.

Я відповідав їй в тому ж тоні: «Не мило мені цілувати гострий меч - миліше мені цілувати Руду Зефхен». Я поцілував її не лише тому, що ніжно її кохав, але ще й з презирства до старого суспільства і до всіх його темним забобонам, і в цю хвилину в мені загорілися вогні двох пристрастей, котрим я присвятив усе наступне життя: любов до прекрасних жінок і любов до французької революції» [10; 38].

Чаклунський поцілунок Зефхен розбудив у душі поета вулкан пристрастей. Для їх виходу назовні потрібен був предмет. Їм виявилася Амалія, донька багатого дяді Соломона з Гамбургу. Амалія Гайне відрізнялася холодним, гордим характером. Вона презирливо дивилася на сімнадцятирічного хлопця Генріха, який уявляв себе поетом, і звичайно, відштовхнула його [6; 18]. Генріх тяжко переживав цю особисту драму. Пізніше, вже наприкінці життя, він визнавав: «Амалія, через яку я пролив чимало сліз і став пити, щоб приборкати своє горе, була першою весняною квіткою в країні моїй мрії».

Гордій Амалії Гайне присвячує свої знамениті «Сновидіння», «Пісні», «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині», «До доньки коханої».

У цикл «Ліричне інтермецо» увійшов шедевр світової лірики, знаменитий вірш Гайне «На півночі хмарній стоїть в самотині на скелі соснина одна».

Сім років по тому в Гайне прокинулося кохання до молодшої сестри Амалії - Терези. Але і ця дівчина не відповіла йому взаємністю. Терезі Гайне присвятив вірші «До дівич-вечору», «До Лазаря». Звертаючись до неї, він сповідується:

Коли сестра сміється -

Я милу в ній пізнаю:

У неї ті самі очі,

Що юність згубили мою.

У більшості віршів Гайне зустрічається тема нерозділеного кохання. Звідси ця сумна колоритність. Багато його творів є автобіографічними. Між автобіографічністю і експресивною тональністю існує прямий зв'язок. Образи жінок в його ліриці зазвичай контрастні: скромна жінка і «демонічна» («Не раз граючись зі свою ундиною, нащупував я хвіст зміїний»). Гайне не лише в публіцистичних віршах, а у любовній ліриці прагне до сюжетності. У жанрово-стильовому плані він полюбляє вірші-сновидіння, ліричне інтермецо, пісні, сонети, балади. Мотиви любові поєднуються у нього з мотивами смерті, роздумами про безсмертя душі [1; 59].

У нього зірки розмовляють одна з одною «тією чудною мовою, яка ніякому в світі лінгвісту не знайома». Це - мова кохання [5; 57].

Як істинний великий поет, Гайне все ж вище за любов ставить в житті Поезію, котрій він присвятив всього себе.

Розглядаючи тему життєвого шляху та поезії Гайне виникає думка, що вона є наскрізною в його творчості. Ось що про це пише сам поет: «У молодості любов проявляється більш бурхливо, але вона не така сильна, не така всемогутня, як пізніше. До того ж в молодості вона не настільки стійка, так як тоді і тіло теж любить, хоче плотських одкровень в любові і віддає ніби у борг душі всю несамовитість своєї крові, весь надлишок своєї мускульної сили. Пізніше, коли остання іскра згасає, коли кров повільніше тече у жилах, коли тіло вже не влюбляється, любить лише одна душа, безсмертна душа, і так як до її послуг вічність, і так як вона не настільки немічна, як тіло, вона любить не поспішаючи і вже не так бурхливо, проте міцніше, безкінечно глибше, надлюдські» [3; 18].

Гайне до кінця своїх днів був полум'яним прихильником жіночої вроди. Незадовго до смерті, він, розбитий паралічем, нерухомий, майже помираючий, велів віднести себе до Лувру, щоб в останній раз насолодитися божественною красою Венери Мілоської.

2.2 Генеза кохання у збірці Генріха Гайне «Книга пісень»

«Книга пісень» являє собою ліричну повість, об'єднану однією спільною темою - темою кохання. У віршах «Книги пісень» знайшли своє відображення переживання поета, пов'язані з почуттям нерозділеного кохання до кузини Амалії дослідники творчості Гайне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень [10; 124]. Однак величність поета виявилася в тому, що у інтимно-ліричній темі, яка складає основу більшості віршів «Книги пісень» [9; 13], він зумів відобразити істотні риси свого сучасника - молодої людини 10-20-х рр. ХІХ століття.

«Книга пісень», яка створювалася на протязі більш ніж десяти років, дає можливість наглядно прослідкувати генезу погляду на кохання Гайне.

Творча еволюція лірики Гайне йде в «Книзі пісень» складним, повним протиріч шляхом. Він все розширює традиції німецької народної пісні, роблячи тим самим крок вперед в розвитку одного з основних принципів романтичної поезії в Німеччині [10; 119]. Разом з тим віршам Гайне властивий і вплив кращих реалістичних традицій лірики Фоска, Бюргера, Ґете, Шиллера. Значний вплив на формування лірики Гайне залишає поезія Шаміссо, котрий ще до Гайне ввів до вжитку у німецькій ліричній поезії метричні і образні засоби німецької народної балади [6; 76].

У «Стражданнях юності» особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. Як і інші поети-романтики, Гайне віддає данину популярній у його часи готичній фантастиці, «романтиці жахів». У першому циклі кохання - фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чи серце стікає кров'ю через нещасливе кохання. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: «похмурий син ночі», «саван», «зловіщий сон», «мертвяк» тощо. У цих ранніх віршах Гайне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, а й в тяжінні до земної реальності:

Згиньте в своїй імлі!

Чимало щастя зажити

Я міг би ще тут на землі.

Поет живе в світі дивних сновидінь і уявних марень. Кожний вірш розділу «Сновидіння» - це опис або сну, або видінь, які бачив поет. Уві сні він бачить «її» - невірну кохану, втрачену назавжди; він присутній на її весіллі з іншим (вірші 3 і 4); він продає душу пекельним силам за радість побачення з нею [6; 88]; уві сні вона з'являється до нього, подібна вихідцям з того світу - бліда і холодна мов мармур. Наяву поету мариться цілий пекельний кортеж - він заплатив дияволу страшну ціну за неї, і ось з'являється вона, в супроводі самого диявола, котрий і поєднує поета з його коханою. Повертаючись від коханої, поет йде цвинтарем - і з могил встають привиди, кожний з них - жертва нещасливого кохання [8; 74].

Дійсність і сон, уявне і реальне в цих віршах нероздільні - вони поєднуються в страшній фантасмагорії.

Поет цілком занурився у свій відчай, але це скорботна, безнадійна примиреність - це бурхливе, несамовите почуття. Він не шукає втіхи, здатний дійти до останньої межі - продати душу дияволу, пожертвувати «вічним блаженством», йому не потрібний спокій ані тут, на землі, ані «там», в потойбічному світі. Ніде поет не бачить світлого початку, навкруги безпросвітна темрява - недарма у віршах так часто згадується диявол [9; 53].

Любов у Гайне виступає як рокова сила, що несе загибель. Образ самого поета розривається лише з одного боку: він нещасний закоханий, що тяжко переживає «її» невірність, одна з багато чисельних жертв цієї рокової сили, подібна до тих жертв, котрі пройшли перед ним на цвинтарі.

У світі, де живе поет, здається, немає живих, справжніх людей. Це привиди, або живі личини, які приховують то підлість, то убогість. Оманливе видіння - і сама кохана поета [2; 47].

Цикл «Юнацький страждань» був ще повністю романтичним. Своєю скорботною непримиренністю він в певному сенсі ближче до поезії Байрона, ніж до поезії німецьких романтиків, але з поезією останніх теж багато чого зближує Гайне: напруженість переживань, трактування любові як рокової сили, що стоїть над людьми, нарешті, увесь образний лад і форма віршів.

Образна мова Гайне в цьому циклі умовно романтична: усі нічні видіння, привиди, «безумний сміх», «дике полум'я в грудях», «похмурий демон», «блаженний біль» - романтичного походження. Ще зовсім недавно ці образи, метафори, порівняння були дійсним художнім відкриттям романтиків і передавали інший в порівнянні з лірикою ХVIII століття лад почуттів. Тепер вони все більше ставали літературною умовністю. Щирість і самобутність Гайне проривається через цю літературність [4; 23].

Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гайне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи.

Деякі романтики описували Смерть як єдиний засіб втекти від страждань, від непривабливої навколишньої дійсності[3; 60]. У «Книзі пісень» теж нерідко зустрічається думка про смерть як звільнення від любовних мук. Але герой водночас іронізує над своїми мріями про зустріч з коханою у потойбічному світі («Пролог» до «Ліричного інтермецо»). Поет усвідомлює, що тривалий час тільки грав роль «вмирущого воїна», грав комедію «в романтичному стилі», що він живий «і значно дужчий, аніж всі мерці». В низці віршів він з оптимізмом підкреслює, що душа його здорова, а журба минеться: