Аналіз роману І. Багряного

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

Актуальність. За радянської доби ім'я Івана Багряного було вилучено з літературного процесу з ідеологічних міркувань. З початку 90-х років ХХ ст. пересічні громадяни отримали змогу ознайомитися з романом «Тигролови» який був написаний у еміграції 1944року. Так, лише через 46 років самобутній, оригінальний пригодницький твір вже по смерті письменника повернувся на його Батьківщину.

Після прийняття Україною статусу незалежної держави виникли сприятливі умови для ґрунтовного вивчення романістики Івана Багряного вітчизняними літературознавцями.

Більшість сучасних дослідників І. Багряного зосереджували свою увагу на таких аспектах роману «Тигролови» як система образів, тематика, проблематика. І лише почасти розкрили викривальне спрямування роману «Тигролови», де представники офіційних державних структур з метою впровадження державної політики свідомо нищили своїх співгромадян. Тому ми свідомо обрали темою свого дослідження громадянську мужність Івана Багряного у викритті антигуманної сутності радянської державної системи 30-х років ХХ ст.

Предмет дослідження: роман Івана Багряного «Тигролови».

Об'єктом дослідження є образи представників державних структур, котрі уособлювали офіційну владу в романі «Тигролови» І.Багряного.

Мета роботи: розкрити своєрідність викриття І. Багряним антигуманної сутності радянської влади у 30-х роках ХХ ст.

Для реалізації поставленої мети маємо виконати наступні завдання:

1. Дібрати й опрацювати літературно критичні матеріали по творчості Івана Багряного.

2. Визначити стан розробки проблеми зображення цим письменником державної радянської системи 30-х років ХХ ст.

3. Встановити специфіку авторського бачення представників державної радянської системи у досліджуваному тексті.

4. Систематизувати практичні наслідки аналізу досліджуваного тексту з точки зору викривального спрямування роману «Тигролови» у висновках дослідження.

Наукова новизна роботи полягає у комплексному підході до висвітлення проблеми антигуманної сутності державної тоталітарної системи 30 - р. ХХ ст. у романі «Тигролови» Івана Багряного.

Практична значущість роботи. Матеріали дослідження можна використати для проведення семінарів, конференцій, уроків, факультативів по творчості Івана Багряного, також для написання рефератів, підготовки тематичних повідомлень тощо.

роман багряний тигролови радянський

1. Вивчення творчого доробку Івана Багряного

1.1 Діаспорний аспект творчості письменника

Іван Багряний вписав своє ім'я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під загарбником, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12-15 років.

Іван Багряний чи не єдиний український письменник на еміграції, що дістав ширше розголошення своєї творчості серед чужинського світу. Його «Тигролови» вийшли в США, Канаді й Англії. Цим твором цікавилися навіть в американському Голівуді. З англійського цей роман перекладався німецькою, голландською та датською мовами, книга через свою популярність вийшла кількома накладами. «Сад Гетсиманський», що вважається критиками найкращим з його творів, був перекладений французькою мовою і виданий у Парижі.

Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні, можуть бути зразком для наслідування для молодих людей. Кожний твір - це картина цікавої, хоч і жахливої, доби, яку пережив сам автор чи то в ув'язненні, чи на засланні, чи на «волі» в комуністичній системі.

Іван Багряний мав 25 років, коли Геноцид в Україні розгорнувся на весь диявольський масштаб. Разом із тисячами «примусових добровольців» поїхав у концтабори Далекого Сходу за вироком на п'ять років. Політична «зона» для неблагонадійних,втеча,переховування,повернення на Батьківщину, яка ще не відійшла від наслідків голодомору, а вже була назрівала й давала про себе знать нова катастрофа. Чергове випробування чекало й на письменника. Багряного заарештовують. За вироком суддів Багряний мав відправитись у п'ятирічне заслання, яке мав відбути на Далекому Сході.

Що встиг він зробити? Здобув загальну і технічну освіту. А його перша збірка поезій “До меж заказаних” (1927), поема “Аvе Маrіa”, роман “Скелька” відкрили йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників «МАРС». Не виступав він тоді в ролі свідомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в літературу, досить рано -- за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний, як Багрицький, Голодний, Первомайський, Свєтлов. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався -- щиро вірив. Хотів, намагався щиро вірити. Хоча вже мав рахунки з «владою трудящих». 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника... Втім, Багряний згодом усе описав: «...одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували діда, а з ним й одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів й реготались... Вони всі гидко лаялись. Під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосіма і Савватія все було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах» [2, с. 47]. Віра -- і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей.

Нове випробування чекало й на письменника. Арешт, тортури описав відомий дослідник життя і творчості Багряного Л. Череватенко: «Невдовзі Багряного заарештовують. Це сталося не в Києві, як доводить журнал «Україна», а в Харкові -- на розі Сумської вулиці і Шпитального провулка. Серед білого дня і на очах у перехожих, зосібна письменника Валер'яна Поліщука. Івану Багряному закарбувалось у пам'ятку спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу в супроводі агента ГПУ, запитав: «Куди?» І запам'ятався його сміх: «А-а-а... На фабрику-кухню» [18, с. 67].

Ще дізнавшись тільки про арешт Багряного, знайомий письменник мовив: «Ну, цей не розколеться!» І. Багряний «не розколовся» -- він виграв той бій. Поводився Іван Багряний вкрай зухвало і незалежно. Слідчий Херсонський, що вів його справу, не знав української мови -- Багряний добився, щоб йому дали слідчого «україніста». Хоч на нього й гримали: «єто вам не петлюровская организация». Втім, поступилися. Взагалі, мужня поведінка Івана Багряного заімпонувала чекістам. Прокурор запитав його: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» -- «Я б розстріляв,-- відповів Багряний і пояснив: «Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або випустіть, або розстріляйте» [1, с.7]. Судді зареготали: нечасто їм доводилось чути подібні відповіді. За вироком трійки Багряний відправився у п'ятилітнє заслання, відбути яке мав на Далекому Сході.

Після одинадцятимісячного сидіння в камері ця подорож на східні окраїни «соціалістичної батьківщини» могла виглядати як нагорода. Могла б і «Тую «родіну», -- писав згодом Багряний,-- я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ -- НКВД, переходячи поступово через всі митарства...!» І в іншому місці: «Присуд відбував у таборах , так званого Бамлагу. Терміну не добув, бо в 1937 році втік» [2, с. 34]. Біографія Івана Багряного рясніє отакими загадками, з приводу яких лютують політичні супротивники і сперечаються дослідники. Не маючи в своєму розпорядженні документальних відомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати. Можемо хіба що викласти факти. 1936 року Багряний тікає з табору, переховується між українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони). Одружується, і того ж таки року народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Україною, Іван Багряний пробирається додому, в рідну Охтирку. Розкошував він серед рідні недовго: на четвертий день його за доносом сусіди схопили й відпровадили до Харкова, де він просидів два роки і чотири місяці в новій, «радянській» тюрмі на подвір'ї обласного НКВД і в старій, ще «царській» тюрмі на Холодній горі. Не просто просидів: його було нещадно катовано, топтано, бито, з нього вправно видобували необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували... Але він не здався, не розколовся, не зрадив ідеалів своєї юності, своєї віри в майбутнє, в високе призначення рідного народу.

Восени 1940 року Івана Багряного звільняють за недостатністю матеріалів для повторного засудження. Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані проти себе, ані проти інших, не підписав брехливих протоколів. Таких упертюхів небагато знайшлося по слідчих ізоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, після падіння Миколи Єжова і облудної постанови про перекручення в боротьбі з ворогами народу, не всіх, повторимо, а частину відпустили на волю. Як можна було збагнути, не на завжди. «Умовне звільнення,-- пише в біографії Багряний,-- було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати» [2, с. 89].

Після одинадцятимісячного сидіння в камері ця подорож могла виглядати як винагорода. Але 1936 року письменник тікає з табору. Переховується між українцями Зеленого Клину. Потім у рідній Охтирці. Але за доносом сусіди відправляють його до Харкова, де він просидів два роки і чотири місяці у новій тюрмі. Його катували, били, йому обіцяли і погрожували, але він не зломився,не зрадив ідеалів своєї юності.

Восени 1940 року Івана Багряного звільняють за недостатністю матеріалів для повторного засудження. Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані проти себе, ані проти інших, не підписав брехливих протоколів.

Під час Другої світової війни Багряний разом з мільйонами українців з УРСР опинився на Заході, але й там не було свободи. «Родіна» вимагала повернення, а Захід не перечив вимогам. І от серед того хаосу залунав голос Івана Багряного, голос письменника, автора «Тигроловів», голос не «зека», «оста», «совєтського чєловєка», а незломленої, гордої людини, повної життєвої снаги, волі до життя і боротьби. На нього відгукнулась українська інтелігенція, навколо якої почали гуртуватись емігранти.

Памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» став першою політичною декларацією прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Ця брошура сказала все за всіх, хто був в еміграції.

1.2 Передумови написання роману «Тигролови»

Роман «Тигролови» - це дебют Багряного у великій прозі. Восени 1943 року під час лікування в невеликому курортному містечку Моршин поет Іван Багряний посперечався із прозаїком Аркадієм Любченком, що зможе написати прозовий твір, зокрема роман. Отже, «Тигролови» і стали наслідком цієї суперечки. Твір писався у надзвичайно складних психологічних обставинах: гестапо саме розпочало полювання на активних діячів українського культурного руху.

Івану Багряному загрожував арешт. Письменник переховувався у будинку інженера, де в товаристві трирічного хлопчика - сина господарів помешкання - писав свій перший роман. Прозаїк розповідав, що працював майже цілодобово, роман був написаний на одному диханні. На чотирнадцятий день твір було закінчено. У Львові письменник передрукував своє дітище на друкарській машинці і подав роман на конкурс, де отримав першу премію. Написав його, ховаючись від німецького гестапо у Галичині… Вперше «Тигролови» з'явилися у скороченому варіанті 1944 року під назвою «Звіролови» у журналі «Вечірня година». Редагував повість Василь Чапленко, який без згоди автора змінив назву. Вже після війни Іван Багряний відновив по пам'яті повний текст «Тигроловів». Окремою книжкою повість вийшла 1947 року у видавництві «Прометей». Друге видання з'явилося 1955 року в Детройті, США.

Представники радянської тоталітарної системи в досліджуваному нами тексті представлені службовцями різних рангів та повноважень - від шпиків до майорів. Принцип антитези, закладений автором у вигляді двох потягів (телятника з в'язнями й кофортного експресу), тяжіє до символізму. Викриваючи жорстокість диктатури Сталіна та його поплічників, Іван Багряний у романі послідовно дотримується принципу правдивості, знаючи достеменно, що вже не повернеться до Радянського Союзу й не спокутуватиме перед радянським жодної інкримінованої йому провини.

2. Специфіка зображення представників державної тоталітарної системи у романі «Тигролови» І. Багряного

Одразу після першої публікації роману «Тигролови» перші позитивні відгуки надійшли від Ю. Дивнича - Лавріненка, В. Чорногая, Ю. Шереха.

У своїй книзі «Романи Івана Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» [9] сучасний літератруознавець Г.Клочек відводить чимало місця для викладу передумов написання роману «Тигролови» І.Багряного, розповідає про заселення Далекого Сходу українцями ( з другої половини XVІІ століття і до 30 - х років ХХ століття), зупиняє увагу на тому, що письменник більше п'яти років примусово, через заслання, мешкав на Далекому Сході й на Чукотці. Дослідник переконливо й послідовно розкрив сюжетно - композиційну своєрідність роману «Тигролови», сформулював запитання і завдання для учнів під час роботи над поглибленим вивченням змісту цього твору [9, с.4 - 40 ].

Серед компонентів системи образів «Тигроловів» Г.Клочек виділив такі:

- Григорій Многогрішний;

- родина Сірків ( стара Сірчиха, Денис Сірко - батько, їхні діти - Микола, Грицько, Наталка);

- пес Заливай;

- природа Уссурійського краю;

- майор ОГПУ - НКВД Медвин;

- родина Морозів;

- поїзд - дракон і поїзд - експрес [ 9, с.10 - 40].

Два потяги, з якими читач зустрічається на початку твору, виступають уособленням двох взаємовиключних способів життя радянських людей, удаваних «ворогів», «інакомислячих», які більше скидаються на рабів, і «господарів» - чиновників, які у будь - який момент можуть опинитися «в другому ешелоні» [9, с.10-11].

Серед нещасних пасажирів «кривавого дракона» був каторжанин Григорій Многогрішний, котрого вивозити чимдалі від Москви, а комфортабельного розкішного поїзда - майор ОГПУ - НКВД Медвин, який їхав на нове місце призначення і мав недобру пам'ять про «затятого зоологічного націоналіста».

Провідними позитивними персонажами роману «Тигролови» Г. Клочек вважає Григорія Многогрішного та членів родини Сірків.

Інший український літературознавець В. Святовець у публікації «Художня деталь і вся палітра ( до вивчення роману Івана Багряного «Тигролови») зауважує, що більшість вітчизняних критиків відзначають у творах Багряного «…гостросюжетність, тонке і глибоке змалювання характерів, прописаність пейзажів, близькість до розмовної народної мови і до фольклорних джерел, доречність фізичних засобів та інше» [17, с. 45]. Натомість автор статті привертає нашу увагу до деталей і подробиць, які в окремі моменти переростають у символічні. Так, наприклад, два поїзди прямують не за сонцем, на Захід, а на Схід, що, згідно задуму автора, характеризує державну сталінську систему як таку, «…що суперечить законам природи і навіть світобудови» [17,с.45]. Вирячені вогненні очі, «дихання потягу, змішане з вогнем» і димом, вогненний хвіст, що замітає сліди - все це в нашій уяві асоціюється зі змієм чи драконом, які звикли ласувати свіжим людським м'ясом і гарячою кров'ю: «характерно, що шістдесят суглобистих коробок - вагонів тягнув велетенський двоокий циклоп, надпотужний паротяг з промовистими, багатозначними ініціалами «Й.С.», а позаду підштовхував, йому допомагав паротяг «Ф.Д.» [17,с. 45]. Ось влучна проекція на керівництво партійне та на енкаведистські криваві послуги для інакомислячих. За потягом лишався кривавий слід з червоних колій: «А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, - миготять, вилискують… Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, простяглися аж ген - ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю, напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись» [17, 45]. Криваві рейки, криваві росинки на віях Многогрішного під час допиту слідчим Медвиним: «…незвичайні, демонічні очі…, Медвин запам'ятав на все життя…вони отруїли йому спокій і сон. Адже Григорій Многогрішний, наче пророк, сказав на початку слідства: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли…Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, - тисячі нас, замучених, закатованих…Ти матимеш діти, але не матимеш радості - з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь я! І ніде ти від нас не втечеш» [17, с.46]. Навіть добірне французьке вино часом скидатиметься слідчому на людську кров (як і жертовна Ісусова), і він не зможе насолодитися п'янким напоєм, вихлюпне його - чи то з відрази, чи то з переляку… Криваві росинки, як художня деталь, ще раз зустрінуться читачеві в епізоді полювання на ізюбра, тоді Григорій відчує себе майже такою ж зацькованою і загнаною твариною, але, переживши етап «стваринення», відкриє сміливе полювання на енкаведиста і вразить самозваного мисливця на людей насмерть. Справжнім хижаком - нелюдом був Медвин і загинув безславно, як паршивий пес: «…три шпали на Ковнірі, як мазки крові» [ 17, с.46 - 47], - то вже спокутна жертва за попередні діяння.

Контекстуальною антитезою до краплин крові постає в романі «Тигролови» щаслива, радісна роса (частина 2 ): «Буйна роса була на всьому, тяжіла гронами, згинаючи стеблини трав та обгортаючи пелюстки квітів. Було напрочуд тихо. Ні шелесне лист, ані ворухнеться травинка. Тільки веселкова мерехкотнява» [ 17, с. 47]. Тут, у дикій природі, панують гармонія, злагода, умиротвореність, а там, у світі людей, панує насилля, сваволя, віроломство, нічим не виправдана жорстокість.

Принцип контрасту застосовує письменник в зображені комфортабельного потяга - експреса та вуглуватих «телятників» для в'язнів: «Весь циклопічний потяг із політичними в'язнями - велетенська домовина, «ешелон смерті» [ 17, с. 45], а в іншому - «Експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно перейденого. Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар'єр. Шукачі щастя і «довгих» карбованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках, передбачених КЗТом…» [17, с.46]. Пістрявий ярмарок службовців, рвачів, авантюристів, шахраїв, прокурорів, злочинців з державними повноваженнями смакує грою в карти, добірними ласощами, особливим

комфортом, вважаючи себе елітою, котра «…за влучним висловом академіка В.Вернадського, почали «поїдати самі себе» [ 17, 46].

Обидва потяги та їхніх пасажирів об'єднувало одне: відсутність впевненості у завтрашньому дні, нестабільність благополуччя і достатку, короткочасність спокою й гармонії.

Медвин по-своєму мстився в'язням за відсутність спокою. Так з садистською насолодою він збитикувався над авіаконструктором Многогрішним, якого мав за «паталогічного націоналіста, диявола в образі людини» [ 17, с. 46]. Затятому нащадку опального гетьмана він «…виламував ребра в скаженій люті, вивертав суглоби, бив щосили межи очі. В'язня виносили в рядні, бо самотужки не міг після тих катувань іти» [ 17, 46]. Скоріш за все і над далеким предком Григорія, опальним гетьманом, збити кувалися московські опричники з неменшим бузувірством.

Звірині інстинкти ката зґвалтували в ньому самому совість, співчуття, почуття відповідальності й міри, що призвело до повного звиродніння. Автор роману «Тигролови» «…Для зображення примітивізму пласких і ницих людських душ у тогочасній державі…широко використовує розмаїті художні засоби: гротеск, каламбур, парадокс, символ, оксиморон, катахрезу, симфору, гіперболу, літоту, дубітацію…» [17, 46].

Різні композиційні прийоми, поетичні засоби творення образів, застосовані Іваном Багряним, наскрізні художні деталі сприяють поглибленню змісту твору, виступають важливою прикметою неповторного стилю письменника.

Серед зображених письменником образів енкаведистів з перших сторінок роману постають рядові вартові, які охороняли вагони Дракона, для яких «дєло слави, дєло чєсти», діло їхньої «доблесті і геройства» довезти цей етап до призначення, - до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити» [ 3, с.28]. Почуваючи себе повновладними господарями долі й життя ув'язнених, вони байдужо й сліпо виконують накази начальника етапу - того самого, який на кожній зупинці перевіряв наявність Многогрішного [3, с. 30 - 31].

Дещо під іншим ракурсом подано образ майора ОГПУ - НКВД, який рухався на Далекий Схід у комфортабельному Тихоокеанському експресі номер один: «чорнобривий, з м'ясистим носом, віком понад тридцять літ…Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету… студіює промову вождя, виголошену на черговому з'їзді ВКП (б)… Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави…Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він і сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим…Тут - під блискучою уніформою - сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арентьєв зі своїм придуркуватим Дерсу - Узала…

З - поміж безликих чекістів Іван Багряний згадує і нишпорок у «експресі», який «возіт дрова і лєс» [ 3, с. 141], шпика, який отримав по мармизі від Грицька Сірка й Григорія Многогрішного, коли ті мусили йти в Хабаровську з ресторану - цей «чорнороб» спробував їх переслідувати й заробив добряче від переслідуваних - так, задля профілактики, щоб нікуди не встиг донести. Куди б не поткнувся втікач - усюди було недремне державне око - і в ресторанах, і в заготконторах, і на вулицях, і в помешканнях. Сексоти й особісти, енкаведисти й просто запопадливі громадяни утримували велику сталінську імперію в страхові. Проте не всі боялися таких служак, не втрачали людської гідності й цінності людського життя. Старообрядні Сірки приютили втікача й допомогли вижити в дикій тайзі.

Система образів роману «Тигролови» рядом дослідників (Г. Клочек, О. Коновал, Г. Костюк та інші) розкрита лише в плані характеристики переважно позитивних персонажів, образів - символів ( два поїзди, назва твору ) та специфіки системи образів. Поза пильною увагою науковців опинилися образи рядових чекістів (конвоїрів, нишпорок, сексотів) та бузувіра Медвина, який переслідував Григорія Многогрішного; образ БАМлагу та його страдників - «куркулів», «націоналістів», «ворогів народу», тубільського населення Далекого Сходу епізодичні персонажі - Війона - старовірка, тунгуз Пятро Дядоров, Вася Потак із заготконтори, Кім - Гі - Сун - вірний помічник родини Сірків та інші ).

Почуваючи себе повновладними господарями долі й життя ув'язнених, вони байдужо й сліпо виконують накази начальника етапу - того самого, який на кожній зупинці перевіряв наявність Многогрішного [3, с. 30 - 31].

Серед пасажирів експресу «збирали інформацію» й хотіли арештувати одного з пасажирів два молодики зі спецслужб НКВД: «До салон - вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких - таких модних влітку - тюбетейках, сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п'ють» [ 3, с.38]

Майор ОГПУ - НКВД - той самий Медвин - дуже потерпав від спогадів, як збитикувався на допитах над «зоологічним націоналістом»: «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому вивертав суглоби…Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі…А ті очі! Очі!...Вони отруїли йому спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя. З краплинами крові на віях, вони горять на смертельно - блідому обличчі хворобливим вогнем невимовної, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу…Він бив межи ті очі, намагаючись їх геть повибивати…Треба було їх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя!..» [ 3, с. 40 - 41].

Пишаючись своїм героїзмом і фанатизмом, слідчий енкаведист «…попсував собі нерви на тій роботі…» [3, с.41], заливав свій страх коньяком і вином, але ніде - ні вдома, ні на роботі не мав спокою - його переслідували видіння про замордованих і закатованих, тому й бордо в келиху здалося кров'ю - не витримав, вихлюпнув. Прокляття Многогрішного таки здійснилося - не мав Медвин спокою, аж доки Григорій не пристрелив його під час полювання на тигрів. Ще одна важлива деталь - старовірка Війона, яка зраджувала своєму чоловікові, передавала привіт Медвину, бо той був її коханцем. Так аморальний і антигуманний чекіст ще й в особистому житті заслужив повагу в розпусниці й вважав за честь втручатися в особисте життя тубільців Уссурійського краю. Тож між рядками Іван багряний натякнув, що до нових далекосхідних лісів більшовицька влада принесла негативний процес моральної деградації тутешніх аборигенів.

Коли Медвин у камері, де знущалися над Григорієм Многогрішним, почував себе героєм, то в прямій сутичці з окріплим і озброєним втікачем виглядав інакше: «А Медвин - бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, - стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі - очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі - як мазки крові» [3, с.178]. Переслідуючи втікача, чекіст із напарником пограбували намет мисливців, чого не допускали в жодному разі корінні мешканці. Дикі й свавільні заброди порушили закони виживання, того й загинули самі.

По смерті Медвина брехлива офіційна радянська преса створила міф про напад великої, озброєної до зубів банди ворогів народу, які «звірськи замордували великого начальника НКВД» [3, с. 190], згадували про його доблесть і заслуги; ветерана ВЧК- ОГПУ - НКВД [3, с.190].

Старі Сірки підтримали Григорія Многогрішного й несказанно тішилися з офіційної брехні в газетах, бо знали правду - собаці собача смерть. Не повинно бути жалощів до тих, хто свідомо нищить інших людей, руйнує уклад життя корінного населення Уссурійського краю, винищує в людині людську гідність, прислуговуючись Сталіну - найбільшому й найкривавішому з радянських катів.

З - поміж безликих чекістів Іван Багряний згадує і нишпорок у «експресі», який «возіт дрова і лєс» [ 1, с.141], шпика, який отримав по мармизі від Грицька Сірка й Григорія Многогрішного, коли ті мусили йти в Хабаровську з ресторану - цей «чорнороб» спробував їх переслідувати й заробив добряче від утікачів - так, задля профілактики, щоб нікуди не встиг донести.

Жахлива картина постійних переслідувань, підслуховувань, доносів, збитикування над людьми в Баклазі та спец поїздах для «інакомислячих» переслідувала автора роману «Тигролови» усе життя, бо згадує він про це і в памфлеті «Чому я не хочу повертатись до СРСР» [2, с.194 - 206]. Енкаведисти різних рангів - від «пішаків» до великих начальників - виступають в досліджуваному нами тексті сліпим «коліщам» великодержавної політики Сталіна, яке трощило безоглядно людей, нищило цвіт української нації.

Зі сторінок роману Іван Багряний закликає до помсти тим, хто свідомо за держплатню реалізував свої садистські інстинкти службою в НКВД і був причетний до масового планового знищення кращих синів і дочок українського народу.

А коли Григорій Многогрішний змушений був з Наталкою Сірчихою втікати за кордон після розправи з садистом Медвиним,то вже представники державних засобів інформації брехливо захищали й виправдували псевдогероїчну смерть чекіста. До ложки правди було додано діжку брехні, щоб виправдати смерть негідника: «Крайова преса була сповнена сенсацiйними повiдомленнями. Перше: Чiльна сторiнка офiцiозу «Тiхоокеанская звезла» чорнiла жалобою. Пiдгрiзною чорною шапкою - «Смерть врагам народа!!» та «Ви умєрлi, но дєловаше живьот! Ми кляньомся, дорогiє товарiщi, отомстiть за вас i унiчтожiтьвсєх врагов во всьом мiрє!» - під цією шапкою в тексті було надруковано два портрети в чорних рамцях. Під портретами товстими літерами повідомлялося про те, що в тайзі «велика, озброєна до зубiв банда ворогiв народу, на чолі з крупним державним злочинцем, збiгцем з каторги, шпигуном i агентом фашизму i т. д., на прізвище Григорій Многогрішний, - після упертого бою звiрськи замордувала тов. Медвина - начальника кураєвого особого вiддiлу УГБ НКВД на ДВК та начальника райвiддiлу НКВД» [3, 398].

Перечислялося всi заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА - «ветерана ВЧК - ОГПУ - НКВД, славного i доблесного чекіста», що в боротьбі з ворогами не знав пощади i жалостi i що рука в нього не дрижала нiколи... i т. д. Потім сипалися страшнi погрози i прокляття на адресу «ворогів народу усiх мастей» та їхнiх приспiшникiв i симпатикiв, а особливо металося громи викорiнювати всiх пiдряд жорстоко, немилосердно, повсякчас, i на вiки вiчнi.

Кричалося про «бдiтєльность» та «священний» обов'язок всiх - старих i малих - допомагали органам ЧК.

А внизу великими лiтерами оголошувалося велику премiю за зловлення того страхiтливого «отамана банди» - Григорiя Многогрiшного.

А ще нижче подавалося свiдчення очевидця, що та банда пiшла на схiд, намагаючись, очевидно, прорватись до Японiї, i що бачено її вже аж на Охотському узбережжi. Друга сенсацiя була ще цiкавiша. Подавалося карколомне повiдомлення про «чергову провокацію»… агресивної держави на совєтсько-маньчжурському кордонi... В зв'язку з чим цiле мiсто, нi, цiлий край заговорив про швидку вiйну, потираючи з радостi руки: «Нарештi все скiнчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!..» I в зв'язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВIЯХЕМИ, поливаючи вулицi iпритом та ганяючи в газмасках, - без вiддиху прискорено проходячи курс протиповiтряної оборони i не маючи до того анiякiсiнької охоти... Отже - подавалося повідомлення про черговий конфлiкт на маньчжурському кордонi. Про кiлькагодинний бiй i вiдбиття великої диверсiйної групи ворога, що хотiла проламати «границю на замку». Про героїзм начальницького складу Н-ської застави. А особливо про заслуги начальника тiєї застави, який в героїчнiм бою був поранений тяжко, проте не зiйшов з революцiйного посту до остаточного розгрому ворога.

Краєва «Тихоокеанская звезла» рябiла жирними кличами i гаслами. «Смерть подлим нарушiтєлям!» «Свiнья лєзєт в совєтскiй огород!» «Смерть захватчiкам соцiалiстiческой родiни» тощо[ 3, с. 429]

Потiм наводилися привiтальнi телеграми на їм'я того героїчного начальника Н-ської застави i представлення його до найвищої нагороди. I тут же описувалося подробицi з епiзоду поранення начальника. Говорилося про великий бiй i, мiж iншим, про «двох негодяїв з гiгантським псом», що в тiм бою нагло напали на начальника «з тилу»... [ 3, с. 429]

Старий Сiрко, що привiз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всi тi надзвичайнi новини, всi тi дивовижнi подiї та страхiтнi прокльони й погрози i хмурився, а йому хотiлося нагло i гомерично реготатися. А хiба не смiшно! Отак-о воно й все!

Що то за iсторiя вийшла з тими «полеглими в бою з великою бандою ворогiв народу» грiзними енкаведпстами, вiн знає. Та це його и не так цiкавило, доправди, хоч там i говорилося про велику премiю. Його увагу прикувала друга сенсацiя, i йому хотiлося гомерично смiятися. «Ага!!. Трясця вашiй матерi! Отак-о!» О, старий Сiрко - то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга iсторiя має ту саму причину, що й перша. А головне - з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що «нашi брикають». Бо отi «два негодяї с гiгантскiм псом» - то й були саме вони.

Дома стара Сiрчиха скучала, мовчки журилася за дiтьми. Але не нарiкала. Приїхавши, старий Сiрко розiклав газети на столi i довго та пильно блукав по них пальцем. Але нiчого цiкавого не вичитав, крiм того, що було.

А було все те, що вже чув. I бiльше нi слова. Читання кiнчилося тим, що вiн спересердя викинув газети тi всi в піч» [ 3, с. 432]

Старі Сірки несказанно тішилися з офіційної брехні в газетах, бо знали правду - собаці собача смерть, а молодим слід боротися за власне щастя. Не повинно бути жалощів до тих, хто свідомо нищить інших людей, руйнує уклад життя корінного населення Уссурійського краю, винищує в людині людську гідність, прислуговуючись Сталіну - найбільшому й найкривавішому з радянських катів.

Зі сторінок роману Іван Багряний закликає до помсти тим, хто свідомо за держплатню реалізував свої садистські інстинкти службою в НКВД і був причетний до масового планового знищення кращих синів і дочок українського народу, тих журналістів, хто свідомо брехав задля виправдання злочинів, скоєних представниками офіційної радянської влади проти мільйонів добропорядних і безневинних громадян.

До певної міри образ автора у романі «Тигролови» можна ідентифікувати з Григорієм Многогрішним, адже більшість описаного у творі - то власний життєвий досвід письменника, його власні митарства й злигодні.

Не з чужих вуст, а з власного гіркого досвіду Багряний виніс тверде переконання в антигуманній сутності радянської державної системи 30-х років ХХ ст.

Висновки

Життєвим кредо Івана Багряного став вислів «Хочеш пізнати світ - іди шляхом найбільшого опору». Письменник власним життям і творчістю кинув виклик радянській владі, її жорстоким «провідникам» та «охоронцям», які прагнули ствердити своє право на панування за рахунок мільйонів страчених «інакомислячих». Зазнавши переслідувань і митарств, публіцист, громадський діяч, драматург, прозаїк, поет свій досвід боротьби за збереження в людині людського вклав в уста героїв своїх творів. Обравши об'єктом свого зображення авантюрні пригоди полоненого втікача, нащадка відомого українського гетьмана Григорія Многогрішного, Іван Багряний у романі «Тигролови» прагне усвідомити сутність українського національного характеру, розкриває кращі традиції родинного виховання у сім'ї Сірків, переконує читачів у тому, що людина повинна боротися за право бути самою собою і бути щасливою. Письменник розмірковує над тим, чому колись прекрасні й привабливі комуністичні ідеали набули антигуманного характеру, а їх втілювачі - урядовці, чиновники, служаки - енкаведисти перетворилися на бездушних людиновбивць і переслідувачів, забувши, що найвищою цінністю має бути не політичний догмат, а людське життя.

Особливе місце в програмі державної пропаганди відігравали запопадливі журналісти, котрі свідомо перекручували правду заради виправдання жорстокої диктатури й сваволі чекістів, котрим приписувалося геройство, напускна здатність до самопожертви в ім'я «світлого комуністичного майбутнього», якщо до нього ще хтось доживе…

На сторінках роману правдолюб Багряний викриває запопадливість сексотів й конвоїрів,садистську непогамовність майора НКВД Медвина, з болем говорить про мільйони загнаних до БАМлагу невинних «ворогів народу», зневажених корінних мешканців Уссурійської тайги, доведених до стану тваринної загнаності удаваних націоналістів, до яких відносив і себе.

Десь між рядками, у вигляді натяків, письменник переконує нас, що на території Радянського Союзу зберігати людську гідність, доброту, щирість, традиційний національний уклад життя можна було тільки далеко в тайзі, подалі від офіційної влади, або за межами Союзу - чи то в Манчжурії, чи то в Китаї, а то й на Заході. Сам письменник вибрав останній з названих варіантів, провівши решки життя за кордоном.

Література

1. Багряний І.: По той бік залізного (не літературного) МУРу // Слово і час. - 1993. - № 12. - С. 89-91.

2. Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе / Упоряд. О. Коновала; передм. І. Дзюби; Післямова Г. Костюка. - К.: Смолоскип, 1996. - 856 с.

3. Багряний І. Тигролови. - К.:Наук. Думка, 2001. -437 с.

4. Братусь М. Кольористичний епітет як ознака тоталітарної доби. За творами І. Багряного // Диво слово. - 2001. -№ 5. - С. 14-15.

5. Волошина Н. Й. Ми є, були і будем ми !Життєвий і творчий шлях Івана Багряного - взірець для виховання національної самосвідомості особистості // Ми є, були і будем ми ! Навч.-метод. пос. - К., 2003. - Розд. 8 - С. 147-169.

6. Державин В. Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947) //Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 3-х кн. - Кн 3. - К.: Рось, 1994.- С.575- 596.

7. Жулинський М. Іван Багряний // Слово і час. - 1991. - № 10(370). - С. 7-13.

8. Жулинський М. «Я хочу бути тільки людиною…» Післямова (Багряний І. «Тигролови») Упор. Гаврильченко О., Коваленко А. - К., 1991. - С. 264.

9. Клочек Г. Романи Івана Багряного "Тигролови" і "Сад Гетсиманський". - Кіровоград: Степова Еллада, 1998. -80 с.

10. Костюк Г. Відійшов у безсмертя: Післямова // Багряний І. Публіцистика; Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. - К.: Смолоскип, 1996. - С. 829-837.

11. Лавріненко Ю. Іван Багряний -- політичний діяч і письменник //Українське слово; Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 3-х кн. -К.2. -К.: Рось. 1994. - С. 612-617.

12. Лущій С. Про нашу мужність (Романи І. Багряного «Тигролови» та « Сад Гетсиманський») // Українська культура. - 2007. - № 12. - С. 36-37.

13. Мариненко Ю. «… Іду до кінця мого призначення» // Українська мова та література. - 2002. - 14 (270). - С. 3-10.

14. Марцинюк Г. Людина на трагічному іспиті долі //Дзвін. - 1995. - № 10. - С. І45-150.

15. Медвідь Н. Проблема долі в українській та американській літературах. (На матеріалі творчості І. Багряного, Дж. Лондона) // Укр. література в загальноосвітній школі.- 2003. - № 2. - С. 12-18.

16. Роздольська І. На розпуттях велелюдних: Життєпис І. Багряного // Усе для школи. Укр. література 11 кл. І. Багряний, 2002. - (вип. 6). - С. 3-10.

17. Святовець В. Магічний кристал (Твори І. Багряного) //Слово і час. - 1994. - № 2. - С. 107-109.

18. Череватенко Л. Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. І. Багряний // Дніпро. - 1990. - №12. - С. 61-76.

Размещено на Allbest.ru