Собор як архетип духовності і його функціональність у романі О. Гончара "Собор"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Собор як архетип духовності і його функціональність у романі О. Гончара "Собор"

Ірина Хорошевська

«У літературознавстві, як зазначав Д.С.Ліхачов, «дуже мало наскрізних тем, - які охоплюють одне явище за декілька віків на прикладі творчості багатьох письменників та за можливістю, на матеріалі багатьох літератур»»[1,218]

Однією з таких «наскрізних» тем і є проблема збереження духовності людства, що є актуальним і у наш час. О.Гончар висвітлює цю проблему крізь призму років, спираючись на історичну специфіку свого народу і своєї країни. Використовуючи архетип Собору, О.Гончар намагається віднайти джерела духовної культури своїх пращурів, наповнюючи його смислотворчим сенсом.

Метою статті є проаналізувати архетип Собору у контексті твору О.Гончара «Собор», висвітлити аспекти значення архетипу для різних людей, показати духовне значення Собору як пам'ятки людської культури та історії, і, саме, святині духовності людини.

«Архетип (грецьк. arche -- початок і typos -- образ) -- прообраз, первісний образ, ідея. За Платоном, -- це "ейдос", образ, що осягається інтелектом, за Блаженним Августином, -- споконвічний, наявний в основі пізнання образ.

Особливого значення архетип набув в аналітичній психології К.- Г.Юнга, де він співвідноситься з несвідомою активністю людини, хоч і не визначається нею. А. закладений в основу чуттєво-настроєвих комплексів, визначаючи їх автономію, найяскравіше постає у міфах, фантазіях, снах, галюцинаціях, художній творчості тощо у вигляді спрадавна стійких мотивів та асоціацій, названих Юнгом "архетипічними ідеями", що існують поряд з інстинктами. Це вроджені психічні структури, зосереджені в глибинах "колективного несвідомого", які закладають підвалини як специфічно національної, так і загальнолюдської символіки. Людська душа має в собі розмаїті архетип: тут і апріорні умови інтуїції, і первісні форми осягнення довкілля та внутрішнього світу, і позачасові підстави думок і почуттів, відображені у багатстві міфологічних тем, і колективний осад історичної минувшини, закарбований в етногенетичній пам'яті і тому наділений архаїчною прикметою.

Розширено тлумачать поняття архетип, твердячи, що в поезії архетип -- це ідея, персонаж, акція, об'єкт, випадок, що охоплює найбільш суттєві риси, які є первісними, загальними, універсальними і виявляються критиками шляхом зіставного аналізу з міфами і ритуалами »

«Архетип Собору в романі Гончара - це засіб, яким автор показує історію не лише сучасності, а й минулого сторіччя, давно забутих років.

В образі Собору О.Гончар зобразив ідеал високої людської духовності. Звернення до цього ідеалу зумовлено певними особливостями біографії письменника і реальними подіями історичного розвитку українського народу. У образі Собору постають не лише осередком зображуваних подій, а й втіленням потреби морального вдосконалення героїв, виступає символом духовності: внутрішнього наповнення окремого індивіду та осередком божественного єства».[3,1]

«О.Гончар торкається проблеми збереження пам'яті поколінь у романі. «Ця проблема давня і традиційна як у творах українських, так і світової класики. Вона пов'язана з назвою роману - з одухотворенням образу, яких так багато в літературі. Порушуючи проблему історичної пам'яті О.Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого, засуджує фізичну і духовну руйнацію».[4,12]

Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною довершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх майстрів: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!» [5,51]

Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов'язана із цією спорудою. У ставленні до цієї архітектурної пам'ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор -- це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його сучасне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору.

«Насамперед слід зауважити, що роман «Собор» О.Гончара - це роман-попередження, тому що письменник почав помічати у суспільстві шістдесятих років загрозливе наростання тенденцій моральної деградації. І попереджає про це. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книжки, письменник сказав: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю»».[6] архетип собор гончар культура

Для героїв роману Собор - це символ єдності і соборності певного етносу, уособлення високої духовності і народного релігійного багатства, цінна історична пам'ятка і матеріальне надбання нації, як вісника зламу епох та свідка змін у житті багатьох людей. Він не тільки впливає на хід подій в романі, є не просто історичною пам'яткою, а виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'ятки про славні давноминулі історичні події. Собор своєю присутністю нагадую про предків, які створили цю багатовікову пам'ятку. Він промовляє до всіх героїв твору нечутною мовою предків.

«Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам'яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть... собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!» [5, 2]

Соборами з давніх часів славилася наша земля. Будували їх над містами і селами. Вони були і є символами духовної краси людини. Їх описували у творах письменники і поети, оспівували у своїх пісня кобзарі. Собор немов живий зв'язок між поколіннями. Для Віруньки, для Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор -- жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу. Зруйнувати собори -- це значить зруйнувати свою культуру, свою історію -- самих себе.

Саме про це і попереджує у своєму творі О.Гончар, зазначаючи про непередбачувані наслідки самознищення.

Герої роману О.Гончара неоднорідні, «між певними групами цих персонажів пролягає своєрідна барикада. З одного боку моралі опиняться ті, які вже потрапили під вплив режиму, а тому намагаються знищити духовні цінності і з причин внутрішнього сорому останніх докорів совісті стараються уподібнити інших до себе, використовуючи при цьому будь-які засоби»

Один із головних образів - це Микола Баглай. Цей юнак розуміє, що, відбудувавши собор, люди «відбудують» свою пам'ять. Для нього «в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія». Дивлячись на собор, Микола уявляє собі все, що відбувалося за роки його існування, і розуміє, що ні в якому разі не можна знищити цього живого свідка історії. Стає на його захист Микола, бо бачить, що «в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу. Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…».[5,92] Баглай захищає собор від хуліганів-анархістів, які намагалися осквернити храм. Це ледве не коштувало йому життя. Проте собор залишився жити, радуючи чесних і духовно багатих людей.

Собор живе життям народним, його історією. І ті, хто знає її, живуть разом з ним, здіймаються разом з ним у височінь століть. Адже собор символізує собою, здається, усю Україну, яка прагне піднятися з руїн. І люди, такі, як Єлька, Микола та Іван Баглаї, Ягор Катратий, Іван Ізотович Лобода, намагаються це зробити, а перш за все, відбудувати . Микола Баглай стверджує: « Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Можна «Анну Кареніну» читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?» [5, 92] Виходить, що собор -- це перевірка на людяність. Якщо ти справжня людина, то ніколи не зможеш навіть подумати про його знищення, адже це, насамперед, твоя духовність, твоє обличчя. Гармонійне поєднання «поезії людських взаємин» з «людською злагодою з природою», з «насолодою праці» дає відчуття «соборності», єдності з усім світом. Це і є духовна краса людини, яка живе в її серці. І вмирає вона тільки зі смертю людини. Отже, треба не ламати свій, власний собор. Тоді на землі зросте безліч величних соборів, які будуть нагадуванням людині про людяність та духовність, які будуть свідками її життя.

Отже, на основі романа О.Гончара «Собор» ми дослідили, який сенс вкладав у цей архетип письменник. На основі систем образів головних персонажів виявили основні аспекти значень Собору як духовної та історичної пам'ятки всього народу та нації.

Можна сказати, що архетип Собору слугує для змалювання реалій життя, саме цей художній образ О.Гончар застосував як провідний, характеризуючи головних героїв за ставленням до Собору.

Список використаної літератури

1.Лихачов Дмитрий.Литература- реальность- литература: Статьи./Дмитрий Лихачов. -Л.: Сов. писатель, 1984. -272 с.

2.Літературознавчий словник/За ред. Р. Т. Гром'яка, Ю. І.Коваліва, В.І. Теремка. - К.:Академія,2007. -752 с.

3. Загарук О.Храм і соціум у романах Гончара « Собор» і Загребельного « Диво»/О.Загарук//Українська мова та література.-К.:Література,1998.-№34.-С.8.

4.Кравченко І. Олесь Гончар і міф про нього/Іван Кравченко//Всесвіт. -К.:1998. - №11. - С. 128-136.

5.Вибрані твори 6: У 4т. - Т.1.Тронка. Собор. / Гончар О. Т. - Київ : Сакцент Плюс, 2005. - 542 с.

6. Радуга. Собор.-К.1986. -- № 7. -- С. 6.

Размещено на Allbest.ru